Бугайов В.Д., Васильківський С.П. та ін.; за ред. М.Я. Молоцького. Спеціальна селекція польових культур

Подождите немного. Документ загружается.

340

Смак. Бульби, зварені на пару, очищують від шкірки, розклада-

ють на тарілки й дегустують. Смакові якості оцінює дегустаційна

комісія (за 5- або 9-бальною шкалою).

Потемніння м’якоті після варіння. Оцінюють зразки за інтенсив-

ністю потемніння м’якоті через дві години після варіння: якщо за цей

час зразок не темніє, він отримує найвищу оцінку за даною ознакою,

якщо сильно темніє – найнижчу оцінку.

Діагностика ранньостиглих форм картоплі. Ранньостиглими є

сіянці, бадилля яких засихає рано (за бульбового розмноження пере-

важну більшість складають ранні і середньоранні генотипи).

Розрізняють біологічну і господарську стиглість у картоплі. Пер-

ша вимірюється періодом вегетації, друга – здатністю давати певний

урожай бульб у різні строки їх збирання.

До ранніх належать ті генотипи, які мають період вегетації (від

садіння до відмирання бадилля) – 80-100 днів, до середньоранніх –

101-115 днів, середньостиглих – 116-125 днів, середньопізніх – 126-

140 днів, пізніх – більше 140 днів.

Випробування селекційного матеріалу за придатністю на дво-

врожайність. Вивчаються ранні, середньоранні та середньостиглі

генотипи на півдні України в умовах зрошування. Досліджувані сорто-

зразки вивчають за весняного садіння 30-кущовими ділянками в чоти-

риразовій повторності. Виконують всі необхідні агротехнічні заходи,

облік ураження хворобами. У третій декаді червня проводять раннє

збирання урожаю, його облік та оцінювання якості бульб. З урожаю

кожного генотипу відбирають по 120 бульб для літнього садіння. Віді-

брані бульби травмують шляхом проведення неглибоких надрізів і об-

робляють 4-компонентним стимулюючим розчином: 0,0005 % гібере-

ліну, 0,002 % янтарної кислоти, 1 % роданистого калію, 1 % тіосечо-

вини. Висаджують свіжозібрані бульби у ґрунт у кінці червня – на

початку липня. Проводять догляд за насадженнями, фенологічні спо-

стереження та облік ураження хворобами. Врожай збирають у кінці

першої декади жовтня. З урожаю відбирають по 120 середніх бульб

для випробування в наступному році (за весняного та літнього садіння

методом накладання).

Придатними для вирощування двоврожайною культурою на пів-

дні України вважаються ті сорти та селекційні номери, які забезпе-

чують урожай товарних бульб за весняного та літнього садіння сві-

жозібраними бульбами не нижче кращих сортів-стандартів.

Оцінювання на стійкість проти фітофторозу, фузаріозу, парші

звичайної, іржавої плямистості, мозаїчного закручування листків,

скручування листків, зморшкуватої та смугастої мозаїк, кільцевої

гнилі, чорної ніжки і мокрої гнилі, стеблової нематоди (Ditylenchus

destructor) здійснюють відповідно до існуючих методик.

341

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1. Назвіть досягнення вітчизняної селекції картоплі.

2. Назвіть основні напрями селекції картоплі в Україні.

3. Назвіть сучасні завдання селекції картоплі.

4. Яка особливість генетики картоплі?

5. Як здійснюють генетичний контроль урожайності?

6. Що Ви знаєте про гетерозис у картоплі?

7. Назвіть методи генетичного контролю крохмалистості, білково-

сті та характер їх успадкування.

8. Які існують типи стійкості рослин і бульб проти фітофторозу?

9. Від чого залежить лежкоздатність бульб та стійкість до меха-

нічних пошкоджень?

10. Які вимоги ставляться до сортів столової придатності для пере-

робки бульб?

11. Що означає клонова селекція як метод створення нових сор-

тів картоплі?

12. Яке значення для селекції картоплі має внутрішньовидова і

міжвидова гібридизація?

13. Як використовується інбридинг в селекції картоплі?

14. Як застосовується мутагенез, гаплоїдія та поліплоїдія у селе-

кції картоплі?

