Аркуша О.Г., Бородін Є.І., Віднянський С.В., Гай-Нижник П.П. та ін. Нариси історії державної служби в Україні

Подождите немного. Документ загружается.

411

Розділ 17

ріальному поділі (область – округа – район). Військова адміністрація не мала обласної

ланки і польові комендатури охоплювали райони кількох округ і навіть областей.

Нарешті, деякі тодішні німецькі аналітики вважали, що вилучення з компетенції

воєнного командування низки господарських питань не виправдало себе. У той час, як

економічні інстанції керувались у своїй роботі директивними документами з центру,

військова адміністрація краще знала ситуацію на місцях і могла краще орієнтуватися

у справах та відповідним чином діяти

Отже, відсутність єдиного органу, який би координував економічні зусилля Ні-

меччини на Сході, негативно впливала на їхні результати. Однак навіть за цих умов

окупанти спромоглися організувати тотальне «викачування» сировинних, сільськогос-

подарських, людських ресурсів на загарбаній території, хоча налагодити ефективне

виробництво у промисловій сфері так і не змогли.

5. Губернаторство «Трансністрія»

Як союзник гітлерівської Німеччини Румунія сподівалася на істотне при-

рощення власної території за рахунок придбань на Сході. У результаті

тривалих консультацій з Берліном кондукатор Румунії маршал І.Антонеску 19 серпня

1941 р. підписав декрет про запровадження румунської адміністрації у межиріччі

Дністра й Бугу (цей регіон називали Трансністрією). Повноважним представником

кондукатора у краї став проф. Г.Алексяну.

27 серпня Генштаб румунської армії одержав від німецької військової місії

в Бухаресті офіційний документ – інструкцію про функції окупаційних військ. Во-

на містила вказівки румунським військам щодо охорони військових і промислових

об’єктів, шосейних і залізничних шляхів, мостів, аеродромів, портів, телефонного і

телеграфного зв’язку. Однак головним завданням союзників визначалося запобігання

повстанням, страйкам, саботажу, шпигунству та іншим виявам спротиву. На вико-

нання цих завдань румунське командування мало націлити 9 з’єднань з 3 доданими

авіаескад рильями

Згідно з угодою між румунським і німецьким командуванням від 30 серпня

1941 р. про гарантування безпеки адміністрації з економічної експлуатації між Дні-

стром і Бугом (Трансністрія) та Бугом і Дніпром (область Буг – Дніпро), губернаторство

«Трансністрія» не входило до складу Румунії (на відміну від Бессарабії та Північної

Буковини), а лише передавалося румунській стороні у тимчасове управління й гос-

подарське використання.

Губернаторство «Трансністрія» охоплювало територію Одеської (Ананьївський,

Балтський, Березівський, Одеський, Овідіопольський райони), південні райони (Жуга-

стрівський

, Могилівський, Тульчинський) Вінницької, західні (Голтянський

і Очаків-

ський) Миколаївської областей, а також Дубоссарський, рибницький і Тираспольський

райони Молдавської РСР. Його загальна площа становила майже 100 тис. кв. км, ад-

* Тепер – Ямпільський район Вінницької області.

** Тепер – Первомайський район Миколаївської області.

412

Розділ 17

міністративний центр перебував спочатку в Тирасполі, а потім – в Одесі. Від Румунії

губернаторство відділяла демаркаційна лінія.

Формування органів окупаційної влади у «Трансністрії» покладалося на «Воєнно-

цивільний кабінет для адміністрації Бессарабії, Буковини і Трансністрії», який діяв при

Кабінеті Міністрів.

3 вересня 1941 р. Антонеску підписав декрет, яким встановлювався новий статус

і державний устрій Бессарабії та Буковини. Як губернаторства обидва райони включа-

лися до складу Румунії. Губернатором Бессарабії призначили генерала К.Войкулеску,

Буковини – генерала К.Колотеску. В інтегрованих до складу Румунії територіях поши-

рювалась чинність румунських законів, фінансова, податкова, соціально-економічна

система і, звичайно, державна (румунська) мова.

