Чепінога В.Г. Основи економічної теорії

Подождите немного. Документ загружается.

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

виготовляються в цих галузях. Тому через прибуток здійснюється регулювання

розподілу капіталів і трудових ресурсів між галузями і сферами економіки.

Прибуток виконує і стимулюючу функцію. Саме прибуток, його прагнення

змушує підприємця (фірму) здійснювати нововведення, які ведуть до зниження витрат

виробництва, поліпшення якості продукції (послуги). А нововведення стимулюють

інвестиції, запровадження нової техніки і технологій. У такий спосіб реалізується

стимулююча функція прибутку.

Кожен підприємець прагне одержати якомога більший прибуток. Однак при

цьому його цікавить не тільки абсолютний розмір прибутку, а й віддача кожної

одиниці здійснених витрат. Для того щоб її визначити, у практиці підприємництва

використовують норму прибутку, яка обчислюється як виражене у відсотках

відношення суми прибутку до суми авансованих у виробництво коштів. Якщо масу

прибутку позначити р, суму авансованих у виробництво коштів К, то норму прибутку

(р') можна виразити такою формулою: р р

р' = --------- х 100

Визначена у такий спосіб норма прибутку є показником ефективності

використання капіталу. Що вища норма прибутку, то ефективніше використовуються

авансовані кошти. Саме тому норму прибутку ще називають показником доцільності

капіталовкладень. І кожен підприємець прагне у своїй діяльності одержати найвищу

норму прибутку, яка залежить від ряду чинників.

- По-перше, при незмінному рівні цін прибуток, а отже і його норма, залежать

від рівня витрат виробництва. Тому всі чинники, що знижують витрати виробництва, є

одночасно і чинниками, що підвищують норму прибутку. Це один із найдійовіших

шляхів зростання норми прибутку.

- По-друге, на норму прибутку впливає рівень цін на продукцію (послуги).

Максимально високою норма прибутку є тоді, коли ринкова ціна перебуває на рівні

купівельної спроможності, а максимально низькою — на межі цін з витратами

виробництва. Не зважаючи на те, що ринкова ціна виступає значною мірою зовнішнім

чинником щодо підприємства, останнє має певну можливість через маркетингову

діяльність сформувати більший попит на свою Продукцію і тим підвищити

прибутковість.

- По-третє, чинником, що впливає на норму прибутку, є швидкість обороту

капіталу. Коли оборот прискорюється, авансований у виробництво капітал за певний

проміжок часу робить більшу кількість оборотів. А це означає, що збільшується і маса

отримуваного прибутку. Оскільки сума авансованого капіталу залишається незмінною,

норма прибутку зростає.

У практиці підприємництва країн з розвиненою ринковою економікою застосовуються

різні методи розрахунку норми прибутку. За першим методом норма прибутку

визначається як відношення прибутку до обсягу продаж, тобто

Маса прибутку

р' =-------------------- х 100.

Обсяг продаж

Ця норма прибутку дає можливість визначити ефективність поточних витрат на

здійснення підприємницької діяльності.

За другим методом норма прибутку визначається як відношення маси прибутку

до акціонерного капіталу, тобто

Маса прибутку

р' =----------------------------- х 100.

Акціонерний капітал

Цей метод дає змогу визначити ефективність використання власного капіталу

корпорацій.

Третій метод визначення норми прибутку полягає у зіставленні прибутку з

активами компанії, тобто

Маса прибутку

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

р' =----------------------- х 100.

Активи

Так визначають ефективність всього капіталу, використаного компанією.

І нарешті, четвертий метод полягає у зіставленні прибутку з чистим відтворюваним

капіталом корпорацій.

Маса прибутку

р'=------------------------------- х 100.

Відтворюваний капітал

Ця норма прибутку характеризує прибутковість елементів речового капіталу

(будівель, споруд, устаткування, сировини, матеріалів). Отже, різні методи розрахунку

норми прибутку відображують різні відносні оцінки ефективності капіталу.

Норма прибутку, як видно з наведених формул, розкриває взаємозв'язок між:

розміром капіталу і масою прибутку. Звідси випливає такий висновок: одержання

максимуму прибутку залежить як від норми прибутку, так і від авансованого капіталу.

Це особливо важливо пам'ятати, оскільки зазначені величини можуть змінюватись у

протилежних напрямах. Тоді маса прибутку залежатиме від того, яка з двох величин

переважатиме. При зростанні норми прибутку сума авансованого капіталу може бути

відносно меншою. А при падінні норми прибутку для підтримання на певному рівні

маси прибутку потрібно збільшувати розмір авансованого капіталу. Однак при цьому

слід ураховувати дію закону спадної доходності, згідно з яким на кожному етапі

розвитку економіки є об'єктивна межа, за якою ефект від додаткових вкладень

починає зменшуватися.

Прибуток завжди є власністю підприємця, який авансував капітал для його

одержання. Привласнення прибутку — це одна з важливих форм економічної

реалізації власності. Виходячи з цього, власник капіталу, що приніс прибуток,

визначає і напрями його використання. Це положення зафіксовано й законодавчими

актами. У Законі України «Про підприємства в Україні» зазначено, що порядок

використання прибутку (доходу) визначає власник (власники) або уповноважений ним

орган згідно зі статутом підприємства. Діапазон цих напрямів надзвичайно широкий.

