Чепінога В.Г. Основи економічної теорії

Подождите немного. Документ загружается.

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

становив 56,6 % прожиткового мінімуму. Виходячи з установленого критерію, до

категорії бідних належали 26,7 % населення, а вкрай бідних — 14,7 %. У різних

соціальних групах ці цифри неоднакові. Так, серед пенсіонерів бідних — 44,5 %.

Другим типом споживчого бюджету є бюджет середньої сім'ї, або середній

доход. Це доход так званого середнього класу. За стандартами розвинутих країн

споживчий кошик цієї групи включає будинок, автомобіль, дачу, сучасну обстановку

житла, можливість надання освіти дітям, відпочинку (в т. ч. мандрівок), наявність

заощаджень у вигляді цінних паперів та дорогоцінностей. У розвинутих країнах

ринкової економіки середній клас вважається основою суспільного життя, забезпечує

політичну стабільність і відіграє важливу роль у економічному зростанні. Його доходи

пов'язані як з працею, так і з власністю (нерухомість, цінні папери). Тому соціальна

політика спрямована на всебічну підтримку цього класу, зростання його частки серед

населення. В Україні, на жаль, середній клас практично відсутній. Причому

диференціація доходів між; багатими та бідними не знижується, а зростає.

Посилюється тенденція зміщення населення до низькодоходних груп. Про це свідчать

такі дані. У першій половині 2001 р. рівень життя 83 % населення був нижчим за

прожитковий мінімум. Співвідношення між. сукупними витратами найбільш і найменш

забезпечених груп населення склало 7,6, тоді як рік тому воно дорівнювало 7,1.

Найзаможніша п'ята частина населення України здійснює майже 40 % сукупних

витрат. Про низький рівень доходів населення України свідчить і структура сукупних

витрат домогосподарств. Частка витрат на продовольчі товари складає майже 2/3

доходів, тоді як середнє домогосподарство США на це витрачає близько 17 % свого

доходу (і це при значно більшому обсязі продуктового копійка у фізичному виразі й

вищій його якості).

Ринкова економіка передбачає існування і прошарку багатого населення, яке

має те, що недоступне для переважної більшості. Головною ознакою цієї категорії

населення є наявність власності і, відповідно, можливості впливати на соціально-

політичний розвиток суспільства. В Україні до такого прошарку належать так звані

олігархи.

Отже, ринкова економіка характеризується диференціацією доходів, причини якої, як

уже зазначалося, як у різних здібностях людей, так і їх соціально-економічному

становищі. Важливим її чинником, особливо у слаборозвинутих країнах, є різниця у

рівні оплати праці міського і сільського населення. Для визначення міри нерівності

доходів у світовій практиці використовується так звана крива Лоренца, що показує,

наскільки фактичний розподіл доходів між; різними групами населення відрізняється

від рівномірного розподілу доходів

Якби доходи між сім'ями розподілялися рівномірно, то залежність між частками

сімей і їх частками у загальному доході була б виражена бісектрисою. Це був би

варіант абсолютної рівності, бо 20 % сімей отримували б 20 % загального доходу, а 40

% — 40 % загального доходу. Однак на практиці існує нерівність. Частка сімей з

низькими доходами у загальному доході значно нижча за їх частку в населенні. Тому

крива, що виражає цю залежність, буде відхилятися від бісектриси вниз. Що більше

відхилення кривої Лоренца від лінії абсолютної рівності, то вища міра нерівності.

З кривою Лоренца пов'язаний ще один показник нерівності доходів. Це

коефіцієнт ДжІІші, або індекс концентрації доходів населення. Він є відношенням

площі сегмента, утвореного лінією абсолютної рівності і кривою Лоренца (на рис. 14

сегмент заштриховано), до загальної площі трикутника, що знаходиться під лінією

абсолютної рівності. Якщо у розподілі доходів встановлюється абсолютна рівність, то

площа трикутника буде дорівнювати О, а отже, коефіцієнт Джині буде дорівнювати О.

У випадку абсолютної нерівності, коли усі доходи концентруються у розпорядженні

однієї особи, коефіцієнт буде рівним 1. Він є відносним показником і його реальне

значення знаходиться між; Oil. Що більший коефіцієнт Джині, то більша ступінь

нерівності доходів. В Україні у 1996 р. коефіцієнт Джині дорівнював 0,413, тоді як у

1989 р. — 0,249, що є свідченням поглиблення диференціації доходів між різними

групами населення.

Показником диференціації доходів є і так званий децільний коефіцієнт. Він

виражає співвідношення між середніми доходами 10 % високооплачуваних категорій

працівників і 10 % низькооплачуваних працівників. В Україні у 1990 р. це

співвідношення становило 6 : 1, а в 1999 р. — 14 : 1, що також засвідчує посилення

диференціації доходів різних груп населення. Ще вищий цей розрив у окремих

категорій працюючих. Так, заробітна плата працівників вищої ланки акціонерних

товариств у 25— ЗО разів перевищує зарплату рядових працівників.

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

Отже, рівень життя — це сукупність умов життя населення країни, відповідних

досягнутому нею рівню соціально-економічного розвитку. Він визначається багатьма

показниками, першорядне значення серед яких належить обсягу доходів і рівню їх

диференціації.

3. Соціальний захист населення

Ринкова економіка сама по собі не може забезпечити Справедливий розподіл

доходів. Вона спричинює їх диференціацію, в результаті чого частина населення

опиняється за межею бідності. Це породжує потребу у соціальному захисті.

