Кирилюк Ф.М. Новітня політологія

Подождите немного. Документ загружается.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

151

периоды они влекут за собой разные соединения и разъединения. Реальное разделение на

группы друзей и врагов бытийственно столь сильно и имеет столь определяющее значение,

что неполитическая противоположность в тот самый момент, когда она вызывает такое груп-

пирование, отодвигает на задний план свои предшествующие критерии и мотивы: «чисто» ре-

лигиозные, «чисто» хозяйственные, «чисто» культурные — и оказывается в подчинении у со-

вершенно новых, своеобразных и с точки зрения этого исходного пункта, т. е. «чисто»

религиозного, «чисто» хозяйственного или иного, часто весьма непоследовательных и «ирра-

циональных» условий и выводов отныне уже политической ситуации. Во всяком случае,

группирование, ориентирующееся на серьезный оборот дел, является политическим всегда. И

потому, оно всегда есть наиважнейшее разделение людей на группы, а потому и политическое

единство, если оно вообще наличествует, есть наиважнейшее «суверенное» единство в том

смысле, что по самому понятию именно ему всегда необходимым образом должно принадле-

жать решение относительно самого важного случая, даже если он исключительный.

Здесь весьма уместно слово «суверенитет», равно как и слово «единство». Оба они отнюдь не

означают, что каждая частность существования всякого человека, принадлежащего к некоему по-

литическому единству, должна была бы определяться, исходя из политического, и находиться под

его командованием или же, что некая нейтралистская система должна была бы уничтожить всякую

иную организацию или корпорацию. Может быть так, что хозяйственные соображения окажутся

сильнее всего, что желает правительство якобы экономически нейтрального государства; в религи-

озных убеждениях власть якобы конфессионально нейтрального государства равным образом лег-

ко обнаруживает свои пределы. Речь же всегда идет о случае конфликта. Если противодействую-

щие хозяйственные, культурные или религиозные силы столь могущественны, что принимают

решение о серьезном обороте дел исходя из своих специфических критериев, то именно тут они и

стали новой субстанцией политического единства. Если они недостаточно могущественны, чтобы

предотвратить войну, решение о которой принято вопреки их интересам и принципам, то обнару-

живается, что критической точки политического они не достигли. Если они достаточно могущест-

венны, чтобы предотвратить войну, желательную их государственному руководству, но противоре-

чащую их интересам или принципам, однако недостаточно могущественны, чтобы самостоятельно,

по своим критериям и по своему решению назначать [bestimmen] войну, то в этом случае никакой

единой политической величины в наличии больше нет. Как бы то ни было, вследствие ориентации

на возможность серьезного оборота дел, т. е. действительной борьбы против действительного вра-

га, политическое единство необходимо, либо является главенствующим для разделения на группы

друзей или врагов единством и в этом (а не в каком-либо абсолютистском) смысле оказывается су-

веренным, либо же его вообще нет. [...]

Государству, как сущностно политическому единству, принадлежит jus belli, т. е. реальная

возможность в некоем данном случае в силу собственного решения определить врага и бо-

роться с врагом. Какими техническими средствами ведется борьба, какая существует органи-

зация войска, сколь велики виды на победу в войне, здесь безразлично, покуда политически

единый народ готов бороться за свое существование и свою независимость, причем он в силу

собственного решения определяет, в чем состоит его независимость и свобода. Развитие воен-

ной техники ведет, кажется, к тому, что остаются еще, может быть, лишь немногие государст-

ва, промышленная мощь которых позволяет им вести войну, в то время как малые и более

слабые государства добровольно или вынужденно отказываются от jus belli, если им не удает-

ся посредством правильной политики заключения союзов сохранить свою самостоятельность.

Это развитие отнюдь не доказывает, что война, государство и политика вообще закончились.

Каждое из многочисленных изменений и переворотов в человеческой истории и развитии по-

рождало новые формы и новые измерения политического разделения на группы, уничтожало

существовавшие ранее политические образования, вызывало войны внешние и войны граж-

данские и то умножало, то уменьшало число организованных политических единств.

Государство, как наиважнейшее политическое единство, сконцентрировало у себя невероятные

полномочия: возможность вести войну и тем самым открыто распоряжаться жизнью людей. Ибо

jus belli содержит в себе такое полномочие. Оно означает двойную возможность: возможность тре-

бовать от тех, кто принадлежит к собственному народу, готовности к смерти и готовности к убий-

ству и возможность убивать людей, стоящих на стороне врага. Но эффект, производимый нормаль-

ным государством, состоит, прежде всего, в том, чтобы ввести полное умиротворение внутри

государства и принадлежащей ему территории, установить «спокойствие, безопасность и порядок»

и тем самым создать нормальную ситуацию, являющуюся предпосылкой того, что правовые нормы

Ф. М. Кирилюк152

вообще могут быть значимы, ибо всякая норма предполагает нормальную ситуацию и никакая

норма не может быть значима в совершенно ненормальной применительно к ней ситуации.

