Кирилюк Ф.М. Новітня політологія

Подождите немного. Документ загружается.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

211

П. і. існують у загальнозначимій, загальнообов’язковій формі, то їм належить прові-

дна роль в інтеграції і спрямуванні всіх інших інтересів відповідної соціальної спі-

льноти, що знаходить свій вияв у розробці і здійсненні екон., правової, культурної

та інших напрямів політики. Водночас самі вони спираються на екон., соціальні та

інші практ. інтереси, співвідносять з вимогами останніх власні диспозиції та вимоги.

У повсякденному практичному житті на особливу увагу заслуговують відносини

між інтересами різних соціальних і політ. суб’єктів. Некоректним є тлумачення цих

відносин виключно як протидії, боротьби. Справа в тому, що ідейно і політично зрі-

ла партія несе відповідальність не лише за реалізацію і захист інтересів того класу,

соціальних прошарків, на які вона безпосередньо спирається, а й за долю всього

трудового народу, благополуччя та безпеку країни. Цим визначається необхідність

взаємодії, пошуку союзу з іншими партіями, які так само відповідально ставляться

до провідних інтересів усього сусп. розвитку, і одночасно відмежування від тих пар-

тій, які заради вузькопарт. міркувань нехтують інтересами всього трудового народу.

Інтереси прогресивного сусп. розвитку є вирішальним критерієм і при оцінці полі-

тики й П. і., яких дотримується держава. Добробут народу, забезпечення розвитку

високоефективної економіки, гуманіст, культури, підтримання внутр. стабільності в

сусп-ві, безпеки визначають зміст цих інтересів. На основі цих інтересів д-ва визна-

чає свої взаємовідносини з усіма політ. силами і політ. партіями в країні. Принцип

політ. плюралізму, який визначає дем. характер цих взаємовідносин, не означає, од-

нак, механічного урівноваження всіх інтересів, що функціонують у відповідному

політ. просторі. Ведучи активний діалог з усіма партіями і громад. організаціями

трудящих, д-ва покликана створювати умови для реалізації здорових, перспектив-

них інтересів. (Друкується за: В. О. Трипольський. Політологічний енциклопедичний

словник.)

Постбіхевіорйзм (віл лат. роst — після і англ. behavior — поведінка) — один з напрямів у зх. по-

зитивістській політ. психології, зорієнтований на перегляд і подальший розвиток

основних положень біхевіоризму в його підході до політ. досліджень. Осн. принци-

пи П. у політиці висловив у 1969 р. на 65-му з’їзді Американської асоціації політич-

них наук її президент, професор Каліфорнійського ун-ту Девід Істан («Нова рево-

люція в політичній науці»). До найважливіших положень П. належать такі ЙОГО

тези: зміст досліджуваних політ. явищ має передувати методиці («краще перебувати

у стані Неврівноваженості, ніж взагалі не переживати тих чи інших коливань»); на

віл-міну від біхевіоризму, П. не прихов. жорстких реалій політики, виступає проти

абстракції під час дослідження, виходячи з того, що аналіз політ. явищ повинен до-

помогти політ. науці досягти 34-довільнення реальних запитів сусп-ва, людства,

особливо під час кризи; щоб пізнати межу знань, необхідно знати цінності переду-

мов, до яких ці знання базуються, а також альтернативи, в ім’я яких ці знання мо-

жуть бути використані. Вихідним основоположним принципом П. є теза про те, що

представники цього напряму мають залучатися до процесу оновлення сусп-ва й не-

сти відповідальність за всіх інтелектуалів, за дієвість своїх знань; істор. роль пред-

ставників П. як репрезентантів інтелектуального потенціалу полягає в тому, щоб за-

хистити гуманістичні цінності людської цивілізації. (Друкується за: Г. С. Ігошкін.

Політологчний енциклопедичний словник.)

