Кирилюк Ф.М. Новітня політологія

Подождите немного. Документ загружается.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

201

На думку Лассуелла, «науковий інтерес у політичному дослідженні не заперечує

політичної зацікавленості в його результатах і їхньому застосуванні. Дослідження

не лише бере участь у формуванні політики як орієнтир у потоці подій мінливого

світу, а й слугує інструментом у її здійсненні. Отже, і активне втручання, і спогля-

дальне спостереження можуть мати місце».

Стандартна досліджувана ситуація — боротьба за владу між індивідами чи гру-

пами. Проблема дослідження — з’ясувати, як саме цілі можуть бути досягнуті.

Елементи ситуації аналізуються й оцінюються за ступенем їхнього впливу на фор-

мування політики. Результатом такого дослідження буде аналіз способів дії учас-

ника в даній ситуації для одержання бажаного ефекту.

Соціальні науки, вважає Лассуелл, варто розглядати як стратегічні в тому сенсі,

що їхня головна функція забезпечення інформації, необхідної для інтеграції ціннос-

тей, втілених у міжособистісних відносинах. Політична наука є однією з цих стра-

тегічних наук, оскільки вивчає владу і вплив як інструменти подібної інтеграції. І

головна проблема соціальної політики в цьому випадку, вважає вчений, — створи-

ти такі умови, за яких влада може і буде діяти з метою інтеграції основних ціннос-

тей суспільства.

Лассуелл наполягав на існуванні двох складових політичної теорії –емпіричних

тверджень і ціннісних суджень. Тобто він диференціює ціннісні судження й емпі-

ричні факти, стверджуючи, що тільки останні особливо значимі для створення ме-

тодологічних основ дослідження політики.

Комплексне застосування маніпулятивного й споглядального підходів, на думку

Лассуелла, і є принципом конфігуративного аналізу. У роботі «Світова політика й

особиста небезпека» Лассуелл значну увагу приділяв застосуванню цих двох дослі-

дницьких позицій. «Розумне застосування цих позицій, — пише Лассуелл, — важ-

ливе як для теорії, так і для практики. Функції вчених перетинаються і контактують

з функціями політиків». Однак продовження цієї думки виглядає як виправдання

можливих особистих пристрастей вченого-політолога: «Як громадянин, як мораль-

на особистість, вчений має власні переваги, цілі та цінності, де всі його вчинки,

включаючи і саме політичне дослідження, жорстко підпорядковані моральним іде-

алам. І ці ідеали, з іншого боку, стимулюють і приносять плоди в науці».

Вивчення динаміки політичного процесу Лассуелл пропонує проводити в такий

спосіб: «Еволюційна точка зору має справу не з рівноважними системами, а із бе-

зупинним рядом подій. Дослідження фактичного матеріалу подій спрямоване на

виявлення тимчасових фаз — «від чого» і «до чого» — еволюційного узгодження.

Тому ключова концепція повинна бути менш узагальнюючою. Менше узагальнення

в еволюційному підході супроводжується більшою конкретизацією значення дії.

Ухвалення рішення виглядає, насамперед, як формулювання альтернатив, котрі ек-

страполюються в майбутнє. Помітно, що Лассуелл усвідомлював недолік системно-

го підходу, котрий полягає в надмірному акценті на механізмах саморегуляції і рів-

новаги систем, прагнув перебороти його, приділяючи значну увагу аналізу

розвитку подій. Однак Лассуеллу не вдалося, вважає Х. Еулау, конституювати ос-

таточний логічний взаємозв’язок між двома типами аналізу, що дійсно змогли б

охопити всю складність процесів розвитку суспільства в цілому.

Слід виокремити певне зміщення акцентів у дослідженнях Лассуелла. Якщо в «Сві-

товій політиці й особистій небезпеці» у центрі його уваги — зміна ціннісних зразків

суспільства, то в роботі «Політика: хто одержує що, коли і як» він пише, що «під ви-

Ф. М. Кирилюк202

вченням політики мається на увазі вивчення як самого впливу, так і тих, хто впливає».

А в роботі «Влада і суспільство» акцент робиться вже безпосередньо на процесі при-

йняття владних рішень, його безперервності і циклічності. Однак, як бачимо, методо-

логічні принципи розвивалися в заданому ще в довоєнних роботах напрямі.

Перше, що пропонує Лассуелл як методологію дослідження, — поступовість.

Зміст цього поняття, яке він почав розвивати в роботі «Світова політика й особиста

небезпека», полягає в тому, що між політичними категоріями і фактичними харак-

теристиками існує безупинний зв’язок. Це має на увазі наявність не одного ідеаль-

ного визначення, а цілої низки показників, що розташовуються на політичному ко-

нтинуумі і дозволяють описати шукану теорію. Політична наука має справу не зі

стійкими атрибутами, між якими існують одного разу встановленні відмінності, а з

категоріями, котрі виводяться на основі подій постійно еволюціонуючого політич-

ного світу.

