Циппеліус Р. Філософія права

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ 2. Специфіка проблеми значення («право і звичай») І

не сприйняття (яке також свого часу справляло вплив на тлумачення законів)

вже не береться до уваги.

Навіть поступове перетворення права є не простим поняттєво-норма-

тивним рішенням, а зміною змісту відповідних норм та інтерпретацій, які ;

мають шанси здійснення державними засобами. У цьому реальному про-

цесі може відігравати свою роль теорія безпосереднього правового значення

природного права та недійсності законів, які суперечать природному праву.

Тут може підтверджуватися на ділі «життєдайна сила ілюзій» (Канторо-

вич) — вчорашній доправовий постулат мав би сьогодні правове значення.

Таким способом можна правовій спільноті і державним органам стосовно

таких позаправових норм навіювати «оріпіо іигіз» (з лат. —погляд з позиції

права) і таким чином сприяти тому, щоб ці норми набували — перш за все в

практиці вищого суду — шанс на втілення.

ІІІІігпа гаїіо (з лат. — останній, вищий доказ) розв'язання конфлікту між

гарантованим правом та нозаправовими нормами— це революція. В ім'я

«природного права» здійснювалися німецька Селянська революція, північ- і

ноамериканська війна за незалежність і Велика Французька революція [§ 32,

І]. Динаміка такого нормативного конфлікту, той факт, що він не розв'язуєть-

ся поняттєво-нормативним шляхом, виявляються в різноманітних результа-

тах таких перетворень.

VII. Впровадження права замість позаправових норм

Поза сумнівом, право перебуває також під впливом панівних духовних

течій свого часу та змін у соціальній моралі. З іншого боку, право справляє

на «правово-етичне середовище» зворотний вплив, оскільки за його участі

формується панівна правова мораль: якщо законодавча влада приймає певні,

етично релевантні правові погляди, то вона не тільки розробляє відповідні

правові норми, обов'язкові до виконання, але й впливає своїм авторитетом

на уже пануючі правові етичні погляди. Такі правові норми, зорієнтовані на

правову етику, ми знаходимо, наприклад, в оцінних положеннях конституції,

у сімейному праві й особливо у кримінальному праві. Так, у суспільну сві-

домість постійно впроваджується думка про непримиренність і небезпеку

перебувати у стані сп'яніння за кермом; відчуття негідності такої поведінки

актуалізується й закріпляються таким чином, що ця поведінка підлягає кри-

мінальному покаранню. Правові покарання в сексуальній сфері справляють

чималий вплив на те, яка міра сексуальної свободи визнається або, навпаки,

осуджується пануючими моральними поглядами. Наведемо останній при-

§ 6. Конкуренція права з нозаправовими обов'язками

клад: заборона переривання вагітності або, навпаки, зобов'язування робити

штучні викидні, що сьогодні має місце у багатьох державах з причин перена-

селення, поза будь-яким сумнівом, справляє вплив на соціально-етичну оцінку

цих втручань. А загалом, може бути багато ситуацій, в яких право та паную-

ча в суспільстві мораль доповнюють одне одного.

Нерідко за допомоги своїх норм законодавча влада лише виражає уяв-

лення про справедливість свого часу. Ця законодавча фіксація забезпечує

таким ціннісним уявленням відповідну стабільність для майбутнього. Хоча

ця фіксація не включає зміну соціальної моралі самої по собі. І все ж таки

загроза покарання сприяє стабілізації поглядів про негідність кримінальної

поведінки.

В інших випадках законодавча влада в питаннях, в яких ще не сформу-

вались однозначно доправові правово-етичні погляди, шляхом свого закону

встановлює напрямок, в якому в майбутньому повинні розвиватися доміную-

чі правові етичні уявлення. Так, після революційного перевороту кон-

ституційні норми, сформульовані та здійснені політичними силами, що пе-

ремогли, часто-густо сприяють формуванню майбутніх правових та полі-

тичних ціннісних уявлень.

Врешті-решт, можлива й така ситуація, коли закон вступає у протиріччя з

панівними уявленнями про справедливість і здійснюється всупереч їм, тобто

ініціює зміну панівних поглядів. Напруження між гарантованим правом та

уявленнями про справедливість, які від нього відхиляються, може також роз-

в'язуватися і на користь гарантованого права, а саме — через зміну і переви-

ховання пануючих поглядів.

Вплив, який законодавча влада може справити на пануючу правову мо-

раль, значною мірою зумовлений укоріненим у кожному суспільстві почут-

тям порядку та потребою в чітких орієнтирах. Порядок, стабільність, послі-

довність утворюють суітєві засади кожного суспільства. Те, що людина знає,

чого слід дотримуватись, містить у собі елементарний принцип права. Те,

що визначається правом, дуже часто не тільки виконується як примусова

норма, але приймається і як діюче в суспільстві ціннісне уявлення. Почуття

порядку, потреба у орієнтаційній певності, а також сила звички, «переконли-

ва сила результату», «тиск конформності» — усі ці чинники діють в ім'я того,

щоб порядок, гарантований державною владою, у тому випадку, якщо він

зможе довготривало утриматися, поступово почав сприйматися як справед-

ливий [§ 21, III].

Такі судження не є новими. Ще Йєрінг [1904, 8.Х; див. також: 1965,

3.296 її, 416 Щ писав, хоча й явно перебільшуючи: «Не почуття права пород-

Розділ 2. Специфіка проблеми значення («право і звичай»)

жує право, а саме право породжує почуття права». Схожі думки висловлював

і Дісей(Оісеу): «Право виховує або створює опінію, яка формує право» [1962,

41]. ГеоргЄлінек [1929, 337] таМакс Вебер [Вебер, \\члО, 187 її] відсилають

до нормувальної сили фактичного і, таким чином, звертають увагу на обста-

вини, що уже фактичні традиції можуть сприяти виникненню моральних

(8іи1іс1іе) і правових переконань відповідного змісту; якщо ж це стосується

способів поведінки, які фактично виробляються (часто як вияв наявних си-

лових відносин), то слід говорити про впроваджені правом зразки поведін-

ки. Вплив правові почуття звички та традицій описувався Різлером та інши-

ми дослідниками: «Подібно до того, як традиції справляють великий вплив

на почуття та вірування в інших царинах життєдіяльності, таким самим чи-

ном вони діють у правовому житті завдяки тому факту, що правові норми

виконуються всіма, як вони в свій час виконувались батьками та прабатька-

ми, закріплюється узгоджене з почуттями переконання в їх справедливості

та співрозмірності» [Різлер, ЯО, .155 т].

