Кирилюк Ф.М. Новітня політологія

Подождите немного. Документ загружается.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

241

преуспели в возрождении малых образований прямой демократии, остается фактом, что такие

— непосредственные — демократии могут лишь входить в качестве частей в более крупные

единицы, являя в конечном счете микросоставляющие одного большого целого, которое все-

гда есть непрямая демократия, строящаяся на вертикальных процессах. Если дело так и об-

стоит, то следует ли нам указанные процессы предоставить их стихийному, «грешному есте-

ству»? Может ли соответственно этому наш подход к будущему строиться просто на

оживлении идеалов прошлого — идеалов, которым чужды проблемы представительной демо-

кратии? Именно так, по всей видимости, считают антиэлитисты и, говоря более общо, новые

левые, ибо как суть, так и предлагаемое ими средство воплощения их идей составляют про-

стой, в чистом виде, возврат к горизонтальной политике и ее широкое развертывание.

Опасаясь быть неверно понятым и пытаясь, пусть даже тщетно, этого избежать, подчерк-

ну, что если существует (а она существует) слишком лицеприятная литература о демократии,

где проводится мысль, что мы показываем себя настолько хорошо, насколько позволяет чело-

веческое несовершенство, то такого взгляда я не разделяю. Если бы я не испытывал неудовле-

творенности тем, как работают наши демократии, я довольствовался бы демократией в деск-

риптивном (описательном) определении ее — как диффузной, открытой системы

контролирующих групп, конкурирующих между собой на выборах, и, таким образом, избавил

бы себя от труда продвигать разработку нормативной проблемы в том направлении, в каком я

сейчас ее продвигаю.

В дескриптивном плане, я сказал, демократия есть выборная полиархия. Но чем ей долж-

но быть? Если полиархия есть фактическое положение вещей, то какова же соответственно

ее деонтология, каково нормативное положение вещей? Вопрос, по сути, не только в том,

способна ли в конечном счете представительная демократия работать — и, оправдывая соот-

ветствующие надежды, работу свою улучшить, — не неся в себе собственного ценностного

воздействия; вопрос, причем даже еще более настоятельный, в том, как она может продолжать

работать, сталкиваясь с тем ценностным воздействием, которое все более обесценивает вер-

тикальное измерение.

Это обесценение с очевидностью удостоверяется текущим состоянием нашей лексики.

Группу слов, характерным образом адресующую к вертикальному измерению, составляют

термины: «выборы, избрание», «элита» и «отбор, подбор». Все эти термины изначально пони-

мались в смысле оценочного просеивания. «Избрание» означало на протяжении примерно пят-

надцати веков качественное выбирание, отбирание, как, например, в слове «избранные», т. е.,

на языке протестантизма, призванные Богом. Слово «элита» производно от того же корня и

было пущено в оборот (когда слово «аристократия» утратило первоначальный смысл и стало

просто обозначать сословие) именно для обозначения «лучших», отборной части (это и было,

как мы знаем, то значение, в котором Парето взял данный термин на вооружение). Термин,

«отбор, подбор» [...] постепенно подключается к термину «выбирать, избирать» (когда слово

«выборы» становится специфическим термином для обозначения акта голосования) в переда-

че идентичного значения: отбирание, избрание, выбор по признаку совершенства или пригод-

ности. В нынешнем языке политики все эти коннотации либо утрачены, либо подвергаются

нападкам. Термин «выборы, избрание» сведен к одному лишь значению — простого акта го-

лосования. «Отбор, подбор» означает уже едва ли что-либо большее, чем простое волевое

предпочтение, да и то лишь когда его не толкуют превратно, в предосудительном смысле, как

проявление «дискриминации». Следовательно, на нашем языке «избранные» — это просто

лица, которые в результате голосования прошли на должности; а слова о том, что избранные

должны быть «отобранными», скорее поразят наш слух как избыточная синонимика, чем бу-

дут восприняты как ценностно значимая оговорка. Наконец, «элита» сначала преобразуется

Лассуэллом в нейтральное слово, а затем у нынешних антиэлитистов становится словом бран-

ным. В обоих случаях термин «элита» — вопреки самому смыслу его существования — ассо-

циируется с власть имущими и/или с привилегированными.

Начну с «отбора, подбора». Здесь дело отнюдь не безнадежно: это только в политике —

что весьма показательно — термин если и не искажался, так превращался в нейтральный [...]

Многие, кто пользуется терминами «избрание» и «отбор, подбор» как взаимозаменяемыми, в

любых неполитических областях [дискурса] автоматически переключаются на оценочное зна-

чение. Научному учреждению, чтобы быть научным, требуется «подбирать» свой штат. Пред-

полагается, что «подбор» кандидата на место в академии означает, что выбранный является

лучшим. Когда фирма набирает работников, она осуществляет их «отбор», а иначе, вероятнее

Ф. М. Кирилюк242

всего, в скором времени выбывает из сферы бизнеса. Неужели же демократическая политика

— дело настолько простое или в корне настолько отличное от других происходящих в обще-

стве процессов, что здесь отбор есть нечто излишнее либо даже греховное?! Если же все-таки

нет, то пусть мое первое акциологическое определение прозвучит так: Демократия должна

представлять собой селективную систему конкурирующих избирательных меньшинств. Пусть

оно будет сформулировано также и по-другому, еще короче (и симметрично дескриптивному

определению): демократия должна представлять собой селективную полиархию.

