Чепінога В.Г. Основи економічної теорії

Подождите немного. Документ загружается.

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

Ще однією моделлю ринку недосконалої конкуренції є олігополія. Це ринок, на

якому конкурують одна з одною лише кілька фірм, кожна з яких має загальний

сегмент (частку) ринку. Такий ринок характеризується кількома ознаками.

По-перше, кількість фірм на ньому невелика, але кожна з них має значні

розміри і істотну частку ринку, а разом вони виробляють усю або переважну частку

даних товарів.

По-друге, товар на цьому ринку може бути як стандартизований (наприклад,

нафта, метали, устаткування), так і диференційований (автомобілі, комп'ютери,

телевізори). Залежно від типу продукції розрізняють два види олігополії: чисту і

диференційовану. До першого типу належать фірми, що виробляють однорідний

товар, а до другого — виробники диференційованої продукції.

По-третє, існують значні перешкоди для вступу до таких ринків, що виступають

причиною їх утворення і функціонування. Одним з таких бар'єрів є ефект масштабу

виробництва. Із удосконаленням техніки і технології істотно збільшується

оптимальний розмір виробництва, що робить неприбутковим існування переважної

частини фірм на ринку. До того ж первісні затрати для створення нової фірми такі, що

вони під силу лише дуже невеликій кількості фірм. Важливою перешкодою

виступають патентування та ліцензування техніки і технологій, а також великі

затрати на рекламу, без якої вийти на ринок практично неможливо. У цьому напрямі

діє і такий чинник, як контроль над стратегічною сировиною та іншими видами

ресурсів. Бар'єри для входження у ринок створюються і через злиття фірм. Об'єднання

двох чи більше конкурентних фірм може відчутно примножити їх частку на ринку, що

дозволить створеному новому виробнику досягти значного ефекту масштабу

виробництва. Перешкодою вступу на ринок новим конкурентам є збільшення

сортності, кількості марок та моделей товару. Що їх більше, то важче потенційному

конкуренту ввійти на ринок, бо така диференціація вимагає значних витрат.

Характерною рисою ринку олігополії є загальна взаємозалежність, або

олігопольний взаємозв'язок. Фірми на цьому ринку достатньо великі, щоб своїми діями

впливати на ціни. При цьому вони відчувають вплив не лише покупців, як це має місце

за умов досконалої і монопольної конкуренції. Фірми-олігополісти при зміні цін

наштовхуються на дії конкурентних фірм-продавців, які дуже чутливі до поведінки

кожного конкурента. Залежність поведінки кожної фірми від реакції конкурентів

називається олігопольною взаємозалежністю. Олігопольна фірма бореться проти усіх

інших фірм галузі, як разом взятих, так і кожної зокрема, бо успіх конкурента є

вирахуванням із попиту на продукцію фірми, а отже, і її прибутку. Тому конкуренція на

олігопольному ринку є складною і непередбачуваною справою. За цих умов перед

учасниками олігопольного ринку виникає альтернатива: вести непередбачувану за

наслідками жорстку конкуренцію або укласти з потенційними конкурентами угоду.

Останній варіант має місце тоді, коли фірми-олігополісти бачать можливості спільного

збільшення своїх доходів шляхом підвищення цін і укладення угоди про поділ ринку.

Таке співробітництво називається кооперативною поведінкою, і дає результат,

аналогічний чистій монополії. Відкрите суперництво, яке називають некооперативною

поведінкою, спричинює ситуації, які нерідко мають непередбачувані для їх учасників

результати.

Розглянуті риси олігопольного ринку визначають і специфіку поведінки його

учасників при ціноутворенні і визначенні обсягів виробництва продукції.

Найхарактернішою ознакою цін на цьому ринку є їх жорсткість, негнучкість, що

виявляється у відносній постійності цін. Навіть при зміні витрат виробництва чи

попиту олігополісти не схильні до зміни цін. Така жорсткість цін насамперед

визначається олігопольним взаємозв'язком і бажанням фірмолігополістів уникнути

спільної руйнівної конкуренції цін. Методами досягнення такого стану на ринку

Олігополії є відкрита, закрита та бездоговірна змови.

При відкритій змові між фірмами-олігополістами укладається відкрита угода

про фіксування цін, поділ ринку чи Інші умови, що істотно обмежують конкуренцію.

Найпростішою формою відкритої змови є картель. Це письмова чи усна угода між

фірмами про запровадження спільної ціни на продукт, про обсяги виробництва

окремих фірм та про територіальний поділ ринків збуту продукції. Учасники картелю

укладають угоду про ціну, що максимізує їх Прибуток, яка стає обов'язковою для

кожного учасника. Кожному учаснику встановлюється квота випуску продукції, яку він

не повинен порушувати. Це надає картелю по суті монопольну владу на ринку, що

дозволяє встановлювати ціну вишу, ніж за умов конкуренції між ними. Крім того,

створення картелю дає змогу олігополістам зменшити невизначеність, збільшити

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

прибутки і нерідко перешкоджати входженню у галузь нових конкурентів. Однак на

практиці картелі не відзначаються стійкістю, бо між їх учасниками ведеться боротьба

за вигідніші умови саме для своєї фірми. Виникає спокуса обдурити своїх партнерів,

що і стає причиною розпаду картелю. Найвідомішим прикладом картелю є Організація

країн-експортерів нафти (ОПЕК).