Раціоналізм (rationalism): 1) всезагальна віра в здатність знання (як загального, так і індуктивного чи

епіричного) описати, пояснити світ а також вирішувати проблеми. Таке розуміння було

характерне, для епохи просвітництва; 2) епістемологічна позиція, що підкреслює апріо-

рну основу пізнання і дедуктивних теорій; 3) доктрини філософів XVII і XVIII ст. — Де-

карта, Спінози і Ляйбніца, згідно з якими, використовуючи дедуктивний метод,

об’єднане знання може бути досягнуте лише розумом. (Друкується за: Большой толко-

вый социологиченский словарь (COLLINS). Т. 2. — М: Вече, АСТ, 1999.)

Ф. М. Кирилюк212

Утилітаризм (від лат, utilitas — користь, вигода) — принцип оцінювання всіх явищ тільки з по-

зиції вигоди, користі; вузький практицизм. Назва однієї з течій теорії моралі, що

прямо чи опосередковано оцінює все розмаїття діяльності, політики, рішень і вибо-

ру на основі їх спрямованості на здобуття щастя для тих, кіно стосується та чи інша

дія. Ця теорія ототожнюється з іменами Бентама і Ліля, пізніше з постатями Сидж-

віка та Мура, а віднедавна — Смарта та Гейра. Бентам стверджував, що дії є корис-

ними, якщо вони спрямовані на здобуття щастя, і шкідливими, якщо спрямовані на

шкоду комусь, і що щастя слід розуміти як задоволення, а нещастя — як страждання

або відсутність задоволення. Формула «якнайповніше щастя для якнайбільшого чи-

сла людей» якраз і виражає суть утилітаризму, тож ті соціальні, політичні й правові

реформатори, які згуртувалися навколо Бентама і поширювали цю формулу, отри-

мали назву утилітаристів. У другій половині XX ст, пропагандистом ідей утилітари-

зму став лауреат Нобелівської премії Фрідман, який розробив концепцію «утилітар-

ного лайзерферизму». (Друкується за: Шведа Ю. Політичні партії:

енциклопедичний словник. — Львів: Астролябія, 2005. — 488 с.)

Питання до дискусії

1. Які основні чинники лежать в основі появи біхевіоризму та біхевіоралізму?

2. Біхевіоризм — це теорія, метод, принцип, напрям?

3. Чи існують сутнісні зв’язки між інституціоналізмом і біхевіоризмом?

4. Як співвідносяться між собою класичні і посткласичні політичні теорії в світлі біхе-

віоралізму?

Теми рефератів, курсових,

кваліфікаційних та магістерських робіт

1. Поведінка як основний елемент політичної теорії.

2. Біхевіоралісти про політичний процес як процес реалізації людської волі.

3. Спільне і особливе в інституційних та біхевіоралістичних методах політичних досліджень.

4. Чиказька школа як перший науковий центр політологічний досліджень.

5. Основні параметри нової політичної науки за Ч. Мерріамом.

6. Біхевіористські засади теорії політики Г. Лассуелла.

7. Наукова методологія і теорія емпіричниих досліджень А. Бентлі.

Завдання для самостійної роботи

1. Прочитайте рекомендовані першоджерела з теоретичної спадщини Ч. Мерріама, Г. Лассу-

елла та А. Бентлі та випишіть із них найхарактерніші ознаки основних категорій політичної науки.

2. Розробіть порівняльну характеристику поняття «політична поведінка» в працях на-

званих наукових дослідників.

3. Доведіть твердження положення про те, що Чиказька школа є першим науковим

центром політологічних досліджень.

Питання до заліку

1. Загальна характеристика біхевіоралістичних теорій політики.

2. Ч. Мерріам як засновник нової науки про політику.

3. Нова концепція визначення предмету політичної науки в Г. Лассуелла.

4. Теорія «зацікавлених груп» А. Бентлі.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

213

Питання до іспиту

1. Біхевіоризм як нова парадигма політичної науки.

2. Основні засади політичної науки за Ч. Мерріамом.

3. Сутність концептуальних засад біхевіористської теорії Г. Лассуелла.

4. Біхевіоралістична спрямованість теорії «зацікавлених груп» А. Бентлі.

Література

1. Американская политическая наука и ее создатели. — М., 1992.

2. Бодуен Ж. Вступ до політології. — К.: Основи, 2002.

