Кирилюк Ф.М. Новітня політологія

Подождите немного. Документ загружается.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

231

дом останньої може бути компаративістика або порівняльна політологія, прихиль-

ником якої він є сам.

Політолог з’ясував причини цього стану в політології, зокрема підкреслив, що

вони криються в тій кризі в розвитку дослідницької дисципліни, яка завжди була

пов’язана з методологічними проблемами. По-перше, у дослідників упродовж років

виробився певний позитив, подібний до того, що на Заході називається філософією

політичної науки, тобто надмірною теоретизацією самої науки, загальними питан-

нями предмета науки, з якими дослідник стикається насамперед. По-друге, методо-

логічні кризи завжди супроводжуються утворенням нових аналітичних підходів,

критика і вивчення яких стали «загальним місцем» у політичній науці. По-третє, рі-

зноманітність методологічних орієнтацій перетворила політологів на «скептиків»

стосовно раз і назавжди вирішених питань. Разом із тим, більшість дослідників все

ж таки намагаються так чи інакше відповісти на питання, яку методологію вони ви-

користовують при вивченні того чи іншого предмета. Для Сарторі це порівняльний

метод.

Демократія як селективна поліархія. Велике місце у творчості Сарторі займає

розробка питань розвитку демократії. Ці проблеми вчений з’ясовує в таких працях,

як «Демократія і визначення», «Демократична теорія», «Переглядаючи теорію де-

мократії» та ін. У них відчувається вплив видатного політолога Р. Даля та його

праці «Передмова до демократичної теорії» (1956).

Широка характеристика теорії поліархії в інтерпретації Даля, якому належить

авторство терміна, та введення його до понятійно-категоріального апарату політо-

логії, стала теоретичним підґрунтям для теорії демократії Сарторі. Демократія, на

думку мислителя, являє собою селективну систему виборчих меншостей. Іншими

словами, демократія «повинна являти собою селективну поліархію». Він намагаєть-

ся розкрити сутність цього поняття. Зокрема він пише: «Це поняття вже саме по со-

бі сильне, повне змісту. Проте не можна розраховувати, що його значеннєва напов-

неність заговорить і сама про все розповість». Характеристика поліархії в

інтерпретації Сарторі здійснюється крізь призму феномену соціальної рівності в

суспільстві та способів її забезпечення. Яким же чином поняття рівності може бути

«вплетене» у категоріальний вимір вертикальної демократії або селективної полі-

архії?

Сарторі звертається до творчої спадщини Монтеск’є, який, як він стверджує, повто-

рював уроки Платона й Аристотеля, коли писав, що «принцип демократії зникає не

лише тоді, коли втрачається дух рівності, а й тоді, коли утверджується дух граничної

рівності і кожен хоче бути рівним з тими, кого він обирає собі у правителі». Оскільки

людське суспільство є надзвичайно розмаїтим, індивід постійно розцінює іншу людину

на власний погляд. При цьому відбувається практично безперервна критична оцінка

моральних якостей та поведінки інших людей. Чи можна звідси робити висновок про

те, «що людство опинилося в царстві, звідки рівність вигнана?» — задається питання

італійсько-американський дослідник. Ні, не обов’язково, — сам же він і відповідає на

це запитання. Сутність проблеми радше потрібно виразити так: у якому напрямі варто

спрямовувати рух до рівності — у напрямі зростання чи спадання. Очевидно, в даному

випадку автор має на увазі необхідність розгляду принципових засад розвитку суспіль-

ства, який може відбуватися або в напрямі конституювання наявної взаємодії еліти і

мас, чи то в напрямі усунення еліт, яка детермінує та наперед визначає суспільний роз-

виток сили.

Ф. М. Кирилюк232

Прихильники антиелітистських концепцій фактично наголошують на другому

варіанті соціального розвитку. Не настільки однозначною є позиція прихильників

«елітистського» розвитку. Неоднозначність останньої позиції пояснюється різними

факторами. Серед яких, зокрема, те, що «так звані елітисти не є групою з усталени-

ми традиціями та теоретико-пізнавальними та практичними цінностями. Свідчень

цьому можна знайти досить багато, проте одним із найбільш промовистих Сарторі

визнає відсутність одностайного розуміння сутності самого поняття «еліта». Вже

зазначалося, що Лассуелл, наприклад, змінив значення, в якому термін фігурував у

Парето, перетворивши еліту на суто альтиметричне поняття, зведене до виокрем-

лення тих, хто «володіє найбільшою владою», до «вищого пануючого класу».

При цьому, якщо елітам, більше того — специфічно політичним елітам, визна-

чення дається просто за ознакою володіння владою на основі альтиметричного кри-

терію, то вже саме по собі таке визначення заважає розглянути протиріччя між елі-

тними якостями і стандартами, з одного боку, та владними позиціями — з іншого.

