Чепінога В.Г. Основи економічної теорії

Подождите немного. Документ загружается.

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

через V — швидкість обігу грошей у русі доходів, то формула, що дає змогу кількісно

визначити грошову масу, необхідну для обслуговування товарного обміну, буде такою:

MV = Py.

Ця формула одержала назву формули Фішера, або «рівняння обігу».

З формули видно, що величина грошей в обігу залежить від трьох чинників. По-

перше, абсолютного рівня цін. За інших рівних умов, що вищий рівень цін, то більше

потрібно грошей для обігу. По-друге, від реального обсягу виробництва. Його

зростання спричинює збільшення суми доходу домогосподарств, підприємств, а отже,

і збільшення кількості закуповуваних товарів та послуг, збільшення обсягу обмінних

згод, а отже, і грошей для їх обслуговування. По-третє, від швидкості обігу грошей,

тобто кількості оборотів на рік, яку в середньому здійснює кожна грошова одиниця.

3. Пропозиції грошей

Найзагальніше поняття грошей зводиться до ліквідних активів, тобто таких

засобів, що можуть бути порівняно швидко та без великих втрат переведені у готівку.

Грошова маса країни і є масою таких активів, що виступає як сукупність усіх грошових

засобів, що знаходяться в економіці у готівковій та безготівковій формах і виконують

функцію засобів обігу, платежу та накопичення. Залежно від рівня ліквідності цих

засобів у грошовій масі виділяють кілька грошових агрегатів, які позначаються через

М1, М2, МЗ і т. п. Поділ цей у різних країнах неоднаковий, що зумовлено відмінами у їх

фінансово-кредитних системах. Так, у США виділяють 4 агрегати, у Великобританії —

9, в Україні — 4 (MO, M1, M2 і МЗ).

Грошовий агрегат МІ — це грошова маса у вузькому розумінні, або гроші для операцій.

Вона є найважливішою І безпосередньо видимою мірою грошей, які використовуються

як платіжний засіб. Цей агрегат включає кілька складових. Першим елементом є

готівкові гроші поза фінансовими закладами, що є зобов'язаннями держави та П

агентів і включають банкноти та монети. Банкноти за сучасних умов є різновидом

кредитних грошей, емісія яких здійснюється центральними банками, має загальну

оборотність і абсолютну ліквідність. Сюди належить і розмінна, або білонна, монета,

яка по суті є різновидом паперових грошей.

Другий елемент — це чекові вклади, або депозити, тобто вклади фізичних та

юридичних осіб у комерційні банки та ощадні установи, кошти з яких можуть бути

передані іншим особам у вигляді відповідних платежів згідно з комерційними угодами,

що здійснюються з допомогою чеків або електронних грошових переказів. Це зручна

форма, бо замість готівкових грошей випускається чек на певну суму, що передається

продавцю товарів. Ці депозити називають ще трансакційними депозитами, або

трансакційними грішми.

В деяких країнах у цей грошовий агрегат, крім перелічених елементів, включають такі

форми грошей, як чековий рахунок, який є депозитом, за яким, крім платіжних послуг,

забезпечується набір банківських послуг — кредитні картки, дорожні чеки, сейфове

зберігання грошей.

У складі грошового агрегату МІ виділяють агрегат МО, який включає банкноти

та монети. Цей агрегат разом із депозитами комерційних банків у центральному банку

країни називають грішми високої ефективності, або грошовою базою, що позначається

літерою Н.

Другим грошовим агрегатом є агрегат М2. Він включає МІ та ті високоліквідні

фінансові активи, що одержали назву «майже гроші». Вони використовуються

переважно як засіб нагромадження купівельної спроможності. Як засіб обігу вони

безпосередньо не функціонують, але їх можна легко, без ризику фінансових втрат,

перевести у наявні гроші або чекові рахунки. Агрегат М2 включає також безчекові

ощадні вклади у комерційні банки, строкові вклади невеликого розміру {у США — до

100 тис. доларів) та акції взаємних фондів грошового ринку.

Третім агрегатом є агрегат МЗ. До нього, крім агрегату М2, входять: 1) великі

довгострокові вклади, якими, як правило, володіють підприємства, представлені на

грошовому ринку у вигляді приватних депозитних сертифікатів, що забезпечує їм

достатню ліквідність і можливість конвертації у грошові форми вищого рангу; 2) інші

види грошових активів.

За сучасних умов пропозиція грошей визначається банківською системою у

процесі взаємодії центрального та комерційних банків країни. Право емісії грошей

надається лише центральному банку країни (або установі, що виконує його функції —

у США, наприклад, це Федеральна резервна система). Саме центральний банк країни

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

має виключне право випуску банкнот в обіг. Крім того, він має право на вклади до

запитання у безготівковій формі (так звані вклади на жірорахунках). Надання грошей

в обіг центральним банком здійснюється шляхом обміну банкнот на державні боргові

зобов'язання виробничих підприємств або надання кредиту в безготівковій формі

комерційним банкам. Отже, створення грошей центральним банком відбувається тоді,

коли він набуває активи (майно) у інших економічних суб'єктів за банкноти, або надає

кредити у вигляді строкових вкладів. Таким чином, гроші у вигляді банкнот або

безготівкових депозитів пропонуються суб'єктам економічної діяльності. Це перший

рівень пропозиції грошей.

