Чепінога В.Г. Основи економічної теорії

Подождите немного. Документ загружается.

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

Розділ 2. Суть, структура та типи економічних систем

1. Економічні потреби та економічні інтереси суспільства;

2. Поняття економічної системи;

3. Продуктивні сили суспільства;

4. Система економічних відносин суспільства;

5. Типи економічних систем

Економіка є однією з найважливіших сфер людського суспільства. Вона постійно

розвивається, змінюється. Які ж рушійні сили зумовлюють функціонування цієї сфери?

Що спонукає людей займатися економічною діяльністю? Вихідними у цьому процесі є

потреби та інтереси.

1. Економічні потреби та економічні інтереси суспільства

Першопричиною будь-яких дій людини, в тому числі й у сфері економіки, є

потреби. Останні визначають як бажання споживачів придбати і використати якесь

благо, що приносить їм задоволення, користь. Це внутрішній спонукальний мотив

діяльності людини. Саме бажання придбати якесь благо і виступає мотивом, що

штовхає людину до дії. Але в той же час і діяльність людини, зокрема економічна,

сприяє зародженню у неї нових потреб, адже створює благо, що породжує бажання

володіти ним.

Потреби людей надзвичайно різноманітні: фізіологічні, інтелектуальні, політичні

тощо, їх можна класифікувати за різними ознаками. За носіями, або суб'єктами,

потреби поділяються на індивідуальні, групові та суспільні. Відповідно до об'єктів,

тобто предметів, на які спрямовані потреби, розрізняють матеріальні, духовні та

естетичні потреби. Залежно від сфери діяльності виділяють потреби праці,

відпочинку, спілкування й економічні.

За походженням потреби поділяють на первинні та вторинні (похідні). Перші є

фізіологічними потребами, породженими тією обставиною, що людина є біологічною

істотою, існування якої вимагає постійного оволодіння такими благами, як повітря,

вода, їжа, сон тощо. Вторинні потреби зумовлені статусом людини як соціальної

істоти, що живе у рамках певної соціальної організації. Ця обставина і породжує

Соціальні потреби.

У сучасному суспільстві переважну більшість потреб становлять потреби

економічні Це бажання володіти життєвими благами, що створюються завдяки

економічній діяльності людей. Остання впливає на потреби в кількох напрямах. По-

перше, ця діяльність створює конкретні блага, які й задовольняють потреби. Причому

задоволення спожитим благом спричинює виникнення нових запитів. Якщо,

наприклад, людина придбала автомобіль, то це породжує у неї нові потреби. По-друге,

розвиток виробництва під впливом науково-технічного прогресу створює нові блага,

що породжує й нові потреби, істотно змінюючи життєвий устрій. Поява телевізорів,

комп'ютерів, нових побутових електроприладів викликає бажання придбати їх. По-

третє, виробництво не лише формує об'єкт потреби, а й впливає на засоби

задоволення потреб. Наприклад, як у первісної людини, так і у наших сучасників є

потреба у м'ясі для втамування голоду. Але первісна людина цю потребу

задовольняла, споживаючи сире м'ясо і розриваючи його руками та зубами. А наш

сучасник вживає відповідним чином приготоване м'ясо і за допомогою відповідних

засобів.

У той же час економічні потреби також впливають на виробництво. З одного

боку, потреби виступають орієнтиром для виробничої діяльності, її спонукальним

мотивом. А з іншого, вони швидко змінюються як кількісно, так і якісно. Потреби

формуються часто до того, як буде виготовлене благо для їх задоволення. Тому вони

часто обганяють виробництво і цим створюють для нього стимул розвитку.

Отже, між потребами і виробництвом існують лісний., взаємозв'язок і взаємодія, 3

розвитком суспільства і насамперед його економічної сфери відбуваються як кількісні,

так і якісні зміни у потребах. Розвиток економіки, збільшуючи масу благ та

розширюючи їх асортимент, спричинює зміни у системі потреб, які виявляються як у

кількісному зростанні та якісному удосконаленні наявних потреб, так і у появі нових

потреб, викликаних новими благами, що їх продукує виробництво. Між розвитком

виробництва, що викликає збільшення створюваних благ і появу нових їх видів, з

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

одного боку, та зростанням потреб — з іншого, існує постійний причинно-наслідковий

взаємозв'язок. Він і є тим, що соціологи та економісти називають законом зростання

потреб. Цей закон, врешті-решт, виступає одним з найважливіших чинників зростання

добробуту людей у міру історичного розвитку людського суспільства. Однак дія цього

чинника виявляється лише протягом тривалого історичного періоду як тенденція

розвитку людського суспільства. В історії людства були періоди, коли тривалий спад

виробництва викликав як якісне, так і кількісне зменшення потреб. Були й періоди,

коли застій в економіці спричинював і застій у потребах. Подібні тенденції характерні

й для сучасного етапу розвитку. Це стосується як деяких країн Азії та Африки, так, на

жаль, і ряду колишніх республік СРСР, в тому числі й України.

Найхарактернішою ознакою потреб є те, що запити в благах практично

задовольнити ніколи не можна. А це означає, що вони є безмежними. В той самий час

блага, якими задовольняються потреби, у кожний даний період є обмеженими, бо

обмежені ресурси, за допомогою яких вони створюються. Тому виникає проблема

класифікації потреб залежно від їх значущості, або їх ранжування. Кожен суб'єкт

потреб постійно вирішує, які з них можна задовольнити зараз, а які можуть бути

задоволені у майбутньому або не задоволені ніколи. Цим створюється ієрархія потреб.

