Хвостов В.М. Вступ у релігіознавство

Подождите немного. Документ загружается.

Кафедра філософських та соціальних наук

Т.-Маргул, "Шмидт застосовував дедуктивний метод. Зібраний

фактичний матеріал мав тільки ілюстративне значення". Ці матеріали

не користаються довірою з боку істориків і етнографів, що

займаються первісним суспільством. Зате католицька церква

активно підтримує дану концепцію, що збігається з християнською

ідеєю одкровення.

5. Ірраціоналізм. Ця концепція є відображенням иррационалистической

тенденції у філософії і соціології, що проявилася й у релігієзнавстві.

Серед її представників – школа "морфології святості" (Р.-Отто,

М.-Элиаде, К.-Юнг) і фрейдизм (З.-Фрейд, Э.-Фромм). На думку Отто,

що визначає характеристикою релігії є "святість". У структурі

"святості" він виділяє три компоненти – ірраціональний, раціональний

і моральний. Головним з них він вважає ірраціональний елемент, що

включає в себе: таємний страх перед чимось невизначеним

(мистериум тремендум), таємне замилування (мистериум

фаскинанс) і почуття височини (аугустум). Якщо Отто і його

прихильники джерела релігії бачать у сфері людських почуттів,

насамперед у почуттях страху, замилування і височини, то фрейдизм

– у біологічних інстинктах. Як думає Фрейд, у релігійних віруваннях

виявляються неврози, в основі яких знаходяться подавлені в

дитинстві еротичні спонукання, так називаний "эдипов комплекс" –

половий потяг до матері і ворожнеча до батька як до суперника.

Головним у структурі особистості є сексуальний інстинкт, що і

визначать громадське життя, духовну культуру, включаючи і релігію.

6. Соціологічна школа (Э.-Дюркгейм, Б.-Маліновський, М.-Вебер). Її

представники прагнуть знайти джерела релігії в самім суспільстві,

показати місце релігії в структурі громадського життя, розкрити її

соціальні функції. На думку Дюркгейма, релігія – це продукт

суспільної свідомості ("колективних представлень"), у релігії

суспільство як би обожнює саме себе. У своєму творі "Елементарні

форми релігійного життя. Тотемическая система в Австралії" (1912)

Дюркгейм розглядає релігію, з одного боку, як продукт суспільної

системи, що перетерплює зміни відповідно до розвитку суспільства:

різним типам суспільства присущи і різні форми релігії. З іншого боку,

релігія виступає як головний фактор, що інтегрує суспільство,

забезпечує його цілісність, сприяє зміцненню соціальної системи. Ці

ідеї стали домінуючими в навчаннях М.-Вебера, Б.-Маліновського,

Г.-Меншинга, И.-Ваха й інших представників даної школи.

7. Феноменологизм (Г.-Ван дер Лееув, Фр.-Хейлер). Ця школа - крайній

прояв антиеволюціоністської тенденції в релігієзнавстві. Сутність

феноменологического підходу була сформульована Ван дер

Лееувом: "про який-небудь історичний розвиток релігії

феноменологія нічого не знає". За його словами, феноменологія

виступає "як спосіб інтерпретації історії релігії, оскільки вона не має

власної області". Її головне завдання полягає в тім, щоб "зрозуміти

власний характер явища", розкрити ахронную сутність "релігії в собі".

Вступ до релігіознавства

У книзі "Введення у феноменологію релігії" Ван дер Лееув писав:

"Метод дослідження різних історичних конкретизації даного

релігійного явища, наприклад жреца, вівтаря, молитви, свята,

ініціації і т.п. з метою виявлення в них постійного внеисторического

елемента, що складає сутність предмета, називається власне

феноменологическим методом". Тим самим феноменологический

метод розглядається як альтернатива історичному методу

дослідження. На місце історизму ("поздовжній перетин") пропонує

феноменологический підхід ("поперечний переріз"). Надалі

"поперечний переріз" удосконалиться Хейлером як "шлях

концентричних кіл". Його суть викладена самим автором: "тут релігії

людства розглядаються як єдине ціле, нижча і вища релігії

розглядаються разом".

