Чепінога В.Г. Основи економічної теорії
Подождите немного. Документ загружается.
Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії
обсягів виробництва, зростання безробіття, підвищення цін тощо. Такий стан
характерний для економіки України 90-х років XX ст. — початку XXI ст.
Третьою ознакою перехідної економіки е альтернативний характер розвитку.
Він полягає у тому, що результати розвитку перехідної економіки багатоваріантні.
Альтернативність зумовлена її природою, що полягає у поєднанні елементів старого і
нового типів економічної системи. Велику роль відіграє І та обставина, що розвиток
економіки відбувається під впливом багатьох, нерідко різноспрямованих і
суперечливих, чинників. Альтернативність перехідної економіки означає, що вона
обов'язково повинна перерости в якийсь інший, але неминучий стан. Повернення до
попереднього стану виключається, бо інакше перехід до нової економічної системи не
зміг би початись. Альтернативний характер перехідної економіки означає, що
суспільство має можливість впливати на перехідні процеси, щоб спробувати
забезпечити найсприятливіший для цього варіант. Вибір варіанта розвитку значною
мірою зумовлюється співвідношенням соціально-економічних факторів суспільства.
Перехідній економіці властива й така ознака, як особливий характер її
суперечностей. Вони є суперечностями не функціонування, а розвитку, тобто нового і
старого, суперечностями різних соціальних сил суспільства, що є суб'єктами даних
відносин. Зміни, на які орієнтована перехідна економіка, носять революційний
характер, а за певних умов можуть спричинити і соціально-політичну революцію.
Для перехідної економіки властива також; історичність. Ця ознака зумовлена
двома обставинами. По-перше, перехідна економіка носить обмежений характер у
часовому вимірі, тобто має визначений початок і кінець. По-друге, перехід
відбувається у певну історичну епоху. Перехід від традиційної до індустріальної
ринкової економіки здійснюється в одну історичну епоху, тоді як перехід від командної
економіки до ринкової — в іншу. При цьому різні й вихідні етапи, і кінцеві результати, і
суперечності у суспільстві. Залежно від історичних умов навіть загальні для перехідної
економіки закономірності виступають у різних формах.
Перехідна економіка характеризується також інерційністю відтворення. Вона
пов'язана з безперервністю економічної діяльності. Будь-яка економіка є процесом, що
постійно відновлюється, відтворюється. Тому неможливо повністю змінити стару
економічну систему, а після цього створювати нову. Інерційність передбачає
збереження в економіці старих відмираючих форм і зв'язків протягом тривалого
періоду. Це, насамперед, стосується структури виробництва, на зміну якої потрібен
тривалий час. Тому неможливе швидке перетворення однієї економічної системи на
іншу. Суть інерційності й полягає у забезпеченні спадковості перехідної економіки з
вихідним етапом і поступової трансформації в нову цілісну систему. Інерційність
відтворення об'єктивно зумовлює неможливість зворотної еволюції перехідної
економіки.
Ще одна риса перехідної економіки — інтенсивний переважаючий розвиток
нових економічних форм і відносин. Вони виникають у надрах старої системи і в силу
інерційності відтворення починають розвиватися швидше, інтенсивніше порівняно із
старими. Старі форми витісняються, починається формування спочатку елементів
нової економічної системи, а на певному етапі на їх основі — й механізму її
функціонування.
Такі найхарактерніші ознаки перехідної економіки. За характером перехідних
процесів можна виділити два її типи. Перший тип — природно-еволюційний, що
характеризується природним ходом історичної еволюції і притаманний глобальним
перехідним процесам у межах усього світового господарства. Заміна однієї
економічної системи на іншу при цьому відбувається виключно під впливом
об'єктивних економічних закономірностей без втручання зовнішніх по відношенню до
економіки сил.
Другий тип — реформативно -еволюційний. Для нього характерним є
регулювання перехідних процесів у певному напрямі на основі свідомо створюваних
програм регулювання суспільства. За допомогою таких програм створюється
можливість прискорення природних процесів переходу до нової системи без
ігнорування об'єктивних закономірностей. При цьому успіх реформування залежить
значною мірою від того, наскільки пізнані такі закономірності і як вони враховані у
реформаторських програмах. До цього типу належить перехід від командної до
ринкової економіки, що характерно й для України.
Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії
2. Сутність перехідного періоду від командної до ринкової економіки
Однією з ознак сучасного розвитку людського суспільства є перехід від
командної до ринкової економіки колишніх соціалістичних країн та союзних республік
колишнього СРСР. Їх економіка є перехідною. При всій різноманітності умов, за яких
здійснюється цей перехід, та шляхів його здійснення він має спільну суть. Вона
полягає у демонтажі командної системи і заміні її ринковими механізмами
функціонування економіки, орієнтованої на задоволення потреб людини. Стратегічною
метою цього переходу є не ринкова економіка сама по собі, а створення такої
економічної системи, яка б у центр свого функціонування поставила людину з її
широким спектром потреб, що підлягають задоволенню, створювала умови для
функціонування суспільства, у якому людське життя буде визнаватися головною і
унікальною цінністю, що охороняється силою закону. Досягнення такої мети
пов'язується із істотним підвищенням ефективності економіки. Тому трансформація
командної економічної системи і передбачає створення такого господарського
механізму, який би забезпечував вищу, порівняно з попереднім, ефективність
суспільного виробництва. Сучасна практика господарювання свідчить, що такий
механізм насамперед передбачає широке використання елементів ринкової системи.