Найважливішою ієрархією потреб є так звана піраміда Маслоу. Згідно з нею

виділяються такі види потреб:

— фізіологічні (їжа, вода, одяг, взуття, житло, відтворення роду);

— потреби безпеки (захист від зовнішніх ворогів та злочинців, від зубожіння);

— соціальні (які випливають із суспільних контактів особи і виражені у бажанні

жити в суспільстві, спілкуватися з іншими людьми);

— потреби поваги (повага з боку інших людей, досягнення певного суспільного

стану);

— потреби у розвитку (саморозвитку), спрямовані на удосконалення всіх

можливостей і здібностей людини, бажання самоствердження.

Ієрархія задоволення існує і в межах однієї потреби, починаючи з насичення

достатньою мірою до повного та надлишкового насичення. Якщо у людини гостра

потреба в їжі, то їй байдуже, чим задовольнити голод. Але за наявності достатку

виникає прагнення до якісніших форм задоволення основних потреб.

Економічні потреби пов'язані ще з однією рушійною силою розвитку економіки і

суспільства в цілому, якою економічні інтереси. Щоб задовольнити свою потребу,

людина здійснює певні дії, пов'язані з придбанням блага, яким і задовольняється

потреба. Під час цих дій суб'єкт потреби вступає у певні відносини з іншими особами.

Саме через ці відносини, насамперед економічні, і виявляються економічні інтереси.

Здійснюючи ці відносини, їх суб'єкт отримує благо, яким задовольняє потребу і тим

самим отримує певну вигоду, користь. У цьому й полягає суть економічного інтересу.

Носіями інтересів, або їх суб'єктами, є особи, що вступають в економічні відносини. Це

фізичні особи, або окремі індивіди, юридичні особи та держава у формі своїх певних

інститутів. Залежно від суб'єктів виділяють особисті, групові, або колективні, та

суспільні інтереси. Кожен суб'єкт економічних відносин є носієм певного інтересу.

Оскільки суб'єктів економічних відносин багато, причому вони певним чином

взаємопов'язані між собою, то багато і суб'єктів економічних інтересів, які у кожному

суспільстві складають певну взаємопов'язану систему.

Однією з ознак системи інтересів суспільства є їх єдність. Вона досягається тоді,

коли в основному інтереси переважної більшості їх суб'єктів є однонаправленими,

спрямованими на реалізацію спільної мети, реалізація інтересів одних суб'єктів

створює умови такої самої реалізації інтересів інших суб’єктів. Цим створюються

сприятливі умови для нормального функціонування економіки, адже зумовлюється

однонаправленість господарської діяльності.

Однак єдність економічних інтересів суспільства не виключає їх суперечливості.

Інтерес кожного суб'єкта має специфічний характер, і його реалізація вступає у

протиріччя з інтересами інших осіб. Якщо, наприклад, інтерес найманого робітника

зводиться до одержання якомога більшої заробітної плати, то інтерес підприємця, що

виступає роботодавцем, протилежний — він прагне мінімізувати заробіток робітника,

бо це дозволяє йому збільшувати свій прибуток, а отже, повніше реалізувати свій

інтерес. Суперечливість характерна і для інтересів підприємців та держави. Якщо

перші прагнуть якомога менших податків, що сплачуються державі, то остання має

протилежний інтерес. Розв'язання цих суперечностей здійснюється у процесі

економічної діяльності. Найманий працівник не може реалізувати свій інтерес, якщо

свій інтерес не реалізує підприємець. Розв'язання цієї суперечності можливе за умови,

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

коли збільшуєтеся обсяг виготовленого продукту, за рахунок якого реалізуються

інтереси як працівника, так і підприємця. А це передбачає підвищення Ефективності

економічної діяльності, яке забезпечує збільшення обсягів виробленого продукту, що і

створює умови як для збільшення заробітку найманого працівника, так і для зростання

доходів підприємця. Отже, розв'язання суперечностей економічних інтересів

передбачає підвищення ефективності господарської діяльності. Оскільки інтереси

виступають чинниками, що спонукають до такого результату, то вони стають однією з

рушійних сил економічної діяльності, підвищення її результативності, бо спрямовують

зусилля на раціональніше, ефективніше використання наявних ресурсів. За висновком

Гегеля, інтереси рухають життям народів.

2. Поняття економічної системи

Задоволення потреб і реалізація економічних інтересів у першу чергу

здійснюються через економічну діяльність. У кожному суспільстві вона складна,

виступає як взаємодія багатьох взаємопов'язаних між: собою видів діяльності. Кожен

вид діяльності може існувати лише тоді, коли пов'язаний з іншими, знаходиться з

ними у взаємозалежності. Це і складає економічну систему суспільства. Поняття

«система» є одним з найважливіших в усіх і науках, а також в усіх видах практичної

діяльності. Воно підкреслює ту обставину, що всі явища і процеси у світі

взаємопов'язані, взаємодіють, впливають одне на одне. Система — це сукупність

елементів, що знаходяться між; собою у певних відносинах та зв'язках і створюють

певну цілісність. Система характеризується деякими ознаками. До найважливіших

ознак належить,

по-перше, те, що вона складається з множини елементів;

по-друге, що вони певним чином, впорядковані і взаємопов'язані та взаємодіють

між собою,

по-третє, її елементи складають цілісність, єдність. Одна з найхарактерніших

ознак системи — підпорядкованість її певній меті.