Другий її рівень здійснюється комерційними банками. Розглянемо цей

процес. Допустимо, банк отримав депозит на 10 тис. грн. Здавалося б, він

повинен ці гроші тримати у себе у сейфі, щоб у будь-який момент видати

необхідні суми вкладнику. Але у такому випадку він просто зберігав би гроші,

а вкладники платили за цю операцію. Насправді банку немає потреби тримати у

себе усю суму вкладів, бо практично одночасно усі вкладники не забирають усі

свої вклади. Банк повинен мати у себе лише частину вкладу як резерв. Його

розмір встановлюється центральним банком у вигляді норми резерву. Нехай у

нашому прикладі вона складає 10 %. Тоді одержаний депозит буде використано

таким чином. Облік руху грошей банк здійснює за допомогою так званих Т-

рахунків. Він матиме такий вигляд (у гривнях):

Активи Пасиви

Резерв — 1000

Позики — 9000

Депозит 10000

Усього 10000 Усього 10000

З одержаного депозиту у розмірі 10 000 грн. банк формує резерв у розмірі 1000

грн., а 9000 грн. використовує для надання позики і цим самим по суті збільшує на цю

величину пропозицію грошей. Однак пропонування грошей на цьому не завершується.

Позичальник, одержавши у борг 9000 грн. використовує їх для виконання своїх

платіжних зобов'язань, розраховуючись за придбану партію товарів. Продавець

товарів, одержавши за них 9000 грн. вносить їх як депозит у банк, який здійснює з

ними аналогічну попередній операцію, тобто 900 грн. направляє у резерв, а 8100 грн.

використовує для надання позики і тим самим збільшує пропозицію грошей на 8100

грн., бо позичальник, отримавши позику, має можливість здійснити платіжне

зобов'язання на таку суму.

Цей процес буде тривати до того моменту, коли уся сума первісного депозиту

(у нашому прикладі — 10 000 грн.) не буде використана у вигляді резерву. Шляхом

алгебраїчного розв'язання визначимо, що у нашому прикладі сума запропонованих

через систему банків грошей дорівнюватиме 100 тис. грн. Таким чином, банки на

кожну гривню нових резервів, вкладених у банк, створили 10 грн. банківських грошей

у вигляді наданих позик. Відношення нових грошей до резервів, що забезпечили їх,

називається грошовим, або кредитним, мультиплікатором. Його розмір пов'язаний із

нормою резерву. Якщо норма резерву низька, то це відношення буде більшим, і

навпаки. Тому кредитний мультиплікатор можна визначити і через норму резерву у

вигляді такої формули:

M = ----- , де

m — кредитний мультиплікатор;

R — норма резерву, виражена у вигляді дробу.

Ефект кредитного мультиплікатора полягає в автоматичному розширенні пропозиції

грошей завдяки багаторазовому примноженню сформованих у банківській системі

нових резервів. Він характеризує спосіб функціонування усієї банківської системи, а

тому використовується для регулювання пропозиції грошей з боку держави, впливу

монетарної політики на економіку.

4. Ринок грошей. Суть і види кредиту

Взаємодія попиту на гроші і їх пропозиції відбувається у тій сфері економіки, що

називається ринком грошей, або фінансовим, ринком. Це сукупність ринкових

інститутів, що спрямовують потік грошових коштів від власників до позичальників.

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

Фінансовий ринок є складовою системи ринкових відносин. Його основна функція —

акумуляція та перерозподіл тимчасово вільних грошових коштів для інвестування їх в

економіку. Саме завдяки фінансовому ринку такі кошти перетворюються на

позичковий капітал, який активно функціонує в економіці, забезпечуючи прибуток

його власникам та тим, хто його використовує.

Основними суб'єктами фінансового ринку є заощаджувачі, позичальники та

фінансові посередники. Передача грошових коштів від заощаджувачів до

позичальників відбувається двома шляхами. При першому позичковий капітал

передається позичальникам безпосередньо власниками капіталу. Це називається

прямим фінансуванням. У другому цей процес здійснюється з допомогою фінансових

посередників. Така передача називається опосередкованим фінансуванням. Тут

посередниками виступають фірми, функції яких полягають в акумуляції грошових

коштів заощаджувачів і передачі їх позичальникам на певних умовах.

Об'єктом фінансового ринку є специфічний товар — гроші як капітал. Його

особливість у тому, що власник грошей, віддаючи їх у позику, право власності на

позичені гроші не втрачає, а реалізує позичальникові лише право тимчасового

використання грошей. За це позичальник сплачує певну ціну, що виступає у вигляді

позичкового відсотка. Сума відсотка, виплачена за одиницю часу, на який була надана

позика, називається відсотковою ставкою. Вона визначається відношенням суми

одержаного відсотка до суми наданої позики. Величина відсоткової ставки завжди

визначається у розрахунку на один рік і позначається через і. Якщо і » 10 %, то з суми,

взятої у позику на один рік, береться плата у розмірі 10 % від позиченої суми. Якщо

позика береться на строк менше 1 року, то ставка визначається пропорційно цьому

строку. Наприклад, при позиці на 3 місяці і річній ставці 12 % плата за позику складає

3 % (12 х 3/із).