В критических ситуациях эта необходимость внутригосударственного умиротворения ве-

дет к тому, что государство как политическое единство совершенно самовластно, покуда оно

существует, определяет и «внутреннего врага». [...] Это в зависимости от поведения того, кто

объявлен врагом, является знаком гражданской войны, т. е. разрушения государства как не-

коего в себе умиротворенного, территориально в себе замкнутого и непроницаемого для чу-

жих, организованного политического единства. Через гражданскую войну решается затем

дальнейшая судьба этого единства. К конституционному, гражданскому, правовому государ-

ству это относится в не меньшей степени, чем к любому другому государству, а пожалуй, да-

же считается тут еще более несомненным, несмотря на все ограничения, налагаемые консти-

туционным законом на государство. [...]

В экономически функционирующем обществе достаточно средств, чтобы выставить за

пределы своего кругооборота и ненасильственным, «мирным» образом, обезвредить побеж-

денного, неудачника в экономической конкуренции, или даже «нарушителя спокойствия», го-

воря конкретно, уморить его голодом, если он не подчиняется добровольно; в чисто культур-

ной, или цивилизационной, общественной системе не будет недостатка в «социальных

показаниях», чтобы избавить себя от нежелательных угроз или нежелательного прироста. Но

никакая программа, никакой идеал, никакая норма и никакая целесообразность не присвоят

права распоряжения физической жизнью других людей. Всерьез требовать от людей, чтобы

они убивали людей и были готовы умирать, дабы процветали торговля и промышленность

выживших, или росла потребительская способность их внуков, — жестоко и безумно. Про-

клинать войну как человекоубийство, а затем требовать от людей, чтобы они вели войну и на

войне убивали, и давали себя убивать, чтобы «никогда снова не было войны», — это явный

обман. Война, готовность борющихся людей к смерти, физическое убиение других людей,

стоящих на стороне врага, — у всего этого нет никакого нормативного смысла, но только

смысл экзистенциальный, и именно в реальности ситуации действительной борьбы против

действительного врага, а не в каких-то идеалах, программах или совокупностях норм. Нет ни-

какой рациональной цели, никакой сколь бы то ни было правильной нормы, никакой сколь бы

то ни было образцовой программы, никакого сколь бы то ни было прекрасного социального

идеала, никакой легитимности или легальности, которые бы могли оправдать, что люди за это

взаимно убивают один другого. [...]

Конструкции, содержащие требование справедливой войны, обычно служат опять-таки

какой-либо политической цели. Требовать от образовавшего политическое единство народа,

чтобы он вел войны лишь на справедливом основании, есть именно либо нечто само собой ра-

зумеющееся, если это значит, что война должна вестись только против действительного врага,

либо же за этим скрывается политическое устремление подсунуть распоряжение jus belli в

другие руки и найти такие нормы справедливости, о содержании и применении которых в от-

дельном случае будет решать не само государство, но некий иной, третий, который, таким об-

разом, будет определять, кто есть враг. Покуда народ существует в сфере политического, он

должен — хотя бы и только в крайнем случае (но о том, имеет ли место крайний случай, ре-

шает он сам, самостоятельно) — определять различение друга и врага. В этом состоит суще-

ство его политической экзистенции. Если у него больше нет способности или воли к этому

различению, он прекращает политически существовать. Если он позволяет, чтобы кто-то чу-

жой предписывал ему, кто есть его враг и против кого ему можно бороться, а против кого нет,

он больше уже не является политически свободным народом и подчинен иной политической

системе или же включен в нее. Смысл воины состоит не в том, что она ведется за идеалы или

правовые нормы, но в том, что ведется она против действительного врага. Все замутнения

этой категории «друг — враг» объясняются смешением с какими-либо абстракциями или

нормами. […]

Если часть народа объявляет, что у нее врагов больше нет, то тем самым, в силу положе-

ния дел, она ставит себя на сторону врагов и помогает им, но различение друга и врага тем

самым отнюдь не устранено. Если граждане некоего государства заявляют, что лично у них

врагов нет, то это не имеет отношения к вопросу, ибо у частного человека нет политических

врагов; такими заявлениями он в лучшем случае хочет сказать, что он желал бы выйти из той

политической совокупности, к которой он принадлежит по своему тут-бытию, и отныне жить

лишь как частное лицо. Далее, было бы заблуждением верить, что один отдельный народ мог

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

153

бы, объявив дружбу всему миру, или же посредством того, что он добровольно разоружится,

устранить различение друга и врага. Таким образом, мир не деполитизируется и не переводит-

ся в состояние чистой моральности, чистого права или чистой хозяйственности. Если некий

народ страшится трудов и опасностей политической экзистенции, то найдется именно некий

иной народ, который примет на себя эти труды, взяв на себя его «защиту против внешних вра-

гов» и тем самым политическое господство; покровитель (Schutzherr) определяет затем врага,

в силу извечной взаимосвязи защиты (Schutz) и повиновения. [...]

