Циппеліус Р. Філософія права

Подождите немного. Документ загружается.

ВСТУП

Все мас бути зроблене настільки просто,

наскільки це можливо, але не простіше.

Альберт Ейнштейн

1. Право являє собою досить складну, багатошарову структуру. Однак

постійно виявляється схильність до спрощених уявлень про це явище. Дехто

стверджує, що право є лише фактичним регулятором спільного життя лю-

дей; інші вважають, що воно є лише системою нормативних смислів. Що ж

стосується чинників, які визначають зміст правових норм, то й їх розмаїття

намагаються спростити. Так, деякі дослідники прагнуть вивести право з усією

його змістовною різноманітністю з людської природи. Інші розглядають право

як продукт економічних відносин. Ще інші вбачають у ньому вияв «духу

народу» або ж менталітету, який панує в суспільстві.

Проте такі спроби дати занадто просту відповідь на питання про природу

права неминуче приречені на провал. Теорії, які намагаються звести право

до окремих, хоча переважно і влучно виокремлених рис, як правило зали-

шають поза увагою важливі аспекти.

Наприклад, одна з правових теорій, яка розглядає право лише як регулю-

вання зовнішньої поведінки, не враховує того, що координація поведінки

людей здійснюється через опосередковані («об'єктивні») норми поведінки,

тобто за допомоги «смислових» орієнтирів. З іншого боку, крайній норма-

тивізм, який вбачає у праві лише структуру нормативних смислових змістів,

не бере до уваги те, що живе право є водночас «фактом»: правове суспіль-

ство утворюється тоді, коли люди організують свої повсякденні дії відповід-

но до певних норм; справжнє право є «законом у дії» («Іа\у іп асгіоп»).

І Іанує значна єдність стосовно того, що право визначене інтересами і спів-

відношенням сил. Однак воно не є лише їх продуктом. Не зі всяким право-

вим вирішенням конфлікту інтересів погоджуються. Однобічно визначені ін-

тересами закони ми критикуємо як несправедливі і вводимо через критерій

справедливості моральні категорії. Така вимога справедливості має шанс

справити вплив на зміст права,

Вступ

З самого початку має місце, отже, скепсис проти спроби осягнути право

однобічно, в одному аспекті. Так, право як порядок норм є смисловим змістом,

а не фактом. Але воно перебуває у зв'язкуз антропологічними і соціальними

факторами. Його зміст і його дієвість зумовлені цими факторами і, з іншого

боку, впливають на спосіб людської поведінки і, таким чином, на соціальні

явища. Але право зумовлене не лише інтересами і не вичерпується тим, що

ефективно регулює задоволення інтересів. Воно повинно також бути спра-

ведливим регулюванням інтересів. Відкритим залишається також питання, в

якому відношенні перебувають право і справедливість. Коротше кажучи,

йдеться про те, щоб складну структуру права схоплювати в різноманітності

його понятійних моментів, не редукуючи до цих моментів [пор.: § 4, І].

//. Для розв' язання питань, які життя ставить перед юристами, для вироб-

лення понять, які для цього потрібні, і для знаходження критеріїв справед-

ливості слугує метод випробувального мислення [Цнппеліус, КиС, Кар. 1 і]*.

Подібний випробувальний підхід є на сьогодні найуспішнішим методом ро-

зумової орієнтації в світі, який застосовується не лише щодо предметів при-

родознавства, але й у розгляді питань етики та права [§11, НІ].

Так, уже під час розв'язання окремих проблем права і справедливості

обережно експериментують: ставлять проблему, випробовують на досвіді і,

коли потрібно, коригують або в цілому замінюють на краще рішення. При-

кладом експериментуючого мислення в галузі права є, зокрема, «аргумента-

ція від випадку до випадку» (принцип прецеденту) в англо-саксонському

судовому праві [§ 18, II] та головні принципи методу типізації подібних ви-

падків [§ 40]. Зрозуміло, що правознавство проходить свій шлях, який не

може достеменно збігатися із шляхом, що ним розвивається природознав-

ство. Критерії, виходячи з яких ми повинні зробити висновок проте, наскільки

певне рішення «витримує перевірку», —у правознавстві менш строгі, ніж у

царині природознавства [§11, III, 3].

Сфера застосування випробувального мислення не обмежується розв'я-

занням окремих правових питань. Дискусію між загальними теоріями права

і справедливості, яка розгорнулась в історичному розвитку теорій, можна

ретроспективно розглядати як низку мислених спроб, за яких поняття права

і критерії справедливості заново утворювались, випробовувались при засто-

совуванні і, якщо не витримували випробовування, замінювались іншими

рішеннями [§ 1;§ 11,111; 12 Я]. Звідси випливає і те, що сьогоднішня подоба

консенсусу є лише тимчасовим результатом пізнавальних зусиль.

* Тут і далі бібліографічні посилання наведено відповідно до німецького оригіналу. Спи-

сок бібліографічних скорочень див. с.279. — Ред.

Розділ 1

ПОНЯТТЯ ПРАВА

§ 1. Принципи утворення поняття

/. Метод та мета утворення поняття

Полеміка між юристами стосовно визначення поняття права точиться до

сьогодні. Але нині ситуація з людськими пізнавальними зусиллями видаєть-

ся такою, що наші спроби схопити світу поняттях ніколи остаточно не добі-

гають до кінця. Поняття, як і теорії, являють собою лише тимчасові резуль-

тати наших пізнавальних зусиль, результати, які піддаються критиці і кори-

гуванню. Так, у перебігу історії, зокрема, ми зустрічаємо дуже відмінні по-

няття «права», які знову і знову піддаються критиці, уточнюються або зовсім

відкидаються.

У прагненні усвідомити, що ж є правом, ми стикаємося з тією особливі-

стю, що право є упорядкуванням поведінки людей, яке регулює їхнє спільне

життя. Проте одразу ж виникає питання: чи йдеться у цьому випадку лише

про фактичні закономірності поведінки, які спостерігаються ззовні, — по-

дібно до тих, які виявляє зоолог, стежачи за життям мурашника, чи про опо-

середковану передбачуваність поведінки, тобто про заборони та приписи,

які керують поведінкою людей? І якщо ми приймаємо друге, то чи повинні

ми у такому випадку розуміти під «правом» «абстрактні» чи конкретно здійс-

нювані приписи, тобто приписи, відповідно до яких фактично організується

впорядковане та безпечне життя певного суспільства?

Наступне питання випливає з того, що не всі норми поведінки певного

суспільства охоплені поняттям «право». Існують звичаї поведінки за сто-

лом, носіння одягу, спілкування з особами протилежної статі, правила вітан-

ня та взагалі поводження у спільноті, норми добросусідських відносин та

подання допомоги, звичаї святкування, релігійні традиції, правила здійс-

нення та виконання торговельних угод, правила трудових взаємовідносин

та багато інших. Далеко не всі з цих норм поведінки є правовими нормами.