3. Гаджиев К. С. Политическая наука. — М.: Междунар. Отношения, 1995.

4. Дегтярьов А. А. Основи політичної теорії. — К.: Вища шк., 1998.

5. Категории политической науки /Под ред. А. Ю. Мельвиля. — М.: РОССПЭН, 2002.

6. Короткова Н. В. Разработка Г. Д. Лассуэллом методов политического психоанализа //

Социально-политический журнал. — 1998. — № 49.

7. Короткова Н. В. Трактовка Г. Лассуэллом понятия политической власти как цен-

тральной категории политической науки // Вестник МГУ. — 1999. Политология. — Вып. 5.

8. Самсонова Т. Н. Ч. Мерриам: у истоков новой науки о политике. // Социально-

политический журнал. — 1996. — № 5.

9. Bentley A. The Process of Government: A Study of social pressures. Cambridge (mass.). —

1967.

10. Lasswell H. D. Psychopatology and politics. — Chicago, 1977.

11. Lasswell H. D., McDougal M. S., Miller J. C. The Interpretation of international agreements

and world public order: Principles of content and procedure. — Dordrecht; Boston: M. Nijhoff

publishers, 1994.

РОЗДІЛ ІІІ

РОЗВИТОК І КОНСТИТУЮВАННЯ

ОСНОВ ПОЛІТОЛОГІЧНОЇ НАУКИ

ТЕМА 5

НОРМАТИВНІ ПОЛІТИЧНІ ТЕОРІЇ

1. Поліархічна теорія демократії Роберта Даля.

2. Теорія демократії Джованні Сарторі.

3. Основи політичної науки Моріса Дюверже.

4. Консоціальна демократія Арендта Лейпхарта.

До нормативних політичних теорій прийнято відносити такі політичні теорії, які

несуть у собі настановчі і рекомендуючі принципи. Тобто нормативна політична

теорія говорить про те, як повинно бути організоване політичне життя суспільства.

Вона здебільшого знаходить свій вираз в абстрактних моральних розмірковуван-

нях, які стосуються характеристики політичних інститутів і конкретної політики. З

філософської точки зору, нормативна політична теорія формулює моральні етичні

приписи, а в прикладному розумінні вона підкреслює можливість застосування ор-

ганізаційних і моральних рецептів до практики політичного життя.

Нормативні політичні теорії мають давню традицію, починаючи з античної

думки на Заході та індуїстської філософії на Сході. Такі теорії привертають ува-

гу вчених до проблеми організації і устрою суспільного життя. Ці теорії — сво-

го роду спосіб роздумів про політичні інститути особливо тих, які пов’язані з

владою, а також відношення індивідів до цих інститутів. Вони займают

ься уза-

коненням наявного політичного устрою або його альтернативи.

Важливого значення в нормативних політичних теоріях надається з’ясуванню і

обґрунтуванню їх фундаментальних засад, концептуального визначення її суті, в

цілому формуванню теоретико-методологічних засад. Усі вони надзвичайно різно-

манітні, несуть у собі певні положення успадкованої давнини, мають окремі риси

національного характеру, регіональну спрямованість та культурну опосередкова-

ність. Слід також підкреслити, що переважна більшість нормативних теорій мають

чітко виражене ідеологічне забарвлення.

Отже, вивчаючи політологічну спадщину приходиться докласти певних зусиль,

щоб виділити основні засадничі поняття і категорії політології як науки, за допомо-

гою її інструментарію визначити її предмет і метод. Саме подальший розвиток і

конституювання засадничих понять і категорій в теоретичній спадщині Р. Даля, Дж.

Сарторі, Р. Арона, М. Дюверже, А. Лейпхарта та Ф. Хаєка дає можливість відповіс-

ти на поставлені питання.

1. ПОЛІАРХІЧНА ТЕОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ РОБЕРТА ДАЛЯ

Даль Роберт Алан — американський політолог, один із засновників концепції

плюралістичної демократії, широко відомий своїми працями в галузі політичної те-

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

215

орії, насамперед, сучасної демократії, розподілу влади і плюралізму, які здійснили

величезний вплив на сучасні політичні дослідження.