Соціальний захист населення є комплексом економічних, соціальних та правових

заходів і сукупністю інститутів, що забезпечують усім громадянам країни рівні

можливості для підтримання певного рівня життя, а також допомогу окремим

соціальним групам населення. Це комплекс законодавче закріплених гарантій, що

протидіють дестабілізуючим чинникам. Соціальна захищеність включає систему

заходів, що захищають будь-якого громадянина країни від економічної та соціальної

деградації у результаті безробіття, хвороби, виробничої травми, народження дитини,

інвалідності, старості тощо, а також надання медичних послуг та допомоги сім'ям з

дітьми.

Потреба у соціальному захисті зумовлюється самою природою ринкової

економіки. Ринок не в змозі забезпечити своїм суб'єктам гарантований доход і

зайнятість. Цілий комплекс чинників зумовлює істотні відміни у рівні доходів, стані

здоров'я, обсязі задоволення потреб. Зменшити негативний вплив таких чинників на

рівень життя певних прошарків населення і покликаний соціальний захист. Це

призначення він виконує через дві функції — лікувальну і запобіжну. Лікувальна

функція пов'язана із запровадженням механізмів боротьби з бідністю, що

передбачають адресну допомогу малозабезпеченим верствам населення, надання

житлових субсидій, допомоги сім'ям з дітьми тощо. Ці заходи, по суті, «лікують» певні

групи людей, становище яких можна охарактеризувати як «хворобу бідності».

Запобіжна функція соціального захисту є превентивною, тобто пов'язана із

попередженням бідності шляхом надання особам можливості у період активної

економічної діяльності здобути право на забезпечення нормального рівня життя у

випадку втрати роботи або працездатності, хвороби, нещасного випадку.

Система соціального захисту включає три суб'єкти: державу, юридичних осіб і

громадян. Частина її заходів стосується усіх членів суспільства, а частина адресована

окремим соціальним групам. Перша група заходів: забезпечення кожній особі

можливості застосування своїх здібностей і отримання доходу, визначення офіційного

прожиткового мінімуму, захист інтересів споживачів, індексація доходів. Друга група

заходів соціального захисту стосується окремих груп населення, зокрема безробітних,

пенсіонерів, інвалідів, ветеранів праці та військової служби, сімей з дітьми, дітей-

сиріт, вимушених переселенців та біженців, що зазнали впливу катастроф (повені,

землетруси засухи тощо). Система соціального захисту ґрунтується на таких

принципах, як все загальність, доступність, різноманітність видів забезпечення,

адекватність рівню розвитку економіки країни.

Залежно від призначення заходів формується і структура системи соціального

захисту. Вона включає соціальне забезпечення, соціальні гарантії держави населенню,

соціальну допомогу і соціальне страхування. Соціальне забезпечення — це система

забезпечення непрацездатних громадян та осіб похилого віку. Воно призначене

захищати права працездатних та непрацездатних з таких питань, як пенсійне

забезпечення, надання допомоги на випадок тимчасової непрацездатності, надання

допомоги матерям, сім'ям з дітьми та інвалідам, а також на випадок безробіття.

Право на соціальне забезпечення є конституційним. В Україні воно гарантується

Конституцією України. Система соціального забезпечення включає пенсії, допомогу

працюючим (при тимчасовій непрацездатності, вагітності і пологах тощо), допомогу

сім'ям, в яких є діти, допомогу по безробіттю.

Пенсії — це регулярні грошові виплати, що надаються громадянам при

досягненні певного віку, у випадку інвалідності та втрати годувальника, а також за

вислугу років та особливі заслуги перед державою. Розрізняють трудові та соціальні

пенсії. До трудових належать пенсії за віком, по інвалідності, у випадку втрати

годувальника та за вислугу років. Право на пенсію за віком в Україні мають чоловіки,

які досягли 60 років і мають стаж роботи не менше 25 років, та жінки віком 55 років та

стаж роботи не менше 20 років. Деяким категоріям громадян пенсія призначається на

пільгових умовах, що регламентується відповідним законодавством. Крім трудових

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

пенсій призначаються і соціальні, їх отримують громадяни за відсутності права на

трудову пенсію. Умови, порядок нарахування та розмір пенсій усіх видів у нашій країні

регламентується Законом «Про пенсійне забезпечення».

Слід зазначити, що стан пенсійного забезпечення в Україні далекий від

ідеального, у цій сфері залишається багато нерозв'язаних проблем. Це, насамперед,

надзвичайно низький середній розмір трудових пенсій — близько 43 % прожиткового

мінімуму для непрацездатних осіб і 34 % середньої заробітної плати. Майже 3 млн.

громадян похилого віку належать до малозабезпечених і потребують у тому чи іншому

вигляді допомоги від держави. По-друге, через обмеження максимального розміру

пенсій, призначених за Законом «Про пенсійне забезпечення», 2/3 пенсіонерів

отримують майже однакові пенсії, а різниця у цих межах між максимальною та

мінімальною пенсіями становить лише 50 грн.. Зберігається практика фінансування

пільгових пенсій з Пенсійного Фонду, тобто за рахунок інших пенсіонерів. Ці та інші

нерозв'язані проблеми пенсійного забезпечення настійно вимагають його

реформування, напрями якого передбачені позачерговим посланням Президента

України «Про основні напрямки реформування системи пенсійного забезпечення

населення України» до Верховної Ради.