§ 1. Принципи утворення поняття

Останні утворюють лише частину тих норм поведінки, які регулюють су-

спільне життя й від дотримання яких залежить нормальне функціонування

всього спільного буття людей. Чим же відрізняються норми «права» від

інших суспільних норм? Чи полягає ця різниця в якій-небудь специфічній

нормативній меті, наприклад, у прагненні встановити «справедливий» по-

рядок взаємовідносин між людьми? Або, можливо, ця різниця полягає в

санкціях, які тісно пов'язані з нормами? В такому разі в понятті права, на-

приклад, схоплюються норми, виконання яких здійснюється примусово,

на відміну від інших соціальних норм, порушення яких обмежується лише

осудом чи громадським ігноруванням. За цими та іншими рисами можна,

отже, розрізняти специфічні типи норм поведінки і об'єднувати норми, яким

притаманні спільні риси.

У процесі цієї першої, попередньої спроби визначення поняття права

окреслилися метод та мета утворення поняття. Ми шукаємо спільні ознаки

предметів, на які спрямований наш пізнавальний інтерес. Такі ознаки й утво-

рюють шукане поняття. Саме в цьому розумінні Кант визначав поняття як

«узагальнене уявлення або як уявлення того, що є спільним для багатьох

об'єктів» [Кант, 1800, § 1]. Пошук такої спільності становить важливу пере-

думову, яка дозволяє пізнавально орієнтуватися у цьому складному світі,

робить його прозорим. Саме це мав на увазі Моріс Шлік [1925, 6 її, 46 ї,

76 Я, який вбачав «у виявленні чогось подібного ключовий момент будь-

якого пізнавання. Пізнавання є знаходженням подібного, пізнання є впізна-

ванням того чи цього. Коли таким чином ми намагаємося дійти визначення

загального поняття, то цим самим ми бажаємо віднайти у різноманітності

предметів певну спільність— спільність, завдяки якій що різноманітність

можна охопити як єдине ціле, встановивши порядок його організації. Ця спіль-

ність є підставою результативної постановки питань. Для філософії права

йдеться в першу чергу про виявлення тих ознак, на підставі яких об'єднуються

всі правові норми і які дозволяють відокремити останні від інших норм по-

ведінки».

//. Доцільність понять

Поняття є комбінацією ознак, спільних для багатьох предметів. Проте

які з наявних спільностей ми виокремлюємо і схоплюємо в нашому по-

нятті, — це залежить від того, що саме нас у певний момент цікавить. Утво-

рення понять визначається пізнавальним інтересом. Саме цей інтерес ви-

значає, в якому обмеженні поняття найкраще служить пізнавальним цілям,

Розділ 1. Поняття права

що викликали необхідність утворення самого поняття. Коротше кажучи,

вибір наявних комбінацій ознак, які схоплюються в нашому понятті, є пи-

танням доцільності.

Наприклад, як «гарантоване право» можна позначити всі норми поведін-

ки, які можуть бути впроваджені в життя через організовані примусові дії

держави. Водночас за бажання ми маємо можливість позначити терміном

«право» також якусь окрему частину цих обов'язкових норм — наприклад,

ті норми, які задовольняють вимогу справедливості. Таким чином, виникає

поняття «свобода дефініції». Обидва поняття позначають різні сукупності

норм. Перше поняття — всі норми (справедливі і несправедливі), які впро-

ваджуються державно організованим примусом, друге поняття — лише такі

примусові норми, які не є однозначно несправедливими. Якщо ми спинимо-

ся на другому визначенні, яке для «правових норм» передбачає певний кри-

терій справедливості, то стосовно норм, які гарантовані державою, але які

не відповідають зазначеним критеріям, необхідно висунути інше позначення

й називати їх, наприклад, просто «примусовими правилами». Вибір чи то

першого, чи то другого визначення поняття «право», а саме — право як усі

гарантовані державою норми або право як справедливі норми питання доціль-

ності. Якщо ми обираємо перше визначення, то виникає понятійна можливість

розмежування між справедливим та несправедливим правом; вибір же дру-

гого визначення передбачає відмінність між «справжнім правом» і просто

«примусовими правилами» поведінки.

Через чітке закріплення узагальнень самі собою розв'язуються позірні

проблеми правознавства. Якщо хто-небудь позначає як «право» лише спра-

ведливі норми, то цим самим він відокремлює інший склад норм, ніж той,

хто — це логічно також можна припустити — позначає як «право» всі норми

поведінки, які мають можливість бути втіленими державою. Зрозуміло, що

не можна твердження, що закон є несправедливим і тому не є «правом» у

першому названому значенні, нашвидкуруч переінтерпретовувати, що цей

закон також не є «правом» у сенсі другої дефініції. Через те, що цій проблемі

не приділяється достатньої уваги, виникає багато безплідних дискусій про

те, чи можна вважати несправедливі закони недійсними [§ 6, V].

Тривають суперечки стосовно того, яке з понять права є найбільш доціль-

ним. Різні правові теорії по-різному визначають це поняття, а разом з цим і

предмет дослідження правознавства. Дискусія, яка триває між цими право-

вими теоріями, може розглядатися як процес тривалого та стомливого пошу-

ку такого поняття права, яке б найбільш слугувало пізнавальним інтересам

правознавства [§§ 2 Щ.

§ 2. Право як структура фактичної впорядкованості

"У зв'язку з цим цілком ймовірно, що для різних дослідницьких цілей

утворюються різні поняття і самого «права». Необхідно лише постійно пам-

'ятати про те, що цими різними поняттями охоплюються різні сукупності

норм. Наприклад, якщо під «правом» мається на увазі міжнародне право, то

цим самим визначаються норми, які відрізняються від права, гарантованого

державою, — передусім способом втілення в життя, але також і в інших від-

ношеннях.

§ 2. Право як структура фактичної впорядкованості

/. Поняття права у філософському позитивізмі

1. Головні положення «правового реалізму». Позитивізм є філософією

розчарування, яка після провалу метафізичних зусиль, що їй передували,

прагнула відстояти як єдино можливий предмет пізнання спостережувану

дійсність і відповідний їй поняттєвий стрій. Йдучи у цьому напрямку, Огюст

Конт (1798—!857) поставив філософії завдання упорядковувати спосте-

режувані факти на підставі їхньої взаємної подоби та причинних зв'язків

[Конт, 1844, №.18].

Згідно з цією науковою програмою, право як соціальне явище також мало

стати «описом фактів». З цього можна зробити висновок, що «правом» вва-

жалися певні правила людських взаємовідносин, які мали місце у дійсності.

Вплив таких теорій ми знаходимо у скандинавському правовому реалізмі.