Продовжуючи розмову про множинність перемінних, задіяних у політичному

процесі, Лассуелл підкреслює його взаємозв’язок з іншими процесами, які відбува-

ються в суспільстві: «Процес володарювання є не відокремленою частиною соціа-

льного процесу, а лише політичним аспектом взаємодії цілого». І для його вивчення

застосовані інструменти інших суспільних наук — психології, економіки, соціоло-

гії. Отже, «ми зіштовхуємося з усіма можливими перемінними, які можуть бути за-

стосовані в категоріальному сенсі в попередніх наукових класифікаціях».

Однак Лассуелл наполягає на автономності політичної науки: якщо в будь-якій да-

ній політичній події задіяна безліч різноманітних факторів, то цілком логічно, що вони

є взаємозалежними. Це може бути позначено як принцип взаємозалежності або як

принцип багаторазової причинності. Але в цій ситуації значення має щось більше, ніж

просто багаторазові взаємодоповнювані причини і наслідки, тут важливішими є зразки

взаємодій, у яких неможливо виокремити причину і наслідок. Тому Лассуелл пропонує

розглядати блок перемінних, кожен з яких взаємовизначається іншими, де застосуван-

ня психологічних і економічних методів означає лише взаємозалежність і рівноправ-

ність суспільних наук.

Подальший розвиток одержав і принцип символізації. Роль символів у політич-

ному процесі розглядається як вираження очікувань, вимог та ідентифікацій, а та-

кож з’ясування розходжень між символом і тим, що він символізує. Прикладом

може слугувати розходження між формальною владою та ефективним контролем,

який вона припускає.

Для того щоб дослідження отримало емпіричне значення, необхідно, щоб твер-

дження соціальної науки, крім доведених універсальних констант, установлювали

взаємозв’язок між перемінними, котрі мають різне значення в різних соціальних

контекстах. Це, власне, і було одним з головних завдань Лассуелла при створенні

конфігуративного аналізу.

В одній зі своїх пізніх праці — «Стратегічна орієнтація політичної науки» Лас-

суелл підбиває підсумок розробленої ним методології і виокремлює три

обов’язкових умови, котрі, на його думку, слід враховувати під час здійснення ана-

лізу у сфері політики. По-перше, це «контекстуальність». Науковий підхід контекс-

туальний, оскільки абсолютно точно визначає місце політики в соціальному проце-

сі і дає чітке розуміння взаємин між політичною сферою і суспільством у цілому.

Відповідно, політичне дослідження, яке не враховує особливостей соціального кон-

тексту, позбавлене будь-якого змісту.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

203

По-друге, «проблемна спрямованість» науки. На думку вченого, йдеться про те,

що політична наука повинна бути спрямована на вивчення діяльності, пов’язаної з

прийняттям рішень. Він виокремлює такі завдання: з’ясування ціннісних цілей, на

досягнення яких спрямований соціальний процес; опис тенденцій коливання рівня

досяжності цих цілей; аналіз факторів, котрі зумовлюють напрям і величину тенде-

нцій; проектування майбутніх подій; створення, оцінка і вибір стратегічних альтер-

натив.

По-третє, для вирішення поставлених завдань необхідне широке використання

методів, створених іншими науками. Серед таких важливих запозичень, котрі істо-

тно збагатили методологічний арсенал політичної науки, він називає моделі «спо-

живання — виробництва», використовувані в економічному аналізі; теоретичні мо-

делі психоаналізу — методики короткого огляду інтерв’ю і включене

спостереження на всіх рівнях процесу прийняття рішень в уряді, а також статисти-

чні методи обробки даних передвиборної боротьби і результатів голосування.

Підводячи підсумки аналізу методів дослідження політики, розроблених Лассу-

еллом, можна зробити такі висновки. По-перше, методологія Лассуелла була спря-

мована на вивчення поведінки індивідів та груп у політичній сфері. При цьому він

вважав обов’язковою умовою політичного дослідження врахування специфіки со-

ціального контексту, котрий відображає розподіл цінностей у даному суспільстві.