Виходячи з такого поняття системи, можна визначити й економічну систему. Це

сфера суспільства, що включає всю взаємопов'язану сукупність різноманітних видів

економічної діяльності, здійснюваної у межах певного природного середовища. Вона

виступає як цілісна єдність усіх суб'єктів економічної діяльності, що знаходяться між;

собою у взаємозв'язку та взаємодії. Кожен із суб'єктів існує тому, що отримує що-

небудь від іншого суб'єкта. Пряма взаємозалежність між елементами економічної

системи виявляється кожного разу, коли, наприклад, продукт одного виробника стає

витратами іншого: руда як продукт залізорудної галузі є ресурсом для металургії. При

цьому гірники як суб'єкти гірничорудної промисловості вступають у стосунки з

металургами як суб'єктами металургії.

Такі відносини називаються економічними і виступають найпростішим

елементом економічної системи. Вони завжди пов'язані з певними благами — як

матеріальними, так і нематеріальними, що надає таким відносинам певних

специфічних ознак.

По-перше, вони здійснюються за формулою «суб'єкт — благо — благо —

суб'єкт», тобто проявляються як відносини між суб'єктами через блага.

По-друге, вони мають дві грані: з одного боку, виступають як рух благ у процесі

виробництва, розподілу, обміну і споживання, а з іншого — як безпосередні стосунки

між суб'єктами, що спричинюють цей рух. Причому остання грань нерідко буває

невидима.

По-третє, економічні відносини здійснюються у тісному зв'язку з іншими, які або

передують їм, або ждуть слідом. У той самий час така залежність нерідко залишається

прихованою, так що навіть суб'єкти відносин не завжди її спостерігають.

Економічна система суспільства завжди перебуває у розвитку і має такі риси, як

цілісність, упорядкованість, стабільність, мінливість, рухливість та суперечливість.

Суперечливість системи зумовлює і суперечливі тенденції її розвитку. Якщо, з одного

боку, система прагне до цілісності, одноманітності, то з іншого — діє тенденція до

відокремленості різних складових частин. Суперечливі тенденції зумовлюють і

нерівномірний характер розвитку економічної системи.

Визначальними елементами будь-якої економічної системи є такі сфери

економічної діяльності, як виробництво, обмін і споживання. Провідною сферою

економічної системи є виробництво. Саме тут створюються різноманітні блага, що

задовольняють людські потреби. Розподіл є тією складовою економічної системи, де

визначаються частки як окремих індивідуумів, так і різних соціальних груп у тій масі

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

благ, що створюється у виробництві. Ця сфера відіграє істотну роль у визначенні

матеріального становища різних прошарків суспільства, формуванні соціального

партнерства і зростанні ефективності економіки. Третім елементом виступає обмін. Це

процес, в ході якого одні блага обмінюються на інші. Його організація суттєво впливає

як на виробництво, так і на розподіл створених благ. Споживання є завершальною

сферою економічної системи. Що означає використання людьми створених благ для

задоволення своїх потреб. У процесі споживання корисні властивості благ зникають,

що зумовлює необхідність їх відтворення. Тому споживання є кінцевою метою будь-

якої економічної системи. Будучи залежним від виробництва, воно справляє на нього

активний зворотний вплив. Отже, економічна система включає взаємопов'язані,

взаємодіючі сфери виробництва, розподілу, обміну та споживання, співвідношення

яких утворює структуру економічної системи.

Названими сферами економічна система не обмежується. До неї входять

соціально-економічні відносини, що характеризують спосіб привласнення як

економічних ресурсів, так і результатів економічної діяльності; організаційні форми

господарської діяльності, здійснюваної у суспільстві; спосіб регулювання економічної

діяльності, що включає різноманітні важелі впливу на неї, серед яких важливе місце

посідають мотиви та стимули економічної діяльності, а також форми конкретних

економічних зв'язків між суб'єктами економічної системи.

Основу економічної системи становить суспільне виробництво. У ході

виробництва люди, впливаючи на навколишнє середовище, пристосовують його для

задоволення своїх потреб.

Виробництво передбачає наявність трьох факторів.

Першим фактором є праця. Це фізична діяльність людини, в ході якої остання

впливає "на навколишнє" середовище, створюючи певні блага. Вона завжди є

функцією людини, тому її називають суб'єктивним фактором виробництва.

Другим фактором виробництва є землям в широкому розумінні слова. Це те

навколишнє природне середовище, що поставляє предмет для перетворення у

процесі праці.

Третій фактор виробництва становлять засоби виробництва, які є створеними

людьми знаряддями, за допомогою яких люди здійснюють вплив на навколишнє

середовище, їх поділяють на знаряддя праці та предмети праці. До перших належать

засоби, за допомогою яких здійснюється процес праці, а до других — надані природою

речі, які люди видозмінюють за допомогою засобів праці.

Результатом виробництва можуть бути як матеріальні блага, так і послуги.

Тому суспільне виробництво поділяють на матеріальне і нематеріальне виробництво.

Перше включає виробництво матеріальних благ і матеріальних послуг, а друге—

виробництво нематеріальних послуг і цінностей. Виробництво матеріальних і

нематеріальних послуг нерідко об'єднують у поняття «сфера послуг».