Наведемо опис Лундстєда [1932, 252 {]: «Як не існує правового імперативу

(який стосується індивіда), так само не існують і правові норми взагалі. Під

ними ми мали б розуміти як закріплені, так і не закріплені у письмовій формі

положення, що існують іп аЬзп-асго (з лат. — абстрактно, взагалі), або при-

наймні здатні примушувати їх дотримуватися. Проте таких положень не

існує... «Правові норми» можуть бути визначені лише через певний спосіб

дій державних органів у певних ситуаціях. Це знову-таки залежить від бага-

тьох психологічних чинників, які у різний спосіб справляють вплив на пове-

дінку окремих особистостей. Якщо ми абстрагуємося від цих фактичних дій

державних органів... то поняття правопорядку та правових норм стануть

пустопорожніми словами».

Якщо розуміти право як певну впорядкованість (або врегульованість) дій

державних органів, тоді головним завданням юристів було б висування про-

гнозів стосовно таких фактичних моделей поведінки. Таке розуміння права

характеризує й славнозвісний вислів, який належить північноамерикан-

Розділ 1. Поняття права

ським правовим реалістам: право містить «передбачення того, що фактично

має намір зробити суд» [Холмс, с.461]. Таким чином, подібно до того, як

метеоролог з більшою чи меншою часткою ймовірності передрікає погоду

на завтра, юрист з аналогічною мірою вірогідності передрікає очікуване рі-

шення суду як фактичну реальність. Проте стосовно цього можна навести й

заперечення. Воно полягає в тому, що суддя, який розглядає подані на його

розсуд випадки, навряд чи ставитиме сам собі питання про міру вірогідності

свого рішення замість того, щоб прийняти єдино правильне рішення.

Відгомін позитивізму ми знаходимо також у соціології права Теодора

Гайгера, наприклад, у його твердженні про те, що суспільний порядок є «ви-

димим ззовні виявом упорядкованості процесу колективного житгя». Вод-

ночас Гайгер роз'яснював, що не всі зовнішні вияви впорядкованості гру-

пового життя можуть розглядатися як вияви соціального порядку. Так, на-

приклад, інстинктивне будівництво птахом свого гнізда є виявом не соціаль-

ного порядку, а закону природи [К8, 15]. Особливість соціального життя знач-

ною мірою пов'язана з тим, що воно «підпорядковується певному правилу»,

звернуто до свідомої волі [К.8, 16]. Таким способом Гайгер включав норми в

свою філософію права, відкидаючи «юридичний соціологізм і універсальну

філософію права», які прагнули дотримуватись виключно реального поряд-

ку [К.8, 27 й].

Не завжди послідовний у своїх поглядах і Холмс. Так, незважаючи на

свою відому формулу, він усе ж таки ставив питання про правильні рішення,

на які намагався відповісти на основі справедливості і схвалення більшості

[пор.: Рікепїзсіїег, МК, II, 8.175 Я].

2. Розмежування із законодавчим позитивізмом. Програму філософ-

ського позитивізму не можна плутати із законодавчим позитивізмом або ле-

галізмом, який за право визнає лише видані державою — і в цьому сенсі «по-

зитивні» — норми [§ 11, II, 3; 23,1,2]. Законодавчий позитивізм дотичний до

філософського позитивізму, що грунтується на фактах, лише в одному пункті:

«фактичний момент» [Шмітт, 1934, 36] є для нього відправним чинником

виникнення права. Право розглядається як структура приписів, яка фактич-

но зводиться до оформлення та вираження волі тих, кому належить державна

влада. Право постає як сукупність санкціонованих приписів загального ха-

рактеру, що засадово виказують приписи володарів вищої влади

. Водночас

' Право постає сукупністю загальних санкціонованих приписів, які мають своєю осно-

вою підкорення підлеглих суверенній владі

[пор.:

З.АихІіп.

ТІїе РГОУІПСЄ оГ .Ішіяргиііепсе

іісісгшіпсії, 1832, еуегусіау. Н.1..А. НаП, 1955/1968, 8.13 ІТ, 133, 193; С.&ЛюіМ, ааО., 8.24 ІТ;

І-.ІІ£ІЯСІІ Оег., 8.29 її;

Р.КоІІег,

ТІїеогіе сіея

Кесіїїя,

1992, 8.130

ГГ].

§ 2. Право як структура фактичної впорядкованості

як простий «факт» розглядається лише походження законів. Існуючі ж нор-

ми усвідомлюються в їхньому прескриптивному значенні як імперативні. До

критики такого розуміння права та його наслідків ми ще повернемося дещо

пізніше [§ З, І; § 11,1, 1; §38.2].

/У. Критика

1. Поведінка приписана та ймовірна. Біхевіористське зведення права

до простої регулярності зовнішніх дій не враховує різниці між належним і

сущим, між дійсністю і ймовірністю. Водночас для повноцінного розуміння

таке розрізнення просто необхідне. На це вказує вже аналіз мовних смислів:

існує смислова різниця між приписом (наприклад, пішоходу користуватися

переходом) та простим описом події (приміром, якщо йде дощ, пішохід за-

звичай відкриває парасольку). Тобто існує різниця у значеннях прескрип-

тивного та дескриптивного висловлювань. Існує також різниця у тому, чи

вважати за приписане чи за ймовірне те, що суд вирішить певним чином.

Право не містить простою «пророкування того, що фактично має зробити

суд» [Холмс]. Норми права приписують те, що повинно бути зроблено, зокре-

ма, що суддя повинен судити певним чином.

Різниця між дескриптивним та прескриптивним висловлюваннями поля-

гає також у таких відтінках значення: дескриптивне висловлювання про

{імовірний розвиток дій (гіпотеза) може не підтвердитися наступним досві-

дом, і, отже, його потрібно буде замінити. Прескриптивне уявлення (припис)

не втратить свого зобов'язувального значення, навіть якщо хтось діятиме

всупереч йому [§ 15, І, 1].

Якщо висловлювання, яке рекомендує певний тип поведінки, буквально

інтерпретувати як емпіричне правило, задіяне у фактичних взаємозв'язках,

то цим самим втрачається специфічний сенс цього висловлювання. Навіть

коли б вдалося встановити стабільну кореляцію між якимсь фактом та нор-

мативним сенсом, цього недостатньо для розуміння іншої кореляції, яка має

власну змістовну своєрідність [Мур, 1903, 10].

2. Акт та об'єктивне значення. Право не можна звести до психічних

актів волі і актуальних «очікувань» чи осмислених переживань і поведінки.

Водночас право, безперечно, потребує й психічної «актуалізації»

. Разом з

тим воно не «розчиняється» в індивідуальних актах переживань або психіч-

них процесах, оскільки останні мають найвищою мірою особистісний ха-

рактер, і якщо обмежитися виключно ними, то неможливо встановити будь-

мо такого непорозуміння може призвести «теорія визнання» Бірлінга(див.