ДОВІДКА

Даль Роберт Алан народився в 1915 р. в м. Інвуд, штат Айова (США). Його перу на-

лежать: «Економіка, політика і благополуччя» (1953, співавтор — Ч. Ліндблом),

«Вступ до теорії демократії» (1956), «Хто керує? Демократія чи влада в американ-

ському місті?» (1961), «Плюралістична демократія в США» (1967), «Після революції.

Влада в гарному суспільстві» (1970). «Поліархія: участь і опозиція» (1971), «Дилеми

плюралістичної демократії» (1982), «Сучасний політичний аналіз» (5-те видання,

1990), «Вступ до економічної демократії» (1985), «Демократія та її критики» (1989),

«Про демократію» (1998) та ін.

Наукові погляди Даля складалися під впливом ліберально-позитивістської та бі-

хевіористської парадигм. Спільно з Ліндбломом та Гелбрейтом створюють неоп-

люралістичний напрям у політології, який визначає діапазон проблем, які він розроб-

ляє. Серед них: передумови сучасної демократії, емпіричні умови для часткової або

повної реалізації демократичних проектів; співвідношення демократії, свободи і рів-

ності, а також елітарних і плюралістичних елементів у сучасних демократичних

політіях; розподіл влади в суспільстві і наслідки зростаючого впливу великого бізне-

су; моделі сучасної демократії, нормативні теорії, їх оцінки та обґрунтування, вико-

ристання даних моделей при аналізі реальних політичних режимів та інститутів.

Концептуальні засади теорії поліархії. Сучасні дослідники, характеризуючи

проблематику поліархії та її авторство, передусім виокремлюють той внесок, кот-

рий належить видатному представникові сучасної політичної думки Роберту Далю.

Сам Даль підкреслював у праці «Демократія та її критики», що «Поліархія —

система ХХ століття. Хоча деякі з інститутів поліархії з’явилися в окремих англо-

мовних та європейських країнах у ХІХ столітті, але ніде демос не став інклюзивним

(тобто практично співпав з дорослим населенням) до нашого століття. Поліархія

має три періоди росту: 1776—1930, 1950—1959 і 1980-ті роки. Перший почався з

Американською та Французькою революцією і завершився через декілька років пі-

сля Першої світової війни. Тоді властиві поліархії інститути з’явилися в Північній

Америці та Європі, однак у більшості країн ці інститути часто лишалися недостат-

ньо розвинутими аж до останньої третини ХІХ століття. У багатьох із цих країн

тільки в кінці століття, або навіть пізніше, контроль над урядовими рішеннями, ви-

значаючими політичний курс, був конституційно закріплений за обраними пред-

ставниками». При цьому він підкреслював, «що демократам, які живуть за автори-

тарних режимів, властива палка надія, що їх країна одного чудового дня перейде

поріг поліархії. Демократам, які живуть у країнах, які управляються за системою

поліархії, притаманна переконаність, що поліархія недостатньо демократична і її

слід ще більше демократизувати».

Р. Даль зазначав, що оскільки термін «поліархія» не має свого усталеного розу-

міння, необхідно розглянути еволюцію його походження і становлення. Сам же до-

слідник говорить, що цей термін вперше був уведений у сучасну політичну науку

Ліндбломом та ним самим у праці «Політика, економіка і добробут» (1953 р.), де

він розглядався крізь призму передовсім «процесуальних» особливостей.

Розгляд поліархії як процесу був даниною теоретичної орієнтації вказаної книги,

підзаголовок якої звучав так: «Планування і політико-економічні системи в базис-

них соціальних процесах». У четвертій частині описувалися «чотири основних со-

Ф. М. Кирилюк216

ціально-політичних процеси»: призова система або контроль за лідерами та з боку

лідерів; ієрархія або контроль з боку лідерів; поліархія або контроль за лідерами і

контроль серед лідерів, у тому числі — і контроль лідерами один одного.

Понятійно-категоріальне розуміння терміна «поліархія» ґрунтується на від-

повідному тлумаченні, яке пропонувалося авторами англійського оксфордського

словника, в якому поліархія є «управління державою або містом багатьма, на

противагу монархії».