В результаті дослідники еліт не можуть виокремити фундаментально важливої іс-

тини, яка полягає, на думку Сарторі, не в тому, що існують люди, котрим належить

влада, не в тому, чи є плюралістичною пануюча еліта (еліти), а в тому, чи можуть

еліти, які представлені в кінцевому рахунку в іпостасі людей, наділених владою,

бути реальними, справжніми елітами, чи вони лише видають себе за таких?

Відповідь на це питання дозволяє повніше з’ясувати не лише точку зору Дж.

Сарторі на природу поліархії, еліти (еліт), а й зрозуміти його концепції в цілому.

Він, повністю підтримуючи Ч. Райта Міллса, говорить про необхідність чітко ди-

ференціювати пануючу й інтелектуальну еліту, де перша повинна узгоджувати свої

дії (аж до підпорядкування) з другою.

Загалом, нормативне визначення Сарторі «демократія повинна являти собою се-

лективну поліархію», на якому наголошувалося вище, можна доповнити таким тве-

рдженням дослідника: «Демократія повинна являти собою поліархію на ґрунті до-

стоїнств. Ми можемо залишитися байдужими до аргументу, що вирівнювання

нерівних талантів не є справедливим, а являє собою несправедливу рівність». Од-

нак навряд чи можна заперечувати той аргумент, що рівність на ґрунті достоїнств

(зокрема, компетентності) справляє позитивний вплив на суспільство в цілому, тоді

як рівність на основі відсутності достоїнств є шкідливою, «колективно пагубною»

рівністю.

Сарторі, підтримуючи точку зору Роулза, пише: «Соціальна й економічна нерів-

ності повинні бути приведені до такого порядку:

а) за якого можна очікувати, що обидва види нерівності підуть на користь кож-

ному;

б) за якого обидва вони зачіпатимуть передусім фактори соціального статусу і

посади, будучи безумовно відкритими для всіх членів суспільства».

Забезпечення такого становища є, на переконання Сарторі, необхідною переду-

мовою та одночасно — гарантією існування поліархії на підставі достоїнств. Одно-

часно Сарторі підкреслював, що сьогоднішні демократії повинні стерегтися не ари-

стократії, як раніше, а «посередності», яка може знищити своїх лідерів і замінити їх

на контреліту. А тому головна проблема для демократії — збереження вертикальної

структури управління і лідерства. Вчений висував аргументи на користь думки про

те, що активна участь людей у політичному процесі може привести прямо до тота-

літаризму. Дійсно, трансформація Веймарської республіки (1919—1933) в нацись-

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

233

кий режим і встановлення післявоєнних тоталітарних систем, заснованих на масо-

вій участі, які дають підставу розглядати політичну участь як таку в якості елемен-

ту тоталітаризму, а не демократії.

Громадяни, на думку Сарторі, неспроможні діяти самочинно, вони реагують на

ініціативи й політику конкуруючих еліт. Люди можуть цікавитися тільки тими

справами, з якими пов’язаний їх індивідуальний досвід, або підтримати ідеї, сфор-

мовані ними самими. Політики повинні розуміти цей факт, оскільки будь-які намі-

ри внести зміни можуть стати загрозою самому демократичному методу. До того ж

усіляке перетворення може обернутися насильством по відношенню до апатичних і

покаранням активної меншості, що зовсім неприпустимо для демократії.

Концептуальний аналіз поліархії. Розглядаючи сутність демократії, Дж. Сар-

торі значну увагу приділяє проблематиці ролі та місця меншості в суспільстві: «До-

статньо багато сказано про «більшість» — у всьому різноманітті вкладених у цей

термін змістів, — говорить він, — тепер же час зайнятися «меншістю», і не тільки

різноманіттям змістів терміна, а й сутністю реальних її позначень: «політичний

клас», «правлячий (пануючий) клас», «еліта (еліти)», «правляча еліта», «керуючі

меншості», «керівництво» і ряд інших». Багатство термінології, на переконання Са-

рторі, зовсім не означає, що термін «меншість» має (порівняно з «більшістю») таку

перевагу, що кожному його значеннєвому розумінню відповідає одне ім’я. Навпа-

ки, багатство найменувань зумовлює додаткову плутанину в пошуках усталеної те-

рмінології: «Різні назви використовують для позначення того самого концепту, і рі-

зні концепти позначаються тією ж самою назвою», зазначає він.

Сарторі наголошує, що всі згадані категорії відносяться до тієї чи іншої конкре-

тної частини суспільної меншості, а не до «меншості» як артефакту демократичних

процедур (такого, наприклад, як та частина голосуючого населення, що програла на

виборах, або менша частина парламенту). Крім того, у випадку пізнавального звер-

нення до дослідження вертикальної демократії предметом інтересу будь-якого до-

слідника є неможлива абстрактна чи реальна меншість, а лише така, з якої склада-

ється певна контролююча група.