Отже, виробництво є взаємодією трьох чинників: особистого, або суб'єктивного,

— людської праці й матеріальних, або об'єктивних, — землі та засобів виробництва, їх

сукупність називається продуктивними силами. Вони розкривають ставлення людей

до природи, навколишнього середовища. Одночасно в процесі виробництва люди

вступають у певні взаємозв'язки між; собою, які формують економічні відносини. Це

відносини щодо виробництва, розподілу, обміну та споживання створених

матеріальних та нематеріальних благ. Вони складають другий бік суспільного

виробництва. Тому суспільне виробництво має двоїсту природу: з одного боку, воно

включає продуктивні сили, а з іншого — економічні (виробничі) відносини. Обидві

складові частини перебувають у нерозривному зв'язку і взаємодії. Однак продуктивні

сили у цій єдності є рухомішим елементом, розвиток якого зумовлює зміну в

економічних відносинах. Останні, в свою чергу, також впливають на продуктивні сили:

або прискорюють, або гальмують їх розвиток.

Суспільне виробництво пройшло у своєму розвитку три стадії — до

індустріальну, індустріальну та постіндустріальну. Критерієм такої періодизації

вважають характер технологічного базису виробництва, під яким розуміють засобів

виробництва та технологічних процесів. Зміни у ньому відбуваються через технічні

революції, які є основою переходу від однієї стадії суспільного виробництва до іншої.

Доіндустріальна стадія характеризувалася переважанням

сільськогосподарського виробництва,, в якому була зайнята переважна частина

працездатного населення, низьким рівнем поділу праці, примітивними формами

організації виробництва. Промисловий переворот, що спричинив масову заміну ручної

праці на машинну, знаменував і перехід до другої стадії виробництва.

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

Індустріальна стадія. Характерними ознаками цієї стадії стали перетворення

промисловості на базі машинного виробництва на провідну галузь економіки, в якій

була зайнята переважна частина працездатного населення, розгалужений поділ

праці, що зумовив і складніші форми організації економічної діяльності, потужне

зростання виробничих можливостей, що дозволяють задовольнити широкий спектр

суспільних потреб. Науково -технічна-революція другої половини XX ст. поклала

початок третій стадії розвитку суспільного виробництва.

Постіндустріальна стадія. До її специфічних особливостей належать

переважання в економіці сфери послуг у якій зайнята переважна частина економічно

активного населення, перетворення науки на безпосередню продуктивну силу, все

ширше застосування інформаційних технологій, розширення ресурсозберігаючих

галузей економіки, створення можливостей для забезпечення елементарних потреб

переважної більшості населення.

3. Продуктивні сили суспільства

Як уже зазначалося, продуктивні сили суспільства є сукупністю особистих

чинників виробництва, яку складають люди з їх здатністю працювати, та об'єктивних

чинників, що включають засоби виробництва, які використовуються людьми у процесі

виробництва. Вони виражають активне ставлення людей до природи, що полягає у

Матеріальному та духовному освоєнні, видозміні та привласненні її багатств. У процесі

функціонування продуктивних сил відтворюються умови існування суспільства та

відбувається розвиток самих людей.

Центральне місце у продуктивних силах належить людині з її здатністю

працювати і створювати блага. Знання, і виробничий досвід людей, їх працездатність,

активність і працелюбність визначають потенції і могутність суспільного виробництва.

Провідна роль людей у продуктивних силах, з одного боку, виявляється у тому, що

лише жива праця здатна створювати блага. Без неї, як зазначив один з класиків

політичної економії, об'єктивні фактори виробництва є мертвою купою речей. З іншого

боку, матеріально-речові фактори виробництва є породженням розуму, досвіду та

праці людей. Будь-який елемент матеріально-речових продуктивних сил завжди

виступає у виробництві як безпосереднє продовження природних сил людей, їх

енергетичних здібностей.

Особливе місце у продуктивних силах суспільства займає земля. Будучи

об'єктивним фактором виробництва, вона в окремих галузях економіки виступає

переважно як засіб праці (це стосується сільськогосподарського виробництва), а в

інших — як предмет праці (добувна промисловість). Але в усіх сферах економічної

діяльності вона є виробничою площею і матеріальною умовою виробництва. Сили

природи є загальним предметом праці. Підпорядкування їх людині примножує

продуктивні сили суспільства. До матеріально-речових елементів продуктивних сил

належать рівень технологій, наука у межах продуктивного використання її досягнень,

рівень організації виробництва.

Отже, продуктивні сили виражають ставлення людей до природи. Рівень їх

розвитку визначається ступенем впливу людей на природу, можливостями створення

певного обсягу матеріальних і нематеріальних благ та послуг. Він характеризується

тим, якими засобами виробництва люди добувають блага, який їх виробничий досвід,

що врешті-решт і визначає ступінь оволодіння людиною силами природи. Розвиток

продуктивних сил означає все повніше підпорядкування людині стихійних сил

природи та зростання продуктивності людської праці, що спричинює збільшення

багатства суспільства і становить основу суспільного прогресу.

Розвиток продуктивних сил відбувається під впливом ряду чинників. Це, по-

перше, рівень матеріально-речових елементів продуктивних сил. Що потужніші

технічні засоби виробництва, що досконаліші технології, то більший обсяг

створюваних за їх допомогою благ. Еволюційний розвиток людського суспільства

зумовлений, насамперед, змінами у засобах та методах виробництва. Перехід від

ручного до машинного виробництва, розвиток науково-технічного прогресу — ось

основні віхи, що зумовили розвиток продуктивних сил, піднесення їх до нинішнього

рівня. Саме застарілість технічних засобів та технологічних процесів в Україні є одним

із чинників; що стримують розвиток продуктивних сил.

