Чепінога В.Г. Основи економічної теорії

Подождите немного. Документ загружается.

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

тривалість яких від 48 до 55 років. За визначенням Кондратьева, великі цикли можна

розглядати як порушення та відновлення економічної рівноваги тривалого періоду.

Проблеми довгих хвиль досліджували відомі економісти, серед яких Й.

Шумпетер, С. Кузнець, П. Самуельсон, К. Кларк. Щодо причин довгих хвиль, єдності

думок немає. М. Кондратьев вважав, що вони обумовлені внутрішнім чинником

економічного зростання, зокрема різною тривалістю функціонування господарських

благ, на виробництво яких потрібно витратити різний час і нагромадити необхідний

капітал. Близькою до такої є позиція Й. Шумпетера, який вважав, одо головну роль у

механізмі довгих хвиль відіграють хвилі технічних нововведень і відповідні зміни

інноваційної активності підприємців.

Матеріальну основу довгих хвиль складає структурне оновлення

технологічного способу виробництва, що здійснюється у двох напрямах. По-перше,

еволюційно, шляхом удосконалення наявної технології, а, по-друге, революційне, у

результаті якісних змін у техніці й технології та їх матеріалізації у виробництві.

Перший напрям дозволяє використати потенціал наявних технологій і підготувати

умови для якісного стрибка у їх розвитку. При другому здійснюється перехід до

принципово нових технологій, які розширяються, замінюючи старі. Ці процеси є

основними у розвитку продуктивних сил, зумовлюючи перехід на якісно новий рівень й

інших їх елементів.

Довгі хвилі включають дві фази — знижувальну і висхідну. У першій

відбувається зміна базисних технологій та технологічних структур виробництва. Вона

триває до 25 років і включає кілька середніх і малих циклів. Характерною її

особливістю є наявність таких економічних криз, що зумовлюють перехід як до

принципово нових технологій, так і до суттєвих змін в економічній системі,

насамперед, в економічних відносинах. Прикладом є криза 1929— 1933 pp., яка

поклала початок переходу до державного регулювання ринкової економіки.

Друга фаза — висхідна — є періодом тривалого піднесення науково-технічного

та економічного розвитку і триває до ЗО років. У ній відбувається масове поширення

нових технологій, структурні зміни в економіці, загальне підвищення ефективності

виробництва. Водночас закладаються основи суперечностей, що викликають нову

велику хвилю. Врахування «довгих хвиль» економічного розвитку може бути

важливою умовою підвищення рівня наукової обґрунтованості довгострокових

прогнозів розвитку економіки.

3. Безробіття, його типи та наслідки

Циклічність розвитку економіки, періодичне повторення економічних криз

породжують у суспільстві такі негативні явища, як безробіття та інфляцію, що суттєво

впливають на становище членів суспільства, зумовлюють гострі соціальні проблеми.

Безробіття як явище соціально-економічного життя суспільства тісно пов'язане

із зайнятістю. У сучасному суспільстві громадяни мають право на працю, що

декларується конституціями майже усіх країн світу. Кожна особа має право вільно

розпоряджатися своєю здатністю до праці, примусова праця забороняється. Реалізація

права на працю пов'язана із зайнятістю. Це діяльність осіб, спрямована на

задоволення особистих та суспільних потреб через одержання від неї доходу, яка

суворо регламентується законодавством. В Україні правові норми у сфері зайнятості

встановлені у Конституції, Законі «Про зайнятість населення» та інших законодавчих і

нормативних актах.

Зайнятість пов'язана з такими поняттями, як працездатне та непрацездатне

населення, економічно активне населення і безробіття. Усе населення будь-якої країни

поділяється на працездатне і непрацездатне. До працездатних належать особи певної

вікової групи, що не мають протипоказань до участі у трудовій діяльності, незалежно

від того, беруть вони участь у суспільному виробництві чи НІ. Склад працездатного

населення визначається у кожній країні законодавством. В Україні це чоловіки у віці

від 16 до 60 років і жінки віком від 16 до 55 років. До нього не належать особи, які

мають фізичні чи інші вади, що виключають можливість участі у праці. Це непрацюючі

інваліди першої та другої груп, та непрацюючі особи, які одержують пенсію на

пільгових умовах. Оскільки не всі працездатні займаються трудовою діяльністю,

виділяють економічно активне і економічно неактивне населення. До складу

економічно неактивного населення входять такі групи:

1)учні, студенти і курсанти, що навчаються стаціонарно в навчальних закладах;

2)пенсіонери;

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

3)особи, зайняті веденням домашнього господарства, в т. ч. ті, хто здійснює

догляд за дітьми та хворими;

4)ті, хто втратив надію на роботу і перестав її шукати;

5)особи, яким немає необхідності працювати (незалежно від джерела їх

доходу).

Економічно активне населення (у західній економічній літературі нерідко

використовується термін «робоча сила») — це та частина працездатного населення,

яка пропонує свою здатність до праці для виробництва товарів та послуг. Вона

включає осіб, що зайняті в економіці, та тих, хто не має роботи в даний момент, але

бажає її отримати, тобто шукає роботу. До цієї категорії належать усі наймані

працівники, що мають роботу, зайняті власною справою та військовослужбовці. Це —

зайняте населення.