8. Універсалізм (С.-Радхакришнан, Х.-Тло Гласенапп,-ст.-Крамер).

Сутність даної концепції полягає в тому, щоб знайти позитивні

елементи в кожній релігії і на основі їхнього синтезу створити єдину

всесвітню релігію – "універсальну релігію духу" (С.-Радхакришнан).

На думку Радхакришнана, тільки "універсальна релігія духу" зможе

об'єднати Схід і Захід: "західну матеріальність" необхідно

одухотворити "східної спиритуальностью". Найбільш характерними

рисами цієї універсальної релігії є:

- бог: мається тільки єдиний бог, що іманентний і трансцендентний

стосовно світу; його атрибути: абсолютне буття, усемогутність,

усезнання, абсолютна воля і блаженство;

- світ: світ суть утвір бога; бог створив світ не відразу, а діє його знову і

знову;

- людина: ядром людини є його душа;

- шлях до бога: усі релігії є законним і щирим шляхом до бога; бог

батько всіх людей і відкривається всім народам за всіх часів;

- окремі релігії є "різні шляхи, що ведуть до однієї мети", "різні діалекти

того самого мови духу", "різні формулювання неоформленої істини";

- з принципової істинності всіх религий виявляється єдність релігії в

безлічі религий;

- релігійна терпимість і увага друг до друга різних религий повинні

привести до їх співробітництва й утворення "універсальної релігії

духу", до об'єднання людей у суспільство братів. Такі фундаментальні

принципи, на базі яких передбачається створення єдиної

універсальної релігії.

9. Структуралізм (К.-Леви-Строс). З ім'ям видатного французького

етнографа і філософа Клауде Леви-Строса зв'язаний цілий напрямок

у вивченні міфології і релігії первісного суспільства. Свою головну

задачу він бачить у тім, щоб на основі аналізу міфології, обрядів,

ритуалів, традицій первісних народів виявити наявність якихось

загальних несвідомих структур, формальних моделей, властивим

усім народам незалежно від рівня їхнього історичного розвитку. Ці

структури не усвідомлюються людьми (хоча вони можуть бути пізнані

Кафедра філософських та соціальних наук

наукою), а виявляються в міфологічних і релігійних поглядах, у

брачно-сімейних відносинах, у моральних нормах, у сформованих

ритуалах, звичаях і традиціях. На думку Леви-Строса, їх можна

знайти і певним чином типологизировать – подібно періодичній

таблиці хімічних елементів: "Сукупність звичаїв одного народу

завжди відзначена якимсь стилем, вони утворять системи. Я

переконаний, що число цих систем не є необмеженим і що людські

суспільства, подібно окремим обличчям, у своїх іграх, чи мріях

маревних баченнях ніколи не діють в абсолютному змісті, а

задовольняються тим, що вибирають визначені сполучення в

деякому наборі ідей, які можна відтворити. Якщо скласти перелік всіх

існуючих звичаїв, і тих, що знайшли відображення в міфах, і тих, що

виникають в іграх дітей і дорослих, у снах людей здорових чи хворих

і в психопатологічних діях, удалося б створити щось начебто

періодичної таблиці хімічних елементів, де всі реальні чи просто

можливі звичаї виявилися б згруповані по родинах. Нам залишилося

б тільки розпізнати серед них ті, що були дійсно сприйняті

суспільством". Так писав Леви-Строс ще в 1955-році, до появи своїх

основних робіт – "Структурна антропологія", "Мифологичние" у

чотирьох томах, "Структурна антропологія. Друга", "Шлях масок" у

двох томах. У них він почне спробу реалізувати намічену програму.