При цьому особливого значення набуває концепція влади, яка забезпечує розподіл

цінностей. Влада, за Лассуеллом, це участь у прийнятті рішень і розподілі цінностей, а

також здатність досягнути необхідного впливу на людські дії. Він запропонував п’ять

«ключових питань», або рівнів аналізу будь якої політичної ситуації:

1) які виношуються цінності — цілі (це сфера політичної філософії);

2) які тенденції виникають при реалізації цінностей — цілей (це сфера соціаль-

но-політичної історії);

3) якими факторами визначаються дані тенденції (це суто наукове питання, яке по-

требує побудови теорії і використання емпіричних методів збору і оброблення даних;

4) які можливі траєкторії розвитку (прогнози відносно можливого розвитку подій);

5) чи існують альтернативні політичні курси, які здатні забезпечити як можна

більш повну реалізацію цінностей — цілей (в ідеалі дослідник політики повинен

запропонувати декілька варіантів політичних курсів або форм правління).

Лассуелл упродовж багатьох років працював над створенням інтегративної по-

літичної науки. На його думку, всі науки є політичними, допомагають зрозуміти

політичну реальність і приймати необхідні політичні рішення.

По-друге, глибоко вивчаючи політичні реалії, Лассуелл висунув модель комуні-

кації, яка дає можливість відповісти на питання: хто, що говорить який канал (засіб

зв’язку) при цьому використовується, на кого цей канал спрямований і з якою ефе-

ктивністю. «Хто говорить» відноситься до контролера інформації, «що говорить»

— до сутності повідомлення, яка досліджується шляхом контент-аналізу; «засіб

зв’язку» вказує на специфіку каналу, який переносить повідомлення; «на кого

спрямований канал» характеризує аудиторію, для якої призначене повідомлення.

Засоби зв`язку, або інформації виконують такі завдання: спостереження за середо-

вищем; координація відповіді різноманітних частин суспільства на умови середо-

вища; перенесення «спадщини соціуму» від одного покоління до наступного.

По-третє, Лассуелл дав одне з перших наукових визначень пропаганди (в т. ч. і

політичної). «В широкому смислі це є технологія впливу на дії людини шляхом ма-

Ф. М. Кирилюк204

ніпулювання уявами і образами, яка виражається в усній, письмовій, образотворчій

і музикальній формах. «Контроль над громадською думкою за допомогою значи-

мих символів», до числа яких відносяться закони, правила, політичні теорії, гасла,

промови і інші форми соціальних комунікацій. Вчений визначав такі пропаганди за

військових умов, які одночасно придатні і для «мирної політики»: «мобілізація зне-

ваги до противника, збереження дружби союзників, збереження дружби і забезпе-

чення співробітництва з нейтральними силами, деморалізація противника».

І, нарешті, останнє, досліджуючи роль еліти в сучасному «діловому» суспільст-

ві, Лассуелл звертає увагу на небезпеку перетворення її на «державу-гарнізон», або

військову диктатуру», через розвиток військових технологій, а також через те, що

найбільшим впливом починають користуватися військові та інші «спеціалісти по

насильству», які мають у своєму розпорядженні сучасні технічні засоби здійснення

і сучасні прийоми управління. Суспільство, яке ставить вищою метою постійну го-

товність до війни, само по собі мілітаризується: зникає частина між військовими і

громадянськими інститутами, а військова еліта стає одним із важливих елементів

еліти суспільства. В свою чергу, «держава-гарнізон», як і суспільство в цілому, по-

вністю втрачає здатність до розвитку: прогрес спостерігається лише в сфері війсь-

кових технологій.

3. ТЕОРІЯ «ЗАЦІКАВЛЕНИХ ГРУП»

АРТУРА БЕНТЛІ

Найбільш наглядно реалістичні тенденції в підході до аналізу політичного жит-

тя, спроба наукової методології і теорії емпіричних досліджень політики проявили-

ся в працях Артура Фішера Бентлі. Це була певного роду революція в розвитку те-

орії політичного процесу, в яких детально було розроблено концепцію груп

інтересів, або «зацікавлених груп». Саме йому одному з перших належить тракту-

вання динаміки політичного процесу як боротьби і взаємного тиску соціальних

груп в суперництві за державну владу.

ДОВІДКА

Артур Бентлі народився в 1870 р. в м. Фріпорт (США). Американський політолог,

соціолог і філософ. Викладав осціологію в Чиказькому університеті в 1896 р. В 1897

— 1910 рр. був журналістом. З 1911 р. — приватний вчений, проживав на фермі в

штаті Індіана, де продовжував наукові дослідження, епізодично виступав як полі-

тичний і соціальний активіст. Помер у 1957 р.

Його перу належать такі праці: «Процес управління: до вивчення соціальних тисків»

(1908), яка оновлена, опрацьована і перевидана в 1949 р.; «Лінгвістичний аналіз мате-

матики»; «Поведінка, знання і факт» (1935); «Пізнання і пізнане» (1949, співавт. Дж.

Дьюї); «Дослідження досліджень. Ессе по теорії соціальних наук» (1954) та ін.