Оскільки відкрита змова призводить до встановлення монопольної влади на

ринку, що має негативні наслідки для покупців, у багатьох країнах законодавство

забороняє відкриту змову. Тому олігополісти часто шукають шляхи для таємного

співробітництва, що не засноване на досягненні домовленості у явному виді. Це —

закрита змова. При ній угоди про ціни і поділ ринку глибоко приховані. Прикладом

може бути таємний план, розроблений трьома електричними компаніями США на

початку 60-х років XX ст. з метою підвищення цін і поділу ринку. На періодичних

зустрічах представників цих фірм визначались ціни для електричних компаній і їх

врегулювання, що створювало їм монопольне становище на даному ринку. Нерідко

таємна змова виступає у вигляді так званих джентльменських угод, що укладаються

під час різного роду вечірок, гри у гольф, по телефону або на зборах торгових

асоціацій, коли фірми-конкуренти досягають певної угоди про ціни на товари. Такі

угоди дуже важко виявити.

Однак навіть при такому стані таємні угоди нерідко викриваються. Тому існує

ще один вид змови — бездоговірна. Це такий метод, при якому олігополісти

координують свою поведінку у сфері цін, не вдаючись до прямої таємної змови.

Офіційні угоди і таємні зустрічі при цьому непотрібні. Як правило, найбільша чи

найефективніша фірма встановлює ціни, а решта фірм більш чи менш автоматично

наслідують її цінову поведінку. Ціновий лідер визначає, коли і як необхідно змінити

ціну. Якщо його розрахунок правильний, то інші фірми здійснюють те саме, і галузева

ціна змінюється без явної чи таємної змови. Такий метод називається лідерством у

цінах. У галузях, де є цінові лідери, тенденцією є збереження цін на постійному рівні

протягом тривалого періоду часу. Така ситуація зумовлена, з одного боку, тим, що

лідер, щоб не втратити свого лідируючого становища, не ризикує часто змінювати

ціни. З іншого боку, інші фірми також не ризикують змінювати ціни, бо при підвищенні

останніх однією фірмою інші фірми не підтримають такого підвищення та ініціатор

його втратить частину ринку.

Одним з методів ціноутворення на олігопольному ринку є принцип «витрати

плюс». При цьому методі фірми при встановленні ціни визначають свої витрати на

одиницю продукції при певному плановому рівні виробництва і додають накидку в

розмірі певного відсотка до них. Розмір накидок кожна фірма визначає емпірично.

Такий метод ціноутворення використовують ті фірми олігопольного ринку, які

виробляють широкий асортимент товарів.

Поділ олігопольного ринку між фірмами здійснюється і методами нецінової

конкуренції. Саме через нецінову конкуренцію визначають сегмент (частку) ринку для

кожної фірми. Це зумовлено тим, що на зниження цін однією фірмою Інші можуть

дуже швидко зреагувати, а тому частка їх на ринку залишається практично без змін.

Цінова конкуренція може призвести також до значних витрат. У зв'язку з цим фірми

олігопольного ринку віддають перевагу неціновим чинникам (рекламі, патентам

тощо), тим більше, що мають для цього достатні фінансові та інші ресурси.

Слід зазначити, що олігопольний ринок є переважною частиною сучасної

ринкової структури країн розвиненої ринкової економіки. Так, у США олігопольними

галузями промисловості є автомобілебудування, виробництво сталі, алюмінію,

електроустаткування, комп'ютерів тощо.

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

Лекція 12. Особливості підприємництва в агропромисловому комплексі

1. Аграрні відносини та їх особливості;

2. Рентні відносини і форми земельної ренти;

3. Агропромисловий комплекс (АПК), його структура і функції;

4. Аграрна реформа в Україні.

Однією з галузей економіки кожної країни є сільськогосподарське виробництво.

У ринковій економіці воно здійснюється на товарно-грошових засадах. Тому

підприємницькій діяльності у цій галузі властиві принципи, загальні для усієї

економіки. Однак вона має такі особливості, що суттєво впливають на

підприємництво, надають йому специфічних рис. Розглянемо їх.

1. Аграрні відносини та їх особливості

Сільське господарство — найдавніша галузь людської діяльності. Протягом

своєї історії люди завжди займалися вирощуванням рослин та тварин для

забезпечення значної частини своїх потреб. Не втратило воно своєї значущості і за

сучасних умов. Значна частина споживчих товарів навіть у розвинутих країнах

пов'язана із результатами сільськогосподарського виробництва. В Україні на початок

XXI ст. у сільському господарстві створюється понад 1/5 виробленої усією економікою

продукції, та понад 1/4 валової доданої вартості. Прямо чи опосередковано воно

виробляє продукцію, що є основою 75% фонду споживання країни.

Економічна діяльність у цій сфері національної економіки здійснюється за

економічними законами, що регулюють й інші сфери суспільного виробництва, маючи

при цьому свою специфіку. Це, насамперед, основним засобом виробництва у цій

сфері є земля. Якщо для інших галузей земля є простором, на якому здійснюється

економічна діяльність, то у сільському господарстві це вирішальний чинник

виробництва, що теж має свої особливості.

По-перше, земля не є продуктом людської праці і не може бути відтворена як

інші чинники виробництва.

По-друге, вона не може бути замінена у сільськогосподарському виробництві

жодним іншим засобом.