При цьому, має місце ще одне суттєве зауваження, яке зводиться до наголосу на

диференціації між питаннями: «Що таке контролююча меншість?» і «Хто належить

до контролюючої меншості?» Перше питання виводить на концептуальну пробле-

му, друге — на емпіричну. Концептуальне завдання зводиться до продукування ви-

значення «контролюючих груп», де головне місце повинна займати їхня характери-

стика, та, поряд з цим, — важливо дати групам, які різняться між собою, відповідні

різні назви. Емпірична проблема полягає у встановленні того, чи існують у дійсно-

сті контролюючі групи, а також — у з’ясуванні «ким» і «що» контролюється. Кон-

цептуальний аналіз проблематики, на думку Сарторі, повинен дати усталену прин-

ципову схему і типологію, а емпіричне завдання полягає в тому, щоб виявити, яка

контролююча група існує в тому вигляді, як вона визначена, тобто задана прита-

манними їй характеристиками. Невміння розглянути й чітко диференціювати кон-

цептуальні та емпіричні запити, як і невміння аналізувати їх у належному порядку

(спочатку концептуальному, а потім — емпіричному) стало причиною «існуючої

плутанини в науковій літературі про еліти і владу».

З огляду на численність термінів, якими позначається суспільна меншість, Сар-

торі наголошує на необхідності виокремити ті чи інші критерії, на основі яких мо-

жлива її реальна диференціація. В цьому сенсі зрозуміло, що й самих критеріїв для

Ф. М. Кирилюк234

виділення «контролюючої меншості» досить багато. Проте головними Сарторі на-

зиває два:

Перший критерій — альтиметричний. Контролююча група є такою тому, що

розміщується на чолі вертикальної структури суспільства. Звідси прийнятним є ви-

сновок, що в будь-якому суспільстві влада знаходиться у вищого пануючого класу.

Альтиметричний критерій передбачає, що той, хто перебуває нагорі, той і «панує».

В даному випадку природним є заперечення, з яким погоджується і сам Сарторі,

сутність якого зводиться до того, що цей критерій працює благополучно, доки

«владна піраміда» існує у класичному вигляді. Але ж цілком реальною може бути

ситуація, коли ця піраміда влади вершини не має (нестрога й усічена піраміда).

Сарторі говорить, що така суперечливість може бути подолана з огляду на те,

що будь-яке суспільство функціонує виключно як певна стратархія, тобто ієрархіч-

но конституйована система страт, кожна з яких матиме власну «вершину». При

цьому не можна абсолютизувати положення про те, що «владна піраміда» у випад-

ку стратархії відсутня як така, оскільки стратократія може бути або сконцентрована

в одній вершині або розподілена між різними вершинами.

Другий критерій суспільної меншості — «критерій заслуги» або, як він окрес-

лювався у попередньому розділі — меритократичний (від «a merit criterion») під-

креслює інший аспект політичної природи меншості. Альтиметричний критерій, як

можна зробити висновок, фактично, виправдовує фактичне положення речей: «Хто

знаходиться нагорі владної піраміди», той і «могутній», оскільки він має владу і

здійснює реальне панування. Проте прямою залежністю факту перебування на чолі

владної піраміди та статусом політичної (владної) еліти проблема ролі та місця в

суспільстві політичної еліти не вичерпується. Середньовічні й феодальні суспільст-

ва ґрунтувалися на тому принципі, що кожен повинен жити відповідно до свого

власного статусу; однак уже в середні віки аналізувалися й тлумачилися принципи

valentior, melior і sanior pars (наймогутнішої, найкращої та найрозумнішої частини).

При цьому старий режим повинен бути усунутим в ім’я того ціннісного критерію,

згідно з яким вертикальна структура (fabric) суспільства повинна бути довірена

найбільш гідним його представникам або ж тим, хто володіє таким статусом. Звід-

си, та чи інша особа (група осіб) перебуває на чолі владної піраміди не тому, що

володіє владними повноваженнями, а навпаки — особа має владу і перебуває «на-

горі» тому, що вона заслуговує.

Виокремивши ці два критерії владної еліти, Сарторі робить спробу проаналізу-

вати, зіставити їх з теоретичними концептами інших дослідників. Він зазначає, що

в процесі дослідницьких пошуків найбільш популярним терміном стало запропоно-

ване Парето поняття «еліта». У «Трактаті загальної соціології» Парето, як говорить

Сарторі, наголошує, що категорія «еліта» підкреслює статус людей вищого рівня

«компетентності» («capacity») у своїй сфері діяльності. Хоча більш повне розумін-

ня означеного терміну трапляється у більш ранніх працях Парето, звідки стає зро-

зумілим, що елітою «є класи (люди), які займають високе становище відповідно

ступеня свого впливу і політичної та соціальної могутності». При цьому поняття

еліта багато в чому паралелізується з поняттям «так званих вищих класів», («арис-

тократії» — в етимологічному значенні слова «aristos» — кращий).