Другу групу складають працездатні особи, які не мають роботи або заняття, що

приносять доход, шукають роботу і готові до неї приступити та навчаються за

направленням служби зайнятості.

Основу економічно активного населення становить зайняте населення. Саме

воно здійснює економічну діяльність, створює товари та послуги. Залежно від статусу

у системі трудових відносин у складі зайнятого населення виділяють дві групи: ті, які

працюють за наймом і ті, які самостійно забезпечують себе роботою.

Другою складовою економічно активного населення є безробіття. Це таке

соціально-економічне явище, коли працездатне населення не може знайти роботу.

Відповідно до методології Міжнародної організації праці, безробітними вважаються

особи у віці від 15 до 70 років, які не мають роботи (прибуткового заняття), шукають

роботу або намагаються організувати власну справу, готові приступити до роботи.

Частку безробітних визначають як різницю між кількістю економічно активного та

кількістю зайнятого населення. Облік безробітних здійснюється шляхом обстеження

домогосподарств, реєстрації безробітних або обліку виплат по безробіттю. У більшості

країн, в т.ч. і в Україні, до безробітних відносять осіб, зареєстрованих у державних

органах зайнятості як таких, що шукають роботу і в даний момент її не мають. У нашій

країні, згідно із законодавством, статус безробітного з визначенням права на

допомогу по безробіттю надається на восьмий день після реєстрації громадянина у

центрі зайнятості як такого, який шукає роботу. Громадяни, які були звільнені за

ініціативою адміністрації у зв'язку з реорганізацією, ліквідацією підприємства або

скороченням штату, щоб не втратити гарантії щодо соціального захисту, повинні

зареєструватись у службі зайнятості протягом 7 днів з моменту звільнення.

Безробіття має складну структуру. Воно включає тих, хто втратив роботу в

результаті звільнення; тих, хто добровільно залишив роботу; осіб, які прийшли на

ринок праці після тривалої перерви у роботі, та тих, хто вперше вийшов на ринок

праці. Визначається як загальна кількість безробітних, так і рівень безробіття, яке є

відношенням кількості зареєстрованих безробітних або виявлених у процесі

обстеження безробітних до економічно активного населення.

Починаючи з 80-х років минулого століття виникла нова трактовка суті і причин

безробіття. Вводиться поняття природного безробіття, або природної норми

безробіття. До нього включається так зване фрикційне та структурне безробіття.

Фрикційне безробіття зумовлене переходом з однієї роботи на іншу або пошуком нової

роботи. Тобто, це безробіття під час пошуку роботи. Його вважають рівним кількості

вакансій з тих самих професій на місцевому ринку праці. Таке безробіття неминуче.

Структурне безробіття — це безробіття, при якому є вільні робочі місця, але

вони не можуть бути зайняті безробітними через невідповідність їх кваліфікації

вакантним робочим місцям. Така невідповідність, насамперед, зумовлюється

структурними змінами в економіці.

З природним безробіттям пов'язана повна зайнятість. Якщо безробіття

обмежується його природним рівнем, то в економіці забезпечується повна зайнятість.

При перевищенні цього рівня зайнятість стає неповною, виникає безробіття, що

називається циклічним. Це безробіття зумовлене спадом в економічному циклі, коли

зайнятість у зв'язку з цим зменшується. Реальний обсяг національного продукту, що

виробляється при повній зайнятості, називається виробничим потенціалом економіки,

або потенційним обсягом виробництва.

За сучасних умов більшість економістів схиляється до думки про негнучкість

безробіття у ринковій економіці. Його види різноманітні. Крім розглянутих

фрикційного, структурного та циклічного безробіття виділяють такі види, як

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

добровільне і вимушене, приховане і застійне, технологічне, сезонне, відкрите та

очікуване безробіття.

Добровільне безробіття — це безробіття, пов'язане з пошуком роботи, яка б

відповідала запитам особи, що її шукає. Воно виникає тоді, коли працівник

добровільно відмовляється від роботи, переважно у зв'язку з тим, що його не

влаштовує пропонований рівень заробітної плати або умови праці. З підвищенням

рівня освіти робочої сили цей вид безробіття має тенденцію до збільшення.

Вимушене безробіття пов'язане з низькою еластичністю заробітної плати. Коли

вона висока, пропозиція праці буде високою і частина працівників стане вимушено

безробітними. До вимушеного безробіття належить і циклічне безробіття, коли

працівників звільняють з роботи за умов циклічного спаду. Певною мірою до

вимушеного належить І структурне безробіття, оскільки відбувається скорочення

робочих місць і працівники, що їх займали, за попередньою професією не можуть

влаштуватися на роботу.

Приховане безробіття включає людей, які працюють неповний робочий день або

тиждень, маючи бажання працювати у повну силу, а також працівників, які втративши

роботу, не стають на офіційний облік безробітних або припиняють пошук роботи.