Если вдуматься, «селективная полиархия» — выражение уже само по себе сильное, полное

смысла. Тем не менее нельзя рассчитывать, что его смысловая наполненность легко заговорит и

сама обо всем расскажет. Чтобы плыть против приливной волны языкового убожества, требуется

постоянное усилие. Поэтому я теперь собираюсь сменить направление атаки и рассмотреть ту же

проблему под углом зрения проблемы равенства. Ясно, что наш способ трактовки вертикальной

проблемы демократии решающим образом зависит от того, как мы трактуем понятие «равенство».

Впрочем, данная связь становится не столь ясна, если привести тот довод, что равенство, представ-

ляя собой важнейшую ценность горизонтальной демократии, в силу этого как раз тем более не яв-

ляется и не может являться важнейшей ценностью вертикальной демократии (для которой такая

ценность — свобода). Пусть даже так, но я все-таки хочу задаться вопросом: может ли понятие ра-

венства — и каким образом — вписаться в вертикальное измерение?

Когда доходит до этого выбора, антиэлитисты фактически, пусть даже непреднамеренно,

нажимают на акселератор уравнивания в направлении низшего уровня, ибо ценят только го-

ризональную концепцию демократии, на чем явственно основывается их позиция. Но вот дей-

ствительно ли «элитисты» обосновывают каким-либо адекватным образом противоположный

выбор — движение к равенству в направлении высшего уровня? Это поистине интригующий

вопрос. Поскольку так называемые элитисты не представляют собой группы, которая каким-

либо образом держалась бы вместе, и так как мы не знаем даже, какой критерий определяет

элитиста как такового, у нас остается вместо путеводной нити лишь одно: возможность про-

следить за тем, кто в каком значении (значениях) употребляет термин «элита». Я уже отмечал

в данной связи, что Лассуэлл изменил значение, в котором термин фигурировал у Парето,

превратив «элиту» в чисто альтиметрическое понятие, определяемое как «обладающие наи-

большей властью», «высший властвующий класс» или «власть имущие данного государства»

[...], и что это серьезное, семантическое изменение. По всей вероятности, Лассуэлл свел тер-

мин «элита» к значению «обладающие властью» ради Werfreiheir, т. е. ради соблюдения прин-

ципа свободы от [оценочных суждений; даже если так, все же, придавая «элите» нейтральную

коннотацию, он взял на себя излишний труд и при этом сам создал трудность; он взял на себя

излишний труд, так как мог воспользоваться каким-либо из уже существующих нейтральных

терминов. У Моски термин «политический класс» вполне свободен от оценочности. Власт-

вующая группа, контролирующее меньшинство, власть имущие — все это тоже свободные от

оценочности термины. Трудность же он создал, по крайней мере для теории политики, тем,

что введенное им переопределение лишило этот терминологический ряд единственного оста-

вавшегося в нем ценностно нагруженного термина.

Если элитам, специфически политическим элитам, определение дается просто по призна-

ку обладания властью или по альтиметрическому основанию, то уже само по себе такое опре-

деление мешает рассмотреть противоречие между элитными качествами (и стандартами), с

одной стороны, и властными позициями (неравномерно уподобляемыми элитным позициям)

— с другой. В результате от исследователей элит ускользает фундаментально важная искомая

истина — а она не в том, что существуют власть имущие, и не только в том, плюральна ли

властвующая элита (элиты), а в том, в конечном счете, представлены ли в лице власть имущих

элиты подлинные или лишь выдаваемые за таковые. (Интересно отметить, что все это, равно

ускользая от элитистов и антиэлитистов [...], составляло, однако, предмет серьезного интереса

Ч. Райта Миллса, который четко различал властвующую и интеллектуальную элиты и нацели-

вал поиск на достижение подотчетности первой по отношению ко второй.) Итак, скрытый

смысл, который неизбежно таит в себе лассуэллский подход, состоит в конечном счете в том,

что этот подход либо безосновательно вменяет ценностное достоинство элиты всякой вла-

стной структуре, какая только существует, либо обесценивает все то в ней, что может таким

достоинством обладать либо, наконец, совмещает в «нечестивом союзе» то и другое. Отсюда

мы можем прийти к полнейшей его профанации. В первом случае наилучшее оправдание для

своих нападок находят антиэлитисты, во втором — их естественные предшественники. В обо-

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

243

их случаях мы грешим смешением факта с легитимностью», а, в принципе, также и тем, что

выхолостили ценностное содержание ценностной проблемы.