Соціальне забезпечення включає і виплату допомоги працюючим громадянам у

випадку тимчасової непрацездатності, вагітності і народження дитини. Особлива

увага надається допомозі сім'ям, в яких є діти. Це допомога при вагітності і

народженні дитини, разова допомога при народженні дитини, щомісячна допомога на

дитину. Однак в Україні у зв'язку з обмеженням фінансових ресурсів розмір такого

роду допомоги майже мізерний.

Другою складовою системи соціального захисту населення є соціальні гарантії

держави населенню. Це реалізація державою конституційних прав громадян на

одержання найважливіших соціальних благ та послуг. Вони надаються тим, хто

працює або вступає у трудове життя, і повинні забезпечувати умови для одержання

професії, трудового доходу, зайнятості, постійної перепідготовки і професійного

зростання працівників для підтримки їх конкурентноздатності на ринку праці, захист

основних прав людини у сфері праці. Серед основних соціальних гарантій — право

громадян на вибір місця праці і на професійну діяльність, мінімальний розмір оплати

праці, мінімальний розмір пенсії, разова допомога при народженні кожної дитини,

мінімальний розмір допомоги по безробіттю, мінімальний розмір стипендії, право на

освіту, охорону здоров'я і надання медичної допомоги.

Важливе місце у системі соціального захисту займає соціальна допомога. Це

турбота про громадян, які потребують підтримки, сприяння у зв'язку з віком, станом

здоров'я, соціальним станом та малозабезпеченістю. Допомога надається у вигляді

грошових та натуральних виплат. В Україні є значний прошарок людей, які одержують

соціальну допомогу — малозабезпечені сім’ї . До них належать сім'ї, в яких середній

доход на 1 особу менше 80 грн. У 2002 р. таких сімей було понад 412 тис. Відповідно

до Закону «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям» цим сім'ям

надавалася щомісячна допомога розміром від 88 до 130 грн. З 1995 р. діє Програма

житлових субсидій, яка, по суті, стала першою у країні соціальною програмою

ринкового типу і забезпечує адресний захист найуразливіших верств населення.

Надається соціальна допомога і такій категорії населення, як інваліди та ветерани

війни, яких в Україні близько 4,5 млн. осіб. Одним з напрямів надання соціальної

допомоги, що має тенденцію до розширення, є створення будинків-інтернатів для

людей похилого віку. В 2002 р. діяли 288 таких будинків. Поширюється і така форма

соціальної допомоги, як створення територіальних центрів з обслуговування самотніх

людей похилого віку.

Складовим елементом системи соціального захисту є соціальне страхування. Це

система повного або часткового фінансового відшкодування фізичним особам певних

життєвих ризиків: тимчасової втрати працездатності, старості, інвалідності, втрати

годувальника, нещасного випадку, втрати роботи тощо. Ці види ризику носять

масовий характер, є соціальними, бо визначаються головним чином соціальними

умовами і, як правило, від кожної окремої людини не залежать. Можливість цих

ризиків враховується заздалегідь і пов'язані з ними фінансові витрати розподіляються

між усіма учасниками страхування. Розрізняють такі види страхування: пенсійне

(забезпечення у старості), медичне (на випадок захворювання, втрати працездатності

від нещасного випадку на виробництві), на випадок безробіття (втрати роботи з

незалежних від працівника причин). По кожному з видів ризиків воно може бути

добровільним або обов'язковим.

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

Соціальне страхування включає не тільки грошові виплати та компенсації, а й

певні послуги з лікування, реабілітації та профілактики. Фінансові ресурси для

соціального страхування формуються в основному за рахунок внесків громадян, що

страхуються, та роботодавців. У країнах розвинутої ринкової економіки соціальне

страхування набуло значного поширення. Це і пенсійне страхування, і страхова

медицина, і страхування від безробіття. В Україні здійснюються, по суті, лише перші

кроки у цьому напрямі. Визначеною Президентом України Стратегією подолання

бідності передбачено запровадження страхових принципів соціального захисту

працівників, що убереже їх від ризику потрапити до категорії бідних.

Система загальнообов'язкового соціального страхування має бути спрямована

на посилення соціального захисту працівників і членів їх сімей від імовірної бідності

внаслідок неможливості отримувати доход у разі втрати роботи або працездатності

через хворобу, нещасний випадок, каліцтво, старість чи смерть годувальника.

Реалізація цієї мети здійснюється через систему пенсійного страхування, що гарантує

значно вищий рівень пенсійного забезпечення майбутнім пенсіонерам, та систему

медичного страхування, що сприяє підвищенню якості медичного обслуговування

населення та забезпеченню гарантованого рівня надання безоплатної кваліфікованої

медичної допомоги у визначеному законодавством обсязі. Однією з умов

запровадження такої системи є забезпечення необхідною законодавчою базою.

4. Стабілізаційна політика держави: кейнсіанський та монетаристський

підходи

Сучасна практика функціонування ринкової економіки переконливо підтвердила

потребу у макроекономічному регулюванні з боку держави. Держава у розвинутих

країнах — це не тільки політичний Інститут, а й суб'єкт підприємницької діяльності,

який виступає величезним перерозподілювачем грошових доходів та багатства. Тому

вона впливає на економіку через економічну політику. Однією із її складових за

сучасних умов є використання державою широкого кола засобів та важелів з метою

стабілізації економічної кон'юнктури, згладжування циклічних коливань, забезпечення

макроекономічних умов, сприятливих для підтримання високих темпів економічного

розвитку та можливо повнішої зайнятості. Ці заходи та важелі і складають зміст

політики, що називається стабілізаційною. Головною її метою є підтримання високого

та стабільного рівня економічної активності у країні, зменшення руйнівного впливу

циклічних коливань на соціально-економічний стан суспільства. Найбільш відомідва

напрями такої політики — кейнсіанський та монетаристський.