Важливий внесок у розвиток теорії еліт, наголошує Сарторі, зробив Лассуелл,

вплив якого проявляється, зокрема, в тому, що термін «еліта» в лассуеллівському

трактуванні перейшов у розряд загальноприйнятої категорії, застосовуваної під час

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

235

обговорення конструкції, яку, знову ж таки після Лассуелла, почали називати «мо-

деллю правлячої еліти».

Лассуелл сприйняв у Парето не стільки поняття «еліта», скільки слово, що його

позначає. Якісна ж конотація терміну «еліта» у Лассуелла зникає. Одне з типових

для нього тверджень зводиться до того, що «політична еліта є вищим пануючим

класом». Зрозуміло, говорить Сарторі, що це — суто альтиметрична конотація. В

інших випадках, продовжує дослідник, еліта просто збігається в нього з «володін-

ням владою», як, наприклад, у такому визначенні: «Еліти — це ті, хто володіє най-

більшою владою». В даному випадку чітко проглядається трансформація концепції

Парето — трансформація, яка характеризується і значними позитивами, і такими ж

суттєвими недоліками.

Її позитив — у аналітичній властивості, у можливості відокремити альтиметричну

характеристику за ознакою влади «де-факто» від якісного характеризування. Головним

же недоліком є семантична властивість, яка зводиться до того, що ми мусимо говорити

«еліта», абсолютно не маючи на увазі того, що цей термін підкреслює, тобто виражає в

силу своєї семантичної значимості. Крім того, якщо термін «еліта» вже не вказує на

якісні риси (здатність, компетентність, талант), то який у такому разі термін потрібно

вживати, коли означені характеристики матимуть місце?

Насправді, сутнісне розуміння еліти, про що можна зробити висновок з аналізу

праць Дж. Сарторі, випливає з онтологічної дефініції політичної і соціальної при-

роди «демократії як системи управління». Сарторі пише: «Хоча до цієї проблеми

рідко звертаються безпосередньо, саме вона проглядається за нашим відношенням

до оцінки управління. Чи є еліти і керівні меншості необхідним злом чи вони явля-

ють собою насущне і безумовно позитивне надбання? Зрештою, альтернатива в да-

ному випадку така: чи варто занадто високо оцінювати значення управління?».

Сам же Сарторі і відповідає на це питання, говорячи, що «очевидний факт поля-

гає в тому, що ідеали демократії залишилися значною мірою такими самими, якими

вони були в ІV ст. до н. е., за одним важливим виключенням: стала цінуватись

окрема особистість».

На думку Сарторі, демократія — це передусім виборна поліархія, характеристи-

ка якої передбачає пошук відповідей на запитання про те, «чим є її деонтологія,

яким є нормативне положення речей? Питання, по суті, не тільки в тому, чи здатна

в кінцевому рахунку представницька демократія працювати і, виправдовуючи від-

повідні надії, свою роботу постійно поліпшувати, не маючи в собі жодного цінніс-

ного впливу. Питання ставиться таким чином: наскільки успішно вона може продо-

вжувати працювати, зіштовхуючися з тим ціннісним впливом, який все більше

знецінює вертикальний вимір».

Консенсус — серцевина демократії. Для Сарторі розуміння демократичних за-

сад сучасного йому суспільства було б неповним, якби не вирішилося питання про

ключову проблему демократії. Для нього такою є проблема консенсусу. Він був

обізнаний з науковими наробками своїх попередників, а також розумів саму сут-

ність категорії «консенсус».

Поняття «консенсус» вживалося в науковій літературі переважно у двох розу-

міннях: по-перше, як спосіб прийняття різних політичних рішень, за якого чітко

виражена політична воля більшості з тих, хто бере участь у їх прийнятті, врівнова-

жується відсутністю заперечень у хоча б одного з учасників. В цьому ж сенсі роз-

глядають консенсус у процесі вирішення спорів та конфліктів.

Ф. М. Кирилюк236

По-друге, під консенсусом розуміється існуюча чи потенційна суспільна грома-

дянська згода в суспільстві. У такому «широкому» розумінні політичний консенсус

тісно переплітається зі своїм соціологічним трактуванням як згода домінуючої бі-

льшості людей будь-якого співтовариства щодо найбільш важливих аспектів його

соціального порядку, виражена в діях.

Існують різноманітні типології класифікації консенсусу, зокрема такі, як: за

темпоральною ознакою — довгострокові та короткострокові; за характером перс-

пективних орієнтацій — стратегічні й тактичні; за цільовими настановами — прин-

ципові й кон’юнктурні.

Разом з тим, проста класифікація типів консенсусу сама по собі недостатня,

оскільки вони мають і власну ієрархію (тобто співпідпорядкованість), що особливо

важливо враховувати при формуванні консенсусу в дезінтегрованому, нестабільно-

му суспільстві. Тут виокремлюють, як правило, три об’єкти можливого поділу і

можливої згоди громадян: кінцеві цілі, що складають структуру системи уявлень;

«правила гри» або процедури; конкретні уряди й урядова політика.