Розмір відсоткової ставки залежить від кількох чинників. По-перше, — від

терміну позики. Довгострокові позики, як правило, мають вишу ставку. Другим

чинником є ступінь ризику: що він вищий, то ставка більша. Так, у США ризикові цінні

папери мають ставку на 5 % вишу, ніж не ризикові. На розмір ставки впливає і

ліквідність застави. Якщо рівень ліквідності застави низький, то відсоткова ставка

вища. Певний вплив на рівень ставки пов'язаний із адміністративними витратами на

надання позики: що вони більші, то вищий розмір ставки.

Розрізняють номінальні і реальні відсоткові ставки. Це пов'язано з інфляцією,

яка знецінює гроші, зменшуючи їх купівельну здатність. Номінальними є ставки,

виражені у грошах за поточним курсом. Вони показують розмір доходу на позику у

грошах без урахування інфляції. Якщо, наприклад, відсоткова ставка 10 % і було

надано у позику 1000 грн., то через рік позичальник поверне 1100 грн. А якщо

протягом року гроші знецінилися на 10 %, то купівельна здатність 1100 грн. буде

дорівнювати купівельній здатності 1000 грн. на початку року. І, фактично, власник

позичених коштів реальної плати за них не отримає. Щоб усунути вплив інфляції,

використовують реальну відсоткову ставку, яка визначається за формулою:

Реальна відсоткова ставка = номінальна відсоткова ставка + темп інфляції.

Особливо важливо враховувати реальну відсоткову ставку при обґрунтуванні

інвестиційних проектів, розрахованих на тривалий період часу.

Формою руху позичкового капіталу є кредит. Це надання грошей власником у

борг і їх використання протягом певного періоду часу на умовах поверненості та

платності (від лат. creditum — борг, позичка). Особливість кредитної угоди полягає в

тому, що, які б не були її первісні умови (тобто надавались у позику гроші чи товар)

завершальна стадія завжди відбувається у грошовій формі. Для укладення кредитної

угоди необхідні певні економіко-правові умови.

По-перше, природа кредитної угоди базується на тимчасовому запозиченні

чужої власності і обумовлює необхідність матеріальної відповідальності її учасників за

виконання взятих на себе зобов'язань. По-друге, учасники кредитної угоди повинні

бути самостійними особами, причому дієздатними. По-третє, кредитна угода може

відбутися лише за умови збігу економічних інтересів її учасників — кредитора і

позичальника. Суб'єктами кредиту виступають кредитор, який надає об'єкт своєї

власності у тимчасове користування, та позичальник, що отримує позику.

Повніше суть кредиту проявляється у тих функціях, які він виконує. Це, по-

перше, перерозподільна функція, яка полягає у тому, що через кредит тимчасово

вільні кошти юридичних та фізичних осіб використовуються для задоволення

тимчасових потреб у таких коштах інших осіб. При цьому перерозподіляються не

тільки грошові, а й товарні ресурси. Ця функція виявляється і у скороченні потреби

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

господарських суб'єктів (підприємців) у власних оборотних коштах. Другою функцією

кредиту є заміщення готівкових грошей кредитними операціями. Через кредитну

систему здійснюється основна частина розрахунків між суб'єктами економічної

діяльності у безготівковій формі. Це важливий чинник економії на грошовій емісії.

Організація кредитування здійснюється за певними принципами. Це

поверненість, строковість, платність, цільовий характер та забезпеченість. Особливо

важливо дотримуватися таких принципів, як забезпеченість та цільовий характер

кредиту, оскільки з ними пов'язана ризиковість кредитних угод. Тому банки, що

здійснюють кредитування, як правило, мають розгалужену службу безпеки, основною

функцією якої є визначення економічного та фінансового стану потенційних

позичальників.

Кредит відіграє важливу роль у ринковій економіці. Він є регулятором усього

відтворюваного процесу через перерозподіл вільних ресурсів, сприяє збалансованості

економіки, впливає на її структуру, сприяє зростанню місткості ринку та прискоренню

науково-технічного прогресу. Значну його роль і у соціальній сфері.

Кредит виступає у різних формах, що залежить від характеру кредитних

відносин, складу суб'єктів (учасників) кредитної угоди, змісту об'єкта кредитної угоди,

рівня і джерела виплати відсотка, речового прояву кредитної угоди. Виділяють кілька

видів кредиту. По-перше, банківський кредит, об'єктом якого є грошові кошти. Він

може бути прямим і опосередкованим. При прямому кредиті банк надає позику

безпосередньо позичальнику, а при опосередкованому — через посередника. За

строками, на які надається кредит, розрізняють короткостроковий (до 1 року),

середньостроковий (від 1 до 3 років), довгостроковий (понад 3 роки).

