Чепінога В.Г. Основи економічної теорії

Подождите немного. Документ загружается.

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

Розділ 20. Міжнародні валютно-фінансові відносини

1. Міжнародні валютні відносини і міжнародні валютні системи

2. Валютний ринок і валютна політика;

3. Міжнародні кредитні відносини та міжнародні фінансові організації;

Важливою складовою світового господарства є міжнародні валютні відносини.

Загальна тенденція до відкритості економік та глобалізації сприяє інтенсифікації

міжнародного торгового обміну, руху капіталів та міграції робочої сили, посиленню

міжнародних науково-технічних зв’язків. Все це розширює обсяг товарно-грошових

відносин, а отже, і пов'язаних з ними міжнародних валютно-фінансових відносин.

Розглянемо їх природу.

1. Міжнародні валютні відносини і міжнародні валютні системи

Міжнародні валютні відносини пов'язані з обслуговуванням усього комплексу

економічних зв'язків, що складаються між окремими країнами, юридичними

суб'єктами Ринку та приватними особами. Це сукупність економічних відносин,

пов'язаних із функціонуванням, як світових грошей. Останні обслуговують зовнішню

торгівлю товарами та послугами, міграцію капіталів і робочої сили між країнами,

переведення прибутків на інвестиції, надання позик і субсидій, науково-технічний

обмін, міжнародний туризм, державні та приватні грошові перекази.

Розвиток міжнародних валютних відносин зумовлюється об'єктивними

передумовами — удосконаленням міжнародного поділу праці та інтернаціоналізацією

господарського та суспільно-політичного життя народів. Вони з'явилися разом із

зовнішньою торгівлею і пройшли тривалий шлях розвитку. З розширенням

світогосподарських зв'язків з'явилася необхідність упорядкування міжнародних

валютних відносин, надання їм певних організаційних форм. Це і спричинило

створення міжнародних валютних систем, що є організаційною формою міжнародних

валютних відносин, що регулюються міжнародними законодавчими актами.

Валютні відносини здійснюються на національному і міжнародному рівнях. На

національному рівні вони охоплюються сферою національних валютних систем.

Останні є формою організації валютних відносин усередині країни, в межах якої

формуються і використовуються валютні ресурси і здійснюється міжнародний

платіжний оборот. Національна валютна система включає такі елементи: національна

валютна одиниця, режим валютного курсу, умови оберненості валют, склад офіційних

золотовалютних резервів і система управління ними, порядок міжнародних

розрахунків та статус національних закладів, що регулюють валютні відносини країни.

Особливості національних валютних систем визначаються умовами і рівнем

економічного розвитку країни, її зовнішніми зв'язками та завданнями соціального

розвитку. Правове регулювання національних валютних систем здійснюється на основі

національного законодавства з урахуванням норм міжнародного права. Згідно з таким

законодавством встановлюється механізм взаємодії національних і світових грошей,

спосіб їх конвертованості, квотування і регулювання валютних курсів, формування і

використання міжнародної ліквідності, золотовалютного запасу, кредитних ресурсів

тощо.

Національні валютні системи є фундаментом формування та функціонування

міжнародної валютної системи. Це форма організації міжнародних валютних відносин,

що склалася на основі розвитку світового ринку і закріплена міжнародними угодами.

Вона включає основні міжнародні платіжні засоби (національні валюти, золото,

міжнародні валютні одиниці), національні і колективні резервні одиниці, склад і

структуру міжнародних ліквідних активів, механізм валютних паритетів і курсів, умови

взаємної конвертованості валют, форми міжнародних розрахунків, режим

міжнародних валютних ринків та світових ринків золота, статус міжнародних

валютно-кредитних організацій, що регулюють міжнародні валютні відносини.

Головним призначенням міжнародної валютної системи є регулювання сфери

міжнародних розрахунків та валютних ринків для забезпечення сталого економічного

розвитку, стримування інфляції, підтримання рівноваги зовнішньоекономічного обміну.

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

Міжнародна валютна система пройшла кілька етапів. Першим була система золотого

стандарту. Вона склалась на кінець XIX ст. і базувалася на таких принципах:

1) функціонування золота як світових грошей;

2) законодавче зафіксований золотий вміст валютної одиниці;

3) безпосередня конвертованість національних валют у золото як усередині

країни, так і за її межами;

4) вільний обмін золотих зливків на монети, вільний експорт та імпорт золота і

продаж його на міжнародних ринках золота;

5) підтримка жорсткого співвідношення між національним золотим запасом і

внутрішньою пропозицією грошей.

Обмінний валютний курс національних паперових грошей розраховувався за

співвідношенням їхнього золотого вмісту, який законодавче установлювався

державою. Якщо, наприклад, золотий вміст долара США дорівнював 1 г, а золотий

вміст англійського фунта стерлінгів 5 г, то обмінний курс визначався як

співвідношення 1:5, тобто 1 фунт стерлінгів дорівнював 5 доларам США.

Перша світова війна підірвала систему золотого стандарту, тому після її

завершення міжнародною Генуезькою конференцією була започаткована система

золотодевізного стандарту. За нею банкноти обмінювались не на Золото, як у системі

золотого стандарту, а на девізи (банкноти, векселі, чеки) інших країн, які потім можна

було обміняти на золото. При цьому роль світових грошей закріплювалася не тільки за

золотом, а й за такими національними валютами, як англійський фунт стерлінгів та

долар США.