Из категориального признака политического следует плюрализм мира государств. Поли-

тическое единство предполагает реальную возможность врага, а тем самым и другое, сосуще-

ствующее политическое единство. Поэтому на Земле, пока вообще существует государство,

есть много государств и не может быть обнимающего всю Землю и все человечество мирового

«государства». Политический мир — это не универсум, а плюриверсум. [...] Политическое

единство по своему существу не может быть универсальным, охватывающим все человечест-

во и весь мир единством. Если различные народы, религии, классы и другие группы, обитаю-

щих на Земле людей, окажутся, в целом, объединены таким образом, что борьба между ними

станет немыслимой и невозможной, то и гражданская война внутри, охватывающей всю Зем-

лю империи, даже как нечто возможное, никогда уже не будет, фактически, приниматься в

расчет, т. е. различение друга и врага прекратится даже в смысле чистой эвентуальности, то-

гда будут лишь свободные от политики мировоззрение, культура, цивилизация, хозяйство,

мораль, право, искусство, беседы и т. д., но не будет ни политики, ни государства. Наступит

ли, и если да, то когда, такое состояние на Земле и у человечества, я не знаю. Но пока его нет.

Предполагать его существующим было бы бесчестной фикцией. И весьма недолговечным за-

блуждением было бы мнение, что ныне (поскольку война между великими державами легко

перерастает в мировую войну) окончание войны должно представлять собой мир во всем мире

и тем самым, идиллическое состояние полной и окончательной деполитизации.

Человечество как таковое не может вести никакой войны, ибо у него нет никакого врага,

по меньшей мере на этой планете. Понятие «человечество» исключает понятие «враг», ибо и

враг не перестает быть человечеством, и тут нет никакого специфического различения. То, что

войны ведутся во имя человечества, не есть опровержение этой простой истины, но имеет

лишь особенно ярко выраженный политический смысл. Если государство во имя человечества

борется со своим политическим врагом, то это не война человечества, но война, для которой

определенное государство пытается в противоположность своему военному противнику окку-

пировать универсальное понятие, чтобы идентифицировать себя с ним (за счет противника),

подобно тому как можно злоупотребить понятиями «мир», «справедливость», «прогресс»,

«цивилизация», чтобы истребовать их для себя и отказать в них врагу. «Человечество» — осо-

бенно пригодный идеологический инструмент империалистических экспансий и в своей эти-

чески-гуманитарной форме это специфическое средство экономического империализма. [...]

Напрашивается, однако, вопрос, каким людям достанется та чудовищная власть, которая со-

пряжена со всемирной хозяйственной и технической централизацией. [...] Ответить на него можно

оптимистическими или пессимистическими предположениями, которые в конечном счете сводятся

к некоторому антропологическому исповеданию веры. [...]

Все теории государства и политические идеи можно испытать в отношении их антрополо-

гии и затем подразделить в зависимости от того, предполагается ли в них, сознательно или

бессознательно, «по природе злой» или «по природе добрый» человек. Различение имеет со-

вершенно обобщенный характер, его не надо брать в специальном моральном или этическом

смысле. Решающим здесь является проблематическое или непроблематическое понимание че-

ловека как предпосылки всех дальнейших политических расчетов, ответ на вопрос, является

ли человек существом «опасным» или безопасным, рискованным или безвредным, нериско-

ванным. [...]

Что к этим формулам можно свести в особенности противоположность так называемых

авторитарных и анархистских теорий это я показывал неоднократно. Часть теорий и конст-

рукций, которые таким образом предполагают, что человек «хорош», либеральны и полемиче-

ским образом направлены против вмешательства государства, не будучи в собственном смыс-

ле слова анархическими. Корда речь идет об открытом анархизме, то уже совершенно ясно,

насколько тесно связана вера в «естественную доброту» с радикальным отрицанием государ-

ства, одно следует из другого и взаимно подкрепляется. Напротив, для либерала доброта че-

ловека не более чем аргумент, с помощью которого государство ставится на службу «общест-

Ф. М. Кирилюк154

ву»; таким образом, это означает только, что «общество» имеет свой порядок в себе самом, а

государство есть лишь его недоверчиво контролируемый, скованный жестко определенными

границами, подданный. [...] Враждебный государству радикализм возрастает в той же мере, в

какой растет вера в радикальное добро человеческой природы. Буржуазный либерализм нико-

гда не был радикален в политическом смысле. Но само собой разумеется, что его отрицание

государства и политического, его нейтрализации, деполитизации и декларации свободы рав-

ным образом имеют политический смысл и в определенной ситуации полемически направля-

ются против определенного государства и его политической власти. Только это, собственно,

не теория государства и не политическая идея. Правда, либерализм не подверг государство

радикальному отрицанию, но, с другой стороны, и не обнаружил никакой позитивной теории

государства и никакой собственной государственной реформы, но только попытался связать

политическое исходя из этического и подчинить его экономическому; он создал учение о раз-

делении и взаимном уравновешении «властей», т. е. систему помех и контроля государства,

которую нельзя охарактеризовать как теорию государства или как политический конструк-

тивный принцип.