Ядро структурного методу Леви-Строса складає ідея бінарних

опозицій. Усе мислення людини (і не тільки первісного) пронизано

бінарними опозиціями: верх-низ, лівий-правий, чоловічий-жіночий,

вогкий-варений, прям-кривий, зимовий-літній, живий-мертвий, добр-

злий і т.д. Людина намагається перебороти їх за допомогою того чи

іншого медіатора, що займає проміжне положення між опозиціями

(наприклад: травоїдні – хижаки, що харчуються падлом –,). Саме в

бінарних опозиціях Леви-Строс і бачить специфіку міфологічної і

релігійної свідомості, хоча очевидно, що мова йде тут узагалі про

суперечливість людської свідомості, про відображення у свідомості

людини реально існуючих протиріч, протиріч природи і суспільства.

Ця ідея є в цілому правильної, оскільки вона розкриває

суперечливість нашого мислення. Однак Леви-Строс прагне знайти

загальні моделі людського мислення, якісь несвідомі логічні

структури, що не залежать від суспільно-історичних умов. Такий

підхід носить абстрактний характер, відірваний від конкректно-

исторических умов. І хоча сам Леви-Стос не заперечує історизм, все-

таки в нього "структура" явно довлеет над "історією", вона здобуває

часто самодостатнє значення. Очевидно, що структурний підхід

необхідно сполучити з історичним, щоб одержати дійсно наукові

результати дослідження. Єдність структурного й історичного методів

наукового пізнання у всіх областях, у тому числі й у релігієзнавстві, -

таке вимога сучасної науки.

10. Діалектико-матеріалістична (марксистська) теорія (К.-Маркс,

Ф.-Энгельс). Дана теорія багато в чому відрізняється від попередніх –

Вступ до релігіознавства

своєю науковістю, всесторонностью, фундаментальністю, цілісністю.

Вона розглядає релігію як складне, що історично змінюється,

внутрішньо суперечливе соціальне і духовне явище. За словами

Энгельса, "усяка релігія є не чим іншим, як фантастичним

відображенням у головах людей тих зовнішніх сил, що панують над

ними в їхньому повсякденному житті, – відображенням, у якому земні

сили приймають форму неземних". Основні характеристики релігії:

- Соціальна природа релігії. Релігія є суспільним продуктом, її

джерела – у визначеній системі суспільних відносин, а не в

якійсь таємничій і споконвічній сутності чи людини в особливій

трансцендентній сфері. Вона являє собою ілюзорне,

фантастичне відображення пануючих над людиною стихійних

сил природи і суспільства. За словами Маркса, корені релігії – у

"саморозірваності і самопротиріччі земної основи".

- Історичний характер релігії. Релігія являє собою історичне

явище, вона перетерплює відповідні зміни в ході розвитку

суспільства. Будучи елементом соціальної системи, релігія

розвивається діалектично, відбиваючи діалектику суспільного

розвитку. Історія релігії містить у собі найважливіші компоненти

діалектики: суперечливість, наступність, заперечення, перехід

кількості в якість, зняття", повторюваність, циклічність,

заперечення заперечення й інші. У процесі історичного розвитку

релігії спостерігається дві протилежні тенденції – посилення й

ослаблення її ролі в суспільстві. В епохи суспільних спадів, криз,

що охоплюють економіку, політику і культуру, соціальна

значимість релігії різко зростає. І навпаки: періоди суспільних

підйомів, прогресу, як правило, супроводжуються спадом у

релігійному житті, ослабленням її впливу в суспільстві.

- Релігія – поліструктурне і напівфункціональне явище. Релігія

являє собою складне соціальне і духовне явище. Вона охоплює

не тільки духовну, але і матеріальну сфери. У її структурі можна

виділити два основних компоненти – духовний (релігійна

свідомість) і практичний (релігійна діяльність – релігійні

організації – релігійні відносини). У той же час релігія – явище

поліфункціональне: вона виконує в суспільстві ряд важливих

функцій. Серед них слід зазначити функції заповнення

(компенсації), світоглядну, нормативну, регулятивну,

інтеграційну й інші.

