Циппеліус Р. Філософія права

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ 4-В. Правова свідомість

дення дискусії про мету конфлікту та знаходження тієї альтернативи в рі-

шеннях, яка забезпечує реалізацію цієї мети оптимальним чином. За такого

аналізу рішень йдеться частково про «наміри» або «цілі», частково про «цін-

ності», частково про «інтереси». Можна використати будь-який із зазначених

термінів: «наміри» або «цілі» означають те, до чого прагнуть, а саме — прид-

бання або збереження певних «цінностей» або майна і, таким чином, задово-

лення певних «інтересів» (потреб).

Перш за все необхідно, оглянувши проблему із загальної точки зору, ви-

значити, на яку з цих цінностей, що захищаються, вибране рішення може

вплинути, з одного боку, позитивно, а з іншого — негативно. «Бажаність»

або «небажаність» цього впливу визначається окремо для кожного кон-

кретного випадку. Це відбувається шляхом досягнення найбільш усеохопно-

го консенсусу. Як вихідна точка для визначення значущості того чи того рі-

шення часто-густо постає сам правовий порядок: так, наприклад, законодавчі

санкції, які передбачають різне покарання за вбивство людини та за штуч-

ний викидень, звичайно ж, визнають більш високу цінність людського жит-

тя, ніж життя ембріона. Крім того, природно, що фундаментальні цінності,

тобто ті цінності, завдяки яким стають можливими й інші цінності, є най-

важливішими для права: так, необхідність забезпечення продуктами харчу-

вання матиме перевагу перед культурними потребами. Значимість прирос-

ту власності та негативна оцінка заподіяної шкоди також залежать від того,

наскільки це майно фактично використовується. Значення домагань (напри-

клад домоуправління) задовольнити інтереси визначається також обмеже-

ністю необхідних благ (приміром відповідних квартир). Крім того, певне зна-

чення мають інтенсивність та обсяг набутої цінності — наприклад популяр-

ності, здобутої завдяки пресі; в останньому прикладі йдеться не стільки про

міру цієї популярності, скільки про те, наскільки вона є глибокою.

Поряд з «бажаністю» або «небажаністю» можливих результатів рішень

виникає також питання про те, наскільки високою є ймовірність фактич-

ного впливу цих рішень. Ця ймовірність оцінюється на основі задіяних

законів природи і соціальних наукових емпіричних законів. Виходячи з

чинників «бажаності» («небажаності») або «ймовірності» («неймовірно-

сті») прийнятих рішень стосовно певної цінності, визначається їхня корис-

ність або шкідливість. Таким чином, загальна цінність рішення вимірюєть-

ся сумою переваг або недоліків; зокрема, загальною кількістю того пози-

тивного, з одного боку, та негативного — Ї іншого, що стосується відпо-

відної ЦІННОСТІ. • '

(

§ 20. Засади консенсусу

146

Для досягнення оптимального задоволення інтересів у межах конкрет-

ної спільноти використовується, зокрема, принцип поміркованих відносин

та заборони всього надмірного. Відповідно до цього принципу інтереси

можна зачіпати лише у тому випадку, якщо їх обмеження відповідає пев-

ним потребам, а саме: якщо потреба у безпосередньому втручанні перева-

жає заподіяну ним шкоду. Якщо необхідно вибирати між різними потреба-

ми у втручанні, кожна з яких урівноважена відповідною потребою (тобто

«відповідає» стосункам), то тут вступає в дію заборона надмірності. Така

заборона вимагає вибору тієї міри, яка якнайменше шкодить протиставле-

ним їй інтересам, — щоб ця необхідна міра не переступала через ті інте-

реси, яким вона завдає шкоди.

За допомоги такого аналізу рішень пощастить уникнути різноманітності

думок або подолати цю різноманітність; при цьому завдання полягає ще й в

узагальненні подоланих точок зору. В результаті раціональної дискусії про

перевагу тих чи тих інтересів вдається з'ясувати, які саме інтереси можуть

бути задоволені за допомоги відповідного рішення і якою є міра ймовірності

цієї ситуації. На основі такого аналізу можна в мисленні модифікувати рі-

шення і в такий спосіб порівняти альтернативні рішення; це полегшує зна-

ходження компромісу між вигодою і шкодою, ка справедливості якого здійс-

нюється консенсус. Але продуктивна здатність такого аналізу є все ж обме-

женою. У складних ситуаціях соціального життя, до яких право й має

найбезпосередніший стосунок, інтереси (часто-густо суперечливі), різно-

манітність яких нерідко важко систематизувати, відіграють досить істотну

роль. Раціоналізація ж рішень з приводу тих чи тих цінностей має свої прин-

^Идові межі там, де йдеться про вибір різних рішень та намірів, за такого

вибору до уваги беруться різні переваги, які не можна раціонально обґрун-

тувати [II]. Для зважування інтересів виправданими є ті ж основні положен-

ня, які мають значення і для розв'язання питань про справедливість: вони

доступні для регулярного раціональною обмірковування, але не доступні для

жодного строгого методу розв'язань [Цпппеліус, \УгіЯ, Кар.8—9].

5. «Системна схожість» (аналогічні складні підходи до рішень).

У кожному суспільстві для типових життєвих ситуацій створюються ти-

пові нормативні моделі — такі, наприклад, як сімейне право, торговельне

право, конституційне право (організація політичної влади та гарантуван-

ня громадянських свобод); такі нормативні комплекси, які впорядковують

більші чи менші царини життя, є, як правило, також конденсатом пере-

важних правових почуттів суспільства, які стосуються зазначених царин

(

Розділ 4-В. Правова свідомість

житія. Якщо нам зрозуміле слово «система» (= взаємозв'язок), то відпо-

відно до точного значення цього слова зазначені вище нормативні струк-

тури, які регулюють більші чи менші царини життя, ми можемо визначити

як частини системи права. Виходить більш-менш вдала система регулю-

вання складної структури інтересів конкретного суспільства в певній істо-

рико-політичній ситуації.

Ці нормативні структури — чи то сімейне, чи то конституційне право, --

які існують у різних правових суспільствах, можна порівнювати між собою.

З цією метою ми можемо, зокрема, звернутися до царини правової або кон-

ституційної історії: з різних конституційних порядків, сімейно-правових норм,

які витримали випробування практикою, були вибрані й залишилися тільки

ті, що як практична правова нормативна структура потреб громадян с відпо-

відно до колективної думки більшості більш справедливими, ніж інші нор-

ми. Проведення таких досліджень є одним із найважливіших завдань по-

рівняльної характеристики законів та конституцій.