Вернемся к проблеме выбора между направлениями к высшему или же к низшему уровню

в движении к равенству. Мы остановились на том, что если антиэлитистская позиция может

способствовать (каковы бы ни были намерения) лишь уравниванию по низшему уровню, то

интригующий вопрос в том, действительно ли предполагаемых элитистов заботил противопо-

ложный выбор — движение к равенству в направлении высшего уровня. Отчасти на вопрос

уже отвечено: лассуэллианская школа, если судить по ее теории элиты, не проявляет такой за-

боты. А остающаяся часть ответа такова же, поскольку в последние десятилетия в теории де-

мократии упор всюду делался на горизонтальной демократии, а чем больше демократия мыс-

лится нами единственно в горизонтальном измерении, тем больше мы имеем (перефразируя

Маркузе) одномерную демократию, которая соответствует в высшей степени обыденному од-

номерному равенству.

Конечно, в публикуемых работах авторы продвигаются вперед — от «равенства власти»,

понимаемого как горизонтальное равенство (равная власть демоса), к «равенству возможно-

сти», т. е. к равенству, предполагающему вертикальные процессы. Однако равные возможно-

сти указывают на некоторый начальный момент, на исходное, а не конечное состояние. Если

нас интересует, какой ценностный смысл несет в себе каждый тип равенства, то, думается, ра-

венство возможности, оправдывая продвижение, выход в люди, не обязательно придав такому

выходу в люди ценностное качество. Представляется поэтому что равенством, которое ре-

шающим образом качественно определяет вертикальные процессы и технологию демократии

является «равенство по основанию достоинств», т. е. аристотелевское соразмерное равенство.

Для того чтобы равенство понималось как возвышающая ценность, соответствующая такому

назначению максима такова: равным — равное, иными словами, каждому — по его заслугам,

способностям или таланту. [...]

Сформулированное выше нормативное определение гласило: Демократия должна пред-

ставлять собой селективную полиархию. Его можно теперь дополнить следующим определе-

нием: Демократия должна представлять собой полиархию по основанию достоинств. Нас мо-

жет оставить равнодушными довод, что уравнивание неравных талантов не являет собой

справедливое, но представляет несправедливое равенство. Однако уж вряд ли можно подверг-

нуть нападкам тот аргумент, что равенство по основанию достоинств (соразмерно компетент-

ности) благотворно для общества в целом, тогда как равенство по основанию недостоинств

(неравным — равное положение) есть равенство, выполняющее вредную службу, коллективно

пагубное равенство. По формулировке Ролза, «социальное и экономическое неравенства

должны быть приведены к такому порядку, (а) при котором можно с разумным основанием

ожидать, что оба вида неравенства пойдут на пользу каждому, и (б) при котором оба они за-

трагивают положения и должности, открытые для всех». Что ж, если бы все было приведено к

такому порядку, это была бы достаточно выразительная картина полиархии по основанию

достоинств.

Развернутое выше изложение вызовет наряду с прочими и то нарекание, что на слишком уж

абстрактном уровне это изложение па рит. Вопрос, который особенно необходимо поставить, что-

бы при дать аргументации известную конкретность, таков: равенство [по основаниям, применяе-

мым] в соотнесении с кем? А чтобы ответить, я намерен обратиться к понятию «референтная груп-

па», точнее, к элите (в исходном значении термина), понятой как референтная группа. Связь здесь

та, что термин «элита», выражая идею «достойный избрания», указывает тем самым на референт-

ную группу, и именно ценностную референтую группу. (Заметим, что, как и в случае с «отбором,

подбором», термин элита» оказался лишен ценностного значения только в сфере политики. Когда

мы говорим, например, об элитах интеллектуальных, исходная коннотация остается.) Стало быть,

на вопрос: «равенство в соотношении с кем?» — можно ответить: в соотнесении с ценностными

параметрами элиты. Подразумевается, что конкретные элиты вовсе состоят из власть имущих (из

тех, кто фактически составляет политический класс) и не совпадают с ними. Отнюдь: при подходе,

основанном на использовании референтных групп, конкретные группы находятся под постоянным

пристальным наблюдением; с них снимаются «эталонные данные», формируемые на основе их

добродетелей если — и только если — у них есть добродетели. Мы можем резюмировать суть дела

так: равенство конкретно вызывает возвышение, ценностное продвижение, будучи увязано с «эли-

той», если последний термин толковать в смысле референтной группы, включив его в референтную

теорию элит.