Адміністративний устрій у Бессарабії та Буковині відповідав румунським зраз-

кам. Губернаторствам, що структурно складалися з директоратів (управлінь), підпо-

рядковувалися по вертикалі повітові префектури, волосні претури, сільські та міські

примарії

Згідно з адміністративно-територіальним поділом, губернаторство «Трансніст-

рія» складалося з 13 повітів (округів) на чолі з префектами, що об’єднували 64 сіль-

ських райони (волості) під керівництвом преторів. Найнижчою адміністративною

ланкою вважалися міські та сільські управи (примарії).

Префектурам підпорядковувалися різнопрофільні служби, а також поліційні й

жандармські формування.

Управління губернаторством здійснювалося за допомогою спеціалізованих

управлінь та директоратів: адміністративного, фінансового, пошти, телефону, телегра-

фу, економіки, комерції, агрокультури, монополій, індустрії, праці, юстиції, інженерно-

технічного, транспорту, лісів, харчової промисловості, розподілу спиртних напоїв,

охорони здоров’я, культури, садівництва й виноградарства та ін.

Претури, як і префектури, мали низку відділів, за допомогою яких румунські

власті контролювали всі сфери життєдіяльності окупованих земель, зокрема такі, як

секретаріат економічний, громадянського стану, комунального господарства, тех-

нічного, комунального майна, культури тощо. Районні претури керували роботою

сільських управ (примарій). На претури покладалося розв’язання питань, пов’язаних

з податковою політикою, торгівлею, промисловим і сільськогосподарським виробни-

цтвом, штрафними санкціями, і багато інших функцій.

У містах губернаторства «Трансністрія» всіма справи займалися примарії. На

чолі Одеської примарії стояв генеральний примар, адвокат В.Пинтя, якому підпоряд-

ковувалися п’ять заступників (віце-примарі, які були румунами, генеральний секретар

і двоє місцевих управлінців – професор Заєвлошин та інженер Кундерта). Практична

робота покладалася на директорати – інженерно-технічний, продовольчий, водогону

та каналізації, електропостачання, трамвая, дач, парків і садів, а також 9 фінансових

управлінь і 9 поліційних префектур. Тирасполь та Одеса як адміністративні центри

губернаторства мали ще один орган – окремі муніципалітети, а їхні примарії підпо-

рядковувалися безпосередньо губернаторові краю.

На відміну від дистрикту «Галичина» та РКУ, апарат губернаторства «Трансні-

стрія» комплектувався переважно румунськими чиновниками. Це було одним з ви-

413

Розділ 17

значальних напрямів політики румунізації краю з тим, щоб надалі його було легше

інтегрувати до «Великої Румунії».

Лише на сільському рівні й у тих випадках, коли без місцевих фахівців обійтися

було неможливо, румуни запрошували на керівні (але другорядні) посади українців,

росіян, молдаван і представників інших народів.

Наближення лінії фронту до кордонів губернаторства «Трансністрія» на початку

1944 р. викликало скасування цивільної адміністрації. Перебравши владні повнова-

ження, румунське військове командування вдалося до суттєвого скорочення управ-

лінського апарату і навіть ліквідації його окремих ланок. Зокрема, були ліквідовані

майже всі директори губернаторства й міських примарій. Ті, що залишилися, крім

іншого, займалися облаштуванням і працевикористанням радянських військовопо-

лонених.

Незважаючи на істотні відмінності у структурі, компетенції, методах комплек-

тування, формах функціонування владних структур у різних адміністративно-територі-

альних утвореннях, що існували на території України, вони орієнтувалися на тоталь-

ний контроль за всіма сферами життєдіяльності суспільства, економічний, соціокуль-

турний визиск місцевого населення, пограбування природних ресурсів, примусове

працевикористання, репресії і терор. «Новий порядок», попри співпрацю з окупан-

тами частини українського соціуму, так і не став своїм.

Посилання до розділу 17

1 Даничев В.И. Банкротство стратегии германского фашизма: Истор. очерки; Док. и матери-

алы. – М., 1973. – Т.1. – С.59-60.

2 Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж; Нью-Йорк; Л., 1993. – С.493-

494.

3 Там само, – С.495-496.

4 Нюрнбергский процесс: Сб. материалов: В 8 т. – М., 1987. – Т.3. – С.402.