По-третє, земля не може бути довільно збільшена у розмірі або переміщена у

просторі, що можна робити з іншими чинниками виробництва.

Зазначені особливості землі зумовлюють і специфіку сільськогосподарського

виробництва.

По-перше, продукт цього виробництва виступає результатом не тільки людської

праці, а й таких природних чинників, як родючість землі та кліматичні умови.

Економічний процес відтворення у цій галузі тісно переплітається з природним. Тому

результативність економічної діяльності визначається нерідко природними

чинниками, а не тими, що створені людською працею.

По-друге, сільськогосподарське виробництво характеризується сезонністю, для

нього характерні великі перерви у часі між виробничими процесами, що зумовлене

дією біологічних і кліматичних чинників. А це загострює проблему зайнятості робочої

сили, збільшуючи попит на неї у періоди піків сільськогосподарських робіт і зводячи

його майже до нуля у період міжсезоння.

По-третє, для сільськогосподарського виробництва властивий розрив у часі між

затратами виробництва і одержаним результатом у вигляді готового продукту, що

може бути реалізованим. Це породжує велику залежність підприємницької діяльності

у цій сфері економіки від одержання кредитів.

Особливості сільськогосподарського виробництва позначаються і на

економічних відносинах у цій сфері, що мають назву аграрних відносин, тобто

пов'язаних із використанням землі як основного засобу виробництва, їх основним

елементом є відносини земельної власності. Це історично визначена форма

привласнення особою, групою осіб або державою землі як природної умови будь-якого

виробництва, а в сільському господарстві – головного чинника виробництва. Вони

характерні для будь-якого суспільства і пройшли тривалий шлях розвитку. За

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

сучасних умов у більшості країн власники землі, що використовується у

сільськогосподарському виробництві, поділяються на два види:

1) ті, хто самі здійснюють господарську діяльність, використовуючи власну або

найману працю;

2) ті, хто не займається сільськогосподарською діяльністю, а здають землю у

платне користування іншим особам.

Власність на землю, насамперед, виявляється через землеволодіння. Останнє є

визначенням права фізичної Чи юридичної особи на певну ділянку землі на певних

підставах, що обумовлюють відповідні права та обов'язки Його власника. Володіння

землею не відділене від права власності, тобто, володілець і власник є однією особою

— фізичною чи юридичною.

Другою формою реалізації власності на землю є землекористування. Це

використання землі в установленому звичаєм або законом порядку, що визначає

умови, порядок та форми господарського використання землі фізичними або

юридичними особами, які не мають на неї права Власності. Характер землеволодіння

визначається системою економічних відносин суспільства. За сучасних умов однією з

найпоширеніших форм землекористування є оренда землі, при якій власник земельної

ділянки за певну винагороду передає ЇЇ на певний строк іншій особі для здійснення

господарської діяльності. Правовим актом, що регулює цю форму землекористування,

є договір оренди.

Оренда землі виникла давно. Ще у кодексі Хаммурапі (XVIII ст., до н. е.) строго

визначалися умови оренди землі. Вона була короткостроковою (на 1—2 роки),

натуральною (з виплатою 1/3 або 1/2 врожаю з поля і 2/3 з саду) або Грошовою. У

країнах, що розвиваються, оренда землі й за Сучасних умов є основною формою

землекористування. В Ірані, наприклад, у кінці XX ст. 60% усіх селянських сімей

орендували землю. У Гватемалі таких сімей 40%, в Іспанії — 75%. Дуже поширена

оренда землі і в розвинутих країнах. Так, на кінець XX ст. в західноєвропейських

країнах частка орендної землі становила 40%. Використовується оренда і у США, де

68% землі, призначеної для сільськогосподарського виробництва, було використано

на умовах оренди. Значного поширення набула оренда землі підприємцями, що

використовують найману працю. Такі підприємства у розвинутих країнах дають

основну частину сільськогосподарської продукції.

В Україні прийнятим у жовтні 1998 р. Законом «Про оренду землі» поновлено

право оренди, що було відмінено у 30-ті роки XX ст. І уже на початку XXI ст. майже 5,6

млн. земельних паїв, отриманих у ході земельної реформи, було здано в оренду. Це

дало змогу селянам у 2000 р. одержати понад 1,7 млрд. грн. орендної плати.

Особливості аграрних відносин виявляються і у специфіці організаційно-

правових форм підприємницької діяльності у сільськогосподарському виробництві.

Найпоширенішою з них є фермерські господарства, основна маса яких належить до

сімейних ферм. Вони, як правило, ведуть виробництво власними силами або частково

використовують найману робочу силу для виконання сезонних робіт. За кількістю

сімейні ферми є переважаючою формою організації сільськогосподарської діяльності.

Однак за обсягом виробництва сільськогосподарської продукції головну роль

відіграють великі фермерські господарства з найманою працею. У США в кінці XX ст.

такі господарства давали понад 70% усієї сільськогосподарської продукції країни і

використовували 80% усієї найманої праці у цій галузі економіки. Значного поширення

набула і така форма підприємницької діяльності, як сільськогосподарські

кооперативи. Вони найчастіше є постачальницько-збутовими. Виробництво

сільськогосподарської продукції дрібні фермерські господарства здійснюють

самостійно, а забезпечення необхідними ресурсами та реалізацію виробленої

продукції — через кооперативи. Так, у США на кінець XX ст. такі кооперативи

переробляли і реалізували майже 1/3 фермерської продукції, а їх частка у

забезпеченні фермерів матеріально-технічними ресурсами становила понад 25%. А у

Швеції практично усі фермерські господарства є членами сільськогосподарських

постачальницько-збутових кооперативів.