15. Які біотехнологічні методи використовують у селекції картоплі?

16. Викладіть схему селекції картоплі.

17. Як здійснюється оцінювання селекційного матеріалу за вміс-

том сухої речовини, крохмалю, білка?

18. Які Ви знаєте способи визначення скоростиглості і придатно-

сті на двоврожайність?

Література

1. Будин К.З. Генетические основы селекции картофеля. – Л.: Агропромиздат,

1986. – 192 с.

2. Букасов С.М., Камераз А.Я. Селекция и семеноводство картофеля. – Л.: Ко-

лос, 1972. – 359 с.

3. Картопля / За ред. В.В. Кононученка, М.Я. Молоцького. – Біла Церква, 2002.

– Т. 1. – 536 с.

4. Картопля: енциклопедичний довідник / За ред. А.А. Бондарчука, М.Я. Моло-

цького. – Біла Церква, 2009. – Т. 4. – 376 с.

5. Методичні рекомендації щодо проведення досліджень із картоплею / За ред.

В.В. Кононученка, В.С Куценка, А.А. Осипчука, Ю.Я. Верменка, П.Ф. Каліцького,

В.Д. Кочури, О.П. Аксьонова. – Немішаєве: УААН, 2002. – 182 с.

6. Осипчук А.А. Становлення селекції картоплі в Україні // У зб.: Генетика і се-

лекція в Україні на межі тисячоліть. Том 3. – К.: Логос, 2001. – С. 336-349.

7. Молоцький М.Я. Проблеми картоплярства. Вибрані наукові праці. –

Біла Церква: Мустанг, 1996. – С. 254-284.

342

16. СЕЛЕКЦІЯ БАГАТОРІЧНИХ ТРАВ

Бугайов В.Д. – кандидат с.-г. наук

Багаторічні трави включають в основному роди сімейств бобових

(люцерна, конюшина, еспарцет, лядвенець, буркун тощо) і тонконо-

гових (стоколос, костриця, тимофіївка, пажитниця, тонконіг, грясти-

ця, житняк та ін.).

Ростуть на природних сінокосах і пасовищах, слугують основни-

ми компонентами для створення сінокосів і пасовищ, а також виро-

щуються в польових сівозмінах. Серед кормових культур багаторічні

трави мають важливе значення, забезпечуючи тваринництво багати-

ми на білок і вітаміни зеленими кормами, сіном і сінажем. Сприяють

відновленню структури ґрунту і підвищенню його родючості, особ-

ливо бобові, які володіють азотфіксуючою здатністю та запобігають

водній і вітровій ерозії.

Залежно від грунтово-кліматичних умов, найбільше поширення в

Україні мають види: люцерна посівна і мінлива, конюшина лучна, еспа-

рцет піщаний, стоколос безостий, тимофіївка лучна, костриця лучна і

очеретяна, пажитниця багаторічна і багатоквіткова, грястиця збірна.

16.1. Досягнення і завдання селекції

Селекція кормових трав в Україні має давню історію. У 1884 р.

було засноване Полтавське дослідне поле, де О.Є. Зайкевич розпочав

вивчення сортового складу люцерни. З 1909 р. розпочала працювати

Харківська сільськогосподарська дослідна станція, де з 1913 р. у від-

ділі селекції приступили до вивчення й випробування сортів люцер-

ни. Проте планомірна селекційно-насінницька робота з багаторічни-

ми травами почала проводитись з 1918-1919 рр. на Полтавській і

Дніпропетровській селекційних станціях. У 1921-1923 рр. селекційна

робота з люцерною й іншими багаторічними травами розпочата на

Веселоподолянській селекційно-дослідній станції. З утворенням в

1931 р. Українського науково-дослідного інституту кормів на базі

Полтавської сільськогосподарської дослідної станції тут значно роз-

ширилась селекція кормових культур, особливо люцерни.

У ці роки були створені й набули значного поширення сорти лю-

церни Зайкевича, Полтавська 256 і Полтавська 200.

Значну роботу із селекції конюшини лучної було виконано на Бі-

лоцерківській та Уладово-Люлинецькій селекційно-дослідних стан-

ціях. Створені тут сорти Білоцерківська 3306 і Уладівська 34 займали

в свій час значні площі.