Характеризуючи сутність поліархії в сучасному (для нього) розумінні, Роберт

Даль виокремлює різного роду критерії та інтерпретації, на основі яких виявляє

«операціональну значимість» категорії «високий ступінь контролю».

Загалом вони зводяться до п’яти інтерпретацій (критеріїв). Так, на кшталт демо-

кратії, поліархія може бути розглянута з декількох точок зору, які часто принципо-

во відмінні одна від одної. По-перше, поліархію можна аналізувати: як тип режиму

з характеристиками, які чітко відрізняють його від усіх інших режимів, які існували

до ХІХ ст., а також від більшості сучасних режимів, котрі існують у націях-

державах. Ця відмінність виникає в результаті поєднання двох характеристик: від-

носно високої терпимості до опозиції (тобто до тих, хто протистоїть діям уряду) і

відносно широких можливостей брати участь у впливі на поведінку уряду і навіть

відносно усунення мирним шляхом різних офіційних осіб. Більш виразно поліархії

можна відрізняти від інших режимів завдяки наявності і реальному функціонуван-

ню семи інститутів. До цих інститутів Даль відносив:

• виборче право, яке набуло домінуючого поширення в сучасному суспільстві,

часто набуваючи рис універсального;

• право брати участь у суспільних справах;

• справедливо організовані вибори, в яких виключене будь-яке насильство або

примус;

• надійний захист свободи виражати свою думку, включаючи критику уряду,

режиму, суспільства, панівної ідеології тощо;

• існування альтернативних і часто конкуруючих між собою джерел інформації та

переконань, виведених з-під урядового контролю;

• високий ступінь свободи у створенні відносно автономних та найрізнома-

нітніших організацій, включаючи, що особливо важливо, опозиційні політичні

партії;

• відносно висока залежність уряду від виборців та результатів виборів.

Даль за допомогою двох критеріїв — конкурентності в боротьбі за владу і сту-

пеня залучення громадян до управління — виділяє чотири ідеальних типи політич-

них режимів: закриту гегемонію; відкриту гегемонію; змагальну олігархію і поліар-

хію. Гегемонії відрізняються більш жорсткими обмеженнями, забороною опозиції

будь-якого роду, незалежністю від прихильності (лояльності) підлеглих. Змагальні

олігархії дозволяють конкуренцію, але тільки в рамках еліти. Поліархії ближче за

все до демократичного ідеалу. Існує велика кількість змішаних режимів, які набли-

жаються до одного з названих ідеальних типів.

По-друге, поліархія може розглядатися як продукт демократизації націй-

держав. Поліархія також може бути осмислена в контексті історичного розвит-

ку, як низка певних інститутів, що пережили значну еволюцію, в тому числі —

демократизували й лібералізували політичні інститути націй-держав. З цієї точ-

ки зору поліархія є унікальним, історично обумовленим комплексом перерахо-

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

217

ваних інститутів, які виникли, в першу чергу, в результаті здійснених у ХVIII

ст. спроб адаптувати демократичні ідеї і наявний досвід до великих масштабів

сучасних націй держав. Цей історично сформований комплекс політичних ін-

ститутів традиційно називають «демократичним». Елементи цього комплексу

прийшли на зміну тим своєрідним політичним інститутам, які існували в демок-

ратичних чи республіканських містах-державах, природа яких достатньо суттєво

відрізняється між собою. У демократичних Афінах, наприклад, верховна влада

належала зборам громадян, оскільки тут були невідомі організовані політичні

партії і багато інших автономних зацікавлених організацій, загальноприйнятих у

поліархіях.

По-третє, — як необхідність демократичного процесу. Поліархія може бути зро-

зуміла як спрямованість політичних інститутів, яка необхідна для того, щоб задові-

льно забезпечити відповідність демократичному процесу, коли ціль реалізується у

великому територіальному просторі, у масштабі нації держави. При цьому твер-

дження про те, що поліархічні інститути необхідні для здійснення демократичного

процесу у великому просторі, абсолютно не тотожне твердженню про їх самодоста-

тність.