Таким чином, позитивне право може впливати на пануючі уявлення про

те, що є правильним та справедливим. Понад те, воно може призвести до

зміни правової моралі, яка йому не відповідає. «Погляди «порядних людей»

стосовно того, що є «прийнятним» у соціальному спілкуванні між законо-

слухняними громадянами, — як було констатовано конституційним судом

бундестага, — у відповідних межах можуть перебувати під впливом право-

вих приписів та заборон» [ВУеїТСЕ, 7, 215]. Проте, наголосимо, лише «у

відповідних межах». У цьому міститься важливе обмеження. Де, однак, зна-

ходяться межі такого взаємовпливу пануючої правової моралі та правових

почуттів, які становлять їхнє підґрунтя? Відповідь на це питання не може

бути отримана шляхом природно-правових спекуляцій. Те, які з уявлень про

справедливість поділяє або, навпаки, не поділяє більшість суспільства, може

бути встановлене лише у практиці процесу аргументованого формування

думок і на основі випробовування [§ 21,1!

, IV].

Розділ З

ПРАВО ТА РЕАЛІЇ

Взаємний зв'язок між правом та дійсністю виявився уже при розгляді

питання про поняття права. Уже за своїм поняттям право є «1а\у іп асііоп»

(з англ. — законом у дії), отже, дійовим, ефективним, в соціальній дійсності

актуалізованим правом. Гарантоване державою право має можливість реалі-

зації організованими методами, і взаємопов'язане таким чином з державною

владою, а також — з певними реаліями.

Проте правові норми зумовлені реальністю не лише в плані їх функ-

ціонування, але й своїм змістом. На їхній зміст впливали антропологічні да-

ності та суспільні чинники, і особливо потреби та співвідношення сил, а

також інші обставини — але, в першу чергу, інтереси, яким слугує право і

які є стимулом правової регуляції. Звичайно, зміст правових норм визна-

чається не лише цими реальними даностями, а й головними принципами

справедливості, які здійснюють зважування наявних інтересів.

Взаємозв'язок між правом та дійсністю існує і в іншому напрямку: не

тільки реалії впливають на право, але й право виявляє зворотний вплив на

них. Воно є конститутивним та формувальним чинником суспільної дійс-

ності [§ 10, II, III; §27].

§ 7. Зв'язок права з станом речей

Зміст права значною мірою визначений природними та соціальними від-

носинами, які ним регулюються або яким нав'язується правовий порядок.

Хоча виявилось, що норми обов'язку не можуть бути виведеними з фактів

[§ 15, І, 1]. І все ж таки правові норми повинні зважати на факти. Про це й

піде зараз мова.

І. Задані чинники

Монтеск'є (1689—1755) у своїй праці «Про дух законів» створює вираз-

ну картину різнобічної зумовленості законів природними, господарськими

Розділ 3. Право та реалії

та культурними даностями, «природою речей» — це головна думка для його [

праці [Монтеск'є, ЕЬ, І, 1, 3]. Закони повинні точно відповідати народові,

для якого вони створені, вони повинні відповідати природі країни, її клімат), •

особливостям ґрунту, розташуванню та розмірам держави. У долинах Нілу,

Євфрату, Тигру та Інду у зв'язку з особливостями земель— а саме чера

необхідність культивувати затоплювані землі, організовано регулювати ви-

користання води й діяти на випадок повені — склалося інше право, ніж, на-

приклад, у степових народів. Монтеск'є говорив, що право повинне відпо-

відати способу життя народу. Це цілком очевидно: народ пастухів-кочовиків,

безперечно, потребує іншого права, ніж народ землеробів. Для землеробів,

скажімо, вирішальну роль відігравав спосіб розподілу земельної власності,

особливо різниця в розподілі землі, що перебувала у суспільному та приват|

йому використанні. Не меншу роль також відігравав порядок успадкування!

земель, що перебувала у приватному володінні. Напрошується думка, що|

правові відносини залежності утворилися у зв'язку з приватною власністю'

на землю. У праві кочовиків усі ці питання навряд чи відігравали помітн)!

роль і, у будь-якому випадку, не були головними. Водночас зовсім інші пи-

тання висувалися на передній край у праві народів-мореплавців, які займа-

лися торгівлею. Монтеск'є встановлював зв'язок права і з іншими соціаль-

ними чинниками: воно повинно пристосуватись до релігії мешканців, їхніх

звичаїв та традицій, їхніх схильностей та добробуту, їхньої кількості, а та-

кож повинні були відповідати природі та принципові існуючого правління

або правління, яке слід сформувати [Циппеліус, К8, § 12 І].

Таким чином, зміст права визначається різними викликами, які пов'язані

з природою країни, із формами господарювання та відповідними способами

життя народів і зумовлених цим потребами. Проте насамперед сама природа

людини створює джерело потреб і схильності поведінки, які впливають на

зміст права [§§ 8, 9].

На деякі інші взаємовідносини права та дійсності вказав також Густав

Радбрух [1960,10 її]. Він рекомендував розмежовувати даності на три складо-

вих частини — на природні факти, доправові форми правових відносин і

правові відносини, вже врегульовані завдяки праву. Основними є «природні

факти — від падіння яблука по той бік паркану, що може мати значення для

права, яке регулює сусідські відносини, і до обертання Землі, відповідно до

якого зрештою встановлюються юридичні строкита відстрочки». Передусім

«природні форми людського життя», «народження та смерть, дитинство,

юність та старість, статеві зв' язки та зачаття, батьківство та обов' язки дітей»

£ 7. Зв'язок права з станом речей

успадкування. Звичайно, ці природні явища переходять у другу категорію —

у соціальні формування, для яких вони утворюють природну основу: моно-

гамія чи полігамія, материнське або батьківське право, а для правового виміру

часу обертання Землі не є безпосереднім мірилом, але стає таким, опосе-

редковуючись договірними правилами календаря». В якості доправових форм

правових відносин ми знаходимо «житгєві відносини, які регулюються звича-

ями, традиціями, звичками, мораллю (8іпе)... наприклад, типи ділових від-

носин, які стають підґрунтям правових зобов'язань, колективні утворення,

як, наприклад, церква або громада, які претендують на права юридичних

осіб; антисоціальні дії, які відкидаються совістю народу і на які накладаються

заборона та кара... Такі доправові форми правового регулювання без різких

змін переходять до звичаєвого права й, таким чином, можуть стати право-

вим матеріалом для третьої форми «фактів» — життєвих відносин, урегуль-

ованих правом... Навіть коли говорять про економічні факти та їхній вплив

на право, мають на увазі... обов'язково їх неодмінне правове регулювання».