- Відносна самостійність релігії. Матеріалістичне розуміння

історії виходить з того, що суспільство розглядається як складна,

динамічна і суперечлива система взаємозалежних елементів –

економіки, політики, моралі, мистецтва, релігії й інших. Усі вони

взаємодіють один з одним, впливають один на одного, але в цій

взаємодії вирішальна роль, як говорив Энгельс; "у кінцевому

рахунку", належить економіці, матеріальному виробництву. У той

же час кожний з компонентів, включаючи і релігію, має відносну

Кафедра філософських та соціальних наук

самостійність. Ця самостійність релігії виявляється в наступних

відносинах: в історичному аспекті – історія релігії утворить

специфічну сферу в історії людського суспільства зі своїми

закономірностями розвитку; у функціональному плані – релігія

впливає на всю соціальну систему, включаючи й економічний

базис, але особливо значний вплив в області духовної культури;

у структурному відношенні – у наявності визначеної стійкості,

самоорганізованості, специфічного "механізму" життєдіяльності,

що забезпечує адаптацію до різних соціальних умов.

Такі основні школи, концепції, підходи у вивченні релігії з позицій

науки. Варто підкреслити, що виникла галузь знання –религиоведение –

являє собою досить складне і багатопланове утворення. У структурі

сучасного религиоведения можна виділити ряд наукових дисциплін:

- Філософія релігії – вона займається аналізом понятійного апарата

религиоведения, проблемами визначення релігії, розкриття її сутності

й інших теоретичних питань. У рамках філософії релігії існує два

протилежних напрямки – філософська апологетика релігії і

філософська критика релігії. Філософська апологетика

(Платон,-ст.-Соловйов, Н.А.-Бердяєв і ін.) прагне знайти раціональні

аргументи в захист і виправдання релігії, довести її необхідність,

позитивну роль .у житті людини і суспільства. Філософська критика,

навпроти, виступає з позиції або заперечення її взагалі, або критики її

окремих сторін. Форми цієї критики різноманітний: деїзм (Вольтер,

Руссо), пантеїзм (Ксенофан, Бруно, Спиноза), скептицизм (Протагор,

Монтень, Бейль), атеїзм (Демокрит, Мелье, Гольбах, Дідро).

- Соціологія релігії – вона вивчає взаємодію релігії і суспільства, її

місце в соціальній системі, взаємодія релігії з іншими елементами

громадського життя, соціальні функції релігії й інші проблеми.

Соціологія релігії виступає на двох рівнях: теоретичному й

емпіричному. Теоретична соціологія релігії (Э.-Дюркгейм, М.-Вебер,

И.-Вах, Г.-Меншинг і ін.) розкриває загальні характеристики взаємодії

релігії і суспільства в цілому чи тих чи інших його компонентів –

економіки, моралі, мистецтва, філософії й ін. Емпірична соціологія

релігії розглядає які-небудь конкретні стани (рівень релігійності в

даному регіоні, .типологія відносини до релігії, думка про релігію

різних груп населення і т.п.), використовуючи для цього анкетування,

інтерв'ю, метод включеного спостереження, метод обробки

статистичних даних і інші конкретно-соціологічні прийоми і методи.

- Психологія релігії – вона досліджує психологічні особливості

релігійної свідомості: проблеми релігійної віри і її вплив на

поводження індивіда, психологічний механізм релігійного "катарсису"

(очищення, зняття психологічної напруженості), специфіка релігійного

фанатизму і багато інших питань У її рамках виділяють також

теоретичну (В.-Джемс,-ст.-Вундт, П.-Жані й ін.) і емпіричну психологію

релігії.

