Циппеліус Р. Філософія права

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ 5. Забезпечення прав і недоторканості громадян

гострокове володіння, яке має ім'я — власність. Закон забезпечує безпеку

результатів праці й у такий спосіб заохочує до подальшої праці. Завдяки без-

пеці, яка реально існує, можна планувати майбутнє та забезпечити спадкоєм-

ність індивідуального життя.

Компонентами правової безпеки є стійкість орієнтирів та гарантованість

реалізації права [Гайгер, 118, 63 її].

Потреба в чітких орієнтирах означає, що людина повинна знати, як себе

поводити та якої поведінки вона може очікувати від інших людей. V цьому

розумінні метою є досягнення чітких, зрозумілих та довготривалих правил

поведінки. Гайгер називав цей бік правової безпеки «сеїтішсю» (з лат. —«пев-

ність»). Вона необхідна особливо тоді, коли норми сформульовані нечітко, а

отже, мають непевний зміст, або коли вони надають надмірну свободу дій

компетентним органам, у цьому випадку дуже важко передбачити, яким же

буде їхнє рішення. Впевненість у нормативних орієнтирах також послабляєть-

ся у період нормативної інфляції, коли право неможливо охопити поглядом.

Врешті-решт, правовому суспільству загрожує небезпека й у тому випадку,

коли право дуже швидко змінюється. Цікавість до «сегіішао» виявляється не

лише стосовно нормативного порядку. Навіть від окремих рішень, які прий-

має верховна влада, людина чекає змістовної ясності та визначеності, оскільки

вони також керують її поведінкою.

Іншим компонентом правової безпеки є певність в їїреалізаїш, «весшїіаз»

(з лат. — «надійність, гарантованість»): людина повинна бути впевненою в

тому, що існуючих норм дотримуються, шо вони втілюються в життя, що

досягнуті домовленості та прийняті рішення будуть виконуватися. У цьому

розумінні правова безпека передбачає, що правове розслідування відбуває-

ться безперервно й відповідно до прийнятих норм, а рішенням, які прийма-

ються за результатами розслідування, завжди гарантується виконання. Га-

рантованість реалізації буде неефективною у тому разі, якщо людина, незва-

жаючи на існування кримінального права, не зважиться вночі вийти на ву-

лицю, оскільки ризикує бути пограбованою, або якщо на вулиці господа-

рюють хулігани, пошкоджують автомобілі, розбивають шибки, б'ють по-

ліцейських і до них не застосовуються ніякі правові санкції. Гарантованість

реалізації права буде неповною й топі, коли не виконуються державні рі-

шення ябг» суло»? вироки — чи внаслідок сваволі якого-небудь тирана, чв

тоді, коли особа, що відповідає за їх виконання, поступається під силою

зовнішнього тиску

Гарантованість реалізації та стійкість орієнтирів пов'язані між собою

І "арантованість реалізації законів є найважл и ві тою ум овою створення норм

166

£ 23. Принципове значення та форми прояву

та рішень, які встановлюють орієнтири. Норми та рішення гарантують

стійкість орієнтирів лише тоді, коли існує гарантована можливість їх реалі-

зації та втілення в життя. Саме тому Гоббс вважав, що до компетенції дер-

жавної влади увіходить визначення того, що є справедливим; тай сьогодні,

ймовірно, ефективність реалізації правових норм є однією з умов їхнього

значеная [§ З, III].

Технічно-правові засоби реалізації норм передаються перш за все у роз-

порядження суб'єкта дотримання порядку, який є втіленням індивідуальних

рішень у виконання приписів [§ 28, III].

///. Про чіткість та прозорість права

Право здатне встановлювати чіткі орієнтири лише у тому випадку, коли

воно саме є ясним та зрозумілим. Звідси — вимога семантичної однознач-

ності правових норм: вони повинні чітко визначати, які особи та відповідні

ситуації підлягають правовій відповідальності, а також чітко вказувати на

правові наслідки (ідеал «виваженості» права). Проте такі вимоги викону-

ються лише приблизно через неминучу семантичну нечіткість положень за-

кону, оскільки останні завжди залишають простір для можливих смислових

тлумачень [§ 38, II]. У певному розумінні цілковита визначеність положень

закону є навіть небажаною: багатоманітність самого життя не дозволяє ви-

робити для кожного окремого випадку абстрактні, однозначні й водночас

справедливі норми [§ 24]. Свобода в інтерпретаціїзначень положень закону,

яка в аспекті правової безпеки (а саме — виваженості та передбачуваності

права) уявляється недоліком, з точки зору «гнучкості» права вже є перева-

гою, оскільки вона надає загальним положенням закону певну можливість

пристосування за умов багатоаспектності тих життєвих ситуацій, які потрібно

врегулювати; особливо яскраво це виявляється при зміні загальної ситуації

та домінуючих соціально-етичних уявлень.

Правова безпека— це не лише чіткість окремих правових норм, а й і

прозорість («гранспарснтність») самото правового порядку. Досягнення такої

гранспарантності ставить собі на меті значна частина законодавчої та

догматично-правової діяльності: різноманітне деталізоване регулювання уза-

гальнюється в кодифікацію, яка охоплює різні галузі права, як-от: соціальне

або трудове право; такі кодифікації призначені для впорядкування тих пра-

вових питань, які стосуються широких царин життєдіяльності; це, зокрема,

слугує розв'язанню завдань правової безпеки, оскільки правові питання, які

завжди виникають із зміною правових відносин, знаходять при цьому все-

охопнета принципове розв'язання. Не в останню чергу правовий догматизм

167

1 :

Розділ 5. Забезпечення прав і недоторканості громадян

опрацьовує загальні принципи та провідні правові ідеї, роблячи їх очевид-

ними та здатними опанувати суспільну думку.

Потреба у правових орієнтирах наражається на серйозну небезпеку у

тому випадку, коли законодавча влада має роздутий та не керований апарат,

перестає керуватися очевидними принципами й унаслідок цього втрачає

чіткість орієнтирів. Інфляція знецінює навіть царину норм. Право, яке не

можна осягнути як ціле, перестає бути правом, якого повністю дотриму-

ються. Сваволя, яка обмежується за допомоги правових норм, набуває но-

вих можливостей для свого розвитку в нормативних актах, що бурхливо

розростаються. «Соггирііззітаге риЬІісарІигітае Іе^ез» (з лат. —«Найбіль-

ше законів у найкорумпованішій державі») писав Таціт [Аппаїеп, III, 27,3],

а Ніцше посилався на китайську мудрість: «Коли держава має занепадати,

вона має багато законів»

. Послаблення правової безпеки буде ще більш

відчутним, якщо нормативна інфляція матиме місце в царині світоглядного

плюралізму, в якому до того ж не існує в ролі орієнтирів-зразків ніяких без-

перечних позаправових принципів права та соціальної моралі, які дозволяють

наочно підпорядковувати їм окремі випадки правового регулювання.