Особливістю аграрних відносин є висока стійкість малих підприємств. Це

зумовлено специфікою попиту на сільськогосподарську продукцію: він широкий за

асортиментом, але невеликого розміру. Тому великим підприємствам виробляти таку

продукцію економічно невигідно. І попит на неї задовольняють малі підприємства.

Крім того, дрібне виробництво стійкіше до перепадів попиту на ринку, воно до них

пристосовується швидше, ніж; великі фермерські господарства.

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

2. Рентні відносини і форми земельної ренти.

Важливою складовою аграрних відносин є рентні відносини. Їх виникнення і

функціонування насамперед пов'язано із специфікою землеволодіння і

землекористування. У сільськогосподарському виробництві основним чинником

виробництва є земля. Вона, як ми з'ясували, має суттєві відміни порівняно з іншими

чинниками. Вона обмежена у розмірі, а отже її пропозиція нееластична, бо можливості

довільно збільшити її розмір немає. Крім того, різні земельні ділянки істотно

відрізняються за якістю, що виявляється у різній родючості. При цьому розрізняють

природну і штучну, або економічну, родючість. Природною є родючість, зумовлена

природними чинниками. Так, піщані землі мають нижчу родючість, ніж чорноземи.

Економічною є родючість, створена впливом людини на землю шляхом внесення

добрив, використання досконалої техніки і технології, урожайніших сортів рослин і

продуктивніших порід тварин.

Ці особливості позначаються на результативності сільськогосподарського

виробництва. При однакових затратах економічних ресурсів на різних за якістю

земельних ділянках обсяг отриманої продукції буде неоднаковий: на ділянках з

кращими природними умовами буде одержано Додаткову продукцію, реалізація якої

приносить господарюючому на цих землях суб'єкту додатковий доход. На відміну від

інших галузей виробництва такий доход у сільськогосподарському виробництві має

постійний характер, бо довільно відтворити ділянки кращої якості практично

неможливо. Виникає монополія виробника на виробництво на таких ділянках, яка і

дозволяє йому постійно отримувати додатковий доход.

Отже, специфіка сільськогосподарського виробництва зумовлює одержання

певними виробниками додаткового доходу, який має постійний характер на відміну

від такого доходу в інших галузях економіки. Тому при виробництві та привласненні

додаткового доходу виникають відносини, які називаються рентними відносинами, а

додатковий доход набуває форми земельної ренти. Рентні відносини виникають між;

власниками землі і землекористувачами щодо виробництва і привласнення

додаткового доходу. Оскільки причиною, що його зумовлює, є земля, то її власник і

привласнює додатковий доход. Отже, земельна рента є економічною формою

реалізації земельної власності.

Земельна рента виникла давно. Вона існувала у рабовласницькому і

феодальному суспільстві. З переходом до товарної форми організації виробництва

рента набула вигляду, в якому вона існує за сучасних умов. Розрізняють кілька форм

земельної ренти — диференціальну, абсолютну і монопольну. Диференціальна рента

пов'язана з монополією на землю як об'єкт господарювання і має свій механізм

утворення.

Виробництво сільськогосподарської продукції передбачає використання, крім

землі як основного чинника виробництва, й інших ресурсів, що виступають у формі

капіталу. Оскільки земельні ділянки мають різну якість як за родючістю, так і

віддаленістю від ринків збуту продукції, то при однакових затратах ресурсів на таких

ділянках результативність, що виявляється у кількості виготовленої продукції, буде

різною: на кращих та середніх за якістю ділянках вона вища, а на гірших — нижча.

Через це середні індивідуальні витрати виробництва на різних ділянках будуть

неоднаковими: найвищими — на найгірших, а найнижчими — на найкращих. Ринкова

ж ціна такої одиниці продукції буде однаковою для усіх ділянок, її рівень буде

визначатися умовами виробництва на гірших земельних ділянках, бо підприємець

буде вкладати свій капітал лише тоді, коли ціна, за якою реалізується вироблена

продукція, дає змогу окупити витрати виробництва і отримати середній або

нормальний прибуток. Використання ж для виробництва гірших ділянок зумовлюється

тією обставиною, що продукції, виробленої на кращих земельних ділянках,

недостатньо для задоволення попиту.

Оскільки середні індивідуальні витрати виробництва різні, то і прибуток,

отримуваний при реалізації продукції з різних ділянок за однаковими цінами буде

неоднаковим — найвищим на кращих ділянках і найнижчим на гірших. З кожної

одиниці продукції, одержаної на кращих за якістю земельних ділянках, буде отримано

додатковий прибуток. Він є основою виникнення диференціальної ренти, яку і

привласнюють власники землі.

Отже, диференціальна рента виражає відносини між власником землі і

землекористувачем щодо розподілу додаткового прибутку, який створюється на

кращих за якістю земельних ділянках. Валовий прибуток, отримуваний підприємцем

на таких ділянках, поділяється на дві частини: нормальний, або середній, прибуток,

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

який привласнюється підприємцем як землекористувачем і виступає у формі

підприємницького доходу, та додатковий прибуток, або надприбуток, який набуває

форми диференціальної ренти і привласнюється землевласником. Слід зазначити, що

форми ренти надприбуток набуває лише за умов, що підприємець виступає

землекористувачем, не будучи власником орендованої землі. Коли підприємницькою

діяльністю на таких земельних ділянках займається їх Власник, то форми ренти

надприбуток не набуває.