Таким чином, на зміст права безперечно впливає реальна дійсність: уко-

рінені в людській природі потреби та схильності, «природні форми люд-

ського життя» та різні вимоги природного та соціального середовища. Ці

даності визначають, які проблеми регулювання взагалі підпадають під пра-

во. Для розв'язання цих регулятивних проблем право всебічно використо-

вує соціальні форми життя, які сформувались у доправових сферах. При-

кладом може бути сімейне регулювання, яке сформувалось ще до появи

права. Реалії впливають на зміст права й тим, що пропонують певні зразки

поведінки. Це стосується третьої форми взаємовідносин: реалії установлю-

ють регулятивним можливостям права нездоланні межі. Вони визначають

сферу дії правових регулятивних можливостей, встановлюють можливий

вибір засобів та шляхів, які забезпечують відповідну дію правових норм у

реальному світі, й з них випливає, до яких наслідків «з природною необхід-

ністю» приходять, виходячи з певних правових передумов [II—IV].

Незважаючи на існування цих різноманітних зв'язків права з реальною

дійсністю, право є не просто «дериватом», а порядком таких відносин. І, зви-

чайно, передчасним був висновок Монтеск'є [ЕЬ, 1,1 ] (зроблений, щоправда,

на підставі правильного засновку щодо зв'язку права з дійсністю) проте, що

закони є «необхідними відносинами, які виводяться з природи речей». Сам

він потім не дотримувався строго цього формулювання [напр., ЕЬ, XIV, 5].

Реальна дійсність надає правовим регулятивам певний простір у прийнятті

рішень і, отже, простір для формування соціальних відносин їх упорядку-

вання згідно з відповідними уявленнями про справедливість.

Розділ 3. Право та реалії

II. Принциповий зв'язок права з реаліями

Право не може не брати до уваги реальний стан речей і повинне сприй-

мати його таким, яким він є. Хоча право має свободу визнавати чи не ви-

знавати цей стан речей як значущий у правовому відношенні, воно не має

свободи безпосередньо творити його. Так, наприклад, право, що регулює

виробництво і розподіл життєвих засобів, повинне звертатися до тих пред-

метів, які у фізіологічному розумінні є для людини такими засобами. Сімейне

право повинне виходити у своєму змісті з біологічних обставин; виглядало

б зовсім інакше, якби існувала істотна різниця між кількістю чоловіків та

жінок. Таким чином, правові зобов'язання повинні відповідати реальним

обставинам. Використовуючи ці обставини, право, проте, не може не брати

їх до уваги.

Микола Гартман (1882—1950) показав цей взаємозв'язок у своїй велич-

ній концепції. Згідно з нею, існують різні «шари» буття: неорганічний,

органічний, психічне і духовне, які перебувають один щодо одного у певній

залежності та взаємопідпорядкованості.

Органічне життя постає з неорганічних матеріалів. Дерево, яке виростає

із землі, структурує матеріал, з якого воно створене. Воно репродукує само

себе й виявляє здатність до саморегуляції своїх життєвих функцій. Завдяки

цим процесам живий організм відрізняється від неорганічної матерії. Проте

ці життєві процеси не відміняють природні закони, вони лише ставлять їх на

службу органічному.

Наступний шар, психічне, також зберігає свій зв'язок з нижчим шаром:

свідомі процеси відбуваються лише в живому організмі й залежно від нього.

Свідомість має й своєрідність: наші уявлення про предмети є «з іншої речо-

вини», ніж самі предмети. Любов та ненависть, бажання та надії не можна

зрозуміти, «переводячи» їх у фізичні, хімічні або біологічні поняття або зво-

дячи їх, наприклад, до фізіологічних процесів: думки ніколи не є дериватом

головного мозку в тому розумінні, в якому жовч є дериватом печінки.

Наступний шар, духовний, відрізняється, у свою чергу, від психічних актів

завдяки своїй транссуб'єктивності, а саме — в тому, що його можна переда-

вати іншому і він може поставати як ідентичний зміст у свідомості різних

людей, тимчасом як самі акти свідомості залишаються суто персональними

[§ 4, III]. Водночас, духовне продовжує співвідноситися з психічним.

«Традиційні» ідеї колись виникають в індивідуальній свідомості. Вони діють

лише тоді й настільки, коли й наскільки стають «актуальними» саме для якоїсь

$ 7. Зв'язок права з станом речей

Отже: «Нижчі категорії є передумовами вищих. Останні можуть надбудо-

вуватися лише на перших. Категорії нижчих шарів — більш сильні, вони не

можуть бути знищені ніякою силою вищих шарів. Духовна істота, проте, здат-

на вміло обходитись із природними процесами й використовувати їх як засіб

для власної мети — проте лише за умови, що вона усвідомлює закономірності

природи. Вона не може перетворювати закони» [Гартман, 1968, 131].

Якщо резюмувати все викладене вище й застосовувати щодо права, мож-

на твердити: правові норми також не можуть не брати до уваги природні

факти й повинні пристосовуватись до них. Якщо з'ясовується, наприклад,

що певні схеми поведінки обов'язково закладені у «біологічній програмі»

людей і встановлюють жорсткі межі «пластичності» людської поведінки, то

тим самим вони обмежують і регулятивні можливості права [§ 8,1].

III. Зумовленість дієвості права обставинами

Отже, реалії установлюють й обмежують можливість дії правових норм.

Існує висловлювання, що англійський парламент може все, проте не може

зробити з жінки чоловіка, а з чоловіка — жінку. Законодавець не може також

багато іншого: наприклад, він не може раптом скасувати географічне та

кліматичне розташування держави, економічну ситуацію, соціальні відно-

сини, потреби людей, які реально виникають, стан справ у структурах влади

лише тому, що все це йому не до вподоби.

До об'єктивних закономірностей, з якими пов'язане право, належить на-

самперед те, що зобов'язання можуть безпосередньо визначати лише люд-

ські вольові рішення [§ 4, IV]. На всі інші події право може впливати лише

опосередковано — остільки, оскільки відносини здатні змінюватися через

виконання норм. Згідно із своїм змістом, закони, отже, можуть осмислено

ставити лише мету міняти уже існуючі відносини у зазначений вище спосіб

або закріпляти й гарантувати їх через правові санкції.

Дія права залежить від дійсності й пов'язана з нею також в іншому ас-

пекті. Ймовірність добровільного підпорядкування нормам тим вища, чим

більше право узгоджується з реальними біологічними схильностями та при-

родними потребами людей [§ 8,1].