У довоєнні роки на Веселоподолянській станції створено сорт ес-

парцету Піщаний 1251, який і нині ще поширений у виробництві.

343

У повоєнні роки значних успіхів у селекції багаторічних трав до-

сягли співробітники Полтавської обласної державної сільськогоспо-

дарської дослідної станції, Українського науково-дослідного інсти-

туту зрошуваного землеробства, Чернігівської державної сільського-

сподарської дослідної станції, Науково-дослідного інституту земле-

робства і тваринництва західних регіонів, Уладово-Люлинецької і

Веселоподолянської селекційно-дослідних станцій.

Важливим етапом у селекції рослин в Україні було створення се-

лекцентрів. Зокрема, координація робіт із селекції кормових культур

на Поліссі, в Лісостепу та Західному регіоні України з 1973 р. була

покладена на Київський селекцентр, головною установою якого був

Український науково-дослідний інститут землеробства.

Селекційна робота з багаторічними травами та іншими кормови-

ми культурами все більше поєднується з генетичними, цитологічни-

ми, біохімічними і фізіологічними дослідженнями.

Вагомий внесок у розв’язання цієї проблеми вносять наукові

установи Української академії аграрних наук, які з 1991 р. працюють

за програмою «Кормовиробництво». Головний координатор програ-

ми – Інститут кормів НААНУ.

Згідно з цією програмою на 2006-2010 рр. селекцією багаторічних

трав займаються 13 науково-дослідних установ НААНУ по 20 куль-

турах. У Державному реєстрі сортів рослин України на 2009 рік на-

лічувалося 255 сортів багаторічних трав, з них 81 – бобових і 174 –

злакових. Переважна більшість сортів створена вітчизняними селек-

ціонерами. Серед сортів зарубіжної селекції представлені в основно-

му сорти злакових багаторічних трав для газонного використання.

Специфічні погодні умови останніх десяти років, а саме збіль-

шення тривалості посушливих періодів, підвищення температури

та вкрай несприятливі умови перезимівлі 2002-2003 рр., зумовили

необхідність посилення селекційних досліджень в напрямі підви-

щення адаптивного потенціалу нових сортів до несприятливих фа-

кторів середовища. Про ефективність цього напряму свідчать і

конкретні результати в селекції. Так, створені в Інституті кормів

та занесені до Державного реєстру сортів рослин України в попе-

редні роки сорти люцерни Регіна, конюшини лучної Спарта, сто-

колосу безостого Всеслав і Скіф характеризуються підвищеним

рівнем посухо- та зимостійкості. Всі ці сорти широко впроваджу-

ються у виробництво, в першу чергу в регіонах південного і схід-

ного Лісостепу та Степу України.

З використанням методу міжвидової гібридизації люцерни посів-

ної і жовтої (Інститут землеробства), еспарцету піщаного і виколис-

того (Кіровоградський і Донецький інститути АПВ) створені та зане-

сені до Державного реєстру сортів рослин України сорти Наречена

Півночі, Смарагд і Аметист донецький, які відрізняються підвище-

ним адаптивним потенціалом та покращеною якістю кормової маси.

344

Пройшли зміни і в підходах до видового складу багаторічних трав.

Йдеться про розширення селекційної роботи з більш посухостійкими

видами, такими як: райграс високий, житняк гребінчастий, пирій сере-

дній і пирій безкореневищний, стоколос прибережний, костриця боро-

зниста, конюшина мінлива та деякі інші. Причому, ці завдання актуа-

льні, практично, в усіх регіонах. Так, вже створені та занесені до Дер-

жавного реєстру сортів рослин України сорти райграсу високого –

Дронго, пирію середнього – Хорс (Інститут кормів) і Вітас (Київська

дослідна станція Інституту землеробства); житняка гребінчастого –

Петрівський (Інститут кормів) і Кімбурн (Інститут землеробства пів-

денного регіону); стоколосу прибережного – Боян (Інститут кормів) і

пирію безкореневищного – Колумб (Інститут кормів).