- Історія релігії – вона вивчає закономірності розвитку релігії на різних

Вступ до релігіознавства

етапах людської історії. Дослідження історії релігії здійснюється по

ряду напрямків: загальна історія релігії, історія окремих конфесій

(християнства, ісламу, іудаїзму, баптизму і т.п.), історія релігії тих чи

інших країн і народів (історія російського православ'я, історія релігії в

Україні, у Франції, в Англії і т.д.), історія релігії окремих епох, періодів

(історія релігії в епоху середніх століть, у період становлення

капіталізму і т.п.), порівняльна історія релігії.

- Географія і статистика релігії – вона вивчає географічні

закономірності виникнення різних форм релігії і їхніх поширень по

земній кулі, а також статистичні дані по тим чи іншим чи конфесіям

про релігію в цілому. На цій основі складається релігійна карта чи

світу релігійна карта відповідних континентів і країн.

- Библеистика – вона займається аналізом релігійних книг, так званих

священних текстів, що існують у всіх религиях епохи цивілізації (Веди,

Авеста, Типитаки, Дхамманада, Тора, Коран і ін.). Основи

библеистики як науки були закладені голландським філософом

Б.Спинозой.

ВИЗНАЧЕННЯ І СТРУКТУРА РЕЛІГІЇ

Як уже відзначалося, релігія являє собою складне соціальне і

духовне явище – внутрішньо суперечливе, динамічне, що історично

змінюється. Існують численні спроби дати визначення поняття "релігія"

(їхній у религиоведении близько 150), серед яких можна виділити

наступні:

1 – ТЕОЛОГІЧНІ – вони розглядають релігію як зв'язок людини з Богом (з

латинського "зв'язок", "зв'язувати"); цей зв'язок здійснюється "чрез

благочестя", тобто завдяки визначеному моральному поводженню; саме

релігія складає основу всього духовного життя суспільства і його

соціально-економічної сфери, вона виступає як головний елемент

суспільства;

2 – МОРАЛЬНО-ЕТИЧНІ ВИЗНАЧЕННЯ – релігія, по суті, ототожнюється

з мораллю (И.-Кант, Ф.М.-Достоєвський, Л.Н.-Толстой і ін.); ідея Бога є

фундаментальною основою моральності, мораль може бути тільки на

базі релігії, віри в Бога, тому відмовлення від релігії означає

аморальність, аморализм ("якщо Бога ні, те усе дозволено");

3 – ПСИХОЛОГІЧНІ – релігія є сугубо психологічне явище, дане людині

від природи: "почуття і смак до нескінченного" (Ф.Д.-Шлейермахер),

"почуття залежності" (Г.-Зиммель), "поклоніння невидимим силам, що

виникає з почуття незадоволеності" (А.-Мензис), ірраціональне"

переживання святості" (Р.-Отто, М.-Элиаде), "колективне несвідоме"

(КГ.-Юнг), "загальнолюдський нав'язливий невроз" (З.-Фрейд);

4 – ЭСТЕТИЧЕСКИЕ – релігія інтерпретується як один з видів мистецтва,

усі види мистецтва (архітектура, живопис, музика і т.п.) виникли з релігії,

з культу; культова діяльність – історична база мистецтва (звідси спроби

узагалі вивести всю культуру з культу – П.А.-Флоренский);

5 – СОЦІОЛОГІЧНІ ВИЗНАЧЕННЯ – розгляд релігії як компонента

Кафедра філософських та соціальних наук

суспільної системи. У рамках даного підходу існують різні концепції:

"релігія є універсальний социоморфизм" (М.-Гюйо); функціоналізм

(Э.-Дюркгейм, Б.-Маліновський): релігія виконує в суспільстві важливі

позитивні функції-інтеграції, соціалізації особистості, стабілізації

соціальної системи, що робить її необхідним і конструктивним

елементом громадського життя; французький матеріалізм XVIII-ст.