Однак при цьому в кінцевому підсумку прибуток використовується, по-перше, для

розрахунку з державним бюджетом різних рівнів, по-друге, для створення резервного

(страхового) фонду, по-третє, для створення фонду нагромадження і, по-четверте,

для формування фонду споживання (задоволення невиробничих потреб). Ці напрями

використання прибутку регулюються законодавчими актами кожної країни. Згідно з

законодавством державний вплив на вибір напрямів і обсягів використання прибутку

(доходу) здійснюється через податки, податкові пільги, а також економічні санкції.

У практиці підприємницької діяльності розрізняють балансовий і чистий

прибуток. Балансовим прибуткам називають різницю між загальною сумою виручки

підприємства (фірми) і загальними витратами виробництва (собівартістю) за певний

період (місяць, квартал, рік). З одержаного балансового прибутку вносять передбачені

чинним законодавством податки та інші обов'язкові платежі до бюджету.

Частину прибутку, що залишається після здійснення зазначених платежів,

називають чистим прибутком. Його спрямовують насамперед на формування

резервного (страхового) фонду. Кошти цього фонду використовують для стабілізації

фінансових зв'язків із державним бюджетом, банками, партнерами, на позапланове

придбання устаткування та нової техніки тощо.

Другим напрямом використання чистого прибутку є формування фонду

нагромадження. Його створюють з метою фінансування витрат на розвиток

виробництва, технічне переоснащення і реконструкцію, нове виробниче будівництво і

розширення об'єктів, виконання науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт,

здійснення інших витрат на розвиток матеріальної бази підприємства. Кошти фонду

нагромадження використовуються на фінансування науково-дослідних, дослідно-

конструкторських, проектних і технологічних робіт, здійснення витрат капітального

характеру з технічного переоснащення, модернізації, заміни устаткування,

будівництва нових об'єктів та розширення їх, для сплати відсотків за довгостроковими

позиками банків та для погашення довгострокових кредитів, фінансування витрат на

підготовку і підвищення кваліфікації кадрів, придбання акцій та інших цінних паперів

підприємств і організацій. Частка чистого прибутку, що спрямовується у фонд

нагромадження підприємства, залежить від конкретних завдань його діяльності у

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

певному періоді. Практика показує, що мінімальний рівень відрахувань до фонду

нагромадження становить, як правило, не менше ніж 30 відсотків загального розміру

чистого прибутку.

Частина чистого прибутку підприємця спрямовується у фонд споживання.

Кошти цього фонду використовуються, за двома напрямами: 1) на матеріальне

заохочення працівників (додаткові виплати); оплату додаткових відпусток

працівників, у тому числі жінок, які виховують дітей; доплати тим, хто виходить на

пенсію; матеріальну допомогу та соціально-побутові пільги, що мають індивідуальний

характер; індексацію грошових доходів працівників); 2) відрахування на соціальний

розвиток (фінансування житлового будівництва, будівництва та утримання об'єктів

соціально-культурної сфери, витрати на спортивні, оздоровчі, культурно-масові

заходи, інші соціальні потреби).

Крім зазначених напрямів використання чистого прибутку в господарських

товариствах і колективних підприємствах його частину спрямовують на виплату

дивідендів.

Детально порядок розподілу та використання прибутку визначається статутом

підприємства. Слід зазначити, що в економіці України у період переходу до ринку

розподіл і використання прибутку характеризуються істотним впливом держави. Це

зумовлено тим, що в цей період переважна частина капіталу залишається державною

власністю, і держава, з одного боку, як власник капіталу визначає напрями

використання прибутку, з іншого — має нести відповідальність за забезпечення

економічного та соціального розвитку суспільства, а тому прагне мобілізувати до

бюджету більше коштів для реалізації цієї відповідальності. З розвитком ринкових

відносин вплив держави на розподіл і використання прибутку зменшуватиметься.

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

Розділ 11. Особливості формування цін залежно від моделі ринку

1. Загальні принципи ціноутворення;

2. Основні моделі ринку.

Як уже зазначалося, головною метою підприємництва є одержання прибутку як

надлишку виручки від реалізації продукції (послуг) над витратами на її виробництво.

Причому кожен підприємець прагне не просто одержати прибуток, а максимізувати

його. Саме максимізація прибутку дає можливість підприємцю стабільно розвиватися,

примножуючи капітал. Лише ті підприємці виживають у конкурентній боротьбі, які у

своїй діяльності керуються мотивом максимізації прибутку. Останню визначають,

насамперед, два чинники — рівень витрат виробництва і цін на продукцію. Перший

чинник ми вже розглянули. Другим є ціна.

1. Загальні принципи ціноутворення.