Другим видом є комерційний кредит, об'єкт якого — товарний капітал, а

інструмент — вексель. Третьою формою кредиту є державний. Він виражає відносини

щодо акумуляції державою грошових коштів недержавних осіб за принципом

поверненості для фінансування державних витрат. Кредиторами виступають фізичні

та юридичні особи, а позичальником — держава.

Одним з видів кредиту є споживчий. Він виражає відносини між: кредитором і

позичальником щодо кредитування кінцевого споживача. Позичальниками

виступають фізичні особи, а кредиторами — банки, позабанківські кредитні установи,

підприємства та організації. Залежно від цільового призначення виділяють такі його

типи: інвестиційний (на будівництво житла), для купівлі товарів та оплати послуг, на

розвиток особистих господарств. Іпотечний кредит — це кредит, при якому заставою

при наданні позики є нерухомість, зокрема земля.

5. Банки і банківська система

Одним з найважливіших суб'єктів фінансового ринку є банк. Це кредитно-

фінансова установа, що здійснює функції посередника у платежах та кредитах, а

також емісію грошей і цінних паперів. Без розвинутої мережі банків ринкова економіка

не може нормально функціонувати, адже банки виконують дуже важливі функції.

По - перше, вони підтримують у робочому стані системи грошових розрахунків

між суб'єктами економічної діяльності, здійснюючи прийом депозитів на їх поточні

рахунки і переведення їх через використання чеків та інших форм безготівкових

платежів. Банки, по суті, є розрахунковими центрами, бо переважна частина

розрахунків між суб'єктами економіки здійснюється саме через них.

По-друге, банки виступають посередниками у кредитах, що дає змогу

перетворювати заощадження домогосподарств і юридичних осіб на інвестиції і цим

істотно впливати на розвиток економічної діяльності. По-третє, банки надають

своїм клієнтам такі важливі послуги, як обмін валют, фінансування

зовнішньоекономічної діяльності, робота на оптових ринках грошових ресурсів,

надання широкого спектра консалтингових послуг у фінансовій сфері.

Свої функції банки здійснюють через два види операцій — пасивні і активні.

Пасивними називаються операції, через які банки формують свої ресурси для

здійснення операцій із залучення грошових коштів у розпорядження банку,

формування кредитних ресурсів. До пасивних операцій належать такі: формування

статутного фонду банку за рахунок внесків засновників, продаж власних цінних

паперів банку, залучення грошових коштів юридичних та фізичних осіб у вигляді

депозитів (вкладів) та ощадних рахунків, одержання кредитів від центрального банку,

рефінансування одержаного прибутку.

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

Активні операції — це операції із розміщення банками наявних у їх

розпорядженні ресурсів, їх поділяють на кредитні (обліково-позичкові) інвестиційні

(операції з цінними паперами) та трансформаторні Кредитні операції — це надання

банками грошових позик. До них належать вексельні та лізингові операції. Вексельна

операція — закупка банками векселів у компаній і видача позики під вексель. Такі

операції називаються ще дисконтуванням , або обліком векселів. Лізингові операції —

це угоди, при яких один учасник (лізингодавець) за дорученням іншого учасника

(лізингоотримувача) вступає в угоду з третім учасником щодо придбання у нього

майна за кошти лізингодавця і передачу його у платне користування

лізингоотримувачу. В Україні такі операції регулюються Законом «Про лізинг».

Другу групу активних операцій складають інвестиційні операції. Це операції з

цінними паперами, або фондові операції. До них належать: придбання цінних паперів

для власного портфеля з метою отримання прибутку у вигляді дивідендів чи відсотків,

купівля, збереження та продаж цінних паперів за дорученням клієнтів. До цього виду

належать і довірчі, або трастові, операції, суть яких у тому, що довірена особа (банк)

на підставі укладеного договору набуває відповідні права і виступає розпорядником

майна. Ще одним видом цієї групи операцій є факторингові. Це операції із придбання

та уступки грошових вимог, передачі права на стягування боргів та ведення

бухгалтерського обліку за дорученням клієнта.

Банки виконують і трансформаторні операції із переведення іноземної валюти

та золота з однієї країни до іншої.

Банки, як правило, є комерційними організаціями, метою діяльності яких є

одержання прибутку, який називається маржою і є результатом здійснення банком як

активних, так і пасивних операцій. Джерелом маржі є, по-перше, доход від надання у

позику власного капіталу банку, по-друге, різниця між сумою платежів, стягнених з

позичальників банку, та сумою, виплаченою банком своїм вкладникам, і, по-третє,

доход від операцій з цінними паперами.

У будь-якій країні функціонують різні банки, які у взаємодії формують

банківську систему. За умов ринкової економіки така система є дворівневою. Після

одержання незалежності почалося формування такої системи і в Україні. Початок його

було покладено прийняттям у березні 1991 р. Закону «Про банки і банківську

діяльність», відповідно до якого на базі Української республіканської контори

Держбанку СРСР було утворено Національний банк України (НБУ), який і став першим

рівнем банківської системи і виконує функції резервної системи. Основними

завданнями НБУ є, по-перше, обґрунтування та здійснення грошово-кредитної

політики держави, а по-друге, регулювання роботи юридичних осіб, що здійснюють

видачу кредитів від свого імені за рахунок вкладів або інших поворотних коштів,

отриманих від фізичних та юридичних осіб.

