Чепінога В.Г. Основи економічної теорії

Подождите немного. Документ загружается.

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

По-друге, міжнародна торгівля характеризується сталою тенденцією до

підвищення цін на світовому ринку. Якщо протягом 1948—1997 pp. обсяг світового

експорту в поточних цінах збільшився у 95,4 рази, то у незмінних цінах (або фізичний

обсяг) — у 17,2 рази. А це означає, що протягом другої половини XX ст. ціни на

світовому ринку товарів підвищилися більше, ніжу 5,5 рази. Важливу роль відіграли

інфляційні процеси, що відбувалися у цей період в усьому світі, а також: структурні

зміни в самому експорті на користь якісніших і дорожчих товарів.

По-третє, характерною рисою міжнародної торгівлі є зростання ролі розвинутих

країн, їх частка у світовому експорті перевищує 2/3. При цьому 4/5 світового

товарообороту припадає на торгівлю між цими країнами, а частка країн, що

розвиваються, складає лише 20 % загального обсягу товарообороту розвинутих країн.

По-четверте, міжнародна торгівля характеризується поглибленням так званого

нееквівалентного обміну, особливо у відносинах «Північ-Південь». Його суть пов'язана

з «ножицями цін». На світовому ринку склалася стійка тенденція до розриву в темпах

підвищення цін на готові вироби, з одного боку, і сировину та сільськогосподарські

товари, з іншого. Ціни на першу групу товарів зростають швидше, ніж на сировину і

сільськогосподарську продукцію. Тому країни, що експортують переважно сировину і

сільськогосподарські товари, витрачають частину своїх доходів, оскільки за імпорт

готових товарів вимушені платити більше у зв'язку з підвищенням цін на них, ніж

одержують від експорту своїх товарів. За підрахунками спеціалістів, у результаті

нееквівалентного обміну країни, що розвиваються, лише у 80-ті роки XX ст. щорічно

втрачали 50 млрд. дол. Потерпає від нееквівалентного обміну й Україна: протягом 90-х

років минулого століття ціни на продукцію, яку Україна імпортує, зросли у 5,9 рази,

тоді як експортні ціни — в 4,5 рази. Це експорт, що збіднює державу.

По-п'яте, в міжнародній торгівлі відбуваються структурні зміни., що полягають у

зниженні питомої ваги сировинних товарів і сільськогосподарської продукції при

одночасному підвищенні частки готових виробів. Якщо в 1960 р. у структурі

міжнародної торгівлі питома вага сировинних товарів і сільськогосподарської

продукції становила 44 %, а готові товари та напівфабрикати — 56 %, то в 1997 р. ці

цифри відповідно склали 20 і 80 %.

По-шосте, характерною рисою розвитку міжнародної торгівлі за сучасних умов є

зростання експорту та імпорту послуг— (так званого невидимого експорту). Сюди

належать усі види міжнародного і транзитного транспорту, іноземний туризм, послуги

банків та страхових компаній, платежі за патенти, авторські гонорари і права, доходи

від рекламних і художніх робіт, послуги охорони здоров'я, навчання, програмне

забезпечення обчислювальної техніки, торгово-технічна діяльність. Світовий експорт

послуг характеризується такими даними. У 1990 р. його обсяг становив 0,1 трлн дол.,

а в 1997 р. — 1,3 трлн дол. Він досяг 20 % загального обсягу світового експорту

товарів і послуг. Починаючи з 1990 p., експорт послуг подвоївся за вісім років, тоді як

подвоєння експорту товарів потребувало 15 років. Відбуваються і структурні зміни в

експорті послуг. Зростає частка міжнародних туристичних послуг. Якщо в 1975 р. вона

становила 24 % у загальному обсязі експорту послуг, то в 1997 р. — 32 %. Одночасно

знижується частка міжнародних транспортних послуг. Характерно і те, що 70 %

світового експорту та імпорту послуг припадає на розвинуті країни. Особливо

виділяються США, питома вага яких близько 18 % усього світового експорту послуг.

Розвиток міжнародної торгівлі носить суперечливий характер. Йому притаманні

дві взаємопов'язані тенденції:

1) прагнення до лібералізації торгівлі, зниження торгових бар'єрів і 2) посилення

протекціонізму, спроби обмежити доступ товарів «чужаків» на свої ринки. На цих

тенденціях базується і міжнародна торгова політика. Розрізняють два види:

ліберальна, або політика вільної торгівлі, і протекціонізм.

Вільна торгівля, означає вільне пересування товарів на світовому ринку. Вона дає

можливість використовувати переваги міжнародного поділу праці. Вигоди від вільної

торгівлі і в тому, що вона стимулює конкуренцію і обмежує монополію. Конкуренція

іноземних фірм примушує місцеві фірми переходити до технологій з найнижчими

витратами і високою якістю товарів. А споживачам вона дає можливість вибору з

найширшого асортименту продукції. Однак ці переваги виявляються тоді, коли країни

близькі за рівнем економічного розвитку. Якщо розрив великий, тоді представники

розвинутіших країн можуть витіснити з ринків національних виробників.

Другим типом міжнародної торгової політики є протекціонізм. Це система

заходів держави, спрямованих на захист вітчизняної економіки від іноземної

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

конкуренції та на завоювання зовнішніх ринків. Серед заходів протекціонізму

основними є мито, імпортні квоти, нетарифні бар'єри, демпінг.

Мито є акцизним податком на імпортні товари, воно вводиться з метою одержання

державою доходів та захисту внутрішнього ринку. Фіскальне мито стягується з

товарів, що не виробляються у країні, до якої вони ввозяться. Протекціоністське мито

призначене для захисту національних виробників від іноземної конкуренції.