IV. Про неперервність правового порядку

Потреба виробити рішення про те, які норми повинні відповідати на-

лежній поведінці, а також вимога ясності та транспарентності пов'язані з

потребою у неперервності, спадковості, тяглості права. Саме вона створює

впевненість в орієнтирах на майбутнє й відповідно підґрунтя для плануван-

ня та намірів.

З цього випливають заборона на зворотну дію кримінального права [§ 37,

II], заборона на зворотну дію закону про податки та заборона тих законів, які

мають зворотну силу. Але якщо вони здійснюють та приписують таке втру-

чання, яке особа, створюючи теоретичний прогноз своєї поведінки, просто

неспроможна передбачити, це, в свою чергу, підриває довіру до неперервної

тяглості права.

Вимога максимально можливої стабільності нормативного порядку та

послідовності в розвитку законів зумовлена, проте, не тільки цим: вона слу-

гує не тільки впевненості в орієнтирах. Гарантованим «захистом від чекон-

трольованої глибини афектів, що несподівано заринають» [Міттайс, 191-7,

105], є також самоконтроль. Останнє стосується не лише самоконтролю,

якому ми підпорядковуємо себе як індивіди, намагаючись звести перепели

? 23. Принципове значення та форми прояву

Ч \

"РМеїізсИг,

ВегМИе гиг МасІН, К.гопег-Аи8§аЬе, БШХ., 1964,

5.745.

768

гсроти своєї нестійкої людської природи. Йдеться також про самоконтроль

усього правового суспільства за допомоги ним же самим установленого

права, наприклад базових правових гарантій, які є обов'язковими й для са-

мих законодавців. З цим пов'язана ще одна функція неперервної тяглості

права: застарілі норми є висновками історичного досвіду, які були вже апро-

бованими стосовно своїх функціональних можливостей.

Враховуючи зазначене, право не може «занадто легко підлягати модифі-

кації, піддаватися законодавчим випадковостям, які негайно надають форми

закону будь-якій новій ідеї. У зв'язку з цим навіть громіздкість законодавчих

методів не буде просто недоліком: «спеск$ апсі Ьаіапсез» (з англ. — «спряму-

вання та рівновага») рекомендацій гілок влади, неквапливість парламент-

ського апарату є з цієї точки зору гарантом правової безпеки» [Радбрух, У8,

1946, § 9].

Потреба у неперервній тяглості права, у надійності головних соціальних

приписів, у стабільності структур соціального порядку все ж таки супере-

чить іншому, протилежному інтересові, який полягає у відповідності права

мінливим суспільним відносинам та пануючим уявленням про оптимальні

суспільні структури [§ 10, III]; у протилежному випадку «право та закон бу-

дуть успадковані як постійна хвороба». У цьому конфлікті виявляється, з

одного боку, потреба в чітких орієнтирах та стабільності, а з іншого — по-

треба в прогресові та відповідності. Таким чином, будь-які зміни норматив-

ного порядку передбачають необхідність підстав для таких змін, які б дово-

дили, що у цьому випадку потреба пристосувати право до обставин є більш

актуальною, ніж вимога його неперервної тяглості.

Потреба у неперервній тяглості прийнятих державною владою правових

орієнтирів не лише стосується законодавчих приписів, а й поширюється на

обґрунтування та загальні правові принципи, які розробляються судом та

іншими державними органами. Вже завдяки одного разу прийнятому рішенню

виникає певний обов'язок і у наступних випадках діяти, виходячи з тих са-

мих принципів та підстав. Такий обов'язок стає ще більше нагальним вна-

слідок повторного застосування того самого правила: правова безпека по-

требує, щоб право без поважних причин не полишало шлях, який вже обрала

державна влада. З принципом рівності було б також несумісним розв'язання

аналогічних проблем різними спосібами. Якщо обставини (наприклад, оче-

видна для вє іх несправедливість попереднього рішення або ж зміна соціаль-

ної моралі) примушують відмовитися від застосовуваної до цього практики

інтерпретації, то навіть у цьому випадку потрібно зважити, чи насправді ця

підстава є вагомішою, ніж потреба \ неперервній тяглості.

169

Розділ 5. Забезпечення прав і недоторканості громадян

Обстоювана довіра до того, що державна влада, зокрема, при ухваленні

судових рішень, залишається вірною самасобі, маєсвоїпідстави такожутому,

що знання про право та справедливість є обмеженим. Якби правові рішення

завжди ґрунтувалися на абсолютному знанні, то вони не потребували бнія

кої довіри. Для математичних результатів, як і для природничо-наукоаого

пізнання, така довіра не потрібна. У цих науках, які працюють лише з дове-

деними ідеями, немає нічого такого, що було б схоже на принцип правової

впевненості. Проте оскільки в праві надійність результатів не може весь час

гарантуватися за допомоги безсумнівного знання, то в дію вступають прин-

ципи аналогії та правової впевненості, відповідно до яких питання справед-

ливості, які вже були колись так чи так розв'язані державною владою, будуть

розв'язуватися так само і в майбутньому, якщо проти цього не виникне нія-

ких вагомих заперечень.

За допомоги таких рішень державна влада не тільки зв'язує саму себе,

але й створює відповідну етико-правову атмосферу. Якщо законодавець або

верховний суд ухвалює певні рішення, релевантні з етико-правової точки зору,

то вони впливають також і на пануючі з суспільстві уявлення про справед-

ливість. Не в останню чергу цей вплив позначається й на існуючому в су-

спільстві почутті порядку та пов'язаному з ним принципі правової надій-

ності [§ б, VII; §21, III].

V. Впевненість в орієнтирах, що досягаються

за допомоги окремих рішень

Окрем і державні рішення можуть виконувати не лише функцію підтримки

впевненості у праві, але й функцію створення такої впевненості там, де рЬ

шення не можуть бути прийнятими, виходячи із строгого та однозначного

правового знання. Людина повинна бути переконаною в тому, що у надзви-

чайних ситуаціях, які вона навіть не спроможна спрогнозувати, все одно буде

ухвалене судове рішення; а там, де правова ситуація є очевидною, розумна

людина завжди може уникнути судового процесу.