Ціна виступає як форма зв'язку виробника товару і його споживача. Від рівня

ціни залежить можливість купівлі-продажу товару, а отже, і економічне існування

товаровиробника. Інакше кажучи, рівень ціни визначає можливість реалізації

економічних інтересів як виробника, так і споживача. У зв'язку з цим правильне

визначення ціни має надзвичайно важливе значення для товаровиробника

(підприємця): при заниженій ціні він втрачає інтерес до виробництва товару, при

завищеній — зникає можливість реалізації товару через те, що споживач за такою

ціною товар не купує.

Дуже важливе значення ціна має і для споживача. Висока ціна нерідко стає

перешкодою для придбання товару, а отже не дозволяє реалізувати інтереси

споживачів. Через ціни відбувається перерозподіл доходів між виробниками і

покупцями. Тому ціна є однією з найважливіших економічних категорій як на рівні

суспільства, так і на ( рівні окремих виробників (фірми) і споживачів.

Найпоширенішим є визначення ціни як грошового вираження вартості товару.

Це означає, що в основі ціни лежать затрати праці на виготовлення товару. І, з точки

зору продавця (виробника), ціна є тією кількістю грошей, яку він хоче отримати за

товар, щоб компенсувати витрати виробництва. Але, з точки зору покупця, ціна є тією

грошовою сумою, яку він вимушений віддати за товар, що становить для нього певну

корисність. Тому у нього ціна пов'язується з певною корисністю того, що він купує,

тобто з певною суб'єктивною оцінкою. Таким чином, рівень ціни пов'язаний з двома

глобальними чинниками — вартістю і корисністю. Залежно від того, якому з них

надається перевага, розрізняють і основні концепції ціноутворення.

Перша концепція, обґрунтована представниками класичної політичної економії,

базується на теорії трудової вартості. Згідно з нею ціна визначається сукупністю

затрат на виробництво товару, тобто витратами виробництва. Крім того, ціна включає

і прибуток, який є формою додаткового продукту, створеного найманою працею.

Отже, ціна, за цією концепцією, виражає затрати праці у їх суспільне необхідній

формі.

Друга концепція при визначенні ціни на перший план ставить корисність

товару. Прибічники її базуються на теорії граничної корисності, коли ціна товару

визначається ціною граничної (останньої) одиниці продукту і визначається чисто

суб'єктивно. Головний недолік цієї концепції в тому, що вона не дає об'єктивного

критерію визначення ціни.

Третя концепція ціноутворення обґрунтована англійським економістом

А.Маршаллом, який певною мірою поєднав перші дві. Найнижчим рівнем ціни є

витрати виробництва, бо при ціні, меншій за них, виробник не буде виробляти товар і

поставляти його на ринок, а покупцеві не буде чого оцінювати з точки зору

корисності. Але покупець впливає на ціну в проміжку між: найвищим її рівнем, якого

прагне виробник, і найнижчим, яким є витрати виробника. Саме у цьому проміжку під

впливом взаємодії попиту (покупець з його оцінкою корисності товару) і пропозиції

(продавець з його витратами виробництва та бажанням отримати максимальний

прибуток) і встановлюється рівень рівноважної ціни, за якою товари й реалізуються.

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

Система цін характеризується широким діапазоном, їх класифікацію можна

здійснювати за різними критеріями. Залежно від ступеня свободи їх встановлення

виділяють такі види цін, як вільні, договірні, регульовані державою та фіксовані.

Вільні ціни є результатом ринкової кон'юнктури. Вони встановлюються на

ринках під дією ринкових сил, насамперед попиту, пропозиції та конкуренції. Вони не

підлягають впливу жодних зовнішніх відносно ринку чинників.

Договірні ціни є цінами, подібними до вільних, бо встановлюються ринком. Але

на відміну від вільних вони певною мірою регулюються суб'єктами ринку при

укладенні договорів купівлі-продажу, в яких заздалегідь визначаються рівень цін і

рівень можливого відхилення від них. Найчастіше такі ціни визначаються на біржах.

Регульовані державою ціни встановлюються на визначене коло товарів. До них

належать товари підприємств-монополістів, базових галузей (паливно-енергетичного

комплексу, транспорту, зв'язку тощо) та ті, що мають велике соціальне значення

(квартплата, громадський транспорт, споживчі товари першої необхідності). Такі ціни

регулюються різними методами: встановленням верхньої межі ціни та максимального

рівня рентабельності, визначення коридора, в якому може встановлюватись ціна.

Методи регулювання у кожній країні визначаються чинним законодавством.

Одним з різновидів регульованих державою цін є фіксовані ціни. Будучи

встановлені на певному рівні, вони не можуть ніким порушуватись. Як правило, такі

ціни встановлюються у командній економіці.

За критерієм обсягу продукції, що реалізується, виділяють оптові та роздрібні

ціни. Оптовими є ціни, за якими товари продаються виробниками великим

посередникам, тобто за якими реалізуються великі партії продукції. Різновидом таких

цін є біржові ціни, що визначаються у результаті біржових торгів. Роздрібними є ціни,

за якими товари продаються окремим покупцям. Вони, як правило, перевищують

оптові ціни, бо включають затрати і прибуток роздрібних продавців.