II)

Розділ 1. Поняття права

які інтерсуб'єктивні зв'язки. Для утворення таких інтерсуб'єктивних взає-

мовідносин необхідний опосередкований смисловий зміст, який багатьма

людьми усвідомлюється як один і той самий. У цьому розумінні такий зміст

можна назвати і «транссуб'єктивним», і «інтерсуб'єктивним», або «об'єк-

тивним» [§ 4, III]. Лише такий смисловий зміст може слугувати як загальна

координаційна схема людської поведінки. Лише ці «об'єктивні» смислові мо-

делі (наприклад, установлені правила дорожнього руху) створюють відпо-

відне інтерсуб'єктивне підґрунтя для загальної орієнтації людських вчинків.

3. Зв'язок з дійсністю. На противагу соціологічним та біхевіористським

течіям, актуалізм виходить з прескриптивного значення та «об'єктивності»

правових норм. Це, проте, аж ніяк не виключає можливості появи «соціо-

логії права», хоча право не схоплюється за допомоги дескриптивного понят-

тя як соціологічний факт, як лише зовнішній вияв упорядкованості соціаль-

ної поведінки. Проте якщо ми визнаємо, що правові норми приписують, а не

описують спосіб поведінки, то таким чином ми визнаємо, що ці норми пове-

дінки перебувають у багатобічних та різноманітних взаємовідносинах з реаль-

ністю, і видається доцільним дослідження цих зв'язків. Дослідженням однієї

з найважливіших частин цих взаємовідносин, а саме — взаємовідносин між

правом та фактичною реальністю соціального життя, займається соціологія

права [§ 10]. Так, зміст правових норм установлюється через суспільно

релевантні потреби та співвідношення сил. Дія правових норм і особливо

способи їх здійснення зумовлені соціологічною даністю. Вона залежить від

того, чи є в наявності організація, готова і спроможна гарантувати дотриман-

ня цих норм. Неабиякий інтерес становлять також дії, якими право, в свою

чергу, впливає на суспільну дійсність. Праву належить важлива функція кон-

ституювання суспільства, воно є найважливішим інструментом формування

соціального жиггя.

§ 3. Право як структура приписів?

/. Буття та обоє 'язок

Вирішальним поворотом супроти філософського позитивізму стало по-

вернення до проблеми розрізнення між бутгям та обов'язком: адже правові

норми не описують, а приписують. З особливою чіткістю ця теза була сфор-

мульована послідовниками неокантіанства [див. нижче II]. У філософії мо-

ралі Хара різниця між дескриптивним та прескриптивним висловлюваннями

§ 3. Право як структура приписів?

також відіграє центральну роль. Проте в обох випадках йдеться про повер-

нення до розрізнення теорії та практики, витоки якого сягають ще в антич-

ність, і про послідовне проведення його: теорія зорієнтована на пізнання,

практика — на спосіб організації дій. Очевидно, правові норми слугують не

пізнанню світу; вони регулюють поведінку людей. Це означає, що всі пра-

вові положення у кінцевому підсумку зводяться до практичних норм і, отже,

до приписів певних дій.

Тому всі визначення права містять або безпосередньо зобов'язуючі нор-

ми, або ж елементи цих норм (наприклад нормативні визначення), або ж

умови виникнення, модифікації і відмирання загальних норм поведінки чи

індивідуальних обов'язків. Умови, за яких виникають правові обов'язки,

містяться серед іншого в принципах звичаєвого права. В законно оформле-

ному праві вони постають у формі повноважень. Уповноважити можна на

видання, зміну чи скасування загальних наказів чи заборон (наприклад за-

конів і розпоряджень). Уповноваження можуть бути спрямовані на обґрун-

тування, зміну і скасування конкретних обов'язків, приміром, уповнова-

ження, за яким поліцейський, який регулює рух, може примусити зупини-

тись учасника руху, або, у випадку повноважень цивільного права [§ 305

ВОВ], оформляти індивідуальні обов'язки укладанням угоди

. Комбінація

наказів і повноважень (наприклад, обов'язок укладати угоди чи заборона

видавати певні норми) також вписується в цю модель правового порядку

поведінки. Це ж стосується приписів, які регулюють правові повноважен-

ня [див. Циппеліус, МЬ, § 1, II]. Навіть правові приписи, які стосуються

власності, не описують фактів, наприклад, фактичного співвідношення сил

стосовно речі, а є елементами регулювання поведінки. Нормативний зміст

прав власності полягає в тому, що стосовно власника всі законослухняні

громадяни мають певні обов'язки, зокрема, вони не сміють віднімати або

ушкодити чужу річ [§ 35, І, 1].

Водночас точка зору, за якою правовий порядок виникає з правил пове-

дінки, зовсім не означає визнання імперативної теорії, яка прагне розглядати

правові норми як розпорядження державної влади, що задає головні спо-

соби поведінки громадян [§ 2, І, 2]. Ця теорія не дає відповіді на питання,

на чому ґрунтується зобов'язуюча сила державних наказів [§ 11,1,1] і особ-

' Гарт [5.77 її] називає зобов'язуючі норми «первинними нормами». «Вторинними нор-

мами» він називає правила (повноваження), що визначають, за яких умов правові обов'язки

можуть оформлятися чи модифікуватися. Від цього відрізняється прийнятий в Німеччині поділ,

що розрізняє норми, на основі яких виникає «первинний» порядок відносин (наприклад обо-

в'язок оплачувати договірну ціну) і «вторинні» норми (наприклад Цивільний процесуальний

кодекс), який регулює способи впровадження в життя первинного обов'язку.

Розділ 1. Поняття права

ливо зв'язок законодавчої інстанції зі своїми власними законами. Вона мало

бере до уваги також те, що законодавчі норми поведінки визначаються не

лише приписами державної влади, а й правовими звичаями правового су-

спільства.

Розглянуту тут відмінність теорії від практики слід доповнити двома мо-

ментами: по-перше, практика не існує поза зв'язком з теорією, оскільки за-

садовим стосовно норм, які приписують або забороняють певні дії, є відпо-

відне розуміння особливостей світу та людини [§ 7 її]. По-друге, «діюче»

право слід розуміти не просто як структуру суто нормативних значень; воно

зберігає зв'язок з реальністю, від якої воно походить і завдяки якій вико-

нується [§ 4 й].

//. Неокантіанські теорії права

З безкомпромісною чіткістю неокантіанська філософія проводить різни-

цю між буїтям та обов'язком: вони є різними категоріями нашого мислення,

за допомоги яких ми схоплюємо в поняттях світ та нашу діяльність. Вихід-

ною теоретичною передумовою цієї філософії є теза про те, що порядок та

єдність світу уявлень можуть бути досягнуті лише завдяки діяльності мис-

лення. Вона сама по собі утворює поняття, завдяки яким ми виявляємо зв'я-

зок між різними речами. Встановлюючи взаємозв'язки між нашими уявлен-

нями, свідомість тим самим визначає й предмети нашого пізнання [Коген,

І914, 65 ГГ,318 Я].