Соответственно сохраняет свою силу то примечательное и весьма беспокоящее многих

утверждение, что во всех политических теориях предполагается, что человек — «злое» суще-

ство, т. е. он никоим образом не рассматривается как непроблематический, но считается

«опасным» и динамичным. [...]

Поскольку же сфера политического в конечном счете определяется возможностью врага,

то и политические представления не могут с успехом брать за исходный пункт антропологи-

ческий «оптимизм». Иначе вместе с возможностью врага они бы отрицали и всякие специфи-

чески политические следствия. [...]

Либерализмом последнего столетия все политические представления были своеобразно и

систематически изменены и денатурированы. В качестве исторической реальности либера-

лизм столь же мало избег политического, как и любое значительное историческое движение, и

даже его нейтрализация и деполитизация, касающаяся образования, хозяйства и т. д. имеют

политический смысл. Либералы всех стран вели политику, как и другие люди, и вступали в

коалиции также и с нелиберальными элементами и идеями, оказываясь национал-либералами,

социал-либералами, свободно-консервативными, либеральными католиками и т. д. В особен-

ности же они связали себя с совершенно нелиберальными, по существу своему политически-

ми и даже ведущими к тотальному государству силами демократии. Вопрос, однако, состоит в

том, можно ли из чистого и последовательного понятия индивидуалистического либерализма

получить специфически политическую идею. На это следует ответить: нет. Ибо отрицание по-

литического, которое содержится во всяком последовательном индивидуализме, может быть,

и приводит к политической практике недоверия всем мыслимым политическим силам и фор-

мам государства, но никогда не дает подлинно позитивной теории государства и политики. И

вследствие этого имеется либеральная политика как полемическая противоположность госу-

дарственным, церковным или иным ограничениям индивидуальной свободы, торговая поли-

тика, церковная и школьная политика, культурная политика, но нет просто либеральной поли-

тики, а всегда лишь либеральная критика политики. [...]

Что хозяйственные противоположности стали политическими и что могло возникнуть по-

нятие «хозяйственная властная позиция», только показывает, что точка политического может

быть достигнута исходя из хозяйства, как и всякой предметной области. [...] Экономически

фундированный империализм, конечно, попытается ввести на Земле такое состояние, в кото-

ром он сможет беспрепятственно применять свои хозяйственные средства власти: эмбарго на

кредиты, эмбарго на сырье, разрушение чужой валюты и т. д. — и сможет обходиться этими

средствами. Он будет считать «внеэкономическим насилием», если народ или иная группа

людей попытается избежать действия этих «мирных» методов. [...] Наконец, в его распоряже-

нии еще имеются технические средства для насильственного физического убиения — техни-

чески совершенное современное оружие, которое с применением капитала и интеллекта дела-

ется столь неслыханно пригодным, чтобы в случае необходимости его действительно можно

было использовать. Для приложения таких средств образуется, конечно, новый, по существу

своему пацифистский словарь, которому больше неизвестна война, но ведомы лишь экзеку-

ции, санкции, карательные экспедиции, умиротворение, защита договоров, международная

полиция, мероприятия по обеспечению мира. Противник больше не зовется врагом, но вместо

этого он оказывается нарушителем мира и как таковой объявляется hors-la-loi и hors

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

155

l`humanite

война, ведущаяся для сохранения или расширения экономических властных пози-

ций, должна быть усилиями пропаганды сделана «крестовым походом» и «последней войной

человечества». Этого требует полярность этики и экономики. В ней, конечно, обнаруживается

удивительная систематичность и последовательность, но и эта система, мнимо неполитиче-

ская и якобы даже антиполитическая, либо служит существующему разделению на группы

друзей и врагов, либо же ведет к новому и потому неспособна избежать политического как

своего неминуемого следствия.

Друкується за: Антология мировой политической мысли. В 5-ти томах. — Т. 2. — М.:

Мысль, 1997. — С. 290—311.

2. ТЕОРІЯ ІНСТИТУЦІАЛІЗМУ

МОРІСА ОРІУ

Довідка

Моріс Оріу (1856—1929), засновник теорії інституціалізму, професор, декан факу-

льтету права Тулузького університету.

Вчення про інститути. Моріс Оріу розглядав суспільство як сукупність великої

кількості інститутів. Він підкреслював, що в праві, як і в історії, інститути втілю-

ють тривале існування, безперервність і реальність, а процес їх утворення стано-

вить юридичний фундамент суспільства і держави. Соціальні механізми, писав

Оріу, «являють собою організації, або інститути, які включають в себе людей, а та-

кож ідею, ідеал, принцип, які слугують свого роду горнилом, яке черпає енергію

цих індивідів». Якщо спочатку об’єднання тих чи інших людей для спільних дій

створює організацію, то з моменту, коли індивіди проникаються усвідомленням

своєї єдності, воно уже стає інститутом. Характерною рисою інституту Оріу вважав

саме спрямовуючу ідею.