Ф. М. Кирилюк244

Поскольку мы проделали в этой главе немалый путь, воспроизведем нить нашего рассуж-

дения. Когда мы начинаем рассматривать демократию как систему управления, мы сталкива-

емся с проблемой контролирующих групп и руководства. Один способ отношения к проблеме

признание того, что власть распределена неравномерно, что существуют властвующие группы

и что они, по всей вероятности, будут существовать и впредь. Это можно назвать реалистиче-

ской позицией; и мое возражение по данному поводу состоит не в том, что тут что-либо не с

фактической стороны, а в том, что такая позиция оставляет все как есть. Противоположный

способ отношения к проблеме виден на примере антиэлитистской позиции; и здесь мое воз-

ражение сводится к тому, что отдельным достижениям полемического свойства в активе анти-

элитистской позиции противостоит намного более серьезная ущербность ее по части глубины.

[...]

Мы, таким образом, возвращаемся к вопросу, с которого начали, а именно: является ли

руководство неотъемлемым элементом демократии? Старая, но ныне с новой энергией выска-

зываемая точка зрения состоит в том, что в руководстве есть нужда лишь постольку, посколь-

ку остается второстепенной роль народа. Этому охотно аплодируют. Если, однако, те, кто вы-

ступает с изложением такой точки зрения, сами в нее верили, тогда почему бы не заменить

руководителей «администраторами», назначаемыми по жребию? Подождем, пока такая аль-

тернатива будет поставлена на испытание, а я тем временем завершу своє резюме.

Осуществляя у себя демократию, определяемую как выборная полиархия, мы не обраща-

емся тем самым к налаживанию «хорошего» функционирования системы, так как соперниче-

ство на выборах не обеспечивает качества результатов, а только демократичность способа их

достижения. Остальное же — то, насколько ценен конечный результат, — зависит от качества

(не только от отзывчивости) руководства. Однако, хотя сплошь и рядом признается жизненно

важная роль руководства, тем не менее оно получает в теории демократии лишь весьма незна-

чительный статус. Мой поиск вертикального нормативного определения представляет собой

попытку продвинуться в решении данной проблемы. С этой целью я предложил референтную

теорию элит и два кратких определения, которые по замыслу должны представлять собой (а)

селективную полиархию и (б) полиархию по основанию достоинств (заслуг).

Друкується за: Сартори Дж. Вертикальная демократия // Полис. 1993. № 2. — С. 80—89.

3. ОСНОВИ ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ

МОРІСА ДЮВЕРЖЕ

Моріс Дюверже — один з найбільш авторитетних спеціалістів у галузі політич-

ної науки, французький соціолог, професор політичної соціології Сорбонни.

ДОВІДКА

Народився 5-го червня 1917 р. у в м. Ангулем (Франція).

Ще в 1940 р. захистив докторську дисертацію на юридичному факультеті уні-

верситету м. Бордо. Перша наукова праця після докторської дисертації з проблем

права була написана в 1944 р., рукопис якої згинув у період фашистської окупації. В

1948—1955 рр. керував заснованим ним Центром політичних досліджень. З 1955 р.

Дюверже — професор політичної соціології Сорбонни. Мав практику у викладанні в

університетах Тель-Авіва, Женеви, Нью-Йорка. Крім цього, займався публіцистич-

ною діяльністю, співпрацював політичним оглядачем у газеті «Монд». Був консуль-

тантом і радником повоєнних французьких урядів, учасником розробки основних

правових документів П’ятої республіки і наступних політреформ у країні. Він є чле-

ном Академії наук та мистецтв США, Академії наук Фінляндії, почесним доктором

університетів у Сієні, Женеві, Нью-Джерсі, Мілані та Варшаві. Його внесок у розви-

ток сучасної політичної науки важко переоцінити.

Серед найвідоміших його праць, які перевидавалися багато разів: підручник

«Курс конституційного права» (1946) та монографія «Політичні партії», в якому він

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

245

розглядав структурно-організаційні основи партій, особливості їх становлення та

розвитку. Саме ця праця принесла Дюверже всесвітнє визнання. Серед найважливі-

ших якостей, які характеризують Дюверже як відомого політолога та соціолога,

самі французи вважають логічну послідовність, незалежність і вільність суджень

та широту поглядів. Моріс Дюверже видав велику кількість своїх праць, як науково-

дослідницького, так і навчально-педагогічного спрямування. Серед них: «Політичні

партії» (1951), «Методи політичної науки» (1959), «Про диктатуру» (1961), «Соціо-

логія політики: елементи політичної науки» (1966), «Демократія без народу» (1967),

«Інша сторона речей» (1977), «Республіка громадян» (1982) та багато інших.

Коло основних питань, над якими працює М. Дюверже, можна поділити на три

великі групи.

Перша група включає в себе проблеми теоретично-методологічного характеру:

1. Проблема розмежування різних напрямів та галузей політологічного знання.

Дюверже вважав, що політична наука являє собою найширшу галузь політологіч-

ного знання, тому що охоплює всю сукупність людських відносин, які ґрунтуються

на владі, управлінні та авторитеті.