Надійність кожного окремого судового рішення гарантується по-різно-

му: за допомоги незмінності рішень, які ухвалює суд, а за відсутності ше

ятгих-нєбудь правових засобів - - за допомоги законної сили, у вигляді або

формальної" (безперечність рішення для всіх, хто бер.: участь у судовому

процесі), або ж матеріальної СИЛИ загону [скасування рішення, яке від-

хиляється від правил, у ході іншото процесу з такої самої або аналогічної

справи). Й тут виникає запитання— за яких умов та за яких обставив,

170

§ 23. Принципове значення та форми прояву

незважаючи на дію сили закону, виникають матеріально хибні й у зв'язку з

цим часто несправедливі рішення? У таких випадках виникає суперечність

між правовою безпекою та матеріальною справедливістю, яка може бути

розв'язана різними шляхами; при цьому законодавець залишається у межах

лише певної свободи дій. За максимально всеохопного розв'язання право-

вих проблем перевага принципово віддається надійності правових рішень

порівняно з їхньою вимогою матеріальної справедливості; винятки мають

місце лише за певних, дуже серйозних процесуальних помилок або за умо-

ви недостатньої обґрунтованості рішень, що веде до скасування рішення

або до можливості відновлення процесу.

Вимога надійності державних рішень слугує також на користь принци-

пу, який передбачає дотримання навіть помилкових державних актів — доки

вони не будуть скасовані взагалі; останні стають недійсними й втрачають

свою правову силу лише тоді, коли мають певні, дуже серйозні недоліки.

Найбільш явно ставлення до надійності правового захисту втілене в «теорії

очевидною»: згідно з нею, помилковий адміністративний акт є недійсним

лише тоді, коли людина психологічно не може довіряти його змістові, а точ-

ніше, коли він має особливо серйозні хиби, які стають очевидними за ро-

зумної оцінки всіх тих ситуацій, що розглядаються [§ 44, І законів адмі-

ністративних дій].

VI. Впевненість в орієнтирах, що досягаються за допомоги

правового стану речей

Найважливішим підґрунтям спільного життя людей— не лише у пра-

вовому відношенні, але і в їхніх стосунках, що виходять за межі права, —

стає крім надійності норм та державних рішень послідовність особистої по-

ведінки й, зокрема, надійність угод між індивідами. Сісеро писав, що право-

суддя звертається до «Гіаез», а саме— до «постійності та істинності ви-

словлювань та угод». На початку Нового часу Гуго Гроцій вважав принцип

«5Іаге расііз» (з лат. — «дотримуватися угод»), або ж, як це звучить у більш

сучасному варіанті, «расіа зипі хегуапоа» (з лат. — «договорів дотримують-

ся»), головним принципом природною права. Ця закріплена в законі ідея

про те, що людина повинна дотримува гисч свого слова й не обманути дові-

ри, форму (разом з принципом ав гономії) й сьогоднішнє розуміння підвалин

договірного права [§ 33, II].

Проте право повинно бути тут певною мірою послідовним: якщо хто-

небудь упродовж тривалого насуне користується законом, то. таким чином,

171

Розділ 5. Забезпечення прав і недоторканості громадян

створюється ситуація довіри до існуючого стану сграв: через деякий час

людина починає вважати, що це право взагалі більше не застосовується. Це

підтверджується й «теорією мовчання», яка існувала в німецькому праві:

хто мовчить упродовж певного часу, — в старому праві часто йдеться про

«рік і день», —той повинен мовчати завжди. Хто впродовж кількох років

мовчки мириться з тим, що його конкурент використовує аналогічний то-

варний знак, той уже не може заборонити використання цим конкурентом

цього знака. Ці правові ідеї зустрічаються й сьогодні у правовій інституції

строку давності. Схожість полягає в тому, що строк давності не є безпереч-

ною та визначальною вимогою: він не означає повного припинення дії пра-

ва, допускає можливість винятків та їх реалізації за допомоги судових рі-

шень. Вимога послідовності дій не дозволяє протиріччя між словами люди-

ни та її власними діями — заборона уепіге сопіта їасшт ргоргіит (з лат. —

ЙТИ всупереч власній волі); наприклад, коли хтось переконує свого кредито-

ра в тому, що строк давності не впливає на існуючі обставини, то потім

послатися на строк давності буде неможливо. Схожі правові ідеї знаходять

своє підтвердження і в англо-саксонському Езіорреі-Ргіпгір (з англ. — прин-

цип процесуального відхилення). Завданням охорони порядку є також

зміцнення віри в стабільність певної об'єктивної ситуації, що забезпечує

можливість довгострокового, надійного та спокійного володіння речами як

приватною власністю.

З метою забезпечення надійних орієнтирів стосовно значимого з право-

вої точки зору стану речей право прагне зберегти довіру до безсумнівного

стану справ, які є типовими для певних правових ситуацій. Прикладом може,

зокрема, бути розв'язання питання на користь того, хто успадковує ту влас-

ність, яка йому не належить. Питання також буде розв'язуватися на користь

того, хто покладається на справедливість положень поземельної книги, і якщо

в правових відносинах хтось поставатиме як комерсант, хоча насправді він

не с таким, то третій особі, яка ставиться до нього як до комерсанта, до-

зволяється у найважливіших ситуаціях, дійсно, поводити себе з ним як з ко-

мерсантом.

§ 24. Загальні корми та справедливість

Вище ми вже намагалися узагальнити правові концепції, незважаючи на

те, що вони пов'язані з конкретними ситуаціями [§ 18, II]. Саме в цій генералі-

зації вкорінений головний принцип справедливості [§ 15]. Необхідність

1Т2

(

24. Загальні норми та справедливість

І стійких орієнтирів також вимагає того, щоб спільне життя людей було орга-

нізоване відповідно до загальних правил.

Водночас у своїй узагальненій формі правові принципи та норми мо-

жуть бути також застосованими до тих обставин, де правове почуття під-

казує необхідність іншого регулювання. Чи потрібно у цьому випадку чини-

ти відповідно до загальних норм, чи ж виходячи з уявлень про справед-

ливість? Таке запитання втілилося в принципі формального права та спра-

ведливості.