За визначенням Оріу, інститут — це ідея справи або підприємництва, яка здійс-

нюється правовими засобами. За його допомогою Оріу намагався пов’язати право-

ву і політичну теорії. Згідно з його поглядами, суспільство представляє собою не

стільки взаємодію індивідів, скільки взаємодію багатоманітних інститутів (таких як

партії, корпорації, профспілки, держава, церква, комерційні підприємства тощо).

Незалежно від місця і ролі в суспільстві всі ці інститути виявляються юридичними

організаціями і мають багато спільних рис: організуючу і спрямовуючу ідею; нор-

мативно упорядковане внутрішнє життя; автономність; авторитарну структуру і

тривалість існування.

Оріу виділяв два типи інститутів: корпоративні (держава, профспілки, церква,

торговельні товариства і т. п.) і речові (правові норми). Ці два типи характеризу-

ються ним як своєрідні ідеальні моделі соціальних відносин. Різниця між ними про-

глядається в тому, що перші інкорпоровані в соціальні колективи, тоді як другі не

мають власної організації і можуть застосовуватися в рамках будь-яких об’єднань.

Необхідність такого роду противаг Оріу пояснював тим, що приватні підприємці

прагнуть до накопичення капіталів і концентрації в своїх руках економічної влади.

Свобода підприємницької діяльності, вважав він, приводить до порушення рівноваги

в суспільстві. Тому він доводив необхідність «визнавати державне втручання», яке по

суті є політичним втручанням з метою підтримання порядку і не буде претендувати

Ф. М. Кирилюк156

на те, щоб перетворити державу на економічну спільність (мається на увазі комуніс-

тичні проекти одержавлення економіки). У свою чергу, здійснення цієї політики по-

требує додаткових противаг по відношенню до урядової влади.

Оріу розглядав корпоративні інститути як інструменти зміцнення капіталістич-

ного ладу. Теорія інститутів відводила соціальним групам роль механізмів, які під-

тримують ринкову економіку в стані стійкої рівноваги. Для ліберального режиму

було важливим, писав він, щоб «підприємництво індивідів в економічному вироб-

ництві залишалося на першому місці, а підприємництво соціальних груп, у тому

числі держави, було відсунуте на задній план… В динамічній концепції соціально-

го життя це означає, що зусилля індивідів є дією, тоді як зусилля груп — протиді-

єю, яка покликана урівноважити дію індивідів».

Основну увагу в теорії Оріу приділяє корпоративним інститутам, серед яких

держава посідає провідне місце. Питання про співвідношення держави та інших ко-

рпоративних інститутів він вирішував за формулою «перший серед рівних». Настав

час, писав він, «розглянути державу не як суверенітет, а як інститут інститутів».

Отже, будучи за своєю природою аналогічними державі, існуючі в суспільстві ін-

ститути виконують роль противаг, що обмежують намагання держави і захищають

права громадян. А держава виконує роль спрямовуючої цієї взаємодії сили і нейт-

ральної по відношенню до них. «Держава, — писав Оріу, — це юридична персоні-

фікація нації, яка приведена до впорядкованого і врівноваженого режиму. Якими б

не були різними і навіть протилежними устремління соціальних інститутів, суспі-

льство залишається, на його думку, інтегрованим у єдину систему економічної і

політичної рівноваги.

Інститут, згідно з теорією Оріу, можна представити іншими словами, як функці-

онуючу систему впорядкованих відносин, у якій діє не тільки об’єктивний (факти-

чний), а й суб’єктивний (вольовий) фактор.

При цьому Оріу підкреслював, що в кожній спільності або їх групі створюються

нормативні приписи, які визначають характер взаємовідносин між його членами.

Існування такого роду правових норм (права дисципліни) пояснюється необхідніс-

тю примусового регулювання відносин у рамках соціальних колективів. Примусова

сила такого тимчасового (первинного) стану права забезпечується авторитетом по-

літичної влади.

Інтистути, влада, право. Оріу писав, що «влада — це вольова енергія, яка про-

являється в осіб, які здійснюють керівництво групою людей і яка дозволяє їм

нав’язувати свою волю завдяки авторитету сили і компетентності. У тих випадках,

коли вона здійснюється тільки завдяки силі, вона має характер фактичної влади і

стає владою за правом із згоди підлеглих».

Він визнає існування як економічної, так і політичної влади. На думку Оріу, по-

літична влада виконує роль арбітра по відношенню до суспільних сил. Існування

різних економічних груп тиску, які домагаються від держави тих чи інших рішень,

на думку політолога, засвідчує, що політична влада в умовах ліберальної демократії

не є виразом економічної влади домінуючої в суспільстві групи.