2. Проблема визначення поняття політичної науки. Дюверже розглядає політич-

ну науку як науку про владу. У той самий час, на його думку, така концепція повні-

стю не розкриває предмета політичної науки, тому що залишає нерозглянутим таке

поняття, як «вплив». «Вплив» і «влада» — дуже близькі за змістом поняття, але не

тотожні. Будь-яка влада в суспільстві передбачає вплив, але не будь-який вплив,

який здійснює один індивід на інших, може бути розглянутим як влада в безпосе-

редньому розумінні цього слова.

Друга група репрезентована проблемами демократії. Досліджуючи ці проблемні

питання, Дюверже звертається насамперед до осмислення досвіду демократичного

розвитку західних країн. Останні, на його думку, існують в умовах плутодемократії

(в умовах такого політичного правління, коли одночасно владу мають народ і ба-

гатство). Плутодемократія виступає в двох формах: ліберальної демократії та тех-

нодемократії. Але він наголошує, що в яких би формах вони не існували, все одно

це не істинна демократія. Істинна демократія, на думку Дюверже, визначається че-

рез «свободу для народу та для кожної частини народу».

Третя група — проблеми політичних партій. Звертаючись до цих питань, Дю-

верже ставить два головних питання:

1) наскільки є демократичними політичні партії? Тобто, наскільки реально вони ви-

ражають та втілюють інтереси широких мас;

2) який режим найбільш демократичний: партійний чи безпартійний?

Відповідаючи на перше питання, Дюверже підкреслює, що організація сучасних

політичних партій у багатьох випадках не відповідає демократичним принципам. Їх

внутрішня структура в загальних рисах автократична та олігархічна. Що стосується

другого питання, він вважає, що попри всі свої недоліки партійний режим усе ж та-

ки кращий, ніж безпартійний.

Теоретико-методологічні засади політології. Цю проблему Дюверже досить

ґрунтовно розробляє в таких працях, як «Конституційне право і політичні інститу-

ти», «Методи політичної науки», «Соціологія політики: елементи політичної нау-

ки». Розробляючи власну теорію політики («Ідея політики. Застосування влади в

суспільстві» (1966) та «Янус. Два лика Запада»), Дюверже порівнює політику з

«дволиким Янусом»: з одного боку, політика для нього представляється як конф-

Ф. М. Кирилюк246

лікт, а з іншого — як намагання внести в життя суспільства порядок і справедли-

вість, гарантувати реалізацію всезагального інтересу. «Політична теорія, — підкре-

слює Дюверже, — існує між двома інтерпретаціями політики, які драматично бо-

рються одна проти одної. За першою теорією, політика є конфліктом, боротьбою, в

якій ті, що мають владу, забезпечують собі контроль над суспільством та отриман-

ня благ. За іншою теорією, політика являє собою спробу здійснити панування спра-

ведливості та порядку, що означає забезпечення інтеграції усіх громадян у суспіль-

ство».

Дюверже доводив, що необхідно відрізняти політику як науку і політику як мис-

тецтво і практику. Він пише про два сектори політики і зауважує, що сектор науко-

вої політики значно вужчий, ніж сектор практичної політики. Це тому, що останній

спирається не на наукову основу, а на «невизначені, незмірні, інтуїтивні, ірраціона-

льні дані». Політика ніколи не стане повністю науковою. Політичні рішення зале-

жать не тільки від дії об’єктивних факторів, але також і від суб’єктивних суджень з

приводу людських і суспільних цінностей. За цими цінностями криються партійні,

групові і особисті пристрасті. На його думку, всі політичні концепції мають лише

відносне значення. «Можна описати, стверджує він, марксистську, ліберальну, кон-

сервативну, фашистську і т. д. політику, але не існує універсальної концепції полі-

тики так само, як і не може бути універсальною сама політика. Політична наука

здатна дати лише критику кожної концепції, виокремити ті об’єктивні елементи, які

в ній наявні».

На думку Дюверже, концепція політичної науки як науки про державу містить в

собі твердження положення про особливу природу держави, відмінної від природи

інших видів спілкування, про особливу якість державної влади, необхідними еле-

ментами якої є положення про державний суверенітет і суверенітет державної вла-

ди. Він переконаний в тому, що такий підхід більш «операціоналістський», який

дозволяє верифікувати основні гіпотези політичної науки.

З визначенням предмета політології, політичної науки Дюверже тісно пов’я-

зував проблему політичного інституту, як її важливої частини, і навіть головної.

За Дюверже концепція інституту дозволяє подолати формалізм традиційного

конституційного права. «Віднині, — пише політолог, — вивчають не тільки ті по-

літичні інститути, які регламентуються правом, але головним чином і ті інститу-

ти, які повністю або частково ним ігноруються, існують поза ним, наприклад, по-

літичні партії, громадська думка, пропаганда, преса, групи тиску». В передмові до

підручника «Політичні інститути і конституційне право» він підкреслює, що полі-

тичні інститути пов’язані з економічною структурою, рівнем розвитку, з ідеологі-

єю і системою цінностей, з культурними традиціями. Ця сукупність, на його дум-

ку, утворює «політичну систему» кожної країни, систему, в якій різні елементи не

відокремлені один від одного.