З особливою гостротою конфлікт між правовою безпекою, яка вимагає

дотримання загальних норм, та справедливістю виявляється у тому випадку,

коли йдеться про правовий порядок, який ще не сформувався. У цій ситуації

право ще не диференційоване й не гарантоване ціннісними поняттями та

загальними положеннями; навпаки, діють лише прості, пов'язані із звичай-

I ними ситуаціями, норми, за допомоги яких неможливо врегулювати винят-

I кові ситуації. Водночас у жодному правовому порядку неможливо повністю

І усунути напруження.

| Антиномію між принципом генералізації та справедливості описав ще

І Арістотель [Арістотель, Нікомахова етика, 1137Ь]: загальне правило не зав-

жди може врегулювати всі без винятку окремі випадки. Таким чином, воно

| зорієнтоване на розв'язання більшості випадків. Уже в цьому знаходиться

! | першоджерело погрішностей, які перебувають у самій природі речей, а саме —

втому, що загальна норма у принципі не може повністю передбачити всю

і І багатоманітність життя в усіх його проявах.

У зазначеному конфлікті Арістотель віддавав перевагу принципові спра-

ведливості порівняно з принципом загальної норми: якщо право знаходить

якесь загальне рішення і до йото царини не вписується конкретний випадок,

то звичайним є такий порядок: там, де законодавець залишає цей випадок

поза увагою й, узагальнюючи, припускається помилки вже через те, що ко-

ригує зміст закону з урахуванням цьої о недогляду, — отже, людині погрібно

діяти так, начебто вона сама брала участь у тій ситуації, стосовно якої по-

трібно виробити відповідне рішення, й лише усвідомивши його з цієї точки

зору, врегулювати його за допомоги закону. Таким чином, справедливість

| відіграє коригувальну роль стосовно закону у тому випадку, коли за допомо-

| ги узагальнених рішень цього закону не вдається віднайти справедливе рі-

шення.

Таку саму точку зору висловлює Макс ЕрнстМайєр [Майєр, 1922, 79 її]:

«Нормування, типовий підхід є душею права... індивідуалізація є душею

справедливості Оскільки право прагне до шаблонів, а мораль уникає їх...

Розділ 5. Забезпечення прав і недоторканості громадян

Право є нормативно обгрунтованим порядком. Проте той, хто вводить нор-

ми, не може скористатися плодами справедливості. Норма,., забезпечує пра-

вову надійність... Норми вимірюються однією міркою, вони забезпечують

правову рівність, натомість справедливість не залишає поза увагою жодно-

го випадку нерівності».

Можливість помилування, передбачена кримінальним правом, також

може бути обґрунтована цим напруженням, що існує між загальними нор-

мами та справедливістю, яка звертається до окремих випадків. Йєрінг нази-

вав помилування «коригуванням в окремих випадках тих законів, які ви-

знаються недосконалими»

. Існує й інше поняття помилування, яке не є

об'єктом нашого дослідження: помилування через співчуття. Воно не нале-

жить до царини права й не має на меті знімати напруження між генералізую-

чоюта індивідуалізуючою справедливістю, оскільки стосується зовсім іншо-

го кола питань. Аргументи на користь такого помилування потрібно шукати

не у засадах правосуддя (оскільки це лише окремий випадок), а в образі

християнського співчуття до грішників [Радбрух, У8, § 15, IV].

Проти голосу, який звучить на користь індивідуалізованої справедливості,

порівняно з узагальнюючою, звучить інший голос, який побоюється того,

що правосуддя, яке звертається до окремих випадків, веде до сваволі та де

правової невизначеності. Саме це мав наувазі Давід Юм, зауважуючи: «Якшо

надати людям свободу застосовувати існуючі в суспільстві закони так, як

вони вважають за потрібне, то у більшості випадків це призведе до оцінок,

які відповідають особливим обставинам, тобто характер та відносини людей

будуть важити стільки ж, скільки загальна природа розглядуваних питань.

І цілком очевидно, що наслідком цього стане необмежена розгубленість люд-

ського суспільства і що жадібність та пристрасті людей дуже швидко призве-

дуть до загального хаосу, якщо не утримувати їх у певних межах за допомо-

ги узагальнюючих та непохитних законів».

З цих протилежних думок можна, нарешті, зробити висновок про те,що

судові рішення слугують неухильному дотриманню загальних норм право-

порядку й виключають сваволю. Таким чином, вони переслідують ті самі

наміри, наяхі зважає й правове почуття. Це надаєсгрогому дотриманню норм

власної ваги, яка на терезах правосуддя переважає потребу особливим чи-

ном підходити до своєрідності кожного о крем ото випадку, розв'язання якого

не завжди може збігатися з нормативними вимогами.

Водночас можливі ситуації, коли справедливість здійснюється, незважаю-

чи на вплив потреби у правовій безпеці: у цьому випадку вона повинна пере-

$ 24. Загальні норми та справедливість

і і

5 •/

•

І ::

" ГслЛютив, Огг2лтеск іт КССЬІ, 19)6, Кі

1,3.335.

ІТИ

важаги останню. Там, де право значно суперечить правовому чуттю, аеаиітяз

(з лат. — рівність), е^иі(у (з англ. — справедливість, неупередженість) сама

торує собі шлях у праві — для того, щоб зі свого боку забезпечити свою

участь у загальному регулюванні: саме у такий спосіб визначилися чіткі

контури римського преторіанського права, і перш за все через обов'язки

претора від самого початку свого володарювання видавати такі накази, які

містили б у собі принципи, відповідно до яких був намір гарантувати до-

тримання права; далі до цього вердикту, як водиться, додавалися накази, які

видавалися вже під час правління й містили у собі відповідні зміни — еатсШт

Ііаіаіісіипі; у подальшому посиленні стабілізуючого первня брав участь Іех

Согпеїіа (з лат. — закон Корнелія), який забороняв претору відступати від

положень, сформульованих в едиктах; усе це отримувало певну заверше-

ність в ЕаісШт регрешит Наагіапв (з лаг. — загальновизнаному едикті Адрі-

ана), де діставав довготермінове закріплення зміст протеріанських актів,

аби їх могли уникати лише «ех аисіогіїаіе ргіпсіріз» (з лат. — «згідно з авто-

ритетом») [§ 18, II]. До консолідації намагаються підійти також англійські

Ецаііу — судові рішення, критерії яких від самого початку звернені до совісті

короля або канцлера: це виявляється в обов'язковості прецедентних рішень,

атакожу створенні загальних принципів та правил [§ 18, II].

Таким чином, правова безпека, з одного боку, та принцип тотожності —

з іншого, ведуть до генералізації справедливих рішень. Останні коригують

норми, які мають дуже узагальнюючий характер, стоять на перешкоді одна-

ковій інтерпретації нетотожних ситуацій і прагнуть віднайти такі рішення,

які враховують своєрідність розглядуваних випадків. Проте водночас вони

висувають і вимогу аналогічного застосування щодо аналогічних —- особли-

вих— випадків. Коротше кажучи, справедливі рішення — на противагу вель-

ми поширеній думці — зводяться не до справедливості у кожному окремому

випадку, а до врегульованої законом диференціації нормативної системи, а

саме — до того, щоб якомога точніше розмежовувати головне в схожому та

головне в несхожому, поводячись із схожим як із схожим, а з нетотожним як

з нетотожним [§ 39, IV; § 40].