Збільшуючи ціну товару, мито ставить іноземного виробника в невигідне становище

порівняно з вітчизняним. Імпортні квоти — це максимальні обсяги товарів, що можуть

бути ввезеш у країну протягом певного періоду часу. Цим обмежується доступ

іноземних виробників до національного ринку. Нетарифні бар'єри є системою

ліцензування, створення високих стандартів якості або бюрократичних заборон у

митних процедурах. Демпінг — продаж товарів за заниженими («викидними») цінами

на зовнішніх ринках. Вони нерідко бувають нижчими за витрати виробництва. Існують

дві причини демпінгу. По-перше, фірми використовують його для пригнічення

конкурентів, захоплення монопольного становища на ринку, а потім — підвищення

цін. По-друге, демпінг може бути формою цінової дискримінації, тобто призначення

різних цін різним покупцям. На внутрішньому ринку ціна може бути високою, а на

зовнішньому — низькою.

Регулювання міжнародної торгівлі здійснюється як на національному, так і на

міжнародному рівнях. Нараховується близько 300 міжнародних торгово-економічних

організацій, що впливають на міжнародну торгівлю. Провідною серед них є Світова

організація торгівлі (COT), попередницею якої була Генеральна угода з тарифів і

торгівлі (ГАТТ). Остання діє з 1947 р. і базується на трьох кардинальних принципах: 1)

рівний недискримінаційний режим торгівлі для усіх країн-учасниць; 2) зниження мита

шляхом проведення багатосторонніх переговорів; 3) усунення імпортних квот. По суті

ГАТТ — це форма ведення переговорів з тарифних бар'єрів на багатосторонній основі.

Головне у її діяльності — узгодження позицій різних країн, спрямованих на усунення

митних бар'єрів у міжнародній торгівлі, розробка і застосування правил, що

виключають дискримінацію, введення режимів найбільшого сприяння.

З 1 січня 1995 р. на базі ГАТТ було створено СОТ. Головна мета її — подальша

лібералізація міжнародної торгівлі товарами та послугами шляхом удосконалення

торгових правил. Участь у СОТ дає країнам певні переваги у зовнішній торгівлі. Тому й

Україна здійснює систему заходів, щоб забезпечити у 2003 р. вступ до СОТ.

Здійснення міжнародної торгівлі викликає рух товарів і капіталів з країни в країну. Він

обов'язково обліковується, і результат виражається у платіжному балансі країни. В

ньому фіксуються усі міжнародні торгові та фінансові операції між країною та іншим

світом. Платіжний баланс — співвідношення фактичних платежів, що здійснюються

країною іншим державам, та надходжень, одержаних нею з-за кордону. Він є

систематичним звітом про усі економічні операції даної країни з іншими, всебічно

вимірює потоки товарів, послуг та капіталів між країною і рештою світу. У нього

включаються дані про експорт та імпорт товарів, позики іншим країнам і позику за

кордоном, видатки туристам, сплачені або одержані відсотки та дивіденди. Крім

платіжного балансу використовується і розрахунковий баланс, який є

співвідношенням вимог і зобов'язань даної країни щодо іноземних держав. У нього

включаються усі вимоги і зобов'язання до закордону, тоді як у платіжний баланс

входять лише фактично здійснені надходження і платежі.

Обидва баланси складаються за певний період часу, а також на певну дату.

Розраховані за першим методом баланси дають змогу аналізувати рух платежів та

надходжень, вимог і зобов'язань протягом певного періоду часу і на цій основі

визначати структуру та тенденції розвитку зовнішньоекономічних зв'язків країни і

стан національної економіки. Баланс на певну дату відображає співвідношення

платежів і надходжень або вимог і зобов'язань, що склалося на певну дату. При цьому

розрізняють пасивний і активний баланси. Якщо надходження перевищують платежі,

а вимоги — зобов'язання, то баланс активний, а при зворотному відношенні —

пасивний.

За методикою МВФ, основними розділами платіжного балансу є баланс

поточних операцій і баланс руху капіталів. Перший включає статті, пов'язані з рухом

товарів, послуг і доходами від інвестицій. Баланс руху капіталів відображає

співвідношення ввозу і вивозу державних і приватних капіталів. Крім цих основних

розділів включаються і балансуючі статті, що характеризують регулювання сальдо

платіжного балансу.

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

4. Міжнародний рух капіталів

Важливою формою міжнародних економічних відносин С переміщення капіталу між

країнами, або його вивіз. Це процес вилучення частини капіталу з національного

обороту даної країни і застосування його у економічній діяльності інших країн. Як

форма світо господарських зв'язків вивіз капіталу сформувався на початку XX

століття. Він зумовлений рядом причин. Це, в першу чергу, відносний надлишок

капіталу в даній країні, його перенакопичення. За таких умов застосування частини

капіталу в національній економіці призводить до зниження його Прибутковості. Тому в

пошуках вигіднішого застосування капітал виходить за межі національної економіки і

застосовується в тих країнах, де його прибутковість набагато вища.

Важливою причиною міжнародного руху капіталів є загострення проблеми

збуту товарів на зовнішніх ринках. Нерідко країни застосовують заходи протекціонізму

для обмеження ввозу товарів на національний ринок. Щоб їх подолати, і

використовується ввезення капіталу в таку країну, що дає змогу організувати

виробництво товарів на території країни, що застосовує протекціоністські заходи, і

реалізувати їх на її ринках без обмежень.