Види цін розрізняють і за територіальним критерієм. Це світові, національні та

поясні ціни. Світові — ціни на світових товарних ринках, за якими здійснюється

міжнародна торгівля товарами та послугами. Ціни, за якими товари реалізуються на

національному ринку, є національними. Вони діють на території усієї країни. Поясні

(регіональні) ціни встановлюються на певних територіях країни залежно від умов

виробництва і транспортування продукції.

У різних країнах існують такі ціни, як базисні, контрактні, ціни пропозиції,

довідкові, монопольні, дискримінаційні, закупівельні, прейскурантні тощо.

Суть ціни повніше виявляється у функціях, які вона виконує. Це, по-перше,

облікова, яка полягає у тому, що ціна виступає як засіб обліку та виміру суспільне

необхідних витрат праці на виробництво та реалізацію товару. Якщо ціна встановлена

на рівні, що перевищує суспільне необхідні витрати, то такий товар споживач не

купить, а це означає, що праця, витрачена на його виготовлення, суспільством не

визнається, вона витрачена марно. Ця функція ціни надзвичайно важлива з позицій як

окремого підприємця, так і всього суспільства. Тільки тоді, коли ціна достовірно

виражає величину вартості, створюються нормальні умови для обміну товарів,

визначення ефективності виробництва у рамках як окремого підприємства, так і в

масштабі усієї економіки.

Другою функцією є стимулююча. Оскільки на однорідну продукцію

встановлюється єдина ціна, то кожен товаровиробник (підприємець) одержуватиме

доход, величина якого залежатиме як від його витрат виробництва, так і від обсягу

випуску продукції. Збільшення доходу за цих умов примушує виробника (підприємця)

шукати можливості, з одного боку, для здешевлення своєї продукції, а з іншого —

розширювати обсяги ЇЇ випуску. Оскільки цього можна досягти, лише удосконалюючи

технічну оснащеність виробництва, його технологію та організацію, то ціна виступає

стимулюючим чинником науково-технічного прогресу.

Сутність розподільчої функції ціни полягає в тому, що вона під впливом попиту і

пропозиції відхиляється від вартості, яку виражає. Це досягається через конкуренцію

між товаровиробниками як усередині галузі, так і між: галузями економіки. Особливо

ця функція виявляється у командній економіці, що підтвердив досвід колишнього

Радянського Союзу. Однак і в ринковій економіці ціна виконує розподільчу функцію,

хоча масштаби перерозподілу знову створеної вартості через ціну набагато менші,

ніж: у командній системі.

Слід зауважити, що стимулюючу та розподільчу функції ціна належно виконує у

тісному взаємозв'язку з обліковою функцією, адже без визначення вартості товару не

можна здійснити її перерозподіл, а отже, і реалізувати стимулюючу функцію.

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

Ціна функціонує як у командній, так і в ринковій системах. Проте формування її

в цих системах суттєво відрізняється. У командній системі ціни встановлюються

державою через спеціально призначений державний орган. У колишньому СРСР це був

Державний комітет цін з філіями у союзних республіках та на місцях. Саме цей орган

здійснював контроль за дотриманням усіма підприємствами і організаціями

встановлених цін, застосовуючи до порушників відповідні санкції. Ціноутворення

ґрунтувалося на теорії суспільне необхідних витрат праці як основі ціни. Згідно з цією

теорією ціна має визначатися за середньогалузевою собівартістю продукції. До неї

додавали у певному відсотковому відношенні суму прибутку, тобто формування ціни

здійснювалося за формулою:

Ціна = Середньогалузева собівартість + прибуток.

Однак на практиці формування цін зводилося до того, що кожен виробник за

основу цін брав індивідуальну собівартість, до якої і визначався потрібний для

нормального господарювання розмір прибутку. При такому підході підприємство

відшкодовувало через ціну фактичні витрати. Це створювало об'єктивні засади для

зацікавленості виробника у збільшенні витрат виробництва, адже що вищою була

собівартість як база ціни, то більшим був і розмір прибутку. Така практика

формування ціни породила витратний характер усього господарського механізму, що

негативно позначилося на ефективності економіки, оскільки не створювало стимулів

для економії матеріальних ресурсів, використання можливостей науково-технічного

прогресу.

Витратний характер ціноутворення у командній системі одночасно з

монополією держави на визначення цін призвів до перекосу у ціноутворенні, суттєвого

зниження його стимулюючої ролі в економіці, а отже, став чинником реформування

цін у процесі переходу до ринкової економіки.