Починаючи з Бентлі, категорія політичного процесу розглядається в декількох

основних аспектах: в неформальному, реальному і груповому, або група інтересів

— «первинний суб’єкт, а також у похідному, офіційно-інституційному вигляді,

який являє собою проекцію групових інтересів, внаслідок чого державні інститути

виступають лише як один із багатьох типів груп інтересів. Він розумів уряд як спе-

цифічну офіційну групу — арбітра, яка регулює конфлікти. Він увів у науковий

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

205

обіг поняття артикуляції та ідентифікації групових інтересів як вихідних для аналі-

зу будь-якого політичного процесу.

Засадничі поняття і категорії теорії. Бентлі один з перших політологів зайнявся

вивченням групової поведінки, діяльності груп тиску і груп інтересів. Він вважав, що

діяльність (заінтересованість) людей у групах — одне з доступних джерел відомостей

про політику і поведінку людини, оскільки «все соціальне життя на всіх його фазах

може і повинно бути представлене в таких активних групах людей. Він ставив своєю

метою створення інструментарію для дослідження цього процесу в суто емпіричних,

описових категоріях. Більше того вчений підкреслював, що повний опис (на кшталт

природничих наук) і є дійсна, «досконала», наука, оскільки адекватність розуміння по-

літичної поведінки можлива, якщо будуть вивчені саме прояви активності, яка постері-

гається.

Акцент на вивчення поведінки груп індивідів та їх взаємодії означав свого роду

переворот в американській політичній науці початку ХХ ст., основним предметом

розгляду якої тривалий час були переважно статичні державні інститути. Для Бент-

лі були особливо значимі кількісні виміри («статистика соціальних фактів») у полі-

тичній науці, як і в самій політиці. Він стверджував, що «кількість присутня в кож-

ній прояві політичного життя. Будь-який політичний процес є урівноваження одних

кількостей іншими». Ці та інші твердження дають підставу стверджувати, що Бент-

лі був прихильником сцієнтизму, тобто течії в соціальних науках, яка ставила собі

за мету розв’язання завдань схожих природничих наукам як за методом, так і за

функціями в суспільстві.

Таким чином, його дослідницький проект полягав у створення методології опису і

розуміння політичного життя в категоріях відкритої, спостережної людської поведінки,

що дало б можливість створити соціальну науку в сцієнтичному розумінні. Бентлі

стверджував, що почуття, мотивації, ідеї і т. п. не є головними причинами політичної

поведінки, хоч вони можуть допомогти досліднику в пошуках фактів: «реальність ідей

у тому, що вони являють собою відображення груп». На аналітичному рівні попере-

дньо вибудовані концептуальні схеми заважають «правильному» спостереженню і

описанню, обмежувати їх. Тим самим він піддав критиці нормативні утворення в полі-

тичній науці, закликаючи відмовитися від абстракцій, які відносяться до «людської

природи».

В основі теорії Бентлі і його підходів до вивчення процесів соціального управ-

ління лежить поняття діяльності людей, яка визначається їх інтересами і яка спря-

мована на задоволення цих інтересів. Це поняття виступає у нього інтегральною ка-

тегорією, «сировиною» для вивчення соціального управління. Під останнім він

розуміє взаємодію інститутів та елементів усієї політико-керованої системи сучас-

ного йому американського суспільства.

Бентлі підкреслює, що діяльність людей, які борються за досягнення своїх цілей,

здійснюються не індивідуально, а через групи, в які вони об’єднані на основі спільності

інтересів і які відрізняються за своєю суттю і характером їх діяльності. Тому групи роз-

глядаються ним як масова людська діяльність. Індивідуальні переконання та ідеї, ідео-

логія в цілому, особа та її поведінка мають значення лише в контексті діяльності групи

і враховуються тією мірою, в якій вони допомагають визначенню «зразків» групової

поведінки. Отримуючи орієнтацію своєї соціальної діяльності, яку задають йому ідеї та

емоції, сам індивід злитий в одне ціле з групою, а відносини між індивідуальними і

груповими процесами максимально інтегральні.

Ф. М. Кирилюк206

Оскільки для Бентлі не існує груп без їх інтересів, то інтерес, діяльність, група є

рівнозначними поняттями. Інтерес групи, необхідний для її ідентифікації, визначаєть-

ся, на його думку, не усною риторикою, програмами і заявами групи про її цілі, а фак-

тично реальною діяльністю і поведінкою членів групи. З одного боку, Бентлі вважав,

що точні, вичерпні визначення взагалі не мають вирішального значення для аналізу

соціальних і політичних явищ, а з іншого — це пов’язане з особливим розумінням гру-

пи як групової діяльності якоїсь кількості людей, а не «фізичної маси, ізольованої від

подібних мас, оскільки люди можуть брати участь у багатьох «діяльностях». Також у

будь-якої групи (діяльності) є нерозривно пов’язаний («особливий груповий», який

проявляється емпірично) інтерес, який стає еквівалентом «групи» і «діяльності»; інте-

рес — свого роду оцінка діяльності групи.