Оріу вважає, що політична влада є прямою владою. Стосовно індивіда вона прояв-

ляється наявністю санкції за їх порушення. Крім цього, в суспільстві існує і дотична

влада, коли її вплив відчувається на засобах існування індивіда; якщо він не підкоря-

ється їй, то для нього виникає загроза позбутися цих засобів до існування. А злиття

економічної і політичної влади призвело б до рабства.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

157

Попри своє власне тлумачення видів влади, Оріу вважав, що саме з вольових ак-

тів правлячих осіб чи груп, виходить первинний нормативний вираз спрямовуючої

ідеї інституту. Однак, являючи собою лише суб’єктивістський вираз спрямовуючої

ідеї, «право дисципліни» не володіє істинною юридичною природою. Тому перехід

до стану дійсного, статутного права здійснюються з отриманням правовими уяв-

леннями згоди з боку інших членів суспільства. Тому Оріу розглядав будь-яку соці-

альну норму, яка отримала визначення членів співтовариства і реалізовану в конк-

ретних умовах як норму права.

Оріу вказує на два способи утворення правових норм: вертикальний (інституці-

оналізація владних імперативів) і горизонтальний, коли «норма встановлення по-

ступово шляхом тривалого і спокійного існування, тобто по суті стає звичаєм» (ін-

ституціоналізація фактичних відносин). У будь-якому випадку вона повинна

об’єктивуватися в якості інституту, а значить, елемента правопорядку.

Зосередивши свою увагу на тому, що саме інститути створюють норми права, на

ефективності правової норми і на розгляді права з точки зору його функціонального

аспекту, Оріу дійшов висновку, що право є діючий порядок відносин, згідно з його

вченням, право є встановлений, здійснений порядок речей, корпоративний порядок:

«Правовий порядок у державі складається не тільки із загальних правових норм,

але з приватних правових станів». Джерелом приватних правових станів «слугує не

що інше, як правовідношення, яке випливає із психологічного приєднання і згоди

громадян, а також із пристосуванням речей під впливом сили інерції». В праві, вка-

зував Оріу, необхідно відрізняти форму і матерію. Якщо форму утворюють юриди-

чні норми і акти, то матерією є зміст норм, «який зводиться по суті до свободи лю-

дини, зумовленої соціальним порядком і справедливістю».

Таким чином, Оріу стверджував, що «управління групами людей, яке здійсню-

ється шляхом створення права і порядку, вимагає, щоб ті, хто управляє, самі могли

творити право». Поняття влади, управління, права в його доктрині поширювалися

на всі корпоративні інститути. Соціальні формування тим самим були урівняні од-

не з одним, змальовувалися явищами одного порядку.

Запроваджений Оріу інституційний підхід до дослідження суспільства і держави

став у майбутньому основою, на якій склалися концепції плюралістичної демокра-

тії. Теорія інститутів сприяла утвердженню в політичній науці уявлень про політи-

ку як складний процес із багатоманітністю учасників. У подальшому, до середини

ХХ ст., теорія інституціоналізму зайняла одне із основних місць у політології.

3. ТЕОРІЯ ЕЛІТАРНОЇ ДЕМОКРАТІЇ

ЙОЗЕФА ШУМПЕТЕРА

У політичній науці Шумпетера вважають одним із родоначальників демократії

для вибраних — елітарної концепції. Прихильники елітарної моделі демократії по-

діляють суспільство на правлячу меншість — еліту і не владарюючу більшість —

масу. «Маса» не цікавиться політикою, не володіє необхідними знаннями і повною

інформацією, не вміє приймати правильні рішення, а тому вона добровільно пере-

дає еліті право керувати політичним процесом. Політична участь маси обмежена

виборами внаслідок того, що більшість громадян ірраціональна, не компетентна і

має нестійкі (переконання) переваги. До того ж зростання громадянської участі ве-

Ф. М. Кирилюк158

де до підриву стабільності і ефективності, досягнення яких є одним з головних за-

вдань демократії.

Довідка

Шумпетер Йозеф Алоїз народився 8 лютого 1883 р. в м. Трешт (Моравія). Закін-

чив Віденський університет. У 1906 р. отримав звання доктора права. В 1908 р.

написав першу наукову працю «Сутність і головний зміст теорії еліт», в якій були

проаналізував теоретичні наслідки політекономії після Маркса. В 1911 — 1918 за-

ймався викладацькою роботою в університетах Відня, Граца (Австрія), Колумбій-

ському (США). В 1918 р. на запрошення уряду Німеччини брав участь у роботі ко-

місії по соціалізації (націалізації), головою якої був К. Каутський. В 1919 р. посів

посаду міністра фінансів Австрії. З 1925 по 1932 професор економічного факуль-

тету Бонського університету. В 1932 році після переїзду до США — професор Га-

рвардського університету. В 1937—1941 — Президент Міжнародного економічно-

го товариства.

Помер Шумпетер 8 січня 1950 р. в м. Таконіт, штат Коннектикут (США). Його

перу належать такі праці: «Теорія економічного розвитку» (1911-1934); «Імперіалізм

і соціальні класи» (1927), «Ділові цикли: теоретичний історичний і статистичний

аналіз капіталістичного процесу» (1939); «Капіталізм, соціалізм і демократія»

(1942); «Історія економічного аналізу» (1954) та ін.