Розрізняють два види диференціальної ренти — першу (І) і другу (II).

Диференціальна рента І пов'язана з природними чинниками, що зумовлюють різну

якість земельних ділянок. До них належать природна родючість землі або

розташування земельних ділянок щодо ринків збуту. У Першому випадку природна

родючість землі зумовлює отримання додаткового доходу на кращих земельних

ділянках. Коли земельні ділянки однакової родючості знаходяться на різній відстані

від ринку збуту продукції, тоді ціна визначається умовами найвіддаленішої ділянки, бо

середні витрати виробництва тут будуть вищими за витрати на інших ділянках за

рахунок більших транспортних витрат. Тому на ділянках, що знаходяться ближче до

ринків, за рахунок цього чинника отримується надприбуток, що виступає у формі

диференціальної ренти І.

Диференціальна рента II пов'язана з економічною родючістю. Землекористувач

здійснює додаткові витрати, що дозволяють збільшувати виробництво продукції, не

змінюючи розміру земельних ділянок. Відбувається процес інтенсифікації

сільськогосподарського виробництва, у результаті чого середні витрати виробництва

на таких ділянках зменшуються і створюється надприбуток. Він набуває форми

диференціальної ренти II. Однак тут є особливість. Якщо землекористувач здійснює

додаткові Капіталовкладення, які приносять надприбуток у період після укладення

договору на оренду земельної ділянки, в Якому було визначено розмір земельної

ренти, то одержаний надприбуток привласнюється самим землекористувачем. Він

набуває форми диференціальної ренти II після того, як буде укладатися новий договір

оренди, бо тоді землевласник включить його у плату за користування землею. Тому

між: землевласниками і землекористувачами завжди точиться боротьба за строки

оренди: землевласники завжди прагнуть встановлювати їх якомога коротшими, а

землекористувачі — якомога довшими.

Крім диференціальної існує ще одна форма земельної ренти — абсолютна.

Розглядаючи механізм формування диференціальної ренти, ми бачили, що землі гіршої

якості (чи за родючістю, чи за місцезнаходженням) додаткового доходу не приносять.

Однак за умов приватної власності на землю її власник без винагороди, тобто

безплатно, навіть такі земельні ділянки в оренду не віддасть. Право користування

такими ділянками підприємець отримує лише за плату, яка і набуває форми

абсолютної земельної ренти. Вона сплачується за право використання будь-яких

земельних ділянок, незалежно від їх якості. Механізм її утворення пов'язаний із

попитом на сільськогосподарську продукцію. Розглянемо його.

Підприємець, який здійснює свою діяльність на гірших за якістю земельних

ділянках, надприбутку не одержує. Отже, і можливості платити за її користування у

нього немає. І якщо землевласник буде брати з нього таку плату, йому

використовувати свій капітал буде невигідно, оскільки це зменшить його нормальний,

або середній, прибуток. У такому випадку пропозиція сільськогосподарської продукції

зменшиться і не зможе задовольнити ринковий попит на неї. Порушення рівноваги

між: попитом і пропозицією призведе до підвищення ціни на таку продукцію, і вона

встановиться на рівні, який дозволить застосувати капітал і на гірших за якістю

землях, оскільки нова ціна буде перевищувати попередню на величину, яка і складає

абсолютну ренту. Саме такий механізм дозволяє підприємцям на гірших земельних

ділянках встановлювати ціну на свою продукцію, яка компенсує витрати виробництва,

забезпечує нормальний прибуток і створює надприбуток, який становить основу

абсолютної земельної ренти. Водночас така ціна збільшує і надприбуток на усіх інших

земельних ділянках. Таким чином, монополія приватної власності на землю,

породжуючи абсолютну земельну ренту, спричинює підвищення цін на

сільськогосподарську продукцію, виступає причиною своєрідного податку, яким

землевласники обкладають усіх споживачів сільськогосподарської продукції.

Земля є чинником виробництва і у інших галузях економіки. Тому і в них право

власності на землю призводить до виникнення рентних відносин. Це стосується, в

першу чергу, добувної промисловості і будівництва. У добувній промисловості

підприємницька діяльність приносить різну результативність залежно від якості

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

земельних ділянок, на яких здійснюється видобуток корисних копалин. Оскільки

умови виробництва, пов'язані з природною якістю таких ділянок, істотно

відрізняються, це приводить у дію механізм, подібний до того, що діє у сільському

господарстві; при однакових витратах на видобуток корисних копалин індивідуальні

середні витрати виробництва будуть неоднаковими. Через обмеженість ділянок з

кращими умовами ринкова ціна корисних копалин формується під впливом витрат

виробництва на гірших за якістю ділянках, що зумовлює утворення на окремих

ділянках надприбутку, який і набуває форми ренти у добувній промисловості Як і в

сільському господарстві, вона включає і диференціальну, і абсолютну ренту. Подібний

механізм формування ренти також у будівництві. Чинником, що зумовлює рентні

відносини у цій галузі, є розташування земельних ділянок, на яких здійснюється

будівництво.