У ринковій економіці ціни встановлюються, насамперед, під впливом

співвідношення попиту і пропозиції. Основою є ціна виробництва, яка формується у

результаті конкуренції. Як уже зазначалося, головною метою кожного підприємця є

отримання прибутку на вкладений капітал. Однак у різних галузях і сферах

суспільного виробництва умови здійснення підприємницької діяльності не однакові,

отже і прибуток у них на рівновеликі капітали різний. Одними з головних чинників

такого становища є різна технічна оснащеність виробництва та швидкість обороту

капіталу. У галузях з високою технічною оснащеністю і тривалим циклом виробництва

норма прибутку була б низькою, а в галузях з низькою оснащеністю і високою

швидкістю обороту капіталу — високою. Цей результат можливий за умови, що в

основі ринкових цін лежить вартість товару. За таких умов у підприємців першої групи

галузей немає стимулу до вкладення у них капіталу. Тому між підприємцями

розгортається жорстока конкуренція за найвигідніші умови застосування капіталу,

або міжгалузева конкуренція. В її процесі відбувається безперервне переливання

капіталів з однієї галузі в іншу, що призводить до переміщення значних матеріальних,

фінансових та трудових ресурсів, а отже, і змін у співвідношенні обсягів виробництва

та формування нових співвідношень між попитом і пропозицією. А це впливає на

рівень ринкових цін. Приплив капіталу у галузі з високою нормою прибутку зумовлює

збільшення виробництва, а отже, і пропозиції товарів. Попит починає відставати від

пропозиції, що призводить до зниження ціни, а отже, і величини прибутку. В галузях з

низькими прибутками капітали застосовувати невигідно. Через це капітали звідти

«тікають», обсяги виробництва, а отже, і пропозиції скорочуються, що врешті-решт

спричинює зростання цін і, як результат, підвищення прибутку. Ось така міграція

капіталів і зумовлює те, що в усіх галузях економіки створюються приблизно однакові

умови господарювання, а рівновеликі капітали приносять їхнім власникам відносно

однакові прибутки. Це досягається тоді, коли ціни, за якими продаються товари,

дають можливість відшкодувати витрати виробництва і отримати середній прибуток

коленому підприємцю, що нормально функціонує. Таку ціну називають ціною

виробництва. Вона і є тією основою, навколо якої відбувається коливання ринкових

цін.

За умов конкуренції взаємодія ринкового попиту та пропозиції коригує ціну до

того моменту, коли величини попиту і пропозиції збігаються. Ціну, що встановлюється,

називають ціною рівноваги. За будь-якої ціни, що перевищує ціну рівноваги, продавці

хочуть продавати більшу кількість товару, ніж покупці можуть купити, в результаті

чого виникає надлишок. А при будь-якій ціні, нижчій від ціни рівноваги, покупці хочуть

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

купити більшу кількість товару, ніж здатні продати продавці. Це призводить до

дефіциту товару.

Отже, ціна рівноваги встановлюється в результаті конкуренції продавців та

покупців і дає змогу синхронізувати продаж та купівлю товарів. Ціни рівноваги дають

реальну інформацію про умови виробництва продукції, потреби споживачів, їхню

динаміку та рівень задоволення. Через механізм формування цін рівноваги у

кінцевому підсумку здійснюється узгодження суспільних потреб з наявними

суспільними ресурсами, складаються відповідні пропорції в економіці.

2. Основні моделі ринку

Одним з найважливіших чинників, що впливає на визначення ціни у ринковій

економіці, є конкуренція. Однак її роль у ціноутворенні неоднакова на різних типах

ринків. На одних вона виступає вирішальним чинником, що визначає ціну рівноваги,

тоді як на інших її роль знижують різні обставини. Залежно від цього розрізняють два

типи ринків — досконало конкурентні, або ринки досконалої конкуренції, та

недосконало конкурентні, або ринки недосконалої конкуренції.

Ринок досконалої конкуренції — це ринок, на якому багато продавців, жоден з

яких самостійно не впливає на ціну, за якою поставляє продукцію на ринок. На ньому

функціонують досконало конкурентні фірми, тобто фірми, які приймають ціну на свою

продукцію як таку, що не залежить від обсягу поставленої кожною з них на ринок

продукції. І якщо така фірма спробує підвищити ціну на свій товар, покупці не будуть

його купувати, бо ідентичний товар пропонують у достатній кількості інші фірми за

нижчою ціною, і фірма втратить своїх клієнтів.

Щоб фірми-продавці на ринку були досконало конкурентними, необхідна

наявність певних умов. По-перше, частка кожної окремої фірми у пропозиції має

бути такою, що суттєво не впливає на обсяг ринкової пропозиції. Жодна з фірм на

такому ринку змінити обсяг сукупної пропозиції не може, як би вона не збільшувала чи

зменшувала обсяг пропонованих нею товарів.

По-друге, продукція на такому ринку однорідна, тобто за своїми якісними

показниками однакова в усіх продавців. А тому покупець може купити такий продукт

у будь-якої фірми.

По-третє, покупці добре поінформовані про ціни продавців. Тому продукт має

однакову ціну у будь-якого продавця. І коли хтось із продавців підвищить ціну на свій

товар, то втратить своїх клієнтів, бо вони можуть купити товар у інших продавців за

нижчою ціною, оскільки мають про неї інформацію.

По-четверте, фірми-продавці діють незалежно одна від одної. Вони не

об'єднуються для того, щоб встановити угоду про ціни чи про обсяг продаж. Кожна

фірма турбується про свої інтереси, самостійно вирішуючи, який обсяг продукції буде

поставляти на ринок, знаючи, що своїми діями на ціну вплинути не зможе.

По-п'яте, фірми можуть вільно виходити з галузі і так само вільно входити в неї.

