Циппеліус Р. Юридична методологія

Подождите немного. Документ загружается.

викристалізувати з тексту вірша уявлення, які поет пов'язав з

ним. В цьому випадку матиме місце не що інше, як

„суб'єктивне” тлумачення. Однак навіть вірш може бути

прочитаний і з іншою метою. Можна поставити запитання щодо

тих пануючих в суспільстві того часу поглядів, які відображає

вірш, чи про уявлення, які “ховаються”, охоплені обсягом

можливого значення слова вірша і навіть сам автор, поет не

усвідомлював, які погляди він “не відобразив”, „приховав” чи

„спотворив”. Підштовхнути виникнення таких вражень від

вірша іноді входить до завдань, які ставить перед собою сам

автор. Саме таку ситуацію описав Гайбель:

„Не складуть критики подяк,

талант не буде визнано

того, хто у віршах сказав

не більш ніж там написано”.

Зрозуміло, що вибір між суб'єктивним і об'єктивним

тлумаченням визначається самим інтерпретатором, його

інтересом.

б) Для юриста постає запитання, які з можливих значень

слів його цікавлять, становлять для нього інтерес. Якщо він в

умовах монократичної диктатури вважає, що слідувати волі

тирана - правильно і необхідно, він намагатиметься визначити

„волю вождя” тощо.

Той, хто здійснює „об'єктивне” тлумачення навпаки

намагатиметься віднайти ті уявлення, які він вважає

притаманними значній кількості, або, якщо це можливо -

більшість людей. До цього варіанту тлумачення повинен

приходити кожен, хто послідовно виходить з положення

історичної школи права, з її поглядів на право як продукт

народного духу

. Савіньї вочевидь недостатньо послідовно

розтлумачив наслідки своїх поглядів і тому його відносять до

„суб'єктивістів”. А поміж тим якщо інтерпретатор повинен

„поставити себе подумки на місце законодавця і внутрішньо

повторити його дії”, то повторення стосується не його глибоко

особистих думок, а лише тих, які законодавець повинен був

Савіньї, 1840, С.13 і далі.

ЧАСТИНА І. Загальні положення

думати як „представник народу, носій його волі і духу” (див.

§8).

До необхідності „об'єктивного" тлумачення підводить і

позиція, якої дотримувався Гегель. Згідно з його уявленнями

світова історія - це процес розвитку об'єктивного міркування,

розуму. Цей розум виявляє себе в народному дусі, в його

законах і звичаях. У процесі розвитку народного духу суддя, а

тим більше законодавець є радше його носіями, посередниками,

аніж творцями чи натхненниками

. Відштовхуючись від такого

розуміння тлумачення слід обирати з-поміж різних варіантів

тлумачення найрозумніший, найзваженіший погляд тощо.

Подібною до описаного є погляди тих, хто вважає „владу", що

лише „надає свою свідомість, ініціативу і здатність діяти",

похідною від існуючого „об'єктивного духу", його уособленням,

але не першопричиною

. За Гегелем закони повинні вважатись

“формою” цього об'єктивного духу. Отже інтерпретатору,

тлумачеві не залишається нічого іншого, ніж шукати таких

значень слів, які якнайкраще відповідатимуть представленим і

пануючим у суспільстві уявленням

Абсолютизуючи сказане вище можна підсумувати:

тлумачення обирають, виходячи з власної філософії держави.

Вже та незначна кількість наведених прикладів вказує на те, що

теорії тлумачення не поділяються лише на два „чорно-білих"

види: „суб'єктивна" та „об'єктивна", навпаки - можливі різні

способи тлумачення з довільним поєднанням „суб'єктивного" і

„об'єктивного" складників.

в) В умовах представницької демократії, заснованої на

принципі поділу здійснення влади, спід виходити з

функціонального розподілу обов'язків у державі. Відповідно до

цього розподілу члени законодавчого органу приймають

рішення, які є обов'язковими для всіх, які є законом. Тобто і тут

можна побачити, що приймають рішення певні люди

(законодавці, депутати), котрі при цьому виходять зі своїх

порівн.: Гегель, Енциклопедія, 1830, §548 і далі.

Н. Гартман, 1932, Глава 5b.

порівн. Н. Гартман, 1932, Глава 44с, 57, 58b.