Ще однією формою ренти є монопольна. Вона утворюється тоді, коли продукція

реалізується за монопольними цінами. У сільському господарстві умовою монопольної

ренти є наявність земельних ділянок особливої якості, що дозволяє виробляти

продукцію надзвичайної рідкісності з монопольними ознаками. Прикладом може бути

вирощування певних сортів винограду, що дозволяє виробляти рідкісні вина,

монопольне становище яких на ринку забезпечує монопольно високі ціни, а це дає

надприбуток, який набуває форми монопольної ренти. Ця рента утворюється і в

добувній промисловості та будівництві.

Отже, із землею як одним із чинників виробництва пов'язані земельна рента і

рента у добувній промисловості та будівництві. Вона виступає формою реалізації

права власності на землю і є платою, яку землевласник стягує із землекористувача за

оренду землі. Однак між рентою та орендною платою існує суттєва відмінність.

Орендна плата включає не тільки земельну ренту як плату за право використання

землі, а й плату за інші капіталовкладення на орендованих ділянках землі. Це процент

за вкладений в землю капітал, амортизація за будівлі, що знаходяться на землі і

надаються в оренду землекористувачу. Тому, як правило, орендна плата кількісно

перевищує земельну ренту як плату лише за одержання права на використання землі.

У ринковій економіці ресурси є платними. Не виняток і такий ресурс, як земля.

Вона стає товаром, тобто купується і продається, а отже, має ціну. В той самий час

вона не є продуктом людської праці і тому не має вартості. Що ж лежить в основі ціни

землі?

Коли землевласник продає земельну ділянку, він передає право власності на

неї іншій особі, а отже, втрачає земельну ренту. Тому, щоб цього не сталося, він

повинен в обмін на земельну ділянку отримати можливість одержувати за неї таку

ціну, що забезпечила б доход у розмірі земельної ренти, яку він втрачає. Найпростіший

спосіб — покласти одержані за продаж земельної ділянки гроші у банк, що

забезпечить доход у вигляді відсотків. Тому розмір ціни землі залежить від двох

чинників — величини земельної ренти і відсоткової ставки, яку виплачують банки за

внесені депозити. Величина ціни землі прямо пропорційна розміру земельної ренти та

обернено пропорційна рівню відсоткової ставки і визначається за такою формулою:

= Р

/ і * 100, де

— ціна землі;

— земельна рента;

і — відсоткова ставка.

Отже, ціна землі є капіталізованою земельною рентою, тобто рентою,

перетвореною на грошовий капітал. У той самий час її величина, як і ціна будь-якого

іншого товару, залежить від співвідношення попиту і пропозиції на даний товар.

Оскільки пропозиція землі відносно нееластична, то на величину ціни землі, в першу

чергу, впливають зміни у попиті на неї. З розвитком суспільства попит на землю

характеризується тенденцією до зростання, що пов'язано із зростаючою потребою у

сільськогосподарській продукції і будівництвом житла. Зростання попиту на землю

зумовлюється і інфляційними процесами, оскільки за умов інфляції вигідно вміщувати

грошові капітали у нерухомість, що захищає їх від знецінення. Це й зумовило в другій

половині XX ст. тенденцію до зростання ціни землі. Так, у деяких регіонах США на

кінець XX ст. ціна землі перевищувала довоєнний рівень у три—п'ять разів.

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

3. Агропромисловий комплекс (АПК), його структура і функції

Друга половина XX ст. характеризується істотними особливостями розвитку

сільськогосподарського виробництва, найхарактернішою серед яких є

агропромислова інтеграція і утворення на її основі агропромислового комплексу, або

агробізнесу. Під впливом науково-технічної революції у сільськогосподарському

виробництві розвинутих країн відбувається інтенсивний процес його модернізації, що

виявляється у встановленні якісно нових типів виробництва. Його суть у формуванні

методів здійснення господарської діяльності, що приходять на зміну традиційним,

доіндустріальним методам виробництва. Зрослий економічний потенціал розвинутих

країн дозволив здійснювати перехід сільського господарства до великого машинного

виробництва, одним з ознак якого є широке використання досягнень науки.

Практика показує, що наукові й технічні відкриття все більше стають

невід'ємною частиною сільськогосподарського виробництва. Бурхливий розвиток

природничих наук дозволив з'ясувати процеси життєдіяльності рослинного та

тваринного світу. Досягнення біохімії, біофізики та Інших наук відкрили небачені

можливості свідомого регулювання внутрішніх процесів, що відбуваються в організмі

рослин і тварин. Науково-технічна революція створила Широкі можливості

радикальних перетворень у сільськогосподарському виробництві. По-перше, відбулися

революційні зміни у технологічному базисі цієї галузі. Виробничі процеси були значно

механізовані, майже ліквідована ручна праця. Запроваджено якісно нові типи

виробництва, що базуються на індустріальних формах праці. По-друге,

індустріалізація виробництва істотно змінила рівень конкуренції та спеціалізації.

Підвищення рівня індустріалізації викликало зростання капіталомісткості

виробництва, що і зумовило, з одного боку, зростання розмірів підприємства, тобто

концентрацію виробництва, а з іншого — його спеціалізацію. За таких умов неминучою

стала поява нових форм кооперування як між самими сільськогосподарськими

виробниками, так і між виробниками інших галузей для встановлення безпосередніх

економічних зв'язків між сільським господарством і пов'язаними з ним підприємствами

промисловості та торгівлі. Це поклало початок інтеграції — процесу економічного

об'єднання підприємств аграрного та промислового типу. Вона здійснюється у двох

формах — горизонтальної та вертикальної інтеграції.