5 Там само. – С.513-514.

6 Там само. – С.91.

7 Там само. – С.115.

8 Преступные цели – преступные средства: Док. об оккупационной политике фашистской

германии на территории СССР (1941–1944 гг.). – М.: Политиздат, 1968. – С.50.

9 Рекотов П.В. Органи управління на окупованій території України (1941–1944 рр.) //

Україн. іст. журн. – 1997. – №3. – С.97; ЦДАВО України. – Ф.4620. – Оп.3. – Спр.239. –

Арк.22.

10 Боротьба трудящих Львівщини проти німецько-фашистських загарбників (1941–

1944 рр.). – Л., 1949. – С.44-45.

11 Косик В. Назв. праця. – С.131.

12 Рекoтов П.В. Назв. праця. – С.97.

13 Косик В. Назв. праця. – С.529.

14 Українське слово. – 1941. – 11 січня.

15 Яшан В. Під брунатним чоботом. Німецька окупація Станіславщини в Другій світовій

війні. 1941–1944. – Торонто, 1989. – С.59.

414

Розділ 17

16 Голос. – 1942. – 8 листопада.

17 Преступные цели – преступные средства. – С.51-54.

18 Рекотов П.В. Назв. праця. – С.22.

19 Косик В. Назв. праця. – С.175.

20 Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні: Зб. док. і матеріалів. – К.: Політ-

видав, 1963. – С.34-36.

21 Рекотов П.В. Назв. праця. – С.92.

22 Там само. – С.93.

23 Судебный процесс о зверствах немецко-фашистских захватчиков на территории г. Харь-

кова и Харьковской области во время их временной оккупации. – Х., 1945. – С.8.

24 Анатомия войны. Новые документы о роли германского монополистического капитала

в подготовке и ведении Второй мировой войны / Пер. с нем. – М., 1971. – С.462.

25 Преступные цели – преступные средства. – С.358.

26 Мюллер Н. Вермахт и оккупация: о роли вермахта и его руководящих органов в осу-

ществлении оккупационного режима на советской территории / Пер. с нем. – М., 1974. –

С.9.

27 Політична історія України ХХ століття: У 6 т. – К.: Генеза, 2003. – Т.4. – С.352.

28 Цит. за кн.: Соколов Б.В. Оккупация. – М.: АСТ-Пресс Книга, 2002. – С.29.

29 КМФ-8. – Оп.1. – Спр.3. – Арк.71-73.

30 Там само. – Оп.2. – Спр.27. – Арк.5.

31 Там само. – Спр.14. – Арк.40.

32 Там само. – Арк.7.

33 Рекотов П.В. Назв. праця. – С.94.

34 Нестеренко В.А. Назв. праця. – С.41-44.

35 Нюрнбергский процесс: В 8 т. – М., 1987–1989. – Т.3. – С.554-556.

36 КМФ-8. – Оп.2. – Спр.27. – Арк.12-13.

37 Левит И.Э. Участие фашистской Румынии в агрессии против СССР. Истоки, планы, реа-

лизация резолюций (1. ІХ. 1939 – 19. ХІ. 1942). – Кишинев, 1981. – С.171-172.

38 Комарницький С.І. Радянська Буковина в роки Великої Вітчизняної війни 1941–1945. – К.,

1979. – С.30.

39 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.23. – Спр.917. – Арк.2.

Відродження

державного

управління в УРСР

(1943–1945 рр.)

Розділ 18.

416

Розділ 18

417

Розділ 18

ідновлення управлінських структур – партійних,

радянських, господарських, а подекуди й проф-

спілкових та комсомольських організацій – від-

бувалося відразу ж після визволення того чи іншого населеного

пункту. Специфіка формування номенклатури визначалася осо-

бливостями і конкретними умовами обстановки, складністю за-

вдань, які вирішувалися в цей період. Своєрідність початкового

етапу полягала в тому, що широкомасштабна відбудова промис-

ловості розпочалася з одночасним продовженням активних бо-

йових дій.