Якщо право прагне розв'язати своє завдання по-справжньому ефектив-

но, воно особливо повинне використовувати наявні природні та соціологіч-

ні дані. Саме за допомоги пізнання природних, психологічних та соціаль-

них законів право виробляє власні засоби для досягнення своєї мети. Так,

наприклад, надання податкових пільг залежно від індивідуальних майно-

икножливостей може слугувати політичним цілям у сфері народження чи

Розділ 3. Право та реалії ___ .

розташування населення. Цивільно-процесуальний принцип змагання сторін

підпорядковує індивідуальні інтереси меті виявлення істини. Право про

ордени та почесні відзнаки використовує для досягнення громадських цілей

певні антропологічні схильності.

На підставі введення грошових штрафів як заміни позбавлення волі за

незначні випадкові проступки на кримінологічному матеріалі дійшли ви-

сновку, що короткотермінове позбавлення волі швидше псує, ніж покращує

порушників, що в цих випадках, отже, доцільніше мати за превентивний засіб

грошовий штраф, ніж позбавлення волі. Іноді потрібне детальне дослідження

соціологічного стану, шоб відкрити ті обставини, використовуючи які право

по можливості результативніше і простіше досягає своєї мети.

Якщо право прагне усунути певні явища, воно повинне знайти справжні

причини, звернутися за «правильною адресою». Воно ніколи не досягне своєї

мети, якщо стосовно цього не буде зорієнтоване строго на факти. Якщо, на-

приклад, основні права покликані забезпечити охорону свободи особистості,

то вони повинні й фактично бути зорієнтовані на ті реалії, які цій свободі

загрожують. Однобічне розуміння гарантованих державою основних прав

надає лише недосконалу безпеку індивідуальній свободі [§ ЗО, II, 3]. Зокре-

ма, тоді, коли ця свобода наражається на загрозу зовсім з іншого боку, примі-

ром, з боку груп та об'єднань плюралістичного суспільства, які, згідно з різким

формулюванням Лоєвенштайна (Ьое\уеіі5Іеіп) стосовно членів цього суспіль-

ства, підносяться до рангу справжнього уряду, який стверджує професійні

норми і норми відносин і деспотично утискує індивідуальну свободу. Зміна

конституційних реалій повинна тягти за собою також зміну конституційних

інституцій і конституційного права, якщо вони прагнуть бути актуально дію-

чими, а не спрямованою на «чужий світ» декларацією.

IV. Зумовленість правильності права обставинами

Право пов'язане з обставинами не тільки стосовно своєї можливості бути

результативним. Воно стає неправильним, коли суперечить фактам.

Так, наприклад, законодавець вільний вимірювати свої строки днями,

сонячними роками або іншими астрономічними даними. Проте, орієнтую-

чись на календарний рік та дні, він повинен задовольнятися фактами, що

Земля, здійснюючи оберт навколо Сонця, робить майже триста шістдесят

шість обертів навколо власної осі й, отже, сонячний рік має 365 днів.

З самої природи речей випливає, які фактичні дані за певних умов необ-

хідно враховувати, і особливо те, які саме причинові зв'язки виникають або,

§ 8. Антропологічні передумови .

навпаки, не виникають. Припускається, що дієвий висновок стосовно пра-

вової угоди потребує певної мінімальної межі, поміркованості та життєвого

досвіду. Отже, слід брати до уваги, що діти, як правило, не мають цієї по-

міркованості та життєвого досвіду: тому, якщо ми вимагатимемо стосовно

дітей повної дієздатності, то тим самим ми неминуче увіходимо в протиріч-

чя із зазначеною вище передумовою. Якщо припустити, що покаранню по-

винен підлягати кожен лише тоді, коли він, здійснюючи проступок, був здат-

ний вбачати його несправедливість і діяти згідно з цим поглядом, то слід

прийняти до уваги, що задоволення від значної міри алкоголю значно змен-

шує цю здатність і таким чином ми впадаємо в суперечність з власними за-

сновками, якщо будемо карати кожного, хто здійснив проступок у стані по-

вного сп'яніння. Якщо припустити, що повинні бути заборонені лише такі

дії, які в цілому можуть зашкодити іншому, тоді слід звернути увагу на те,

що заклинання не містить такої здатності, що, отже, було б нелогічно забо-

роняти їх як дії, що завдають шкоди.

З природи речей, отже, не можна зробити висновок, які з багатьох фактич-

но заданих можливостей повинні здійснитися чи з якими фактами — як-то:

загрозою певної дії чи шкідливим наміром діючого — слід пов'язувати нор-

му покарання.

Юриспруденція нерідко надає пов'язаності зі станом речей швидше

більшого, ніж меншого значення і швидше недооцінює, ніж переоцінює сво-

боду вибору законодавця. Інколи за об'єктивну даність приймають те, що є

насправді нормативною даністю. До цього ми ще повернемося при розгляді

справедливості [§ 12, V].

§ 8. Антропологічні передумови

Найважливішим фактом реальності, який єзасадовим стосовно права та

державного ладу, є сама людина. Можливо, найбільш пам'ятне формулю-

вання ця думка отримала у Томаса Гоббса [Гоббс, Бе

СІУЄ,

1642, передмо-

ва]: «Будь-який предмет краще пізнається завдяки вивченню того, що його

складає, подібно до того, як у годинникові, що рухаються автоматично, або

в будь-якій складній машині не можна взнати призначення кожної частини і

кожного колеса, якщо не розкласти цю машину і не розглянути окремо ма-

терію, вид і рух її частин. Подібно до цього при вивченні прав держави і

обов'язків громадян погрібно хоча і не розчленяти державу, а все ж роз-

глядати її як мовби розчленовану на частини. А це означає, що слід пра-

вильно зрозуміти, якою є людська природа, що робить її придатною чи не

Розділ 3. Право та реалії

придатною для поєднання людей у державу і яким способом повинні з'єдну-

ватися люди, що бажають жити разом».