Для включення права до категорійного апарату нашого мислення має зна-

чення не тільки різниця між буттям та обов'язком, але й різниця між приро-

дознавством та гуманітарними науками. Південно-західна німецька школа

встановлює цю різницю таким чином: вільний від оцінок генералізуючий

спосіб спостереження конституює як об'єкт пізнання закони природи, тобто

повторювані взаємозв'язки дійсності — чи то закони руху небесних тіл, чи

то хімічні закони перетворення матерії. На противагу цьому метою понятій-

них утворень в науках про культуру є одинична, більш чи менш розгорнута в

просторі, одноразова, обмежена, в часі подія: чи то життя Александра або

Августа, або певного народу; чи то своєрідність і розвиток певної мови, ре-

лігії, якоїсь течії у мистецтві або науці; це може також бути і правовий поря-

док, його своєрідність у певний момент часу. Останній із зазначених (інди-

відуалізуючий) спосіб розгляду конституює, отже, предмети пізнання історії

та інших наук про культуру. На противагу наукам, які встановлюють загальні

закономірності реальних подій, спосіб культурологічного вивчення є водно-

час ціннісним підходом [Віндельбанд, 1894].

1510556

§ З, Право як структура приписів? ^

Кассірер визначав гуманітарні науки як науки про дух: ми по-різному

сприймаємо світ речей і світ людей. Світ речей цікавить нас як сукупність

просторових об'єктів і змін, які відбуваються з ними у просторі і часі. Лю-

дей ми, навпаки, розглядаємо як «подібних до себе» [Кассірер, 1961, 39].

В них нас передусім цікавить світ їхніх духовних вимірів, «світ культури,

світ мови, мистецтва, релігії» [Кассірер, 1964, 51; 1964, 12], оскільки «будь-

який зміст культури, якщо він є чимось більшим, ніж одиничний приклад...

має джерелом свого походження діяльність духу» [Кассірер, 1964, 11]. Якщо

відносити право до виявів культури — це означатиме, що воно усвідом-

люється як вияв людської волі та мислення, тобто розглядається як смис-

ловий зміст.

Правові теорії, які перебувають під впливом неокантіанства, пропонують

різні шляхи визначення права. Штамлер [1928, §§ 5,22—24] ставив питання

про те, яке ж поняття ми маємо на увазі, позначаючи щось як «право». Кель-

зен безпосередньо звертався до категорійного розрізнення обов'язку та бут-

тя [Кельзен, 3].

Густав Радбрух (1878—1949), керуючись категоріями південно-західної

німецької школи, відносив право до проявів культури й у своєму визначенні

права використовував ціннісне відношення. Різноманітні соціальні норми

різняться на підставі ціннісних відношень. Так, норми такту та етикету не

слугують меті здійснення справедливості; з іншого боку, правові норми не

мають ніякого стосунку до правил «доброго тону». За своїм значенням вони

відрізняються від усіх інших соціальних норм тим, що мають специфічну

цінність саме для здійснення справедливості: «Право — явище культури,

тобто ціннісний факт. Право може бути несправедливим... але воно є правом

тільки якщо покликане здійснювати справедливість» [Радбрух, КРЬ, § 1]. До-

статньо лише однієї норми, яка б «більше не переслідувала мету здійснення

справедливості», щоб право позбавилося своєї «правової природи взагалі»

[Радбрух, 1946, III]. Зарахування правових норм до «індивідуалізуючої» ца-

рини пізнання [Радбрух, КРІї, § 15] можна виправдати тим, що правопоряд-

ки історично мінливі і відповідали різним історичним ситуаціям.

Критика тут може бути різнобічною. Уже підпорядкування індивідуалі-

зованому понятійному утворенню не є цілком переконливим. Заборони на

вбивство і шахрайство виявляють хіба що в деталях культурно зумовлені

особливості, в основному змісті їх не виражається історична своєрідність.

Історія права взагалі показує нам багато правових питань та їх розв'яза-

нь, які дуже часто — незважаючи на історично зумовлені модифікації — у

суттєвих рисах повторюються. Це стосується також різноманітних за фор-

|иаум»в Іібвіота

| Киїатого уи-ту

Розділ 1. Поняття права

мою інституцій; утворившись у русі історичного процесу, вони розглядаються

як нормативні моделі організації для певних сфер життя — наприклад, сімей-

них відносин або руху товарів'

Трапляються, особливо за тиранічних режимів, і такі державні норми по-

ведінки, які не визначені на підставі культурної значущості справедливості,

але разом з тим мають чудову можливість здійснитися на основі системи

гарантованих державних примусових норм. Якщо ж все одно ми бажаємо

відношення справедливості включити в поняття права, то у такому випадку

це веде до подвоєння поняття, про яке йшлося вище [§ 1, II]. Поряд з понят-

тям «справжнього» права постає більш широке поняття, яким позначають

усі норми, що вводяться державною владою як «право», — норми, які, оче-

видно, діють і у тому разі, коли справедливості не прагнуть.

III. «Чисте» вчення про право

«Чисте» правове вчення Ганса Кельзена (1881—1973) за вихідний пункт

бере коло думок неокантіанства: обов'язок та буття постають тут як кінцеві

категорії, що не виводяться. Таке категорійне розрізнення обов'язку та буття

утворює підґрунтя цієї правової теорії. Правознавство має справу з норма-

ми, з обов'язками, але не з буттям. Якщо звести право до психічних або со-

ціологічних фактів, то розмежовані неподоланною прірвою категорії буття і

обов'язку змішаються. Те, що повинно бути, можна обґрунтувати лише на-

лежним (8о11еп). З того, що щось існує, ще не випливає, що щось повинно

існувати [Кельзен, КК, 5 ГГ, 196].

Але регрес до вищої норми не може йти до безкінечності. Він мусить

закінчуватись на останній, вищій нормі, яка в свою чергу не встановлена

нами, а може лише передувати нам [КК, 197]. Кельзен наводить з цього при-

воду такий приклад: «Батько наказує своїй дитині йти до школи. На запитан-

ня дитини, чому вона повинна іти до школи, може прозвучати відповідь:

тому що батько тобі наказує, а дитина повинна слухатись наказів батьків.