(Д.-Дідро, П.-Гольбах, К.-Гельвеций): релігія виконує в суспільстві

негативну роль як антипод науки, розуму, моральності, соціальній

справедливості;

6 – АНТРОПОЛОГІЧНІ (Л.-Фейєрбах): релігія є объектированная сутність

людини, "таємниця теології є антропологія", навчання про Бога являє

собою навчання про саму людину. Людина є початок, середина і кінець

релігії, усе надприродне можна звести до природного, усе надлюдське –

до людини. У релігії відбувається роздвоєння людини як особистості,

"розлад людини з його власною сутністю" (Л.-Фейєрбах).

Усі ці групи визначень розкривають ті чи інші сторони такого

складного, багатогранного, суперечливого явища, яким виступає релігія.

На наш погляд, можна дати наступне визначення: релігія являє собою

соціально-історичне явище, форму духовно-практичної діяльності, що

фантастично відбиває буття шляхом трансформації земного в неземне,

функціонуючу (переважно як заповнення) у різних типах соціальних

систем.

У структурі релігії виділяється дві сторони, сфери, два основних

елементи – духовний (релігійна свідомість) і практичний (культова

діяльність – релігійні організації – релігійні відносини).

Головною ознакою релігійної свідомості є віра в реальне існування

надприродного, причому поняття "надприродне" варто розуміти не у

вузькому значенні (як віра в чи Бога в богів), а в широкому змісті слова.

Еволюція представлень про надприродний пройшла ряд історичних

етапів, серед яких можна виділити найбільш важливі:

- наділення природних предметів, явищ і їхніх взаємозв'язків

особливими властивостями, не властивими їм від природи

(фетишизм, тотемізм, магія); на даному етапі "надприродне" ще не

відділено від самих природних предметів і явищ, а "уплетено" у них;

- віра в самостійне існування парфумів і душі (анімізм);

- віра в існування багатьох богів (політеїзм); політеїзм пройшов ряд

етапів: генотеизм – висування на перший план у якості головного

одного з безлічі богів, але тільки тимчасово, у даній конкретній

ситуації; тритеизм – шанування трьох богів: бога-батька, богиню і

бога-сина; монотеїстична тенденція – коли один з богів привласнює

собі функції інших богів;

- віра в існування єдиного бога (монотеїзм); монотеїзм – продукт

тривалого історичного розвитку релігійної свідомості, уперше виникає

в іудаїзмі (VII-ст. до н.е.), з нього переходить у християнство (у

трансформованому виді) і іслам.

Поряд з поняттям "надприродне" виділяються й інші важливі ознаки

Вступ до релігіознавства

релігії – "священне" (Э.-Дюркгейм, М.-Хальбвакс, М.-Мосс) і "святе"

(Р.-Отто, М.-Элиаде, К.Г.-Юнг). Дюркгейм і його послідовники заявляють,

що дуалізм "надприродне – природне" не споконвічний, він не присущ

первісній людині, а виникає значно пізніше, у результаті тривалої

еволюції: Вони висувають новий дуалізм: "священне – світське", а

розходження між ними розглядаються як абсолютні й універсальні

("мирське і священне гетерогенни"), а не конкретно-історичні. У дійсності

ж категорії "надприродне" і "священне" взаємно доповнюють один

одного, тому що вони зв'язані з двома ведучими функціями релігії –

компенсаційної (заповнення) і регулятивної (установлення визначених

норм поводження людини в суспільстві). Що стосується концепції

"морфології святості" Рудольфа Отто, то вона носить у нього сугубо

иррационалистический характер – як страх перед чимось невизначеним,

почуття незначності і височини. У той же час поняття "святість"

становить науковий інтерес і вимагає уваги з боку дослідників, оскільки

воно займає важливе місце в релігійній свідомості.