Горизонтальна інтеграція — це створення великих сільськогосподарських

підприємств. Вона базується на концентрації та централізації виробництва і капіталу і

виявляється у створенні спільних великих підприємств з виробництва певних видів

сільськогосподарської продукції. Формами їх можуть бути великі фірми, господарські

товариства, державні та змішані підприємства. Вони відіграють провідну роль у

виробництві сільськогосподарської продукції. Наприклад, у США великі корпорації, що

складають 1 % усіх сільськогосподарських підприємств, одержують понад 50 %

валового сільськогосподарського доходу.

Вертикальна інтеграція — це форма організації економічних процесів, при якій

великі промислові та торгові підприємства утворюють постійні економічні зв'язки із

власне сільськогосподарськими виробниками. Така інтеграція охоплює сільське

господарство, підприємства переробної промисловості, складські та торгові

підприємства, виробників сільськогосподарських засобів виробництва, об'єднуючи їх у

єдину, взаємопов'язану систему. Вона здійснюється двома методами: шляхом

договірних відносин між сільськогосподарськими та іншими корпораціями і через

пряме включення або підпорядкування сільськогосподарських підприємств

промисловим та іншим корпораціям. Вертикальна інтеграція сприяє розвитку

продуктивних сил у сільському господарстві і пов'язаних із ним галузях, прискорює

процеси обігу товарів, скорочуючи проміжні ланки у торгівлі, і, в кінцевому підсумку,

підвищує ефективність інтегрованих суб'єктів економічної діяльності.

За сучасних умов набула поширення така форма вертикальної інтеграції, як

диверсифікація, що полягає у проникненні великих промислових і торгових компаній,

не пов'язаних між собою ні технологічно, ні функціонально, у сільське господарство,

скуповуванні ними земель сільськогосподарського призначення і організації на них

виробництва продукції. Однак наприкінці XX ст. інтенсивність такої форми

інтегрування значно зменшилась.

Агропромислова інтеграція супроводжується і зростаючим впливом на неї з

боку держави. Державне регулювання, аграрної економіки охоплює дедалі ширше

коло аграрної економіки через такі заходи, як державні субсидії і позики на

здійснення великих заходів із підвищення ефективності цього сектора економіки.

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

Процеси агропромислової інтеграції стали основою формування

агропромислового комплексу. Це комплекс взаємопов'язаних галузей і сфер

економіки, що функціонують у єдності і забезпечують виробництво, переробку та

доведення до споживача сільськогосподарської продукції. Його суть полягає у

встановленні нових взаємозалежних технологічних та економічних зв'язків між

складовими частинами шляхом горизонтальної та вертикальної інтеграції.

Агропромисловий комплекс є якісно новим ступенем розвитку зв'язків і

взаємозалежностей сільського господарства з іншими галузями економіки. Вони, по

суті, зливаються і функціонують як єдиний організм. Досягнення загального кінцевого

результату, яким є задоволення потреб населення у продовольчих товарах та

сільськогосподарській сировині, залежить від синхронного, пропорційного розвитку

усіх суб'єктів агропромислового комплексу.

Структура агропромислового комплексу охоплює чотири складові частини, або

сфери. Перша включає власне сільське господарство: галузі рослинництва,

тваринництва, лісове господарство. Другу сферу утворюють галузі та підприємства,

що забезпечують сільське господарство засобами виробництва. Це підприємства

сільськогосподарського машинобудування, виробництва техніки для галузей, що

перероблюють сільськогосподарську продукцію, хімічної промисловості, які

виготовляють добрива та засоби захисту рослин і тварин, мікробіологічна та

комбікормова промисловість. Третьою сферою виступають галузі, що забезпечують

переробку і доведення сільськогосподарської продукції до безпосереднього

споживача. Вона включає підприємства, що займаються переробкою

сільськогосподарської продукції, її транспортуванням, зберіганням і реалізацією

споживачам. Четвертою сферою є виробнича і соціальна інфраструктура. Це

підприємства і організації, що здійснюють будівельні та меліоративні роботи,

матеріально-технічне постачання, кредитно-фінансові, рекламні та страхові установи,

що обслуговують суб'єкти АПК, шляхи сполучення, елеваторне-складське

господарство. До цієї сфери належать і заклади, що надають соціальні послуги

сільському населенню — навчальні та медичні заклади, житлово-комунальні

підприємства, заклади культури тощо.

Агропромисловий комплекс виконує ряд функцій. Однією з найважливіших є

забезпечення потреб населення країни у продуктах харчування. Яких би висот не

досяг науково-технічний прогрес, забезпечення однієї з найважливіших потреб

людини як живого організму здійснюється благами, що створюються в АПК. Розмір цих

благ — одна з найважливіших складових рівня життя у кожній країні. Другою

функцією АПК є створення сировинної бази для галузей, що виробляють

непродовольчі споживчі товари та продукти виробничого призначення. Важливе

призначення АПК — підтримання і нарощування ефективності основного засобу

сільськогосподарського виробництва, яким є земля, та забезпечення економічної

рівноваги у природно-господарському середовищі Виконує АПК і таку соціальну

функцію, як поліпшення соціальних умов працівників сільського господарства.