В основі кейнсіанського напряму стабілізаційної політики лежать положення

кейнсіанства про ефективний попит. Прибічники такої макроекономічної політики

вважали, що управління податками, державними витратами, обсягом бюджетного

дефіциту та пропозиції грошей дає можливість управляти динамікою сукупного

попиту, а через нього і динамікою реального обсягу виробництва. Першорядного

значення у стабілізаційній макроекономічній політиці представники кейнсіанства

надавали податково-бюджетним методам впливу на макроекономічну рівновагу. Це

випливало з їхніх уявлень про механізм функціонування ринкової економіки, згідно з

яким економіка реагує на зміну грошового попиту зміною реального обсягу

виробництва за відносної стабільності цін. Тому головним засобом впливу на

підтримання обсягів виробництва, а отже, і забезпечення макроекономічної рівноваги,

є сукупний попит, у регулюванні якого першорядне значення має податково-

бюджетний інструментарій, особливо дефіцитне фінансування економіки за рахунок

державних витрат.

Бюджетний дефіцит породжує два економічні ефекти — розширення грошового

попиту, що може спричинити збільшення реального обсягу виробництва, або

підвищення цін. Другий — ефект заміщення, коли державний попит на фінансові

ресурси, породжений бюджетним дефіцитом, просто замішує приватний і ніякого

розширення обсягу виробництва не відбувається. Прибічники кейнсіанської моделі

стабілізаційної політики вважали, що для досягнення першого ефекту необхідна така

кредитно-грошова політика, при якій потрібні заходи з регулювання відсоткових

ставок, стримуючі їх зростання під впливом фінансування державних витрат. Для

цього повинні використовуватися такі важелі, як управління обліковою ставкою,

банківськими резервами та операціями на відкритому ринку. Ще однією умовою

ефективності політики регулювання попиту є наявність недовантажених виробничих

потужностей.

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

Стабілізаційна політика, що базувалася на таких принципах, була характерна

для післявоєнного розвитку країн ринкової економіки до середини 70-х років. У другій

половині 70-х років умови економічного розвитку різко погіршилися: зменшилися

темпи економічного зростання, зросли темпи інфляції, збільшилося безробіття.

Виникла ситуація стагфляції, коли одночасно із зростанням безробіття зросли й ціни.

Стабілізаційна політика, що базувалася на теоретичних положеннях кейнсіанства,

усунути такі негативні явища не змогла. Виникла потреба переорієнтації

стабілізаційної політики на створення умов, що обмежують споживання, заохочують

заощадження та нагромадження капіталу, зміцнюють приватновласницькі стимули

виробництва і сприяють зростанню прибутку. Почався відхід від політики стабілізації

економічного циклу і повної зайнятості, що базувалася на кейнсіанській теорії, до

довгострокової стратегії зростання, що передбачає орієнтацію у грошовій сфері на

антиінфляційну політику. Лише орієнтація на грошові параметри, стримування

зростання цін, стабільність грошового обігу, на думку прихильників цього напряму

політики макроекономічного регулювання, може забезпечити досягнення високих

темпів реального зростання і відповідного їм рівня зайнятості і збільшення реальних

доходів. Теорії, на яких базується цей напрям стабілізаційної політики, одержали

назву монетаризму.

Прибічники монетаризму вважають, що головною причиною нестабільності економіки

є розлади у функціонуванні грошового обігу. Приватна економіка стабільна за своєю

природою, і необхідне встановлення постійних правил, які б позбавляли її хворобливих

і несвоєчасних дій держави, які і є головним джерелом нестабільності. Заходи

держави щодо регулювання сукупного попиту, такі як витрати державного бюджету,

регулювання відсоткової ставки, не тільки не стабілізують економіку, а навпаки,

спричинюють її дестабілізацію. Тому головний вплив на економіку з метою стабілізації

цін та зайнятості і забезпечення економічного зростання потрібно здійснювати з

допомогою контролю грошової системи через такі її складові, як грошова маса, рівень

та структура відсоткових ставок тощо, які впливають на доступність кредиту.

Змінюється і роль бюджетного регулювання. Визначається за необхідне істотне

обмеження бюджетних витрат і зміна їх структури. Скороченню підлягають, у першу

чергу, витрати на соціальні та господарські цілі: охорону здоров'я, соціальну

допомогу, державні інвестиції. Одночасно відбуваються зміни у податковій системі,

спрямовані на зменшення масштабів оподаткування фірм і корпорацій та

перерозподіл доходів фізичних осіб через систему прогресивного оподаткування.

Отже, на противагу кейнсіанській політиці, що ґрунтується на стимулюванні

ефективного попиту, насамперед податково-бюджетними засобами при допоміжній

ролі кредитно-грошової системи, монетариста пропонують, у першу чергу, різні

заходи щодо регулювання грошової маси в обігу як головної форми державного

регулювання економіки з метою її стабілізації. Як зазначають спеціалісти, по суті,

основна функція монетаризму зводиться до підпорядкування економічної теорії

практичним завданням держави, щоб політика у сфері грошового обігу більшою мірою

відповідала потребам держави і господарюючим суб'єктам у забезпеченні стабільного

економічного зростання.