Особливо поширений цей вид безробіття в аграрному секторі економіки.

Застійне безробіття охоплює частину працівників, які мають випадкові

заробітки без постійної зайнятості. Це, як правило, некваліфіковані працівники.

Особливо значна частка таких безробітних у слаборозвинутих країнах. Безробіття, що

є результатом запровадження в процесі економічного зростання працезберігаючих

технологій, називається технологічним. Сезонне безробіття пов'язане із сезонним

характером економічної діяльності в деяких галузях виробництва. До них,

насамперед, належать сільське господарство, будівництво та туризм.

Стосовно країн, що розвиваються, використовується термін відкритого

безробіття. Він означає ситуацію, за якої особа визнає, що у неї немає роботи, та

реєструється у відповідних органах зайнятості. Цей термін використовується, щоб

відрізнити повністю безробітних від тих, хто може розглядатись як безробітний через

низьку продуктивність.

Безробіття — складне соціально-політичне явище, що негативно впливає як .на

економіку, так і на соціальну сферу суспільства. Негативний вплив на економіку

пов'язаний із тим, що із діючих виключається частина такого чинника виробництва, як

праця. Коли люди залишаються без роботи, це означає, що виробництво скорочується,

а суспільство несе втрати через недобір продукції. Американський економіст А. Оукен

виявив емпіричний зв'язок між: циклічними змінами ВВП і безробіттям. Він полягає у

тому, що підвищення рівня безробіття на 1 % понад його природну норму призводить

до того, що реальний обсяг ВВП зменшується порівняно з потенційно можливим на 2—

2,5 %. Ця залежність отримала назву закону Оукена.

Наслідки безробіття виявляються і у його впливі на інфляцію. Цей зв'язок

вперше був виявлений англійським економістом Е. Філліпсом у 1958 р. і одержав назву

«крива Філліпса». Суть його у тому, що підвищення цін супроводжується зменшенням

рівня безробіття і навпаки. Цей висновок використовувався в економічній політиці для

регулювання безробіття шляхом підвищення цін. Однак пізніше представники

монетаризму показали, що цей зв'язок характерний лише для короткострокового

періоду, а в довгостроковому періоді зміна цін на рівень безробіття не впливає і крива

стає вертикальною.

Негативні наслідки безробіття виявляються і в соціальній сфері. Насамперед,

його зростання спричинює зменшення доходів людей найманої праці, погіршення їх

матеріального становища. Зростають і моральні втрати. Люди, які втратили роботу,

нерідко втрачають і життєві інтереси, що виявляється у збільшенні психічних

захворювань і випадків суїциду, поширенні алкоголізму і наркоманії. Дослідження

вчених показують, що травма, спричинена втратою роботи, за рівнем стресу

відповідає смерті близького друга. Загальним наслідком цих негативних явищ є

зростання страху та втрата людської гідності. А масове безробіття може призвести до

соціальних катаклізмів, про що свідчить приклад Німеччини 30-х років і Чілі — початку

70-х років минулого століття. І не випадково відомий американський економіст,

лауреат Нобелівської премії Пол Семюелсон вважає безробіття головною соціальною

бідою ринкової економіки.

Такий вплив безробіття на соціально-економічне життя суспільства зумовлює

потребу у заходах щодо його регулювання, або політику зайнятості. Вона включає

систему заходів, що здійснюються державою щодо регулювання зайнятості і надання

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

потерпілим від безробіття певної допомоги — збільшення робочих місць, скорочення

тривалості робочого дня і робочого тижня, обмеження пропозиції на ринку праці тощо.

В Україні подібні заходи здійснює Державна служба зайнятості.

Друга група заходів стосується соціальної підтримки безробітних. Основним

серед них є страхування по безробіттю. У більшості розвинутих країн формуються

фонди страхування по безробіттю (в Україні це Державний фонд зайнятості

населення). Кошти до цих фондів надходять за рахунок внесків підприємців, самих

працівників та держави. Розміри допомоги нараховуються за двома методами: як

фіксовані виплати або як відсоток до заробітної плати, яку безробітний отримував на

останньому місці роботи. В Україні, згідно з чинним законодавством, особам, які

зареєстровані безробітними у службі зайнятості, матеріальна підтримка надається у

вигляді виплати допомоги по безробіттю, матеріальної допомоги в період

професійного навчання, одноразової матеріальної допомоги членам сім'ї, які

перебувають на утриманні безробітного, тощо. Розмір допомоги по безробіттю

коливається у межах 75— 50 % середньої заробітної плати, яку безробітний

одержував на останньому місці роботи. В усіх випадках він не повинен бути меншим

за мінімальну заробітну плату.