Агропромисловий комплекс відіграє важливу роль у розвитку як економіки, так і

соціальне-політичного життя кожного суспільства. Він навіть у високорозвинених

країнах забезпечує значну частку створюваної продукції і зайнятості працездатного

населення. Так, у США в АПК зайнято близько 1/3 економічно активного населення, у

Франції — понад 1/4, у ФРН і Великій Британії — 15—20 %. Він забезпечує підвищення

продуктивності праці, сприяє зближенню умов життя міського і сільського населення,

полегшенню та економії праці у домогосподарствах, зменшенню аграрного

перенаселення тощо.

В Україні агропромисловий комплекс є одним з найважливіших секторів

економіки. Тут зосереджено понад половину функціонуючих нині виробничих фондів,

виробляється близько половини валового внутрішнього продукту, 2/3 споживчих

товарів, прямо або опосередковано за його рахунок формується ЗО % зведеного

бюджету, зайнято майже 40 % працездатного населення. Однак становлення АПК

далеко не завершено як організаційно, так і технологічно. Він характеризується

незбалансованістю окремих сфер і галузей, застарілістю матеріально-технічної бази,

неузгодженістю господарського механізму. Тому не є перебільшенням висновок про

те, що за нинішніх умов доля реформ і майбутнього України значною, якщо не

найбільшою мірою, залежить від агропромислового комплексу, а це вимагає його

докорінної перебудови, одним з напрямів якої є аграрні реформи.

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

4. Аграрна реформа в Україні

Аграрна реформа є однією з ланок соціально-економічних перетворень,

пов'язаних із трансформацією командної економіки у ринкову. Вона є комплексом

заходів, здійснюваних державою і спрямованих на перебудову економічних відносин

та механізму господарювання у сфері АПК.

Аграрна реформа охоплює перетворення як у системі земельної власності, так і

у сфері організаційно-правових форм господарювання у сільському господарстві та

інших Сферах АПК. Крім земельних відносин, вона охоплює відносини у галузі

матеріально-технічних засобів виробництва й інші проблеми функціонування

аграрного сектора, зокрема його відносини з державою та суміжними сферами

економіки, її направленість полягає у відновленні приватної власності на землю та інші

засоби виробництва і створенні умов для розвитку різноманітних форм економічної

діяльності, які б забезпечували ефективне функціонування економіки України.

Центральне місце в аграрній реформі займає земельна реформа, що є системою

заходів перетворень у землеволодінні й землекористуванні.

Основним завданням земельної реформи було відновлення поряд з державною

приватної власності на землю і формування нових форм землекористування. У перші

роки незалежності обговорювалися дві концепції земельної реформи. Перша була

обґрунтована у концепції роздержавлення і приватизації підприємств, землі та

житлового фонду, затвердженій Верховною Радою України у грудні 1991 р. За нею

приватизація землі мала здійснюватись аналогічно приватизації майна державних

підприємств, тобто з використанням приватизаційних паперів і рівною часткою

кожного громадянина України у тій земельній площі, що підлягала приватизації у

межах усієї економіки, яку він отримував безоплатно в обмін на сертифікат.

Майже одночасно Верховною Радою України було прийнято Земельний кодекс,

за яким право безоплатної приватизації землі одержував кожен землекористувач

земельних ділянок для колективного садівництва, городництва, будівництва житла,

дач та гаражів. Крім того, створювався державний резервний фонд землі, з якого за

певних умов можна було безоплатно отримати ділянку для організації фермерського

(селянського) господарства.

Оскільки на підставі першої Концепції приватизація сільськогосподарських

земель не відбувалася, то 10 листопада 1994 р. з метою її прискорення був виданий

Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної

реформи», який визначав порядок приватизації земель сільськогосподарського

призначення. Почалося здійснення земельної реформи, що базується на таких

принципах:

1) формування приватної власності на землю;

2) дотримання принципу соціальної справедливості (земля передається у

приватну власність тим, хто здійснює на ній сільськогосподарську діяльність);

3) безоплатна передача землі сільськогосподарського призначення її

землекористувачам;

4) створення сприятливих умов для різних форм господарювання на землі;

5) збереження частини землі у державній власності для регулювання

створюваного ринку землі;

6) відсутність реституції землі.

Згідно із названим указом приватизація земельних масивів, що знаходилися у

користуванні колективних і державних сільськогосподарських підприємств,

відбувається поетапно. Першим етапом була передача державних земель у

колективну власність членам колективних сільськогосподарських підприємств та

колишнім працівникам радгоспів. Отже, землі, які були у користуванні колгоспів і

радгоспів, перейшли у колективну власність їх трудових колективів. Таким чином було

прив'язано земельну ділянку до колективу сільськогосподарських працівників, які

працювали і працюють на ній. Цей етап було завершено у першій половині 1998 р. У

власність недержавних сільськогосподарських підприємств було передано 27, 6 млн.

га землі, або 46 % земельного фонду України.

На другому етапі відбувається перехід колективної власності на землю у

приватну власність. Цей процес здійснюється у два під етапи. Першим є паювання

колективної землі між. членами трудового колективу, що є її власником. Суть у тому,

що кожному членові сільськогосподарського підприємства виділяється земельний пай