Аркуша О.Г., Бородін Є.І., Віднянський С.В., Гай-Нижник П.П. та ін. Нариси історії державної служби в Україні

Подождите немного. Документ загружается.

381

Розділ 16

1930 рр. було здійснено низку масових операцій ДПУ з вилучення в населення золота,

валюти й інших цінностей тощо.

Після створення влітку 1934 р. на базі ОДПУ союзного наркомату внутрішніх

справ, що посідав особливе місце в системі влади в СРСР, повноваження репресивно-

каральних органів були ще більш посилені. Апарат НКВС, підкоряючись безпосе-

редньо Й.Сталіну, на певний час став більш вагомим у вертикалі влади, аніж навіть

компартійний апарат. Цьому сприяла висока дисциплінованість працівників НКВС,

їхня інформованість щодо становища в суспільстві, здатність зберігати таємницю та

швидко й без вагань виконувати накази верховного керівництва. Важливу роль віді-

гравала також їхня незалежність від місцевого населення. Лише після смерті Сталіна

компартійному апарату вдалося повернути собі контроль над органами державної

безпеки.

3.3. Місцева влада

Підвалинами радянської влади, які, власне, й зумовили її назву як «радянської»,

були низові ради. В Україні це були сільради та міськради, де на виборах діяли норми

прямої демократії. Наймасовішою низовою владною структурою була сільрада, і че-

рез це державній владі отримати контроль над нею було найважче. Права сільради

значно зросли після утворення СРСР, хоча це й не стало його прямим наслідком.

Сільрада могла суттєво впливати на життя села під час активної фази непу, особливо

після зменшення, а потім і ліквідації адміністративних повноважень комнезамів і пе-

ретворення їх на громадські організації. Сільрада, як і міськрада, в умовах постійних

змін в адмінподілі була однією з найбільш сталих одиниць. Кількість мінімального

населення для створення сільради збільшилася у порівнянні з положенням 1920 р.

і становила 1000 мешканців. Однак згодом правила були дещо лібералізовані. Для

особливих випадків, і зокрема для створення національної сільради, мінімальна кіль-

кість населення була зменшена від 1000 до 500 осіб. Дозволялося також створення

сільради з меншою, аніж 1 тис. осіб, кількістю у разі географічної віддаленості на-

селених пунктів від центрального селища більш ніж на 3 км (до жовтня 1925 р. того

часу діяла норма в 3-5 км)

Протягом 1920 – середини 1930-х рр. сільради мали стійку тенденцію до збіль-

шення кількості. Якщо врахувати, що за переписом 1926 р. в Україні налічувалося

54 470 сільських населених пунктів

, що об’єднувалися у 10 733 сільських рад

, то

можна сказати, що в середньому одна сільрада об’єднувала 5 населених пунктів.

Державними службовцями слід вважати лише членів виконавчих органів сіль-

ради. Такими за Положенням про сільради від 28 жовтня 1925 р. у селах з кількістю

понад 3 тис. мешканців визначалася президія у складі трьох осіб – голови сільради,

його заступника та секретаря або двох, якщо секретар не є членом сільради. У селах з

кількістю населення менше ніж 3 тис. обирали голову сільради та секретаря, причому

секретар міг не бути членом сільради

. Отже, на сільради з населенням понад 3 тис.

виділялося (за місцевим бюджетом) три оклади державних службовців, з кількістю

мешканців менше 3 тис. – два оклади

. У жовтні 1927 р. положення про сільради

було дещо змінене. Президія сільради тепер утворювалася у будь-якому випадку, а

от в сільрадах з населенням понад 5 тис. кількість членів президії за рішенням рай-

382

Розділ 16

виконкому можна було збільшити до дев’яти, причому кожен з них мав брати участь

в роботі не менш як одної комісії (див. схему 5а)

. Однак кількість передбачених в

бюджеті посад не змінилася. У Положенні зазначалося, що інші члени сільради, у тому

числі й члени президії та учасники різноманітних комісій, «виконують свої обов’язки

безоплатно»

. Водночас у положенні 1927 р. наголошувалося на тому, що у разі, «коли

це визнає за потрібне районовий виконавчий комітет», матеріальне утримання можна

надавати й заступнику голови сільської ради та членам президії

Як частина виконавчої гілки влади на селі, існував інститут уповноважених сіль-

ради. Їх обирали зі складу депутатів сільради у відокремлених від центру сільради