4. Інфляція: суть, види, причини і наслідки

Циклічність економічного розвитку пов'язана із таким явищем, як інфляція. В

найзагальнішому вигляді під інфляцією розуміють стійке зростання загального рівня

цін протягом тривалого періоду часу. При цьому зростання цін стосується не окремих

груп товарів, а виступає як підвищення загального рівня цін. Якщо ціни на певні групи

товарів періодично підвищуються, це ще не означає інфляцію — ціни можуть зростати

і через підвищення якості товару. Інфляція ж означає не тільки підвищення цін, а й

зумовлене ним знецінення грошей, зменшення їх купівельної здатності. Тому можна

сказати, що інфляція — це дисбаланс між сукупним попитом і сукупною пропозицією,

що виявляється у загальному підвищенні рівня цін. Отже не можна пов'язувати

інфляцію лише з грошовим обігом. Вона породжується цілим комплексом чинників, що

впливають, на економічний розвиток, порушуючи макроекономічну рівновагу.

Підтвердженням є той факт, що інфляція можлива і без загального зростання цін за

умов дефіцитності товарів та послуг або зміни структури пропозиції на користь

дорожчих товарів.

Показником інфляції є індекс цін, одним з яких є індекс споживчих цін.

Визначається він за допомогою методу кошика споживчих товарів — набору певних

товарів та послуг, вартість якого визначається у поточних цінах для кожного періоду.

Порівнюючи вартість такого кошика за різні періоди часу, визначають, як змінився

рівень цін. Якщо, наприклад, у 2000 р. вартість його становила 1000 грн., а у 2001 р. —

1100 грн., то індекс цін визначається так:

1100

------- х 100 = 110 %

1000

Отже, ціни у 2001 р. зросли порівняно із попереднім роком на 10 %.

Використовуються й інші індекси, наприклад індекс цін Пааше.

Інфляцію вимірюють і за допомогою показника, що називається темпом

інфляції. Визначається він за такою формулою:

Індекс цін (рік t ) – Індекс цін (рік t -1)

Темп інфляції (у році t) = ----------------------------------------------------

Індекс цін (рік t -1)

Залежно від критерію класифікації розрізняють кілька видів інфляції. За

критерієм темпу зростання цін виділяють помірну, або повзучу, галопуючу та

гіперінфляцію. Повзуча інфляція— це повільна, але постійна інфляція, її річний темп не

перевищує 10 %. При галопуючій інфляції ціни зростають від 20 до 200 % на рік. За

умов такої інфляції при укладанні контрактів їх прив'язують до індексу цін або

оцінюють у вільно конвертованій валюті. Гіперінфляція — це швидко зростаюча

інфляція, при якій ціни за місяць зростають у багато разів. Такою була інфляція в

Україні у 1993 p., коли споживчі ціни зросли протягом року майже у 103 рази, тобто в

середньому за місяць підвищувались на 47 %.

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

Залежно від співвідношення зміни цін по різних товарних групах, тобто

зростання цін, виділяють збалансовану і незбалансовану інфляцію. При збалансованій

інфляції співвідношення цін на різні групи товарів залишаються відносно сталими.

Така ситуація для бізнесу не дуже страшна, бо темп підвищення цін рівномірний. І при

укладанні угод його можна врахувати. За умов незбалансованої інфляції ціни на різні

товари змінюються неоднаковими темпами. Така інфляція дуже небезпечна для

підприємців.

Розрізняють види інфляції і за критерієм її передбачуваності. Це очікувана і

неочікувана інфляція. Очікуваною є інфляція, коли її темпи можна прогнозувати на

підставі показників у попередньому періоді, а отже, розробити методи адаптації до

неї. Неочікувана, або непомітна, інфляція пов'язана із суттєвим перевищенням

фактичного темпу інфляції над прогнозованим.

Залежно від тривалості зростання цін виділяють почасову і перманентну

інфляцію, а залежно від державної політики регулювання — відкриту та приглушену.

Під приглушеною інфляцією розуміють ситуацію, при якій заморожування цін стримує

їх зростання, але не впливає на прихованні причини інфляції, пов'язані із

недостатньою пропозицією.

З початку 50-х років минулого століття залежно від причин інфляції виділяють

два її види: інфляція попиту та інфляція пропозиції, або витрат виробництва. Інфляція

є результатом порушення рівноваги між сукупним попитом і сукупною пропозицією.

Таке порушення може бути спричинено чинниками як з боку попиту, так і з боку

пропозиції. Серед чинників, що зумовлюють порушення рівноваги, насамперед,

виділяють три групи монополізму в економіці:

1) монополія держави на грошову емісію, яку вона нерідко використовує для

покриття дефіциту державного бюджету, тим самим надмірно збільшуючи обсяг

грошової маси, що знаходиться в обігу, і сукупний попит;

2)монополізм профспілок на ринку праці, що дозволяє добиватися підвищення

заробітної плати, що спричинює зростання витрат виробництва, яке компенсується

підвищенням цін;

3)монополізм великих корпорацій на ринку, що створює можливість завищення

цін.