Для реалізації названих завдань на НБУ покладено такі основні функції:

1) емісія грошей та організація їх обігу;

2) кредитор останньої надії для комерційних банків (це подання НБУ поміч

банкам, що перебувають на меж банкрутства, щоб запобігти паніці). Прикладом може

бути прийнята НБУ у березні 1995 р. постанова «Про невідкладні заходи щодо

фінансового оздоровлення комерційних банків та відновлення їх ліквідності і

платоспроможності»);

3) організація розрахунків між банками;

4) обслуговування державного боргу країни;

5) проведення операцій на ринку цінних паперів і валютному ринку;

6) видача комерційним банкам ліцензій на здійснення банківських операцій і

контроль за діяльністю цих банків.

Другий рівень банківської системи України складають комерційні банки та інші

банківські установи, які за умови здорової конкуренції покликані задовольнити

потреби юридичних і фізичних осіб щодо банківських послуг і створити сприятливі

умови для економічного розвитку країни. Комерційний банк. — це кредитна установа,

що здійснює універсальні банківські операції та надає різноманітні банківські послуги

фізичним та юридичним особам усіх галузей і сфер економіки. Це головна ланка

кредитної системи. Комерційний банк забезпечує широкий комплекс різноманітних

банківських послуг.

Банківська система України на кінець 2001 р. включала 189 банків. Серед них 2

банки державні — Ощадний банк і Укрексімбанк, 162 банки — акціонерні товариства

(118 — відкриті і 44 — закриті), 25 банків — товариства з обмеженою відповідальністю,

28 банків України мали у своєму складі іноземний капітал, серед них 6 банків із

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

стовідсотковим іноземним капіталом. Сплачений статутний фонд діючих комерційних

банків у гривневому еквіваленті склав 4,6 млрд. грн..

6. Ринок цінних паперів

Складовою частиною фінансового ринку є ринок цінних паперів. Цінні папери —

це документи, що засвідчують майнове право володіння або відносини позики,

визначають взаємовідносини між: емітентом цінного паперу та його власником, а

також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають із цього

документа, іншим особам. Цінні папери мають встановлену форму і всі необхідні

реквізити. В них мають бути чітко засвідчені права володіння або відносини позики чи

визначені ті юридичні можливості, на здійснення яких має право законний володілець

цінного папера (одержання доходу у вигляді дивідендів, або відсотків, чи певного

майна). Способи передачі грошових та інших прав, що випливають з цінного папера,

залежать від його виду і можуть бути різними — від вільного обігу до заборони

передачі іншим особам. Цінний папір, маючи свій номінал, виражає певну величину

реального капіталу, що інвестується. Його ринкова ціна може істотно відхилятися від

номіналу, тому він є «фіктивним капіталом».

Основною метою цінних паперів є забезпечення переходу коштів інвесторів до

громадських організацій і підприємств. Випускаючи цінні папери, уряд, громадські

організації і підприємства створюють собі можливість отримати кошти для реалізації

власних проектів.

Окремі види цінних паперів, які може випускати емітент, встановлюються

законодавством країни. Так, згідно із Законом України «Про цінні папери і фондову

біржу» в нашій країні функціонують такі види цінних паперів: акції, облігації,

казначейські зобов'язання, сертифікати (ощадні та інвестиційні), векселі.

Акція — цінний папір без встановленого строку обігу, що засвідчує пайову

(часткову) участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство

в акціонерному товаристві та право на участь в управління ним, дає право його

власнику на одержання частини прибутку у вигляді дивідендів, а також на участь у

розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства. Акції поділяються на

привілейовані прості, іменні на пред'явника.

Облігація — цінний папір, що засвідчує внесення його власником грошових

коштів і підтверджує зобов'язання емітента відшкодувати йому номінальну вартість

цього цінного папера в передбачений у ньому строк з виплатою фіксованого відсотка,

якщо інше не передбачене умовами випуску. Таким чином, облігація є

стандартизованим борговим свідоцтвом. Власники облігацій не мають права участі у

прийнятті рішень у справах емітента. Згідно з чинним законодавством в Україні

випускаються облігації таких видів: облігації внутрішніх та зовнішніх державних

позик; облігації місцевих позик; облігації підприємств; зовнішні (так звані євробонди).

Казначейські зобов'язання — це боргові цінні папери, що емітуються державою

в особі її уповноважених органів, розміщуються виключно на добровільних засадах

серед фізичних і юридичних осіб, засвідчують внесення їх власником грошових коштів

до бюджету і дають право одержання фінансового доходу або інші майнові права

відповідно до умов їх випуску.

Сертифікат— це документарна форма цінного папера, що свідчить про

сукупність прав, наданих його власнику. Є ощадні і інвестиційні сертифікати.

Ощадний сертифікат — це письмове свідоцтво банку про депонування грошових

коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого

строку депозиту і відсотків з нього. Інвестиційний сертифікат— це цінний папір, який

випускається виключно інвестиційним фондом або інвестиційною компанією і дає

право його власнику на отримання доходу у вигляді дивідендів.