Рух капіталів між країнами зумовлюється і прагненням розвинутих країн

забезпечити сталі джерела сировини. З цією метою на території країн, багатих на

сировинні ресурси, створюються іноземні підприємства з їх видобутку. Причиною

міграції капіталів є і незбіг попиту та пропозиції капіталу в різних регіонах світової

економіки. Як правило, пропозиція капіталів здійснюється розвинутими країнами, де

відчувається його відносний надлишок. У той же час країни, що розвиваються,

відчувають гостру нестачу капіталів і пред'являють на них високий попит, що й

викликає їх переміщення у такі країни, бо перевищення попиту над пропозицією

робить ціну капіталу високою (в даному випадку це прибуток, що його приносить

ввезений капітал).

Переміщення капіталу між країнами зумовлюється і різницею в цінах на

сировину і робочу силу в різних регіонах світової економіки. Це істотно впливає на

рівень витрат виробництва у країнах, де ціни на ці чинники виробництва низькі. Тут

продукція виробляється з меншими витратами і є конкурентоспроможною. Це і

стимулює застосування іноземного капіталу в таких країнах.

Міжнародному руху капіталів за сучасних умов сприяє ряд чинників. Серед них:

1) зростаючий взаємозв'язок національних економік на основі поглиблення

міжнародного поділу праці, що полегшує міграцію капіталу; 2) економічна політика

економічно розвинутих країн, спрямована на залучення значних обсягів капіталів для

підтримки темпів економічного розвитку; 3) економічна політика країн, що

розвиваються, спрямована на створення сприятливих умов для залучення іноземних

капіталів; 4) загострення екологічних проблем, що спонукає розвинуті країни

переводити екологічно брудні виробництва у слаборозвинуті країни; 5) відмивання

«тіньових», або «брудних», капіталів, обсяг яких у зв'язку з розширенням тіньової

економіки зростає.

Міжнародний рух капіталу здійснюється в трьох формах: підприємницького

(продуктивного) та позикового капіталу та економічної допомоги. Вивіз

підприємницького капіталу відбувається за умови інвестування у промислові, сільсько-

господарські, транспортні, торгові та інші підприємства за кордоном шляхом нового

будівництва або придбання діючих підприємств чи прав власності на них. Такі

капіталовкладення поділяються на прямі та портфельні інвестиції. Прямі інвестиції

дозволяють експортеру капіталу встановлювати контроль над об'єктом, у який

здійснюється інвестування. Портфельні інвестиції такого контролю не забезпечують, і,

як правило, вкладаються у цінні папери з метою спекулятивного прибутку. Доход від

вивезеного капіталу у цій формі одержують у вигляді позикового відсотка або

дивідендів на акції.

Другою формою є рух позикового капіталу. Це надання кредитів урядам або

приватним особам інших країн, вкладання коштів на банківські або інші рахунки

фінансових організацій за кордоном. Нерідко надання позик зумовлюється

придбанням певної продукції, технологій тощо. Такі кредити називають

«пов'язаними». Доход виступає у вигляді позикового відсотка.

Формою міжнародного руху капіталу є також; іноземна економічна допомога.

Це будь-який капітал, що надається країні, яка не в змозі одержати кошти шляхом

звичайних ринкових механізмів. Сюди відносять довгострокові позики під невисокі

відсотки, а інколи й безвідсоткові пільгові позики, що можуть бути виплачені у

місцевій валюті, причому ці кошти знову надаються у позику. До такої форми

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

міжнародного руху капіталу належить і продаж надлишку продукції розвинутими

країнами слаборозвинутим країнам за їх власну валюту. Іноземна допомога виступає й

у формі науково-технічної допомоги. Вона здійснюється шляхом надання грантів і

субсидій для одержання консультацій та інженерної допомоги, розробки різного роду

програм стажування і навчання за кордоном. Ця допомога має на меті створення

сприятливих умов для розміщення іноземних інвестицій. Особливого поширення вона

набула у другій половині XX століття.

У світовій практиці розрізняють переміщення капіталу і іноземні інвестиції.

Переміщення капіталу — це платежі по операціях із зарубіжними партнерами,

надання позик на строк не більше як 5 років та придбання іноземних цінних паперів із

спекулятивною метою. Іноземні інвестиції— це переміщення капіталу за межі країни,

що має на меті встановлювати контроль і участь в управлінні об'єктами у країні, що

приймає капітал.

Масштаби міжнародного руху капіталу зростають. Так, на середину 90-х років

минулого століття лише прямі зарубіжні інвестиції досягли 2,6 трлн дол. Водночас у

русі капіталу відбуваються і суттєві зміни. По-перше, відбувся відхід від

однонаправленості переміщення капіталу з розвинутих країн у слаборозвинуті. Якщо у

першій половині минулого століття переважна частина вивозу капіталу

спрямовувалася із розвинутих країн у слаборозвинуті, то після Другої світової війни

зросли обсяги міграції капіталів між розвинутими країнами. Так, у другій половині 90-х

років 80 % прямих іноземних інвестицій було спрямовано у ці країни. Та й з тих

іноземних інвестицій, що здійснюються у країни, що розвиваються, значна частина

направляється у «нові індустріальні країни». З розпадом СРСР і появою так званих

постсоціалістичних країн з перехідною економікою частина іноземних інвестицій із

розвинутих країн спрямовується туди. Певна частина їх припадає й на Україну.