Якщо дитина питає далі: чому я маю слухатись наказів батьків, може прозву-

чати відповідь: тому що Бог велів слухатись батьків, а накази Бога слід вико-

нувати. Якщо ж дитина запитає, чому слід слухатись наказів Бога (це озна-

чає, що вона ставить значення цієї норми під питання), тоді йде відповідь,

що цю норму якраз не ставлять під питання, це означає, що не слід шукати

підстав її значення, що ця норма може лише передувати всім підставам» [КК,

"Пор.: Шеаскег Е РгІуаІгесІПяеевсІїісЬіе сіег №игеіІ, 1967, 3.105 ІТ; Мауег-Маїу. Оіе

\Уіесіегкепг

УОІІ

Кес1іІ5Я£игеп, Ішї$1еп2екип§,

1971, 3.1

Я".

§ 3. Право як структура приписів?

199]. Правовий порядок також має структуру ієрархії норм, в якій нижчі отри-

мують підставу свого значення від вищих норм [КК, 228 її", 239]. Тут також

регрес не може йти до безкінечності. Коли говорять, що позитивне право

повинно зобов'язувати (це означає, що його слід дотримуватись), то при цьому

береться до уваги «трансцендентально-логічна передумова», за якою слід

поводитись так, як приписує конституція і у відповідності з нею прийняті чи

виведені закони [КК, 204, 443; подібне вже у Канта: М8, 8.24]. Таке форму-

лювання видається тривіальністю. Найвищу передбачувану норму правопо-

рядку Кельзен позначає як основну норму. Вона також конституює єдність

правового порядку. «Всі норми, значення яких виводиться з однієї і тієї самої

основної норми, утворюють систему норм, певний нормативний порядок»

[КК, 197,209].

Водночас суто нормативний спосіб розгляду Кельзеном правопорядку не

завжди є послідовним. Так, можливі значні законодавчі розбіжності між пра-

вовим та конституційним строєм, якщо останній, наприклад, насильно вста-

новлений у результаті революції або у иостреволюційний період, коли пра-

вовий та конституційний устрій ще перебувають у процесі свого становлен-

ня. При цьому неможливо говорити про «суто» нормативний порядок, який

би враховував лише поняття «обов'язку» й не брав до уваги всіх фактів, які

існують. Старий нормативний порядок перестає діяти, оскільки йому фактич-

но починають не підкорятися. Новий порядок установлюється у тому випад-

ку, якщо він реально втілюється у життя й люди діють згідно з його приписа-

ми. Все це повинен був урахувати й Кельзен: про чинний правовий та кон-

ституційний устрій можна говорити лише у тому випадку, якщо їхні «норми

у переважній більшості є дійовими, тобто до них звертаються й фактично їх

дотримуються» [КК, 219]. Таким способом у «чисте» правове вчення Кель-

зена вводиться — як Ропііиз іпз Сгесіо (з лат. — з повним правом вірю) —

дієвість: «Дієвість постає для базової норми умовою її значення» [ЯК, 212,

215 її]. Отже, ця основна норма набуває такого змісту: люди повинні під-

порядковувати себе тому правовому та державному конституційному поряд-

кові, який вони загалом приймають та якого дотримуються. Відтак ви-

словлювання, яке здавалося спочатку тривіальним, набуває дещо іншого зна-

чення. Думка про те, що людина повинна підпорядковувати себе ефективно-

му нормативному порядку, який існує на певний момент, знаходить своє об-

ґрунтування у принципі правової безпеки та правової свободи: «ІЛ поп

сопшгЬагешг огсіо» (з лат. — «Щоб не порушити порядок») [§ 11, II, 3; саме у

цьому смислі див.: Кант, МЗ, 8.192 1"; щодо наведеної формули: Циппеліус,

А8*Ь, §19, 1,2].

Розділ 1, Поняття права

Дієвість, тобто дійсна мотивація поведінки правопорядком, підкорення

йому і тим самим його втілення, аж ніяк не зумовлюється нормативністю.

Чинний нормативний порядок існує в єдності норм та їх дотримання. Вод-

ночас необхідно взяти до уваги й те, що обґрунтування таких «ефективних»

норм не може зводитися лише до самої ідеї ефективності: обґрунтування

надається або вищою нормою, або загальною ідеєю легітимності [§ 5,1, І].

§ 4. Право ик здійснений нормативний порядок

І. «Діалектичні» теорії права

Кельзену з його методичною програмою строгого розмежування буття та

обов'язку, звільненого від будь-яких фактичних нашарувань, не вдалося бути

до кінця послідовним у своєму «чистому» правовому вченні. Так, суто нор-

мативним шляхом, без урахування всіх супутніх фактів, неможливо осягну-

ти правового значення революції. Право, вже за самим його поняттям, є тим,

чому в цілому і загалом підкоряються, це право, втілене у вчинки [§ З, III].

Цьому відповідає у своїх підвалинах філософія права неогегельянства, згідно

з якою право наявне лише у тісному зв'язку норм та їх здійснення. Таке

розуміння цілком відповідає гегелівській діалектиці —методу, призначеному

для того, щоб охопити ціле в усій багатоманітності його окремих чинників.

З цього погляду будь-яка абстракція містить лише частину, один з моментів

цілого, відтворює лише частку істини. «Істина — це ціле», — писав Гегель у

передмові до своєї «Феноменології духу». Діалектика є способом мислення,

яке через часткові моменти піднімається до цілого, в якому попередньо вста-

новлені протилежності постають як різні несамостійні моменти цілого [Цип-

пеліус, С-езсЬ, Кар. Псі]. Наша свідомість намагається пізнати складний світ

таким чином, що вона його різноманітність і суперечність поступово схоп-

лює в понятійних моментах, не редукуючи світ до одного з цих понять. Або,

як казав Гете, «для того, щоб осягнути щось в безкінечному, необхідно розріз-

нити, а після — поєднати».

Виходячи з таких теоретичних засновків, розв'язується й вибудована

неокантіанством прірва між буттям та обов'язком: «Буття права... полягає

в його значимості». З іншого боку, ця значимість існує настільки, наскіль-

ки право «розпізнається, розглядається й застосовується як право» [Біндер,

1935, 136 і]. «Справжнє» право — це «загальний спосіб дій». Воно є «жит-

тєвим порядком», що реалізується та постійно виконується людьми, які усві-

домлюють його обов'язковість і, таким чином, забезпечують його дотри-

§ 4. Право як здійснений нормативний порядок

мання. Як таке, право є «буттям», що має значення «належного» [Ларенц,

1969, 174].

Висновки, аналогічні переконанням німецьких неогегельянців, знаходимо

також в іспанській філософії права. Р.Сіхес (Зіспех) [1961,108 й", 112] виокре-

млює різні аспекти права: право є об'єктивною формою людського життя

настільки, наскільки ми бачимо у ньому готові, сформульовані юридичні

норми. Проте коли ці норми здійснюють та їх використовують, вони вияв-

ляються як форми живого людського життя. Легаз-і-Лакамбра пише, що пра-

во є водночас «структурою та діяльністю» [Легаз, 1965, 267]. Таким чином,

правові норми мають «подвійний вигляд. З одного боку, вони є... соціаль-

ною дійсністю. З іншого — це «нормативний припис», тобто логічна та по-

няттєва сутність» [8.659].