Важливим чинником розвитку продуктивних сил є рівень розвитку людини як

головної продуктивної сили. Як уже зазначалося, від стану людини, рівня її знань,

працездатності, виробничого досвіду значною мірою залежить використання

об'єктивних чинників виробництва і його результативність. Особливого значення

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

набуває ця обставина за сучасних умов, коли різко підвищується рівень технічної

оснащеності виробництва в результаті науково-технічної революції. Зміни у

технологічному базисі виробництва під впливом НТР спричинюють зміну ролі людини у

виробництві. Це виявляється у зростанні ролі розумової праці, її інтелектуалізації.

Відображенням зростаючої інтелектуальної насиченості праці є істотне підвищення

загальноосвітнього та професійного рівня працівників. Так, у США мінімальна

тривалість освіти робітників досягла 14,5 року. За сучасних умов вважають, що

інвестиції у людину, людський чинник є одними з найвигідніших.

Третім чинником розвитку продуктивних сил є рівень організації виробництва.

Остання виступає в організацій-но-економічній формі, через яку реалізується

суспільна продуктивна сила людини. Вона виникла внаслідок усуспільнення

виробництва на основі поділу праці, спеціалізації та кооперування виробництва. На

сучасному етапі розвитку людського суспільства роль цього чинника істотно зростає.

Це виявляється, насамперед, у зростаючій ролі управління виробництвом,

підтвердженням чого є розвиток і поширення таких наук управління виробництвом, як

менеджмент і маркетинг.

Серед організаційних чинників розвитку продуктивних сил важливе місце

посідає суспільний поділ праці. Це процес диференціації трудової діяльності, що

спричинює відособлення і співіснування різних видів діяльності. Поділ праці виступає

такою формою організації суспільної праці, при якій окремі групи виробників

закріплюються на тривалий період часу за певними видами виробничої діяльності.

За економічним критерієм виділяють загальний, частковий та одиничний поділ

праці. Загальний поділ праці — це розмежування суспільного виробництва на такі

сфери, як промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, сфера

послуг. Поділ праці між підприємствами становить частковий поділ. А поділ праці

всередині підприємства між: його структурними підрозділами є одиничним, або

технологічним, поділом праці. За територіальною ознакою виділяють такі рівні поділу

праці: у межах підприємства, між різними підприємствами, між різними регіонами

країни і між різними країнами (міжнародний поділ праці).

Формами поділу праці виступають спеціалізація та кооперування виробництва.

Під спеціалізацією виробництва розуміють відособлення і створення підприємств і

галузей для випуску однорідної продукції. Вона полягає в уніфікації створюваної

продукції і посиленні технічної однорідності виробництва. Розглядають три види

спеціалізації: предметну, подетальну (агрегатну) та технологічну (стадійну). При

предметній спеціалізації виробництво окремих видів продукції зосереджується на

окремих підприємствах чи галузях. Подетальна спеціалізація передбачає

зосередження на виготовленні окремих деталей та вузлів (наприклад виробництво

шин). А технологічна спеціалізація — це виконання окремих технологічних процесів

(наприклад виготовлення поковок).

Другою формою суспільного поділу праці є кооперування виробництва. Це

встановлення постійних економічних зв'язків між спеціалізованими виробниками, які

спільно виготовляють певну продукцію, але зберігають економічну самостійність.

Відповідно до видів спеціалізації розглядають предметне, подетальне та технологічне

кооперування виробництва. Слід зазначити, що на основі кооперування за сучасних

умов виробляється переважна більшість продукції.

Значення поділу праці як чинника розвитку продуктивних сил полягає в тому,

що він дає змогу ефективніше, раціональніше використовувати ресурси, бо істотно

підвищує продуктивність праці. З одного боку, поділ праці дає змогу людині

зосередитись на якомусь виді праці й у ньому удосконалюватись, що підвищує

результативність діяльності. З іншого — з'являється можливість використовувати

переваги, що створюються природно-кліматичними умовами. Слід зазначити, що

одним з перших в економічній теорії роль поділу праці як чинника розвитку

продуктивних сил обґрунтував Адам Сміт.

4. Система економічних відносин суспільства

Продуктивні сили становлять один бік суспільного виробництва — ставлення

людини до природи. Але останнє реалізується лише через певні взаємозв'язки між

людьми як суб'єктами виробництва. Вони і виступають у вигляді економічних

відносин, їх суб'єктами на сучасному етапі розвитку є окремі індивіди,

домогосподарства, підприємства, або фірми, та держава.

Система економічних відносин надзвичайно складна хоча б тому, що утворює її

велика кількість суб'єктів. Але у цій системі можна виділити дві групи відносин:

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

організаційно-економічні та соціально-економічні. До першої групи включають

відносини, пов'язані з організацією виробництва. Вони характеризують сам процес

виробництва, комбінацію його чинників і незалежні від його соціально-економічної

форми. Ці відносини властиві різним економічним системам і забезпечують еволюційну

наступність розвитку економіки і суспільства в цілому.

Другу групу складають соціально-економічні відносини, пов'язані з

привласненням чинників та результатів виробництва. Через ці відносини, з одного

боку, здійснюється поєднання суб'єктивного чинника виробництва із засобами

виробництва, а з іншого — визначаються частки й форми обміну результатами

виробництва між його суб'єктами. Досить поширена уява про власність як суто

правову категорію, зміст якої становлять свідомо вольові дії та відносини між людьми

щодо речей, що набувають форми ставлення людей до речей як втілення своєї волі в

них. Саме з тих очевидних зовнішніх фактів, що ті чи інші предмети знаходяться під

владою певних осіб, виходять класичні погляди на власність як відносини панування

над речами. Так, римське право визначало власність як повну владу особи над річчю.