Для розв'язання проблем справедливості використовується також метод

«спроб та помилок»: те, що у певний період часу може видатися «найкращим

для цього часу рішенням», у процесі історичного розвитку знову стає пред-

метом обговорення, оскільки попереднє рішення витісняєгься іншими моделями

соціального порядку, з більш досконалими ціннісними стосунками.

6. Межі раціоналізації. Принципи аналітичного міркування та прийняття

рішень, якщо ними керуються цілком та бездоганно, слугують спрямуван-

ню справедливих рішень у раціональне річище. Водночас вони не створю-

ють ніякого підґрунтя для точного методу. За допомоги переконливих,

практичних, зорієнтованих на досягнення мети аргументів, побудованих від-

повідно до правил формальної логіки, неможливо врешті-решт прийняти

рішення, для цього необхідно також подивитися на різні наміри з точки зору

їхньої значимості. Останньою інстанцією, яка дозволяє зробити висновок

про справедливість тієї чи тієї максими поведінки й відповідно про найбільш

вдалий за своєю переконливою силою аргумент, що спрямовує поведінку,

залишається совість окремих людей або той «внутрішній трибунал», як на-

зивав совість Кант [§ 18, І, 1,2]. Що ж стосується проблем справедливості,

які зазвичай включають в себе оцінки й передбачають, зокрема, зважене

ставлення до суперечливих намірів та інтересів, то тут аргументоване мис-

лення необхідне лише для того, щоб досягти максимально можливого кон-

сенсусу, тобто такого результату, який був би найприйнятнішим для право-

вої свідомості [§21].

148

(

§ 20. Засади консенсусу

IV. Іт типі) цінне гарантування розумних рішень

Головні принципи розумних рішень є у правовій державі інституційно

гарантованими. Це здійснюється за допомоги зазначених вище державно-

правових конституційних принципів [III, 2] і особливо за допомоги держав-

но-правової репрезентатиштоїсистеми: це дозволяє вдосконалити раціональ-

ність та контрольованій рішень, забезпечує дистанцію до конкретних інте-

ресів і створює важливі передумови для того, щоб процес прийняття рішень

відбувався у контрольований, найбільш раціональний, «культивований»

спосіб.

Створення представницьких, репрезентативних органів є «технічною»

передумовою для того, щоб правильно визначити функції регулювання та

прийняття в правовому суспільстві рішень, а також установити державно-

правову систему примусового контролю. Тільки організаційно відмінні по-

літичні влади можна задіяти, протиставивши одну одній інституціалізова-

ним способом.

Ця система дає можливість розмежувати інстанції, які приймають рішення,

та встановити максимально можливу дистанцію між інтересами, які кон-

фліктують, з одного боку, та органами, які мають прийняти щодо них рі-

шення, — з іншого. Ці функції дистанційованого та раціонального прийнят-

тя рішень здійснюються незалежним судом [§ 36, II, 1 ].

Менш ефективним є диференціювання ролі бюрократії або парламенту.

Проте вимога дистанційованих рішень діє також і тут; бюрократичні праців-

ники повинні бути позапартійними, а парламентарі — не мати конкретних

доручень.

Там, де державні акти підлягають судовому контролю, вони неухильно

спрямовуються діями держави в річище правових і перш за все конституцій-

но-правових постанов та мотивувань; з урахуванням цього розв'язуються

(частково у вигляді правової аргументації) конфлікти інтересів, які відбу-

ваються, щоправда, в тих межах та зі ідно з тими правилами гри, які встанов-

лює право.

Проте розглянуті навіть з такої точки зору парламентські методи та дії

виконавчої влади містять у собі певні раціональні елементи, що виявляється,

зокрема, в контролі над діяльністю представницьких органів збоку громад-

ськості: періодично вибори створюють у рамках багатопартійної системи

«легітимуючий тиск» на представницьку діяльність, «тиск», який необхід-

ний для виправдання всіх справедливих рішень, які зачіпають громадські

інтереси, перед «аудиторією» правового суспільства (якщо не взагалі перед

усією «світовою» аудиторією) [§ 21,1, 3].

149

(

Розділ 4-В. Правова свідомість

Таким чином, представницька система дає можливість звернути увагу

на всю сукупність рішень, створюючи при цьому певну дистанцію стосов-

но конкретного сплетення інтересів, і посилити раціональність рішень. Та-

кож і щодо громадської думки у репрезентантів, що періодично обирають-

ся, залишається простір для гри, щоб з державницьких міркувань іноді пли-

сти проти вітру громадських сьогоденних настроїв зі сподіванням, що на-

род до наступних виборів переконається у вірності їхньої політики, і з ризи-

ком сплатити рахунок на виборах, якщо цього не вдасться досягнути. Між

сьогоденними подіями і розрахунком на виборах простягається час протве-

резіння і роздумів, який відкриває шанс діяти з кращого державницького

погляду всупереч громадському сьогоденному настрою. В цьому полягає

також окультурююча робота представницької системи. Легітимаційне зав-

дання представницької влади і особливо високого суду полягає в тому, що

вони стають «провідниками-розвідниками», які впливають на розвиток пра-

вових уявлень суспільства й спрямовують їх розвиток у річище розумної

аргументації. Коли запропоноване нами рішення вписується в контекст схо-

жих з ним рішень, то ми переконуємося в тому, що воно вписується в сис-

темні зв'язки [§ 38, НІ] й узгоджується з існуючою традицією [§ 18, II],

Водночас усе це є обґрунтуванням того, що окремі рішення можуть бути

прийнятними для всього правового суспільства. З цією готовністю до кон-

сенсусу пов'язана депутатська діяльність: її завданням є прийняття узгодже-

них рішень, здатних переконати більшість [§ 21,1, 3].

§ 21. Пануючі уявлення про справедливість

І. Нормативність пакуючих уявлень про справедливість

1. Підгруп™ практичної легітимації. Оскільки не може бути однако-

вих для всіх часів та народів уявлень про справедливість, то людина змуше-

на йти до розв'язання всіх питань шляхом максимально можливого консен-

сусу [§ 11, III, 3]. Про це свідчать і найважливіші засади практичної легі-

тимації.