Духовний елемент структури релігії перетерплював істотні зміни в

процесі суспільного розвитку. Можна говорити, принаймні, про двох

основних історичних типів релігійної свідомості – міфологічному і

доктриналиюм. Міф являє собою узагалі форму усвідомлення людиною

об'єктивної дійсності і самого себе. Будучи первісною формою суспільної

свідомості, міфологія включала в нерозчленованому виді моральні,

релігійні, эстетические й інші компоненти. Міфологічна свідомість

відбивала той період в історії людського суспільства, коли первісна

людина ще не виділяла себе з природного і соціального середовища,

тому воно носило дифузійний, нерозчленований характер, у ньому було

відсутнє чіткий поділ суб'єкта й об'єкта, простору і часу, речі і її

властивостей. Міфи можна умовно розділити на нерелігійні і релігійні:

перші виконують переважно этиологическую функцію, виражають

прагнення людини зрозуміти і пояснити навколишній його світ і самого

себе; релігійні ж міфи носять головним чином регулятивний характер і

зв'язані з визначеними обрядами. Міфологічна релігійна свідомість має

ряд характерних рис:

- олицетворенность (зоо- і антропоморфизация): людина переносила

на навколишню його природу і соціальні об'єкти свої людські якості –

почуття, волю, розум, бажання, настрої, моральні норми;

- недифференцированность, недостатня розчленованість емоційних,

вольових і інтелектуальних компонентів, а також комплексний

характер сприйняття дійсності, що не відокремлює об'єкта від

суб'єкта;

- низький рівень систематизації: релігійні представлення фрагментарні,

неясні, хитливі;

- ретроспективность – воно орієнтовано переважно в минуле, у

специфічну просторово-тимчасову реальність, з позиції якої

порозумівається, оцінюється і санкціонується сьогодення; усі те, що

відбувалося в міфічну епоху, розглядається як зразок, якому треба

Кафедра філософських та соціальних наук

наслідувати і неухильно випливати.

Спочатку релігійні міфи дуже прості, короткі, елементарні по змісту і

позбавлені зв'язної фабули. Потім поступово відбувається їхнє

ускладнення і кристалізація; виявляються деякі міфологічні стандарти

(стереотипні персонажі, ідентичні ситуації), формуються досить стійкі

індивідуальні, окремі міфи, нарешті, виникають дійсні міфологічні цикли.

Так здійснюється перехід до доктринального типу релігійної свідомості,

більш складному, багатобічному і цілісний.

Релігійна доктрина, у свою чергу, проходить ряд етапів історичної

еволюції, яким відповідають визначені форми доктринальної свідомості:

- жрецька міфологія – вона виникає в зв'язку з утворенням у результаті

процесу соціальної диференціації професійних служителей-жрецов,

що склали особливий соціальний шар у суспільстві;

- інституціональна догматика – визначені легітимні концепції, зв'язані з

діяльністю тих чи інших релігійних організацій – церкви, громад, секти,

ордена й інших;

- теологічний ідеалізм – вища форма релігійної свідомості, що приймає

іноді вид релігійно-філософської системи; має головним чином

экстрарелигиозную спрямованість і виконує переважно апологетичну

функцію, захищаючи дану конфесію в боротьбі з іншими релігійними і

нерелігійними навчаннями.

Доктринальна релігійна свідомість виступає в якості досить стійкої

й універсальної системи, що включає три головних структурних

компоненти: власне теологію-концепцію чи богів бога (теогонію,

теодицею і т.п.), антропологію – визначені релігійні навчання про людину

і суспільство (включаючи есхатологію, сотериологию і т.д.), космологію –

релігійні представлення про світ (геогония, биогония і т.п.). Слід

зазначити, що дані елементи в різних религиях відіграють нерівноцінну

роль: в одних формах релігії на першому плані виявляється релігійна

антропологія, в інші – космологія, однак звичайно ведуче місце займають

власне теологічні питання.