Групи в політиці являють собою високо спеціалізовані утворення, які «представ-

ляють або відображають інші, в т. ч. фундаментальні», соціальні групи. При дослі-

дженні діяльності груп, особливо їх взаємодії (сутність діяльності групи визначається

саме цим: «групи роблять одна одну») до ухвали необхідно брати такі взаємо-

пов’язані фактори: як чисельність, ступінь «сконцентрованості інтересу», техніка ді-

яльності (наприклад, хабарництво, переконання і т. п.) і організація. Для Бентлі сис-

тема відкрито проявлюваних або спостережних «діяльностей» безлічі груп (за умови

правильного їх описання) і є реальний процес державного управління в його законо-

давчому, виконавчому і судовому ракурсах. При цьому необхідно мати на увазі і ті

групи, активність яких «потенційна», тобто поки що не проявляється.

В цілому діяльність груп, за Бентлі, — це динамічний процес тиску окремих із

них на уряд та їх взаємне суперництво, яке здатне змінити навіть політичні інститу-

ти. Групова активність в розвинутих державах знаходиться під сильним впливом

визначених «правил гри», таких як конституційні норми, які обмежують устрем-

ління груп до влади і панування.

Зокрема, діяльність зацікавлених груп у їх відносинах однієї з іншою розгляда-

ється Бентлі як постійно змінний процес, у ході якого здійснюється тиск певних су-

спільних сил на уряд з метою змусити його підкоритися їх волі. В цьому процесі

сильні групи домінують, підкоряючи і змушуючи підкорятися слабші, а саме дер-

жавне управління включає в себе адаптацію врегулювання конфліктів і досягнення

рівноваги між групами, які суперничають. «Усі явища державного управління, —

писав Бентлі, — є виявлення груп, які тиснуть одна на іншу, породжують одна одну

і виділяють нові групи і групових представників (органи або агентства уряду) для

посередництва в суспільних угодах».

Звідси аналіз державного управління повинен засновуватися, згідно з цією тео-

рією, на емпіричному спостереженні результатів взаємодії груп і оцінюватися у

відповідному соціальному контексті. І лише тоді, зазначав Бентлі, коли ми вирази-

мо весь процес у суспільно-групових відносинах, тільки тоді ми наблизимося до за-

довільного розуміння державного управління.

Бентлі вважав, оскільки урядові інститути виступають якби частиною діяльності

груп, то немає сенсу кваліфікувати ці інститути як ізольовані утворення, оскільки

вони повинні описуватися лише в термінах «глибинних інтересів, які виражають

цілі відповідних груп. Таким чином, конституція, конгрес, президент, суди і право,

які представляють собою лише «офіційні» зацікавлені групи, виступають виразни-

ками групових інтересів і діяльності, виражають зразки групової поведінки, які

просліджуються у відносно стабільних формах в часі.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

207

Бентлі закликав приділяти першочергову увагу до емпіричного вивчення тих ін-

ститутів і ланок державного управління, які мають справу з формальним прийнят-

тям рішень і примусу — законодавчих, виконавчих і судово-адміністративних ор-

ганів, оскільки вони найбільш доступні для спостереження. Це ж відноситься до

політичних партій та інших організованих груп тиску. Але оскільки державне

управління, як вважав він, — це не тільки набір інституційних структур, а складні-

ший процес, то необхідно емпірично досліджувати менш формальні і політичні

групи і супутні обставини, які впливають на цей процес. Бентлі вважав, що біль-

шість групових конфліктів вирішуються не на рівні видимого офіційного правлін-

ня, а в скритому процесі суперництва, адаптації і регулювання між численними

групами і підгрупами.

У постійно змінному процесі американського державного управління, яким ба-

чив його Бентлі, ці численні групи і підгрупи вільно комбінуються, розпадаються і

знову комбінуються залежно від їхнього внутрішнього зчеплення, сили впливу і

відповідності їх інтересам, а кожен індивід у тій чи іншій групі постійно пристосо-

вує свою поведінку до змінних умов. В одних випадках конфлікти і протиріччя між

групами вирішуються мирно і досягнення рівноваги і компромісу фіксується офі-

ційними інститутами («офіційними групами»), які виступають як арбітри. «В інших

випадках, якщо ці «офіційні групи», до яких відноситься не тільки законодавчі, ви-

конавчі, адміністративні, судово-правові інститути, але також армія і поліція, є до-