Дж. Сарторі ці об’єкти виокремлює як такі, що можуть бути трансформовані

відповідно в три рівні консенсусу:

• консенсус на рівні співтовариства (основний консенсус);

• консенсус на рівні режиму (процедурний консенсус);

• консенсус на рівні політики.

Перший об’єкт або рівень консенсусу є основним (ціннісним). Це показник то-

го, чи розділяє дане суспільство однакові ціннісні уявлення й цілі, чи ні. У першому

випадку може йтися про однорідну, у другому — про фрагментовану, різнорідну

політичну культуру. Обидва типи культури сумісні з демократією, але за умови, що

згодом вона конституює створення основного консенсусу.

Другий об’єкт або рівень консенсусу — процедурний — встановлює «правила

гри». Звичайно вони викладені в конституціях, законодавчих актах, договірних доку-

ментах тощо. Головним серед усіх правил взаємин галузей влади і політичних сил, які

стоять за ними, повинно стати правило, на основі якого можливий певний порядок ви-

рішення конфліктів. Якщо політичне співтовариство не зуміє визначити такий порядок

і опанувати його, воно буде конфліктувати з будь-яких приводів, створюючи кожен раз

небезпеку політичної нестабільності і громадянських зіткнень.

В умовах демократії основним правилом вирішення конфліктів є мажоритарний

принцип, тобто воля більшості. Звідси випливає, що процедурний консенсус і особ-

ливо консенсус у відношенні правил вирішення конфліктів через принцип більшос-

ті є неодмінною умовою демократії. Це має пряме відношення до функціонування

політичного режиму. Якщо принцип більшості не визнається, то не визнається, от-

же, і демократичний режим як політична форма правління. Тому завданням проце-

дурного консенсусу є вироблення згоди у відношенні правил, що регулюють незго-

ду і розглядають конфліктні ситуації.

Третій об’єкт (рівень) консенсусу — згода у відношенні політики й уряду — пе-

реносить акцент на управління «через дискусію», тобто на процес вироблення і прийн-

яття політичних рішень. Незгода з питань політики й опозиція уряду розглядаються тут

як неконсенсус (неприйняття) членів уряду, а не форм управління. Якщо під питання

ставиться остання, то проблематичним є і процедурний, і основний консенсуси.

Дослідники перехідних процесів сходяться на тому, що основний консенсус,

тобто згода по основних питаннях, є обов’язковою умовою демократії, виконує

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

237

стосовно останнього стимулюючу, консолідуючу роль. Але згода в основних цін-

ностях не виникає одразу, споконвічно, її можна досягнути і як цільовий результат.

Що ж стосується процедурного консенсусу, насамперед, у відношенні правил ви-

рішення політичних конфліктів, то це — необхідна умова, фактична передумова

демократії, її реальний початок. Демократія і народжується з конфлікту, з пошуків

демократичних механізмів вирішення таких конфліктів. Саме прийняття таких ме-

ханізмів також логічно є частиною процесу переходу до демократії. Звідси виникає

потреба в аналізі різних аспектів консенсусу не як статичних передумов, а як акти-

вних елементів процесу. «Духовний консенсус вільної держави не є чимось таким,

що містичним чином передує політиці або стоїть за нею. Це продукт життєдіяльно-

сті (цивілізаторської діяльності) самої політики».

Але список проблем постійно поповнюється, і нові конфлікти будуть ставити

під загрозу вже досягнуту згоду. Суть демократії — у створенні таких механізмів, у

яких принцип мирного, консенсусного вирішення спорів стане апріорним. У міру

подолання проблем використання демократичних правил і процедур буде розши-

рюватися і зона консенсусу.

У світовій політології існують різні думки щодо цієї проблеми. Прихильники

концепції «соціального представництва» вважають, що політичні партії в легітим-

ній формі «артикулюють» конфлікт між різними соціальними й етнічними групами.

Тому навіть у тому випадку, коли партійні ідеологи відкрито заявляють про над-

класовий характер своїх партій, соціальна приналежність прихильників партії та

об’єктивний зміст програмних документів демонструють, чиї інтереси насправді

захищає та чи інша організація. Дж. Сарторі займає іншу позицію, вважаючи, що в

даному випадку може йтися тільки про «соціально-психологічне проникнення», яке

за своєю природою радикально відрізняється від політичного представництва. Як-

що представництво, на думку Сарторі, має на увазі певні дії політичної організації

по захисту інтересів населення, яке вони представляють, то соціально-психологічне

проникнення припускає лише стійкий зв’язок між соціальним складом електорату

партії та її програмних положень. В той же час лінія, фактично проведена партією,

може істотно відрізнятися як від декларованої орієнтації на соціальну базу, так і від

заявлених партією програмних установок.