І все ж таки цей метод наштовхується на застереження. Соціальний по-

рядок не є конструйованим з цілком ізольованих і чітко визначених еле-

ментів. Отже, проти методологічного індивідуалізму можна висунути запе-

речення, що людина від самого початку сприймається як групова істота, і

будь-яке зведення соціально-історичної діяльності до дій окремо даних осо-

бистостей призводить до викривлення картини

Передусім правова антропологія розглядає людину не тільки як природ-

ну, але й як культурну істоту. Вона, отже, спрямовує свій погляд також на

простір дій та формотворень, який дозволений людській природі. Головним

чином тут йдеться про те, що у межах цього простору зроблено людьми у

культурно-історичному аспекті, які культурні й особливо моральні приписи

у ньому постали. У зв'язку з цим ще Кант ставив перед антропологією два

таких завдання: «Фізіологічне пізнання людини спрямоване на дослідження

того, що з людини робить природа, прагматичне — на те, що вона сама як

істота, що володіє свободою дій, робить сама із себе або може й повинна

робити» [Кант, 1800, передмова]. Така постановка питання враховуєте, що,

на відміну від мурашника, біологічно задані можливості поведінки людини

не зводяться до закінченої й застиглої програми поведінки, а діють лише як

фрагментарні мотивації, які не тільки мають певний простір свободи, а й

повинні доповнюватись через створені культурою інституції поведінки —у

тому випадку, коли взагалі можна говорити про організоване спільне життя

людей у певному складному суспільстві [§ 8, II].

Це застереження не змінює положення про те, що право пов'язане з реа-

ліями [§ 7] і що найважливішими з цих реалій є фізичні та психічні складни-

ки людини.

/. Біологічна основа

Виходячи з такого попереднього розуміння речей і постановок проблем,

що з нього випливають, правознавство передусім звернулося до дослідження

біологічно регульованої поведінки. Спочатку інтерес спрямували на опис

зразків поведінки, які регулюють життя тварин. Проте отримані тут дослід-

ницькі результати кидають світло й на біологічну заданість зразків поведін-

ки, які впорядковують спільне життя людей. Гак, Вільсон [Вільсон, 1980,

Пор.:

.І.ИсІпітреІег,

Паз ^езєп ипсі Йег НаирІіпНаІІ (Іег Меогіїізспеп Каїіопаї-цкототіе,

1.908,8.92

ІТ,.СЗо1Й5І.ет, ііу.

К.АсІиїт

МеіЬойо\о%\зсЬеРгоМете ііегЗогіаІ-^іззепзсЬайеп,

У91%,3,А9«

$ 8. Антропологічні передумови

3.6] визначає соціобіологію як «систематичне дослідження біологічних за-

сад усіх форм соціальної поведінки всіх видів соціальних організмів, вклю-

чаючи людей. Вона аналізує біологічні процеси, на яких основуються орга-

нізації таких єдностей, як спільність батьків та їхнього потомства, колонії

термітів, зграї птахів, орди павіанів, племена мисливців та збирачів».

1. Головні етолої Ічні факти. Для правової антропології цікавим насам-

перед є те, що уже спільне життя тварин регулюється значною кількістю

зразків поведінки, які вкорінені у біологічній природі. У більшості видів тва-

рин ми виявляємо материнський захист і турботу за своє дитинча. У багать-

ох видів тварин має місце ритуальна боротьба самців за самицю. Досить ба-

гато видів тварин виявляють нахил жити парами або визначати свій життє-

вий простір і захищати його. І це лише деякі приклади. Наскільки детально,

до найдрібніших подробиць, може бути «запрограмована» поведінка тварин

біологічно, може проілюструвати життя мурашників.

Необхідно взяти до уваги, що у процесі розвитку видів ці зразки поведін-

ки зазнають змін, надаючи їхнім носіям деякі селективні переваги порів-

няно з видами-конкурентами. Останнє необхідно уточнити у двох аспектах:

змін зазнають базові схильності поведінки (інстинкти, механізми гальмуван-

ня та збудження, автоматичність координації поведінки), що лежать в осно-

ві зразків поведінки. При цьому переваги природного добору можуть бути

не на користь окремого індивіда, достатньо й того, що більш високі шанси

отримують споріднені тварини, носії схожої «генетичної програми», корот-

ше кажучи, коли вони використовують певну «масу спадковості», як, напри-

клад, турботу матері про свою дитину. Таким самим чином змін можуть

зазнавати не тільки «егоїстичні», але й «альтруїстичні» способи поведінки.

Одним з найбільш важливих і головних моментів є також те, що зразки

поведінки тварин варіюють у дуже широкому діапазоні. Поряд з тими, які

незмінно зустрічаються у ссавців, як, наприклад, материнський захист та

піклування про дітей, існують досить поширені зразки поведінки — напри-

клад, стримування від убивства членів виду, стримування від інцесту, або

схильність відокремити власні ділянки для життя, або формувати тривалі

пари. У зв'язку з цим істотні розбіжності спостерігаються не тільки між

родами та окремими видами тварин. Встановлено, що навіть різні підгрупи

одного й того самого виду тварин, зокрема павіани, створюють неоднакові

зразки поведінки (наприклад, різні способи відносин між різними статями)

[Кумер, 1975]. Це свідчить про те, що багато схем поведінки не обов'язково

містять у собі переваги, а є біологічно амбівалентними. Корисність їх ви-

Розділ 3. Право та реалії

значальною мірою залежить від зв'язків з навколишнім середовищем. Саме

ця гнучкість «біологічних програм», пристосованість їх до умов життя за-

кликає нас виявляти обережність, коли постає питання про те, чого може

навчити зоологія про поведінку людини.

На основі дуже стислого огляду найважливіших зразків поведінки, опи-

саних етологією, можна прийти — згідно з біологічно корисними функ-

ціями — до такого поділу.

Передусім ми виявляємо схеми поведінки, які безпосередньо стосують-

ся продукування і виховання життєздатних нащадків. До них належать зма-

гання чоловічих особин за володіння самицями, яке віддає перевагу у про-

довженні роду найбільш життєздатному індивідові. Безпосереднє генетич-

не відношення мають також інстинктивні бар'єри проти кровозмішування.

Також слід у першу чергу назвати материнське піклування та захист своїх

дітей. Зграйним тваринам властиве ще стримування агресії й надання захи-

сту стосовно молодших представників тієї самої зграї; це слугує також ро-

довій «спадковій масі». Функція надання власній «спадковій масі» найбільш

сприятливих умов особливо очевидна у схемі різного ставлення до власних

дітей та «пасербів», яка характерна для багатьох мавп та левів-самців. Нам

не здається неймовірним, що деякі елементарні мотивації людської пове-

дінки походять саме з цієї біологічної функціональної царини. Цілком оче-

видно, що біологічну функцію та біологічні корені має «материнська лю-

бов». Також інстинктивний захист та стримування агресії стосовно своїх

дітей і дітей інших членів групи (що мало місце в ордах, якими, найімовір-

ніше, жили гомініди та первісні люди) мали безперечну селективну перева-

гу й могли, у зв'язку з цим, принаймні в тенденції, «успадковуватись» та

«виховуватись». Дуже поширене змагання за прихильність жіночої особи-

ни, яке дає життєздатному індивідові очевидні переваги у продовженні сво-

го роду, серед урбанізованих людей виглядає, як і слід було чекати, дещо

інакше, ніж у верблюдів. Проте очевидно й те, що «здорове» прагнення чо-

ловіка вступити у змагання з іншим є природженим, грунтується на лише

цивілізацією зумовлених цінностях. Цим пояснюється й те, що певна пове-

дінка, яка у чоловіків здаватиметься лише «природним» намаганням досяг-

ти успіху, у жінок буде сприйнята як «непомірне честолюбство». Навіть різне

ставлення до рідних дітей та пасербів може, як свідчать приклади, мати

біологічні корені.