Світова криза 1929—1933 pp. та Друга світова війна призвели до розвалу

системи золотодевізного стандарту. У липні 1944 р. на міжнародній валютно-

фінансовій конференції ООН у Бреттон-Вудсі (США) була юридичне оформлена нова

валютна система, що отримала назву Бреттон-Вудської системи. У її основу покладено

такі принципи:

1) роль загального еквіваленту, платіжного засобу та розрахункової одиниці у

міжнародному обороті залишалась за золотом;

2) резервною валютою став долар США, який нарівні з золотом був визнаний

мірою цінності валюти різних країн та міжнародного кредитного засобу платежу. По

суті, долар став різновидом світових грошей;

3) долар США обмінювався на золото центральними банками і урядовими

закладами країн у казначействі США за курсом 35 дол. за 1 тройську унцію (вона

дорівнює 31,1 г). Крім того, урядові органи і приватні особи могли купувати золото на

приватних ринках. Валютна ціна золота визначалася на основі його офіційної ціни;

4) прирівнювання валют одна до одної і їх взаємний обмін здійснювалися на

основі офіційних валютних паритетів, виражених у золоті й доларах США;

5) кожна країна зобов'язана була зберігати стабільний курс своєї валюти по

відношенню до будь-якої іншої валюти. Ринкові курси не повинні були відхилятися від

фіксованих золотих або доларових паритетів більше ніде на 1 відсоток у той чи інший

бік. Зміна паритетів могла здійснюватись лише у випадку стійкого порушення

платіжного балансу;

6) міждержавне регулювання валютних відносин здійснювалося головним

чином через Міжнародний валютний фонд, створений згідно з рішеннями Бреттон-

Вудської конференції. Він забезпечував додержання країнами— учасницями МВФ

офіційних валютних паритетів, курсів і вільної конвертованості валют.

Протягом певного часу ця система функціонувала ефективно, що

забезпечувалося високим рівнем стійкості долара та довіри до нього через

антиінфляційний імунітет долара, який гарантував його конвертованість у золото для

центральних банків інших країн. США мали великий запас золота (на кінець 1944 р. він

становив 84 відсотки світового запасу, не враховуючи СРСР), що значно перевищував

загальну суму доларів, розміщених у банках поза США. Відігравала роль і та

обставина, що США мали високу частку у світовій торгівлі та експорті капіталу та

бездефіцитний платіжний баланс.

Однак з другої половини 60-х років XX ст. ситуація у світовій економіці почала

змінюватися. США втратили своє монопольне становище у світі. У них виник дефіцит

платіжного балансу, почали розвиватися інфляційні процеси, різко зменшилися золоті

запаси. Оскільки США покривали свої грошові витрати доларовою емісією, це призвело

до перенасичення доларів, перевищення їх пропозиції над попитом. За таких умов

довіра до долара почала зменшуватись, і почалася гонитва за золотом як надійним

грошовим активом. У результаті на ринках з'явилась подвійна ціна золота: офіційна —

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

на рівні 35 дол. за 1 унцію, неофіційна — на порядок вища. Це ще більше посилило

прагнення інших держав обміняти долари на золото. В такій ситуації СІНА втратили

можливість здійснювати обмін доларів на золото за фіксованою ціною. І 15.08.1971 р.

США офіційно оголосили про відміну обміну доларів на золото. Цим було покладено

кінець Бреттон-Вудській системі, її замінила Ямайська валютна система, що є

системою паперово-валютного стандарту. її основні принципи були визначені угодою

країн — членів МВФ на Ямайці в 1976 р.

По-перше, повна демонетизація золота у сфері валютних відносин. Відмінено

офіційний золотий паритет, офіційну ціну на золото і фіксацію вмісту золота у

національних грошових одиницях, знято будь-які обмеження у приватному

використанні золота. МВФ припинив публікацію даних про золотий вміст національних

валют. Золото стало звичайним товаром, ціна якого у паперових (кредитних) грошах

визначається на ринку, виходячи з попиту та пропозиції. Але воно продовжує

залишатися високоліквідним стратегічним товаром.

По-друге, базою нової валютної системи проголошено міжнародну розрахункову

одиницю СДР — права спеціального запозичення, введену з 1 січня 1970 р. Основний

принцип використання СДР такий: країни — члени МВФ створюють через нього

міжнародні безготівкові гроші, розподіляють їх між собою і зобов'язуються приймати їх

для виконання вимог. Кожна країна одержує право запозичення, в межах якого вона

може одержувати від інших країн необхідну валюту. Наприклад, Україна одержує СДР

і може придбати за них у США долари. А США одержать за це СДР, які за необхідності

можуть використати для придбання валют інших країн. При цьому майбутні країни-

кредитори зобов'язані приймати СДР без пред'явлення будь-яких пов'язаних з цим

умов.

Цінність СДР визначається на основі кошика валют країн, частка яких у сфері

міжнародної торгівлі найвища. З 1 січня 1991 р. частки у валютному кошику такі:

долар США — 40 %, німецька марка — 21, ієна — 17 %, французький франк і

англійський фунт стерлінгів — по 11 %. Мета МВФ — зробити СДР переважною

одиницею і головним резервним засобом у світовій валютній системі.

По-третє, запровадження замість фінансових валютних курсів «плаваючих»

валютних курсів національних грошових одиниць. Країни—члени МВФ отримали право

самостійно обирати режими конвертованості валют і курсоутворення. У режимі

безпосередніх співвідношень функціонують лише валюти провідних країн — США,

Японії, ФРН, Канади, Великобританії. Більшість валют інших країн прив'язана до

міжнародних розрахункових одиниць або окремих валют. При цьому значно

посилилася роль МВФ щодо забезпечення міждержавного валютного регулювання та

нагляду за валютною політикою країн — учасниць фонду.