У цьому розумінні потрібно перш за все вести мову про принцип демо-

кратії, який найбільшою мірою повинен брати участь у створенні моделей

порядку: політичні та правові волевиявлення мають знаходити своє обґрун-

тування в найширшій підтримці найбільшого числа громадян. У цьому ви-

падку перед індивідуумами відкриваються широкі можливості для самореаль

зації в політико-правювій царині [§ 11, II, 4]. Там, де неможливе досягнення

150

[

§21. Пануючі уявлення про справедливість

цілковитої згоди, принцип більшості таиіе сіє тпіеих (з фр. — помилка кра-

щого) пропонує високі шанси для утвердження в суспільстві тих уявлень

про справедливість, які щонайбільше вкорінені в совісті та правосвідомості

громадян. Водночас принцип поважання людиною думки будь-якої іншої

людини як моральної інстанції обмежує дію принципу більшості; рівною

мірою повинні враховуватися гідність і право участі кожного громадянина

у створенні рішення, яке не може бути просто відкинуте більшістю — у

протилежному випадку порушуються головні передумови принципу загаль-

ного консенсусу.

З іншого боку, й потреби правової безпеки примушують— якщо закон

не пропонує ніяких певних моделей поведінки— під час розв'язання пи-

тань справедливості звертатися до уявлень, які поділяють усі члени правово-

го суспільства, до існуючих звичаїв. Відповідно до цих уявлень, кожна окре-

ма особа повинна планувати всі свої дії; крім того, кожен повинен бути впев-

неним у тому, що засадовим стосовно рішень судді є саме цей принцип, а не

його власна правова свідомість. Коли англо-саксонське рівне право визначило

совість канцлера як критерій справедливості рішень, англійський юрист Джон

Селден цілком слушно зазначив: зробити критерієм істини совість канцлера

рівноцінно тому, що крок канцлера був би вибраний за міру довжини — й

наскільки ненадійною була б ця міра".

Сама ефективність права залежить від того, наскільки тісно право пов'я-

зане з моделями поведінки, які відповідають нормам соціальної моралі й

відповідно до яких, як правило, організуються всі соціальні дії (зокрема, у

вигляді існуючих «звичаїв»): найбільші шанси досягти слухняності грома-

дян перед законом надає право, яке більшість вважає справедливим.

Принцип рівноправної поведінки вимагає також того, щоб в одному й

тому самому суспільстві в аналогічних випадках застосовувалися, наскільки

це можливо, аналогічні ціннісні критерії, тобто критерії оцінок, які отрима-

ли найширше визнання і є незалежними від точки зору судді, яка може зміню-

ватися.

2. Вимоги з'ясування пануючих уявлень. Якщо більшість спільно

приймає найкращий варіант рішення, то підґрунтям цього рішення є не про-

сто опитування думок більшості. Демократичний процес не примушує гро-

мадян завжди діяти згідно з переконаннями своєї совісті, але надає їм мож-

ливість приймати рішення не як безстороннім учасникам. І тут виникає не-

безпека того, що думка більшості виявиться висунутою на передній план

"СКаМпгсІї,

Вег

ОеІ5І (іез еп§ІІ5с1іеп Яесіїї.з, 1958, 5.52

151

(

Розділ 4-В. Правова свідомість

«синхронізованою точкою зору» [IV], яка часто-густо є результатом маніпу-

ляції інтересами. Тому на практиці уявлення про справедливість та думка

більшості (як результат сугестії, а також як насправді зумовлена конкретними

інтересами) повинні бути відокремлені одне від одного. Для того, щоб подо-

лати зазначені слабкі боки поглядів більшості, демократичний принцип по-

трібно доповнити описаними вище державно-правовими принципами, «з'я-

сувати» за допомоги відповідних установ здатність населення до консенсусу.

Для досягнення рішень, зміст яких був би особливо сталим завдяки своїй

відповідності совісті та правосвідомості громадян, необхідно вжити відпо-

відних інституційних та процедурних заходів [§ 20, III, IV].

3. Вплив на репрезентований принцип. Якщо максимально всеохоп-

ний консенсус постає як легітимуюче підґрунтя для справедливих рішень, то

представницькі органи намагаються прийняти такі узгоджені між собою рі-

шення, які здатні переконати більшість, і відповідно - бути визнаними пе-

реважною частиною правового суспільства (вимога «акцептації»).

У протилежному випадку вони втрачають свій демократичний «автори-

тет». Останній означає (у своєму найпотаємнішому розумінні) готовність

громадян до ідентифікації, тобто готовність вважати себе ініціаторами

(аисіогех) рішень, прийнятих представницькими органами: «Я зробив би

саметак».

Таке звертання до готовності населення або його більшості до консенсу-

су — не з ідеалізований образ, а цілком реальна необхідність. Особливо яс-

краво це виявляється в діяльності уряду та парламенту: вони повинні не

лише постійно зважати на думку парламентської опозиції, але й обґрунто-

вувати свої рішення перед громадською думкою [§ 20, IV].

Навіть якщо урядовій та парламентській більшості поталанить досягти

схвален ня більшості своїх рішень переважною частиною суспільства, все одно

за умов багагопартійної системи саме рішення, які потрапляють у поле зору

суспільних інтересів, у наступних виборах знову можуть забезпечити

більшість голосів.

Суп. особливо верховний суд, також перебуває під «легітимаційним тис-

ком» правового суспільства, а саме при вирішенні всіх тих питань, які стосу-

ються участі судових законів у розв'язанні проблем справедливості Зазна-

ченнїк.іетіїимаційний тиск» особливо відчувають суди, які піклуються про

збереження демократичної авторитетності — тобто здатності громадян до

ідентифікації. «Санкції» полягають у цьому випадку у ризику втрати автори-

тету та з пливу суду, що пов'язане з пануючими в суспільстві правовими уяв-

152

§21. Пануючі уявлень, лро справедливість

леннями; це стосується й тієї провідної функції, якою найбільш повно во-

лодіє парламентська законодавча влада.

Таким чином, у системі репрезентативної демократії, у правових рішеннях

та у рішеннях справедливості діє не просто «еліта», а «тимчасова еліта», яка

може зберегти свою ефективність упродовж тривалого часу у тому випадку,

якщо її підтримує повний та всеохопний консенсус більшості.

В описаному взаємозв'язку представницьких дій та громадської думки

виявляється тісний взаємозв'язок «легітимації дією» та «легітимації консен-

сусом» [§ 11, II, 4]; тобто взаємозв'язок такої, що «раціоналізує» та «культи-

вує», участі представницьких, репрезентативних дій, з одного боку, та їх зво-

ротного зв'язку з принциповою здатністю правового суспільства до консен-

сусу— з іншого [§ 20, IV].

Якщо узагальнити все зазначене вище, то державно-правова репрезента-

тивна демократія виявляється не просто способом виходу із складних ситу-

ацій, а найкращим варіантом демократії, який дає можливість контролювати

державні справи, а також знаходити компетентні та розумні правові та полі-

тичні рішення, які вивищуються над тимчасовими пориваннями та бездум-

ністю. Таким чином створюється стабілізуючий елемент у повсякденному

плині думок та поглядів. Саме таку роль може відігравати в демократії полі-

тичний діяч, хоча саме ця його можливість не завжди реалізується.