16.2. Селекція окремих культур

16.2.1. Люцерна

Люцерна – одна з найбільш цінних кормових культур з високим

потенціалом продуктивності (до 70-80 т/га зеленої маси) та вмістом

протеїну в середньому 20 % в сухій речовині, збалансованого за амі-

нокислотним складом, вітамінів, мінеральних речовин, особливо ка-

льцію. Найбільш поширена в Степу і Лісостепу України.

Систематика і походження. Люцерна (Medicago L.) – рід із по-

рядку бобово-квіткових – Leguminales, aбo Fabales, родини Fabaceae.

Належить до триби конюшинних – Trifoliaceae Bronn.

Рід Medicago L. включає більше 50 однорічних і багаторічних ви-

дів трав. У нашій країні прийнята класифікація люцерни, яка охоп-

лює підрід люцерни багаторічної – Medicago falcago (Rchb.) Grossh.,

види якого в основному використовуються в культурі й представля-

ють поліплоїдний ряд (2n= 16, 32, 48).

Як кормова рослина люцерна відома здавна. Вважають, що вона

ввійшла в культуру 7-8 тис. років тому. Найбільш широко природний

генофонд люцерни представлений в трьох центрах походження: Се-

редньоазійському, Передньоазійському і Європейсько-Сибірському.

Середземноморський і Північноамериканський генцентри вторинні.

Вони відіграли важливу роль в еволюції, селекції і поширенні по зе-

мній кулі культурних форм люцерни мінливої.

В Україну люцерна посівна інтродукована в середині XIX століт-

тя. Із багаторічних видів у природних умовах найбільш поширена

люцерна жовта. Зустрічаються окремі дикорослі популяції люцерни

мінливої, одержані в свій час в результаті спонтанної гібридизації

люцерни посівної із жовтою.

Майже всі зареєстровані в Україні сорти належать до культурних

підвидів тетраплоїдної люцерни синьої (M. sativa L.) і мінливої

345

(M. varia T. martyn.). Вид тетраплоїдної люцерни жовтої (M. falcata L.)

включає лише один сорт. Цінні екотипи інших видів вивчають і ви-

користовують як вихідний матеріал для селекції.

Генетика. Люцерна посівна (M. sativa L.) і мінлива (M. varia T.

Martyn.), а також жовта (M. falcata L.) – природні автотетраплоїди

(2n=32).

Генетичними дослідженнями встановлено, що фіолетове забарв-

лення квітки зумовлене розчиненим в клітинному соці антоціаном,

синтез якого контролюється двома компліментарними генами через

ферментативну систему рослини. У разі відсутності одного із генів

квітки виявляються білими. Жовте ж забарвлення зумовлено двома

різними пігментами – антоціаном і каротином, які проявляються під

контролем кількох генів.

У науковій літературі є повідомлення про характер успадкування

карликовості, летальної ознаки, альбінізму, ознаки золотистої верхі-

вки пагонів, дефектів хлорофілу та окремих біологічних властивос-

тей. Встановлено, що альбінізм визначається комплементарною вза-

ємодією двох незалежних рецесивних генів, у той час як карлико-

вість, забарвлення стебла, білонасінність, забарвлення чашечки і ро-

зміри квітки, забарвлення і форма листка, відкритість приймочки,

однолопатевість листків, рудиментарність віночка, клейкість пилку –

контролюються кожен своїм рецесивним геном. Повне або часткове

домінування смугастості листків, стійкості до стеблової нематоди і

горохової тлі, пурпурового забарвлення квіток і опушення бобів, че-

рвонуватості кореня і безостості пелюсток квітки також мають моно-

генне успадкування. А чоловіча стерильність, гіллястість китиці, жо-

втуватість сім’ядолі, хлорофільна недостатність і летальність – од-

ним-чотирма, частіше рецесивними генами за різної їх взаємодії.

Відмічається також тісна залежність властивості посухостійкості

від умісту епікутикулярного воску (складного ефіру вищих одноато-

мних спиртів жирного ряду) в листках люцерни. Ця ознака має кое-

фіцієнт успадковуваності 0,35. Водночас є багато повідомлень про

значну мінливість прояву ознаки залежно від генотипу і середовища.