У взаємозв'язку іиз зігісгит та аециііаз (з лат.— строгого права та

рівності), а також у намаганні законів правосуддя, у свою чергу, створити

тверді принципи, виявляється нерозв'язне, постійно існуюче й реальне на-

пруження між бажанням справедливих рішень, з одного боку, та потребою

в правовій безпеці й відповідно у розробці загальних норм — з іншого. Яким

же чином можна розв'язати це протиріччя та як законодавчій і виконавчій

владі віднайти золоту середину між правовою безпекою та справедливістю?

175

(

Розділ 6. Свобода

пізніше Лоренц фон Штайн (1815—1890): самореалізація не мислима і не

може бути справжньою без панування над духовними і матеріальними бла-

гами [1850, IV, 2, 3].

На недостатності гарантування одних лише формально правових сво-

бод пізніше особливий наголос зробив марксизм. У капіталістичній сис-

темі, яка постає на основі ліберально правових свобод, панує свобода, яку

має «свободна лисиця в свободному курнику» [Гароді, 1959, 306]. Вимога

«абстрактної» правової свободи витісняється внаслідок цього ідеалом гар-

монії соціальної свободи, яка, як і економічне, взагалі є фундаментальні-

шою, ніж абстрактне право. Падіння соціальної несвободи повинно зро-

бити державу і її примусове право взагалі зайвими і зумовити їх кінець

[Маркс-Енгельс, 1848, II]. Щоправда Маркс [1875, 1, 3] застерігав від над-

мірного оптимізму: Лише після того, — зазначав він, — як зникне при-

гнічуюча людину підлеглість її поділу праці; коли зникне разом з цим

протилежність розумової і фізичної праці; коли праця перестане бути тільки

засобом для життя, а стане найпершою потребою життя; коли разом з

всебічним розвитком індивідів виростуть і продуктивні сили і всі джерела

суспільного багатства поллються повним потоком, лише тоді можна буде

цілком подолати вузький гориаонт буржуазного права і суспільство зможе

написати на своїх гаслах «Кожен за здібностями, кожному за потребами».

Історичний досвід, набутий тим часом марксистськими державами, і до-

свід того, що трапилось з ними, не став доказом того, що подібна гармонія

соціальної свободи може бути здійснена, що передбачені

ержавні гарантії

права стала зайвими і взагалі держава, «тобто організоване і систематич-

не насилля, всяке застосуг^чня нпсилля протії людиня азаіалі» відімре

ГЬетш!, 1917, IV, 6; нор.: Циппеліус, А8г.Ь, § 18, IV, V].

Усталеним залишається, однак, те, що свобода має реальні компоненти.

! Ге стосусп ся як свобод індивідуальноїсамерезлізації, та,; і демократичних

сяобод. Та* п епоху раннього індустріального капіталізму гарантована пра-

ярирзтрз азтлноміч економічних відносин звузилась для широких мис

нестерпної індивідуальної несвободи Яка мірз факти, ої самостійності

стоїть, з іншого боку, за демократичним правом участі і формування держав-

ної йолі, - це залежить не в останню чергу від способу й розмаху формуван-

ня чільної громадської думки і маніпулювання засобами масової комуніка-

ції. Якщо громадянина, наприклад, державним радіо і пре гою. що перебува-

«у'ь під наглядом доржарм, Інформують однобічно і неправильно то він прий-

має своє політичне рішення на основі фальшивої передумови. Якщо йому

при виборі пиляються лише незначні альтернатгсвп які не можуть впливати

188

|у §26. Правова свобода

І' на зміну уряду і його програму, тоді його голосування перетворюється в

1 чисту формальність, яка нічого не вирішує [§ 32,11].

І НІ. Право як система розумного порядку свободи

і; 1. Вчення Канта. Правова теорія Канта займалась безпосередньо про-

Г бяемою свободи. Кант визначив поняття права саме як «сукупність умов, за

І яких вияв волі одного може бути поєднаним з виявом волі іншого за загаль-

| нимизаконами свободи» [М8, 33]. Тут право визначається через відношення

І до свободи, а саме, як інструмент, який обмежує свободу одного заради сво-

I боди іншого.

! Стосовно питання, за яким критерієм право має здійснювати це обме-

ження, Кант прив'язується до принципу, який він раніше сформулював для

І моральної філософії: «Всезагальний критерій, за яким взагалі можна пізна-

X- ти як право, так і неправо, стане очевидним лише тоді, коли ми «зігноруємо

| емпіричні принципи» [М8, 32]. Зокрема, з предметів інтересу чи, як каже

;

Кант, з об'єктів бажання, не можна отримати жодного етичного мірила. Тому

\ що вони утворюють лише підставу «щастя», яке є лише фактом, а факти не

| можуть бути придатним мірилом правильної поведінки. [§ 15,1, 1].Такіщодо

\ питання справедливого права Кант робить уже наведені висновки: критерій

справедливості слід шукати не в «матерії вияву волі», а в «чистому розумі».

Внаслідок цього критерієм справедливості зостається лише принцип: свобо-

: ду кожного слід так обмежувати, щоб вона могла співіснувати зі свободою

| іншого «за загальним законом» [І]. Коли йдеться про обмеження свободи

: одного супроти іншого «за загальним законом», то береться до уваги лише

\ форма у відношенні обабіч ного вияву волі, оскільки лише вона розглядається

як вільна [М8, 32 Г).

Тут також постає уже раніше |'§ 15, !1] висловлене застереження: фор-

, мальний критерій є необхідною, але недостатньою умовою для порядку ви-

1 користання свободи. Він не пропонує жодного практичного мірила., яке б

І задовольняло питання справедливості у всіх їхніх диференціаціях і вело б

І до їх однозначного розв'язання.

І Ще інший пункт вартий уваги. Іноді висловлюється думка, згідно з якою

' правовий закон Канта зводиться до того, щоб забезпечити співіснування інди-

I зідуальних моральних автономій. Це уявлення випливає з таких підстав.

| Згідно І категоричним імперативом автономно діюча совість повинна орга-

нізовувати використання своєї свободи згідно з принципами, які водночас

понинні мати значення всезагальнихзаконів. За такими ж формальними прии-

189

Розділ 6. Свобода

ципами розуму повинно і право обмежувати свободу людини стосовно іншої

людини. Всезагальний моральний закон і всезагальний правовий закОн по-

винні, отже, скеровувати використання свободи за одним і тим самим прин-

ципом. 1 справді, Кант говорить про те, що благо держави полягає в «найви-

щому збігові конституції з правовими принципами..., вимагати якого нас зо-

бов'язує розум на основі категоричною імперативу» [М8, 203], Це, однак,

означає: те, що велить нам розум через мораль, повинно також вимагатись

від нас конституцією і правом.