Розглянемо інфляцію попиту. Вона пов'язана із стійким зростанням сукупного

попиту, що викликає стійке підвищення загального рівня цін. Поштовхом для

останнього є виникнення інфляційного розриву, який виявляється у перевищенні

сукупного попиту над сукупною пропозицією за умов повного використання ресурсів

— так званий надлишковий попит. Його поява може бути викликана різними

чинниками: збільшенням грошової маси в обігу через емісію для покриття дефіциту

державного бюджету, підвищенням доходів домогосподарств завдяки збільшенню

заробітної плати в результаті сприятливої ситуації на ринку праці, збільшенням

прибутків підприємців за рахунок зростання цін, зростанням доходів від експорту в

результаті сприятливої кон'юнктури на зовнішніх ринках. Надлишковий попит,

породивши інфляцію, надає їй імпульс для розвитку, що відбувається за такою

схемою: надлишковий попит -> зростання цін ~> зростання прибутків і заробітної

плати —> надлишковий попит -> зростання цін і т. д. При цьому обов'язковою умовою

є збільшення грошової маси в обігу, що дає можливість створення надлишкового

попиту, який за умов повної зайнятості задовольняється не зростанням виробництва

благ, а підвищенням цін на них.

Залежно від того, внутрішні чи зовнішні чинники призводять до надлишкового

попиту, розрізняють імпортовану інфляцію, коли поштовхом для зростання попиту є

зростання доходів від експорту, і внутрішню інфляцію попиту, при якій інфляційний

розрив створюється внутрішніми чинниками.

Інший механізм інфляції пропозиції. Остання є стійким зростанням цін у

результаті незалежного збільшення витрат виробництва. Така ситуація може бути

зумовлена збільшенням реальної заробітної плати найманих працівників, підвищенням

прибутковості підприємницької діяльності або незалежним зростанням цін на

імпортовані чинники виробництва. Інфляція пропозиції, зумовлена першими двома

чинниками (збільшенням заробітної плати і прибутків), називається внутрішньою, а

зумовлена зростанням цін на імпортовані сировинні ресурси — зовнішньою. До речі,

інфляція в Україні у перший половині 90-х значною мірою викликана зростанням цін на

імпортовані енергоносії.

Інфляцію пропозиції, насамперед, пов'язують із збільшенням витрат

виробництва. Чинниками останнього є зростання заробітної плати і підвищення цін на

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

імпортовані сировинні ресурси. Сюди можна віднести і збільшення податків, оскільки

для підприємців вони є, фактично, збільшенням витрат, бо при незмінній ціні

зменшують прибуток.

Західні економісти найважливішим чинником інфляції витрат вважають

підвищення заробітної плати. Його пов'язують із монопольним становищем профспілок

на ринку праці. Використовуючи його, профспілки при укладенні тарифних угод

прагнуть підвищити ставки заробітної плати. Якщо вони перевищать зростання

продуктивності праці, то питомі витрати заробітної плати зростуть, тобто збільшаться

за її рахунок витрати виробництва. Щоб уникнути зменшення прибутків, підприємці

підвищують ціни. Така ситуація породжує залежність між: інфляцією і заробітною

платою, що отримала назву інфляційної спіралі. Суть її в тому, що підвищення

заробітної плати, давши поштовх зростанню цін, не спричинює зростання реальних

заробітків. Тому профспілки знову виставляють вимоги збільшення ставок заробітної

плати для зростання її реального значення. А це знову дає поштовх до нового

збільшення цін. Це і є спіраль «заробітна плата — ціни».

Подібний механізм також інфляції пропозиції, викликаної зростанням імпортних

цін на ресурси. Подорожчання імпортних ресурсів збільшує витрати, компенсація яких

здійснюється за рахунок підвищення цін на створювані з допомогою таких ресурсів

товари.

Інфляцію пропозиції пов'язують і з підвищенням прибутку (її ще називають

інфляцією, зумовленою зростанням прибутків). Вона пов'язана з монопольною владою

великих корпорацій (як правило, олігополій) на ринку. Цю владу підприємці

використовують для підвищення своєї частки у національному доході. А здійснити це

можна при незмінності витрат виробництва лише шляхом підвищення цін.

Розглянемо наслідки інфляції. Вони носять складний характер і змінюються

залежно від конкретних обставин. Насамперед, інфляція призводить до перерозподілу

доходів та майна, знижує реальні доходи різних груп населення. Це, в першу чергу,

стосується тих, хто отримує так звані фіксовані доходи. До них належать пенсіонери,

студенти, ті, хто одержує різного роду допомогу. Розмір таких доходів тривалий час

залишається незмінним, тоді як ціни на товари та послуги зростають, що знижує

реальний зміст фіксованих доходів.

Негативно позначається інфляція і на доходах від найманої праці, її оплата,

хоча і пов'язана з інфляцією, однак частіше у своєму зростанні відстає від темпу

інфляції, що зменшує реальну цінність заробітної плати. Загалом інфляція призводить

до зменшення реальних доходів тих груп населення, номінальні доходи яких

збільшуються повільніше, ніж зростають ціни.

Інфляція породжує і такий канал негативного впливу на доходи, як

прогресивний прибутковий податок. Оскільки шкала такого податку є відносно

стабільною, то при підвищенні номінальних доходів їх одержувачі автоматично

переходять у групи з підвищеною ставкою податку, а отже повинні сплачувати більшу

частину свого доходу, що веде до перерозподілу останнього на користь держави.