сить сильними, вони можуть нав’язувати врегулювання окремим конфліктуючим

групам і цим підтримувати більш-менш стабільну рівновагу, яка також нерідко на-

буває правової форми. Бентлі підкреслює, що стабільність державного управління в

цілому залежить насамперед від їх спроможності знаходити прийнятні компромісні

способи вирішення міжгрупового конфлікту і виступати в якості арбітра. Процес

державного управління, який включає, за Бентлі, весь цикл міжгрупової боротьби

від конфлікту до досягнення рівноваги, супроводжується розвитком таких форма-

льних принципів демократії, як «управління більшості», згода підлеглих підкори-

тися такому правлінню, всезагальне виборче право, суд присяжних і т. п., а також

звичаїв, традицій, принципів етики і моралі, які Бентлі називає формами «звичай-

ного» групового тиску.

Більш реалістично, ніж інституційно-описові і суто психологічні підходи до

держави і політики, відрізняються у Бентлі окремі елементи методології. Зокрема,

його акцент на соціально-економічні фактори як джерело державного і політично-

го, його погляд на ідеологію з позицій групових потреб і цілей, а також сам аналі-

тичний метод соціально-групового тлумачення суспільно-політичного і державного

життя мають багато спільного з матеріалістичним підходом до аналізу держави і

політики. Тому теорія Бентлі являє певний інтерес не тільки з точки зору дослі-

дження реалістичних течій історії соціально-політичної думки в США. Його конце-

пція «групового підходу» до політики стала важливою методологічною орієнтацією

в політичній науці всього ХХ ст.

Основні поняття і категорії

• біхевіоризм політичний;

• інтереси;

• методогія політичної науки;

Ф. М. Кирилюк208

• політичні інтереси;

• постбіхевіоризм;

• раціоналізм;

• утилітаризм.

Біхевіоризм політичний (від англ. behavior — поведінка) один з напрямів зх. політ. психології,

спрямований па звільнення політології від абстрактного підходу до фактів; метод,

який звернений лише до індивідуальної поведінки, що піддається спостереженню і

який ігнорує вплив макро- та мікросоціальних факторів. Основні принципи біхевіо-

ризму як системи наукового знання сформувалися в амер. психології 20 ст. А пер-

шоджерелами його можна вважати ідеї р. Декарта і Дж. Локка про те, що свідомість

людини пізнається шляхом внутр. споглядання чи внутр. досвіду, об’єктом якого

виступають психічні образи, думки, переживання. Потім нім. психолог В. Вундт і

його школа з’єднали інтроспекцію з експериментальним методом. Розвиток цього

напряму привів до появи структурної психології (Е. Б. Тітченер), справив вплив на

програму Вюрц

бюрзької школи, стимулював на грунті критики виникнення деяких

ідей гештальтпсихології (значення свідчень свідомості в доведенні цілісності психі-

чного образу), а також власне біхевіоризму і психоаналізу. Біхевіоризм критично

ставиться до інтроспективної психології. Але, як це часто-густо буває в науці, взає-

мна критика призвела до того, що її наслідком стало сприйняття самосвідомості як

одного з чинників поведінкового механізму. Критика раннім біхевіоризмом основ-

них ідей інтроспективної психології сприяла становленню власною предмета біхеві-

оризму — поведінки людини як цілісного явища, що здійснюється за певним обра-

зом. Психол. біхевіоризм набув нового існування в Б. п.: у політології сформувався

потужний напрям досліджень — політична, поведінка людини як чинний фактор

функціонування політичних систем, відгомін якого можна зустріти навіть в екон.

доктрині Дж. Кейпса.

«Повний курс» Ф. Рузвельта став новим з для політології, оскільки спирався на

розвиток емпіричних соціальних досліджень. Політологія перетворювалася в «пове-

дінкову» науку, бо мала вивчати неформальні аспекти держ. управління, буття вла-

ди в цілому. Її завдання за нових умов — вивчення і пояснення мотивів та чинників,

що впливають на політ. поведінку людей, а також умов, необхідних для «раціональ-

ного» соціального планування й контролю. Цеп напрям досліджень започаткували

Ч. Мерріам, І. Госнелл, І. Лассвелл. Виникла нова методологія політ. аналізу на руї-

ні міждисциплінарних зв’язків. Було використано Ідею Терстоуна щодо зв’яжу по-

ведінки людини з її установками, що встановлюються у процесі аналізу результатів

опитувань громадської й особистої думки. Адаптація цього «психометричного ме-

тоду» в політології й привела до конституювання в ній біхевіористського напряму.