Будь-яка фірма, що виявляє бажання виготовляти товар, без перешкод може це

зробити. І будь-яка фірма так само безперешкодно може вийти з галузі, бо умови

входження дуже легкі, жодних бар'єрів для цього не існує.

По-шосте, на таких ринках відсутня нецінова конкуренція.

Отже, ринок досконалої конкуренції — це ринок, на якому усі продавці є

достатньо конкурентними, кожен з них діє незалежно і має невелику частку у

загальній пропозиції товарів. На цьому ринку велика кількість покупців, кожен з яких

має повну інформацію про ціни продавців. Конкуренція примушує виробників

пристосовуватись до змін у попиті покупців, умов виробництва тощо. Через систему

цін вона сигналізує про зміни у споживанні і цим зумовлює адекватну реакцію

виробників: скоригувати виробництво чи оновлювати і розширювати. Цим самим

стимулюється і науково-технічний прогрес, пошуки найефективніших технологічних

схем. Цим конкуренція забезпечує гнучкість економіки, допомагає підвищувати

ефективність виробництва.

На досконало конкурентному ринку кон'юнктуру формує вся сукупність фірм,

що діють на ньому. І ціна товару на ньому визначається лише співвідношенням

ринкового попиту і ринкової пропозиції, що складаються під впливом названих

чинників. За таких умов ціни для суб'єктів ринку виступають як наперед заданий

норматив, якого вони змушені дотримуватись у своїй діяльності. Конкурентні фірми не

мають здатності регулювати ціну.

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

За умов конкурентного ринку завдання фірми полягає у оптимізації випуску

продукції з метою максимізації прибутку. При цьому треба враховувати ряд обставин.

По-перше, індивідуальні витрати виробництва фірми не повинні перевищувати

середньогалузеві, що є суспільне необхідними, інакше виникає небезпека розорення

фірми.

По-друге, фірма має керуватися правилом, за яким її фінансове становище буде

стабільнішим і у неї будуть сприятливі перспективи розвитку, якщо її загальний доход

стабільно перевищує змінні витрати виробництва. При порушенні цього правила ринок

дає сигнал фірмі про те, що вона повинна «вписатися» у правило або припинити

існування на даному ринку.

Орієнтуючись на наведені вище правила, конкурентна фірма повинна

розв'язати такі взаємопов'язані питання: а) чи є потреба у здійсненні виробництва; б)

якщо така потреба є, то яким має бути обсяг виробництва; в) яка результативність

такого виробництва, тобто який прибуток буде отримано. Рішення про можливий

обсяг продукції фірма приймає, виходячи з принципу максимізації прибутку.

У практиці економічної діяльності на сучасному етапі умови, характерні для

ринку досконалої конкуренції, у чистому вигляді майже не зустрічаються. Більшість

фірм, як правило, виробляє і постачає на ринок кілька або багато видів товарів,

причому вони не ідентичні з товарами інших фірм, навіть коли виступають їх

близькими замінниками. На багатьох ринках фірми мають достатні розміри, щоб

помітно впливати на ринкові ціни. Тому вони не пасивно сприймають ціни ринку, а

активно впливають на їх формування. Але це не виключає можливості існування на

деяких ринках умов досконалої конкуренції. Це, насамперед, стосується такої галузі

економіки, як сільське господарство. У цій галузі виробничі одиниці, як правило,

невеликі, а тому впливати на ринкову кон'юнктуру, а отже й на ціни, не можуть. Та й

продукція у них однорідна. Тому ціни, що встановлюються на біржах, не залежать від

дій таких фірм. Певною мірою до умов досконалої конкуренції наближаються і такі

галузі, як роздрібна торгівля та сфера дрібних послуг. У них відбувається порушення

правил досконалої конкуренції, але остання все ж діє, хоча б у наближеному вигляді.

До того ж досконала конкуренція є тим ідеалом, до якого повинен прагнути ринок, бо

при цьому досягається найвища економічна ефективність. Відхилення від правил

досконалої конкуренції тягне за собою певні економічні втрати для суспільства, а

отже, призводить до зниження ефективності всієї економіки.

Ринки, на яких вільна конкуренція стримується такими чинниками, як

монополія, недостатня інформація та зовнішні чинники, належать до недосконало

конкурентних ринків. Це ринки, на яких або продавці, або покупці можуть впливати на

ринкову кон'юнктуру, а отже, й на ціни. Виділяють три моделі таких ринків: чиста

монополія, монопольна конкуренція і олігополія. Розмежування моделей недосконало

конкурентних ринків в основному визначається такими чинниками: кількістю фірм у

галузі та їх розмірами, рівнем диференціації товарів, що реалізуються на ринку

(наскільки подібні і взаємозамінні товари), рівнем бар'єрів для вступу фірми у галузь і

виходу з неї та мірою доступу фірми до Інформації про ринки.

Ринок чистої монополії є повною протилежністю ринку досконалої конкуренції.