Другу групу утворюють «енергетично економні» зразки поведінки. їхня

загальна схема може бути описана таким чином: певні позиції — володіння

територією, володіння жінкою, становище в групі — завойовуються. Проте

§ 8. Антропологічні передумови .

одного разу відвойоване становище визнається конкурентами лише впро-

довж якогось певного часу. Виходячи з цього, не може йти мова про перма-

нентний соціальний мир. Особистості та групи, які дотримуються цієї схе-

ми, повинні мати перед конкурентами, які постійно загрожують їм, якісь

переваги, отримані в результаті природного добору. Звичайно, тут можна

вести мову, як правило, лише про зразки тимчасового врегулювання кон-

фліктів, які систематично виникають знову і знову повинні розв'язуватися.

Для антропології права ці структури поведінки становлять інтерес, оскіль-

ки інституції сім'ї та власності, а також певні структури слухняності, мож-

ливо, мають певні біологічні засади. Емоційний зв'язок з «вітчизною» та-

кож може бути вкоріненим у відповідній біологічній програмі, а саме — у

схильності до «територіальності».

Водночас можливості «корисних» та «шкідливих» схильностей пове-

дінки далеко не вичерпуються зазначеними функціональними царинами.

Наприклад, у приматів, які ведуть стадне життя, заведено, щоб старі тва-

рини не лише користувалися повагою, а й у разі небезпеки переймали на

себе керівництво всією групою [Віклер, 1985, 141 ї]. Біологічний сенс та-

кого способу поведінки, можливо, полягає в тому, що старі тварини мають

сукупний життєво важливий досвід (наприклад, стосовно того, яким шля-

хом можна врятуватися під час повені), й тому у разі необхідності цей

досвід може бути корисним для всієї групи. Таким чином, навіть така делі-

катна ціннісна схильність людей, як повага до більш старших, досвідчених,

«мудрих» членів групи, також виробилася в результаті добору й відтак «ви-

ховується» людьми.

2. Можливі наслідки для права. Якщо у людей існують природжені

диспозиції поведінки (наприклад, до утворення усталених пар, або до взаєм-

ного дотримання кордонів своїх «володінь», або до включення у певні струк-

тури підпорядкування), то всі державні ідеологи, які розцінюють природні

стани людського життя як «неінституційні» й розуміють будь-яку організа-

цію спільного життя людей як вимогу цивілізації на противагу природній

свободі людей, — всі ці ідеології будуть від самого початку хибними.

Якщо, далі, певні схеми поведінки, наприклад материнська турбота про

своїх дітей, невикорінно закладені у «генетичній прог рамі» людей, обмежую-

чи тим самим можливість модуляції людської поведінки, то цим також обме-

жується простір правових регулятивних можливостей [§ 7, II]. Водночас

людина значно слабше визначається й програмується інстинктом, ніж будь-

які інші живі істоти.

Розділ 3. Право та реалії

Проте навіть якщо від природи людині властиві не стільки жорсткі про-

грами поведінки, скільки більш-менш домінуючі схильності, для ефектив-

ності права це все одно має значення. Адже чим більше право буде співзвуч-

ним цим природним диспозиціям поведінки, тим вищою буде ймовірність

добровільного підпорядкування правовим нормам. Правові норми, які, на-

впаки, суперечать природним схильностям людини, мають більш незначні

шанси досягти тривалої слухняності. Проте це зовсім не означає того, що

право завжди «конформістськи» підтримує природні схильності людини. За

умов урбаністичного суспільства природні схильності людини можуть діяти

дисфункціонально й, отже, підлягають культурному оформленню й коригу-

ванню [II].

Питання про природжені схильності поведінки цікавить юристів і в

нашому аспекті. Дуже ймовірно, що генетична програма суб'єктивно вияв-

ляється як інстинкти, потреби, гальмування та схильність до певних оцінок

[§ 19, IV, 1].

3. Непевність емпіричних підстав. Важко встановити, які саме схиль-

ності поведінки дійсно закладені у природних задатках людини. Отже, вини-

кає питання, які обставини вказують — якщо немає переконливих доказів —

нате, що певні схильності поведінки все ж таки закладені у генетичній про-

грамі людини.

Схема поведінки, що зустрічається у всіх приматів і взагалі є дуже поши-

реною, а саме— інстинкт материнської турботи та захисту своїх дітей,

безперечно, закладена у генетичній програмі людини. Навпаки, було б за-

надто сміливим припущенням твердження про те, що для людини є природ-

женими ті схильності поведінки, які навіть у приматів мають випадковий і

нерегулярний характер.

Про наявність природжених схильностей поведінки свідчить також те,

що у всіх або майже у всіх культурах, які не мали можливості взаємодіяти

одна з одною, зустрічаються певні схожі соціальні структури (звичайно, з

деякими відмінностями). Конрад Лоренц навіть стверджував: «Якщо ми ба-

чимо, що певні способи поводження та норми соціальної поведінки є загаль-

ними для всіх людей, тобто що вони відтворюються людьми в усіх культурах

у цілком аналогічних формах, то ми повинні припустити з імовірністю, яка

межує з упевненістю, що вони запрограмовані філогенетично й закріплені

спадковістю»

' К.Ьогєпг. Оіе Кьскяеііе <1є8 8ріе§е1я, ТасІіепЬис1іаи5§аЬе, 1977, 8.228

§ 8. Антропологічні передумови

Дія «природних» схильностей поведінки проявляється — якщо не стає

цілком очевидною, — коли певні зразки поведінки з великою настійністю та

незмінністю продовжують своє існування в суспільстві всупереч усім ре-

форматорським зусиллям. Так, навіть у «комунах», у програмі яких закла-

дене усуспільнення жінок та власності, фактично завжди встановлюються й

підтримуються неформальний зв'язок парами та приватне володіння, хоча б

предметами особистого вжитку або «спальним убранням»

. У цьому розумін-

ні ще Арістотель [Арістотель, Політика, 1261 Я] висловлював свою незгоду

з платонівським ідеалом усуспільнення жінок, дітей та власності, говорячи

про те, що це суперечить самій природі людини.