Високою успадковуваністю характеризуються такі ознаки як кі-

лькість насіннєвих зачатків, кількість бобів на рослині й кількість

насінин в бобі, що дозволяє використовувати їх в селекції на підви-

щення насіннєвої продуктивності.

Останнім часом генетика люцерни збагатилась цитогенетичними

і біохімічними дослідженнями. Визначені нуклеотидні послідовності

ділянок генів лектинів, розроблена покращена генетична карта дип-

лоїдної люцерни шляхом аналізу успадковуваності сотень маркерів у

гібридних популяціях. Виділені біотипи люцерни, у яких уміст біо-

хімічних сполук практично не мінявся за роками досліджень і, на-

впаки, з великими відхиленнями від середніх значень у цій популяції.

Відмічена найбільш висока стійкість до коливання погодних умов

346

тих популяцій, у яких найменша внутрішньопопуляційна мінливість

за вмістом білка. Така інформація може з успіхом використовуватись

в селекції на адаптивність, покращення якості тощо.

Встановлена генетична природа штамоспецифічної азотфіксації.

Вивчаються питання азотфіксуючої здатності різних форм люцерни.

Завдання і напрями селекції. Основне завдання для всіх зон ви-

рощування люцерни – виведення сортів інтенсивного типу, які добре

реагують на зрошення й удобрення, стійкі до несприятливих кліма-

тичних умов, хвороб і шкідників, поєднують високі врожаї зеленої

маси з покращеною якістю та стійкою насіннєвою продуктивністю.

Один із головних напрямів селекції люцерни – створення багатоукі-

сних сортів, стійких до раннього скошування, які забезпечують отри-

мання високоякісної зеленої маси. При цьому обов’язково враховують

облистяність рослин і особливості післяукісного відростання.

Перспективним є також створення спеціальних пасовищних сор-

тів, які поряд з високим урожаєм зеленої маси, довголіттям, реагу-

ванням на внесення добрив і зрошення, повинні мати швидкі темпи

відростання весною і після випасання, стійкість до витоптування,

високу конкурентну здатність в травосумішах.

Особливим в селекції цієї культури є створення таких сортів, які

поряд з високим урожаєм зеленої маси забезпечували б стійкий вро-

жай насіння в кількостях, достатніх для організації первинного і то-

варного насінництва. Водночас висока насіннєва продуктивність не

повинна бути самоціллю. Для вирішення цієї проблеми створюється

вихідний матеріал методами автотрипінгу, генетичної самосуміснос-

ті, високого виживання зав’язі, з більшою кількістю насіннєвих зача-

тків і високою фертильністю пилку.

З метою підвищення адаптивного рівня нових сортів до абіотич-

них і біотичних факторів довкілля значна увага повинна бути зосере-

джена на зимо- і посухостійкість, стійкість до кислотності й засолен-

ня ґрунтів, до найбільш шкідливих хвороб (кореневі гнилі, аскохітоз,

бура плямистість, борошниста роса тощо).

16.2.2. Конюшина

Конюшина має важливе значення в польовому і лучному кормови-

робництві. За поширенням поступається хіба що люцерні, однак краще

за неї росте на кислих ґрунтах. Вирощують її на сіно, сінаж, для випа-

сання і поліпшення родючості ґрунтів. Зелена маса конюшини характе-

ризується високою перетравністю, значним умістом вітамінів, особливо

каротину і мінеральних речовин. Поширена на Поліссі, в Західному Лі-

состепу, передгірних і гірських районах Карпат.

Систематика і походження. Конюшина (Trifolium L.) – рід із ро-

дини Fabaceae. Включає більше 300 видів, поширених у дикоросло-

347

му стані на чотирьох континентах. В культурі використовується 20

видів, але найбільше поширені лише 3, з якими ведеться основна се-

лекційна робота: конюшина лучна (T. pratense L.), конюшина гібрид-

на (T. hybridum L.) і конюшина повзуча (T.repens L.).

Основна територія походження конюшини – район Стародавньо-

го Середземномор’я, де росте її 150 видів. З цього регіону вийшли

майже всі види, які нині вирощують. Серед них є як вологолюбні, так

і посухостійкі.

Україна є також одним із центрів видового та екотипового різно-

маніття більшості багаторічних видів конюшини, зокрема, таких як

лучна, гібридна, повзуча, мінлива і середня.