особистих мотивів. Суб'єктивна теорія вже тут показує свої

недоліки, вона практично втрачає свою цінність при спробі

якимось чином об'єднати або хоча б представити особисті

мотиви і вподобання членів парламенту, котрі проголосували за

той чи інший закон. Мотиви, які наводились в обґрунтуваннях

до того чи іншого законопроекту і які так чи інакше більшою чи

меншою мірою формулюються в міністерствах, не слід

нашвидку приписувати тим, хто голосував за законопроект. До

того ж і уявлення про демократичну легітимність закону не

дозволяють ставити його суть у залежність від особистих

уявлень чи мотивів депутатів. Понад те, репрезентативна,

представницька демократія містить в собі елемент

безпосередньої, прямої демократії: якщо представницькі органи

не повинні піддаватись кожному більш-менш помітному

коливанню громадської думки, то й відповідно орієнтуватись

вони повинні на властиві більшості народу потенційно

прийнятні для більшості уявлення про справедливість і саме їх

слід відображати в законі. Навіть якщо їм відповідно до власних

уявлень і вподобань хотілось би відхилитись від цих уявлень,

потреба легітимності не дозволяє їм робити цього. Як наслідок в

представницькій демократії уявлення про цілі і мету рішень і

відповідно їх самих слід тлумачити так, як цього вимагають

прийнятні для більшості уявлення і як їх повинен собі уявляти

чи щонайменше міг би уявляти носій цих уявлень. Відтак при

застосуванні права матиме місце легітимне представництво

(див. §10 част. І, IV).

Виправдання такої прив'язки представницького органу,

полягає в уже наведених причинах (див. §3 част. II): у

«відкритому суспільстві” переконання, уявлення кожного його

члена щодо необхідної міри справедливості мають принципове

право на таку ж вагу і такий же ступінь врахування, як і

переконання інших. Тому відкрите суспільство веде пошук

легітимності своїх уявлень і рішень про міру справедливості в

тих - представлених за допомогою засобів правової держави -

переконаннях її громадян, які у вільній конкуренції думок і

переконань здобудуть якомога ширший консенсус, повніше

ЧАСТИНА І. Загальні положення

схвалення

. Питання прийнятних для більшості уявлень про

справедливість має на меті пошук тих справедливих рішень, які

знаходять схвалення більшості - важка проблема, яку навряд чи

можна вирішити лише шляхом опитування актуальної,

злободенної думки з того чи іншого приводу. Понад те

необхідна певна робота, певне “з'ясування” - чи може те чи інше

рішення вважатись потенційно консенсуальним.

Представницька демократія, яка побудована на основі уявлень

про правову державу, повинна інституційними і процедурними

засобами забезпечувати схвалення справедливих рішень,

прийнятних на основі правосвідомості якомога ширшого кола

людей (див. §3 част. II).

1.4.3. Зміна (міграція) значення законів.

Вище проблема визначення змісту розглядалась лише для

моменту, коли закон було прийнято. Це питання слід розглянути

і з „часової" точки зору, з точки зору історичного розвитку

ситуації: адже норми закону переважно мають певний простір,

певні межі. В цих межах норми можуть набувати того чи іншого

значення, тобто мати різний зміст. З-поміж таких значень за

допомогою тлумачення треба вибрати одне. Воно - за умови

врахування інших правил його здійснення - повинне якомога

точніше відповідати уявленням про справедливість, які є

прийнятними для більшості (див. §10 част. IV); це відповідає

тому розумінню демократичної легітимізації, яке лежить в

основі всього права (II в). Прийнятні для більшості уявлення про

справедливість можуть однак змінюватись з часом. Ця зміна

висуває ще одне питання: чи слід орієнтуватись на вимоги тих

уявлень, які панували при прийнятті закону (тогочасне

тлумачення), чи тими, які панують зараз, тобто сучасними

уявленнями (модерне тлумачення). Схиляючись до останнього,

слід визнати наявність такої собі міграції значення закону в

межах значення його слів.

На користь модерного тлумачення свідчить таке

міркування: основа легітимності сьогодні застосованого права

знаходиться не в минулому, а в теперішньому. Це право

Ціппеліус, 1994, §11 SS 4; 21 I.

піддасться впливу - суспільство може змінити або й скасувати

його в будь-який момент. За словами Томаса Гоббса

: для

сьогодення не є актуальним питання, чиїм авторитетом

встановлено закон, актуальним є питання: на чийому авторитеті

закон тримається сьогодні, і як наслідок цього - які уявлення про

справедливість представляв би закон, якби його прийняли

сьогодні. Отже виходячи з того, що легітимність чинного закону

треба шукати в теперішньому, a нe в минулому, слід визнати

правильним тлумачення закону ex nunc

, тобто вибір тих його

значень, які якнайповніше відповідають сьогоднішньому

розумінню його змісту.