Формування принципів Ямайської системи не завершено. Вони постійно

коригуються, наповнюються новим змістом відповідно до змін у сфері міждержавних

економічних відносин. Одна із суттєвих особливостей цієї системи є її поліцентризм,

тобто валютний плюралізм. Це означає, що в межах цієї системи існують і локальні

системи, які, підпорядковуючись загальним принципам, визначеним МВФ, мають і

власні засади. Однією з таких систем є Європейська валютна система (ЄВС). Вона

почала діяти з березня 1979 р. і є міжнародною регіональною валютною системою як

форма організації валютних відносин країн — членів ЄС. В основу цієї системи було

покладено такі принципи:

1) створення колективної валюти, якою було ЕКЮ;

2) встановлення режимів спільного коливання валютних курсів;

3) використання валютних інтервенцій для підтримки ринкових курсів валют у

межах погоджених відхилень.

Новий етап розвитку ЄВС почався після підписання у 1991 р. Маастрихтської

угоди. На цьому етапі має завершитися поглиблення інтеграційних процесів,

посилення валютної стабільності і введення у безготівковий та готівковий обіг спільної

для всіх країн—членів ЄВС грошової одиниці, якою стало євро. З 4 січня 1999 р. євро

було введено у безготівковий обіг 11 країн ЄС (з 1.01.2001 р. до них приєдналася

Греція). Нова платіжна система валютного союзу засвідчила високий технічний рівень

надійності. З 1 січня 2002 р. розпочалося впровадження євро у готівковий обіг.

Впровадження нової валюти, за задумом її творців, істотно зменшить бар'єри у

міждержавних економічних відносинах і стане потужним поштовхом для економічного

зростання у перспективі. Єдина валюта стає гарантією необоротності процесу

інтеграції і підштовхує до зменшення бар'єрів і в інших сферах суспільного життя

Країн ЄС. Передбачається, що євро потіснить долар на світових ринках і приведе до

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

формування трьох зон монетарної стабільності світу: ЄС, США і Японія. З 5 січня 1999

р. євро практично вийшло на український валютний ринок. Національний банк України

дозволив уповноваженим банкам здійснювати за дорученням клієнтів конверсію

клієнтських поточних рахунків, які були відкриті у валютах країн—членів ЄВС, а також

купівлю-продаж євро через УМВБ та КМВБ. З 2002 р. на валютному ринку України євро

функціонує у готівковому вигляді.

Слід зазначити, що фінансові кризи останніх років у Азії і Латинській Америці

свідчать, що створити стабільну міжнародну валютну систему ще не вдалося. Потрібні

пошуки нових підходів до формування світової валютної та фінансової систем. І наша

країна не повинна залишатися осторонь цих проблем.

2. Валютний ринок і валютна політика

Складовим елементом міжнародної валютної системи є валютний ринок. Це

розгалужена система механізмів, функціонування яких покликане забезпечити

купівлю і Продаж національної та іноземних валют з метою використання їх для

обслуговування міжнародних платежів. Під валютними ринками з практичної точки

зору розуміють фінансові центри, де здійснюються операції з купівлі-продажу

іноземної валюти, інших валютних цінностей, цінних паперів у іноземній валюті та

руху іноземних капіталів. Найбільшими міжнародними валютними ринками є ринки

Лондона, Нью-Йорка, Токіо, Франкфурта-на-Майні, Парижа, Сінгапура, Цюріха та

Гонконгу.

Національні валютні ринки існують в усіх країнах з розвинутою ринковою

економікою. У міру їх розвитку та взаємних зв'язків склався єдиний світовий валютний

ринок, що включає регіональні та національні валютні ринки. Вони відрізняються за

обсягом і характером валютних операцій та кількістю валют, що беруть у них участь.

Валютний ринок виконує такі найважливіші функції:

1) забезпечує реальну свободу вибору і дій власника валюти;

2) визначає і формує попит та пропозицію на іноземні валюти;

3) регулює валютні курси;

4) забезпечує своєчасне здійснення міжнародних розрахунків;

5) здійснює хеджування валютних ризиків;

6) забезпечує реалізацію валютної політики держави, підпорядкованої здійсненню

регулювання національної економіки;

7) забезпечує одержання прибутку від операцій з валютою та валютними цінностями.

Валютний ринок, як і будь-який ринок, завжди є конкурентним. Його метою є

одержання прибутку, але для нього характерні й елементи валютного ризику. Від

інших ринків він відрізняється високим рівнем урегульованості.

Класифікація валютних ринків здійснюється за різними ознаками. За

територіальною приналежністю розрізняють такі регіональні ринки: європейський,

північноамериканський та азіатський. За видами валютних операцій ринки

поділяються на ф'ючерсні, опціонні, форвардні, депозитні тощо. Залежно від рівня

організації розрізняють біржовий та позабіржовий валютні ринки. Біржовий ринок

представляють валютні біржі, а позабіржовий — банки, фінансові установи,

підприємства та організації. Його ще називають міжбанківським. Вони виконують різні

функції. Біржовий валютний ринок покликаний визначати валютні курси та

прогнозувати їх динаміку. Позабіржовий ринок здійснює функцію валютних операцій,

які охоплюють переважну частину обороту іноземної валюти.

Валютний ринок передбачає і відповідних суб'єктів. Це продавці валюти, її

покупці та посередники. Серед них головними агентами є: валютні біржі, комерційні

банки, центральні банки, фірми, підприємства та фінансові установи, що здійснюють

зовнішньоекономічні операції, фізичні особи, зайняті у зовнішньоекономічній

діяльності та валютні брокерські фірми та контори, що займаються посередницькою

діяльністю.