Тому перебудова командної системи і здійснюється у напрямі звуження її елементів,
заміни їх елементами ринкової економіки і створення на цій основі так званої
соціальне орієнтованої ринкової економіки. Протягом періоду здійснення таких
перетворень економіка знаходиться на перехідному етапі перехідної економіки.
Щодо суті перехідної економіки в Україні єдиної позиції немає. Все більшого
поширення набуває точка зору, що це є процес трансформації змішаної економіки з
переважанням планових зв'язків і методів регулювання економіки у змішану
економічну систему, у якій пріоритетну роль відіграють ринкові зв'язки і методи
впливу на економічну діяльність. При такому підході суть перехідного процесу
полягає не у руйнуванні старої економічної системи і заміні її новою, а у заміні
співвідношення основних системоутворюючих елементів, тобто у зменшенні ролі
елементів чисто командної економіки і розширенні елементів ринкової економіки. Ці
зміни стосуються в першу чергу типу власності та механізму координації
господарських зв'язків. Крім того, вони включають і структурну перебудову економіки,
оскільки остання була підпорядкована цілям командної економіки і неадекватна
соціальне орієнтованій ринковій економіці.
Зміст перехідної економіки як трансформаційного процесу складають такі
основні елементи: первісне нагромадження капіталу шляхом його перерозподілу,
демонополізація економіки, її структурна перебудова і посилення соціальної
орієнтації. Первісне нагромадження капіталу як один з найважливіших
трансформаційних процесів пов'язаний із змінами у системі власності, а саме
звуженням сфери державної власності і формуванням приватної власності у різних її
формах. Основним засобом здійснення цих процесів є приватизація державного
майна. Значну роль відіграла також інфляція, що супроводжувалася перерозподілом
багатства на користь незначної частки населення.
Важливою складовою трансформаційних процесів є демонополізація економіки.
Командна система була системою не тільки одержавлення економіки, а й тотальної її
монополізації з боку держави. За таких умов ринкові елементи не могли істотно
вплинути на функціонування економіки, оскільки відсутній такий елемент ринкового
механізму, як конкуренція. Створення конкурентного середовища передбачає
здійснення заходів щодо демонополізації економіки.
Трансформаційні процеси у перехідній економіці включають і її структурну
перебудову. Структура командної економіки зорієнтована на її цілі, пріоритетними
серед яких був переважний розвиток виробництва засобів виробництва і військової
продукції. Така структура не відповідає потребам суспільства з соціальне
орієнтованою економікою. Тому важливим напрямом трансформаційних процесів є
заходи щодо зміни існуючої структури економіки, приведення її в стан, відповідний
вимогам соціально орієнтованої економіки.
Для трансформаційної економіки характерними є і процеси її соціалізації, тобто
підвищення ролі людини, її добробуту. Вони реалізуються, в першу чергу, через
здійснення заходів, що протистоять погіршенню матеріального становища членів
суспільства, викликаному процесами первісного нагромадження капіталу. Однак
головним їх напрямом є створення умов формування постіндустріального суспільства
Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії
з великою часткою нематеріального виробництва і створенням умов для всебічного
розвитку людини.
Залежно від швидкості здійснення трансформації з командної економіки у
соціальне орієнтовану ринкову розрізняють два підходи, або дві моделі: 1)
радикального підходу, або так званої шокової терапії, і 2) поступових ринкових
перетворень з поетапним поглибленням (так звана градуалістська модель). За
першою моделлю передбачається здійснення комплексу взаємопов'язаних заходів,
спрямованих на заміну централізованого планування основними елементами
ринкового механізму протягом відносно короткого періоду. Серед таких заходів
швидка лібералізація цін і торгівлі, здійснення цілеспрямованої програми стабілізації
для забезпечення стійкості цін, реформа валютних відносин, створення умов для
розвитку приватного підприємництва, демонополізація економіки, реформування
фінансово-кредитної і податкової систем, створення законодавчого поля ринкової
економіки.
Ідея радикального підходу полягає в тому, що за існування можливості
швидких перетворень їх необхідно використати. Деякі перетворення можна зробити
швидко, інші вимагають довших строків, але їх не треба відкладати. Такий підхід дає
змогу досягти так званого критичного розміру перетворень, що усуває можливість
відкочування до попереднього стану. Цю модель було використано країнами
Центральної та Східної Європи й Балтії, де перетворення прагнули здійснити за
максимально короткий строк, щоб забезпечити незворотність старої системи.
Градуалістська модель передбачає поступове здійснення трансформаційних
заходів. Останні реалізуються спочатку в експериментальному порядку з подальшим
поширенням набутого досвіду на інші сфери економіки. Така стратегія базується на
підвищенні ефективності й зростанні доходів за рахунок первісних часткових реформ,
що створює умови для подальших економічних перетворень. Характерним для цієї
моделі є тривале співіснування командних та ринкових методів економічної діяльності
з жорстким контролем держави за економікою як на макро-, так і мікрорівні.