Загальна сума іноземних інвестицій у нашу країну на початок 2002 р. складала 4,4

млрд. дол. США, які надійшли з 110 країн. Найбільшим інвестором були США, інвестиції

яких становили 231 млн. дол. Сприятливі можливості для зростання іноземних

інвестицій створює нова редакція Закону «Про режим іноземного інвестування»,

прийнятого у 1996 р. Певні умови для цього створюються і з прийняттям у 1995 р.

Закону «Про промислово-фінансові групи».

По-друге, особливістю міжнародного руху капіталів є зміна співвідношення його

форм. З одного боку, значно розширився обсяг переміщення капіталів у позиковій

формі. Кредити значною мірою надаються або урядом, або під його поручення. Так,

наприклад, іноземні кредити Україні у кілька разів перевищують прямі іноземні

інвестиції. З іншого боку, відбулися зміни у співвідношенні переміщеного капіталу за

формою власності. Якщо у 60-і роки вивіз капіталу у країни, що розвиваються,

здійснювався переважно у державній формі, то вже у 70-і роки між ними встановилася

рівновага, а в подальшому почав переважати вивіз приватного капіталу.

По-третє, міжнародний рух капіталів після Другої світової війни прискорив процес

інтернаціоналізації господарського життя за рахунок взаємопроникнення капіталів

різних країн. На основі вивозу підприємницького капіталу склалася розгалужена

мережа ТНК, що включає підприємства багатьох країн. Саме ТНК за сучасних умов

виступають основним суб'єктом руху капіталів у підприємницькій формі. Це знайшло і

своє теоретичне обґрунтування у комплексній моделі експорту капіталу, що

називається «електричною парадигмою», одним з основних авторів якої є Дж. Даннінг.

Згідно з цією моделлю фірми здійснюють прямі інвестиції за кордоном за наявності

певних передумов. По-перше, коли фірма має переваги перед іншими підприємцями у

певній зарубіжній країні. По-друге, коли їй вигідніше реалізувати їх саме в тій країні

шляхом організації свого виробництва, а не через експорт товарів чи надання певних

відомостей. По-третє, виробничі ресурси в іншій країні будуть використані

ефективніше, ніж у своїй.

Використовуючи такі умови, ТНК, по суті, запровадили міжнародне виробництво

товарів і послуг, яке є випуском продукції материнськими компаніями ТНК та їх

зарубіжними філіалами. На початок XXI ст. його обсяг оцінювався у 70 % світового

ВВП. По суті, на основі міжнародного руху капіталів утворилася так звана «друга

економіка», тобто виробництво товарів та послуг закордонними філіями ТНК. При

цьому останні зараз широко використовуються для контролю над своїми зарубіжними

філіалами, надання їм довгострокових кредитів і новітніх технологій.

Особливістю міжнародного руху капіталів на сучасному етапі є і посилення його

політичної і воєнної спрямованості. Особливо це стосується надання кредитів

розвинутими країнами та міжнародними фінансовими організаціями. Нерідко ці акції

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

зумовлюються як політичними, так і воєнними вимогами до позичальника, відмова від

яких робить одержання позики неможливим.

5. Міжнародна міграція робочої сили

Масова міграція населення — характерна риса життя світового співтовариства у

другій половині XX — початку XXI століть. Це переміщення людей через кордони із

зміною місце проживання або повернення до попереднього. Воно здійснюється у

різних формах — трудовій, сімейній, релігійній, туристській. Розглянемо трудову

міграцію, тобто міграцію робочої сили. Остання є стихійним переміщенням

працездатного населення з одних країн до інших з метою застосування своєї робочої

сили. Це спричинює створення міжнародного ринку праці або робочої сили. Число

мігрантів робочої сили зростає. Якщо у 1960 р. вона становила 3,2 млн. осіб, то в

середині 90-х років минулого століття — 35 млн. осіб. У процеси міжнародного

трудового обміну на кінець XX ст. було втягнуто 105 країн світу.

Міжнародна міграція робочої сили зумовлена різними причинами —

політичними, релігійними, національними, расовими, сімейними тощо. Головними

причинами залишаються економічні Це відмінності у рівнях економічного розвитку

різних країн, що зумовлюють істотну різницю у рівнях заробітної плати та безробіття.

Однією з найважливіших причин міжнародної трудової міграції є відмінності у

рівнях заробітної плати. А вони дуже великі у країнах розвинутих і тих, що

розвиваються. За даними Організації Об'єднаних Націй з промислового розвитку,

розрив у погодинній заробітній платі названих груп країн у машинобудуванні складає

7 разів, у текстильній промисловості — майже 19 разів. Саме висока зарплата у

розвинутих країнах і є тим мотивом, що примушує мільйони трудівників, із

слаборозвинутих країн мігрувати на заробітки.

Другою причиною міграції робочої сили є безробіття. У переважній більшості

країн, що розвиваються, воно носить хронічний характер. Це і штовхає найактивнішу

частину працівників шукати роботу за межами своєї країни, насамперед у багатих

розвинутих країнах.

Міжнародній трудовій міграції сприяє і міжнародний рух капіталів, розширення

ТНК. Останні, здійснюючи інвестиції, надаючи технічну допомогу країнам, де розміщені

їх філіали, нерідко направляють туди і кваліфіковану робочу силу для організації і

налагодження свого виробництва.