Аналогічні думки ми знаходимо у правовій та державній теорії інтегра-

тивного вчення Рудольфа Сменда. Згідно з цією теорією, «держава не є непо-

рушним цілим, з якого виходять окремі вияви життя — закони, дипломатичні

акти, рішення, адміністративні дії. Навпаки, вона існує саме у цих окремих

життєвих виявах, оскільки є діяльністю певної духовної сукупної цілісності,

а також у всіх значущих нововведеннях та вдосконаленнях, які покликані пред-

метно закріпити саме цей загальний зв'язок» [Сменд, 1994, 136]. У теорії

Сменда йдеться також про діалектичне взаємопідпорядкування об'єктивного

смислового змісту та реального, часового життя. «Будь-яке духовне спілку-

вання неминуче веде в царину позачасових значень, існування яких воно вод-

ночас і передбачає, й, навпаки, значення та оцінки мають смислову та цін-

нісну реальність лише в спільному духовному житті» [8.139].

II. Іиспштуційні правові теорії

Право постає не просто як сукупність абстрактних правил, але й як жит-

тєздатний і практичний порядок— наприклад, партнерства в договорах,

сімейних відносин, суспільних об'єднань, спілок і врешті-решт самої держа-

ви. Головні положення таких правових ідей ми знаходимо у Фрідріха Карла

Савіньї (1779—1861): «Право не має буття саме по собі. Його сутністю є,

навпаки, саме життя людей, розглянуте з певного боку» [Савіньї, 1814, 8,

30]. Зокрема, конституція та цивільне право якогось певного народу, так

само, як і його мова або звичаї, не мають ніякого окремого буття, «вони є

зусиллями й діями цього народу, неподільно пов'язані з його природою, й ми

лише мислено виокремлюємо їх як особливі сутності» [Савіньї, 1814, 8,30].

Якщо ми позначимо організовані нормами структури суспільного життя

людей як «інституції», то ми повинні будемо визнати, що такі інституції, як

Розділ 1. Поняття права

сім'я, спілки, об'єднання або службові відносини, регулюються нормами

різного типу: не тільки державними правами та обов'язками, але й прави-

лами доброго тону, доброзичливості, нормами взаємної поваги, які не впро-

ваджуються судом — принаймні в усіх своїх розгалуженнях [§ 6, І]. Проте

між до- і позаправовими соціальними нормами звичаїв та нормами соціаль-

ної моралі, з одного боку, та правовим порядком — з іншого, існує тісний

взаємозв'язок: правовий порядок розвивається з «доправових» норм не тіль-

ки в історичному плані [§ 5, IV, 2]. І сьогодні ще законодавство значною

мірою відтворює норми суспільної моралі [§ 6, VI]. Навіть діюче право за-

знає впливу позаправових норм. Тлумачення законів і розвиток судового права

постійно зорієнтовані у своїх ціннісних рішеннях на пануючі в суспільстві

соціально-етичні погляди [§ 6, IV]. Розгляд права у такому аспекті приво-

дить до думки про те, що право випливає із способу мислення та вихован-

ня народу. Найімовірніше, саме це мав на увазі Савіньї, коли писав: «Право

у тому вигляді, в якому воно відображається в існуючих інституціях, є вия-

вом духу народу. У своїх витоках воно вкорінене у «сукупній свідомості на-

роду». Цей органічний зв'язок права із сутністю та характером народу збері-

гається з плином часу... Право зростає разом з народом, розбудовується ра-

зом з ним і врешті-решт помирає, коли народ утрачає свою своєрідність»

[Савіньї, 1814, 14].

Думки Савіньї в суттєвих моментах підтримує й Георг Фрідріх Пухта

(1798—1846): «Відповідно до природи права ми можемо приписувати йому

реальність лише тоді, коли життєві відносини дійсно організовані згідно з

його приписами» [Пухта, 1893, § 11]. Своєрідне джерело права він також

вбачає у дусі народу: «Право виходить із загальної свідомості як із свого

джерела. Правовий припис є таким унаслідок того, що він у загальному пе-

реконанні тих, для кого він є значимим, визначений саме як такий» [§ 10]

«Воля народу, воля, яка, на кшталт ланцюга, об'єднує людей, є природним

джерелом держави та її головного закону; дух народу породжує як державу,

так і право» [§ 11].

Інституційні правові ідеї отримали немовби нове народження у Санті

Романо, Моріса Харьє та Карла Шмітта. Згідно з теорією Шмітта [1934, 7],

ми можемо тлумачити право по-різному: або як правило («нормативізм»),

або як рішення («децизіонізм»), а також як конкретний порядок або формо-

утворення («конкретні теорії порядку»). «Для конкретної теорії порядку остан-

ній, навіть розглянутий юридично, не є у першу чергу правилом або сукуп-

У цих думках коріниться також визнання, що пізніше виниклатеорія, якою є, наприклад,

концепція Бірлінга [.ІигізіівсЬе Ргіпгіріепіеііге, І, 1894, 19, 40 Я]. ЇЙ притаманне непорозумін-

ня, згідно з яким право постає в психічних актах волі і визнання [до цього § 2, II, 2].

§ 4. Право як здійснений нормативний порядок

ністю правил, але, навпаки, правило є лише елементом і засобом порядку»

[8.13]. «Конкретний внутрішній порядок, дисципліна та гідність кожної інсти-

туції протистоять упродовж усього її існування кожному прагненню до по-

вного нормування й регулювання; вони ставлять законодавця і кожного, хто

застосовує закон, перед дилемою — або зважати на конкретні правові понят-

тя, які задані інституцією, або ж усунути саму інституцію. Наприклад, якщо

йдеться про сім'ю, то законодавча влада та юрист, який застосовує закони,

повинні замість абстрактного набору загальних понять визнати конкретні

поняття устрою конкретної інституції сім'ї» [8.20 Я,. Таким самим чином

держава не є простою системою норм, це — «інституція інституцій, яка надає

численним іншим інституціям їхній порядок і захист» [8.57].

Критика теорії права Савіньї передусім спрямована проти уявлення про

те, що розвиток права є лише одним з боків плинного розвитку духу народу.

Ця думка характеризує формування права на ранніх етапах історичного роз-

витку. Вона відповідає також пізнішим уявленням про те, що з точки зору

демократичної легітимності право повинно бути консенсусним для переваж-

ної більшості суспільства [§11, II, 4], що головне — це багатобічні взаємо-

зв'язки між правом та пануючою суспільною мораллю [§ 6]. Але уявлення

про те, що право розвивається з духу народу, не адекватне реальним від-

носинам індустріального суспільства.