Як бачимо, виділяючи різні типи консенсусу, Дж. Сарторі не є оригінальним,

говорячи про багатоаспектність цього явища. Саме такий висновок можна зробити

з огляду на означені підходи й точки зору щодо визначення сутності консенсусу в

сучасній політичній науці. Проте дослідження проблематики врегулювання конф-

ліктів на основі консенсусу є цікавим не лише саме по собі, а й у контексті загаль-

нотеоретичного підґрунтя політичної теорії Сарторі в цілому.

Партійна система. Сарторі у праці «Партії і партійні системи» виділив сім ос-

новних типів, керуючись при цьому вектором руху від монополії на владу до полі-

тичного плюралізму:

1. Однопартійні системи (СРСР, Куба), за яких фактично існує тотальний конт-

роль однієї партії, яка злилася з державним апаратом.

2. Системи партії-гегемона (НДР, Болгарія) при формальній залежності партій-

сателітів, які не впливають на процес прийняття рішень.

3. Системи домінуючої партії (Японія, Індія), в яких упродовж багатьох років,

не дивлячись на велику кількість партій, реально управляє одна й та сама (лібера-

льно-демократична партія Японії, Індійський національний конгрес в Індії).

Ф. М. Кирилюк238

4. Двопартійна система (біпартизм), існує в основному в англосаксонських

країнах, у яких дві основні партії чергуються при владі (Демократична і Республі-

канська партії в США, консерватори й лейбористи у Великобританії).

5. Системи поміркованого плюралізму (від 3 до 5 партій) з досить фрагментова-

ними партіями (Франція, Бельгія).

6. Системи крайнього плюралізму (від 6 до 8 партій), де проходить поляризація

партійного спектра і створюються складні коаліції (Нідерланди, Фінляндія).

7. Атомізовані системи (більше ніж 8 партій) з розпорошенням політичного

впливу і ролей (Малайзія).

При цьому слід зазначити, що Сарторі вважає двопартійну систему більш при-

йнятною, оскільки вона сприяє керованості держави і політичному реалізму, позба-

вляє певною мірою політиків від демагогії, оскільки є плодом сталої громадської

думки. А багатопартійність, яка змушує будь-яку партію-переможницю управляти

спільно з іншими, дає можливість цим партіям приписувати іншим свої помилки.

ІЗ ПЕРШОДЖЕРЕЛ

ДЖ. САРТОРИ

ВЕРТИКАЛЬНАЯ ДЕМОКРАТИЯ

Уже довольно нами сказано о «большинстве» — во всем [...] «І множестве вкладываемых

в этот термин смыслов. Пора теперь заняться «меньшинством», и не только множеством смы-

слов термина, но и переизбыточностью [реальных] обозначений: политический класс, правя-

щий (господствующий) класс, элита (элиты), властвующая элита, правящая элита, руководя-

щие меньшинства, руководство и ряд других. Это обилие наименований никоим образом не

означает, будто термин «меньшинство» обладает (по сравнению с «большинством») тем пре-

имуществом, что каждому его смысловому значению соответствует одно имя. Наоборот, бо-

гатство наименований лишь добавило путаницу к сумятице. [...]

Приступая к наведению порядка, заметим для начала, что все вышеприведенные выражения

относятся к той или иной конкретной меньшей части, а не к «меньшинству» как артефакту демо-

кратических процедур (такому, например, как проигравшая на выборах часть голосующего населе-

ния или меньшая часть парламента). Далее. Когда политический аналитик обращается к исследова-

нию вертикальной демократии, его интересует не всякое возможное реальное меньшинство, а лишь

такое, из которого складывается та или иная контролирующая группа. Разумеется, религиозные,

этнические, языковые и иные меньшинства играют важную роль в политике, но значимость в

функционировании вертикальной демократии они приобретают лишь в том случае, если выступа-

ют в качестве политической контролирующей группы. Итак, объект нашего исследования мы мо-

жем обрисовать следующим образом: это — мера и характер политической контролирующей вла-

сти, коей обладают группы численностью менее половины того социума, в отношении которого

такая власть осуществляется. Нет нужды говорить, что ресурсы политической власти могут быть

неполитическими (экономическими или иными). Необходимо в связи с этим иметь в виду, что кон-

тролирующая власть является политической в том случае, когда ее ресурсной базой служит поли-

тическая инстанция (office), и/или во всех случаях, когда она действует через каналы политики и

влияет на решения тех, кто делает политику. [...]