Попри всі інституційні зусилля щодо раціонального з'ясування правових

рішень та незважаючи на їх зворотний зв'язок з готовністю більшості насе-

лення до консенсусу, все ж таки державно-правова репрезентативна демо-

кратія не може сягнути ідеалу — досягти за допомоги своєї політичної сис-

теми співіснування керованих розумом індивідуальних автономій [§ 26, III,

1]. Це відбувається вясетому, що люди мають різ ну совість [§ 20, II]. Держав-

но-правова репрезентативна система не може гарантувати того, що питання

справедливості та правосуддя будуть врешті-решт розв'язуватися виходячи з

правосвідомості більшості, а не на підставі особистої зацікавленості або зма-

ніпульованих поглядів та настроїв. Крім того репрезентативна система, зі

свого боку, створює силові структури, які стоять на службі її власних однобіч-

них інтересів. Але загалом є багато шансів для гармонійного та розумного

компромісу інтересіву правовій державі, компромісу, який передбачає необ-

хідність зменшення загальної кількості суб'єктивних впливів та наближення

рішень до правосвідомості більшості.

Саме такі правові та конституційні системи створюють якнайкращі умо-

ви для того, щоб юридичні концепції проходили через процес складного та

багатошарового творення шляхом «спроб та помилок». Таким чином, за

753

(

Розділ 4-В. Правова свідомість

допомоги численних гарантій дистанційованого та раціонального прийнят-

тя рішень створюється схвалений більшістю тезаурус норм та правових прин-

ципів.

/7. Вихідний пункт пануючих уявлень про справедливість

Пропозиція орієнтуватися на пануючі, тобто визнані більшістю, уявлен-

ня про справедливість приводить до питання про те, в який спосіб можна

прийти до створення таких уявлень поняттєвим, «операційним» шляхом, де

шукати їхній вихідний пункт. У конкретному суспільстві не існує цілісної,

недиференційовапої громадської думки; тут може йтися лише про різні,

тематично артикульовані погляди, які знаходять іноді більшу, а іноді — мен-

шу підтримку [Циппеліус, А81Ь, § 28, IV, 1]. Проте деякі межі існують і при

з'ясуванні цих певних тематичних уявлень [§ 5, III]. Для пануючих у суспіль-

стві уявлень про справедливість існують певні точки відліку: вони поляга-

ють у конституційних та інших нормах попереднього правового порядку, у

правових принципах судових та адміністративних рішень, а також в інститу-

ціях суспільного життя.

Найважливішою підставою для зазначених уявлень про справедливість є

сам правовий порядок у його цілісності. Він виходить з того, що втілюються

в життя йзберігаються — принаймні відповідно до головного напряму роз-

витку права — ті погляди, які користуються підтримкою у цьому суспіль-

стві: так, законодавець, як правило, орієнтуватиметься на пануючі уявлення

про цінності вже тому що він пов'язаний із звичаями та принципами ухва-

лення судових рішень у минулому; парламентські дискусіїтакож загалом зав-

жди враховують громадську думку [І, 3]. Навіть утих випадках, коли в цьо-

му немає особливої потреби, суспільство здебільшого орієнтується на уяв-

лення про справедливість діючого права й тісно з ним пов'язане [§ 6, VII].

Прагнення бути втіленням пануючих етико-правових уявлень стосується тих

принципів справедливості, які закладені в конституції держави, — це перш

за все головні правові гарантії. Категорії справедливості виявляються також

і в тих правових рішеннях, які є узагальненням різних судових рішень. Цілі

генерації юристів створюють крок за кроком (через прийняття своїх рішень)

юридичну традицію. При цьому вони постійно орієнтуються —в різноман-

ітних аспектах своєї діяльності — на схожі способи розв'язання юридичних

проблем, звертаючи свою увагу нате, щоб запропоновані рішення були прий-

нятними для всього правового суспільства [1,3]. Ттюрить традицію тільки те;

що може отримати загальне схвалення.

(

§ 21. Пануючі уявлення про справедливість

Таким чином, існуючі у правовій системі норми та принципи, до них

І належать і принципи демократичної держави, їагалом є втіленням досяг-

І нутого консенсусу в розумінні права більшістю. У межах правової сис-

і теми консенсус з певних питань права та справедливості може «визна-

і чатися» на різних її рівнях і з різною мірою обов'язковості: на рівні ви-

? щих конституційних норм, на рівні просто законів, а також на рівні друго-

рядних законів та практичного застосування права. При цьому конституцій-

| ні норми утворюють ті своєрідні межі, в яких уже інші компетентні орга-

ни намагаються досягти згоди з приводу розв'язання правових проблем та

вироблення перш за все відповідної законодавчої думки. Водночас зако-

нодавчі норми та норми іншого рівня залишають простір для смислової

інтерпретації та прогалини, які ставлять перед відповідними органами,

що відповідають за практичне застосування права, завдання знаходження

правових рішень проблемних ситуацій. Такі інтерпретації та заповнення

прогалин можуть стати постійними. На цій підставі знову існує ймовір-

ність «виникнення» питання про єдність громадської думки з приводу спра-

ведливості рішень: домінуюча практика інтерпретації закону або запов-

нення його прогалин належним чином може стати об'єктом дискусії й бути

заміненою іншою практикою. Закони здатні змінюватися й можуть бути

скасовані. За межами критики впродовж тривалого часу не можуть зали-

шатися навіть конституційні норми, які підлягають (часто-густо під впли-

вом несприятливих обставин) законній конституційній ревізії, а у крайніх

випадках — революційній зміні.

Певний етико-правовий контекст створюють не лише правові принципи

^Ціонального права, але й відповідні принципи більш широкого культурно-

го середовища; саме до цих правових принципів, які отримали загальне ви-

знання в широкому контексті всієї культури, — іиз §епт.іит (з лат. — між-

народне право), —звернена, зокрема, практика застосування римського пра-

ва. З'ясування таких принципів є найважливішим завданням порівняльного

права. Порівняння того, як певні правові проблеми розв'язуються в спорід-

неному правовому середовищі, може не в останню чергу надати імпульс і

аргументи для розв'язання власних проблем [§ 39, II, 1], які мають місце у

творенні і тлумаченні законів'

Крім того, соціально-етичні уявлення знаходять своє відображення та-

кож в існуючих звичаях та певних царинах суспільного життя, наприклад у

;

: формах шлюбу, що передаються від генераціїдо генерації. Так, у своєму слав-

. нозвісному визначенні правознавства Юльпіан підкреслює значення

СЬ.5іагк,

Кес/ійуе_7е/с/шл_ іш

цПепзкШсНеп

КесЬі,

П,

1997, 8.1024

155

Розділ 4-В. Правова свідомість

Іштапашт гегит іюііііа (з лаг. — знання людських справ) [Оі_., 1, 1.10,2].