На валютному ринку здійснюються різноманітні операції із зовнішньоторгових

розрахунків, туризму, переведення доходів та інших валютних цінностей, що

передбачають використання іноземної валюти. Такі операції називаються валютними.

Вони пов'язані з переходом права власності на валютні цінності. Виділяють дві групи

валютних операцій: поточні та термінові. До першої групи належать операції з

короткими строками здійснення — у межах трьох робочих днів. Серед них виділяють

три види:

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

1) «тод» — поставка валюти сьогодні (їх ще називають «сьогодні на сьогодні»};

2) «том» — поставка валюти наступного робочого дня («сьогодні на завтра»);

3) «спот» — поставка валюти на другий робочий день («сьогодні на післязавтра»).

Переважну частину поточних операцій складають операції «спот», їх основною

метою є забезпечення потреб клієнтів банків у іноземній валюті, конверсія іноземних

валют та купівля-продаж валюти з метою отримання прибутку на різниці у курсах.

До другої групи належать термінові операції, що включають форвардні та

ф'ючерсні, а також «свопи» та валютні опціони з їх різновидами і комбінаціями.

Форвардні операції — це угоди з обміну валют за раніше узгодженим курсом, дата

виконання яких відкладена на визначений строк у майбутньому. Ф'ючерсними

операціями називають контрактні угоди на купівлю та продаж стандартизованої суми

іноземної валюти за стандартизованою специфікацією валют та узгодженою ціною.

Учасники угод одержують і право, і зобов'язання обміняти стандартизовану суму

певної валюти на іншу в установлені строки в майбутньому за курсами, визначеними

на момент укладання угоди. Валютний «своп» — це операція, що поєднує купівлю або

продаж валюти на умовах «спот» із одночасним продажем (або купівлею) тієї самої

валюти на певний період на умовах форвардної операції. Валютний опціон — це

договірне зобов'язання, що дає право для покупця і зобов'язання для продавця купити

або продати певну кількість однієї валюти в обмін на іншу за фіксованим на момент

укладення угоди курсом на наперед узгоджену дату або протягом узгодженого

періоду.

На валютному ринку обертаються валютні цінності у різноманітних формах. Це

оборот міжнародних засобів платежу, в яких здійснюються відповідні розрахункові

операції. Основою цих засобів є виражені в іноземній валюті міжнародні платіжні

зобов'язання юридичних та фізичних осіб Однієї країни щодо юридичних та фізичних

осіб іншої країни. Засобом розрахунків на валютних ринках є:

1) комерційні переводні векселі (тратти), які у міжнародному обігу заміняли

золото. Це розпорядження, що вимагає від банку, який представляє імпортера,

заплатити експортеру в обумовленій валюті певну суму грошей. Вексель може бути

оплачений негайно або протягом певного періоду часу — через ЗО, 60 чи 90 днів. У

випадку, коли його оплата відстрочується, він може бути реалізований на ринку

цінних паперів. Операції з векселями регулюються «Одноманітним законом про

переказні векселі і прості векселі», підписаним 7.06.1990 р. у Женеві;

2) телеграфні перекази. За нинішніх умов це основний засіб проведення

міжнародних обмінних операцій. Вони здійснюються банківськими установами різних

країн, що підтримують взаємні кореспондентські відносини, відкриваючи один одному

поточні рахунки — авуари;

3) кредитні картки та інші види електронних грошей. Важливим елементом

валютних ринків є валютні курси.

Валютний курс— це ціна національної валюти у іноземній валюті, форма світової

ціни кредитно-паперових грошей. Визначення валютних курсів називається

котируванням іноземних валют. Повне котирування означає, що встановлюється курс

покупця і продавця. Наприклад, курс гривні до долара США записують так: USD/UAH =

5,3280 — 5,2260. Це означає, що банк, який здійснив котирування, купує долари США

за ціною 5,226 грн., а продає за ціною 5,326 грн. за 1 дол. Розрізняють пряме і

зворотне котирування. При прямому котируванні визначається, скільком національним

грошовим одиницям дорівнює одиниця (10, 100, 1000 одиниць) іноземної валюти. При

зворотному котируванні, навпаки, визначається, скільком одиницям іноземної валюти

дорівнює одиниця (10, 100, 1000 одиниць) національної валюти. Як правило, курс

валют встановлюється до четвертого знака після коми десяткового дробу.

Валютний курс відіграє важливу роль у розвитку економіки, що виявляється у

тих економічних функціях, які він виконує. По-перше, він виступає засобом

інтернаціоналізації грошових відносин, бо з його допомогою долається обмеженість

національних валют. По-друге, за допомогою валютного курсу здійснюється,

зіставлення цінових, структур і результатів економічної діяльності окремих, країн,

тобто співставляються умови і результати економічного відтворення у різних країнах

(визначається рівень найважливіших показників — продуктивності праці, витрат

виробництва, заробітної плати, темпи економічного зростання). По-третє, через

валютні курси відбувається зіставлення національних та світових цін і вартостей. По-

четверте, валютні курси впливають на перерозподіл національного продукту між

країнами, що здійснюють зовнішньоекономічні зв'язки.

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

Величина валютних курсів залежить від багатьох чинників. По-перше,

фундаментальні — що відображають макроекономічні умови країни. До них належать

показники економічного зростання, рівень інфляції та облікової ставки, обсяг грошової

маси в обігу, стан платіжного балансу країни, бюджетний дефіцит або профіцит,

платоспроможність країни та довіра до національної валюти на внутрішньому і

зовнішньому ринках. Другу групу складають інституціональні чинники. Вони

відображають політичні умови, в яких функціонує та чи інша валюта. Це міжнародні

угоди, що регулюють валютні відносини. На валютні курси впливають і кон'юнктурні

чинники, серед яких спекулятивні валютні операції, формування інформаційних

очікувань, нестабільність платіжної ситуації в країні тощо. Слід зазначити, що

чинники, які визначають валютні курси, досить мобільні і їх взаємний вплив часто

може нейтралізувати або посилювати дію один одного. Тому в кожній ситуації

потрібно аналізувати дію кожного чинника у взаємозв'язку з іншими.