Найтиповішим прикладом цієї моделі є Китай. Там спочатку здійснили заходи, що
відкрили шлях до створення спільних з іноземним капіталом підприємств. Потім
почалася поступова лібералізація цін. Ринковим трансформаціям спочатку був
підданий аграрний сектор економіки, а потім почався поступовий перехід на ринкові
умови у промисловості та інших галузях економіки. Наступним етапом було
реформування державного управління економікою і фінансово-кредитної сфери.
Виділення двох моделей перехідної економіки має відносно умовний характер,
їх вибір залежить від економічних і політичних умов країн, що стали на шлях
трансформації економіки. В Україні можливостей для градуалістської моделі
трансформації економіки не було. Вони були втрачені ще за часів СРСР. Тому модель
радикального підходу була безальтернативною. Складність трансформаційних
процесів у нашій країні зумовлена й тим, що вона практично не мала власної
економічної системи — економічний потенціал, розташований на її території, був
складовою частиною економічної системи СРСР. Тому поряд із здійсненням
трансформаційних процесів, спрямованих на ринкові перетворення, необхідно було
розв'язати проблему формування власної економічної системи.
Ринкові трансформації в Україні гальмувались і такими обставинами, як
слабкість політичної влади, невизначеність стратегічних цілей реформування
економіки, непослідовність у здійсненні економічних реформ. У цьому напрямі діяли і
такі фактори, як практично повна відсутність приватного сектора економіки, а отже й
навичок підприємництва; засилля державного монополізму в економіці; неефективна
структура економічного потенціалу (надмірна частка галузей важкої промисловості і
військово-промислового комплексу); низька якість переважної частини вітчизняної
продукції, що робила її неконкурентоспроможною не лише на зовнішньому, а й на
внутрішньому ринку; негативне ставлення переважної частини населення до
підприємництва і непідготовленість до існування за ринкових умов.
Через перелічені причини трансформаційні процеси затягуються, що негативно
позначається як на економічному розвитку, так і на життєвому рівні людей. Це
призвело до негативного ставлення населення до реформ — на відміну від країн
Центральної Європи та Балтії.
Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії
3. Роздержавлення власності у перехідній економіці
Однією з важливих складових ринкових трансформацій є глибокі перетворення
у такому системоутворюючому елементі економіки, яким є власність. Остання,
визначаючи тип присвоєння, в першу чергу засобів виробництва, виступає одним з
найважливіших чинників впливу на всю економічну систему. В командній економіці
пануючим типом власності була державна. Саме вона визначала форми економічних
зв'язків та методи регулювання економічної діяльності, надаючи їм командного змісту.
Тому трансформація такої економіки в соціальне орієнтовану неможлива без
глибокого реформування власності, її роздержавлення, створення різноманітності
форм власності як фундаменту ринкових засад економіки.
Роздержавлення власності є багатоплановим процесом подолання диктату
держави у сфері економічного життя. Воно охоплює перетворення державної
власності з метою обмеження господарської функції держави, скорочення її ролі у
сфері безпосереднього підприємництва, заміну централізованої системи організації та
управління економікою на демократичну ринкову систему господарювання. Це процес,
що передбачає ліквідацію монополії держави і у відносинах власності, і у відносинах
господарювання (підприємництва).
Світова практика свідчить, що роздержавлення власності може здійснюватися
двома основними формами — комерціалізацією і приватизацією. Характерною рисою
роздержавлення у формі комерціалізації є позбавлення держави функції управління
господарським використанням об'єктів власності. Досвід розвитку світової економіки
протягом останніх десятиріч показав, що зміст економічних відносин може бути
змінений у потрібному напрямі без зміни форми власності за рахунок раціонального
розподілу інших повноважень власності — розпоряджання, використання, управління,
права на розвиток об'єкта власності тощо. Функція форми власності (володіння) в
основному консервативна. Це контроль за збереженням та зростанням об'єкта
власності. Інша справа — господарське використання об'єкта власності. З ним
пов'язані повноваження розпоряджання та управління. У розвинутій економіці
доцільно розділяти ці функції. І цей поділ відбувається через відокремлення
повноважень контролю за збереженістю і зростанням власності від повноважень
управління її об'єктами у господарському використанні, або капіталу-власності від
капіталу-функції.
У командній економіці держава як власник основної частини капіталу
зосереджує у себе обидві ці функції. Вона виступає не тільки власником, а й
управляючим (менеджером). Комерціалізація як форма роздержавлення дає
можливість передати функцію управління недержавному підприємцю, а за державою
залишити лише функцію власника державних засобів виробництва. При цьому
продукція, створена користувачем таких засобів виробництва, переходить у його
власність. Він стає справжнім підприємцем, що несе повну відповідальність за своє
господарювання .
Комерціалізовані державні підприємства здійснюють свої відносини з іншими
суб'єктами господарювання на договірній основі, самостійно визначають, що і як
виробляти, кому і за якою ціною продавати, а прибуток, що залишається після сплати
податків та інших платежів у бюджет, надходить у власність господарюючого суб'єкта
(підприємця) і використовується на цілі, передбачені статутом. Але при цьому
залишається головна умова — його зобов'язання перед власником використовуваного
майна Забезпечувати збереженість цього майна і оплату за його користування.
При комерціалізації кардинально змінюється роль держави в економіці: вона
перестає управляти виробництвом і переходить до управління державною власністю.
Метою комерціалізації є створення реальних умов для перетворення державних
підприємств на вільних товаровиробників, формування раціонального конкурентного
середовища, посилення трудової, господарської і підприємницької діяльності.