Генетика. У конюшини лучної – T. pratense L. (2n=14), тетрапло-

їдні форми (2n=28) створені штучно. Це суворо ентомофільна пере-

хреснозапильна рослина з гаметофітною несумісністю, суть якої в

тому, що в стовпчику маточки припиняється ріст пилкових трубок,

несучих алелі гена S, ідентичні генотипу даного індивідууму. Особ-

ливо чітко проявляється самонесумісність, яка забезпечує полімор-

фізм, адаптивність і стабільність популяції конюшини. Гаметофітна

несумісність у конюшини лучної контролюється 7 алелями локусу S.

Запліднення може пройти тільки тоді, коли алелі гена S пилку (чоло-

вічий гаметофіт) не будуть ідентичні алелям гена S маточки.

Утворення стерильних, нежиттєздатних пилкових зерен в пиля-

ках квіток одержало назву чоловічої стерильності (ЧС). Взаємодія

генетичних факторів цитоплазми і генів ядра називається цитоплаз-

матичною чоловічою стерильністю (ЦЧС). Якщо стерильність зумо-

влена тільки ядерними генами, то це ядерна чоловіча стерильність

(ЯЧС). Одержані чоловічостерильні рослини у спонтанних мутантів

– білоквіткових рослин конюшини лучної з частотою 1,0-0,8 %.

В потомстві колхіцинованих рослин С

і С

чоловічостерильні рос-

лини виникають з частотою 0,12 %.

Строки інфікування, кількість бульбочок, їх розміщення та кінце-

ва продуктивність азотфіксації контролюються групою генетичних

факторів рослин, причому гени, що відповідають за нормальний перебіг

цих процесів, домінантні. Виявлені два гени, що зумовлюють не-

ефективність симбіозу, незалежно від властивостей штаму бактерій.

Встановлено характер успадкування у конюшини лучної малюнка

сивуватих плям на листках. Інтенсивність малюнка детермінується

серією алелів гена v. Кожний алель має специфічний фенотиповий

прояв, у гетерозиготному стані дія кожного алеля проявляється само-

стійно. Вивчено також характер успадкування деяких інших морфоло-

гічних ознак, які використовуються як маркерні. Біле забарвлення ві-

ночка – рецесивна ознака і контролюється рецесивними алелями при-

наймні двох генів. Інтенсивність червоного забарвлення контролюєть-

ся серією численних алелів. Гомозиготний стан домінантних алелів

зумовлює червоне забарвлення, гетерозиготне – рожеве і фіолетове.

348

Велике селекційне значення має наявність у конюшини лучної ко-

роткої трубочки віночка, яка полегшує доступ комах до нектару і

сприяє більш ефективному запиленню. Передбачають, що ця ознака

контролюється полігенами, причому довга трубочка віночка є доміна-

нтною ознакою. Довжина трубочки віночка корелює із загальним габі-

тусом рослини і фертильністю пилку, тому вкорочення трубочки може

супроводжуватися депресією росту і зниженням фертильності пилку.

Завдання і напрями селекції. Основне завдання селекції коню-

шини лучної – створення високопродуктивних ранньостиглих сортів

сінокісно-пасовищного типу з підвищеною зимостійкістю, стійкістю

до хвороб і шкідників, високими показниками якості корму і сталою

насіннєвою продуктивністю.

Селекція на адаптивність до несприятливих і специфічних умов

вирощування – це один із важливих напрямів селекційної роботи з

конюшиною, оскільки дана культура вирощується на значній тери-

торії і, крім цього, часто використовується для освоєння осушених

боліт та інших малопродуктивних земель. В першу чергу це стосу-

ється зимостійкості рослин. Актуальним є селекція на стійкість ро-

слин конюшини лучної до підвищеної кислотності ґрунту на рівні

рН – 4,5-4,8. Поряд з використанням біотехнологічних методів (ме-

тод культури клітин) і спеціальних вегетаційних споруд, ефектив-

ним може бути селекція з використанням природного фону ґрунтів

з підвищеною кислотністю.