Дюверже досить тривалий час вивчав політичні інститути як частину політично-

го ансамблю з метою розуміння їх функціонування і значення. Цю проблему він

вирішував таким чином: спочатку описує реально існуючі інститути, їх спільне і

особливе, що відзначено в конституціях і законах, а потім аналізує їх з точки зору

їхнього місця у структурі і віруваннях суспільства, де вони розвиваються, розкри-

ваючи при цьому залежність усіх елементів. Дюверже виділяв два компоненти змі-

сту політичного інституту: по-перше, як ідеальної моделі самої системи політичних

відносин; по-друге, як власне організаційної структури, яка регенерується в колек-

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

247

тивній політичній практиці. В «Політичній соціології» він дає своє відоме визна-

чення політичних інститутів: вони виступають як моделі людських відносин, з яких

копіюються конкретні зв’язки, набуваючи таким чином характер стабільних, стій-

ких і міцних». Він виділяє два елементи в понятті інститут: структурний елемент і

вірування, колективні уявлення. Одночасно він вважає за необхідне виділити

«структури самих інституційних моделей і конкретні відносини, які випливають із

них. І те й інше не розділено практично і становлять саме поняття інституту: струк-

тури суть системи відносин, оригінальність останніх полягає в їхніх відношеннях із

структурною моделлю».

Мислитель відрізняє два типи інститутів. Одні — просто система відносин, яка

скопійована із структури моделі. Інші мають додатково технічну і матеріальну ор-

ганізацію: юридичні тексти, приміщення, меблі, машини, емблеми, бланки, персо-

нал, адміністративну ієрархію і т. д. Такими є парламент, міністерства, профспілки,

асоціації. Він рішуче критикує тих, хто розглядає в якості інститутів лише останні.

«В реальності, — стверджує Дюверже, — технічні і матеріальні елементи, які

відрізняють «організації» від простих «систем відносин» другорядні по відношен-

ню до структурних моделей». Він погоджується з тим, що технічні і матеріальні

елементи посилюють спільність, єдність, стабільність структурних моделей,

об’єднуючи їх, даючи їм наявну реальність. Разом із цим структурна модель без ма-

теріальної організації може бути достатньо сильною, стабільною. Організація ви-

ступає в нього головним чином як зовнішність інституту, яка не завжди відповідає

її «глибинній реальності». Більш операціонально і більш відповідає фактам, — ро-

бить висновок Дюверже, — ставити на перший план єдність поняття інституту в

широкому розумінні, протиставляючи його простим випадковим відносинам, які не

копіюються із структурою моделі, і відсувати на другий план протиставлення «ор-

ганізацій» і структурних систем без відповідної матеріальної організації». Подібне

трактування інституту приводить до помітного розширення. Так, Дюверже розгля-

дає в якості інституту статус особи, і, соціальні класи, що до нього було поза рам-

ками теорії інститутів.

Аналізуючи другий елемент інституту, — колективні уявлення, вірування, —

Дюверже зазначає, що немає значення, відповідають ці уявлення реальності, чи во-

ни ілюзорні, суттєве те узгодження, яке вони привносять у соціальну групу. Він ар-

гументовано доводить, що всі інститути є одночасно структурна модель і сукуп-

ність колективних уявлень, які мають більший або менший зв’язок з цінностями.

Таким чином, підкреслює Дюверже, всі інститути більш-менш прямо співвідно-

сяться із системою цінностей.

Виходячи із розробок свого бачення політичних інститутів, Дюверже намагаєть-

ся сформулювати інстуційну концепцію держави і влади. Він схиляється до існую-

чої на той час думки, що держава — це інституціоналізована влада, або такий ін-

ститут, у якому втілюється влада.

Влада, за Дюверже, обов’язково містить два елементи. З однієї сторони, це «ма-

теріальний примус», а з іншої — переконання, віра з боку підлеглих, що таке по-

хвально, справедливо, законно. За відсутності другого елементу про владу не може

бути мови: це лише панування. Але походження влади Дюверже не пояснює. У сві-

домості людей влада звична, «вони знаходять владу в суспільстві, де вони живуть,

як знаходять дощ, вітер, сонце у фізичному світі». Для нього вивчення феномену

влади зводиться, насамперед, до спостереження за її проявами.

Ф. М. Кирилюк248

Вчений докладає багато зусиль, щоб виявити особливості держави, визначальні ха-

рактеристики, особливості державної влади.

М. Дюверже виділяє дві відмінні риси держави порівняно з іншими інститутами

— наявність у ній організації й інтенсивну солідарність його членів. Виникнення

інституту держави зумовлено необхідністю виразити загальні потреби й інтереси,

чого не могли зробити колишні інститути: потреби в безпеці, дотриманні прав і

воль індивідів, збереженні громадянського світу і правопорядку.