Проте, не існує гарантій того, що позитивне право постійно йтиме за ви-

могами розуму. Крім того формальний принцип є недостатньою визначальною

основою правильних дій [§ 15, II], хоча б тому, що голоси совісті одиниць

часто йдуть врізнобіч [§ 20, II].

Уже з цих підстав необхідно розрізняти правові вимоги та індивідуальні

обов'язки совісті. Правові обмеження свободи мають значення і для таких

випадків, які не визнаються совістю. «Обов'язки, що випливають з правово-

го законодавства, можуть бути лише зовнішніми обов'язками, оскільки це

законодавство не вимагає, щоб ідея цього обов'язку, яка є внутрішньою, бу-

ла б для самої себе визначальною основою волевиявлення діючого» [М8,15,

з4]. іхоротко кажучи, право вимагає від мене, незалежно від того, чи я узгод-

жую із совістю те, що від мене вимагають.

ґозуміньн юіо, що принцип справжньою ііраиа і принцип правильного

використання індивідуальної автономії повинні все ж конвертувати, може

відкрити дорогу демократичному правоформуванню, навіть настійно реко-

мендуй ціо дороіу, іооїХ) ідею с» ворошіа пріша на основі якнайширшого КОН-

СЕНСУСУ, »КШа ІЮаИїіСИ і'руиіуВаїИС^і НарС:»уТуЦіИХ р-ііЬСЦ ЯХ ДВІСТІ, ідС - ідея

прана, лка р^алііус ршумії) автономію гриім&дЯітіїца =. наиширших як меж

ливостлх[§ 1І.І1, 4].

і., й іашп І с<сл». Ісі'слі» .часом йвораа »;:• їй шлях:

і^іиі и

оо^шдинина І

^с^і^жмь»»

ь.ід ііьо»

іилзсицс^

ЮІЗИЇТНІ с

ЇУТЇ:

керівною

.д- а розум, який, на думку Ге; вдя, уозд с гаї ься » хо ці всесвітньої

історії їх ІЗ, І]. «Право не визнаватинічого, що я не вважаю за розумне, є

вищим ираеом суб'єкта, але і право розумного як об'єктивного залишається <§;

твердо ирзі суб'єкті» ІНе£еі, ІІРЬ, § 132]. «Супроти принципу одиничної волі

слід наїадалі про принцип, згідно з яким об'єктивна золя є в собі в своєму

понятті розумною, незалежно від того, чи пізнана зон;, одиницею і чи відпо

відає її добрій волі, і протилежне — знання і воля —- суб'єктивність свобо-

ди, яка одна тільки сгверджусться в тому принципі (йдеться про концепцію

190

? 26. Правова свобода

Руссо. — Прим, пер), містить тільки один і тому однобічний момент ідеї

розумної волі, яка є такою тільки тому, що вона є настільки ж у собі як і для

себе» [КРЬ, § 258].

Одиницям при цьому залишається єдине завдання — пізнати і осягнути

значення «всезагальності блага»: «Моральна (зіґпіспе) суботатрйність от-

римала, таким чином, своє право, а право свою значущість, яка виразилась

в тому, що в моральній (зіиііспе) субстанційності зникли свавілля і власна

совість одиничного, яка була 6 для себе і складала би протилежність, оскіль-

ки моральний (зіпТісЬе) характер визнає за свою рухому ціль нерухоме, але в

своїх визначеннях розгорнуте в дійсну розумність всезагальне і пізнає, що

його гідність, як і всяке існування особливих цілей засноване в ньому (у все-

загальному. — Прим, пер.) і дійсне в ньому» [КРЬ, § 152]. Це принцип того

своєрідного поняття свободи, яке в дійсності є чистим конформізмом, свобо-

ди як «знання, віри іволі»всезагального. За цією філософією «право, мораль-

ність, держава є позитивною дійсністю і умиротворенням свободи» [Не§е1,

1978,57].

Гегель, отже, хотів пплести одиницю як несамостійний момент в тоталь-

ність, рушійним принципом якої повинен бути той розум, який начебто в

прогресі світової історії розкривається в окремому народному дуоюві. Згідно

з гегелівською метафізикою розуму регулювання використання свободи по-

винно узгоджуватись з історичним розумом. Від цієї метафізики розуму за-

лежить також обґрунтування поняття свободи у Гегеля [§ 13, II].

3. Поділ суспільно зумовлених шансів. Життя з іншими в суспільстві

озна-'ас не лише

ІШСМІК.

обмеження, зле ІЗ багатьох відношеннях також і

збільшення можливос гей дій, а з ними - -і свободи. Життя в суспільстві ство-

рило, зокрема, багатства культури і цивілізації з їх щедрими пропозиціями

можливостей розпитку, лише в суспільстві і завдяки йому особі відкриваються

шанси вибирати між різноманітними' професіями, подорожувати чужими

континентами і ходити на ;•<.,..> З суспільстві і завдяки суспільству

їбшьшустьсл іакож різноманітність простору дій і з нею свободи. Таким

чином, проблема свободи постає не в останню чергу як завдання справедли-

вою поділу суспільно зумовлених шансів розвитку і ресурсів.

191

Розділ 5. Забезпечення прав і недоторканості громадян

На це запитання однакової відповіді не пропонує жодний правовий порядок

жодної доби. У певні епохи юристи віддавали перевагу правовій безпеці, в

інші — юриспруденції справедливості.

Загалом же право обирає середній шлях. Його загальні норми дають мож-

ливість інтерпретації, різного тлумачення вчинків, що дозволяє шляхом уточ-

нень та заповнення законодавчих прогалин розширити його там, де в своєму

сучасному поняттєвому контексті законодавчі норми не задовольняють по-

требу справедливості [§ 39,111,4].

Розділ 6

СВОБОДА

§ 25. Свобода волі

Чи маю я право робити те, що хочу? Це запитання є питанням правової та

моральної свободи [§ 26]. Чи маю я можливість робити те, що хочу? Це також

запитання про свободу дій та самореалізацію. Чи є у мене простір для свободи

вибору того, чого я хочу? Це запитання є питанням свободи волі.