ЦК ВКП(б) розглядав відродження визволених районів як

«справу величезної державної ваги»

. Україна ставала прифрон-

товою зоною, матеріально-технічною базою діючої армії. Стратегія

форсованої відбудови, передусім галузей важкої промисловості,

мала й іншу, не менш важливу підставу. У цьому зв’язку цікавим

є свідчення А.Звєрєва, який під час війни був наркомом фінансів

СРСР. Він писав: «Політбюро ЦК ВКП(б) вимагало від Наркомату

фінансів забезпечити ресурсами відбудовні роботи так, щоб зна-

чну їх частину вдалося провести ще під час війни. Річ у тім, що

керівництво закономірно непокоїлося, як би нам не вийти з війни

надто ослабленими. Це могло мати важкі наслідки в міжнародно-

му плані. Щоб уникнути цього, потрібно було будувати слідом за

вигнанням фашистських окупантів»

Слід урахувати, що налагодження життя та господарське

будівництво доводилося починати в умовах тотального спусто-

шення території України. Картина втрат і руйнувань була приго-

ломшуючою. Кожний п’ятий житель України загинув з вини агре-

сорів, понад 2 млн українців було вивезено на примусові роботи

до Німеччини.

Справа ускладнювалася й тим, що попри колосальні мате-

ріальні втрати – 285 млрд руб. – союзний уряд у 1943–1945 рр.

зміг виділити Україні для вирішення першочергових господар-

ських заходів тільки 18 млрд 320 млн руб., що склало близько

7% завданих прямих збитків

. Це означало, що республіканське

керівництво мало докласти всіх зусиль для максимальної мобілі-

зації внутрішніх резервів.

418

Розділ 18

Формування керівних кадрів в Україні можна умовно розділити на два етапи.

Перший розпочався ще до вигнання загарбників з республіки і полягав у створен-

ні ЦК КП(б)У резерву управлінців переважно з працівників партійного, радянського,

частково господарського апарату, не призваних у Червону армію і евакуйованих у

радянський тил. Наприкінці 1942 р. у розпорядженні командування Донського, Ста-

лінградського, Південно-Західного та Воронезького фронтів були оперативні групи,

призначені для районів, які визволяла Червона армія. До них входили члени ЦК і ЦКК

КП(б)У, наркоми та їхні заступники, секретарі обкомів, міськкомів і райкомів КП(б)У,

голови та заступники голів виконкомів обласних рад депутатів трудящих, начальники

управлінь, директори та головні інженери великих заводів, шахт і рудників, високок-

валіфіковані спеціалісти народного господарства. До визволення оперативні групи

працювали в політорганах діючої армії.

На середину 1943 р. до резерву ЦК КП(б)У було включено і намічено відкликати

зі східних областей СРСР 8362 осіб

. На 10 жовтня 1943 р. у визволені міста та райони

України було направлено на керівну роботу 8631 особу., у тому числі 1911 партійних

і 3484 радянських працівників

Певну підготовчу роботу щодо виявлення та обліку керівних кадрів, а нада-

лі – формування керівного складу обласних, міських та районних органів виконали

обкоми КП(б)У, які тимчасово перебували на Сході. Шляхом листування з обкомами

тилових областей, а також безпосередніх контактів з ними через інструкторів, пра-

цівників інших організацій встановлювалися адреси евакуйованих спеціалістів та їхні

посади з тим, щоб після визволення районів України одразу використати їх на керівній

роботі. Наприклад, Вінницький обком КП(б)У вже з вересня 1943 р. розпочав облік

номенклатурних працівників області, котрі перебували в евакуації і Червоній армії,

підтримуючи з ними систематичний зв’язок. Було взято на облік 1256 номенклатурних

кадрів обкому, ЦК КП(б)У і ЦК ВКП(б). На червень 1944 р. за викликами на Вінниччину

прибуло 1100 осіб, у тому числі 288 партійних і 715 радянських працівників

. Перед

визволенням тієї чи іншої області відповідні обкоми КП(б)У відкликали у своє розпо-

рядження виявлені кадри. Прибулі працівники спочатку працювали в тих областях,

де тимчасово перебував даний обком партії.