Для створення сортів інтенсивного типу необхідно посилити до-

слідження зі створення складногібридних і синтетичних популяцій з

попереднім оцінюванням загальної і специфічної комбінаційної зда-

тності вихідних форм. Залишається невирішеною проблема стабіль-

ності насіннєвої продуктивності для диплоїдних сортів, особливо в

умовах Західного Лісостепу і передгірних районів Карпат.

Селекція конюшини лучної на стійкість до хвороб і шкідників

проводиться у всіх селекційних установах. Найбільш шкідливі хво-

роби: рак, антракноз, фузаріоз, аскохітоз, бура плямистість, іржа і

борошниста роса. Сходи ушкоджують довгоносики бульбочкові, ли-

стки і генеративні органи – довгоносики конюшинові.

Покращення якості вегетативної маси може бути досягнуто за ра-

хунок підвищення вмісту сухого протеїну й незамінних амінокислот

у зеленій масі, зниження вмісту клітковини і шкідливих речовин, пі-

двищення перетравності корму.

16.2.3. Стоколос

Стоколос – вважається одним з найкращих серед злакових трав. Як

кормова рослина він найбільш поширений серед злаків прохолодних

регіонів, а його кормова цінність вища за більшість інших культур.

349

Має важливе значення як відновлювач родючості ґрунту, особли-

во за сівби з бобовими травами. Нагромаджує багато кореневих реш-

ток, ефективний у боротьбі з ерозією.

Систематика і походження. Рід Стоколос – Bromopsis Fourr

включає біля 100 видів. Найбільше господарське значення має стоколос

безостий, який вирощують як у чистому вигляді, так і сумішках з інши-

ми злаковими і бобовими травами. Деякі інші види представляють інте-

рес для лучного і пасовищного використання і можуть бути включені в

селекційний процес. Зокрема, в Україні вже введений в культуру стоко-

лос прибережний – Bromopsis riparia (Rehm.) Holub.

Батьківщиною стоколосу безостого є Західна Європа і Північна

Азія. В культуру він вперше введений в Угорщині. Вирощується з

другої половини ХХ ст. у Європі та Північній Америці.

В Україні стоколос безостий висівають у травосумішках з люцер-

ною на сіно, сінаж і силос. Найбільш поширений у Степу і Лісостепу.

Генетика. Стоколос безостий представляє собою аутоалооктап-

лоїд (2n=56). Але виявлені також і тетраплоїдні форми (2n=28).

Кількісні ознаки стоколосу безостого, висота рослин і висота ос-

новної маси листків, повітряно-суха маса однієї рослини, кущіння і

кількість генеративних пагонів, маса насіння з однієї рослини і маса

1000 насінин, а також уміст абсолютно сухої речовини, білка і кліт-

ковини характеризуються різними типами успадкування. У гібрид-

них популяцій F

, F

проявляються гетерозис, позитивне домінуван-

ня, проміжне успадкування, негативне домінування і депресія.

Мінливість кількісних ознак, які визначають продуктивність і

якість зеленої маси стоколосу безостого у сортів і створених на їх

генетичній основі гібридних популяцій, неоднакова. Найбільш мін-

ливі ознаки в гібридних популяціях – повітряно-суха маса однієї рос-

лини, облистяність, кущіння рослин, кількість генеративних пагонів і

маса насіння з однієї рослини; маса листків і маса 1000 насінин є се-

редньомінливими ознаками; висота рослин належить до маловарію-

ючих ознак.

У гібридних популяціях F

стоколосу безостого отримана зна-

чна фенотипова різноманітність з вищепленням рослин, виявлення

ознак у яких виходять за межі максимального і мінімального прояву

їх у обох батьків.

Методом кореляційного аналізу встановлено, що у гібридів сто-

колосу безостого кормова продуктивність тісно поєднана з такими

ознаками як кущіння і маса насіння з однієї рослини. Насіннєва про-

дуктивність залежить від ступеня кущіння рослин, кількості генера-

тивних пагонів і маси 1000 насінин.

Ступінь вираження кількісних ознак, тип успадкування, показни-

ки коефіцієнта варіації і тісного зв’язку між ознаками залежать від

компонентів схрещування, покоління гібридів, а також від умов зов-

нішнього середовища.