Вексель — це офіційне письмове боргове зобов'язання юридичної або фізичної

особи, що дає його власнику право вимагати з боржника виплати вказаної у векселі

суми у встановлений строк. Вексель може бути простим і переказним.

Ринок цінних паперів є особливим сегментом фінансового ринку. Він виконує

такі функції: інвестиційну, перерозподілу власності й притягнення «венчурного

капіталу».

Ринок цінних паперів прийнято поділяти на первинний і вторинний. На

первинному ринку здійснюється розміщення вперше випущених цінних паперів

(первинний ринок охоплює також; розміщення нових випусків цінних паперів

емітентами). Основними його учасниками є емітенти цінних паперів та інвестори.

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

Значною мірою первинний ринок визначає розмір накопичень та інвестицій в країні, є

фактичним регулятором ринкової економіки.

На вторинному ринку здійснюється обіг цінних паперів у вигляді перепродажу

раніше випущених таких самих паперів. Основними учасниками у даному випадку є

спекулянти, які отримують прибуток у вигляді курсової різниці. Вторинний ринок не

впливає на розміри інвестицій в країні, він забезпечує лише постійний перерозподіл

вже акумульованих коштів між різними суб'єктами. За допомогою вторинного ринку

формується рівноважний курс цінного паперу на підставі попиту і пропозиції. Таким

чином, вторинний ринок забезпечує ліквідність цінних паперів, але треба враховувати,

що не всі вони допускаються на вторинний ринок (цінні папери з обмеженим обігом).

Вторинний ринок буває організований (біржовий) або неорганізований (позабіржовий).

Від володіння цінними паперами можна одержати два види доходу:

інвестиційний і спекулятивний. Інвестиційним є доход від простого володіння цінними

паперами. Він відносно стабільний. Це, для прикладу, дивіденди від акцій. Тих, хто

при придбанні цінних паперів орієнтується на мінімальний ризик і стабільність доходу,

називають інвесторами. Спекулятивний доход — це доход від володіння цінним

папером, ціна якого зросла більше очікуваної. На відміну від інвестора спекулянт

готовий на розрахований ризик.

7. Грошово-кредитна політика держави

Грошовий обіг, його стан суттєво впливає на національну економіку. З рухом

грошей пов'язані такі явища, як інфляція, безробіття, обсяг національного

виробництва. Тому держава, здійснюючи регулювання економіки, використовує

заходи впливу на стан грошового обігу, які є грошово-кредитною політикою. Остання є

сукупністю таких методів впливу, як обсяг грошової маси, рівень і структура

відсоткових ставок, величина банківських резервів, операції на відкритому ринку

тощо. Суть грошово-кредитної політики полягає у зміні пропозиції грошей з метою

стабілізації зайнятості і цін, економічного зростання та балансу зовнішніх платежів.

Основне призначення грошово-кредитної політики — впливати на економіку через

систему грошового обігу з метою досягнення такого рівня національного виробництва,

який характеризується повною зайнятістю і помірною інфляцією. Оскільки на

пропозицію грошей суттєво впливають комерційні банки, то грошово-кредитна

політика, насамперед, зводиться до заходів, здійснюваних центральним банком країни

щодо регулювання грошової маси в обігу. При цьому використовуються три основні

засоби такого регулювання: операції на відкритому ринку, регулювання облікової

ставки, зміни резервної норми.

Операції на відкритому ринку — один з найважливіших засобів здійснення

грошово-кредитної політики, бо найсильніше впливає на обсяг грошової маси в обігу.

Це купівля та продаж державних цінних паперів центральним банком на відкритому

ринку. Купуючи або продаючи такі папери, центральний банк може збільшити або

зменшити рівень банківських резервів і таким чином регулювати пропозицію грошей

комерційними банками.

Схема цього впливу така. Якщо центральний банк купує державні цінні папери

у комерційних банків, то тим самим збільшує обсяг їх резервів, а це через

мультиплікаційний ефект спричинить збільшення пропозиції грошей комерційними

банками шляхом надання позик. При продажу центральним банком цінних паперів

результат буде протилежним: купуючи їх, комерційні банки зменшать свої резерви,

що призведе до скорочення ними пропозиції грошей у вигляді позик.

Другим інструментом грошово-кредитної політики є регулювання облікової

(дисконтної) ставки. Коли комерційні банки відчувають нестачу резервів, вони мають

право позичати кошти у центрального банку. Якщо комерційний банк бере позику у

центральному банку, то останній стягує з нього відсоткові платежі. Та ставка, за якою

відбувається це стягнення, називається обліковою (дисконтною) ставкою.

Повноваження змінювати її рівень надаються центральному банку. Він і використовує

їх з метою впливу на пропозицію грошей комерційними банками.