Це така ринкова ситуація, при якій виробництво якогось товару зосереджено у

розпорядженні одного виробника, тобто єдиного постачальника такого товару на

ринок. Такий виробник і є монополістом. Розрізняють три типи монополій: закрита,

відкрита і природна. Закритою є монополія, яка захищена від конкуренції за

допомогою юридичних обмежень. Прикладом можуть бути патентний захист,

авторські права, ліцензії на виготовлення певного продукту або надання певних

послуг. Відкритою є монополія, при якій одна фірма, принаймні на деякий час, стає

єдиним постачальником товару, але не має спеціального захисту від конкурентів.

Наприклад фірми, що виходять на ринок з новою продукцією. Доки їх конкуренти

налагодять випуск такої продукції і почнуть поставляти її на ринок, фірма буде

монополістом. Природна монополія — галузь, в якій довгострокові середні витрати

виробництва досягають мінімуму лише тоді, коли одна фірма обслуговує увесь ринок.

У такій галузі мінімальний ефективний масштаб виробництва близький або навіть

переважає ту кількість продукту, на яку ринок виявляє попит за будь-якою ціною,

достатньою для покриття витрат виробництва. За такої ситуації поділ випуску

продукції між двома чи більшою кількістю фірм призведе до того, що масштаби

виробництва кожної будуть неефективно малими. Отже, природна монополія

базується на ефекті масштабу виробництва.

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

Слід зазначити, що такі класифікація досить умовна, бо деякі фірми можуть

належати одночасно до кожного з типів монополії. Прикладом можуть бути

електричні та газові компанії, які належать як до природних (бо використовують

ефект масштабу виробництва), так і до закритих (бо існують бар'єри для конкуренції)

монополій.

На ринку чистої монополії,

по-перше, є єдиний продавець, який і складає усю галузь. Він є єдиним

виробником або єдиним постачальником продукту на ринок. «Фірма» і «галузь» у

цьому випадку є синонімами.

по-друге, товар на ньому — унікальний, не має замінників. А це означає, що

покупець не має альтернативи, бо якщо не купить товар у монополіста, то взагалі

залишиться без даного товару.

по-третє, цей ринок характеризується наявністю бар'єрів, що перешкоджають

входу на нього іншим фірмам. Це обов'язкова умова існування монополії. Бар'єри

можуть бути як природні, так і штучні. Найважливішим природним бар'єром є

переваги, пов'язані з ефектом масштабу виробництва. Монополія може створювати

великі підприємства, що забезпечують низькі витрати виробництва, і цим усунути з

ринку будь-якого конкурента. До того, тут діє і принцип високих первісних витрат

входу в галузь, які непосильні для конкурентів. Існують і штучні бар'єри у вигляді

патентів, які обмежують право користування певними технічними І технологічними

засобами, ліцензії, франчайза (тобто виключні права на продаж товару монополії за

цінами, які вона визначає) тощо. Можуть використовуватись і насильницькі засоби

недопущення конкурента на ринок (це характерно для країн перехідної до ринку

економіки з широким розвитком злочинності).

по-четверте, ринок чистої монополії характеризується неціновою конкуренцією.

Одним з найважливіших її знарядь є реклама. Активна реклама дає можливість

збільшувати попит на даний продукт і тим самим створює умови для зростання обсягів

реалізації. Нарешті, ознакою ринку чистої монополії є контроль за ціною. Чистий

монополіст, будучи єдиним виробником чи продавцем товару, здійснює значний вплив

на ціну, бо може маніпулювати величиною пропозиції. Коли монополіст вирішує

підвищити ціну, то зменшує пропозицію на ринку, не боячись, що конкуренти можуть

захопити його.

Отже, ринок чистої монополії характеризується монопольною владою однієї

фірми. Але це не означає, що монополіст може довільно встановлювати ціну на свою

продукцію. По-перше, його можливості обмежені рівнем витрат виробництва. По-

друге, важливим обмежувачем ціни для монополіста є попит на його товар. Тому він

повинен визначити параметри попиту, оскільки при підвищенні ціни попит на товар

падає. Визначаючи ціну, монополіст вибирає таку комбінацію «ціна—обсяг

виробництва», при якій він отримує максимальний прибуток. Максимізація останнього

у короткостроковому періоді досягається за умови, що рівень граничної реалізації

дорівнює рівню граничних витрат на виробництво. Ціна, що призначається

монополістом, як правило, вища за величину граничних витрат виробництва, що

забезпечує монополії отримання монопольного прибутку. При цьому вона виходить з

того, що ціна повинна забезпечити максимум сукупного прибутку, а не прибутку на

одиницю продукції.

Політика ціноутворення на ринку чистої монополії включає і такий засіб, як

цінова дискримінація. Найчастіше на цьому ринку виникає ситуація, коли всі одиниці

товару, що реалізуються протягом певного періоду часу, продаються усім покупцям за

однією ціною. Це так звана модель простої монополії. Але є й монополії, які реалізують

свою продукцію різним покупцям за різною ціною. Якщо ціни, встановлені для різних

покупців, відображають не відміни у витратах виробництва фірми, а пов'язані З

індивідуальним підходом до обслуговування покупців, то фірма здійснює цінову

дискримінацію. Так, кінотеатр встановлює ціну на квитки на денні сеанси нижчу, ніж

на вечірні сеанси, хоча витрати виробництва при цьому однакові. Цим він здійснює

цінову дискримінацію.