Еще одно предварительное замечание касается разницы между вопросами: «что такое контро-

лирующее меньшинство?» и «кто принадлежит к контролирующему меньшинству?» Первый во-

прос выводит на концептуальную проблему, второй — на эмпирическую. Концептуальная задача

— выработать определение «контролирующих групп», имея в виду их характеристики, и дать раз-

личающимся между собой группам соответственно различные названия. Эмпирическая проблема

— установить, существуют ли в действительности контролирующие группы, а также выяснить, кем

и что контролируется. От концептуального анализа мы требуем принципиальной схемы и/или ти-

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

239

пологии, эмпирическая задача состоит в том, чтобы выявить, какая контролирующая группа суще-

ствует в том виде, как она определена, т. е. заданна вмененными ей характеристиками.

Критерии для выделения контролирующего меньшинства многочисленны. Два из них —

первостепенной важности. Первый критерий — альтиметрический: контролирующая группа

является таковой потому, что располагается — по вертикальному разрезу строения обществ —

«наверху». Соответственно мы можем сказать, что во всяком обществе власть находится у

высшего властвующего класса. Согласно альтиметрическому критерию, предполагается: кто

наверху, тот и «властвует», — предположение, основывающееся на том мудром доводе, что

власть возносит наверх, а обладающий властью потому и обладает ею, что находится наверху.

Может последовать возражение, что наш критерий работает благополучно, покуда перед нами

пирамида власти без вершины (нестрогая и усеченная пирамида). Альтиметрический крите-

рий, однако же, применим и к сратархии при условии, что каждая страта будет иметь собст-

венную вершину» (и что будут приняты в расчет вытекающие из этого сложности). Заметим

же, что в свете альтиметрического критерия всякое общество представляет собой стратархию

и что складывающаяся в итоге стратократия может быть либо сконцентрирована в одной вер-

шине, либо распределена между различными вершинами.

Альтиметрический критерий сводит дело к оправданию фактического положения вещей:

кто наверху, тот наверху, а кто там находится, тот и «могуществен», он обладает властью и

властвует. Но может ли этим все исчерпываться? Средневековье и общества феодального типа

основывались на том принципе, что каждый должен жить сообразно своему собственному

статусу; однако уже в средние века были подвергнуты разбору и толкованию принципы

valentior, melior и sanior pars (могущественнейшей, лучшей и разумнейшей частей. — Перев).

А старый режим был ниспровергнут как раз во имя того ценностного критерия, согласно ко-

торому вертикальная структура общества должна быть вверена ведению достойнейших (при-

знанных таковыми). Согласно этой более выигрышной точке зрения, некто не потому оказы-

вается наверху, что обладает властью, а как раз наоборот — лицо обладает властью и

находится наверху потому, что того заслуживает. Итак, другой критерий — критерий заслуги.

Как эти два критерия переводятся на язык нынешней терминологии и как они ею выра-

жаются? Поскольку возобладал в конечном чете термин Парето элита (через посредство Лас-

суэлла, как увидим [...], важно понять, почему Парето взял этот термин и как он его cебе мыс-

лил. В его «Трактате» («Трактат всеобщей социологии». — Г. А.) четко сказано, что

аттестация «элита» относится к людям высшего уровня «компетентности» в своей области

деятельности. [...] Но ближе всего к полному определению этого понятия Парето подошел в

более ранней своей работе [...]: «Эти классы [«люди, занимающие высокое положение соот-

ветственно степени своего влияния и политического и социального могущества» или «так на-

зываемые высшие классы»] составляют элиту, «аристократию» з этимологическом значении

слова: агіstos = лучший). Покуда сохраняется устойчивое социальное равновесие, большинст-

во тех, кто в ее входит, как представляется, в незаурядной степени обладают определенными

качествами — неважно, хорошими или дурными, — которые обеспечивают власть». [...]

Несомненно, Парето остановил свой выбор на термине «элита» потому, что вместе с этим

словом во французский и итальянский — два его родных языка — вносилась латинская кон-

нотация (слово подразумевает отбор, выбор с разборчивостью), а с нею вместе, хотя и опосре-

дованно, изначальный смысл греческого — лучшие по достоинствам (не по рождению). Таким

образом, вводимое Парето понятие является в первую очередь качественным, а имплицитно

становится, альтиметрическим. Без сомнения, эта импликация дает ключ к паретовскому

«круговороту элит». В самом деле, когда заслуги и власть совмещены, мы наблюдаем состоя-

ние устойчивого общественного равновесия; когда они оказываются разведены, наступает не-

равновесие, порождающее круговорот: элиты «де-факто», т. е. альтиметрические, вытесняют-

ся элитами «по способностям», т. е. подлинными элитами. Хотя, таким образом, и можно

сказать, что концепция Парето была и меритократической, и альтиметрической, тем не менее

оба критерия связаны между собой именно в таком порядке, и победителем у Парето в конеч-

ном счете всегда в истории оказывается элита по способностям, а не элита у власти.