Існує припущення стосовно таких схильностей поведінки, які могли «ви-

ховатися» у специфічних ситуаціях життя у попередників людини та

доісторичної людини, тобто впродовж сотень тисячоліть існування мисливців

та збирачів, які жили, мабуть, невеликими групами. Здається, що впродовж

цього періоду були сформовані такі узгодженості поведінки, які при зазна-

ченому способі життя мали як результат природного добору певні перева-

ги — серед них здатність і готовність до кооперації, які опосередковувались

комунікацією і спільними уявленнями, що організовують діяльність. У тіс-

ному зв'язку з цим, ймовірно, перебуває підстава для доктринерства та фа-

натизму, які спочатку створювали дійові передумови для узгодження групо-

вих справ, а сьогодні виявляються як атавізм у війнах та масових заходах.

Існує припущення, що під впливом ранніх етапів природного добору у

людях вироблялася готовність до знищення конкурентних груп свого влас-

ного виду [Моор, 1987, 83,98]. Це припущення підтверджується й ранніми

історичними свідченнями про те, як з лиця землі зникали цілі народи [напр.,

4.Мозе 31,7 ГГ; 5.М05Є 20, 13 її]. Водночас до цієї гіпотези необхідно стави-

тися з певною обережністю, враховуючи велику різноманітність зразків по-

ведінки, яка виявлена у первісних народів [Вестермарк, 1907, 279 її; Ейбл,

1984,519 Я].

//. Культурна зумовленість способу життя людей

Таким чином, є всі підстави твердити, що деякі базові зразки поведінки

людей — передусім ті, які повторюються у багатьох культурах, відокремле-

них одна від одної, а також ті, які пробиваються всупереч усім реформатор-

ським зусиллям, — мають генетичне підґрунтя. На відміну від організації

життя мурашника, у людському суспільстві, особливо у високоорганізо-

Докази

у:

К.МеЬпегг.

Іирпй

іш

ХіеіЬіисІї,

1976, 8.283

ЇГ, іпзЬев.

8.290,294

Розділ 3. Право та реалії

ваному урбаністичному суспільстві, сумісне життя індивідів не може коор-

динуватися лише самим інстинктом, тобто природженою схемою поведін-

ки — застиглою, усталеною й одноманітно спрямованою. Тому людину ви-

значають саме як «неусталену тварину». Природні схильності людини по-

требують удосконалення й багатобічного коригування шляхом норматив-

ної організації поведінки, що є наслідком і найважливішим елементом люд-

ської культури. На необхідність такого коригування вказував уже Арнольд

Гелен: лише завдяки виникненню у процесі культурного розвитку «інсти-

туцій» — тобто нормативних порядків поведінки для певних царин жит-

тя — успадковані схильності поведінки доповнюються тими зразками по-

ведінки, завдяки яким можуть функціонувати складні суспільства. Тільки

такий нормативний порядок створює впевненість в орієнтирах та соціальну

стабільність. Він повинен «створити можливість безпеки поведінки і урегу-

лювання взаємин», чого уже не можна досягнути за допомоги лише інстин-

кту. Лише завдяки зазначеним інституціям люди живуть у «стабільних струк-

турах» [Гелен, 1973, 8.96]. Ці інституції, як, наприклад, правила організації

сім'ї та власності, виявляють себе як знаряддя та гарантія «розв'язання жит-

тєво важливих завдань» — таких як харчування та продовження роду. Ці

інституції функціонують також як «стабілізаційні сили та форми, що їх люд-

ська істота — за природою ризикована, нестабільна, перевантажена афек-

тами — створює, щоб терпіти саму себе і навколишніх. Цій організації по-

ведінки люди зобов'язані «стабільністю також свого внутрішнього життя,

коли вони не спалахують з кожного приводу й не приймають принципових

рішень силовими методами». Завдяки цим інституціям виникає «благодійна

впевненість в елементарних питаннях, життєво важливе вивільнення від про-

блем» [Гелен, 1973,97 г].

Інституційно організоване суспільство також створює можливість задо-

волення (шляхом поділу праці) потреб у їжі, одязі, житлі, гарантії від напа-

ду, безмежно поширюючи та вдосконалюючи систему потреб. Крім того,

воно забезпечує традиційне «пізнання світу» та технічне знання, починаю-

чи від знань про їстівні та отруйні рослини й закінчуючи технічними знан-,

та*та\йізу йт$\ал\>\кл¥^л\,т^\л.."М с^стальсла\стьо^клсгаляташжсттотаяда

них порядків у первісних народів та скотарів-кочовнків через

§ В. Антропологічні передумови

ки, наприклад феодальних аграрних культур, і до західних індустріальних

культур. Потреба в доповненні (культурними елементами) й пластичність

генетичних програм забезпечують, зокрема, пристосованість соціальних

зразків поведінки до різноманітних зовнішніх обставин. Така властивість

генетичних програм залишає також простір для «автономних» компонентів,

а саме — для того, щоб між різними фактичними можливостями організації

сумісного життя робити розумний вибір.