«Свобода волі» відіграє в праві важливу роль особливо тоді, коли вона по-

в'язана з особистою відповідальністю, передусім це стосується кримінально-

го права [§ 37, 1, 3]. Така свобода— вибирати між різними можливостями,

виходячи з власної духовної ініціативи, — обмежена з двох боків: по-перше,

тому, що всі реальні події є неперервними й (якщо строго розуміти каузальні

закони) зумовленими природними причинами [І]; по-друге, якщо не зважати

на природничу закономірність каузальності, то вчинки детермінуються немину-

чою закономірністю мотивів, які переживаються суб'єктивно [II].

/. Питання природного детермінізму

Зазначене вище питання причинової зумовленості не лише стосується

проблем обов'язку, але й має принципове значення для права: якби всі ре-

альні події строго й безумовно детермінувалися природними законами, то

правові норми були б лише (здатним до об'єктивації) змістом уявлень, зу-

мовленим законами природи. Бажання керувати за допомоги правових норм

(тобто тих змістовних смислів, які визначають людську поведінку) було б

лише ілюзією, оскільки право стало б чимось схожим на звук або запах.

Правові зобов'язувальні норми взагалі можуть виконувати свою функцію

лише тоді, коли наявне в них зобов'язання не детерміноване причиновою

закономірністю. Практичне значення цих норм полягає у вимозі того, що не

може статися внаслідок реальної необхідності. «Прескрипгивна норма ке-

рується законом недостатності підстави. Вона приписує саме те, що не має

^достатніх підстав» [Гартман, 1938, Кар.33]: обов'язок та воля, що нздійс-

177

Розділ 6. Свобода

нюють, мають сенс лише тоді, коли «ланцюжок зумовленостей ще не замк-

нено» [Гартман, 1938, Кар.ЗЗсі]. Без можливостей такого свого впливу пра-

во залишилося б тільки позбавленим власного значення супроводом незмін-

них причинових процесів. Карл Поппер [Поппер, 1973, 242] назвав таке

бачення «жахливим сном фізичного детермінізму», відповідно до якого «всі

наші думки, почуття та зусилля не можуть справляти ніякого практичного

впливу на те, що відбувається у фізичному світі: вони є якщо не породжен-

нями нашої уяви, то у кращому випадку — надмірними сторонніми продук-

тами («епіфеноменами») фізичних явищ».

1. Апріорне значення причинових законів. Кант припускав, що кате-

горія причиновості має сенс для всіх явищ, є умовою будь-якого можливого

досвіду. Отже, й людські вчинки, які розглядаються в колі інших явищ, та-

кож підпорядковані строгому законові причин та наслідків. І в цьому розумінні

не може існувати ніякої свободи волі; хіба ж можливе вторгнення в структу-

ру каузальності?!

Проте з часом дійшли думки про те,' що це питання не обов'язково по-

винне розв'язуватися тільки так, як це пропонує Кант, адже можна припус-

тити, що. незважаючи на неможливість розриву причинової зумовленості,

причиновий взаємозв'язок може містити у собі ймовірність виведення до-

даткових детермінант з царини обов'язку та вольових рішень. Таким чином,

причиновий взаємозв'язок може виникнути завдяки новому каузальному

шерегу (наприклад, за допомоги вмотивованого обов'язком вольового рі-

шення), створюючи додаткову детермінанту. У природних причинових зв'яз-

ках, відповідно, починає діяти нова детермінанта, яка існує вже на іншому

рів ні. З цієї точки зору й можлива свобода в її позитивному розумінні [Гарт-

ман, 1925,Кар.68].

Проте якщо всі явища дійсно а ргіогі (з лат. —на підставі раніше відомо-

го) підпадають під категорію причиновості, то толі неможливо не лише роз-

ірвати існуючий каузальний зв'язок,але й додати новий причиновий шерег:

оскільки не лише кожна причина має свій наслідок, але й кожний наслідок '

має цілу сукупність причинових зв'язків ,які його зумовлюють. Тоді це озна-

чає, що неможливо було б припустити можливість започаткування нового

каузального шерегу й тим самим якоїсь наддетермінанти існуючих каузашь-. -

них процесів. Кант був тут цілком послідовним: «Усі вчинки людей вїхньо-'

му емпіричному прояві та причини, що і'х супроводжують, зумовлені поряд-,

ком, який існує в природі, і якщо ми могли б дослідити у найдоглибнішому

підґрунті псі прояви людської волі, то ми не знайшли б жодної людської дії

178

і 12В. Свобода волі

яку не можна було б з певністю передбачити й на підставі попередніх умов

І пізнати як необхідну. Таким чином, свобода не існує, якщо ми маємо на увазі

І цей емпіричний характер» [Кант, 1787, 577 і]. Лише припущення того, що

|щ «вище приховує непізнану річ у собі, дає можливість говорити якщо не про

різнану, то хоча б про можливу свободу. Якщо я не розглядаю людину як

| явище, як феномен, а думаю про неї як про річ у собі, як про ноумен, то я

| § можу уявити її вільною. «Таким чином, відповідно до свого емпіричного

"І характеру цей суб'єкт як явище, згідно? усіма законами визначення останнь-

I ото, підкорявся б усім причиновим зв'язкам і відповідно був би нічим іншим,

І як частиною чуттєвого світу, дії якого, як і будь-якого іншого явища, неми-

I нуче випливають із законів природи... Але відповідно до свого інтелігібель-

I ного характеру (хоча ми можемо мати лише загальне уявлення про нього)

Щі

таи

самий суб'єкт повинен був би розглядатися як вільний від усіх впливів

І | чуттєвого світу та визначення його як явища» [Кант, 1787, 568 і]. Це і єклго-

Щ чем для розуміння відомого висловлення Канта: «Отже, можна припускати,

що якби ми були здатні глибоко сягнути у шари людського мислення, як воно

І виявляється у внутрішніх та зовнішніх діях, так, щоб кожний бодай наймен-

I ший рушійний поштовх став нам відомим, включаючи всі зовнішні чинни-

ки, які на нього справляють вплив, ми могли б вирахувати майбутню пове-

дінку людини з такою певністю, як ми вираховуємо місячні або сонячні за-

| ^ іемнення; і все ж таки при цьому ми могли б стверджувати, що людина є

|вільною» [Кант, 1788, 177].

Проте що все ж таки, крім цієї зумовленої свободи, є справжня свобода?