Негативно позначається інфляція і на доходах кредиторів. Якщо відсоткова

ставка збільшується повільніше, ніж вростають ціни, то реальне значення доходу від

наданої позики знижується через знецінення грошей.

Інфляція призводить і до перерозподілу майна між різними групами населення.

Це стосується, насамперед, власників грошових вкладів і цінних паперів. При

підвищенні цін реальна цінність останніх зменшується, і власники таких заощаджень

терплять збитки.

Негативно позначається інфляція і на економічному зростанні. Це пов'язано з

тим, що за умов зростання цін істотно знижується мотивація до трудової та

інвестиційної діяльності. Знецінення доходів зменшує сукупний попит і призводить до

штучної кризи надвиробництва та зростання безробіття. Не стимулюється і

підприємницька діяльність, оскільки посилюється і невпевненість у її результатах у

зв'язку з непередбачуваним зростанням цін. Загроза знецінення зумовлює переважну

частину населення матеріалізувати доходи, практично відмовляючись від

заощаджень. А це скорочує можливості нових інвестицій в економіку.

Негативні наслідки інфляції як у економіці, так і соціальній сфері викликали

потребу у її регулюванні, головну роль у якому відіграє держава своєю економічною

політикою. При цьому виділяються два підходи: в одних країнах віддають перевагу

методам боротьби з інфляцією, обмежуючи ЇЇ причини, а в інших — вживають заходів

адаптації до неї.

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

При першому підході головна роль у регулюванні інфляції надається заходам,

що впливають на її причини. Один з таких широко використовуваних заходів —

політика доходів, спрямована на стабілізацію рівня цін та коригування доходів. До них

належать заморожування заробітної плати, збільшення оподаткування, зменшення

державних витрат на соціальні програми, обмеження кредитування. Практика їх

застосування у різних країнах показує, що певний ефект такі заходи приносять, але

повністю усунути інфляційні процеси і їх негативні наслідки не можуть.

Другий напрям регулювання інфляції передбачає неможливість усунення

інфляції, а тому рекомендує заходи, що зменшують її негативні наслідки. Це так звана

політика адаптації. Одним з найпоширеніших її заходів є індексація доходів. Суть її в

тому, що законодавче встановлюється необхідність збільшення номінальних доходів,

насамперед фіксованих, на певну величину, пов'язану із темпом інфляції. Індексація

доходів широко використовується у розвинутих країнах.

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

Розділ 18. Соціальний прогрес і стабілізаційна політика держави

1. Поняття соціального прогресу і його напрями;

2. Рівень життя та його показники;

3. Соціальний захист населення;

4. Стабілізаційна політика держави: кейнсіанський та монетаристський

підходи;

1. Поняття соціального прогресу і його напрями

Прогрес — це рух вперед. Соціальний прогрес — це кількісне збільшення та

якісне удосконалення суспільних умов життєдіяльності людей. Він включає умови

функціонування людини як найважливішого чинника виробництва, з одного боку, та

умови життєдіяльності людини як біологічної та соціальної істоти, з іншого. При

такому розумінні соціального прогресу його критерієм є рівень свободи, який

суспільство здатне забезпечити особі у процесі її саморозвитку. Рівень соціального

прогресу вищий на тих стадіях розвитку людства, де забезпечуються кращі умови

трудової діяльності людини, повніше задовольняються матеріальні та духовні

потреби, ширші можливості всебічного розвитку особи.

Показники соціального прогресу конкретизують загальні критерії суспільного

розвитку. На сьогодні існує значна кількість таких показників, серед яких, у першу

чергу, виділяються умови життєдіяльності, соціальна структура, спосіб життя та

рівень доходів населення, рівномірність розподілу доходів, доступ до систем освіти та

охорони здоров'я, соціально-демографічні показники. Усі вони розраховуються як у

цілому по країнах, так і по окремих регіонах країни, порівнюються їх величини у різних

територіальних об'єднаннях.

Розраховуються й інтегральні показники. У світовій практиці як інтегральний

показник використовується індекс людського розвитку. Він запропонований ООН у

1990 р. і розраховується за методологією Програми розвитку ООН (ПРООН) як середнє

з трьох величин: валового внутрішнього продукту на душу населення, очікуваної

тривалості життя та рівня освіченості дорослого населення (старше 25 років),

співставлених з найвищими світовими рівнями цих показників. За такою методикою у

1994 р. найвищий індекс людського розвитку був у Канаді, друге місце належало

Японії, США — шосте місце, Франція займала восьме, Велика Британія — десяте,

Російська Федерація — сорок четверте. Україна у цьому переліку займала 52 місце.

Таким чином, соціальний прогрес є важливою умовою та складовою суспільного

розвитку в цілому та економічного зокрема. Він виявляється у всіх сферах

життєдіяльності суспільства, а його подальший розвиток визнається одним з головних

завдань органів державної влади та міжнародних організацій.