Розрізняють три режими визначення валютних курсів:

1) на основі золотих паритетів (при золотому стандарті);

2) фіксовані валютні курси;

3) плаваючі валютні курси, що коливаються залежно від попиту і пропозиції.

При золотому стандарті валютний курс встановлювався на основі золотого

паритету, тобто співвідношення золотого вмісту грошових одиниць. Якщо, наприклад,

золотий вміст долара — 1 г, а марки — 0,25 г, то курс буде 1 : 4, тобто один долар

дорівнює 4 марки. При цьому режимі валюти прив'язані до золота і співвідносяться

одна до одної за твердим курсом. Відхилення валютного курсу від паритету було

незначним (± 1 %) у межах так званих золотих крапок, що визначалися витратами на

транспортування золота за кордон.

Фіксовані валютні курси визначалися в умовах Брет-тон-Вудської системи. Такі

курси передбачають наявність певного зареєстрованого паритету, що підтримується

органами державного контролю. Країни, що входили у цю систему, встановлювали

курси своїх валют у доларах або золоті. Долар був пов'язаний із золотом, ціна якого в

доларах була фіксованою — 35 дол. за унцію. На цій основі визначалися курси інших

валют, які фіксувалися і мали підтримуватися на цьому рівні. А США зобов'язані були

обмінювати паперові долари на золото центральним банкам інших країн за

фіксованим вмістом. Співвідношення між валютами закріплювалося міжнародними

угодами.

З розпадом Бреттон-Вудської системи відбувся перехід до плаваючих валютних

курсів. Це курси, рівні яких визначаються ринковими силами, насамперед попитом і

пропозицією. При цьому на співвідношення попиту і пропозиції прямо чи

опосередковано впливає уся сукупність економічних умов країни, як внутрішніх, так і

зовнішніх. До чинників, що безпосередньо впливають на валютні курси, можна

віднести:

1) ВВП і рівень витрат виробництва;

2) реальну купівельну спроможність грошей та рівень інфляції в країні;

3) стан платіжного балансу країни, що впливає на попит і пропозицію іноземних

валют;

4) рівень відсоткових ставок у країні;

5) довіру до національної валюти на світовому ринку.

Основою визначення плаваючих валютних курсів є співвідношення купівельної

спроможності різних національних валют, що регулюється теорією паритету

купівельної спроможності. Згідно з нею для визначення курсових співвідношень валют

потрібно співставляти ціни умовного кошика споживчих товарів двох країн. Якщо,

наприклад, в Україні ціна такого кошика 53 тис. грн., а в США — 10 тис. дол., то

співставивши ці цифри (53 000 : 10 000), одержимо ціну долара США у гривнях, яка

дорівнює 5,3 грн.. Якщо в Україні ціни зростуть у 1,5 рази, а в США залишаться

незмінними, то ціна кошика у гривнях складе 79 500, і курс долара буде дорівнювати

7,95 грн. (79 500 : 10 000). Теорія паритету купівельної спроможності непогано себе

зарекомендувала на практиці, бо в умовах ринкової економіки дозволяє

передбачувати курсові співвідношення, особливо за умов інфляції.

Режим вільно плаваючих курсів називають флоатингом. Він рідко зустрічається

на практиці. Як правило, вводяться певні обмеження вільно плаваючих курсів, що

називається керованим плаванням, або брудним флоатингом. Більшість країн світу

використовує саме режим керованого плавання курсів. При цьому курси валют

залишаються плаваючими, бо не фіксуються на попередньо визначених рівнях

паритету. Але в той самий час вони уже не чисто плаваючі, бо на них впливають

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

центральні банки, що здійснюють певні заходи, спрямовані на регулювання валютних

курсів з метою стимулювання або стримування певних видів чи напрямів

зовнішньоекономічної діяльності чи фінансово-кредитної політики держави.

Валютні курси серйозно впливають на національну економіку, виробництво і

зайнятість. Зниження курсу національної валюти підвищує експортні можливості

країни, Тоді як його підвищення, як правило, погіршує їх. Нестабільність валютних

курсів може негативно позначитися на стані зовнішньоекономічних зв'язків, їх

коливання посилює невизначеність і міру ризику в міжнародних угодах. Тому валютні

курси є важливим об'єктом регулювання як у кожній державі, так і в міждержавних

відносинах. Країни регулюють валютні курси, щоб запобігти їх значним коливанням,

тобто здійснюють політику валютного регулювання, або валютну політику. Серед цих

заходів можна виділити девальвацію, ревальвацію, валютні інтервенції, введення

валютного коридору та дисконтну політику.