Сутність теорії демократії Шумпетера. Одним із найважливіших нововведень

Шумпетера як соціолога стало розрізнення політичного і методологічного індиві-

дуалізму. Зокрема, поняття методологічного індивідуалізму видається визначаль-

ним для аналізу соціальних явищ поза сферою дії ринкового механізму. Як метод

аналізу методологічний індивідуалізм радить починати з індивіда, для того щоб

зрозуміти, наприклад, перебіг політичного процесу і поведінку груп. У цьому сенсі

соціальна думка Шумпетера протистоїть положенням Маркса, сформульованим на

основі класової боротьби. Прямим застосуванням методологічного індивідуалізму є

сучасна теорія раціонального вибору, яка звертається до тенденції максималізації

особистого добробуту політиків і бюрократів для опису їх публічної поведінки як

складової державного устрою. З цими розробками тісно пов’язана економічна тео-

рія демократії, провісником якої став Шумпетер.

Шумпетер в своїх працях послідовно проводить думки про важливість прийнят-

тя рішень, які здійснює досвідчена і компетентна еліта при обмеженому контролі з

боку громадян. Він писав, що «потрібно пам’ятати, що основною проблемою кла-

сичної теорії було твердження, що в «народу» є визначення і раціональна думка з

кожного окремого питання, і що думка реалізується в умовах демократії шляхом

вибору «представників», які слідкують за тим, щоб ця думка послідовно впрова-

джувалася в життя. Таким чином, вибір представників другорядний по відношенню

до первинної мети демократичного устрою, а саме: надавати виборцям право при-

ймати політичне рішення». І далі продовжує: «Уявімо собі, що ми змінюємо ролі

цих двох елементів і зробимо вирішення проблеми виборцями вторинним по від-

ношенню до тих, хто буде приймати рішення. Іншими словами, будемо вважати,

що роль народу полягає в створенні уряду або посередницького органу який, у

свою чергу, формуватиме національний виконавчий орган або уряд. Визначимо:

демократичний метод — це такий інституціоналізований устрій для прийняття по-

літичних рішень, у якому індивіди набувають право (влади) приймати рішення

шляхом конкурентної боротьби за голоси виборців».

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

159

Отже, демократія для Шумпетера — не мета, а всього лише один із політичних

методів (на ряду з авторитаризмом і тоталітаризмом, який передбачає певну інсти-

туціональну організацію). Функція громадян полягає у виборі уряду або у обранні

посередників для цієї мети. У відповідності з демократичним методом до влади

приходить партія, яка отримує найбільшу підтримку виборців, і яка відповідає їх-

нім запитанням, або інтересам. Вибори — лише засіб, який змушує еліту відчути

свою відповідальність за політичні рішення. Демократію, за Шумпетером, можна

визначити як «інституціональний устрій» для прийняття рішень.

Шумпетер вважає, що демократія цінна лише тією мірою, в якій дає можливість

людям досягти бажаних результатів, і не повинна розглядатися в епосі самоцілі

(пріоритет функціонального, а не ціннісного аспектів демократії). Він сприймає

демократію як процес відбору еліт. В цьому розумінні демократія аналогічна кон-

курентній боротьбі на ринках товарів чи послуг: політики — «торгівці голосами» в

режимі вільної конкуренції (важливий показник демократії); виборці — «покупці»,

які пропонують вимоги. Цілеспрямоване намагання досягти кращого спільного бла-

га, за Шумпетером, неминуче веде до найрізноманітніших дискусій, конфліктів і

загрожує соціально-економічному прогресу, який є «раптовим плодом» капіталізму

вільної конкуренції. Навпаки, переслідування приватних політичних інтересів дає

гарантію збереження темпів цього прогресу, залишаючи функції прийняття полі-

тичних рішень автономним елітам. Запропонована Шумпетером модель «елітарної

демократії» або теорія конкурентного лідерства не суперечила раціонально-

бюрократичним політичним і економічним інститутам, які на той час еволюціону-

вали.

За Шумпетером, існують обґрунтовані припущення, що значно поліпшують цю

теорію демократичного процесу.

По-перше, теорія, укладена в цій дефініції, дає можливість віддати належне

життєво важливому феномену лідерства. Класична теорія цього не робить. Вона

приписує виборцям зовсім нереальний ступінь ініціативи, практично ігноруючи лі-

дерство. Але майже в усіх випадках колективна дія припускає лідерство — це до-

мінуючий механізм майже будь-якої колективної дії, більш значного, ніж простий

рефлекс. Твердження про функціонування і результати демократичного методу на-

багато реалістичніші від тих, котрі цього не роблять. Вони не обмежуються вико-

нанням загальної волі, але просуваються до з’ясування того, звідки вона виникає і

яким чином підмінюється, підробляється.