Міжнародна міграція робочої сили здійснюється у різних формах:

1) неповоротна, коли мігранти змінюють місце проживання і залишаються назавжди у

країні, що їх приймає;

2) тимчасова, при якій мігрант перебуває у приймаючій кращі певний період часу (як

правило, від 1 до 5 років) і повертається до країни, з якої виїхав;

3) сезонна, коли мігрант перебуває у приймаючій країні до і року на період якихось

сезонних робіт (наприклад збирання фруктів);

4) маятникова, або човникова, коли мігрант постійно переїжджає на місце роботи з

однієї країни до іншої. Це характерно для прикордонних регіонів. Таких робітників

називають фронтальєрами;

5) нелегальна, при якій в'їзд до країни з метою пошуку роботи відбувається з

порушенням міграційного законодавства.

Специфічною формою міжнародної трудової міграції є так зване «витікання

мізків», тобто міжнародна міграція висококваліфікованих працівників — вчених,

обдарованих працівників мистецтва та ін. За даними експертів секретаріату ЮНКТАД

(Конференції ООН з торгівлі та розвитку), міграція спеціалістів за післявоєнний період

склала 2 млн. осіб. Якщо у 60-і роки минулого століття щорічно мігрували ЗО тис.

спеціалістів, то у 80-і роки — 70 тис. Тільки з України протягом 90-х років виїхали за

кордон кілька тисяч наукових працівників, значна частика яких — на постійне місце

проживання. Це втрата інтелектуального потенціалу, що негативно позначається на

розвитку країни, бо, за висловом відомого американського вченого П. Друкера,

справжнім капіталом розвинутої економіки є знання, а працівники інтелектуальної

праці столи тим прошарком, що визначає цінності та норми суспільства.

Міжнародна міграція робочої сили здійснюється за 5 основними напрямами. По-

перше, із країн, що розвиваються, у економічно розвинуті країни, переважно, США і

Канаду, Західну Європу та нафтодобувні країни Західної Азії. Так, загальна

чисельність емігрантів у США на середину 90-х років становила 11 млн. осіб. У країнах

Західної Європи їх було понад 20 млн.

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

По-друге, міграція в межах економічно розвинутих країн. Це зумовлено,

насамперед, інтеграційними процесами між цими країнами. Так, у країнах ЄС, по суті,

немає перешкод для вільного переміщення робочої сили.

По-третє, трудова міграція здійснюється між, країнами, що розвиваються.

Рівень їх економічного розвитку суттєво відрізняється, що і спричинює міграцію

робочої сили ІЗ найбідніших країн до країн з вищим рівнем економічного розвитку і

життя.

По-четверте, міжнародна міграція робочої сили здійснюється із

постсоціалістичних до економічно розвинутих країн. Реформування командної

економіки у більшості з країн цієї групи призвело до значного зниження зайнятості і

рівня життя, що і зумовило відтік з них робочої сили. Це стосується й України, Після

одержання незалежності і розгортання кризових явищ почався відтік робочої сили,

переважно до таких країн, як Італія, Німеччина, Польща. Лише у Португалії працюють

близько 300 тис. українців, переважна частина яких -— нелегально.

По-п'яте, відбувається міграція кваліфікованих спеціалістів та наукових

працівників із розвинутих країн до країн, що розвиваються. Цей напрям міграції

пов'язаний із рухом капіталів та розширенням сфери діяльності ТНК.

Особливістю міжнародної трудової міграції кінця XX — початку XXI ст. є істотне

зростання серед мігрантів осіб з високим рівнем освіти і професійної кваліфікації.

Чисельність цієї групи робочої сили швидко зростає. Цьому сприяв і розпад СРСР, після

якого багато працівників з Росії, України та інших країн — членів СНД почали

виїжджати на роботу до США і Західної Європи. Цьому сприяє, по-перше, велика

різниця в рівні оплати та умовах праці, а, по-друге, прагнення розвинутих країн

залучити таких працівників у свою економіку, заощадивши значні кошти на їх

підготовці.

Розглянемо економічні наслідки міжнародної міграції робочої сили. Вони

неоднозначні як для країн, що приймають мігруючу робочу силу, так і для країн, з яких

робоча сила емігрує. Для першої групи країн позитивними наслідками є:

1) підвищення конкурентоспроможності їх товарів, бо використання робочої

сили іммігрантів, що оплачується, як правило, нижче вітчизняних працівників,

зменшує витрати виробництва;

2) зростання попиту на товари та послуги, насамперед невисокої якості, які

місцеве населення, як правило, не купує;

3) економія на витратах з підготовки кваліфікованої робочої сили;

4) заповнення вакансій робочих місць із шкідливими і важкими умовами праці,

на яких місцеве населення працювати не хоче, але які мають важливе значення для

економіки і соціальної сфери;

5) амортизуюча роль мігрантів у період економічних спадів, оскільки їх

звільняють з роботи першими;

6) економія на пенсійних витратах, бо іноземна робоча сила пенсіями не

забезпечується.

До негативних наслідків імміграції робочої сили можна віднести посилення

конкуренції на внутрішньому ринку праці країн, що ввозять робочу силу, і відповідне

зниження заробітної плати, що призводить до загострення соціальних суперечностей

у країні. Прикладом є погроми, що були вчинені у місцях поселення іноземних

працівників у Німеччині в кінці 90-х років минулого століття.

Суперечливими є і наслідки для країн, з яких робоча сила емігрує. Позитивними

є такі моменти:

1) збільшуються доходи вільно конвертованої валюти у Країнах — експортерах

робочої сили. Значну частину зароблених доходів іноземні працівники (насамперед

сезонні і тимчасові) відправляють у країни, з яких виїхали. Так, Протягом 1990—1995

pp. надходження вільно конвертованої валюти до Пакистану від працівників за

кордоном у 5 разів перевищували доходи від експорту товарів і послуг;

2) зменшується напруженість на внутрішньому ринку праці;

3) підвищується кваліфікація за рахунок роботи за кордоном на підприємствах з

високим рівнем техніки і технології.