По-четверте, — як система перевірки компетенції. Поліархія може бути зро-

зуміла як система політичного контролю, в якій, відповідно до розглянутої

спрямованості інститутів, вищі офіційні особи в управлінні державою зіштов-

хуються з перспективою бути зміщеними в результаті народних виборів. Тому

вони змушені варіювати свою поведінку, якщо прагнуть отримати перемогу в

конкурентній боротьбі з іншими кандидатами, партіями та групами. З такої точ-

ки зору найбільш яскрава характеристика поліархії зводиться до відкритого зма-

гання між політичними елітами за посаду. Хоча така конкуренція допомагає

сформувати радше стан взаємовпливу еліти і мас, ніж стан одностороннього па-

нування еліт, який, на переконання Міхельса, виникає в результаті чинності уні-

версального закону олігархії.

По-п’яте, як система права, в якій звичайні права гарантовані і захищені інсти-

туціонально. Кожен із семи розглянутих інститутів забезпечує дотримання певних

прав, що виправдує його існування та функціонування. Саме так, для прикладу,

відбувається гарантування загального виборчого права та свободи волевиявлення.

Для інституціалізації свободи слова громадяни повинні володіти закріпленим у за-

конодавчому порядку правом вільно висловлюватися по політичних питаннях, а до

обов’язків офіційних осіб держави повинна входити підтримка цієї вимоги аж до

покарання порушників, якщо така потреба виникатиме. Очевидно також, що для

того аби інститут функціонував, право не може бути лише абстрактним чи теорети-

чним, подібно більшості прав у конституції Радянського Союзу. Право повинне бу-

ти закріплене не тільки законодавчо, а й у судовому порядку. Незважаючи на всі

складності, повинен бути створений і орган закріплення прав, за відсутності якого

той чи інший інститут не може бути визнаний реально існуючим.

При цьому політичні права можуть бути гідно розцінені вже тому, що вони не-

обхідні для функціонування інститутів поліархії. Але право, взаємозалежне з полі-

архією, варто оцінювати і як явище, ідею, необхідну для забезпечення свободи та

рівності демократичного процесу. Наприклад, якщо право на організацію опозицій-

ної уряду політичної партії може бути розцінене як необхідне для функціонування

поліархії, то право на свободу волевиявлення варто оцінювати і як цінне саме по

Ф. М. Кирилюк218

собі та як таке, що має аксіологічне значення, необхідне для володіння особистою

свободою.

Подібно поліархії, термін «плюралізм», використовуваний у наші дні, є неологі-

змом у політичній науці. Цікаво взяти до уваги визначення, дане цьому терміну ан-

глійським оксфордським словником. Стаття про плюралізм, яка міститься у його

сьомому томі, була вперше опублікована в 1907 р. Плюралізм означає «Спосіб

плюрального існування; умова або факт плюрального існування».

Плюралізм і поліархія. Моністичний погляд начебто того, що було характерним

для Руссо в його «Суспільному договорі», є цілком доречним у відношенні демок-

ратії в невеликому масштабі міста-держави з переважно торговою або сільськогос-

подарською економікою. Наявність всередині невеликої за масштабом демократич-

ної асоціації інших асоціацій, що суперничають між собою в лояльності і підтримці

співтовариства, а виходить, послабляють його соціальні зв’язки і консенсус, стиму-

люють конфлікт, що може бути не дуже бажано, і його варто уникати, наскільки це

можливо. Однак може статися і так, що будь-де будуть розпочаті зусилля по реалі-

зації демократичної ідеї в масштабі нації-держави і виявляться задіяними інститути

поліархії. Тоді отримують свій розвиток і відносно незалежні асоціації й організації

більшої чисельності і розмаїтості. Відповідно до Токвіля, Даль розглядав їх і як по-

літичні, і як цивільні, маючи на увазі те, що їхні розбіжності далекі від протистав-

лення, тому що цивільна асоціація, як ми знаємо, може відігравати політичну роль.