Перевага держави в реалізації загальних цілей і інтересів була зв’язана з тим,

що, по-перше, вона відрізняється високою спеціалізацією і поділом праці між прав-

лячими. Законодавці виробляють правові норми, адміністратори застосовують їх до

членів суспільства, судді контролюють виконання правових норм із боку громадян

і влади. По-друге, держава має великі матеріальні й інші ресурси для перетворення

своїх рішень. Наприклад, тільки держава володіє сучасною армією і поліцією, здат-

ними виявитися вирішальним аргументом у випадку відкритого соціального конф-

лікту. По-третє, в розпорядженні держави мається широка й організована система

санкцій, що дозволяють їй домагатися покори від своїх членів. Однак можливості

примусу недостатні для організації такої форми спілкування, як держава.

Інтегруючими елементами держави, за М. Дюверже, є пріоритетність націона-

льних зв’язків порівняно зі зв’язками іншого роду, солідарність між особами і гру-

пами однієї національності, що вступають у спілкування. Причини національної

солідарності відносяться до сфери вірувань. Переважно на віруваннях учасників

державного спілкування засноване функціонування влади поряд із примусом. Пер-

шим елементом державної влади М. Дюверже вважає вірування в необхідність іс-

нування влади взагалі. Ідея вождя, авторитету, влади, зауважує він, «представля-

ється, в всякому разі, на перший погляд, абсурдною, оскільки скрізь бачать вождя».

Другим елементом влади є вірування в легітимність державної влади. Це не якась,

властива владі як такій, а лише зовнішня її оцінка, що вкладається в суспільній сві-

домості. Ідея легітимності влади, за М. Дюверже, формується володарюючим кла-

сом і, принаймні, частково, нав’язується класу, над яким він панує. Важливу роль у

формуванні ідеї легітимності має концепція права. Саме юридична процедура, що

додає владі інституціонального характеру, робить її легітимною в очах громадян.

Однак легітимність влади ще не означає її ефективності, тобто здатності задово-

льняти потреби основних груп населення, оперативно реагувати на різні вимоги

громадян, забезпечувати соціально-політичну стабільність у суспільстві. Здатність

держави бути ефективною значною мірою залежить від принципів організації ін-

ститутів законодавчої, виконавчої і судової влади. Способи формування вищої

державної влади, принципи організації інститутів та їхні взаємини з громадянами

виражаються єдиним поняттям «форма правління».

Теорія політичних партій. Книга Дюверже «Політичні партії» завдяки глоба-

льному характеру теми, широті і різноманітності емпіричної бази і рівню теоретич-

ного дослідження набула світового значення. Вона заслужено принесла авторові

репутацію творця сучасної теорії політичних партій.

Перш ніж з’ясувати теорію політичних партій, необхідно з’ясувати декілька по-

ложень, які пронизують усю працю, визначають її місце в сучасній політології.

Перше. Ця праця є продовженням і певною мірою завершенням того блискучого

ряду досліджень політичної організації суспільства і демократії, які в кінці ХІХ — по-

чатку ХХ ст. були відкриті працями Е. Дюркгейма, М. Вебера, Р. Міхельса і інших ви-

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

249

датних мислителів. Спираючись на цей фундамент, Дюверже по-новому підійшов до

самого поняття сучасної політичної партії. Сучасні партії, за Дюверже, — це ті партії,

які утворюються в епоху становлення всезагального виборчого права як єдиного спо-

собу легітимізації влади і якісного розширення прав парламенту; вони виникли в не-

розривному зв’язку з крахом феодальних режимів, станово-ієрархічної структури сере-

дньовічного суспільства, авторитарної політичної влади і цензових виборчих режимів.

Необхідно особливо підкреслити, що сучасна партія для Дюверже — це не

якийсь один визначений тип (наприклад, масові соціалістичні партії, як йому інко-

ли приписують, хоча ці партії з їхньою сильною організацією, дисципліною, а го-

ловне «народним способом» фінансування виборчих кампаній замість звернення за

милостинею до грошовитих мішків і здатністю демократичного оновлення полі-

тичної еліти він дійсно розглядає як найбільш адекватно відповідні епосі демократії

і вважає їх виникнення справжньою революцією). Сучасна партія, згідно з Дювер-

же, — це партія, яка спроможна реалізувати всезагальне виборче право і завоювати

парламентську більшість шляхом нормального використання інститутів демокра-

тичного суспільства. Дюверже, на відміну від близьких і давніх попередників, роз-

глядає сучасну політичну партію не як ідейну спільність, «доктринальну» (лібера-

льна концепція влади), а насамперед — як спільність структурно-функціональну.

Не принижуючи ні ролі ідей, доктрин, ні соціально-класової диференціації, він фо-

рмулює свої ключові положення: сутність сучасних політичних партій повніше і

глибше всього розкривається в їх організації; партія є спільність на базі чітко ви-

значеної організаційної структури; характер цих базових структурних одиниць і

спосіб їх інтеграції в єдине ціле самим суттєвим чином впливає на її соціально-

класовий склад і доктринальну єдність; ефективність діяльності партії найбільш

безпосередньо визначається самою стійкою характеристикою партії — її базовою

організаційною структурою.