Суттєвим негативним наслідком є те, що еміграція кваліфікованих кадрів

звужує потенційні можливості економіки країн-експортерів робочої сили і збільшує їх

витрати на підготовку такої робочої сили.

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

6. Сучасні міжнародні науково-технічні зв'язки

Формою міжнародних економічних відносин, роль яких за сучасних умов

неухильно підвищується, є міжнародні науково-технічні зв'язки. З розгортанням НТР

жодна країна, при будь-якому науково-технічному потенціалі, не в Змозі повністю

задовольнити свої потреби у новій техніці і Технології, створювати усі види наукової

продукції. Саме міжнародні науково-технічні зв'язки і є тією формою, через яку

здійснюється обмін науково-технічними досягненнями між різними країнами. Обсяг

цього обміну неухильно збільшується. Нині загальний обсяг науковомісткої Продукції

на світовому ринку досяг 2,3 млрд. дол. Міжнародні науково-технічні зв'язки

реалізуються шляхом торгівлі високотехнологічними та науковомісткими товарами і

обміну науково-технічними знаннями та діловими послугами. Розглянемо їх.

Торгівля високотехнологічними та науковомісткими товарами — це торгівля

електронно-обчислювальною технікою, засобами зв'язку, новітніми хімічними та

фармацевтичними виробами, їх виготовлення вимагає високого рівня технічної і

технологічної оснащеності підприємств та великих витрат на наукові дослідження,

тому переважна частина світового товарообороту такими товарами припадає на

економічно розвинуті країни. Ця група країн Здійснює понад 90 % світового експорту

та 70 % світового Імпорту високотехнологічних та науковомістких товарів.

А серед розвинених країн провідне місце займають США, Німеччина, Японія,

Франція, Італія та Англія, їх питома вага складає 80 % експорту і 70 % імпорту таких

товарів. Про їх роль свідчить і такий факт. Увесь світовий ринок високотехнологічної

продукції умовно поділяється на 50 макротехнологій. З них США контролюють ринок

за 22 макротехнологіями, Німеччина — за 11, Японія — за 7 макротехнологіями. У

загальному обсязі наукової продукції частка США становить 39 %, Японії — ЗО %,

Німеччини — 16 %.

Другою формою міжнародних науково-технічних зв'язків є міжнародний технологічний

обмін. Технологія — це знання, які дозволяють поліпшувати обладнання, вироби та

технологічні процеси. Вони зменшують вартість продукції та ведуть до впровадження

нових благ. Передача технологій здійснюється через торгівлю, ліцензування, ноу-хау,

надання управлінських, маркетингових та інженерних послуг як на комерційній, так і

на некомерційній основі.

При торгівлі передача нових технологій здійснюється шляхом поширення

проспектів, специфікацій, інформації щодо виробничого процесу і характеристик нової

продукції. Найбільшим у світі експортером технологій є США. Передача їх

здійснюється двом групам покупців: зарубіжним фірмам ТНК і незалежним фірмам.

Першій групі покупців надаються найновіші технології, а другій — відносно застарілі.

Велику роль у поширенні нових технологій відіграє ліцензування. Ліцензійні

угоди — це юридичний договір, за яким ліцензія надає певні права ліцензіату на

деякий час і за певну винагороду. Одним з видів таких послуг є франчайзинг. Це

ліцензійна угода двох компаній, одна з яких надає іншій право на використання знаку

для товарів або послуг, фірмового найменування або технологічного процесу, іміджу

або ділової репутації, спеціалізованого устаткування. Фірма, що продає названі блага,

називається франчайзер, а та, що їх купує — франчайзі. Ця: форма передачі

технологій зародилася у СЩА, а потім поширилася і в інших країнах, зокрема Європі.

Про її ефективність свідчить той факт, що щорічний валовий доход понад 800 тис.

франчайзингових підприємств перевищує 1 трлн дол. Підприємства-франчайзі, як

правило, в 1,5— 2 рази ефективніші за однопрофільні підприємства, що не

використовують франчайзинг. Найвідомішими у світі фірмами-франчайзерами є

«Макдональдс», «Кока-Кола», «Адідас» тощо.

Україна також залучається до цієї системи. За оцінкою Мінекономіки, на

початок 2002 р. в Україні було підписано понад 80 франчайзингових контрактів. Однак

закон, що врегулював би цю сферу діяльності, Верховною Радою України ще не

прийнято, що гальмує поширення цієї ефективної системи.

Передача технологій здійснюється і через ноу-хау. Це сукупність науково-

технічних, комерційних та організаційних відомостей, володіння якими забезпечує

певні переваги підприємству чи особі, яка їх отримує. Ноу-хау Оформляється у вигляді

технічної документації, навиків і виробничого досвіду, необхідних для освоєння нових

технологій. Ноу-хау, будучи непатентованим науково-технічним досягненням і

виробничим досвідом конфіденційного характеру, як і патент та ліцензія, є власністю

фірми і реалізується одночасно з патентом або ліцензією, що полегшує використання

останніх.

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

Науково-технічний обмін здійснюється і через угоди про надання управлінських

послуг. Договір про їх надання є угодою, за якою оперативний контроль за

підприємством чи фазою його діяльності надається іншому підприємству за відповідну

винагороду. Функції, що виконуються за укладеною угодою, можуть включати

управління виробництвом, в т. ч. і відповідальність за технічний та інженерний

аспекти, управління кадрами та фінансами. Це дає можливість запозичувати новини у

цій сфері.