Макроекономічна політика, що почала впроваджуватися з кінця 70-х років

минулого століття, стала жорсткішою з точки зору підтримання динаміки у сфері

грошового обігу і здійснення режиму економії на цивільних витратах держави. Але

практика розвинутих країн останньої третини XX ст. показала, що однозначного

позитивного впливу на економічне зростання вона на зробила: темпи економічного

зростання уповільнились, збільшилося безробіття, скоротились обсяги соціального

захисту населення. Консервативна перебудова стабілізаційної політики не розв'язала

основної її дилеми: як забезпечити одночасну стабільність цін та зайнятості. А

посилення процесів інтернаціоналізації та глобалізації сучасної економіки поставило

перед макроекономічною політикою нові проблеми.

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

Частина IV. Сучасне світове господарство

Сучасний світ складний і різноманітний. Кожна країна більшою чи меншою

мірою пов'язана з іншими різними зв'язками, найважливішу роль серед яких

відіграють економічні. Через систему останніх національні економіки утворюють

світову економіку, що, з одного боку, характеризується певними закономірностями

свого розвитку, а з іншого, впливає на розвиток кожної національної економіки.

Дослідження цих процесів є предметом економічної теорії. Як зазначають відомі

американські економісти Р. Дорнбуш і С. Фішер, проблеми міжнародної економіки нині

стали невід'ємною частиною курсу економічної теорії, їх з'ясування почнемо з аналізу

виникнення і суті світової економіки.

Розділ 19. Світове господарство та його еволюція

1. Поняття світового господарства та етапи його розвитку;

2. Міжнародний поділ праці та його особливості за сучасних умов

3. Міжнародна торгівля та її особливості на сучасному етапі;

4. Міжнародний рух капіталів;

5. Міжнародна міграція робочої сили;

6. Сучасні міжнародні науково-технічні зв'язки;

7. Спільна підприємницька діяльність з іноземним капіталом

Світове господарство — продукт тривалого економічного розвитку людства.

Воно сформувалося на межі XIX і XX століть і пройшло у своєму розвитку кілька етапів.

Розглянемо його природу.

1. Поняття світового господарства та етапи його розвитку

Для вивчення світового господарства спочатку потрібно вияснити його суть. У

літературі вживаються терміни: «світове господарство» і «світова економіка». У

нашому посібнику вони використовуються як синоніми. Світове господарство — це

сукупність усіх національних економік світу та економічних взаємозв'язків між ними

або сукупність економічних відносин, що функціонують на національному та

міжнародному рівнях. У сучасному світі існують понад 200 суверенних держав. Саме

сукупність їх економік у взаємозв'язку і взаємозалежності утворює те, що називається

світовою економікою.

Її формування відбувалося протягом тривалого часу, а витоки пов'язані із

міжнародною торгівлею. Ще у стародавні часи мешканці різних країн здійснювали

обмін товарами та послугами. Особливо інтенсивно ці процеси відбувалися у районі

Середземного та Чорного морів разом із прилягаючими територіями. Саме там

утворилося ядро майбутнього світового господарства. Історичними передумовами

його формування були великі географічні відкриття XV—XVII століть, утворення

колоніальної системи імперіалізму та бурхливий розвиток засобів зв'язку в останній

третині XIX століття.

Центром формування світового господарства стала Європа, де з XV ст.

інтенсивно почали розвиватися країни з товарним виробництвом і обміном. Саме

звідси були здійснені експедиції Колумба, Васко да Гама, Магеллана, що розширили

межі торгових зв'язків з країнами Азії, Африки та Америки. Цим було покладено

початок формування світового ринку товарів.

Другою передумовою формування світового господарства було утворення

колоніальної системи імперіалізму. Індустріально розвинуті країни Європи почали

захоплювати території інших країн і встановлювати над ними політико-

адміністративне панування. Почалася колонізація відсталих народів, яка завершилась

створенням колоніальних імперій, що територіальне поділили весь світ. На початку XX

ст. західні держави захопили понад 25 млн. кв. км території з чисельністю населення

близько 570 млн. чоловік. Це зробило економічні зв'язки метрополії з колоніальними

територіями регулярними і багатоманітними. Вони не обмежувалися торгівлею

товарами, а набували різних форм: вивозу капіталу, міграції робочої сили, обміну

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

науково-технічними досягненнями. Це послужило поштовхом у формуванні світового

господарства.

Важливою передумовою був і розвиток засобів зв'язку. Остання третина XIX ст.

характеризувалася бурхливим розвитком науки і техніки, коли були створені

високоефективні транспортні засоби, телеграф, телефон, розвивалися поштові

послуги.

Зазначені передумови сприяли переростанню світового ринку в світове

господарство. Матеріальною основою формування світового господарства був

розвиток великого машинного виробництва і зумовлене ним неухильне зростання

концентрації виробництва та капіталу, що і спричинило інтернаціоналізацію

господарських зв'язків між країнами світу.

За своєю суттю світове господарство є діалектичною єдністю, цілісністю

взаємопов'язаних через міжнародні економічні взаємовідносини національних

економік країн світу. Між: державами складаються і розвиваються економічні зв'язки

як на рівні окремих країн, так і їх об'єднань. Вони набувають різноманітних форм: від

торгового обміну до спеціалізації та кооперування виробництва на основі прямих

зв'язків підприємств та їх об'єднань, утворення спільних підприємств.