Аналогічно трактується власність у кодексі Наполеона. Звичайно, набуваючи

юридичного виразу, власність виступає у формі права власності. Але було б

неправильно істинну основу усіх реальних відносин власності зводити тільки до

юридичних відносин, приймати юридичний вираз власності за дійсну власність. У

юридичних відносинах як свідомо вольових завжди відображаються економічні

відносини. Зміст перших даний самими економічними відносинами, сукупність яких І

становить справжню основу усіх реальних відносин власності, її економічний зміст.

Останній, насамперед, виявляється як відносини привласнення. Будь-яке виробництво

є процесом привласнення людиною предметів і сил природи для задоволення своїх

потреб. Тому найзагальніше поняття власності полягає в тому, що вона є конкретно-

історичним типом привласнення умов і результатів виробництва. Суть його в тому, що

це економічні відносини, що передбачають можливість для даного суб'єкта

користуватися чи розпоряджатися певним благом, у тому числі й спожити його, а за

обмеженості ресурсів виключають таку можливість для інших. По суті, поняття

привласнення відображає сукупність суспільних відносин, необхідних суб'єктам для

дій над обмеженими ресурсами. Оскільки виробництво неможливе без привласнення,

то воно завжди відбувається в межах певної форми власності.

Відносини власності пов'язані і з такими категоріями, як відчуження,

господарське використання майна та економічна реалізація власності. Відчуження є

протилежністю привласнення. Воно виникає тоді, коли особа чи група осіб привласнює

блага, створені працею інших осіб без будь-якого еквівалента. Прикладом служать

відносини між феодалами та кріпосними селянами, при яких перші відчужували

частину благ, створюваних другими. Власність пов'язана і з відносинами

господарського використання майна. Ці відносини виявляються тоді, коли

господарюючий суб'єкт використовує ресурси, на які не має права власності. Такими є

відносини оренди та концесії.

Ознакою власності є також її економічна реалізація. Це означає, що власність

має економічну цінність, яка виявляється у тому, що вона може давати доход і цим

забезпечувати економічну незалежність і захищеність власника. В той самий час ця

риса власності спонукає власника до збереження майна, його примноження, тобто до

раціонального використання об'єктів власності.

Отже, економічний зміст власності полягає в тому, що вона є розгалуженою

системою відносин щодо привласнення чинників та результатів економічної

діяльності, становить систему суспільних форм та способів їх привласнення. Вона є

основоположним елементом усієї системи економічних відносин.

З економічним змістом власності тісно пов'язане право власності. Останнє

виступає як сукупність загальнообов'язкових правил поведінки людей щодо

користування, розпоряджання і володіння благами. Користування означає право

використання певних благ для задоволення потреб у процесі споживання. Межі

користування визначаються правовими нормами. Розпоряджання — це передача

іншим особам права здійснювати певні дії над ресурсами, приймати рішення щодо

обміну, управління, дарування тощо. Володіння пов'язується з необмеженим строком

користування продуктами природи, землею чи засобами виробництва. Воно поєднує

можливості як користування, так і розпоряджання. Поєднання права користування,

розпоряджання і володіння дає право власності.

Економічний зміст власності і право власності перебувають у тісній взаємодії.

Право щодо цього є лише виразом певного ступеня розвитку власності. Воно —

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

результат притаманного певній історичній епосі способу присвоєння. Саме тому право

власності не можна довільно змінювати. Воно завжди оформляє існуючі економічні

відносини власності як сукупність загальних правил поведінки людей у процесі

присвоєння, захищає їх, освячує ідеологічно. Звідси випливає потреба у зміні права

власності, коли воно вступає у суперечність з її економічним змістом, стає на заваді

розвитку відносин власності. У той самий час право власності хоч і виростає з

економічного змісту й тісно пов'язане з ним, розвивається відносно незалежно, не

співпадає з власністю, виступає його передумовою. Спосіб привласнення взагалі може

зазнати повного перевороту, анітрохи не зачіпаючи права власності, відповідного

певному виробництву. А це означає, що в межах одного й того самого права власності

може відбутися повна зміна способів привласнення.

Щоб повніше розкрити поняття власності, потрібно з'ясувати, які її об'єкти та

суб'єкти та взаємодію між ними. Це випливає з того, що в питанні про власність

завжди найсуттєвішим було:

1) що є об'єктом власності;

2) у кого і які об'єкти власності;

3) як вони розподіляються у суспільстві (між самими власниками та між

власниками і не власниками). Об'єктами власності можуть бути найрізноманітніші як

матеріальні, так і нематеріальні блага, їх можна поділити на умови, або чинники,

виробництва та результати останнього. За сучасних умов все більшого значення

набуває об'єкт, що є результатом інтелектуальної праці. Як правило, той, хто є

дійсним власником умов або чинників виробництва, привласнює і його результат. Тому

власність на чинники виробництва, насамперед об'єктивні (засоби виробництва), має

вирішальне значення у сукупності усіх відносин щодо привласнення об'єктів власності.

Різноманітність характерна і для суб'єктів власності, тобто тих, між ким

виникають і здійснюються відносини власності. Ними можуть бути як окремі особи,

індивіди (за юридичною термінологією — фізичні особи), так і їх об'єднання, або

юридичні особи. Суб'єктом власності виступає і держава. Залежно від суб'єктів

власності розрізняють і її типи або види. Власність, суб'єктом якої є окрема особа,

називається приватною (індивідуальною) власністю. Вона поділяється на трудову і

нетрудову.