Не тільки нормативного збагачення, але й нормативного коригування

потребують природні схильності поведінки в урбаністичному суспільстві,

де вони виглядають пережитками й, отже, є дисфункціональними. Схиль-

ності, які за умов існування дикунів, що жили невеликими групами, були

сприятливими для виживання, за умов урбаністичного життя людства мо-

жуть завдавати шкоди і через те потребують планованого та нормативного

стримування. Прикладом може бути схильність до неконтрольованого роз-

множення. За умов природного існування саме такий приріст чисельності

нащадків був необхідним для збереження та виживання людства. За сучас-

них гігієнічних умов воно, навпаки, веде до перенаселення, що становить

сьогодні одну з найбільших проблем людства, і робить обмеження народ-

жуваності жорсткою необхідністю. Іншим прикладом може бути схильність

до агресивної поведінки. У тваринному світі, а також у первіснообщинному

суспільстві вона виконувала важливі функції. У боротьбі за територію, за

місце, яке посідають у групі, у сексуальному суперництві ця поведінка вела

до відбору найбільш життєздатних особин. Як готовність до захисту від за-

войовників та диких звірів вона була необхідна всій групі. За умов життя

урбанізованого людства агресивність пов'язана з дедалі більшим ризиком,

тим більше, що тут, порівняно з «природним станом», дія агресії у зв'язку із

застосуванням зброї стає значно сильнішою і водночас завдяки збільшенню

дистанції до жертви звужується дія природного вбивства. Отже, людина,

керуючись розумом, змушена відмовитися від природи і там, де це необхід-

но, в «розумних межах» звільнитися від її схематизму. «В межах» означає

І тут таке: перш ніж допустити можливість здійснення у соціальному поряд-

| природно зумовлених мотивацій, необхідно ретельним чином встанови-

іїхню значущість та відповідність. «В розумних» означає, що способи по-

авинні регулюватися так, аби вести до прийнятних наслідків,

ом, смислові орієнтири поведінки виявляються як безпосе-

І^рша» (з лат. — людська умова). Люди потребують не тільки

аної організації поведінки, але й широкої смислової орі-

їистість від самого початку змушена правильно орієн-

Розділ 3. Право та реалії

туватися у цьому складному світі, вона зіштовхується з надзвичайним роз-

маїттям даних досвіду та очікувань реакцій на поведінку. Вона прагне зро-

бити це розмаїття явним, «збагненним» та доступним для осягнення за до-

помоги певних поняттєвих схем. Людина прагне відшукати певний «сенс»,

тобто знайти всеохопну концепцію, яка дозволяє їй зрозуміти світ. Такі спо-

соби орієнтування у світі постають у формі релігійних або інших «світо-

глядних» поняттєвих схем, в яких знаходять своє місце, а також свій сенс і

соціальні інституції. Проте ці загальні «світогляди» та уявлення про порядок

слугують не тільки для осягнення світу. Вони стають водночас орієнтирами,

які керують нашими діями, вони набувають «каузального значення стосовно

способу розгортання дій реальних людей» [Вебер, У/иО, 7]. Так, наприклад,

увесь суспільний та політичний процес, керований індуїстськими уявлення-

ми про життєвий порядок, відбувається інакше, ніж за уявленнями поцейбічно

зорієнтованого, плюралістичного суспільства конкуренції, й, у свою чергу,

зовсім відмінно від останнього відбуватимуться суспільний та політичний

процеси у суспільстві з марксистським світоглядом.

Таким чином, оскільки в своїй поведінці людина уже не може керуватися

тільки «генетичною програмою», вона змушена отримувати орієнтаційні

надійності завдяки смисловим структурам — особливо у складному світі ци-

вілізації, створеному самою людиною. Ця вимушеність особливо чітко вияв-

ляється у тому випадку, коли похитнулися інституційні та світоглядні орієн-

тири [до цього див.: Циппеліус, АЗіЬ, § 7, III |. Якщо зникає самоочевидність

світогляду, який віджив своє, то стають проблематичними й етичні критерії,

втрачається надійність правових орієнтирів і, якщо це відбувається також

лише через нечіткість або надто швидку зміну правових норм, мають місце

дратівливість, невпевненість, агресивність або втеча від дійсності, яка стала

нестерпною, внаслідок нездатності людини все це «перетравити», — корот-

ше кажучи, до вивільнення «хаотичного в людині». Велика вага, яку люди

надають своїм світоглядно-нормативним орієнтирам, не в останню чергу

виявляється в тому, що найбільш запеклими війнами бувають війни за світо-

глядні переконання та віру.

III. Тварина раціональна чи ірраціональна?

Будучи наполовину вплетеними в нашу природу, наполовину вільними,

ми наділені лише обмеженою здатністю розумно упорядковувати наші

життєві відносини. Водночас ми повинні створювати й підтримувати цей

раціональний порядок. Проте якщо штучно створені інституції руйнуються

або зазнають надто швидких змін, доходить до зазначеного вище «вивіль-

§ 8. Антропологічні передумови

нення хаотичного» в людині, діяльність якої не може підтримуватися в по-

рядку вродженими зразками поведінки [§ 23,1]. Навіть у ті часи, коли віджилі

світоглядні та етичні орієнтири поведінки, здавалося б, принципово не ви-

кликають сумніву, людська природа не може беззастережно підпорядко-

вуватися створеному порядку. Знову й знову здіймається вона над штучною

перепоною. Демонічними виявами цього є жахливі війни та погроми. Екстра-

ординарні вчинки, нерідко із сексуальними ексцесами, або вибухи вандалі-

зму [Дуер, 1980] також є протестом проти існуючого порядку. В «організо-

ваній розбещеності», у вакханаліях та карнавальних процесіях, в яких зви-

чайний порядок зазнає викривлення, ці вибухи самі по собі стають інститу-

ціалізованими.

Уже такі щоденні спостереження показують, що спосіб життя людей ви-

значається не тільки раціональними, але й потужними ірраціональними чин-

никами. У філософії держави ці ірраціональні риси людей практично завжди

бралися до уваги. Пікколо Макіавеллі писав: «Загалом ми можемо сказати

про людей, що вони обмежені й зазнають впливу миті. Великий натовп лю-

дей завжди утримується видимістю та успіхом, але у самому собі не містить

ніякої точки опертя» [Макіавеллі, 1513, розділ 18]. Томас Гоббс виходив з

припущення про те, що люди схильні до пограбувань та помсти і що природ-

ним станом є «війна всіх проти всіх» [Гоббс, 1642, передмова]. Монтеск'є

[Монтеск'є, ЕЬ, XI, 4] припускав, що люди мають принципово необмежене

бажання влади, а саме схильність поширювати владу, доки це не наштов-

хується на опір, який встановлює межу володарювання.

Пізніше романтики, на противагу раціоналізму, зобразили людину як істо-

ту, яка діє під впливом не лише розуму, але насамперед почуттів та пристра-

стей. Шопенгауер розглядав ірраціональну волю до життя, до самозбережен-

ня і збереження виду як самодостатнє прапідґрунтя всіх дій, як своєрідну

«річ у собі» [Шопенгауер, 1859, § 29]. Органи нашого тіла є лише видимими

проявами наших головних жадань, отже, їх елементарним життєвим пори-

ванням [Шопенгауер, 1854, § 20]. Навіть мозок виникає як допоміжний орган

збереження індивідів для продовження людського роду.

Все ж таким чином, завдяки мозку, воля, яка до цього інстинктивно дія-

ла у пітьмі, «засвітилася світлом». Проте пізнання, яке за своїм походжен-

ням стоїть на службі у волі й необхідне для здійснення мети останньої, «май-

же повністю їй підпорядковане» [Шопенгауер, 1859, § 27]. Сама ж по собі

воля не має меж, вона є безкрайнім прагненням. Якщо воля освітлена знан-

ням, вона, хоча і знає те, «чого вона бажає «тут і тепер», проте їй невідомо,

чого вона бажає взагалі; кожен окремий акт має певну мету; загальна воля