Звичайно, не існує історичного прикладу, коли б поліархія й організаційний

плюралізм не співіснували один з одним. Однак у той час як організаційний

плюралізм може і не бути достатньою умовою для поліархії, інститути поліархії

є самодостатніми. Дійсно, існування відносно автономних політичних організа-

цій необхідне для практики великомасштабної демократії.

Модель «поліархічної демократії» Роберта Даля. Модель поліархії наслідує

загальну спрямованість ліберальної демократичної теорії, але в ній більш докладно

аналізується набір умов, які визначають дійсну, а не формальну демократію.

Для більш чіткої концептуалізації Даль обирає два основних виміри політичних

систем: ступінь опозиційності або конкурентності політичних еліт у системі і рі-

вень політичної участі населення у виборі політичних еліт. Публічна конкуренція

політичних еліт і включеність населення у політичний процес роблять поняття по-

ліархії близьким до поняття демократії. Але поліархія за Далем не тотожна демок-

ратії.

По-перше, якщо демократія є ідеальним типом політичних систем, то поліархія

характеризує реальний тип, тобто являє собою відображення деякого рівня реаліза-

ції ідеального типу.

По-друге, поліархія є подібною до демократії якісною ознакою політичних сис-

тем і разом з тим (на відміну від демократії) їхнім виміром, тобто можна говорити

про ступінь поліархічності системи: повна поліархія або гегемонія.

По-третє, оскільки поліархія не збігається з демократією (тобто ідеалом), то її

характеристика як демократичного режиму обмежується лише найбільш загальни-

ми інституціональними вимогами демократії (або гарантіями, за Далем).

По-четверте, поліархія як термін застосовується для характеристики всієї наці-

ональної системи, а не окремих її рівнів.

Поліархічна політична система повинна характеризуватися високим ступенем

управлінської чутливості відповідно до політичних переваг громадян, що є рівно-

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

219

правними. Для того щоб система характеризувалася високим і досить стійким рів-

нем чутливості, у ній повинні бути забезпечені такі невід’ємні права громадян:

1) формулювати свої переваги;

2) передавати свої переваги співгромадянам та уряду за допомогою індивідуа-

льних або колективних дій;

3) впливати своїми перевагами на розробку управлінських рішень. Гарантіями

дієвості процедури формулювання, передачі і впливу переваг виступають: свобода

формування організацій і поєднуватись в них; свобода вираження переваг; право

голосу; відносно необмежене право на роботу у державних органах; право політич-

них лідерів змагатися за підтримку і голоси виборців; альтернативні джерела інфо-

рмації; вільні і справедливі вибори; інститути розробки державної політики, які за-

лежать від виборців і інших форм вираження переваг.

Перші п’ять гарантій забезпечують функцію формулювання переваг, сім — від-

носяться до передачі переваг і комунікації, а всі вісім забезпечують вагомість пере-

ваг для створення державних рішень.

У книзі «Вступ до теорії демократії» Даль докладно аналізує умови прийняття полі-

тичних рішень, необхідних для забезпечення демократичного вираження переваг. При

цьому він веде пошук механізму демократії, що забезпечує гарантії того, що висловле-

ні на виборах переваги дійсно є реальними і дотримується демократична рівність ви-

борців. Саме цей механізм і є поліархічною процедурою вираження переваг.

Варто помітити, що йдеться не про нормативну теорію демократії, а про теорію,

побудовану на основі аналізу національних держав і соціальних організацій, які

відносяться політологами до демократичних. На підставі характеристик, що наявні

вже у популістській моделі демократії (народний суверенітет і політична рівність),

Даль формулює правило, за яким з існуючих варіантів політичних курсів вибира-

ють той, якому віддана перевага більшості членів суспільства. Поліархічна проце-

дура ухвалення рішення, заснована на даному правилі, регламентується такими

умовами:

• кожен член організації робить дію, що розцінюється як вираження переваги

відповідно до наявних альтернатив, тобто голосує;

• при підведенні підсумків волевиявлення (підрахунку голосів) зроблений кож-

ним вибір має однакову вагу;

• перемігшим є той варіант, який отримав найбільше число голосів;