Комерціалізація створює умови для перетворення державних підприємств на
повноцінних суб'єктів ринку, які самостійно визначають свою техніко-економічну,
виробничу, збутову та цінову політику.
Другою формою роздержавлення власності є приватизація. У найзагальнішому
вигляді її можна визначити як процес відчуження майна, що перебуває у власності
держави, на користь громадян та недержавних юридичних осіб. Тобто, приватизація
— це перехід від державної до різних форм недержавної власності.
Головною метою приватизації є ліквідація знеособленості власності,
забезпечення господарського ставлення до засобів виробництва, що означає
Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії
зацікавленість не тільки у високих поточних результатах використання засобів
виробництва, а й у їх ефективному самовідтворенні та примноженні.
Приватизація в Україні має свої особливості. Вони зумовлені станом економіки
на початку трансформаційних перетворень, що характеризується її тотальним
одержавленням, відсутністю вільних капіталів, що могли б бути використані для
приватизації, та нерозвиненістю ринкової інфраструктури. Ці обставини породили
суперечності приватизації. З одного боку, потреба у створенні умов для формування
приватного підприємництва вимагала здійснення приватизації відносно швидкими
темпами, щоб сформувати достатній прошарок самостійних господарюючих суб'єктів.
А з іншого боку, цей процес вимагав значної маси вільних грошових капіталів, щоб
здійснювати приватизацію державної власності. Розв'язання цієї суперечності було
досягнуто шляхом поєднання платних і безоплатних її форм. Саме у цьому поєднанні і
полягає основна особливість приватизації в Україні.
Концепцією приватизації передбачалося частину державного майна, що
підлягає приватизації, передати у власність громадян України безоплатно, рівними
частинами, а іншу частину приватизувати за гроші. Щоб забезпечити безоплатну
приватизацію, законодавством встановлювалися специфічні платіжні засоби, що
отримали назву приватизаційних паперів. Прийнятим у 1992 р. Законом «Про
приватизаційні папери» введено два види таких паперів — приватизаційні майнові
сертифікати, що використовувалися при приватизації майна державних підприємств,
та житлові чеки, за допомогою яких здійснювалася безоплатна приватизація
державного житлового фонду. Право на отримання приватизаційних паперів
отримував кожен громадянин України. Номінальна вартість їх була однакова для усіх.
Приватизаційні папери були специфічними платіжними засобами, використати
які можна було лише в процесі приватизації. Власник такого паперу, беручи участь у
приватизації державного майна, мав право частину ціни цього майна оплатити своїм
приватизаційним папером у розмірі його номіналу. Оскільки громадяни України
отримували такі папери безоплатно, а оплачували ними приватизоване майно, то
таким чином вони одержували частку державного майна безоплатно.
Практичне здійснення приватизації потребувало певного комплексу
взаємопов'язаних елементів, що складають механізм приватизації. Він включає
суб'єкти приватизації, її об'єкти, методи оцінки майна, що приватизується, способи та
порядок приватизації, платіжні засоби приватизації й порядок їх використання.
Суб'єкти приватизації визначені Законом «Про приватизацію майна державних
підприємств». Це державні органи приватизації, покупці, продавці та фінансові
посередники. Центральне місце займають державні органи приватизації, їх система
була сформована згідно із Законом «Про приватизацію майна державних
підприємств». Але в 1994 р. Указом Президента України «Про єдину систему органів
приватизації» вона була реорганізована і зараз включає Фонд державного майна
України, його регіональні відділення в Автономній Республіці Крим, обласних центрах
та містах Києві і Севастополі, а також представництва у районах та містах.
Фонд державного майна України здійснює державну політику у сфері
приватизації. Він розробляє і подає Кабінету Міністрів України проекти державних
програм приватизації, організовує і контролює їх виконання, змінює у процесі
приватизації організаційно-правову форму підприємств державної власності, зокрема
перетворюючи їх на відкриті акціонерні товариства, продає державне майно у процесі
його приватизації, укладає угоди з посередниками щодо організації підготовки до
приватизації та продажу об'єктів приватизації, видає ліцензії з метою залучення
іноземних інвесторів до процесу приватизації, здійснює інші передбачені
законодавством функції.
У системі державних органів приватизації важливе місце займає Контрольна
комісія Верховної Ради України з питань приватизації. Вона обирається з числа
народних депутатів України і здійснює систематичний контроль за виконанням
Державної програми приватизації, а також додержанням законодавства України про
приватизацію у нормативних актах з питань приватизації, які приймаються Кабінетом
Міністрів України, Фондом державного майна, Національним банком та іншими
уповноваженими органами. Крім того, вона здійснює контроль за діяльністю Фонду
державного майна України та інших державних органів приватизації, за створенням
державними органами умов для проведення приватизації, за порядком випуску,
розміщення та використання приватизаційних паперів, за додержанням
встановленого порядку приватизації державних підприємств, житла і землі, за
використанням коштів, що надійшли від приватизації майна.
Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії
Серед суб'єктів приватизації чільне місце займають покупці. За чинним
законодавством України ними можуть бути громадяни України, іноземні громадяни,
особи без громадянства, юридичні особи, зареєстровані на території України, та
юридичні особи інших держав. Що стосується юридичних осіб, то ті з них, які
зареєстровані на території України і мають у своєму майні частку державної власності
понад 25%, не можуть виступати покупцями у приватизації майна державних
підприємств. Крім того, законодавством передбачено, що окремі юридичні особи не
можуть бути покупцями об'єктів, перелік яких визначається Державною чи місцевими
програмами приватизації.
Одним із суб'єктів приватизації є продавець майна державних підприємств.
Ним, згідно з чинним законодавством, є Фонд державного майна України та його
структурні підрозділи. Саме вони укладають з покупцями державного майна угоди
купівлі-продажу, за якими майно переходить у власність покупця. У зв'язку з тим, що
основним способом приватизації середніх та великих підприємств є продаж акцій
відкритих акціонерних товариств, створених на їх основі, на початку 1995 р.
сформовані центри сертифікатних аукціонів. Юридичний статус цих центрів
визначається «Положенням про центри сертифікатних аукціонів», затвердженим
постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про центри
сертифікатних аукціонів» від 24 лютого 1995 р. Такі центри створено для
забезпечення продажу акцій відкритих акціонерних товариств та інших об'єктів
приватизації, їх мережа складається із Українського центру аукціонів, регіональних
центрів сертифікатних аукціонів у Автономній Республіці Крим, областях і містах Києві
та Севастополі, а також їх представництв у містах та районах.
Важливе місце серед суб'єктів приватизації займають фінансові посередники.
Ними, згідно з чинним законодавством, є інвестиційні фонди та компанії і довірчі
товариства. Вони наділяються функцією посередництва при використанні
громадянами України приватизаційних паперів.
Складовими елементами механізму приватизації є її об'єкти, їх визначення
ґрунтується на принципі: «дозволено те, що не заборонено законом». Тому чинне
законодавство визначає обсяг державного майна, що не підлягає приватизації.
Перелік таких об'єктів визначається Законом «Про приватизацію державного майна» і
конкретизується державними програмами приватизації, що затверджуються
Верховною Радою України. Всі об'єкти державної власності, що не входять до
визначеного названими законодавчими актами переліку, можуть бути приватизовані.
Об'єкти приватизації класифікуються залежно від їх вартості на групи А, Б, В і Г.
До групи А входять об'єкти так званої малої приватизації, вартість яких менша 1
млн. грн.
Групи Б і В складають підприємства вартістю від 1 млн. до 700 млн. грн., а
Група Г включає великі підприємства, ціна яких перевищує 700 млн. грн.
Крім того, виділяють групи Д і Е. До групи Д включаються законсервовані
об'єкти та об'єкти незавершеного будівництва, а групу Е складають частки (паї та
акції), що належать державі у майні підприємств із змішаною формою власності.
Механізм приватизації включає також її способи. На практиці найчастіше
використовувалися викуп об'єктів малої приватизації (група А) їх працівниками, викуп
державного майна, зданого в оренду з викупом, викуп державного майна, зданого в
оренду, а також продаж на аукціоні за комерційним і некомерційним конкурсом та
продаж акцій відкритих акціонерних товариств, створених на основі майна державних
підприємств. Приватизація середніх і особливо великих підприємств відбувається
через продаж акцій після їх корпоратизації. Цей спосіб був основним І при
приватизації через майнові приватизаційні папери.
Важливу роль у процесі приватизації відіграє оцінка майна, що приватизується.
Спочатку її здійснювали за залишковою вартістю основних фондів. Однак інфляція
зробила такий метод оцінки невигідним для держави, бо ціна об'єктів значно
зменшувалася. Тому перейшли до експертної оцінки об'єктів приватизації
спеціальними оцінювачами, ліцензія яким видавалася Фондом державного майна
України. Зараз така оцінка здійснюється на підставі Закону «Про оцінку майна,
майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» від 12 липня 2001 р.
Процес приватизації в Україні розпочався з 1992 р. після прийняття ряду
законів, що його регулювали, і проходив у кілька етапів. До 1995 р. приватизація
відбувалася повільно, було приватизовано лише 9 тис. об'єктів малої приватизації та
2600 середніх і великих підприємств. Переломним став 1995 p., коли приватизація
прискорилася, набрала масовості. Протягом 5 років змінили форму власності понад 18
Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії
тис. об'єктів загальнодержавної та 49 тис. об'єктів комунальної власності. Переважна
більшість малих підприємств перейшла у недержавну власність. У сфері торгівлі та
побутового обслуговування понад 90% підприємств стали недержавними. Змінили
форму власності й понад 11 тис. великих та середніх підприємств. На початок 2000 р.
на 11,5 тис. підприємств частка приватної власності перевищила 70%, а понад 8 тис. їх
не мають у своєму майні державної частки. Цей період характеризується і
розгортанням масової приватизації з використанням приватизаційних сертифікатів.
Переважна більшість власників використала їх для придбання державного майна.
Головним підсумком цього етапу приватизації було набрання ним незворотного
характеру. Почався реальний процес формування приватної власності як однієї з умов
ринкової трансформації економіки. Масив приватизованого майна досяг розмірів, що
унеможливлюють масову націоналізацію І гарантують незворотний перехід економіки
України на ринкові механізми функціонування. Однак істотного впливу на
ефективність економіки приватизація не здійснила, адже не досягла основної мети —
підвищення ефективності виробництва. Нерідко приватизація відбувається
формально, не супроводжується поліпшенням менеджменту та збільшенням
інвестицій до приватизованого сектора економіки. Значна частина приватизованих
об'єктів використовується із спекулятивною метою. Недосконалість фондового ринку
не дозволяє сформувати ефективного власника корпоратизованих підприємств.