Це стає зрозумілим тоді, коли треба тлумачити

невизначені правові поняття, наприклад, встановити зміст

поняття „аморальність". Воно вказує на історично змінні межі

належного в соціальних стосунках між членами правової

громади

, а отже змінює свій зміст з перебігом часу. Для

прикладу змінились також соціальні традиції і основні соціальні

уявлення, які визначають статеві стосунки; ці зміни викликали

дискусію про те, чи слід взагалі і якщо так, то до яких меж варто

поширити конституційний захист „сім'ї" (ст. 6 абз. 1 Конституції

Німеччини, ст. 51 абз. 3 Конституції України) і на відносини, що

подібні до сімейних, але не є ними

. Так само обов'язки, які

працівник несе перед роботодавцем відповідно до обов'язку

«сумлінного» виконання зобов'язання (див. §242 BGB), з

плином часу змінились. Наприклад, якщо кранівник через легку

необережність пошкодить завантажений автомобіль і йога

власник вимагатиме відшкодування збитків з делікту (див. §823

BGB), то раніше вважалось, що кранівник несе ризик подібного

пошкодження і тому повинен відшкодувати збитки. Пізніше під

впливом уявлень про соціальну державу погляди на описану

ситуацію змінились і зараз вважається, що в подібних до

Т. Гоббс, Левіафан, Глава 26.

Ex nunc - відтепер.

BVerfGE 7, 215.

Порівн.: Ціппеліус, Конституційна гарантія і соціальні зміни, DOV

196, S.809f…

ЧАСТИНА І. Загальні положення

описаного випадках роботодавець повинен повністю або

принаймні частково звільнити працівника від зобов'язання по

відшкодуванню завданих збитків

. В Україні відшкодування

подібних збитків врегульовано в ст. 441 ЦК УРСР, яка покладає

відшкодування на ту „організацію", працівник якої заподіяв

шкоду, ця організація може у визначеному в КЗпП України

порядку (ст. 130 і далі) лише за певних умов вимагати її

відшкодування від працівника, ця ж норма міститься в ст. 1172

ЦК України. Таким чином, можна стверджувати, що згадані

уявлення про соціальну державу е ще характернішими для права

України, однак про зміну змісту поняття добросовісності, як це

мало місце у німецькому праві, йтись не може.

Міграція значення законів може наступати не лише

внаслідок зміни пануючих соціально-етичних уявлень, але й

через фактичні перетворення життєвих обставин у суспільстві.

Такі зміни можуть впливати на пануючі у суспільстві уявлення

про справедливість

і таким чином безпосередньо вплинути на

тлумачення закону. Вони також можуть впливати на тлумачення

(інтерпретацію) і іншим шляхом: норми права завжди мають

конкретизуватись з урахуванням існуючих життєвих відносин.

Це означає, що фактичні обставини тієї чи іншої справи, її

специфіка і співвідношення з нормою, яка визначає (кваліфікує)

відповідний правовий наслідок, подають сигнали для

встановлення необхідності тлумачення і уточнення змісту

відповідної норми чи її окремої ознаки (див. §16 част. II). Таким

чином, зміна (розширення, звуження) змісту або й цілковита

зміна значення того чи іншого поняття відбувається через те, що

„в сфері її застосування виникають нові, раніше непередбачені

обставини”

. Прикладом може служити зокрема вплив нових

форм господарювання на тлумачення статі 14 Конституції

Німеччини

, де йдеться про зміст і межі права власності, або

вплив нових комунікаційних технологій на тлумачення ст. 5

В. Цьолльнер, К.Ґ.Лорітц, Трудове право, 5 видання, 1998, §19 S. 2.

Ціппеліус, 1994, §21 III.

BVerfGE 2, 401.

BVerfGE 53, 290f.

част. 1 Конституції Німеччини

Само собою зрозуміло, що при здійсненні тлумачення

необхідно зважати на інші критерії тлумачення, не в останню

чергу це стосується принципу розподілу функцій між

законодавчою і виконавчою владами. Тому зміна значення того

чи іншого поняття чи терміну повинна не лише лежати в межах

його можливого значення, а й за можливістю в тих рамках, які

дозволяє або яких вимагає для його значення мета закону. Чим

більшим є проміжок часу між датою видання норми і моментом

її застосування, тим більшою буде допустима для добудови

норми свобода і тим сильнішою буде необхідність врахування

зміни соціально-етичних уявлень і зміни під впливом цієї

необхідності тієї початкової цілі, яку ставили перед собою

колись автори закону: „тлумачення норми закону не може

постійно і назавжди зберігати лише той зміст, який був їй

наданий в момент її прийняття. Слід врахувати ту обґрунтовану

здоровим глуздом функцію, яку норма має в момент її

застосування. Норма постійно перебуває в процесі формування і

в контексті взаємодії соціальних відносин і суспільно-

політичних поглядів, на які вона повинна впливати; її зміст

може і повинен змінюватись зі зміною цих відносин і поглядів.