По-друге, оскільки взагалі існує воля групи, наприклад, бажання безробітних одер-

жати дотацію, то ця теорія її не заперечує. Навпаки, тепер можна розглядати саме ту

роль, яку ці волевиявлення відіграють насправді. Вони, як правило, не пред’являються

безпосередньо. Навіть якщо групові устремління сильні і певні, вони залишаються схо-

ваними часто протягом десятиліть, доти, поки їх не викликає до життя який-небудь по-

літичний лідер, перетворюючи на політичні фактори. Він організовує волевиявлення,

підсилюючи їх і зрештою включаючи у відповідні пункти своїх пропозицій. Отже, тут

волю групи виконує саме політичний лідер, тобто еліта.

По-третє, ця теорія пояснює існуюче відношення між демократією й індивіду-

альною волею. Якщо під останньою розуміється існування сфери індивідуального

самоврядування, межі якого історично змінюються, і жодне суспільство не терпить

абсолютної волі, навіть абсолютної волі чи свідомості слова, і жодне суспільство не

обмежує її до нуля, то в такому випадку йдеться про ступінь волі. Ми бачили, що

Ф. М. Кирилюк160

демократичний метод не обов’язково гарантує більший обсяг індивідуальної волі,

ніж будь-який інший дозволив би в аналогічних обставинах. Це цілком може бути і

навпаки, але ці два явища співвідносяться один з одним. Якщо, принаймні, в прин-

ципі кожен вільний боротися за політичне лідерство, виставляючи свою кандидату-

ру перед виборцями, це в більшості випадків, хоч і не завжди, означає значну част-

ку волі дискусій для всіх. Зокрема, це, як правило, має на увазі значну волю преси.

Це співвідношення між демократією і волею не є абсолютно суворим, ним можна

маніпулювати. Однак з погляду інтелектуала воно проте дуже важливе.

По-четверте, варто враховувати, що, вважаючи формування уряду первинною

функцією виборців, потрібно включити також і функцію його розпуску.

По-п’яте, ця теорія проливає світло на старе протиріччя. Адже вважається, що де-

мократичний метод повинен гарантувати, що проблеми звужуються відповідно до волі

народу, але навіть якщо ця воля виражена цілком виразно, прийняття рішень простою

більшістю в багатьох випадках спотворить її, а не втілить у життя. Цілком очевидно,

що воля більшості є воля більшості, а не воля «народу». Прирівняти у визначенні одне

до іншого не означає вирішити проблему. Однак спроби прийти до дійсного рішення

були зроблені авторами різних планів «пропорційного представництва».

Плани ці зазнали різкої критики з практичних міркувань. Справді, мабуть, що

пропорційне представництво не тільки зробить можливими твердження різних типів

ідіосинкразії, але в умовах демократії може перешкодити формуванню ефективного

уряду і, таким чином, виявляється небезпечним у періоди напруженості. Але перш

ніж робити висновок про те, що демократія стає недієздатною, якщо цей принцип до-

тримується послідовно, добре було б поставити собі запитання, чи дійсно цей прин-

цип припускає пропорційне представництво. Насправді, це не так. Якщо визнання лі-

дерства є функцією голосування виборців, обґрунтування на користь пропорційного

представництва втрачають сенс, оскільки його передумови більше не діють. Принцип

демократії в такому випадку означає просто, що центри правління повинні бути пе-

редані тим, хто має підтримку більшу, ніж інші конкуруючі індивіди чи групи. Це га-

рантує статус системи більшості в рамках логіки демократичного методу, хоча ми

можемо її критикувати з погляду, що виходить за межі цієї логіки.

Конструктивізм критики капіталізму Шумпетером. Праця Шумпетера

«Економічні цикли» вийшла в світ у 1939 р., а в 1942 р. він опублікував твір

«Капіталізм, соціалізм і демократія», в якому провістив поступовий занепад ка-

піталізму. Цей прогноз ґрунтувався на тій ідеї, що саме економічні успіхи, а не

економічні невдачі капіталізму, спричиняться до його переростання в соціалізм.

За Шумпетером, відповідальними за структурні зміни в організації суспільства є

не економічні, а соціальні чинники.

В осередді капіталістичної економіки, на думку Шумпетера, лежить процес тво-

рчого руйнування. Його прояви можна спостерігати в створенні нових ринків, но-

вих методів виробництва, нової продукції та нових типів організації, що безнастан-

но змінюють економічну структуру зсередини. Конкурентний характер капіталізму

більшою мірою визначається процесом творчого руйнування, ніж тим описаним у

всіх підручниках типом конкуренції, за якого виняткову роль відіграють ціни.

Шумпетер був найвищої думки про динамічний характер і виробничу спромож-

ність капіталізму. Протиставляючи статичний оптимальний розподіл ресурсів в

умовах чистої конкуренції динамічній ефективності монополістичних структур

(особливо з огляду на їх інноваційну діяльність), він віддавав безсумнівну перевагу