Саме головні історичні типи елементарних базових утворень, що лежать в осно-

ві сучасних політичних партій, способи їх інтеграцій в єдину цілісну партійну спі-

льність досліджуються в першій частині вказаної роботи Дюверже. При цьому такі

структури — комітет, секцію, ячейку, міліцію (військові формування) — він роз-

глядає не просто як історичний континуум таких структур, які виникають і зміню-

ють одна одну, як інколи стверджують. Набір якісних характеристик, що забезпе-

чують можливість реалізації всезагального виборчого права, надзвичайно широкий

і варіабельний. Відносна самостійність соціальних явищ і особлива творча актив-

ність людини як суб’єкта соціально-політичного життя до того, що кожна реально

існуюча партія неодмінно виступає як унікальна точка перетину принципів і зако-

номірностей самих різноманітних історично створених типів структур. У нині іс-

нуючих партіях завжди прослідковуються риси і комітетів, і секцій і т. д. Хоча в

них завжди можна і потрібно виділити домінантну, системоутворюючу структуру,

яка визначає саму сутність, форму і стиль кожної партії.

У другій частині Дюверже, на базі великого конкретно-історичного матеріалу,

який включає в себе історію політичних партій різних країн і континентів — від

Америки до Австралії — аналізує партійні структури в ширшому, який до нього не

розглядався, аспекті: він досліджує партійні системи (двопартійність, багатопартій-

ність, однопартійність), природно-історичні умови, конкретні шляхи і фактори їх

становлення (головним серед них Дюверже вважає виборчу систему); далі, союзи

партій — їхні причини, закономірності, характер політичної поведінки і еволюції

Ф. М. Кирилюк250

партій в рамках цих союзів; і, нарешті, характер взаємодії політичних партій і полі-

тичних режимів, різноманітні практичні модифікації реального розподілу влад, що

є наслідком конкретного співвідношення сил в залежності від наслідків виборів.

Спеціально розглядаються такі форми реалізації влади, як домінування і чергуван-

ня партій, особлива роль опозиції. Іншими словами, в даному першоджерелі міс-

титься широке коло понять і категорій, які міцно влилися і становлять інструмента-

рій сучасної політології.

Насамперед, слід підкреслити, що ядром прийнятої сьогодні класифікації партій,

яка була запропонована Дюверже. За організаційною будовою він їх поділяє на два

основних типи: кадрові і масові.

Кадрові партії виникли на початку ХХ ст. на основі електоральних комісій у

«низах» та парламентських груп у «верхах». Кадрові партії не мають інституту фік-

сованого членства і членських внесків, діють переважно під час передвиборних ка-

мпаній через професійних і громадських активістів. Кадрові партії — це передусім

партії впливових людей, котрі мають авторитет і можуть розраховувати на підтри-

мку. Первинними осередками таких партій є комітети виборчого округу чи району,

які намагаються залучити під час виборів якомога більше своїх прихильників. Кад-

рові партії мало займаються розробкою ідеологічних доктрин, а здебільшого керу-

ються виборчим прагматизмом.

Масові партії об’єднують велику кількість людей, що гуртуються у первинних

структурах, мають фіксоване членство. Основне джерело їх фінансування — член-

ські внески. Діяльність цих партій має здебільшого ідеологічний характер і відзна-

чається активною виборчою боротьбою. Керівництво в масових партіях здійсню-

ють професійні політики та постійні управлінські партійні кадри. Ці партії

вимагають у своїх членів пристрасності і лояльності, а також активної участі в пар-

тійному житті. За структурою серед масових партій розрізняють соціал-

демократичні, комуністичні (ленінські) і фашистські. Масові партії, як правило, за-

бюрократизовані, спостерігається сильний розрив між партійними масами і партій-

ною елітою.

Партії комуністичного і фашистського типів — суворо централізовані та ієрар-

хізовані, вимагають залізної дисципліни від своїх членів, сповідують культ вождя.

Структурні підрозділи партій фашистського типу здебільшого воєнізовані, що за-

безпечує їм активні й рішучі дії у боротьбі з противниками.

Ці два типи партій відрізняються характером зв’язку громадянина з партією та

своєю внутрішньою структурою. Відносини людини з будь-якою партією можна

проілюструвати на схемі.

А — електорат

В — симпатики

С — члени партії

Д — активісти і функціонери

((((А (((В ((С (Д

(кожне коло має різний колір або розмальовку).

Найменше коло (на схемі Д) утворюють активісти і функціонери партії, для яких

вона — смисл їхнього політичного життя або роботи, вони забезпечують організа-

ційну і пропагандистську, а також і ідеологічну діяльність. Коло С — члени партії,

які сплачують у її фонд внески і мають регістраційний документ. Третє коло (В) —