Структура світового господарства включає дві складові:

1) усі національні економіки країн, яких зараз налічується понад 200; 2)

міжнародні економічні зв'язки (відносини) між країнами-партнерами. Останні

включають міжнародні відносини у сфері виробництва та обміну, науково-технічні

зв'язки, валютно-фінансові відносини, міграцію робочої сили. Міжнародні економічні

відносини — похідні від національних і отримують від них головний імпульс свого

розвитку. З іншого боку, вони виступають як активний чинник розвитку національних

економік, що виявляється через спільні підприємства, міжнародні господарські

організації, процеси міждержавної спеціалізації та кооперування виробництва.

Важливу й дедалі зростаючу роль у світовій економіці відіграють

транснаціональні корпорації. Це великі національні підприємства, що мають штаб-

квартиру в одній країні й повністю або частково належні їм фінанси в інших країнах.

Полем їх діяльності є весь світ. При цьому їх інтереси не завжди співпадають з

інтересами національних економік, включаючи й країни їх походження. Складовою

частиною світового господарства є й міжнародні економічні організації, серед яких

найвідоміші Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Світова організація торгівлі,

Організація Об'єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНЩО), Продовольча і

сільськогосподарська організація Об'єднаних Націй (ФАО), Міжнародна організація

праці. Вони дедалі активніше беруть участь у регулюванні міжнародних економічних

відносин, перетворившись на суттєву самостійну частину механізму світової

економіки. Головною сферою їх діяльності стає розв'язання глобальних проблем, що

впливають на розвиток багатьох країн світу, які поодинці розв'язати їх не можуть.

За сучасних умов світова економіка включає три великі групи країн: 1) розвинуті

країни ринкової економіки; 2) країни, що розвиваються і 3) країни перехідної

економіки. Критерієм цього поділу є тип економічної системи та рівень соціально-

економічного розвитку. Першу групу складають країни з ринковою економікою і

високим рівнем соціально-економічного розвитку, у яких ВВП на душу населення

складає не менше 12 тис. доларів США за паритетом купівельної спроможності, їх

налічується близько ЗО, Ці країни займають провідне місце у світовій економіці. Вони

виробляють понад половину світового ВВП, на них припадає переважна частина

світового товарообороту і міжнародного руху капіталів. Серед них виділяють «велику

сімку», яку складають США, Японія, Німеччина, Франція, Італія, Великобританія і

Канада. Багато країн цієї групи входять у різні інтеграційні об'єднання, найбільшими

серед яких є Європейський союз (ЄС) і Північноамериканська угода про вільну

торгівлю (НАФТА).

Другу групу складають країни, що розвиваються. Це найчисельніша група, що

включає 121 країну. Але їх частка у світовій економіці незначна, а у світовому ВВП

становить лише 28 %, хоча в цих країнах проживає переважна кількість населення

світу. Ця група країн неоднорідна за рівнем економічного розвитку. Деякі країни з її

складу мають сучасну структуру економіки і відносно високий рівень ВВП на душу

населення. Сюди належать так звані нові індустріальні країни, деякі країни Перської

затоки і Латинської Америки, а також країни — експортери нафти. В той самий час

значна частина країн цієї групи належить до найбідніших країн світу.

Третю групу складають країни перехідної економіки. Це держави, які у 80—90-х

роках XX ст. і на початку XXI ст. здійснюють перехід від командної економіки до

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

ринкової, їх ще називають постсоціалістичними. До цієї групи входять 15 країн —

колишніх союзних республік СРСР, 12 країн Центральної і Східної Європи та Китай,

В'єтнам і Монголія, їх частка у світовому ВВП складає 17—18 %. Склад цієї групи

неоднорідний як за рівнем економічного розвитку, так і за темпами реформування

економіки.

У процесі становлення і розвитку світова економіка пройшла ряд етапів. Першим був

етап становлення світового господарства. Почався він з появою перших цивілізацій,

які породили зовнішню торгівлю. З переходом до індустріальної стадії виробництва

процес формування торгових зв'язків між різними країнами значно прискорився.

Прагнення бізнесменів до збагачення і велике машинне виробництво перетворили

зовнішню торгівлю на невіддільну складову частину практично кожної національної

економіки. На цій основі завершилося формування світового ринку, що фактично

означало завершення процесу становлення світової економіки. На межі XIX— XX

століть почався процес розвитку світового господарства на власній основі як цілісного

механізму. Розпочався і набирав все більшого розмаху вивіз капіталу. Виникли

міжнародні монополії, що поділили між собою світові ринки збуту товарів, джерела

сировини і галузі застосування капіталу. Водночас завершився процес

територіального поділу світу, сформувалась колоніальна система імперіалізму.

Зміна співвідношення сил головних країн світу, зумовлена нерівномірністю їх

розвитку, призвела до Першої світової війни, що велася за переділ уже поділеного

світу. Результатом було утворення нової економічної системи в ряді країн, що

отримала назву командної. Почався новий етап розвитку світового господарства,

найхарактернішою рисою якого була боротьба двох протилежних економічних систем

— ринкової (капіталістичної) і командної (соціалістичної). Світове господарство

розкололося на дві системи, що вели безкомпромісне економічне змагання.

Завершився цей етап у кінці 80-х років XX ст. із розпадом Радянського Союзу і так

званої соціалістичної системи господарства.

З початку 90-х років минулого століття світове господарство вступило у новий

етап розвитку, що характеризується посиленням цілісності світового господарства,

його інтегрованістю, тобто зближенням між його структурними елементами. Це

виявляється у становленні і розширенні прямих зв'язків між підприємствами і

об'єднаннями, у поглибленні процесів спеціалізації та кооперування виробництва, у

створенні міжнародних господарських організацій, товариств, спільних підприємств

тощо.