Схема цього впливу в основних рисах така. Одержуючи кредити для збільшення

резервів, комерційні банки розширяють свої резерви, а отже, через мультиплікаційний

ефект, мають можливість збільшувати обсяг позик, тобто пропозицію грошей. При

цьому відсоткові платежі, що сплачуються комерційними банками центральному

банку, є для них витратами, що зменшують їх доходи. Цю обставину і використовує

центральний банк. Якщо він ставить за мету зменшити обсяг пропозиції грошей

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

комерційними банками, то підвищує облікову (дисконтну) ставку, що призводить до

зростання відсоткових платежів і робить одержання кредиту невигідним для

комерційних банків. Зменшуючи кредити, останні зменшують свої резерви, що через

мультиплікаційний ефект викличе зменшення надання ними позик, а отже, і

зменшення пропозиції і грошей. При зменшенні облікової ставки комерційним банкам

буде вигідно брати кредити у центральному банку, збільшувати свої резерви для

збільшення пропозиції грошей через надання позик. Таким чином, змінюючи розмір

облікової (дисконтної) ставки, центральний банк може впливати на величину

пропозиції грошей.

Третім інструментом грошово-кредитної політики є зміна резервних вимог. Як

уже зазначалося, банки зобов'язані тримати мінімальну суму грошей у формі

безвідсоткових резервів. Норма такого резерву встановлюється державою в особі

центрального банку, її зміна істотно позначається на пропозиції грошей. Якщо

центральний банк підвищує резервну норму, банки вимушені збільшувати свої

резерви. Для цього вони продають частину своїх облігацій і повертають частину

наданих позик. Через мультиплікаційний ефект це призводить до скорочення

пропозиції грошей. У випадку зменшення норми резерву процес буде розвиватись у

зворотному напрямі. Розмір вільних резервних коштів зросте, що дасть можливість

банкам збільшити обсяг наданих позик, а отже, і пропозицію грошей. Цей процес

стосується усіх комерційних банків, адже норми резерву є обов'язковими для усієї

банківської системи країни. Зміна резервних вимог є дуже потужним засобом впливу

на пропозицію грошей, бо навіть невеликі зміни в резервних вимогах викликають

значні зміни у пропозиції грошей за рахунок мультиплікативного розширення

депозитів.

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

Розділ 16. Фінансова система і фіскальна політика

1. Суть фінансів та їх роль у ринковій економіці

2. Державний бюджет і бюджетний дефіцит;

3. Податки і податкова система;

4. Фіскальна політика держави

1. Суть фінансів та їх роль у ринковій економіці

У ринковій економіці через постійний рух грошових коштів виникають певні

фінансові відносини суспільства. Але слід зазначити, що це лише відносини, пов'язані

з рухом грошей у вигляді їх певних фондів. Тобто, фінанси — це сукупність

економічних відносин щодо формування, розподілу і використання фондів грошових

коштів. Вони виникають між суб'єктами акумулювання грошових коштів, з одного

боку, та державою або органами, нею делегованими, з іншого, стосовно переходу на

адресу останніх частини грошових коштів для підтримання і виконання певних

функцій. Формування та використання таких фондів грошових коштів необхідне для

нормального відтворення соціально-економічного життя суспільства.

Функціонування фінансових відносин пов'язане із певними інститутами, що

забезпечують їх реалізацію. Сукупність фінансових відносин суспільства та закладів і

організацій, що забезпечують їх нормальне функціонування, утворює фінансову

систему країни. Остання включає три взаємопов'язані підсистеми: державні фінанси,

фінанси юридичних осіб і фінанси населення (фізичних осіб). Державні фінанси — це

система грошових фондів, зосереджених у розпорядженні держави і призначених для

забезпечення властивих їм функцій, та сукупність форм і методів, за допомогою яких

ці функції реалізуються.

Державні фінанси включають такі елементи, як державний бюджет, пенсійний

фонд, фонди зайнятості населення, соціального страхування, соціального захисту та

інші державні фонди цільового призначення. Через державні фінанси

перерозподіляється значна частина валового внутрішнього продукту (від 1/3 в Японії

до 2/3 у Швеції). В Україні ця частка складає менш як половину ВВП.

Державні фінанси, насамперед, забезпечують надання так званих суспільних

благ, здійснюючи перерозподіл економічних ресурсів на користь виробників таких

благ. З допомогою державних фінансів здійснюється перерозподіл доходів та майна з

метою виконання державою соціальної функції, пов'язаної з наданням допомоги

соціальне незахищеним прошаркам населення. Важливу роль відіграють державні

фінанси у забезпеченні нормального функціонування державного сектора економіки,

виступають важливим фактором стабілізації економіки. Мобілізовані через державні

фінанси кошти використовуються для здійснення заходів щодо регулювання

зайнятості та цін, особливо у періоди економічних спадів.

Другою складовою фінансової системи є фінанси юридичних осіб. Вони

складаються з двох елементів — фінансів підприємницьких структур і фінансів

неприбуткових та громадських організацій. Фінанси підприємницьких структур — це

система грошових фондів, що забезпечують процес відтворення підприємницької

структури. Вони набувають форми основних та оборотних фондів, прибутку,

амортизаційних відрахувань, страхових фондів тощо. Об'єктом цих фінансів є доход

від підприємницької діяльності, при розподілі якого і формуються фонди грошових

коштів та платежі і внески у державні фонди. Фонди суб'єктів підприємницької

діяльності використовуються для здійснення інвестиційних та інших витрат. Вони

виступають базовим елементом фінансової системи, бо саме завдяки їм створюється

внутрішній валовий продукт — джерело усіх видів фінансів.