• кожен учасник голосування, який має перед собою деякий набір варіантів, з

яких, принаймні, один він вважає кращим порівняно з будь-яким іншим з наявних

на даний момент, може включати вибраний ним варіант (варіанти) у число тих, що

виносяться на голосування;

• кожен учасник голосування має ідентичну інформацію про наявні варіанти;

• варіанти (лідери або політичні курси), які отримали більшу кількість голосів,

заміняють будь-які варіанти (лідерів або політичних курсів), що отримали меншу

кількість голосів;

• розпорядження виборних офіційних осіб виконуються;

• або всі прийняті в період між виборами рішення виходили б з рішень, прийня-

тих на стадії виборів (тобто виборам надається визначена контролююча функція);

• або нові рішення, прийняті в період між виборами, визначалися б попередніми

сьома умовами, що діяли б у значному ступені в іншому інституціональному сере-

довищі;

Ф. М. Кирилюк220

• або дотримувалося б і те, і інше.

Ці умови визначають вибір рішення перед виборами, у процесі виборів і в пері-

од між виборами. До того ж, логіка умов будується таким чином, щоб наступні

умови виконували функцію корекції недостатності обмежуючих ознак попередніх

умов. У додатку до даного розділу роботи Даль дає роз’яснення щодо виміру за-

пропонованих умов і можливу класифікацію поліархій.

Таким чином, Даль дає досить розгорнуту характеристику сутності поліархії.

Зокрема, він пише: «Поліархія — політичний порядок, який відзначається у найза-

гальнішому вигляді двома масштабними характеристиками: громадянські права на-

дані порівняно високій частині дорослих, а самі ці права дають можливість прояв-

ляти незгоду і шляхом голосування усувати вищих посадових осіб від управління...

Якщо конкретніше, ... то поліархія є політичний порядок, який спирається на сім

основних інститутів, і всі вони повинні діяти, щоб система могла бути визнана саме

поліархією.

Виборні посадові особи. Контроль за рішенням уряду з приводу політичного

курсу конституційно закріплений за виборними посадовими особами.

Свободні і чесні вибори. Виборні посадові особи обираються на частих та чесно

проведених виборах, у ході яких примус трапляється досить рідко.

Всезагальне голосування. Практично всі дорослі мають право голосувати на ви-

борах посадових осіб.

Право претендувати на виборну посаду. Майже всі дорослі мають право пре-

тендувати на виборні посади в уряді, хоча вікові обмеження можуть бути вищі, ніж

для голосування.

Свобода слова. Громадяни мають право висловлювати свою думку без загрози

суворого покарання з найширшого кола політичних питань, включаючи критику

посадових осіб, уряду, режиму, соціально-економічного порядку і панівної ідеоло-

гії.

Альтернативна інформація. Громадяни мають право звертатися до альтерна-

тивних джерел інформації. Більше того, альтернативні джерела інформації існують

і захищені законом.

Незалежність самоорганізації. Для забезпечення своїх різноманітних прав,

включаючи вище перераховані, громадяни також володіють правом створювати

відносно незалежні асоціації чи організації, в тому числі незалежні партії і групи

інтересів.

Важливо зрозуміти, що ці положення характеризують реальні, а не номінальні

права, інститути і процеси».

Якісні показники внутрішнього стану поліархічної системи. Крім зовнішніх

характеристик, Роберт Даль звертає увагу і проводить детальний аналіз якісних по-

казників поліархії, які, в свою чергу, дають змогу з’ясувати характер внутрішнього

стану даної політичної системи. Аналіз якісних характеристик поліархії знаходимо

в праці Р. Даля «Демократія та її критики» (1989). Саме в цій праці перераховують-

ся і подаються в еволюційній перспективі чинники, які сприяють становленню і

розвитку поліархії. Набір цих чинників Даль визначає як вагомі і необхідні умови

існування поліархічної системи. Дослідник робить наголос на п’яти основних пока-

зниках, наявність яких хоч і не може стовідсотково гарантувати повноцінну реалі-

зацію демократичних принципів та поліархічних інститутів, проте в більшості ви-

падків наближає практично ту чи іншу державу до системи поліархічної демократії.