Методом передачі технології є і угоди про здачу об'єктів «під ключ». У цьому

випадку корпорація, що реалізує угоду, бере на себе відповідальність за здійснення

усіх або переважної частини операцій, необхідних для планування і спорудження

певних об'єктів і налагодження випуску продукції.

Передача технологій здійснюється і через лізинг, Інже-ніринг, консалтинг та

обмін у сфері підготовки кадрів начальними закладами різних країн.

Розширення науково-технічних зв'язків супроводжується і посиленням

конкуренції між різними країнами в Пріоритетних напрямах науково-технічного

прогресу. Це веде до зміни співвідношення сил між провідними країнами, що

забезпечують обмін технологіями. Якщо після Другої світової війни беззаперечним

лідером були США, то за сучасних умов їх технологічна перевага значною мірою

втрачена. Дедалі зростаючу роль у цій сфері міжнародних економічних відносин

відіграють Японія, Німеччина, Франція, а останнім часом — і Китай.

7. Спільна підприємницька діяльність з іноземним капіталом

Міжнародні економічні відносини виступають і у формі спільного

підприємництва. Це економічна діяльність суб'єктів двох або більше країн, що

здійснюється на основі об'єднання капіталів й інших чинників виробництва для

реалізації спільних цілей. Загальною основою цієї діяльності є інтернаціоналізація

виробництва і обігу, глобалізація економічних процесів, бо вони втягують усі без

винятку країни в систему міжнародного поділу праці, поглиблюють процес їх взаємодії

та взаємозалежності. Найпоширенішими формами спільного підприємництва є

концесії, консорціуми, спільні підприємства та вільні економічні зони.

Концесія— це договір на здачу в експлуатацію іноземній особі на певний період

надр, земельних ділянок, різного роду господарських об'єктів, що є власністю

держави або органів місцевого самоврядування. На цій основі концесіонер створює

господарський об'єкт, результат функціонування якого є його власністю. Державі чи

органу місцевого самоврядування концесіонер сплачує обумовлену угодою суму.

Міжнародні концесії використовуються у країнах Близького Сходу та Північної Африки.

Функціонували вони і в перші десятиліття існування СРСР. За сучасних умов в Україні

здійснюються певні заходи для відновлення цієї форми спільного підприємництва. У

1998 р. прийнято Закон «Про концесії», яким врегульовується значна частина проблем

функціонування такої форми спільного підприємництва. Першою сферою, де

застосовується концесія, є будівництво автомобільних шляхів.

Формою спільної підприємницької діяльності з іноземним капіталом є і

консорціуми. Це тимчасові об'єднання фірм або організацій різних країн з метою

розв'язання певних завдань. Одна з причин створення консорціумів — підвищення

конкурентоспроможності на світовому ринку. Прикладом може бути банківський

консорціум, що є міжнародним банком, утвореним групою діючих банків різних країн.

Такі банки почали з'являтися в 60-і роки минулого століття, а за сучасних умов вони є

у кількох фінансових центрах світу. Переважну частину їх діяльності займає

середньострокове кредитування, як правило, багатонаціональних компаній. Більшу

частину своїх фондів вони отримують на євровалютному ринку, а також організовують

синдикативні кредити, тобто позики від груп кредиторів, в т. ч. і таких, що не є

засновниками банківського консорціуму.

В Україні за умов незалежності набула поширення така форма спільного

підприємництва з іноземним капіталом, як спільне підприємство, що базується на

об'єднанні капіталів, належним власникам з різних країн, котрі здійснюють спільне

управління, несуть спільний ризик і беруть спільну участь у прибутках, їх

матеріальною субстанцією є Об'єднання засобів суб'єктів двох або більше країн для

спільного виробництва і збуту продукції, науково-дослідних робіт, надання послуг та

інших видів діяльності.

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

Доцільність створення спільних підприємств зумовлена різними чинниками. Це

може бути пов'язано з тим, що здійснення деяких проектів пов'язано з необхідністю

одночасного залучення великих інвестицій, мобілізація яких не під силу одній країні.

Відіграє роль і та обставина, що в міжнародному поділі праці капіталомісткість різних

галузей істотно відрізняється, що потребує залучення капіталу для організації

підприємств у таких галузях. Створення спільних підприємств пов'язане і з НТР, адже

при цьому виникає заінтересованість кількох країн у спільному виробничому освоєнні

результатів науково-дослідних та проектно-конструкторських робіт, що вимагає не

тільки науково-технічної кооперації, а й спільних інвестицій для використання її

результатів.

Спільні підприємства мають ряд переваг порівняно з іншими формами спільної

підприємницької діяльності з іноземним капіталом. Вони, як правило функціонують на

підставі довготривалих угод, при цьому створюється можливість комплексного

використання зусиль партнерів у довиробничих, виробничих і збутових сферах. У

таких Підприємствах відбувається об'єднання найсильніших взаємодоповнюючих

елементів діяльності, належних їх партнерам. Створюються умови для забезпечення

контролю з боку партнерів не тільки за виробництвом, а й за реалізацією продукції

підприємства. Зазначені переваги сприяють зменшенню витрат виробництва в

спільних підприємствах, прискорюють оборотність капіталу, що забезпечує зростання

прибутків.