селах, в яких мешкало не менше 100 осіб. Уповноважені не лише транслювали роз-

порядження сільської ради, а й могли мати деякі адміністративні права. Зокрема,

спеціальним рішенням сільської ради їм надавалося право надавати довідки і по-

свідчення мешканцям підпорядкованої їм території

З 1924 р. з’явилася ще одна категорія службовців, відповідальних за виконання

державної політики на селі, – сільські виконавці. Положення про сільських виконавців

було ухвалене 9 липня 1924 р. Втіленням цього положення у життя влада напівпри-

мусово втягувала в свою орбіту найширші верстви села. За допомогою сільвиконавців

влада сподівалася якомога щільніше охопити село й поглибити контроль над ним. В

одній з роз’яснювальних брошур так описувалася роль сільвиконавця на селі: «Щоб

не трапилося на селі – злочин, пожежа, крадіжка; щоб не відбулося на селі – збори,

урочисте свято, вибори тощо, перша про це має знати людина, що червона стрічка

на руці відзначає її від всіх інших селян. Це – сільвиконавець. Але його сільрада на-

становила на цю посаду не тільки, щоб знати про всі події на селі. Він повинен ще й

вживати відповідних заходів, залежно від події»

Сільвиконавців призначала сільська рада з числа фізично здорових осіб, пере-

важно чоловічої статі, віком від 18 до 45 років, які постійно мешкали у даному селі.

З приводу жінок зазначалося, що їх «притягають до виконання обов’язків сільвико-

навців лише в тім випадку, коли сільрада визнає це за необхідне»

. Сільвиконавцем

не призначалися члени родин червоноармійців і міліції, учні та ті селяни, які брали

участь у радянських, партійних, профспілкових, протипожежних та інших організа-

ціях. Отож, на сільвиконавців не призначали тих, хто вже перебував під контролем

радянської влади чи працював на її зміцнення. З іншого боку, сільвиконавцем не

могли стати позбавлені виборчих прав мешканці, тобто ті, кого радянська влада вва-

жала своїми ворогами. Але це вже були не «звільнені» від обов’язків сільвиконавця,

а «позбавлені» такого права. Таких обкладали спеціальним податком за те, що вони

не відпрацьовують сільвиконавцем

100

. Упровадженням інституту сільських виконавців

держава намагалася зміцнити своїй вплив на більшу частину села й ізолювати по-

тенційно небезпечних селян.

На посаду призначала сільрада. Спочатку вона розподіляла всі підзвітні їй гос-

подарства селян на окремі території («участки») з 10-15 (у 1930 р. – 20-50) дворів

таким чином, щоб з кожної такої ділянки можна було обрати приблизно рівну кіль-

кість молодших сільських виконавців. Над ними стояв старший сільський виконавець,

яким могла стати лише грамотна особа (щоб складати протоколи). Сільрада і в цьо-

му випадку розділяла територію таким чином, щоб на кожного старшого сільського

виконавця припадала приблизно рівна кількість підпорядкованих йому молодших,

383

Розділ 16

але не більше десяти. Після такого розподілу територій складався список тих, хто

зобов’язаний був відробити цю повинність. Кожен кандидат ставав сільвиконавцем

наступного разу лише після того, коли усі інші вже раз побували на цій посаді. Про те,

що це була повинність, свідчить та обставина, що за відмову селян карали так само,

«як за відмову від виконання натуральних відбутків»

101

Суть обов’язків цього найнижчого рівня державного службовця полягала в

наступному. Протягом терміну перебування на посаді (3-4 місяці) сільвиконавці ви-

конували накази двох інстанцій – сільради та начальника районної міліції. До їхніх

функцій також входило наглядати за порядком, повідомляти міліцію чи сільраду про

всілякі негаразди та злочини, скоєні на їх території, тощо. Найпривабливішим для

більшовицького керівництва у процесі встановлення диктатури були такі обов’язки

сільських виконавців: «Повідомляти голову Сільради й начальника міліції про всіх

прибуваючих до селища сторонніх громадян, а також про випадки гонки самогону,

дезертирів та, взагалі, про всіх підозрілих, на їх думку, осіб... Допомагати відповід-

ним органам виявляти неплатників податку, що укривають земельну площу і т. п.».