Спосіб організації спільного ЖИТТЯ людей, що виникає із самої дійсності,

завжди був великим учителем юриспруденції, саме до нього повинне було

звертатися право в ранні епохи законів, суддів та судових засідателів; у нього

навчався і автор середньовічною посібника з права; за сучасних умов він

часто-густо приховується під поняттям «природи речей» [§ 12, V], без нього

взагалі було б неможливим, наприклад, римське або англо-саксонське дер-

жавне право. Вкорінені в самій дійсності інституції соціального життя (на-

приклад конституційні домовленості, певні способи організації сім'ї, певні

традиції та способи організації торговельних зв'язків) створюються через

те, що поведінка зацікавлених сторін орієнтується на певні нормативні зраз-

ки, які вже як доправові норми поведінки організовують спільне життя лю-

дей. Таким чином, практика соціального спільного життя є своєрідною від-

правною точкою для таких «доправових» норм поведінки, які є втіленням

пануючих уявлень про належну, правильну поведінку. Відповідно існуючий

звичай або створена інституція можуть поставати не просто як факти, які

задають критерій оцінки правових рішень; це можливо лише тоді, коли вони

постають як утілення пануючих соціально-етичних уявлень. Вони можуть

бути підставою для прийняття справедливих рішень лише у тому випадку,

коли усвідомлюються та відчуваються саме як позитивні, а не як негативні

традиції.

Не в останню чергу методи емпіричного вивчення громадської думки

потрібні для того, щоб установити, наскільки відповідні етико-правові по-

гляди сприяють розв'язанню певних питань, — наприклад, питання про те,

чи можливо взагал і, а якщо так, то за яких умов та за яких обмежень, перери-

вання вагітності або подання допомоги людині, яка воліє померти. Часто-

густо, особливо тоді, коли це зачіпає власні інтереси опитуваних, їхня відпо-

відь визначається не безсторонньою «моральною інстанцією», а тією роллю,

яку відіграє це запитання для них самих — неначе запитання «Що згідно з

твоєю совістю є справедливим?» звучить так: «Що є вигідним особисто для

тебе?». Отже, ми тут наражаємося на ту саму небезпеку фальсифікації, з якою

мали справу тоці, коли розглядали проблему прийняття демократичних рі-

шень більшістю голосів [І, 2].

Таким чином, система етико-правових уявлень не може бути ні зовсім

несуперечливою, ні позбавленою якихось прогалин. Поступово стає цілком

очевидно, що етос певного культурного середовища, включаючи й правову

мораль, являє собою багатовимірну, не позбавлену прогалин та нерозв'яз-

них конфліктів карги ну.

7 56

1 г

§ 21. Пануючі уявлення про справедливість

ПІ. Відносність пануючих уявлень про справедливість

Релятивність індивідуальною правового почуття |§ 20, II] повніша нідоб-

ражатися в пануючих— тобто лише п тих, що узгоджуються з думками

|; більшості, — уявленнях про справедливість.

Ці уявлення, як і індивідуальні погляди на справедливість, можуть зміню-

ватися залежно від того, як зникає з поля зору старий досвід справедливості

і йз'являється новий [див.: Гартман, 1925, розділ ба].

1 і Релятивізуючим чинником як загальних, так і індивідуальних уявлень про

справедливість є різниця в преференціях, відповідно до яких визначається

більша або менша вага тих чи тих намірів.

Цілком імовірно, що тут можна вести мову про певну домінуючу тенден-

цію, яка лише тоді зможе відігравати свою роль — визначати «характер на-

роду», коли стане переважною у цього народу [Різлер, К.О, 49 і]; водночас

1 і досить важко з'ясувати, наскільки існуючі попередні судження зумовлені

і | спадковістю, а наскільки — вихованням та традицією.

І І Більш реально відповісти на питання про вплив на соціальну мораль

\ \ історичних і соціальних «умов навколишнього світу». Різні у зазначеному

розумінні ситуації мають неоднакове значення та силу впливу на прагнення

людей. «Мінливий плин життя висуває на передній план наших переконань

та вчинків різні цінності». Так, наприклад, абсолютизм з його зневажанням

індивідуальної свободи та системою привілеїв може збудити таке прагнення

народу до свободи та рівності, яке врешті-решт остаточно заполоняє сві-

домість людей.

Безперечно, що пануючі у певному суспільстві уявлення про справед-

ливість впливають і на економічні умови. Наприклад, на ранніх етапах роз-

витку індустріального капіталізму внаслідок зневажливого ставлення до ти-

сяч робітників у громадській думці створюється уявлення про комуну, яка

має своєю метою соціальну справедливість та справедливі економічні від-

носини. Це, в свою чергу, сприяло народженню соціального трудового пра-

ва. Водночас «економічний базис» не був єдиним вирішальним чинником

такого руху.

Річ у тім, що окреслений вище розвиток соціальної моралі та права від-

бувався ще й через те, що християнська традиція завжди підтримувана в людях

почуття морального обов'язку стосовно знедолених та слабких. Якби цей

чинник духовності не впливав на формування ціннісних уявлень у свідомості

людей, якби в них не підтримувалося почуття морального обов'язку, то роз-

виток соціальної моралі та права, можливо, відбувався б зовсім інакше:

157

Розділ 4-В. Правова свідомість

дохристиянський світ мало турбувала доля бідних та пригнічених, багаті та

можновладні нещадно впроваджували свою владу, слабкі ж жалюгідно існу-

вали й при цьому не спостерігалося жодних ознак морального або соціаль-

ного руху, схожого па той, який народився (також під впливом жалюгідного^

становища робітників) у Західній Європі XIX ст.

До чинників, які впливають на пануючу правову мораль, належить і саме

право. Те, що визначається законами, релевантними з етико-правової точки

зору, — наприклад, конституційним або кримінальним правом, або ж те, що

суд у своїй практичній діяльності постійно обґрунтовує як правові дії, у по-

дальшому починає сприйматися як ціннісні уявлення (якщо досі вони не від-

повідали пануючим уявленням про справедливість): право, якому вдалося

затвердитися, нестримно впливає й на правову мораль [§ б, VII]. Причина

цього — вкорінене у кожному суспільстві відчуття порядку та потреба в стій-

ких орієнтирах. «Панує той, хто створює порядок», —це висловлювання сто-

су ється не лише державної влади, але й значною мірою соціальної моралі,

IV. Хибні шляхи соціальної моралі

Серед пануючих ціннісних уявлень в «обі гу» можуть також перебувати й

«фальшиві монети». «Фальшиві» уявлення про цінності можуть виникати

різним чином.