Комплектування управлінськими кадрами визволених областей проходило з

великими труднощами. Це пояснювалося певною мірою «неквапливістю» окремих

чиновників, які займалися питаннями відрядження, затримкою працівників місцевими

органами влади східних районів, а також труднощами в дорозі до нового місця ро-

боти. Украй потрібні кадри прибували до України нерідко через кілька місяців після

прийняття рішення про їхнє направлення

Оперативність при комплектуванні номенклатурних посад ЦК ВКП(б), ЦК КП(б)

У, обкомів партії зумовлювалася першочерговими економічними завданнями, постав-

леними центром перед Україною. Тож, насамперед забезпечувалися керівниками під-

приємства тих галузей промисловості, де значною мірою вирішувалася доля фронту

і відбудови народного господарства.

Керівники промислових об’єктів союзного підпорядкування призначалися

частково, а з огляду на їх першорядне значення – повністю в Москві. Роль у цьому

української партійної організації була обмеженою і, по суті, зводилася до створення

режиму якнайбільшого сприяння діяльності надісланих з центру господарників. Вод-

419

Розділ 18

ночас в умовах війни місцеві партійні комітети, згідно з постановами ДКО, ЦК ВКП(б)

і РНК СРСР, зобов’язувались оперативно вирішувати завдання щодо налагоджен-

ня виробництва продукції для фронту. Республіканські партійні органи займалися

розв’язанням практично всіх проблем тилу. В цей період рівень комплектування ке-

рівними кадрами підприємств промисловості, транспорту й зв’язку республіканського

і обласного підпорядкування, сільського господарства майже повністю залежав від

місцевих партійних комітетів, республіканських наркоматів, відомств, господарських

організацій. У 1943–1945 pp. секретарі по кадрах, завідуючі відділами промисловості,

сільського господарства партійних органів мали значну свободу дій. Від їхніх компе-

тентності, відповідальності й не в останню чергу особистості залежав якісний добір

господарської номенклатури.

Безумовно, створення резерву управлінців, що складався головно з працівни-

ків довоєнного складу, значно полегшило вирішення питання комплектування ними

областей. Ідеться передусім про партійні, радянські й, певною мірою, господарські

кадри. З огляду на те, що саме партійні органи контролювали весь комплекс проблем

економічного життя радянського суспільства, повернення, наприклад, у Сталінську

область 138 із 156 секретарів міськкомів та райкомів партії старого складу слід роз-

цінювати як позитивне явище

. І небезпідставно, бо поєднання досвіду керівництва,

набутого в екстремальних умовах воєнного часу, зі знанням господарства свого ре-

гіону і довоєнних «командирів виробництва» мало б дати хороші результати. Однак,

загалом сприятливе для розгортання відбудовних робіт, таке комплектування управ-

лінських структур було характерне переважно для індустріальних центрів республіки,

відновлення промислових об’єктів яких розглядалося ЦК ВКП(б), союзним урядом

як пріоритетний напрямок. Водночас багато втрачалося від того, що управління від-

будовними роботами, які супроводжувалися великою реконструкцією і новим бу-

дівництвом, переведенням економіки на мирні рейки, продовжувало здійснюватися

добре знаними надзвичайними методами – на основі наказів, розпоряджень, запро-

вадженням на виробництві армійських порядків.

Незважаючи на гостроту і складність його завдань, партійні комітети, радянські

органи, наркомати зуміли в найстисліші строки мобілізувати виявлені на момент ви-

зволення кадрові ресурси, перегрупувати їх і в основному укомплектувати партійні,

радянські та господарські організації, відомства, промислові об’єкти.

Відродження районів, що потерпіли від війни, – це складний, багатосторонній

процес. Організаційні, економічні, соціально-політичні, науково-технічні проблеми –

це ті питання, якими мали відразу й одночасно займатися місцеві партійні та радянські

органи у визволених районах. Проте найважливішим завданням, від виконання якого

великою мірою залежав повний і остаточний розгром ворога, була відбудова зруй-

нованого війною народного господарства. Через це практична діяльність республі-

канської партійної організації була підпорядкована передусім вирішенню комплексу

організаційно-господарських проблем.