Потреба усунення цих недоліків приватизації та початок приватизації
стратегічних підприємств зумовили перехід до нового етапу приватизації, що одержав
назву етапу грошової приватизації. Основними цілями його визначено:
1) створення ефективного власника, тобто умов, за яких розв'язується проблема
інвестицій у приватизовані об'єкти та формування ефективного менеджменту;
2) збільшення доходів державного бюджету;
3) формування великого національного капіталу шляхом виведення його з «тіні»;
4) залучення іноземних інвестицій та запобігання іноземній експансії.
Головним завданням на цьому етапі є забезпечення умов для підвищення
ефективності економіки. Важливе місце тут належить удосконаленню як
законодавчої, так і нормативної бази самого процесу приватизації і функціонування
приватизованих підприємств.
4. Демонополізація економіки у період ринкової трансформації
Загальновідомо, що ринковий механізм регулювання економіки поряд з
приватною власністю і вільними цінами включає такий елемент, як конкуренція. Його
можна порівняти з мотором машини, без якого вона працювати не може. Таким
«мотором» ринкового механізму є конкуренція. Без неї ринкова економіка не буде
функціонувати нормально. Тому одним із завдань, що розв'язуються у процесі
ринкової трансформації командної системи, є створення конкурентного середовища.
Лише через роздержавлення власності це завдання розв'язати неможливо. Його
реалізація пов'язана з демонополізацією економіки.
Необхідність демонополізації як напряму створення конкурентного середовища
зумовлюється специфікою командної економіки, яка була не лише тотально
одержавленою, а й тотально монополізованою. Економіці колишнього СРСР (а отже й
України як її складової частини) був притаманний особливий тип монопольного
господарства. Це була монополія державної власності за змістом та чиста монополія
за формою, яка проявлялася у тому, що головну роль в економіці відігравали кілька
підприємств-гігантів, які, будучи державними, ні в яку конкуренцію між собою не
вступали. Таке становище було як у сфері виробництва, так і у фінансовій та торгово-
розподільчій сферах.
Особливістю монополізму колишньої радянської економіки було те, що він виник
не стихійно, як це було характерно для країн ринкової економіки, а цілеспрямовано
формувався державою, бо лише такий господарський механізм забезпечував як
централізоване управління економікою, так і підтримку політичної системи, що
існувала в країні.
Це й зумовило докорінну відміну монополізму в радянській економіці від
монополізму в країнах ринкової економіки.
По-перше, в останніх монополізм виник на основі ринкових механізмів, за умов
ринку. Монополізм у СРСР був породжений державою і по суті виключав реальні
ринкові механізми господарювання, робив товарно-грошові відносини формальними.
Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії
По-друге, у країнах ринкової економіки монополії не пов'язані між собою, тоді як
у командній економіці монополізм одних галузей зумовлює монополізм інших і
монополізм всієї економіки.
По-третє, між монополіями країн ринкової економіки існує конкуренція, тоді яку
командній економіці монополізм несумісний з конкуренцією.
Отже, особливості монополізму командної економіки унеможливлюють його адаптацію
в перехідний період, а зумовлюють необхідність його радикальної перебудови або
демонополізації. Якщо у країнах соціальне орієнтованої економіки йдеться про
обмеження монополізму, або антимонопольну діяльність, то при переході до ринкової
економіки цього замало, необхідні радикальні заходи, спрямовані на демонтаж
тотального державного монополізму в усіх сферах економіки. Вони і є змістом того
процесу, який називається демонополізацією економіки. Для створення конкурентного
середовища в економіці необхідне зниження рівня монополізації товарних ринків,
обмеження зловживання монопольними суб'єктами економіки, усунення впливу
державних галузевих органів управління та фінансово-кредитного механізму на
виробництво, розподіл і обмін продукції, зменшення залежності господарюючих
суб'єктів від державних управлінських структур, захист інтересів підприємців та
споживачів від монопольної діяльності, її попередження і обмеження, адаптація
менеджменту на усіх рівнях економіки до ринкових умов.
Об'єктами демонополізації є,
по-перше, монополізовані товарні ринки, тобто ринки, на яких діє хоча б одне
монопольне утворення, або на які обмежується доступ нових господарюючих
суб'єктів.
по-друге, до них належать господарюючі суб'єкти, що займають монопольне
становище на ринку як у виробничій, так і в інших сферах.
по-третє, такими об'єктами є державні організаційні структури монопольного
типу, тобто об'єднання державних підприємств, створені, як правило, на основі
колишніх міністерств і наділені державними повноваженнями щодо здійснення
окремих функцій виконавчої влади (управління майном, доведення державного
замовлення, централізованого розподілу ресурсів).