Вони з'являються у тому випадку, коли, оцінюючи існуючий стан речей,

ми сприймаємо його не таким, яким він є насправді. Коли хтось зв'язується з

нечистою силою й намагається зачарувати людей, щоб вони негативно ста-

вилися до свого блага або здоров'я, то він заслуговує на осуд та покараних.

Проте це висловлювання не містить у собі ніякого хибного критерію оцінки.

Просто існуючий стан речей не відповідає нашому уявленню про нього. Та-

ким чином, наші головні етичні норми навряд чи відрізняються від норм тієї

людини, яка, як в описаному випадку, займається чаклунством; наша відмін-

ність від неї— у різних знаннях про стан речей. Чаклун є жертвою свого

хибного бачення справжнього стану речей. Якщо ми покажемо, що саме це

бачення є засадовим стосовно йото уявлень про цінності, то тим самим ми;

викриємо їхню хибність. :

Водночас хибними можуть бути й самі етико-правові передумови, Й тут.

(ідеться не про можливість такої ситуації, коли створені звичаї ВІДХИЛЯЮТЬСЯ

від існуючої соціальної моралі, — прикладом може бути покровительство на?-

службі, мої иви якого аж ніяк не відповідають справжньому станові речей. ".

Ще більш складною є ситуація, коли погляди більшості підпадають, бей

тривалих роздумів, під вплив тих оцінок, що їх навіюють засоби масової)

158

[&ї§21. Пануючі уявлення про справедливість

'.інформаціїабо «чутки». Моральна синхронізація тратт яється набагато рідше,

||ніж смакова. Про що взагалі можна говорити, якщо людина вважас за нор-

;

магь.чс бойкотувати своїх співгромадян через їхній світогляд або расову

І приналежність? Уже від часів війн та громадянських конфліктів нам відомо,

І наскільки сильно навіювання може впливати на формування світогляду цілих

У народів або інших груп, навіть якщо воно не має переконливої сили. При

Ццьому потрібно виходити з того, що совість кожної окремої людини є не лише

іівитоком, але й межею моральних переконань [§ 18,1]. Відповідно випробу-

Цванням для рекомендованих моральних норм є питання про їх відповідність

| совісті більшості населення.

З іншого боку, ці прагматичні передумови не виливають на те, що в ролі

«пануючої суспільної моралі» повинні сприйматися лише ті погляди, які

івитримують перевірку таким критерієм, як совість більшості. У багатьох

|випадках совість окремої особистості пробуджується лише тоді, коли їй на-

1 справді доводиться розв'язувати певний етичний конфлікт у конкретній

І життєв ій ситуації, задаючи собі при цьому конкретні запитання про те, що є

справедливим, а що — ні. Цілком очевидно, що пануючі етико-правові по-

| гляди, оскільки вони не можуть відповідати потребам усіх без винятку членів

суспільства, не можуть бути перевіреними й на їхню відповідність совісті

Ікожного окремого індивіда. И часто йдеться лише про те, чи відповідають

і зони голосу совісті хоча б більшості членів суспільства.

І Питання про те, чи повинні певні уявлення про справедливість постій-

но витримувати таку перевірку, найбільше загострюється тоді, коли відбу-

8 ааеться зміна пануючої соціальної моралі. Трапляється також, що погляди,

«ісі були спочатку лише результатом навіювання, поступово стають мо-

ральними переконаннями більшості. Те. про що спочатку говорили, не вель-

ми замислюючись, змогло перебудувати всі ціннісні орієнтири та, зокре-

І'ма, витіснити одні певні пріоритети й посилити інші. У такий спосіб відбу-

Щ рається перерозподіл існуючих у суспільстві пріоритетів, і те, що спочат-

ку не відповідало переконанням совісті більшості, починає впливати на

[Сприйняття цією більшістю цінностей, беручи у зазначеному розумінні

*; участь у вихованні цієї більшості. Народ постійно зазнає таких змін паную-

чих пріоритетів. Ймовірно, що в усіх базових моральних поглядах існу-

рють і такі орієнтири, які увіходять своєю незмінною частиною до сощаль-

р;ноїморалі й не можуть зникнути під впливом змін. Але не менш очевид-

Шішм є й те, що численні моральні погляди, які спочатку здавалися просто

райвими, поступово стають переконаннями совісті. Найважливішим під-

ррунтям для такого морального узгодження є емпірична потреба людей в

Розділ 4-В. Правова свідомість

усталених орієнтирах та вплив конформістського первня,асаме — інстин-

кту подолання пригнічуючого дисонансу між власними переконаннями та

поглядами свого середовища, неможливість постійно жити у протиріччі з

думками оточуючих. Ініціаторами такого формування головних цінностей

часто є місіонери, реформатори, ренесанси та революції. Але яким чином

той, хто творить нові моральні погляди й робить їх переконаннями совісті

більшості, хто сам себе призначає та затверджує суддею, яким чином він

може визначити, чи насправді його погляди неістинними?

Можливість того, що люди внаслідок теоретичних міркуваньвизначають

справедливість або несправедливість певних речей, є, ймовірно, обмеженою.

Радше за все такі межі окреслені самою «біологічною програмою» [§ 8, і;

§ 19, IV, 1]. Проте можливість визначення цих меж як підґрунтя консенсусу

може бути у кінцевому підсумку виявлена за допомоги'самого консенсусу

[§ '8,1,4].

§ 22. «Ршиковані» рішення

/. «Обмеженість» правового почуття

На численні запитання, пов'язані із справедливістю, можна знайти такі

відповіді, які будуть сприйматися як слушні більшою частиною населення.

Значить, і в питаннях справедливості існує принципова можливість подо-

лання радикальної суб'єктивності, знаходження взаєморозуміння з іншими

людьми й досягнення більш-менш широкого консенсусу.

Звичайно, усталеність схвалених більшістю уявлень про справедливість

визначають здебільшого типові життєві ситуації. Це не може бути вільна від

прогалин та протиріч система справедливості, яка має остаточні відповіді на

всі проблеми справедливості, що існують у певному суспільстві.