Соціальний прогрес виявляється у двох основних напрямах. Першим є

удосконалення умов трудової діяльності людини. Праця була і залишається

матеріальною основою існування людини, її особистості, виступає однією з

найважливіших її соціальних і фізіологічних потреб. Праця не тільки основа

виробничого процесу і створення засобів існування, а й основна форма

самоствердження соціальної природи людини. Вона є діяльністю, що визначає

сутність, природу людини. Тому соціальний прогрес, насамперед, виявляється як

процес безпосереднього розвитку людської особистості, реалізації її суттєвих сил.

Найяскравішим виявом соціального прогресу у цій сфері є нова роль людини у

виробництві. Сучасна науково-технічна революція, змінюючи технологічний базис

виробництва, створює умови для вивільнення працівника в ряді галузей економіки від

безпосередньої участі у виробничому процесі. Людина виходить із структури

виробництва, здійснює його регламентування, перебуваючи поза межами виробничих

процесів.

Однак це не означає зменшення ролі людини, її праці у сучасному виробництві.

Автоматизація дійсно веде до передачі значного числа виробничих функцій від

людини до машини. Але в той самий час значне число функцій живої праці

залишається. Це, насамперед, функції програмування, перевірка та прийом готових до

експлуатації систем (перевірка готовності агрегатів до роботи, їх включення, набір

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

програм для їх роботи), забезпечення необхідними ресурсами, спостереження і

контроль за ходом виробничих процесів, ремонт автоматичних систем — все це

підвищує роль людини у виробництві. Водночас воно зумовлює і підвищення вимог до

умов праці, з одного боку, та рівня підготовки працівника, з іншого. Перше пов'язано з

гуманізацією виробництва, а друге — з інтелектуалізацією праці. У кінцевому підсумку

це збагачує зміст праці людини, надає їй творчого характеру, стимулює розвиток її

сутнісних сил.

Гуманізація виробництва означає, насамперед, удосконалення умов праці в

цілому і кожного робочого місця зокрема. Сюди належать ступінь забруднення повітря

і середовища, вібрація, освітленість, вологість, рівень температури, інтенсивність

шуму, фізичні небезпеки, встановлений ритм роботи, тривалість робочого циклу тощо.

Гуманізація виробництва потребує постійного поліпшення умов праці, створення

сприятливого соціально-психологічного клімату в колективі, що дає змогу розкрити

творчий потенціал людини. Суть гуманізації виробництва полягає у створенні

матеріально-технічних, організаційно-економічних та соціальних умов для ефективної

та творчої праці людини.

2. Рівень життя та його показники

Другий напрям соціального прогресу пов'язаний з умовами задоволення потреб

людини в матеріальних та духовних благах, тобто з рівнем життя, або добробутом. Це

рівень матеріального та соціального стану індивіда або домогосподарства. Він

характеризує забезпеченість населення необхідними для життя матеріальними та

духовними благами, ступінь задоволення потреб людей у таких благах та умови в

суспільстві для розвитку та задоволення цих потреб, включаючи реальні економічні

джерела та соціальне-правові гарантії забезпечення життєдіяльності людей. Набір

необхідних для життєдіяльності благ зумовлюється такими потребами, як умови

праці, освіта, охорона здоров'я, якість харчування та житла, обсяг політичних умов

тощо.

Слід зазначити, що рівень життя є динамічним процесом, що залежить від

багатьох чинників. З одного боку, на нього впливають потреби, величина і структура

яких постійно змінюються під дією закону зростаючих потреб. З іншого боку, на рівень

життя безпосередньо впливають чинники, пов'язані із можливостями суспільства

щодо вироблення благ та їх розподілу, що, у свою чергу, залежить від стану розвитку

економіки, культурно-освітнього рівня населення, національних особливостей тощо.

Рівень життя характеризується як кількісною, так і якісною визначеністю. У

розвинутих країнах його регулювання здійснюється на основі концепції якості життя.

Вона виступає як основоположна ідея поліпшення життя населення, що базується на

відповідній системі принципів та понять і передбачає стратегію і тактику їх реалізації.

Концепція якості життя характеризується трудовою установкою, тобто рівень життя, в

першу чергу, пов'язується з працею, економічними можливостями людини. Вона

включає і політичні можливості, і взаємозв'язки людини з навколишнім середовищем.

Тобто, визначається весь комплекс умов і чинників, що характеризують як рівень

задоволення потреб людини, так і відповідність реальних можливостей очікуванням.

Серед показників цієї концепції важливе місце займає індекс якості життя, що

характеризує рівень освіти і медичного обслуговування, ступінь зайнятості населення,

його платоспроможність та доступ до політичного життя.

Центральне місце серед чинників, що визначають рівень життя, належить

доходам, їх величині і диференціації. Саме доходи членів суспільства,

домогосподарств є головним показником їх добробуту. Доход визначає матеріальне і

духовне життя людей, можливість відпочинку, освіти, підтримання здоров'я,

задоволення духовних потреб. Доход — це кількість грошових коштів, благ чи послуг,

отриманих індивідом, юридичною особою або економікою в цілому за певний період

часу. Це ті матеріальні блага, які знаходяться у розпорядженні осіб і

використовуються ними для задоволення своїх потреб.