Девальвація — офіційне зменшення курсу національної валюти відносно інших

валют, а ревальвація — його офіційне підвищення. До відміни золотого стандарту

девальвація супроводжувалася відповідним зниженням золотого вмісту валют, а

ревальвація — підвищенням. За сучасних умов девальвація і ревальвація є заходами,

що тимчасово усувають курсові відхилення, приводячи офіційний курс у відповідність

з ринковим. Зростання інфляції може знову викликати відхилення, а, отже, і

необхідність нової девальвації чи ревальвації. За умов плаваючих курсів ці процеси на

ринку валют відбуваються постійно. Важливим методом валютної політики є валютна

інтервенція. Це втручання центрального банку країни в операції на валютному ринку з

метою впливу на курс національної валюти. Воно здійснюється тоді, коли попит на

іноземну валюту зростає, і, щоб запобігти зниженню курсу національної валюти,

центральний банк пропонує для продажу іноземну валюту. І навпаки, коли пропозиція

іноземної валюти висока, а попит на неї низький, то центральний банк скуповує

іноземну валюту. Застосування валютної інтервенції обмежено розмірами резервного

валютного фонду, тому продаж іноземної валюти має чергуватися із її купівлею. В

Україні цей захід використовується постійно.

У валютній політиці застосовується і регулювання облікової (дисконтної) ставки.

Центральний банк, впливаючи на цю ставку, може впливати на приплив або відплив

іноземного капіталу. Якщо облікова ставка підвищується, це сприяє притоку

іноземного капіталу з країн, де вона нижча. Але при цьому відбувається

подорожчання внутрішніх кредитів.

Однією з форм валютної політики є використання так званого валютного

коридору, тобто фіксованих державою меж зміни курсу національної грошової одиниці

до валют провідних країн світу. При цьому коливання національної валюти може

здійснюватися лише у межах цього коридору. В Україні цей захід застосовувався у

1997—1999 pp.

При регулюванні валютних курсів використовується і такий захід, як фіксація

паритету національної грошової одиниці відносно якої-небудь плаваючої валюти. При

цьому зміни курсу національної валюти відбуваються так само, як і зміни курсу

валюти-лідера. Найпоширенішою валютою, до якої здійснюється таке прив'язування, є

долар США. Почало поширюватися і прив'язування до «кошика валют», який

складають міцні валюти.

У валютній політиці використовують і заходи протекціонізму, серед яких

найпоширенішим є метод валютних обмежень. При їх використанні держава здійснює

контроль за операціями із валютою та золотом. Національні експортери не мають

права продавати виручену валюту, а зобов'язані здавати її в обмін на національну

валюту за офіційним курсом. Засобом впливу на валютний курс є регулювання

платіжного балансу країни шляхом застосування з цією метою експертних субсидій,

митних тарифів, податкових пільг, страхування від втрат, зумовлених коливанням

валютних співвідношень.

Основні засади політики валютного регулювання в Україні визначені декретом

Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного

контролю». Ним визначені і його органи — Національний банк України, Державна

податкова адміністрація України, Державний митний комітет та уповноважені банки.

Головним серед них є Національний банк України, який здійснює державну валютну

політику, виходячи з принципів загальної економічної політики держави.

Однією з найважливіших цілей валютної політики є забезпечення як кожної

окремої країни, так і міжнародного співтовариства необхідними для здійснення усього

комплексу багатосторонніх зв'язків ліквідними ресурсами. Міжнародна ліквідність

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

характеризує можливість країни оплачувати свої зовнішні зобов'язання відповідними

платіжними засобами. Показником загального стану міжнародної ліквідності є

співвідношення золотовалютних резервів центральних банків країн світового

співтовариства і загальної суми річного товарного імпорту. Нормою вважають 50 %

офіційних резервів до світового імпорту.

При оцінці платоспроможності окремих країни використовується показник

норми обслуговування державного боргу (НОВ), Його визначають як відношення суми

платежів, які країна повинна виплатити іноземним кредиторам за певний період (СП),

до суми іноземної валюти, отриманої від експорту товарів і послуг (СВ), тобто НОВ =

СП /СВ. У міжнародній практиці прийнято вважати, що країна неплатоспроможна,

якщо НОВ > 20 %. Платоспроможність окремих країн перед іншими (зовнішня

платоспроможність) визначається станом державних валютних резервів, до яких

входять іноземна валюта, золото, СДР та інші засоби.

У практиці валютних відносин використовують як загальноприйняті для

міжнародних рахунків і платежів, так і окремі національні грошові одиниці. Таких

валют небагато. Це долар США, євро, японська ієна і швейцарський франк.

Можливість виконання валютою функцій світових грошей І роль її у зв'язку з цим як

міжнародного ліквідного ресурсу, що надає відповідним країнам істотні конкурентні

переваги, визначається рівнем економічного потенціалу, стабільності та

конкурентоспроможності їхніх економік.

Функціонування валютних ринків пов'язане і з конвертованістю валюти, що є її

здатністю вільно обмінюватися на валюти інших країн та міжнародні платіжні засоби.

За умов золотого стандарту такої проблеми не існувало, бо банкноти обов'язково

розмінювалися на золото. У системі кредитно-паперових грошей режим

конвертованості визначається законодавчими або інституційними нормами. Це одна з

важливих ланок валютної політики кожної держави.

Розрізняють повну і часткову, зовнішню і внутрішню конвертованість. При

повній конвертованості усі юридичні і фізичні особи (вітчизняні і зарубіжні), тобто

резиденти і нерезиденти, що володіють певною сумою грошей даної країни, мають

можливість вільно, без будь-яких обмежень використовувати ці гроші на будь-які цілі,

тобто безперешкодно здійснювати як поточні, так і інвестиційні валютні операції.

Кількість таких валют обмежена. При частковій конвертованості на обмінні операції

вводяться певні обмеження (за видами операцій, строками, категоріями суб'єктів

валютного ринку тощо). При зовнішній конвертованості повна свобода валютних

операцій для здійснення розрахунків з іншими країнами надається лише

нерезидентам. Вони можуть обмінювати зароблену в цій країні валюту на будь-яку

іноземну і здійснювати перекази її за кордон. При внутрішній конвертованості правом

обмінних операцій національної валюти на іноземну користуються лише резиденти.