Фінанси населення, або фізичних осіб — це фонди грошових коштів, що

формуються з доходів фізичних осіб, їх ще називають фінансами домогосподарств. Це

частина доходів домогосподарств, що використовується для придбання цінних

паперів або формування особистих фондів — пенсійного, медичного страхування та

інших, їх призначення — задоволення певних потреб у майбутньому та збільшення

особистих доходів.

Усі названі підсистеми фінансів тісно пов'язані між собою. Саме з фінансів

юридичних осіб (фірм) та населення (фізичних осіб) надходять ресурси до державних

фінансів і саме на них спрямовані механізми формування останніх: податкова система,

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

митні платежі тощо. У свою чергу, державні фінансові ресурси значною мірою

повертаються населенню та юридичним особам у вигляді фінансування соціальних

програм, субсидій, дотацій чи капіталовкладень. Фінанси юридичних осіб та

населення також пов'язані між собою: для більшості фізичних осіб заробітна плата та

дивіденди є основним джерелом формування фінансів. З іншого боку, фінансові

ресурси населення наповнюють фінанси юридичних осіб (фірм), головним чином,

через купівлю акцій та утворення різного роду товариств.

Повніше суть фінансів виявляється у тих функціях, які вони виконують.

Вихідною серед них є відтворювальна функція. Вона полягає в тому, що через

фінансову систему здійснюються нагромадження необхідної кількості грошових

коштів суб'єктами господарювання (підприємництва) для здійснення процесу

розширеного відтворення (нагромадження). Через систему фінансів здійснюється

обслуговування безперервного руху капіталу, створюється передумова як для

відновлення спожитих економічних ресурсів, так і для їх розширення з метою

нагромадження. Важливу роль відіграють фінанси і у відтворенні такого економічного

ресурсу, як праця, або робоча сила.

Другою функцією фінансів є розподільча. Через систему фінансів відбувається

перерозподіл доданої вартості, що в кінцевому підсумку веде до перерозподілу

валового внутрішнього продукту.

Фінанси виконують і контрольну функцію. Вона реалізується у двох напрямах. У

процесі утворення, розподілу і використання грошових фондів здійснюється контроль

за рухом матеріальних ресурсів з боку суб'єктів підприємництва. У той самий час цей

процес використовується державою для контролю за дотриманням в економічному

житті чинного законодавства.

Фінансам притаманна і стимулююча функція. Система формування фондів

грошових коштів базується на таких засадах, коли вона може створювати

заінтересованість суб'єктів підприємництва у розширенні діяльності, підвищенні її

ефективності, а може і гальмувати її, сприяючи розширенню «тіньової» діяльності.

Отже, фінанси — це, з одного боку, розгалужена сукупність фінансових

відносин, що охоплює важливі сторони повсякденного економічного життя

суспільства, а з іншого — сукупність закладів, організацій та методів, що

забезпечують функціонування фінансових відносин.

За допомогою фінансів реалізуються відносини між: державою і суб'єктами

підприємницької діяльності. Фінансова система створює умови для реалізації такого

принципу підприємницької діяльності, як економічна самостійність її суб'єктів.

Держава здійснює свій регулюючий вплив на цих суб'єктів саме через фінансові

відносини, встановлюючи певні нормативи відрахувань від їх доходів на реалізацію

загальносуспільних потреб. При виборі форм фінансових взаємовідносин держави і

суб'єктів підприємницької діяльності є можливість гнучкого маневрування, що

свідчить про досить високий динамізм і універсалізм цих відносин, визначення

найраціональніших і взаємоприйнятних рішень як держави, так і підприємців на основі

об'єктивних закономірностей розвитку економіки.

Фінанси істотно впливають і на населення. Саме через фінансову систему

складаються відносини держави з фізичними особами щодо надання останнім різного

роду виплат — пенсій, допомоги, стипендій тощо. Через фінансову систему надходять

кошти на освіту, лікування та покриття інших благ, що надаються населенню

безоплатно або на частково оплачуваній основі.

2. Державний бюджет і бюджетний дефіцит

Фінансові відносини між державою з одного боку, і підприємствами, закладами і

населенням з іншого боку називаються бюджетними відносинами. Вони, по-перше,

виникають у розподільному процесі, обов'язковим учасником якого є держава, і, по -

друге, пов'язані з формуванням та використанням централізованого фонду грошових

коштів, призначених для задоволення загальнодержавних потреб.

Бюджетні відносини — багатоманітні, бо опосередковують різні напрями

розподільчого процесу — між секторами економіки, галузями та територіями країни, їх

реалізація здійснюється через систему установ та організацій. Сукупність бюджетних

відносин та відповідних їм інституцій складає бюджетну систему країни, її структура

залежить від державного устрою країни. У федеральних державах вона трирівнева:

федеральний рівень, рівень суб'єктів федерації і місцевий рівень. У державах з