До першої належить власність, отримана у результаті привласнення чинників і

результатів, створених працею самого суб'єкта. Коли здійснюється привласнення

особою результату чужої праці, приватна власність є нетрудовою.

Другим типом власності є групова, або колективна, при якій суб'єктами

виступає група певним чином об'єднаних індивідів. Цей тип власності включає спільну

часткову і спільну сумісну власність. Спільна часткова власність утворюється шляхом

об'єднання приватних часток майна, що вносяться її суб'єктами, і використовується у

їхніх спільних інтересах під єдиним управлінням та контролем. При цьому кожен

суб'єкт такої власності має право на свою частку об'єкта власності та відповідну

частку доходу, що є результатом функціонування спільної власності.

Найпоширенішими формами цієї власності є акціонерна і кооперативна та власність

господарських товариств і спільних підприємств.

Спільною сумісною є власність, при якій її об'єкт не поділяється на окремі

частки і його привласнення здійснюється усіма її суб'єктами на рівних правах. Доход

від господарського використання такої власності розподіляється або в рівних частках,

або залежно від трудового вкладу. Прикладом цього типу власності є сімейна

власність.

Третім типом власності є державна. При цій формі суб'єктом виступає держава

у вигляді своїх певних інститутів. З розвитком суспільства змінюється і співвідношення

різних типів та форм власності. Якщо на попередніх етапах розвитку людства

переважаючу роль відігравала індивідуальна приватна власність, то за сучасних умов

відбувається розширення ролі групової та державної власності. Можна простежити

кілька тенденцій розвитку власності. Це, насамперед, зростання ролі спільної

власності, зокрема такої її форми, як акціонерна, або корпоративна, власність. У

розвинутих країнах ринкової економіки на цю форму власності приходиться 80—90%

загального обсягу виробництва. Це пов'язано з тим, що корпорації стали провідною

організаційно-правовою формою економічної діяльності, що найповніше відповідає

потребам розвитку економіки на сучасному етапі. Розвиток науково-технічного

прогресу за сучасних умов, зумовивши значне поширення інформаційних технологій,

спричинив зростання ролі інтелектуальної власності. Однією з тенденцій розвитку

власності є й посилення деперсоніфікації великої власності та перехід її до юридичних

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

осіб. Так, у Японії на кінець XX ст. частка юридичних осіб серед власників склала

майже 80%. Водночас зростає персоніфікація власності через розширення кола

власників акцій. Так, у США кількість власників акцій зросла з 42 млн. у 1929 р. до 79

млн. на початок XXI ст. Характерним є й створення так званої робітничої власності

шляхом викупу акцій корпорації її працівниками. Ця форма власності поширилася в

США у вигляді системи ЕСОП. Найзагальнішою тенденцією розвитку власності за

сучасних умов є наростання плюралізму її форм і зростання питомої ваги

міждержавної власності.

5. Типи економічних систем

Економічні системи знаходяться у постійному русі й розвитку. Історія людського

суспільства знає різні варіанти економічних систем, що відрізняються метою розвитку,

його рушійними силами і методами розв'язання основних проблем функціонування.

Серед економістів немає єдності щодо критеріїв класифікації економічних систем. У

радянській економічній літературі переважаючим був формаційний підхід. Згідно з

ним, основним критерієм класифікації економічних систем була форма власності на

засоби виробництва, яка вважалася головним чинником економічної системи, що

визначав усі найхарактерніші ознаки економічної системи. За цим критерієм

виділялися п'ять суспільно-економічних формацій: первіснообщинна, рабовласницька,

феодальна, капіталістична і комуністична. Відповідно розрізняють і п'ять способів

матеріального виробництва. Останній трактується як спосіб перетворення речовини

природи (продуктивні сили) і спосіб привласнення праці та її результатів, зумовлений,

насамперед, формою власності на засоби виробництва і відповідною їй суспільною

формою праці (виробничі відносини).

За сучасних умов формаційний підхід не знаходить широкого кола прибічників,

бо його не можна застосувати до значної частини країн світу, насамперед азійських.

Він характерний лише для Європи. Тому існують й інші критерії класифікації

економічних систем. Американський дослідник У. Ростоу обґрунтував стадійний підхід,

згідно з яким суспільство пройшло п'ять стадій — традиційне, перехідне, стадія

«зрушення», стадія «зрілості» і стадія «масового споживання». Головним критерієм

поділу є рівень розвитку продуктивних сил.

Класифікація економічних систем здійснюється і на основі цивілізаційного

підходу, за яким розвиток людського суспільства складається з різних циклів

цивілізації. Згідно з цією теорією виділяють сім циклів, або цивілізацій: неолітична,

східно-рабовласницька, антична, ранньофеодальна, передіндустріальна,

індустріальна та постіндустріальна. За цією теорією розвиток суспільства є

природним, еволюційним процесом, що не потребує соціальних революцій та класової

боротьби. А критерій періодизації пов'язується з людиною, її постійно зростаючими

потребами та цінностями.