Керованість економічними процесами забезпечувалася через добір і розста-

новку кадрів на ключових посадах народного господарства, насамперед пріоритетних

галузей індустрії. Велике значення надавалось відновленню мережі первинних пар-

тійних організацій. Їхньою прямою функцією було забезпечення ідеолого-політичної

мобілізації трудових колективів. У такий спосіб вирішувалося питання мотивації впро-

420

Розділ 18

ваджених у виробництво різних форм позаекономічного примусу, з поміж яких най-

дієвішим було соціалістичне змагання.

Нові завдання вимагали нових форм партійного керівництва. 20 серпня 1943 р.

ЦК КП(б)У видав постанову «Про організаційне впорядкування роботи міськкомів,

обкомів і ЦК КП(б)У». Цією постановою були внесені зміни до структури апарату ЦК

КП(б)У, обкомів і міськкомів партії. Було визнано за доцільне мати п’ять секретарів

ЦК КП(б)У, а замість галузевих секретарів, які були уведені рішенням ХVIIІ Всесоюзної

партконференції ВКП(б) у 1941 р., затверджувалися заступники секретарів ЦК КП(б)У з

вугільної, металургійної, машинобудівної, електротехнічної, нафтової, легкої і харчової

промисловості, транспорту, будівництва і будматеріалів. Одночасно вони були завід-

уючими відповідними відділами. В обкомах і міськкомах галузеві секретарі були замі-

нені заступниками секретарів з промисловості, транспорту і сільського господарства.

Структура партійного апарату на завершальному етапі війни весь час змінювалася

Республіканська партійна організація з початком визволення України почала

чисельно зростати більш швидкими темпами, ніж ВКП(б) загалом. На липень 1943 р.

у звільнених районах працювало 2750 комуністів, на червень 1944 р. Компартія Укра-

їни налічувала 97 902 комуністи, на липень 1945 р. – до 200 тис. комуністів. Якщо

на початку війни в КП(б)У було 33 275 первинних парторганізацій, в яких на обліку

перебувало 564 536 членів, то на 1 січня 1946 р. вона налічувала 20 413 первинних

парторганізацій, 910 кандидатських груп і 251 партійно-комсомольську групу. Вони

об’єднували 320 307 комуністів (56,7% довоєнної чисельності)

Зростання КП(б)У, яке було необхідною передумовою заповнення вакантних

номенклатурних посад, все ж не відтворює об’єктивної картини становища з управ-

лінськими кадрами у цей період: їх все ще гостро бракувало. На початок 1944 р. об-

коми партії були укомплектовані керівними кадрами тільки на 60%, а райкоми – на

40%. На червень 1944 р. у шести областях України були вільні 10% посад секретарів

обкомів партії, 30% посад завідуючих відділами обкомів і райкомів партії, 58,8% посад

інструкторів обкомів і райкомів партії

. На 1 січня 1945 р. склад виконкомів місцевих

рад був укомплектований на 80,1%

У перші повоєнні роки комплектування управлінських структур відбувалося у

такий спосіб. Партійні й радянські органи поповнювали свої ряди за рахунок кому-

ністів, які брали участь у підпіллі, партизанських формуваннях. Наприклад, у Сумській

області члени підпільного обкому КП(б)У увійшли в склад Сумського обласного ко-

мітету партії. У дев’яти районах області розпочали роботу райкоми партії, які діяли

в тилу ворога. У Чернігівській області вийшли з підпілля і взялися до роботи обком

і 8 райкомів партії. Від жовтня 1943 р. і до жовтень 1944 р. на керівну партійну, ра-

дянську і господарську роботу були надіслані 2200 партизан

Поповнення кадрів партійних, радянських й господарських організацій відбу-

валося також за рахунок демобілізованих з лав Червоної армії. У 1945 р. в Україну

після демобілізації прибуло 120 252 членів партії

У 1943–1945 рр. проходила й реевакуація керівників, спеціалістів, робітників,

щоправда, в незначних обсягах. Навіть у 1945 р. в Україну повернулися зі східних

районів тільки 22 328 осіб

. Саме вони поповнювали партійні лави, слугували резер-

вом для висунення їх в управлінські структури. Так, у Сталінській області на 1 травня

1944 р. з 318 прийнятих у члени ВКП(б) 308 осіб були тими, хто прибув зі Сходу