Це дозволило політології здійснити перехід від вивчення державно-політ. інститутів

як основи політ. науки до аналізу політ. влади і політ. поведінки, дослідження бала-

нсу і противаг, виборів і громадської думки. Отже, Б. п. сприяв формуванню самого

предмета політології як класичної науки. Причому спочатку головна увага зверта-

лась на вивчення мотивів суб’єктивного ставлення до політики. Вважалося, що мо-

тиви певним чином залежать і від псих. стану індивіда. Пізніше перше місце посіла

проблема верифікації (перевірка достовірності) політ. знання.

Особливого посилення В. п. набув після Другої світової війни. Це пов’язано з

поглибленням інституціоналізації влади, з технократизацією держ. управління. Але

це призвело до того, що класичний біхевіоризм ідейно й інструментально вже не міг

впоратися з усім масивом проблем політ. життя на «старій» концептуальній базі.

Постала необхідність переходу від емпірії до широких узагальнень. Це привело до

появи нової течії, що отримала назву «постбіхевіористська революція». Характери-

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

209

зуючи Б. п., франц. політолог Ж. Бодуен дає їй суперечливу оцінку. На його думку, з

одного боку, вплив Б. п. на розвиток політ. науки був досить значним, зокрема він

довів необхідність таких понять у політології, як чіткість та точність, що дозволило

відмежувати її від політ. філософії; він першим став застосовувати тех. засоби (ан-

кетування, опитування,збір даних тощо), які сьогодні є обов’язковим інструментарі-

єм дослідника; Б. п. перестає бути лише теоретичною, вона має займатися конкрет-

ною дослідницькою роботою. З іншого боку, Б. її. має й негативні аспекти, це,

зокрема, надмірне захоплення кількісними даними («цифроманія»); завищена увага

до фрагментарного аналізу фактів, що заважає виваженому підходу до вирішення

глобальних політ. проблем; неспроможність дати критичну оцінку сусп. порядку;

відсутність постановки теоретичних питань, висунення наук, гіпотез. Все це спону-

кає до відходу від «чистого» біхевіоризму і сприяє оптимальному поєднанню в полі-

тол. дослідженнях емпіричних традицій і елементів «чистої» теорії. (Друкується за

А. В. Мисуно. Політологічний енциклопедичний словник.)

Інтереси (interest,individual) — інтереси індивіда пов’язують його політику та дії або політику та

дії інших індивідів чи урядів із задоволенням потреб і, можливо, виконанням

обов’язків. Інтереси виражають інструментальні відносини між такими політиками

тощо і вподобаннями індивіда. В політичному аналізі інтереси важливі тому, що по-

яснюють поведінку: адже коли щось належить до моїх інтересів, можна сподіватися,

що я спробую реалізувати це щось. Коли зв’язок між певною політикою та її впли-

вом на конкретного індивіда складний або коли існує нерівний доступ до інформа-

ції, або коли індивід перебуває чи був під впливом владних відносин, такий інди-

від— не завжди найкращий суддя своїх інтересів. Загалом ліберальна політична

теорія надає індивідові пріоритет в оцінюванні власних інтересів, і то з двох причин:

по-перше, люди знають свої потреби, про які можуть не знати інші; по-друге, на су-

дження індивідів можуть впливати думки інших людей про те, що становить добро.

Радикальна політична теорія припускає, що справжні інтереси індивідів — не ті. що

спираються на сукупність усіх їхніх теперішніх потреб, а ті, що спираються на по-

треби, які вони матимуть, звільнившись тим або іншим способом від гетерономії,

накинутої суспільством, у якому вони живуть. Ліберали визнають, що індивіди мо-

жуть помилятися щодо впливу певної політики чи дій на задоволення своїх потреб і

тому можуть хибно визначати свої інтереси. Радикали припускають, що індивіди

можуть послідовно помилятися щодо своїх потреб, тож, навіть правильно визначи-

вши свої інтереси на основі усвідомлених потреб, вони не задовольнятимуть своїх

справжніх інтересів. (Друкується за: Короткий оксфордський політичний словник:

Пер. з англ. / За ред. І. Макліна, А. Макмілана. — К.: Основи, 2005.)

Методологія політичної науки (грец. — µέθοδος — шлях і λόγος- слово, поняття, вчення) — си-

стема принципів і засобів побудови політ. теорій, різних рівнів систематизації політ.

знання, а також емпіричних досліджень на рівні конкретного (політологічного) ана-

лізу. Як наука, що має інтегральний, комплексний характер, політологія використо-

вує практично всі методи соціальних наук — філософський, загальнонауковий, спе-

ціальний.

Сучас. політологія застосовує різні філос. методи, які забезпечують єдність гно-

сеол., соціально-філос. і політол. аналізу політичних явищ і процесів. Такий підхід

забезпечує подолання як логічного емпіризму, так і вульгарного соціологізму, спри-

яє розумінню політології не тільки як науково-політ. знання, а й як політикокульту-

рної самоцінності, як політ. творчості і активності.