У 1976 р. МВФ ввів поняття «вільно використовувана валюта». Це валюта, що

широко використовується у міжнародних розрахунках і операціях головних світових

валютних ринків. З 1980 р. до таких валют належать долар США, німецька марка,

японська ієна, англійський фунт стерлінгів та французький франк. Головна ознака

таких валют — відсутність валютних обмежень у законодавстві країн — їх емітентів.

В Україні НБУ запровадив «Класифікатор іноземних валют», згідно з яким

валюти поділено на три групи залежно від рівня їх конвертованості:

1) вільно конвертовані валюти, які без обмежень обмінюються на інші валюти;

2) валюти з обмеженою конвертованістю;

3) неконвертовані валюти, які не обмінюються на інші валюти і курси яких НВУ

не визначаються.

В Україні встановлення і використання офіційного обмінного курсу гривні до

іноземних валют здійснюється відповідно до Порядку, затвердженого постановою

Правління НБУ від 18.03.1999 р. НБУ встановлює офіційний обмінний курс гривні до

іноземних валют, який використовується резидентами і нерезидентами для усіх видів

платіжно-розрахункових операцій. З цього часу офіційний курс гривні до вільно

конвертованих валют встановлюється на основі курсів, що реально складаються на

міжбанківському валютному ринку. Він встановлюється щодня без зобов'язань

здійснювати операції купівлі-продажу валюти за зазначеними курсами.

3. Міжнародні кредитні відносини та міжнародні фінансові організації

Важливою складовою міжнародних фінансових відносин є міжнародні кредитні

відносини. Це пов'язано із розширенням таких форм світогосподарських зв'язків, як

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

світова торгівля, міжнародна міграція капіталів та міжнародний науково-технічний

обмін. Уже на кінець XX ст. понад 3/4 світового експорту машинно-технічних виробів

здійснювалось на умовах розрахунків у кредит. Надання кредитів імпортерам сьогодні

є досить звичним засобом реалізації товарів на світовому ринку. Спеціалісти

вважають, що використання кредиту у світовій торгівлі за сучасних умов є одним з

дійових засобів конкурентної боротьби на світових ринках, що має істотні переваги

порівняно з іншими засобами.

Розширення міжнародних кредитних відносин зумовлене і збільшенням обсягів

кредитів, що надаються міжнародними фінансовими організаціями як для сприяння

економічному розвитку країн, що розвиваються, так і для підтримання стабільності

грошового обігу окремих країн, в першу чергу тих, що розвиваються, і з перехідною

економікою.

Міжнародний кредит — це надання грошово-матеріальних ресурсів суб'єктами

економічної діяльності одних країн іншим у тимчасове користування. Практично

міжнародний кредит реалізується шляхом надання валютних і товарних ресурсів на

умовах поверненості, строковості та платності, переважно у вигляді позик.

Кредиторами і позичальниками виступають банки, транснаціональні корпорації,

приватні компанії, державні установи, міжнародні та регіональні фінансові організації.

Міжнародний кредит відіграв велику роль у формуванні і розвитку світової економіки.

Він сприяв інтернаціоналізації виробництва і обміну, утворенню світового ринку,

виступав засобом підвищення конкурентоспроможності товарів розвинутих країн.

Міжнародний кредит є однією з форм міжнародного руху капіталів, він виступає

засобом нав'язування слаборозвинутим країнам нерівноправних економічних і

політичних угод.

Суть міжнародного розвитку повніше виявляється у його функціях. Основними

серед них є: стимулювання експорту товарів та послуг; створення сприятливих умов

для приватних іноземних інвестицій; вплив розвинутих країн на соціально-політичні

процеси у країнах, що розвиваються; стабілізація грошового обігу країн — членів МВФ.

Міжнародний кредит виступає у різних формах. Залежно від об'єкта

кредитування виділяють товарні кредити, що надаються, як правило, експортерами

товарів та послуг своїм покупцям, та фінансові кредити, які надаються банками-

кредиторами у грошовій формі. За економічним змістом кредити поділяються на

комерційні та фінансові. Комерційні кредити пов'язані із зовнішньоторговими

операціями, їх ще називають фірмовими, або постачальними, кредитами. Це операція

продажу товару іноземному партнеру з відстрочкою платежу, що широко

використовується у міжнародній торгівлі.

Другою формою міжнародних кредитів є фінансові. Це надання коштів у

грошово-валютній формі, які, як правило, можуть бути використані позичальником на

будь-які цілі, включаючи погашення заборгованості, інвестування у цінні папери, прямі

інвестиції тощо. За сучасних умов ця форма міжнародних кредитів розвивається

швидкими темпами, що зумовлено процесами інтернаціоналізації виробництва і

капіталу, розширенням сфери діяльності транснаціональних корпорацій. Відбувається

прискорений розвиток міжнародного ринку капіталів як системи відносин щодо

акумуляції та перерозподілу позикового капіталу між країнами. Вона виступає як

сукупність кредитно-фінансових закладів, що надають позики і кредити іноземним

контрагентам. Цей ринок спеціалізується на різних фінансових позиках та кредитах.

Позичальниками на ньому виступають компанії, банки та уряди різних країн,

кредиторами — різні фінансово-кредитні організації, переважно банки. Обсяг ринку на

початок XXI ст. оцінювався у 40 трлн доларів.

Основою світового ринку банківських кредитів є фінансові ресурси, що прийшли

із окремих країн у банки інших і обслуговують виключно міжнародні економічні

відносини. Вони, по суті, втратили свою національну належність. Це переважно кошти

в доларах і європейських валютах, що знаходяться на депозитах в основному в Європі.