Розглядаючи структуру духовного елемента релігії, можна виділити

два основних компоненти релігійної свідомості релігійну психологію

(масове, повсякденне релігійна свідомість) і релігійну ідеологію. В

історичному плані вони виступають як етапи, у гносеологічному – як

рівні, у соціологічному як взаємозалежні і разом з тим відносно

самостійні стани релігійної свідомості. Повсякденна й ідеологічна

релігійна свідомість складається з концептуального,, ^нормативного й

емоційного компонента, що утворять визначений комплекс.

Концептуальний елемент – це релігійні представлення про

надприродний, про людину і навколишній світ. Нормативний елемент –

це сукупність релігійних норм поводження, моральних цінностей, етичних

принципів, наділених ореолом трансцендентності, що регулюють

поводження індивідів і соціальних груп у суспільстві. Емоційний елемент

являє собою визначений комплекс релігійних почуттів, переживань,

настроїв. Релігійні почуття по своєї биопсихической природі не

Вступ до релігіознавства

відрізняються принципово від інших людських почуттів. У той же час

вони володіють і деякою специфікою, що полягає не тільки в

спрямованості на своєрідний об'єкт (як відзначають багато дослідників),

але й у визначеній структурі, емоційному фарбуванні, характері

протікання емоційних переживань і настроїв і інших особливостей.

Релігійна свідомість – явище не тільки поліструктурне, але і

поліфункціональне. По-перше, воно виконує компенсаційну функцію (чи

функцію заповнення) – духовне зняття протиріч між людиною і

природою, соціальних протиріч, а також емоційної напруженості, дозвіл

психологічних протиріч. Ще Гегель з цього приводу помітив: "Ми знаємо,

що в релігії ми отрешаемся від усього тимчасових: що релігія – це та

сфера нашої свідомості, у якій вирішені всі загадки світобудови, усунуті

всі протиріччя глибокої думки, стихає весь біль почуття; що вона є сфера

вічної істини, вічного спокою, вічного світу". Релігійна свідомість, по-

друге, виконує нормативну функцію, керуючи людським поводженням за

допомогою визначеної системи релігійних норм, цінностей, освячених

даним віросповіданням, диктує людині ту чи іншу життєву орієнтацію,

схвалюючи одні вчинки і засуджуючи інші. Нарешті, по-третє, релігійна

свідомість виконує і світоглядну функцію – пропонує своє бачення світу,

що відповідає інтерпретацію буття, духовну модель реальності. Важливо

підкреслити також нерозривний взаємозв'язок компенсаційної,

нормативної і світоглядної функцій, що утворять єдиний комплекс.

Духовний елемент у структурі релігії органічно зв'язаний із

практичним, котрий охоплює культову діяльність, релігійні організації і

релігійні відносини.

Культова діяльність носить переважно символічний характер: її

значення полягає не в самих діях і культових предметах, а в їхній

інтерпретації, поясненні в рамках відповідної релігійної системи. Вона

стає такий лише в результаті включенности у визначену релігійну

систему, у рамках якої її символічний зміст здобуває важливу значимість,

релігійні символи наповняються відповідним змістом і виконують ті чи

інші функції в цій системі. Культова діяльність історично змінювалася, у

процесі її еволюції виділяються два основних історичних типи – ритуал і

богослужіння. Ритуал зв'язаний з дополитеистическими

представленнями (фетишизм, магія, тотемізм, анімізм), характерними

для первіснообщинної формації.

Богослужіння виникає вже в класовому суспільстві, в епоху

цивілізації, відбиваючи етап поли- і монотеїзму. Ритуал носить

переважно магічний, а богослужіння – умилостивительний

(пропициальний) характер. Якщо за допомогою магічних дій людина

намагається яким-небудь образом впливати на надприродний об'єкт,

підкорити його, змусити задовольнити ті чи інші потреби, то в

умилостивительном куксі людин звертається з проханнями до чи

божеств богу, молить їх про милість і прихильність, тобто мова йде тут

про дійсне релігійне поклоніння (на цій підставі Дж.-Фрезер,-ст.-Риверс і

ряд інших дослідників виводять магію за рамки релігії і навіть