З'ясування головних уявлень про справедливість ускладнюється ще й тим,

що йдеться про неперервний процес, оскільки пі уявлення постійно зміню-

ються залежно від зміни пріоритетів: як під впливом зовнішніх обставин,

так і у зв'язку з виникненням нових і більш переконливих аргументів |§ 21,

III]. Таким лином, пакуюча правова мораль не встановлює ніякого постій-

ного об'єкта дослідження, як це робить, наприклад, географія — над її об'єк-

том можна працювати впродовж сторіччя, заповнюючи на географічній малі

«білі плями».

Гам, де пануюча соціальна мораль не пропонує ніяких ґрунтовних та

остаточних рішень, для пошуку справедливогорішення потрібно знову звер-

(

§22. «Ризиковані» рішення

нутися до індивідуального правового почуття, незважаючи на всю віднос-

ність останнього [§ 20, II]. Водночас існують і такі рішення, які не мають

ніякого опертя на особисте правове почуття й для отримання яких необхід-

но (не без ризику) увіходити в етико-правову царину.

//. Справедливість та «ризиковані» рішення

Таким чином, у випадку гострої потреби пошук справедливості здійс-

нюється у царині найпотаємніших особистісних рішень, де можливе лише

радикальне суб'єктивне розв'язання проблем. Отже, етичні рішення наража-

ються на певний ризик. Так, Микола Гартман стверджував, що за вибором та

розв'язанням не обов'язково стоїть вичерпне розуміння проблеми, а не-

рідко — «розпач того, хто сумлінно шукає» [Гартман, 1925, розділ 80с1, ЗІЬ].

«Якщо людині потрібно розв'язати конфлікт, тобто знайти аксіологічно ви-

черпне рішення, то їй не треба... приймати рішення; їй необхідно йти шля-

хом розгадування. Водночас це не є реально існуючою життєвою ситуацією.

В житті людина повинна крок за кроком, розв'язувати ці ситуації, не знаючи

їх розгадки» [Гартман, 1925, розділ 80§, ЗІЬ, 50Ь].

Екзистенційна філософія ризику набула найширшого розголосу, спові-

стивши про проектний характер, об'єктивність етичних рішень. Центральне

місце у цій філософії приділене описові вчинків, які мають зазначені вище

ознаки. Хайдеггер (1889—1976) принципово вбачав в об'єктивації, навіть у

таму випадку, коли вона постає як об'єктивна етика цінностей, відчуження

від власного буття [Хайдеггер, 1927, § 55 ІТ; 1957,242 г]. Для нього світ люд-

ського буття — це буття у світі з іншими людьми (Міг\уе11) [1927, § 26]. Та-

ким чином, свідомість, яка пізнає світ, не від самого початку протистоїть

цьому світові, це відбувається тоді, коли вона вступає в якісь відносини з

ним. Дуалізм же «Я» та світу є головною структурою людського буття; саме

це буття є первинним і для людського пізнання, тобто таким способом буття,

який намагається завжди «вийти за межі» вже існуючого, відомого світу [1927,

§ 12 (]• Не можна не враховувати «однакову первинність конститутивного

моменту» й не доводити те, що «все й кожний зокрема походять від однієї

простої "першооснови" (наприклад чистої свідомості або "об'єктивної" дійс-

ності)» [ 1927, § 28]. Водночас саме в дискусії з навколишнім світом і розкри-

вається людське буття. Воно завжди залишається прихованим там, де люд-

ські вчинки— цезвичайні вчинки середньої, пересічної людини [1927, § 27].

На противагу цьому своєрідність екзистенційного вчинку полягає в тому на-

себе-самого-полишеному-бутті, у невизначеності та рішучості, а неу «зовніш-

161

Розділ 4-В. Правова свідомість

ньому, примусовому прагненні втілити існуючу можливість. Рішення — це

лише певний незакінчений проект, ескіз, окреслення відповідної можли-

вості» [1927, §60].

З цієї точки зору право може видатися опертям людського буття, оскіль-

ки воно завжди намагається віднайти те, що є можливим, орієнтується на

об'єктивність, на пересічні, усереднені вчинки людини. Це відповідає зав-

данню права, яке встановлює правові орієнтири й відповідно правову безпе-

ку. Виходячи з цього та з інших підстав, право орієнтується на пануючі в

суспільстві соціально-етичні уявлення [§ 21]. При цьому завдання створен-

ня справедливості знову й знову приводить до необхідності прийняття особ-

ливо стабільних рішень з тих питань, з яких домінуючі в суспільстві правові

почуття не пропонують ніякого певного критерію для прийняття правиль-

них рішень і через це ризикують справедливістю; тому юристи повинні ство-

рювати дедалі новіші проекти й перебирати на себе відповідальність за май-

бутні критерії справедливості. «Коли йдеться проте, щоб знайти «справжнє

й справедливе право» у певній конкретній ситуації, наприклад, в історії кон-

кретного народу, то навіть у найбільш спокійні епохи воно не може розвива-

тися гармонійно-іюступово, як вважають консервативні романтики... Навпа-

ки, багато з того, що мало бути розв'язане в минулому, всім своїм тягарем

упало на далеке майбутнє» [Шпрангер, 1948,412].

Карл Ясперс (1883—1969) також слушно зазначав: «Не існує позбавленого

часу буття, яке можна було б систематично осягнути, щоб уникнути хвилю-

вань, пов'язаних з можливістю прийняття рішення; не існує такої правиль-

ної орган ізаціїжиття, дотримання якої було б цілком достатньо для того, щоб

прийняти правильне рішення; немає такої абсолютної істини, яка б надала

мені можливість зробити остаточний висновок про те, хто я і що роблю»

[Ясперс, 1956,1,275].

Підґрунтям такого бачення є недостатність та фрагментарність людського

пізнання справедливості, яке не може бути запорукою живої справедливості,

що не має ознак застиглої мертвої схеми й потребує дедалі нових відкриттів.

Нові антиномії цілей, які весь час виникають перед суспільством, потребу-

ють постійного відродження справедливості. Вона є, якщо скористатися об-

разом Геракліта, — річкою, яка, хоч би коли ми увіходили в неї, завжди є

іншою. Якщо все буде відомо наперед, то втрачається сама жива свобода з

усією її невизначеністю та з усіма її можливостями створити щось нове,,

«Якщо йдеться про свободу, то значимість та постійність мусять бути дуже

тендітними. —Якби істинність буття полягала в значеннях несуперечливот

го мислення, то непорушний стан монотонного, такого, що дорівнює самому.

162

{ 22. «Ризиковані» рішення

собі, буття нагадував би буття смерті». Буття як свобода не може бути ста-

лим. «Воно існує, доки розвивається, й назавжди гине, коли стає незмін-

ним» [Ясперс, 1956, НІ, 227].