Тому їх називають євровалютами, або євродоларами. Розмір ринку євродоларів

оцінюється у 10 трлн. Одним з основних фінансових інструментів цього ринку є

єврооблігації, або євробонди. Вони випускаються міжнародними банківськими

консорціумами на прохання зарубіжних позичальників. Євробонди бувають з

фіксованою ставкою і плаваючою. Ставка, як правило, орієнтується на LIBOR плюс

надбавки. (LIBOR — ставка пропозиції на лондонському міжбанківському ринку. За

цими ставками можна отримати на ринку євровалют позики.) Капіталізована вартість

євробондів на кінець XX ст. оцінювалась у сумі З трлн доларів, а середній строк їх

трохи більше 5 років.

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

Другим важливим фінансовим інструментом на євроринку є євро кредити. Це

переважно синдикатовані еврокредити, коли позичальник бере їх у створюваний під

цей кредит синдикат банків, який очолює провідний банк, що і визначає умови

кредиту за участю позичальника. Учасники синдикату визначають, хто яку частину

кредиту надає. Такі кредити надаються лише під плаваючу ставку, розмір якої, як

правило, переглядається кожні півроку. За тривалістю євро кредити є

середньостроковими. За розміром вони, як правило, перевищують транші євробондів і

їх видача здійснюється набагато швидше.

Специфічною формою міжнародного кредиту є лізинг. Лізингові операції

розглядаються, насамперед, як відносно новий вид фінансування, бо сприяють

наданню фінансової допомоги тим, хто її потребує, а також: забезпечують збереження

ліквідності, рухливість, балансові переваги і вигоди страхування. При цьому

лізингодавець на замовлення лізингоодержувача купує необхідні останньому вироби,

які передає йому в оренду на заздалегідь узгоджений термін за відповідну плату.

Зазвичай лізингоодержувач у кінці узгодженого строку служби об'єкта лізингової

угоди набуває його у власність. З економічної точки зору відбувається те саме, що і

при покупці в кредит. Лізингоодержувач вносить протягом узгодженого терміну

внески лізингодавцю, який виступає кредитором, але при цьому зберігає право

власності на переданий в оренду об'єкт. Лізингоодержувач стає власником взятого у

лізинг об'єкта лише після завершення строку дії договору лізингу. Прикладом

лізингової угоди є придбання компанією «Міжнародні Авіалінії України» літаків «Боїнг-

737».

Класифікація міжнародного кредиту здійснюється і за критерієм його суб'єктів.

Залежно від того, хто виступає кредитором, розрізняють такі його види: 1) приватні,

що надаються фірмами і брокерами; 2) урядові 3) кредити, що надаються

міжнародними фінансовими організаціями. Залежно від строку виділяють

короткострокові кредити (до 1 року), середньострокові — від 1 до 5 років і

довгострокові — на період понад 5 років. Інколи вважають довгостроковими кредити

строком понад 7 років.

З міжнародним кредитом пов'язана зовнішня заборгованість країн. Це сума

фінансових зобов'язань країни іноземним кредиторам, що підлягають погашенню в

обумовлені строки. Та її частина, що є боргом держави та її гарантіями по оплаті боргу

приватних банків, фірм і місцевих органів влади, називається офіційним, або

державним, зовнішнім боргом. У постсоціалістичних та країнах, що розвиваються, він,

як правило, перевищує приватні зовнішні борги, що не гарантуються державою.

Загальна величина нагромадженого у світі офіційного і приватного зовнішнього боргу

на кінець XX ст. оцінювалася майже у 2,5 трлн доларів, з яких державний складає 2,1

трлн доларів. Близько 1/7 загального державного зовнішнього боргу припадає на

найвідсталіші в економічному розвитку країни. Зовнішній борг України на початок XXI

ст. становив 12,5 млрд. дол., (тоді як до 1990 р. його не було зовсім). Сума

зовнішнього боргу найбідніших країн світу у 1980 р. становила 33 % від їх сукупного

ВВП, а в 1999 р. — понад 107 %.

Зростання зовнішньої заборгованості негативно впливає на економіку країн-

боржників, у яких його частка по відношенню до ВВП висока. Збільшення обсягу

зовнішнього боргу призводить до зростання коштів по його обслуговуванню, бо

потрібно не тільки повертати позичені кошти, а й сплачувати відсотки за їх

використання. Погіршення умов кредитування країн, що розвиваються, ускладнення в

експорті, зростання нееквівалентного обміну призвели до переростання проблеми

зовнішньої заборгованості у її кризу. З кожним роком ці держави змушені витрачати

дедалі більшу частину своїх надходжень від експорту на відшкодування боргу та

сплату відсотків. Вважається, що ситуація для країни стає небезпечною, коли частка

коштів по обслуговуванню зовнішнього боргу перевищує 20 % експортних надходжень

країни. На початок XXI ст. значна частина країн перевищила цей рубіж.

Країни, що розвиваються, неспроможні сплатити свою заборгованість. Вони

опинились у своєрідній пастці. Така ситуація загрожує розвалом міжнародної

фінансово-кредитної системи, що вимагає певних узгоджених дій, насамперед

розвинутих країн, для поліпшення ситуації з кризою заборгованості. Важливу роль

повинні відіграти у цьому процесі й міжнародні фінансові організації. Основними серед

них є Міжнародний валютний фонд, організації Світового банку, Європейський банк

реконструкції і розвитку.

Однією з провідних міжнародних фінансово-кредитних Організацій є

Міжнародний валютний фонд. Він заснований у 1944 р. на Бреттон-Вудській