Соціально-філософський підхід включає в себе аналіз процесу виникнення та

розв’язання суперечностей, які продовжують і спрямовують його розвиток та функ-

ціонування. У вивченні політ. процесів застосовують такі методологічні принципи:

об’єктивність, історизм і соціальний підхід. Серед загальнонаукових методів у полі-

Ф. М. Кирилюк210

тології застосовують системний, структурно-функціональний, порівняльно-ретро-

спективний, діяльнісний, індуктивно-дедуктивний методи, аналогії та моделювання.

Вони забезпечують пізнання політики як складної цілісності, що включає різні ком-

поненти, розуміння специфіки їх змісту та функціонального призначення, характеру

інтегральних міжсистемних зв’язків, координації, субординації, взаємодії між еле-

ментами системи.

Розуміння динамічності політ. життя, бачення не тільки механізму функціону-

вання, а й механізму розвитку, не лише нинішнього стану елементів і структури, а й

попереднього, та тенденцій майбутнього досягається за допомогою системно-

історичного і порівняльно-ретроспективного підходів.

У політології використовуються також методи інших наук. Біхевіористський ме-

тод дослідження політичних явищ, що ґрунтується на аналізі поведінки індивідів та

груп, дозволяє врахувати особистісний характер політ. діяльності, її мотиви й орієн-

тації. Діяльнісний підхід орієнтує дослідника не тільки на вивчення змісту політ.

процесів, а й на особистісні, соціально-психол., моральні компоненти політ. буття.

Цей підхід є методол. базою теорії політ. рішень, розуміння політики як специф. фо-

рми управління сусп-вом. До спеціальних методів дослідження в політології нале-

жить група методів, що грунтуються на різних варіантах вивчення структури, функ-

цій політ. процесів та інститутів. Широко використовуються методи емпіричних

соціол. досліджень, соціальної психології, статистики, матем. методи, аналіз статис-

тичних даних, змісту й впливу політ. рішень; усні методи, письмові опитування (ан-

кетування); безпосереднє спостереження за досліджуваним об’єктом, соціально-

політ. експеримент. Політологія, з одного боку, концептуально забезпечує розробку

і застосування спец. методів дослідження, теоретично зорієнтовує їх, а з іншого —

сама збагачується, розвивається завдяки здобутій інформації.

У сучасній західній політології активно застосовують метод соціологічного

плюралізму, який є своєрідною інтелектуальною реакцією проти емпіризму і апріо-

ризму. Його прихильники заперечують будь-який ідеол. вплив або пристрасті й на-

магаються не допускати проявів власних схильностей, всіляких забобонів. Гол. при-

значення політології вони вбачають у виявленні постійних очевидних зв’язків між

сусп. фактами з метою встановлення довготривалих стабільних законів та розши-

рення можливості вивчення сусп. явищ.

Особливе місце в сучасній зах. політології посідає концепція «типового ідеалу»

як методу пізнання соціальних явищ (М. Вебер). Наука повинна звільнитися від чис-

тої інтуїції та безпосереднього споглядання і розробити поняття для пояснення соці-

альних явищ. Наука при цьому має бути «номотемічною», тобто виявляти закономі-

рності та розробляти загальні закони. Типовий ідеал є «утопічним відтворенням»

реальності, яке не стільки намагається відтворити реальність, скільки виявити роз-

біжності між «моделлю», яка створена, і реальністю, яка вивчається. Вибір конкрет-

них методів та їхнє пріоритетне використання залежить як від якостей досліджува-

ного об’єкта, так і від тих конкретних завдань, які ставить перед собою дослідник.

(Друкується за: В Д. Бабкін. Політологічний енциклопедичний словник.)

Політичні інтереси (від лат. interesse- бути всередині, мати важливе значення) — чинники сусп. дія-

льності людей, їхніх спільнот і об’єднань, спрямовані на здобуття, утримання або пере-

розподіл держ. влади. У ширшому плані до П. і. підносять інтереси, спрямовані на згур-

тування зусиль усіх або принаймні більшості членів тієї чи іншої спільноти,

відстоювання і зміцнення їх соціально-класових позицій у сусп-ві. Зміст і спосіб реалі-

зації П. і. відповідного суб’єкта (класу, нації, соціальної групи і т. ін.) визначається його

становищем у загальній системі сусп. відносин, зокрема в існуючій політ. системі.

У процесі практичної реалізації П. і. будь-який суб’єкт зустрічається з необхід-

ністю зіставлення їх з усією різноманітністю інтересів, наявних у сусп-ві. Оскільки