Кант [Кант, 1787,566] вважав, що причиновість суб' єкта може бути розглянута

| з двох боків — як інтелігібельна, пов'язана з його діями, як річ у собі, та як

сенсібельна — за наслідками її прояву в чуттєвому світі. Наскільки людина є

І Цвшьною в осягненні причиновості «речі у собі», яким чином дії суб'єктів,

І що розглядаються як річ у собі, стають явищем, і відповідно яким чином

І «досягається справжня свобода» — все це не розглядається у теорії пізнання

.Канта. Незрозумілим залишається також і те, якою мірою строго детерміно-

ваний причиновий процес емпіричного світу та дії, які здаються вільними,

|можуть маги один і той самий емпіричний наслідок.

і 2, Виключно емпіричний сенс законів природи. Згідно з теорією

Цпізнання Канта, взаємозв'язки в нашому емпіричному світі створюються за

Ідоломогл свідомості, що пізнає світ; тобто вони а ргіогі настільки щільно і з

|такою необхідністю визначають явища емпіричного світу, що кожна його

і емпірична дія повинна бути строго детермінованою. Водночас ця теорія

179

Розділ Є. Свобода

пізнання не є єдиною. їй можна протиставити точку зору, яка стверджує, що

взаємозв'язки нашого емпіричного світу підтримуються не конститутивною

діяльністю свідомості, а навпаки — сам цей світ має певні структури, які

лише сприймаються нашою свідомістю. Виходячи з цієї передумови, ми ма-

ли б певне досвідне знання стосовно цих структур, і водночас вони не дава-:

лися б нам з апріорною необхідністю [Стегмюллер, 1989, 357 г]. Коротше,

кажучи, каузальний закон мав би лише емпіричний сенс. Таке бачення дає

можливість твердити, що царина значення цього закону — одночасно — по-

ширюється настільки, наскільки встановлюються, виходячи з наступного до-

свіду, засади строгої каузальності. І5

Проти припущення строгої та безумовної детермінованості поведінки

людей, а відтак, врешті-решт, проти теорії пізнання Канта висловлювався

ще мудрий Ліхтенберг (1742—1799): «Ми знаємо напевне, що наша воля є

вільною і що все, що стається, повинне мати свою причину. Чи не могли б

ми перевернути цей аргумент і сказати: наше розуміння причин та наслідків,

напевне, далеке від істини, оскільки наїла воля не могла б бути вільною, якби

вони були правильними?»

. і

Якщо виходити з того, що закон причиновості має лише емпіричний сенс,'

то свобода волі була б виключеною вже тому, що емпіричні доведення стро-

гої детермінованості людської поведінки призвели б наприклад, за дошк

моїй проведення нейрофізіологічних дослідів до висновку про те, що наш

мозок працює як коми 'ютер і що в людині неминуче відбуваються фізичні та

хімічні процеси, а отже, її поведінку можна передбачити так, як ми передба-

чаємо «місячні або сонячні затемнення», суб'єктивно ж людина може від-'

чувати свої рішення вільними.

Гой, хто хоче довести зу мовленість людських дій законами природи, по-

винен дати пояснення різноманітних процесів. Він повинен пояснити розу-

мову діяльність на підставі тих природно закономірних процесів, які її су-'

проводжують. Так, наприклад, за допомоги фізичних та хімічних каузаль-

них зв'язків треба показати, чому такі різні оптичні та акустичні подразни-

ки, як написані або сказані різними мовами слова «Зачиніть двері!», а також

різноманітні комбінації слів, які мають однаковий сенс, приводять до одна-

кових дій. Після цього, за допомоги комп'ютера, що виконує мовні перекла-

ди, або ігрового комп'ютера можна продемонструвати, що, наприклад, пра-

вила мови або правила гри, які існують для некаузальних, розумових зв'язків/

репрезентовані процесами комп'ютера, що можуть оперувати цими правил

лами. Все це відбувається на підставі та за допомоги каузальних процесів,у!і

"С.СІі1ісІіг<гг.Ьег£, 8и<1еІЬис!іег,

НеЙ І, :

180

§ 25. Свобода волі

комп'ютері. Коротше кажучи, правила, згідно з якими утворюються смис-

ли, причиново пов'язані з каузальними процесами, які відбуваються у ба-

зовій системі.

Прихильник каузального детермінізму, такий чином, переконливо довів

би, яким чином фізнко-хімічним шляхом з усієї різноманітності фізико-хіміч-

них процесів, які відбуваються в мозку, синтезується особистий поняттєвий

світ, виникає усвідомлення цілісності особистості та свідомість узагалі.

Не в останню чергу природничо-пауковий детермінізм повинен полемі-

зувати з тим, що свідомість має креативну силу уяви. Завдяки цьому можна

планувати майбутні дії, з цією метою проектувати моделі майбутніх подій,

порівнюючи їх між собою. Ці проекти майбутнього можуть справляти зво-

ротний вплив на рішення та спрямовувати наші дії. Детермініст же повинен

при цьому стверджувати, що ці продукти креативної сили мислення є лише

суб'єктивною формою прояву (психічно осягненим «внутрішнім поглядом»)

необхідних фізико-хімічних каузальних зв'язків.

//. Питання мотиваційного детермінізму

Водночас питання детермінізму можна розглядати і у зв'язку із змістом

свідомості, залишаючи при цьому відкритим питання про ті фундаментальні

фізико-хімічні процеси, які відбуваються в мозку: для того, щоб виключити

свободу прийняття рішень, достатньо сказати, що людські дії зумовлені на-

перед неминучими закономірностями суб'єктивно пережитих мотивацій. Так,

можна припустити, що вольові рішення, якщо вони й не зумовлені законами

природи, все ж таки постійно детерміновані почуттями та уявленнями; це

дуже схоже на рівнодіючу силового паралелограма —- під впливом аналогіч-

них мотивів та за однакових обставин завжди виникають однакові рішення.

Зазначена гіпотеза переводить неминучість детермінації — яка існує у зовніш-

ньому світ: між спостережуваними фізичними та хімічними причинами та

їхніми наслідками —у царину процесів мотивації дій, що відбувається вже

у самій свідомості. Проте результати спостережень за певними природними

процесами не доводять того, що суб'єктивно пережиті мотивації та рішення

можуть виникати за каузальними моделями. Відношення між уявленням (на-

приклад, про обов' язок) та вмотивованими ним діями не можна прирівнюва-

ти до відносин між природними силами. Зокрема, не існує ніякого вичерп-

ного доведення того, що такі мотивації відбуваються з такою самою немину-

чістю, як і причини спостережуваних процесів. Загальновизнаній точці зору

не суперечить і той факт, що людина має здатність «вільно поводитися з дум-

181