Лассуэллу, я полагаю, более, чем кому-либо другому, термин «элита» обязан своим ут-

верждением в качестве общепринятой категории, применяемой при обсуждении конструкции,

которую мы вслед за ним стали называть «моделью правящей элиты». Лассуэлл, однако, вос-

принял у Парето слово, но не понятие. Качественная коннотация термина «элита» у Лассуэлла

исчезает. Одно из типичных для него определений гласит: «Политическая элита есть высший

Ф. М. Кирилюк240

властвующий класс» [...] Это чисто альтиметрическая коннотация. В других случаях элита

просто совпадает у него с «обладанием властью», как, например, в следующем определении:

«элиты — это обладающие наибольшей «властью» [...] Здесь, как всякий легко убедится, на-

лицо коренная трансформация концепции Парето — трансформация, достоинству которой

противостоит не меньший недостаток. Достоинство — аналитического свойства, оно состоит

в аналитическом преимуществе — в возможности отделить альтиметрическую характеристи-

ку (или охарактеризование по признаку власти «де-факто») от качественного охарактеризова-

ния. Недостаток — семантического свойства: надо говорить «элита», совершенно не имея в

виду того, что этот термин значит, т. е. выражает в силу своей семантической значимости. Да-

лее, если «элита» уже не указывает на качественные черты (способность, компетентность, та-

лант), то какой же термин мы употребим, когда эти характеристики будут иметься в виду? Та-

ким образом, семантическое искажение, описав круг, возвращается, чтобы породить в свою

очередь искажение концептуальное. [...]

Если бы я сейчас взялся конструировать или реконструировать общую схему, в рамках

которой формулировки губят ядро концепций, это завело бы меня слишком далеко. Позволю

себе просто закрепить в форме резюме развиваемые выше положения. Во-первых, нашим

предметом является контролирующая власть контролирующих групп. Представляется, что в

данной формулировке лучше, чем в какой-либо другой, концентрированно выражена суть

проблемы. Во-вторых, если мы хотим дальнейшего усовершенствования концепции Парето с

помощью Лассуэлла и, наоборот, мы хотим подправить Лассуэлла с помощью Парето, тогда

следует проводить различие как терминологически, так и концептуально между властной

структурой и элитной структурой. Не все контролирующие группы являются по определе-

нию либо в силу той или иной необходимости «элитными меньшинствами» (в лассуэлловском

смысле). Коли так, будем их так и называть, ибо, если не провести разграничения в названиях,

неизбежно окажутся перепутаны и оба явления.

[...] Пора приступить к нормативному определению демократии как системы управления.

Хотя к этой проблеме редко обращаются непосредственно, именно она обнаруживается за

нашим отношением к оценке руководства. Являются ли элиты и руководящие меньшинства

необходимым (или даже не необходимым) злом, или же они представляют собой насущное и

благотворное достояние? В конце концов альтернатива такова: придавать ли меньше значения

руководству или ставить его значение высоко?

Ряд авторов, высказывающихся в пользу второго варианта, внушителен как по своей про-

тяженности в историческом времени, так и по незаурядности состава. Из древних не кто иной,

как Фукидид, напоминает нам, что величие Афин достигло высшей точки при Перикле имен-

но потому, что «его высокое достоинство, одаренность и прославленная честность позволили

ему самостоятельно руководить людским множеством» («История Пелопоннесской войны»).

Очевидный факт состоит в том, что идеалы демократии остались в большой мере тем же,

что они представляли собой в IV в. до н. э., за одним важным исключением: стала «цениться»

отдельная личность. [...] Но это исключение не имеет касательства к настоящему рассужде-

нию. А если идеалы демократии — это все еще в основном греческие ее идеалы, то, значит,

они адресуются к прямой, а не к представительной демократии. Это означает, что и сегодня

деонтология и ценностное воздействие демократии апеллируют только к горизонтальному из-

мерению политики. Конечно, были и у греческого полиса магистраты и он обладал некоторой

минимальной вертикальностью. Однако сравнивать вертикальное измерение античной полис-

ной демократии с вертикальным измерением представительной демократии национального

масштаба — все равно что сравнивать венецианскую колокольню с Эверестом. Поразитель-

ный факт, стало быть, состоит в том, что мы создали представительную демократию — сотво-

ряя тем самым то почти чудо, которое Руссо объявлял невозможным, — без ценностной опо-

ры. Мало того, что воздвижение крупномасштабной вертикальной демократии не

вдохновлялось соответствующим идеалом; те идеалы, что имеются, как мы это вновь обнару-

жили в 60-е гг., могут за одну ночь превращаться в «боевой клич» против представительной

демократии. Наименьшее, что можно сказать: демократия в вертикальном своем измерении по

сей день остается безыдеальной; и хуже всего то, что в наших идеалах она легко обнаруживает

идеалы, ей враждебные.

Очевидно, что прямая демократия (будь то в прошлом или в настоящем) не нуждается в

ценностном воздействии по вертикали, для которого в ней и места нет. Но должно быть столь

же очевидно, что мы давно и окончательно переросли греческий трафарет. Сколько бы мы