Таким чином, не до кінця продуманий ескіз матеріальної«систеии цін-

иостей» — як, наприклад, наївний пафос несправедливості у звичаєвому

праві або глибоке переконання гегельянців в існуванні об'єктивного розу-

иу, який розгортається в історії,— відступає від точки зору про те, що

неминучий та завжди актуальний для справедливості риз.тк, який, як здаєть-

ся, перебуває в межах гарантованої постійності об'єктивних уявлень про

справедливість, виникає знову й знову, полишаючи окреслені межі.

Якщо самі по собі поняття спрачедливості не можуть запропонувати аб-

солютно надійних та всіма визнаних способів поведінки, то необхідні у та-

кому випадку орієнтири повинні бути створені іншим чином.

Для забезпечення правової безпеки та правового миру є необхідним існу-

вання певних органів та методів, які повинні гарантовано та ефективно вста-

новити те, що є правовим у цьому суспільстві [§ 23, І, 2; II]. Проте це є не

єдиним витоком дуалізму справедливості та авторитарних рішень. Водно-

час, незважаючи на підґрунтя цього дуалізму, потреби самої справедливості

зумовлюють необхідність існування певного досвіду та компетенції, які до-

поможуть прийняти рішення поза межами знань про справедливість.

Створенню впевненості у правильності обраних рішень та орієнтирів, у

надійності підвалин соціальних диспозицій слугує також принцип неперер-

вності права. Він наказує: відмовитися від усталених норм поведінки можна

лише у тому випадку, коли причина для цього є вагомішою, ніж потреба у

стабільності нормативного порядку [§ 23, IV].

163

Розділ 5

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ

І НЕДОТОРКАНОСТІ ГРОМАДЯН

§ 23. Принципове значення та форми прояву

І. Загальна потреба в надійних орієнтирах

1. Недостатність природжених механізмів управління поведінкою,

Антропологічно людина є «не цілком усталеною (строго визначеною) твари-

ною», соціальна поведінка якої лише певною мірою регулюється за допомо-

ги природжених механізмів поведінки [§ 8, II; § 19. IV, 1]: інстинкти не мо-

жуть дати людині достатньої впевненості у правильності обраних критеріїв —

ні у спільному житті у сім'ї, ні стосовно поведінки у складних, з певним

поділом праці спільнотах, це стосується також як царини суспільного вироб-

ництва, товарообміну, так і звичайнісіньких правил дорожнього руху.

У зв'язку з цим норми поведінки, завдяки яким люди наперед належним

чином можуть регулювати свої дії, повинні бути створені штучно. Лише у

тому випадку, коли людина посідає своє місце у нормативно впорядкованій

царині життя («інституціях»), вона знаходиться у «стабільній структурі» [Ге-

лен, 1973, 96 її]. Обрані та апробовані моделі поведінки до того ж звільня-

ються від необхідності приймати дедалі нові рішення: оскільки нормами по-

ведінки, які існують у суспільстві, вже багато чого передбачено, то окрема

особистість уже не потребує того, щоб зважувати в кожній конкретній ситу-

ації всі можливі варіанти поведінки й робити з-поміж них вибір. Унаслідок

цього впевненість у правильності обраних орієнтирів слугує не лише соці

альній, але й інднвідуально-психічній стабільності. Звичайно, такі норма-

глині орієнтувальні схеми можна критикувати, вони зумовлені часом і по-

в'язані з конкретною ситуацією. Звичайно, вони «здатні до модифікації»,

часто-густо навіть потребують їі [Циппезііус, В.З, § 1,111,3

,. Проте копи зміни

відбуваються твдтотгеспод\ватіо, дачною

ТАЇНОЮ

порушуючи сотпапьштіі

таадтт^рзил» ^^ллтенлочі «^ч<ж%\)\ч»-ло л^лтунз \лр\\\чюотть др шт-

$ 23. Принципове значення та форми прояву

нення в людях афективного первня, й зокрема агресивності. Так, епохи, які

ставили під сумнів традиційні норми та порядки, найчастіше ставали й епо-

хами особливого насильства. (Навіть в індивідуал ьнсму розвитку багато чого

залежить від «перехідного віку», коли на зміну дитячій самоочевидності при-

ходить утрата нормативних орієнтирів.)

Загалом, надійні нормативні моделі поведінки є необхідними для ство-

рення будь-якого високоорганізованого суспільства. Суспільство виникає як

структура смислів, що орієнтують поведінку: вона необхідна для того, щоб

більша частина людей спрямовувала й координувала свої дії одними й тими

самими нормами поведінки [§ 27,1].

2. Недостатність загальновизнаних концепцій справедливості. Ми

вже зазначали, що сама по собі концепція справедливості не може надати

вичерпних, надійних, усіма визнаних орієнтирів поведінки. У зв'язку з цим

виникає необхідність у гарантованому визначенні того, що є правильним, за

допомоги рішень. Саме тут містяться витоки та підґрунтя легітимації право-

вого позитивізму [§ 11,11,3].

Водночас правова безпека буде гарантованою лише тоді, коли зазначені

рішення приймає авторитетна влада, яка також спроможна втілити в життя

те, що вважає правильним. Надійність орієнтирів тісно пов'язана з упевне-

ністю у можливості їх реалізації [II]. Саме звідси виникає завдання держави

забезпечити «розв'язання» нерозв'язних питань справедливості. Томас Гоббс

(1588—1679) сформулював цю думку надзвичайно чітко: кожного дня вини-

кають нові думки з приводу того, що є правом і що не є таким, а приводом

для цього стають суперечка, вбивство, спроба вбивства. Тому державна вла-

да

повинна «розвіяти

ці

хмари» [Гоббс,

Ве

УІСЄ,

передмова]. Саме

у тих ви-

падках, коли точки зору людей з приводу того, що таке право та його запере-

чення, що таке добро та зло, не збігаються, потрібно створити, виробити

обов'язкове рішення, яке б указувано, як саме треба діяти.

/7. Головні функції та компоненти правової безпеки

Головним завданням кожного правового суспільства є забезпечення пра-

вового миру, порядку, надійності, стабільності. Гоббс, який під час громадян-

ської війни в Англії міг спостерігати тіньові боки забезпечення безпеки су-

спільного життя, саме у забезпеченні порядку та зміцненні безпеки вбачав

безпосередньо легітимаційні функції держави. И.Бентам вважав створення

та гарантування безпеки найважливішою метою законодавчої влади. Саме

^безпека є істотною ознакою цивілізації: лише закон може забезпечити дов-

165