Способи демонополізації економіки в Україні:
по-перше, децентралізація державного управління економікою. Вона
здійснюється шляхом реорганізації або ліквідації державних організаційних структур
монопольного типу, основними ознаками яких є наявність централізованої форми
доведення завдань з номенклатури та обсягів виробництва продукції, її розподілу і
продажу споживачам, закріплення права управління майном господарюючих суб'єктів,
що входять до його складу, встановлення цін на продукцію цієї організаційної
структури. Для цього також необхідні: розмежування функцій управління між різними
органами влади і управління, обмеження та регламентування функцій центральних і
місцевих органів державної влади, органів місцевого та регіонального
самоврядування стосовно господарюючих суб'єктів і позбавлення зазначених органів
функцій, не властивих органам державного управління, а також права втручатися у
господарську діяльність підприємств, а також скорочення кількості галузевих органів
державної виконавчої влади. Лише протягом 1997— 1999 pp. у такий спосіб було
створено 2112 нових суб'єктів господарювання.
по-друге, демонополізації економіки — зниження або зняття бар'єрів, що
обмежують доступ господарюючих суб'єктів на існуючі товарні ринки. Його реалізація
здійснюється за рахунок скорочення переліку товарів, що підлягають квотуванню та
ліцензуванню, обмеження переліку видів підприємницької діяльності, що ліцензуються
або є державною монополією, скасування або обмеження податкових, кредитних та
інших пільг, що надаються державою монопольним утворенням, припинення анти-
конкурентних дій господарюючих суб'єктів щодо підтримання бар'єрів вступу до
ринку інших суб'єктів. У результаті здійснення заходів щодо зниження та зняття
бар'єрів, обмежуючих вступ господарюючих суб'єктів на існуючі товарні ринки, за 1997
—1999 pp. на монополізованих ринках України з'явилися 224 нові господарські
одиниці.
по-третє, демонополізація здійснюється і через стимулювання вступу на
монополізовані товарні ринки нових, господарюючих суб'єктів. Це такий спосіб
демонополізації, за яким господарюючим суб'єктам, що вступають на монополізовані
товарні ринки, з метою заінтересованості надаються певні пільги щодо
оподаткування, кредитування, розміщення державних замовлень тощо. Це також і
стимулювання інвестицій, в тому числі й іноземних, спрямованих на зниження рівня
Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії
монополізації ринків і надання державної підтримки створюваним у процесі конверсії
ВПК новим господарюючим суб'єктам. Завдяки цьому способу протягом 1997—1999 pp.
на монополізовані ринки вступили 147 нових суб'єктів.
по-четверте, демонополізації економіки є поділ державних монопольних
утворень через створення, кількох нових самостійних господарюючих суб'єктів на
основі структурних підрозділів таких об'єднань. Такий поділ, як правило, здійснюється
у процесі роздержавлення власності за наявності таких обставин, як відсутність
тісного технологічного зв'язку між; підприємствами та структурними підрозділами, що
входять до об'єднання, або коли вони автономно виробляють подібну продукцію. Цей
спосіб не повинен стосуватися так званих природних монополій. Невиправданий він і
тоді, коли розукрупнення призведе до зниження ефективності використання
виробничого потенціалу або погіршення якості та конкурентоспроможності продукції.
За 3 роки (1997—1999) було здійснено поділ 94 державних монопольних утворень.
У процесі демонополізації економіки використовується й такий спосіб, як
ліквідація державних організаційних структур монопольного типу. Це стосується
об'єднань, що включали самостійні, але підпорядковані їм підприємства.
Демонополізація здійснювалася через ліквідацію такого об'єднання як організаційної
структури і одержання підприємствами, що входили до її складу, статусу юридичної
особи. У такий спосіб здійснювалася демонополізація об'єднань типу «Укрмолоко»,
«Укрцукор», «Укртютюнпром» тощо.
Важливу роль у демонополізації відіграє створення відповідної законодавчої та
нормативної бази. За період після отримання незалежності в Україні було прийнято 4
закони щодо регулювання процесів демонополізації. Це уже згадувані закони «Про
обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції», «Про
Антимонопольний комітет України», «Про захист від недобросовісної конкуренції»,
«Про захист економічної конкуренції». Крім того, було видано кілька указів
Президента і прийнято ряд постанов Кабінету Міністрів України, з проблем
демонополізації економіки. Антимонопольним комітетом України розроблений масив
нормативних документів щодо демонополізації економіки і проведено значну роботу з
її практичного здійснення. Результатом було істотне зниження рівня монополізації
економіки України. На початок нового тисячоліття кількість монополізованих
загальнодержавних ринків становила 584 проти 700 у 1994 р. Однак залишається ще
4185 регіональних та локальних ринків, на яких монопольне становище мають 3395
суб'єктів господарювання. Найчисельнішою групою монополізованих є ринки
природних монополій. Підприємствами монополізованих галузей економіки, таких як
електроенергетика, залізничний транспорт, зв'язок, трубопроводи, чорна і кольорова
металургія тощо виготовляється понад 1/3 реалізованої промислової продукції. Одна з
причин такого стану — у слабому законодавчому та нормативному забезпеченні
процесів демонополізації і необхідності прискорення формування такої бази.
5. Структурна перебудова економіки України
Важливе місце у ринковій трансформації економіки України посідає ЇЇ
структурна перебудова. Економіка — це складна структуризована система, окремі
елементи якої відповідно взаємозв'язані, що визначає якість функціонування системи
у цілому. Вона відповідає певним цілям соціально-економічного розвитку країни.