Посилення цілісності світової економіки зумовлено рядом чинників:

1) прагненням народів світу вижити за умов надмірного нарощування ядерного

потенціалу і загрози ядерної війни;

2) розгортанням НТР;

3) інтернаціоналізацією господарського життя;

4) потребою об'єднання зусиль країн для розв'язання екологічних проблем;

5) глобалізацією економіки.

2. Міжнародний поділ праці та його особливості за сучасних умов

Однією з підвалин світового господарства є міжнародний поділ праці. Це спеціалізація

окремих країн у межах світового господарства на виробництві певних видів товарів та

послуг з метою реалізації їх на світовому ринку. Це якісна диференціація трудової

діяльності на міжнародному рівні, яка лежить в основі різних форм обміну її

результатами між країнами. Вона виявляється у спеціалізації виробництва окремих

країн на певних видах продукції, якою вони обмінюються.

Необхідність міжнародного поділу праці та його глибина визначаються

ступенем розвитку продуктивних сил суспільства. Його умовами є природні,

географічні та економіко-виробничі відмінності між національними економіками різних

країн. До промислового перевороту кінця XVIII — початку XIX ст. міжнародний поділ

праці базувався на наявності у країнах таких природних ресурсів, як клімат, ґрунти,

корисні копалини, водні й лісові ресурси. З переходом на велике машинне

виробництво зростає роль соціально-економічних чинників міжнародного поділу праці.

Це обсяг капіталу, рівень технічної оснащеності виробництва, кваліфікація робочої

сили, стан науки тощо. Саме ці чинники, у першу чергу, визначають місце кожної

країни у системі міжнародного поділу праці.

Теоретичною основою міжнародного поділу праці є обґрунтовані класиками

політичної економії теорії абсолютних і відносних переваг. Вони базуються на ідеї про

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

існування відмін між країнами за різних умов виробництва. Відповідно, у кожній країні

можна виробляти будь-які товари. Але витрати на виробництво одиниці кожного

товару будуть різними. Тому економічно доцільно зосередитися на виробництві тих

товарів, витрати на виробництво яких найнижчі. А товари з високими витратами на

виробництво завозити з тих країн, де вони низькі. Щоб мати можливість їх придбати, у

країні потрібно виробляти і постачати на світовий ринок свої товари з низькими

витратами виробництва.

Перевага такого поділу праці полягає у тому, що, по-перше, у результаті

виробництва і поставки на зовнішній ринок товарів з низькими витратами на

виробництво одержується додатковий доход за рахунок різниці між цінами на

світовому і внутрішньому ринках, а по-друге, відбувається економія внутрішніх витрат

виробництва через відмову від виробництва товарів з високими затратами і

використання дешевих імпортних.

Міжнародний поділ праці виявляється у міжнародній спеціалізації та кооперуванні

виробництва. На сучасному етапі стан продуктивних сил зумовлює такий поділ праці,

що робить економічно неефективним, а часто просто неможливим забезпечення

потреб кожної окремої країни за рахунок лише власного виробництва. Участь у

міжнародному поділі праці стає передумовою нормального розвитку економіки. Тому

відбувається розширення міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва.

Чинниками, що його прискорюють, є НТР та зростання масштабів виробництва. Межі

внутрішнього ринку стають дедалі тіснішими для крупномасштабного

спеціалізованого виробництва, що об'єктивно виходить за ці межі. Розвивається

спеціалізація виробництва не за кінцевим продуктом, а за напівфабрикатами,

деталями, вузлами, комплектуючими виробами.

У результаті відбувається зміна співвідношення між; загальним поділом праці

між великими родовими сферами економіки (промисловість, сільське господарство

тощо), частковим (галузі цих сфер) і одиничним (кооперовані спеціалізовані

підприємства). Саме зростання ролі подетальної та поопераційної спеціалізації

підприємств різних країн, що базується на принципах одиничного або технологічного

поділу праці і поширюється не тільки за межі виробничих одиниць у рамках країни, а й

за її кордоном, і виступає однією з найхарактерніших особливостей міжнародного

поділу праці за сучасних умов.

Вихід технологічного поділу праці за межі фірм, галузей і національних

економік втілюється у появі велетенських міжнародних науково-виробничо-збутових

комплексів, довгих і розгалужених ланцюгів з ланками у різних країнах і на різних

континентах. Організаційною формою таких міжнародних систем спеціалізації і

кооперації виступають транснаціональні корпорації (ТНК). У результаті формується

безпосередньо міжнародне виробництво за адекватними організаційними

принципами, інститутами та системами життєдіяльності, з інтернаціональним за

характером продуктом, на якому лише умовно можна поставити: «Зроблено в такій-то

країні». Окремі ланки таких ланцюгів створюються в колись позбавлених

промисловості країнах, їм, як правило, дістаються «низові ланки» технологічних

систем — видобуток і первинна переробка сировини, які характеризуються високою

капіталомісткістю, відносною дешевизною продукції та великомасштабною

екологічною шкодою. Часто в них розмішують також завершальні, збиральні

виробництва з високою питомою трудомісткістю продукції, але низьким вмістом

складної або наукової праці.