На сучасному етапі одним з найпоширеніших критеріїв класифікації

економічних систем є спосіб організації господарської діяльності. Згідно з цим

підходом економічні системи розрізняють за такими ознаками: форма власності на

чинники виробництва і спосіб координації та управління економічною діяльністю. При

цьому розрізняють такі економічні системи: традиційну, командну, або планову, і

ринкову. Традиційною економічною системою є економіка, в якій практичне

використання ресурсів визначається традиціями та звичаями, їй притаманні такі

характерні ознаки. По-перше, вона включає різні економічні уклади, тобто різні

способи господарювання, що базуються на різних формах власності. Нерідко

зберігається й общинна форма власності, що зумовлює натурально-суспільні форми

господарювання. Важливе місце займає дрібна приватна власність, яка є основою

дрібнотоварного виробництва. По-друге, основні рішення щодо виробництва,

розподілу та обміну благ приймаються на основі звичаїв, традицій та культових

обрядів. При натурально-общинному укладі рішення виноситься невеликою групою

осіб або однією особою. При дрібнотоварному укладі все вирішують суб'єкти

економічної діяльності (селяни і ремісники). По-третє, традиційна економіка базується

на відсталій технічній базі та ручній праці. У ній, як правило, переважає

сільськогосподарське виробництво. Технічний прогрес різко обмежений наявними

традиціями та звичаями. По-четверте, цій системі притаманна значна роль держави та

силових структур. Велику роль відіграє також іноземний капітал. По-п'яте, традиційна

економіка характеризується низьким рівнем економічного розвитку, неграмотністю

населення, високим рівнем безробіття та низьким рівнем доходів. Як правило, країни

традиційної економіки є постачальниками сировини і матеріалів для розвинутих країн і

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

виступають ринками збуту готової продукції останніх, тобто є аграрно-сировинними

придатками колишніх своїх метрополій. Для них характерною є величезна фінансова

заборгованість, яку навряд чи можливо ліквідувати.

Другим типом економічних систем є командна або планова економіка. Це

система, в якій матеріальні ресурси, як правило, є державною власністю, а

регулювання економічної діяльності здійснюється шляхом централізованого

управління та контролю. Вона характеризується такими найсуттєвішими ознаками. По-

перше, її основою є суспільна власність на економічні ресурси. Остання є або

загальнонародною, або державною власністю. Приватна власність або відсутня, або

займає незначну частку в економіці. Так, у колишньому Радянському Союзі понад 90%

засобів виробництва були державною власністю. Поряд з нею існувала і так звана

колгоспно-кооперативна власність, яка фактично не відрізнялася за своєю суттю від

державної.

По-друге, основним засобом регулювання цієї системи було централізоване

директивне планування. Економічна діяльність переважної більшості суб'єктів

економіки здійснюється на основі єдиного для усіх плану. Згідно з останнім кожному

підприємству визначалися обсяги виробництва продукції, виділялися відповідні

ресурси, визначався розмір заробітної плати і прибутку. Ці завдання охоплювали усі

сфери економічної діяльності підприємств і були обов'язковими для виконання. Схема

цього процесу була приблизно такою. Орган, функцією якого була розробка плану

розвитку економіки, давав оцінку можливостей економіки. Головний орган держави,

що приймав політичні рішення, на основі даних пропозицій визначав основні цілі

розвитку економіки на певний період. Центральний плановий орган, виходячи з

прийнятих вищим керівництвом країни рішень, визначав обсяги виробництва

відповідних благ для кожного підприємства та план їх розподілу. Підприємства на

основі одержаних планів здійснювали економічну діяльність, контроль за якою вели

планові органи. Отже, шляхом централізованого планування здійснювалося

узгодження економічних потреб і економічних ресурсів, тобто визначалася

пропорційність економіки. Одним з головних недоліків такого порядку була

відсутність достатньої матеріальної зацікавленості працівників підприємств у

ефективному господарюванні. Крім того нерідко виникали диспропорції, коли одних

благ вироблялося набагато більше реальних потреб у них, а інші завжди були в

дефіциті. Тому один з відомих економістів назвав таку економіку «економікою

дефіциту».

По-третє, командна система характеризується централізованим управлінням

економікою. Усіма підприємствами керують з єдиного центру. Тому безпосередні

виробники обмежені у прийнятті економічних рішень. Збалансованість економіки

досягається виключно адміністративними методами, або командами. Підприємства не

мають змоги вибирати постачальників ресурсів і самостійно займатись збутом

продукції. У результаті відсутня будь-яка конкуренція, яка б змушувала учасників

економічної діяльності діяти ефективно і відповідально. Звідси високий рівень

монополізму в економіці.

По-четверте, для командної економіки характерним є формальне використання

товарно-грошових відносин і ринку. Вони фактично ігнорувалися. Не дотримувався

принцип еквівалентності обміну. Розподіл економічних ресурсів здійснювався

централізовано у формі матеріально-технічного постачання. Централізовано

здійснювався і розподіл вироблених благ. І хоча у практиці господарювання

використовувались такі форми товарне-грошових відносин, як ціна, заробітна плата,

собівартість, прибуток тощо, вони носили формальний характер. Широко

використовували перерозподільні відносини, що призводило до зрівнялівки і

негативно позначалося на зацікавленості суб'єктів економічної діяльності. У результаті

сформувалося панівне становище виробника порівняно із споживачем. Останній

знаходився у повній залежності від виробника. На ринках споживач міг придбати

лише те, що пропонується виробником. Важелів впливу споживача на виробника

практично немає.

Третім типом економічної системи є ринкова економіка. Це економіка, що

базується на повній самостійній відповідальності та економічній свободі дій суб'єктів

економіки, її основою є товарно-грошові відносини, приватна власність і вільна

конкуренція виробників і споживачів. Ринкова економіка, насамперед, пов'язана з

приватною власністю на економічні ресурси. Основні економічні рішення приймаються

самостійно як виробниками, так і споживачами. Перші на власний ризик вирішують,

що і як виробляти, а другі самостійно вибирають, яку і у кого придбати продукцію. На