Перш за все цей погляд випускає з поля зору те, що в сучасному праві

значне місце посідає компонент раціонального, «планомірного» формуван-

ня. У складних та швидко змінюваних відносинах сучасного індустріально-

го суспільства право розробляється під впливом рішень, які навряд чи бе-

руть до уваги «дух народу». Правові відносини дедалі більше диференцію-

ються та уточнюються. Аби у цьому переконатися, достатньо звернутися до

деталізації господарчого права або до технічних питань повітряного сполу-

чення та будівництва.

Безперервно постають на вибір нові можливості та альтернативи для по-

дальшого оформлення соціальних структур. За посередництва права постій-

но повинні розв'язуватися дедалі нові конфлікти інтересів, і певною мірою —

принаймні за розгляду детальних питань — суперечки можуть розв'язувати-

ся лише завдяки організованій системі правових компетенцій та правових

засобів, а не за допомоги розпливчастої соціальної моралі.

В останньому твердженні прихована ще одна різниця між сучасним дер-

жавним правом, з одного боку, та суспільною мораллю й іншими традиція-

ми — з іншого. Позитивне право [§ 5, IV] може ефективно коригуватися за-

конодавчою владою: у будь-який час вона може його змінювати, відхиляти,

Розділ 1. Поняття права

вводити щось нове. Навпаки, «духу народу», суспільній моралі та традиціям

не властиві такі швидкі й точні зміни; вони змінюються інакше.

III. Нормативний та фактичний компоненти права

Таким чином, право є не абстракцією, а здійснюваним та ефективним

нормативним порядком, «законом у дії». Воно зберігає зв'язок з реальним

життям, має певний фактичний компонент, оскільки його виконують і йому

підкоряються.

З іншого боку, регульовані правом відносини є відносинами, які спрямо-

вуються об'єктивними нормами. Такі норми — як опосередковані смисли

уявлення — відрізняються від психічних актів, що викликали їх «появу у

свідомості» та зробили їх «актуальними». Аналогічним чином математич-

на формула відрізняється від самого мислительного процесу, в ході якого

ця формула застосовується мисленням різних людей. Цю особливість, згідно

з якою ідентичний смисловий зміст схоплюється різними людьми і, отже,

різними психічними процесами, можна означити як «транссуб'єктивність»,

«інтерсуб'єктивність» або «об'єктивність» цього смислового змісту. Пер-

ше визначення («транс») указує на опосередкованість, отже, на те, що такі

поняттєві змісти виходять із свідомості одних людей і можуть бути сприй-

няті свідомістю інших. Наступне визначення («інтер») підкреслює, що вони

є предметом і підґрунтям взаємного розуміння між людьми. Третя характе-

ристика («об'єктивність») наголошує можливість цього смислового змісту

бути протиставленим актам свідомості

. Коли у подальшому йтиметься про

«об'єктивні» .норми, то під цим слрвом слід розуміти також припис і забо-

рону, які у свідомості різних людей мають ідентичний зміст і завжди для

них зрозумілі.

IV. Реалізація права через дії

Гаким чином, дійсне право є не просто нормативним смисловим змістом,

який може знайти свій вияв, наприклад, у якомусь законопроекті, а певним

" Цей останній аспект виокремлений у феноменології Гуссерля, який тлумачив його на

прикладі логічних математичних законів [Гуссерль, 1928, §§ 21 ІТ, 48]. Так, він розглядав ло-

гічний закон несуперечності не як закон свідомості; цей закон не означає, що ми не можемо

водночас мислити два судження, що суперечать одне одному, а тс, що суперечливі судження

(як об'єктивні смислові змісти) не можуть бути водночас істинними. Проблематика «інтенціо-

нальних об'єктів» і питання, чи існують «у собі» етичні й правові чи логічні закони, ми залиши-

мо тут поза увагою; для нашого теперішнього пізнавального інтересу досташім є просте тверд-

ження, що психічні процеси відрізняються від смислових змістів, які вони включають в себе

§ 4. Право як здійснений нормативний порядок

нормативним станом, який дієво регулює відносини між людьми у кон-

кретному суспільстві. Відкритим є, однак, питання про спосіб здійснення

правових норм, про модальність (спосіб) дієвості, притаманну правовим

нормам. Норми можуть по-різному мотивувати діяльність, наприклад, тим,

що адресат норм їх визнає, або також тим, що за ними стоїть можливість

організаційного втілення, або тим, що вони визнані більшістю і з огляду на

це навіть ті, хто опирався їм, вважають за краще їх виконувати. Питання про

специфічний спосіб (модальність) дієвості правових норм значною мірою

створює підставу для розгляду проблеми їх значення [§ 5]. Лише за вирі-

шення цього питання може бути остаточно визначене поняття права.

Проблемі специфічної ефективності права підпорядковане й інше питан-

ня: яким чином обов'язок і, отже, нормативний смисловий зміст узагалі ви-

кликають реальну дію? Єдиним, що, з одного боку, визначається приписом,

а з іншого — може діяти як природна причина, є вольова діяльність. Саме

вона є сполучною ланкою, через яку припис може справляти вплив на зовніш-

ній світ. Вольова діяльність становить проміжну ланку, за допомоги якої за-

конодавець може щось вдіяти — передусім у світі зовнішнього соціального

буття через приписи — або запобігти чомусь через заборони. Проте коли

вольова дія виконана, наприклад', коли куля, яка вилетіла з рушниці, надана

сама собі, то вже ніякі приписи не здатні безпосередньо вплинути на заключ-

ну дію причини — зупинити політ кулі або заборонити кулі вбивати. Все це

вже виходить за межі процесу, який нормується правовими положеннями.

Останнім моментом, коли правовий припис ще справляє свій вплив, є мить,

коли людина натискає на гачок.

Ці міркування мають значення для проблеми протиправних дій: оскіль-

ки лише поведінка завжди мотивується правовими обов'язками, то лише

вона й може суперечити приписам і в цьому розумінні бути протиправною.

Тим, що об'єктивний припис може діяти лише як свідомий мотив людини

до дії, визначено принципові можливості приписів. Звідси не випливає,

ніби будь-хто протиправно вчиняє лише тоді, коли ним усвідомлено при-

пис у певному випадку. Звідси випливає те, що припис має рацію лише

щодо людських дій та бездіяльності, оскільки лише вони можуть норма-

тивно регулюватися. Наприклад, можтіа заборонити стріляти в людей, але

не можна заборонити кулі влучати. Можна заборонити кидати каміння у

шибки, але не можна заборонити шибкам розбиватися. Принципово не-

можливо заборонити дію, яка безпосередньо йде за її причиною; не можна

заборонити неминучий результат. Те, що принципово не можна заборони-

ти, не може стати змістом заборони й у цьому розумінні належати до «про-