Найзагальнішим показником рівня життя є ВВП на душу населення. Саме цей

показник означає загальну кількість товарів та послуг, що, з одного боку, придбані

для Кінцевого споживання, а з іншого — складають суму доходів усіх суб'єктів

національної економіки. Тому обсяг ВВП на душу населення є найзагальнішим

показником обсягу товарів та послуг, що виготовляються і споживаються в країні. Що

він вищий, то можливості задоволення потреб ширші, а, отже, вищий рівень життя.

Статистика свідчить, що у 1997 р. середньосвітовий рівень ВВП на душу населення

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

становив 5130 дол., тоді як у 25 найбагатших країнах — 25700 дол., а у решті — 1250

дол.

Показник ВВП на душу населення є надто загальним. Його можна з певними

застереженнями використовувати для співставлення рівня життя різних країн. Для

аналізу динаміки рівня життя всередині країни використовується особистий доход,

або доход у розрахунку на душу населення. Це потік доходу, одержаного особою або

домогосподарством. Він може бути результатом продажу своєї праці, одержання

доходу від власності (дивіденди, відсотки), виручкою від продажу благ, створених

власною працею, різного роду трансфертних платежів держави і бізнесу. Залежно від

джерела розрізняють трудові і нетрудові доходи. До трудових належать доходи від

продажу робочої сили або іншого її використання. Нетрудовим вважається доход, що

утворюється поза ринком праці за рахунок інвестицій або трансфертних платежів,

тобто доходів, що не залежать від відпрацьованого часу, а пов'язаних з нормами

соціального забезпечення. Особисті доходи населення поділяються на грошові та

натуральні.

Грошові доходи складають усі види надходжень у грошовій формі, тобто

загальний обсяг грошей, одержаних особою у вигляді доходу. Натуральні доходи

включають продукцію, створену домашнім господарством для власного споживання.

Грошові доходи частіше називають номінальними, бо вони включають податки та

обов'язкові платежі й не відображають рівня цін на товари та послуги.

Номінальні доходи населення, за вирахуванням податків, обов'язкових платежів

та добровільних внесків населення у громадські організації, називаються

використовуваними доходами. Останні є тією грошовою сумою, яка залишається після

сплати податків та обов'язкових і добровільних платежів і яку домогосподарства

використовують на власний розсуд. Це, по суті, сума коштів на споживання і

заощадження домогосподарств. Але в цьому показнику не відображається динаміка

рівня доходів. Тому визначається реальний використовуваний доход, що скоригований

на зміну споживчих цін і показує обсяг благ та послуг, які можна придбати на

грошовий доход при даному рівні цін.

Основними компонентами грошових доходів населення є оплата праці, доходи

від підприємницької діяльності і власності, надходження виручки від продажу

продуктів сільського господарства та різного роду трансферти —пенсії, стипендії,

допомоги тощо.

Динаміка особистих доходів характеризує зміни у рівні життя: за інших рівних

умов останній вище тоді, коли більший розмір особистих доходів. Однак рівень доходів

не відображає нерівномірності їх розподілу між різними групами населення. Будь-якій

економічній системі притаманна диференціація населення за рівнем доходів. Не є

винятком і ринкова економіка. Рівень доходів залежить від рівня освіти, професійної

майстерності, галузі трудової діяльності, стану кон'юнктури у різних галузях

економіки. Істотно впливає і кількісний стан домогосподарств: кількість дітей та

непрацездатних. Для аналізу диференціації доходів різних груп населення

використовуються споживчі бюджети.

Існують різні бюджети: для середньої сім'ї, бюджет високого достатку, бюджет

мінімальної матеріальної забезпеченості. Останній виступає як поріг бідності, або

прожитковий мінімум, бо забезпечує лише фізичне відтворення людини. В Україні

поняття прожиткового мінімуму визначено у Законі «Про прожитковий мінімум»,

прийнятому у 1999 р. Це вартісна величина достатнього для забезпечення

нормального функціонування організму людини і збереження його здоров'я набору

продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та

послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб

особистості. Він визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну

особу, а також; окремо для тих, хто належить до основних соціальних і демографічних

груп населення. Прожитковий мінімум щорічно затверджується Верховною Радою

України за поданням Кабінету Міністрів до початку розгляду Державного бюджету

України. У 2001 р. прожитковий мінімум становив 311 грн..

Прожитковий мінімум є по суті порогом бідності, при якій неможливо унаслідок

нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству у

конкретний період часу.

Межею бідності є рівень доходу, нижче якого неможливе задоволення основних

потреб людини. Вона встановлюється як частка прожиткового мінімуму на одну особу

в розрахунку на місяць. Виділяється і крайня форма бідності, що, за стандартами

цивілізації, порівнюється з межею виживання. У 2000 р. рівень межі бідності в Україні