Формою спільного підприємництва з іноземним капіталом є і вільні економічні

зони. Це частина національного економічного простору, де використовується особлива

система пільг та стимулів, яка не застосовується на інших територіях країни. Як

правило, це тією чи іншою мірою відокремлена географічна територія. Суть таких зон

у тому, що держава скорочує масштаби свого втручання в економічні процеси

порівняно з тим, як вона робить це на інших територіях, що не входять до вільної

зони. В таких зонах створюються сприятливі умови для підприємницької діяльності.

Утворення вільних економічних зон зумовлено рядом причин. По-перше, їх

створення є ланкою реалізації принципів відкритості економіки. Створюються

сприятливі умови активізації зовнішньоекономічної діяльності, активізації зовнішніх і

внутрішніх інвестицій.

По-друге, створення вільних економічних зон стимулює промисловий та інші

види експорту і збільшення на цій основі валютних коштів.

По-третє, сприяючи залученню іноземних інвестицій, створення вільних зон

спричинює розширення кількості робочих місць, забезпечуючи зайнятість робочої

сили.

По-четверте, у вільних зонах відбувається апробація нових методів

господарювання і створюються умови для економічного розвитку окремих регіонів

країни, як правило, відсталих.

При організації вільних економічних зон використовуються два концептуальні

підходи: територіальний і функціональний, або крапковий. При територіальному

підході зона створюється як відокремлена територія, де усі суб'єкти господарської

діяльності користуються її пільговим режимом. При функціональному підході

пільговий режим застосовується до певних господарюючих суб'єктів незалежно від їх

місцезнаходження на території країни.

Розрізняють кілька видів вільних економічних зон. По-перше, це зони вільної

торгівлі, що отримали найбільше поширення. Виділяють зони загального призначення

і спеціалізовані. Перші займають невеликий простір і знаходяться за межами

національної митної території. В них здійснюються операції по складуванню і

переробці ввезених товарів. Спеціалізовані зони створюються для окремих великих

компаній. Є магазини вільної торгівлі у великих міжнародних аеропортах.

Другим видом є промислово-виробничі зони. Вони виникли тоді, коли крім

торгівлі компанії почали займатися виробничою діяльністю. Такі зони створюються на

території із спеціальним режимом, де виробляються експортна та імпортозамінна

продукція і користуються значними податковими та фінансовими пільгами.

Третім видом є техніко-впроваджувальні зони. До них належать ті, що

створюються навколо великих наукових центрів. У них концентруються національні та

зарубіжні дослідні, проектні та експериментальні науково-виробничі фірми, що

користуються єдиною системою податкових і фінансових пільг. Найбільше таких зон у

США, Японії і Китаї. У США їх називають технопарками, у Японії — технополисами, а в

Китаї — зонами розвитку і високої технології.

Київський університет права НАН України – Основи економічної теорії

Одним із різновидів вільних економічних зон є сервісні. Це території з пільговим

режимом підприємницької діяльності для фірм і організацій, що надають різні

фінансово-економічні, страхові та інші послуги. Серед них найпоширенішими є

офшорні зони та податкові гавані. Компанії, що функціонують у таких зонах, або

зовсім не підлягають оподаткуванню, або обкладаються невеликим податком. Однією

з вимог при цьому є та, що фірма не може бути резидентом країни, в якій знаходиться

офшорна зона і отримувати на цій території прибуток. У світі налічується понад 300

офшорних зон. Вони мають пільговий режим щодо валютних обмежень, вивозу

прибутків, митних зборів тощо. Країни, в яких розміщені такі зони, мають вигоду в

тому, що залучають додаткові іноземні капітали. Нерідко ці зони використовуються

для відмивання так званих «брудних» грошей.

Спільною рисою різних видів вільних економічних зон є наявність сприятливого

інвестиційного клімату, що включає митні, фінансові та податкові пільги та переваги

порівняно із загальним режимом для підприємців, які діють у тій чи іншій країні.

Виділяють чотири групи таких пільг:

1) зовнішньоторгові— це введення особливого митно-тарифного режиму

(зниження або відміна експортно-імпортного мита або спрощений порядок здійснення

зовнішньоторгових операцій);

2) податкові — норми, пов'язані із стимулюванням конкретних видів діяльності;

3) фінансові — різні форми субсидій, що надаються у вигляді занижених цін на

комунальні послуги, зниження орендної плати за користування земельними ділянками

та приміщеннями, пільгових кредитів;

4) адміністративні — надаються адміністрацією зони з метою спрощення

процедур реєстрації підприємства і режиму в їзду—виїзду іноземних громадян.

На початок XXI ст. у світі налічується близько 2000 вільних економічних зон

різної спрямованості. Вони довели свою ефективність як форми світо господарських

зв'язків. Завдяки таким зонам створюються сприятливі умови для активізації

підприємницької діяльності, залучення іноземних інвестицій, раціонального

використання трудового та ресурсного потенціалів. У останні роком такі зони почали

створюватись і в Україні. Законодавчим підґрунтям став прийнятий у 1992 р. Закон

«Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних

зон». Першою такою зоною була експериментальна економічна зона «Сиваш». У 2001

р. спеціальними законодавчими актами було створено 11 спеціальних економічних зон

та запроваджено спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях 9 регіонів,

що займають майже 10 % території. Серед них функціонують і три технопарки на базі

НАН України. Перші результати їх функціонування свідчать, що темпи приросту

інвестицій на територіях зон вищі, ніж у цілому по країні. Однак їх функціонування

пов'язане з подоланням великих труднощів. Однією з них є недосконалість

законодавчої бази. Тому розробляються доповнення до Закону «Про загальні засади

створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон». Необхідне і

здійснення постійного комплексного моніторингу економічних, соціальних і

бюджетних результатів функціонування вільних економічних зон.