Для здійснення цінової дискримінації потрібні певні умови.

По-перше, покупці через певні причини не можуть перепродувати куплені

товари.

По-друге, продавець повинен мати можливість поділити покупців на групи,

виходячи з еластичності попиту на товари. При цьому тим покупцям, попит яких

нееластичний, пропонується висока ціна і навпаки.

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

Встановлення монопольної влади на ринку чистої монополії спричинює

перевищення ціни над граничними витратами, підвищує ціни і зменшує обсяги

виробництва продукції. Цим самим створюються умови для погіршення становища

споживачів і збільшення доходів фірми. Щодо впливу монопольної влади на рівні

суспільства, то він неоднозначний. З одного боку, це чисті збитки для суспільства, бо

обсяг виробництва буде меншим, ніж: за умов вільної конкуренції. У той самий час

ефект масштабу виробництва робить чисту монополію бажаною для суспільства, бо

підвищує ефективність використання ресурсів. Такі наслідки монопольної влади на

ринку зумовлюють потреби в регулюванні цін на ринку чистої монополії з боку

держави, яка здійснює антимонопольні заходи. Одним з основних завдань

антитрестовської політики держави є захист дрібних і середніх товаровиробників,

прагнення наблизити цей ринок до моделі досконалої конкуренції. Особлива потреба в

антимонопольному регулюванні відчувається в країнах перехідної економіки, в тому

числі в Україні, де у спадок від командної системи залишалася економіка з високим

рівнем монополізації.

Однією з моделей недосконало конкурентних ринків є ринок монопольної

конкуренції. Це така ринкова ситуація, за якої відносно висока кількість невеликих

виробників пропонує схожу, але не ідентичну продукцію. Такий ринок поєднує

монополістичні та чисто конкурентні аспекти. Він аналогічний досконало

конкурентному ринку у тому розумінні, що на ньому також багато фірм і проникнення

на ринок не обмежено. Але він і відрізняється від досконало конкурентного ринку тим,

що ринкова продукція диференційована, тобто кожна фірма продає особливий тип або

варіант товару, що відрізняється за якістю, оформленням або престижністю, і кожна

фірма є монопольним виробником своєї марки товару. Величина монопольної влади,

яку має підприємство, визначається успіхом у диференціації свого товару порівняно з

товарами інших фірм. Прикладами монопольної конкуренції є ринки таких товарів, як

зубна паста, мило, пральні порошки, алкогольні та безалкогольні напої тощо.

Ринок монопольної конкуренції характеризується двома ключовими ознаками.

По-перше, фірми конкурують, продаючи диференційовані товари, що мають

високу норму заміщення один одним, але не абсолютно взаємозамінні. Це означає, що

еластичність попиту за ціною велика, але не безмежна.

По-друге, проникненню нових фірм на ринок немає серйозних обмежень, тобто

новим фірмам нескладно увійти в ринок із своїми фірмовими марками, а існуючим

фірмам вийти з нього, якщо товари перестали користуватися попитом.

У короткостроковому періоді фірми цього ринку встановлюють ціну подібно до

ринку чистої монополії, тобто виходячи з правила, що оптимальним обсягом

виробництва товару є той, при якому граничний доход дорівнює граничним витратам.

За цих умов ціна монопольно-конкурентної фірми буде перевищувати середні витрати

виробництва, тобто буде вищою, ніж це зумовлено рівнем витрат. Отже, споживач не

може отримати товар за найменшою ціною, яку диктують умови виробництва.

Але у довгостроковому періоді високий прибуток, одержуваний конкурентно

монопольною фірмою, буде стимулювати вхід у ринок інших фірм. У міру випуску

такими фірмами нових товарів фірма буде втрачати свою частку реалізації товарів, а

отже, і зменшувати свою ринкову владу. А це призведе і до зниження ціни. Щоб

забезпечити одержання певного надприбутку, фірми повинні посилити диференціацію

своїх товарів, що дасть змогу їм утримувати певну монопольну владу, а отже, і ціни,

що перевищують середні витрати виробництва.

Спеціалісти вважають, що ринки монопольної конкуренції є неефективними. З

одного боку, рівноважна ціна на ньому перевищує граничні витрати. А це означає, що

ціна, яку платять покупці за споживання додаткових одиниць продукції, перевищує їх

витрати виробництва. З іншого боку, фірми на цьому ринку мають резервні виробничі

потужності, тобто не повністю використовують свої виробничі потужності. Фактичний

обсяг виробництва менший, ніж той, що мінімізує середні витрати. Такі резервні

потужності неефективні, бо середні витрати виробництва можуть бути скорочені,

якщо буде діяти менше число фірм. А це негативно впливає на добробут споживачів.

Але така ситуація має і певні позитивні наслідки, бо неефективність ринкового

механізму монопольної конкуренції компенсується широким асортиментом товарів. І

більшість покупців якраз і цінує можливість широкого вибору серед

найрізноманітніших конкуруючих товарів та їх марок. Користь від цього багатоманіття

нерідко перевищує витрати неефективності такого ринку.