Це і є найхарактернішою особливістю міжнародного поділу праці на сучасному

етапі. Вона не усуває того, що називають експлуатацією розвинутими країнами

слаборозвинутих, але створює умови для індустріального розвитку останніх. Це

підтверджує досвід так званих нових індустріальних країн, що досягли істотних

успіхів у економічному розвитку саме завдяки участі у такому міжнародному поділі

праці.

Перетворення безпосередньо інтернаціонального виробництва на типову форму

промислового бізнесу зумовлює і глибокі зміни у сфері обігу — міжнародній торгівлі і

валютно-фінансових відносинах. Стереотип міжнародного поділу праці з

переважанням предметної спеціалізації, що реалізувався в основному через світову

комерційну торгівлю, відходить у минуле. Йому на зміну приходить поділ праці, що

забезпечує інтернаціоналізацію виробництва і капіталу, тобто поділ переважно

технологічного типу. Його становлення активно сприяє міграції чинників виробництва

— капіталу і робочої сили. Відповідно всередині міжнародної торгівлі зростає частка,

що утворюється за заздалегідь передбачуваними технологічно обумовленими і чітко

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

організованими товарними потоками між ланками одних і тих же ТНК (за оцінками,

цей оборот складає 1/3 міжнародного торгового обороту).

У своєму класичному варіанті спеціалізація і кооперація були генетично

пов'язані з процесами вертикальної інтеграції, бо обслуговували функціональну

ув'язку послідовних стадій технологічного процесу. Все це, як правило, відбувалося

«під дахом» одного капіталу. За сучасних умов такі процеси характеризуються двома

особливостями:

1) широким залученням до коопераційних систем незалежних фірм дрібного і

середнього бізнесу;

2) переростанням вертикальної інтеграції у диверсифікацію, що передбачає

виникнення набагато складніших виробничих структур, зростаючу різноманітність

випуску продукції і роботу на найскладніші ринки. Диверсифікація усуває жорстку

централізацію структур, посилює тенденції децентралізацій, що породжує тенденцію

до комерціалізації обороту всередині багатогалузевих концернів.

Отже, у розвитку економічних відносин у міжнародному обороті існують і взаємодіють

дві протилежні тенденції, пов'язані з поглибленням міжнародного технологічного

поділу праці на основі спеціалізації і кооперації. Це, з одного боку, зростання

масштабів стійких довгострокових відносин, які обслуговують кооперацію і привносять

у товарообмін дедалі більше елементів організованості, функціональної регламентації,

що вносить у ринкові відносини більшу стрункість і упорядкованість. А з іншого боку,

відбувається комерціалізація коопераційного обороту навіть у межах структур,

підпорядкованих одному капіталу. Відповідно сфера прямих зв'язків, розподільних

відносин звужується, обсяг безкоштовної передачі ресурсів скорочується, а масштаби

еквівалентних зв'язків збільшуються.

Отже, активний розвиток міжнародного поділу праці спричинює перебудову

усього відтворювального процесу, примушує раціонально господарювати, досягати

більшої конкурентоспроможності. Під тиском іноземної конкуренції у кожній країні

відбувається структурна перебудова, активізується впровадження досягнень науково-

технічного прогресу, удосконалюються методи господарювання.

3. Міжнародна торгівля та її особливості на сучасному етапі

Однією з найдавніших і найважливіших форм реалізації міжнародного поділу

праці і світо господарських процесів є міжнародна торгівля. Міжнародний поділ праці

зумовлює регулярний обмін товарами та послугами між різними країнами, який

здійснюється через специфічну форму міжнародних економічних відносин, якою є

міжнародна торгівля. Це сфера міжнародних товарно-грошових відносин, що є

сукупністю зовнішньої торгівлі усіх країн світового господарства.

Міжнародна торгівля є найважливішою формою реалізації принципу порівняних

переваг, виступає зворотним боком міжнародної спеціалізації. Вона дозволяє усім

країнам розширювати можливості виробництва і споживання, посилювати

конкуренцію і таким чином впливати на економічне зростання.

Міжнародна торгівля складається із експорту та імпорту товарів і послуг.

Експорт означає, що товари та послуги, вироблені в одній країні, реалізуються поза її

межами. Як правило, вивозяться товари, внутрішні ціни на які нижчі, ніж на світовому

ринку. Розрізняють видимий і невидимий експорт. До видимого належить вивіз

товарів, а невидимим називається надання послуг, створених у даній країні,

споживачам із інших країн. Імпорт — це товари та послуги, вироблені поза межами

даної країни, але ввезені й спожиті у ній. Імпортують, як правило, товари, ціни на які

на світовому ринку нижчі за ціни на внутрішньому ринку.

Основними кількісними показниками міжнародної торгівлі є обсяг світового

експорту, обсяг світового імпорту та обсяг світового товарообороту. Зародившись у

стародавні часи, міжнародна торгівля на кожному етапі розвитку людства мала свої

особливості. Після Другої світової війни у міжнародній торгівлі з'явились певні

особливості. По-перше, значно розширився її обсяг. Протягом другої половини XX ст.

він у порівняльних цінах збільшився у 17 разів (у 1948 р. — 58 млрд. дол., у 1997 p. —

5,3 трлн дол. США). Характерним є те, що міжнародна торгівля зростала швидше, ніж

збільшувався обсяг світового виробництва. Якщо середньорічні темпи зростання

обсягу світового виробництва товарів протягом 1948—1997 pp. склали {у

порівняльних цінах) 4 %, то світовий експорт товарів та послуг протягом цього періоду

в середньому щорічно збільшувався на 6 %.