Структура економіки України в період перебування у складі СРСР була підпорядкована
цілям розвитку СРСР і колишньої РЕВ. Для неї були характерні незбалансованість між:
окремими елементами, висока частка галузей, що виробляли проміжний продукт,
недостатня соціальна орієнтованість. Структурні пропорції, що склалися на момент
одержання Україною незалежності, не відповідають новим цілям, які постали перед
країною як самостійною державою, та не відповідають потребам людини, не
забезпечують їй нормальних умов життя. Частка споживчих товарів у загальному
обсязі промислового виробництва не перевищувала 1/3, тоді як у розвинутих країнах
ринкової економіки вона дорівнює 50—60 %. Сектор послуг — одна з найважливіших
сфер сучасної соціальне орієнтованої економіки — становив менше як третину
валового внутрішнього продукту, тоді як у розвинених країнах він займає від
половини до двох третин.
Структурна недосконалість доповнюється науково-технічним відставанням
багатьох галузей матеріального виробництва, їх низькою товарністю щодо
виготовлення кінцевої продукції, сировинною та напівфабрикатною спрямованістю
експорту, залежністю від монопольного імпорту енергоресурсів та деяких інших
Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії
особливо важливих видів сировинних ресурсів, переважно військовою орієнтацією
машинобудівного комплексу. Ресурсомісткий та переважно витратний характер
виробництва, здійснюваного на основі дешевих ресурсів колишнього СРСР, значно
знижує конкурентоспроможність українських товарів те тільки на зовнішніх ринках, а
й усередині країни.
Структурі економіки України притаманні й територіальні диспропорції, що
виявляються у різних рівнях економічного розвитку регіонів, недосконалість галузевої
структури більшості регіональних господарських комплексів та нераціональність
використання їх природно ресурсного та виробничого потенціалу. Диференціація у
рівнях виробництва промислової і сільськогосподарської продукції у розрахунку на
душу населення між; областями країни перевищує 2 рази.
Отже, успадкована від Радянського Союзу структура економіки не відповідає
новим цілям, що постали перед Україною як самостійною державою, бо не забезпечує
її економічну незалежність, не сприяє підвищенню конкурентоспроможності власного
виробництва і не сприяє входженню України у систему світогосподарських зв'язків як
рівноправного партнера. Цим і зумовлюється потреба зміни структурних пропорцій,
що склалися в економіці України на момент отримання незалежності, з одночасним
підвищенням рівня технічної оснащеності виробництва. Заходи, спрямовані на
реалізацію таких трансформацій, і є змістом структурної перебудови економіки.
Мета такої перебудови — створення на основі досягнень науково-технічного
прогресу високоефективної соціально орієнтованої економіки, що забезпечує високу
якість життя населення, активну мотивацію його трудової та підприємницької
діяльності, економічну безпеку і незалежність України як самостійної держави.
Реалізація цієї мети передбачає розв'язання комплексу найважливіших
взаємопов'язаних цілей.
По-перше, стимулювання ділової активності підприємців й усього населення у
відродженні національної економіки за рахунок її оптимізації та удосконалення
механізмів господарювання.
По-друге, запровадження нових технологій, активізація інноваційної діяльності
на шляху до науково-технологічного оновлення виробництва в усіх галузях й на усіх
рівнях з метою зниження ресурсомісткості виробництва і підвищення його техніко-
економічних показників, а отже, підвищення конкурентоспроможності економіки.
По-третє, розширення ринків за рахунок входження до пріоритетних й
ефективних для національної економіки секторів світового ринку та активізації
внутрішнього ринку шляхом підвищення рівня збалансованості виробництва.
По-четверте, посилення соціальної орієнтації економіки та оздоровлення
довкілля, що створює умови для істотного поліпшення умов життєдіяльності
населення України.
Досягнення визначених головною метою структурної перебудови цілей
зумовлює і її основні параметри. Це, по-перше, формування макроекономічних
пропорцій, адекватних соціально-орієнтованій ринковій економіці. Такі пропорції
повинні забезпечувати, з одного боку, сприятливі умови для підвищення темпів
зростання валового внутрішнього продукту як основного показника, що визначає
ресурсні можливості економіки, а, з іншого — ефективне його використання у таких
сферах, як кінцеве споживання, інвестиції та зовнішня торгівля. Щоб створити такі
пропорції, потрібно стабілізувати й поступово підвищувати темпи економічного
розвитку, ефективність виробництва, насамперед за рахунок зниження його
матеріаломісткості, і сформувати галузеву структуру виробництва валового
внутрішнього продукту, наближену до структури розвинутих країн.
Другим напрямом структурної перебудови економіки є розвиток науково-
технічного потенціалу, максимальне спрямування його на розроблення, освоєння та
широке використання принципово нових машин, технологій та матеріалів. Для
реалізації цього напряму потрібно зберегти кадровий та науково-технічний потенціал
держави, створити умови для розвитку тих науково-дослідних установ, що
забезпечують розвиток прогресивних галузей економіки, та диверсифікувати науково-
технічний потенціал військово-промислового комплексу.
Третім напрямом структурної перебудови є радикальна зміна принципів
природокористування. Це підвищення ефективності використання природних
ресурсів, перехід на екологічно чисті технології, виведення з дії екологічно
недосконалих та небезпечних виробництв.
Структурна перебудова має здійснюватися за деякими основними принципами.