Особливо це стосується змін, які відбулись впродовж

останнього сторіччя, де іноді між створенням тієї чи іншої

норми і її застосуванням відбулись далекосяжні зміни обставин

життя і правових позицій”

. На тлумачення норм права

впливають також зміни ідей, які є визначальними для культури

Однак не кожна зміна моди у судженнях і одноденних оцінках

виправдовує зміну значення закону. Основа для тлумачення

відповідно до демократичного світогляду “дух часу” буде

легітимною лише тоді, коли він матиме характер носія уявлень

про справедливість, які підтримуються більшістю у процесі

BVerfGE 57, 322f.

BVerfGE 34, 288f.

Рюттгерс, 1995; Вюрттенбергер, 1991; Ціппеліус, 1996, Кар.14.

ЧАСТИНА І. Загальні положення

керованого здоровим глуздом пошуку консенсусу (див. §3 част. II

п. є інша думка)

Ціппеліус, 1997, Глава 8, 11с, d.

ГЛАВА II. ПОБУДОВА І ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК НОРМ

ПРАВА

2.1. Юридичний склад і правовий наслідок

2.1.1. Взаємозв'язок між юридичним складом і правовим

наслідком.

Зазвичай норми права встановлюють, що за певних

передумов (за наявності певного .юридичного складу")

виникають, змінюються і зникають певні обов'язки („правовий

наслідок"). Так наприклад в §823 BGB встановлено, що: „Той,

хто умисно чи з необережності протиправне порушить життя,

тіло, здоров'я, свободу чи майно або інше право іншого, повинен

відшкодувати завдані при цьому збитки". Подібну норму

містить ст. 440 ЦК УРСР: “Шкода, заподіяна особі або майну

громадянина, а також шкода, заподіяна організації, підлягає

відшкодуванню особою, яка заподіяла, шкоду, в повному обсязі,

за винятком випадків, передбачених законодавством Союзу

РСР”, а також ст. 1166, 1167 і далі ЦК України: “1. Майнова

шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи

бездіяльністю, особистим немайновим правам фізичної або

юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або

юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою,

яка її завдала”. За цим правилом хтось повинен повестись

певним чином (відшкодувати збитки), якщо мають місце певні

обставини (якщо він умисно чи з необережності порушить

життя і іншого тощо). Норма права в цьому випадку містить

обумовлений обставинами наказ або, використовуючи іншу

термінологію, „умовну програму”

Таке поєднання юридичного складу і нормативного

правового наслідку є особливим типом норм права. Існують

також і необумовлені певними обставинами норми права.

Норми кримінального права містять здебільшого необмежену

заборону вчиняти певну дію (яка однак обмежена „негативною"

Луманн, 1983, S.88, 227ff.

ЧАСТИНА І. Загальні положення

щодо неї умовою відсутності виправдовуючих обставин -

наприклад самооборона тощо). З цією часто конклюдентно

(мовчки, без вживання слів „забороняється", “не можна” тощо)

висловленою забороною (первинною нормою) поєднується

наказ, який відданий правоохоронним органам („вторинна

норма"); він діє лише „обумовлено", а саме - якщо мають місце

ті обставини, які описані в складі злочину (див. §11 част. II).

Не відповідає схемі побудови обумовленого

розпорядження про настання правових наслідків (схемі “умовної

програми”) структура “цільових програм”

. Під ними спід

розуміти норми, які без вказівки на необхідність певних ознак

юридичного складу покладають на певний орган державної

влади виконання певний цілей. Так, наприклад, §1 Положення

(закону) Німеччини про будівництво зобов'язує територіальні

громади розробляти плани забудови і переслідувати при цьому

цілі належним чином впорядкованого, соціально справедливого

і такого, що не заподіює шкоди довкіллю розвитку

містобудування. Подібні норми місить Закон України „Про

планування і забудову територій”. У галузі конституційного

права можна виділити норми іншого типу: конституційні

завдання і встановлення державних цілей, наприклад норма про

соціальну державу. Такі норми визначають цілі держави, її

мету

Наступні міркування стосуються таких норм права, які

мають умовну, „кондиціональну" структуру: якщо < юридичний

склад норми >, то < правовий наслідок >. Справдження

передумов, наведених в „юридичному складі норми", вимагає

певної поведінки. Про природу цієї залежності існує багато

міркувань, роздумів, існують спроби назвати її „юридичною

залежністю, каузальністю". Звичайно ж, ніякої природної

залежності між ними немає: право не описує природні явища.

Воно — за певних передумов - щось наказує, до чогось

зобов'язує. Фактична наявність передумов, описаних нормою

Луманн, 1983, S.88, 232f., 241.

Т.Маунц/Р. Ціппеліус. Державне право Німеччини, 30. видання

(1998), §5 част. IV п. 4; §14 част. I.