Із вказаного можна зробити висновок, що компартійно-радянська влада розглядала

сільвиконавців як секретних співробітників (сексотів). Щоб у цьому не залишилося

сумнівів, можна процитувати ще один пункт із обов’язків сільвиконавців: «виконувати

інші обов’язки, покладені на сільвиконавців чинним законодавством та спеціально

виданими для цього інструкціями НКВС»

102

. За невиконання своїх обов’язків сільвико-

навець «адміністративним порядком штрафується, притягається до примусової праці,

або навіть заарештовується»

103

Само по собі вперте невиконання обов’язків, особливо пов’язаних із доносами,

ставило під сумнів лояльність того чи іншого мешканця до радянської влади. Слід

також додати, що навіть за сумлінне виконання обов’язків плати сільський викона-

вець не отримував, але користувався деякими пільгами. Зокрема, під час виконання

обов’язків та шість місяців потому він звільнявся від громадських робіт, його не можна

затримати без повідомлення про те сільської ради. Крім того, визначаючи сільвико-

навця «як урядову особу, уряд дбає за те, щоб обороняти його інтереси як сільського

активіста» – йдеться про компенсації та пільги сільвиконавцю чи його родині в разі

його каліцтва чи смерті від «глитайського терору»

104

. Отже, влада створила собі ще

загін спільників і визначила супротивників напередодні масової колективізації села.

Сільські виконавці складали вагому частину сумнозвісних сільських «активістів» пе-

ріоду масової колективізації та реквізиції усього продовольства у 1932–1933 рр.

Наступними після підпорядкованих сільраді співробітників у гілці державної

влади були службовці районного рівня. Як адміністративно-територіальна одиниця

район був менш стабільним від сільради. Але це лише стосувалося величини та кіль-

кості районів. Як одиниця у системі адмінподілу район існує беззмінно від 1923 р.

і донині. Постійним змінам у міжвоєнний період піддавалася лише найвища ланка

місцевого самоврядування. А найбільш сталим у міжвоєнні роки виявився окружний

поділ, Тому саме на прикладі вертикалі «округ – район (або міськрада) – сільрада» і

подається модель місцевого територіального управління УСРР (див. схеми 5а-5г). Ця

модель характеризує організацію місцевих органів влади станом на 1927 р. Зі змінами

адмінподілу відповідно змінювалися й кількість і функції управлінських посад для міс-

цевого управління. Але сама схема організації радянської влади на місцевому рівні,

384

Розділ 16

Схема 5. Організація місцевих органів влади станом на початок 1927 р.

105

5 а. Низова влада на селі – сільрада

5 б. Низова влада в місті – міськрада

5 в. Місцеве державне управління на районному рівні

385

Розділ 16

втім, як і на центральному, залишалася незмінною до грудня 1936 р., а фактично до

1938 р. Додамо, що у низових органах влади мало що змінилося й після конституцій-

ної реформи 1936 р. (в Україні нова Конституція була ухвалена у січні 1937 р.).

Нагадаймо: вибирати та бути обраними до складу міськрад чи сільрад, а отже, й

у вищі від них органи влади могли далеко не всі. З часом норма щодо «позбавленців»

ставала вже зайвою – у сформованій тоталітарним режимом державі реально ніхто

не міг наважитися на голосування проти «блоку комуністів і безпартійних». У лютому

1935 р. в газетах було опубліковане коротке повідомлення про те, що відбувся пленум

ЦК ВКП(б), який запропонував змінити процедуру виборів: замінити нерівні вибори

рівними, багатоступеневі – прямими, відкриті – закритими. Пленум ЦК запропонував

внести у порядок денний чергового Всесоюзного з’їзду рад питання про відповідні

зміни в Конституції СРСР. Одразу після пленуму ЦК відбувся VІІ Всесоюзний з’їзд рад,

який створив конституційну комісію під головуванням Й.Сталіна. 5 грудня 1936 р. Над-

звичайний VІІІ з’їзд рад СРСР затвердив нову Конституцію. У ній проголошувалося, що

в країні побудовано соціалізм. Багатоступеневі вибори до органів влади замінювалися

прямими за таємного голосування. Селяни діставали рівні з робітниками права оби-

рати й бути обраними в усі органи влади. Виборчі округи в містах вимагалося тепер

формувати не за виробничими одиницями, а, як і на селі, за місцем проживання ви-

5 г. Організація місцевого управління на окружному рівні

386

Розділ 16

борців. Система функціонування влади теж ставала іншою: з’їзди рад різного рівня

замінювалися інститутом сесійних засідань місцевих і Верховних Рад (республіки та

Союзу). Нові ради набули зовнішніх рис парламентської влади.

Подібна еволюція влади була закономірною. Положення Основного закону

мусили відповідати діючій з березня 1919 р. партійній програмі, а в ній наголошу-

валося, що позбавлення громадян політичних прав потрібне тільки як тимчасовий

захід боротьби зі спробами експлуататорів відстояти або відновити свої привілеї.

Вказувалося в програмі РКП(б) 1919 р. й на те, що «деяка» перевага в органах влади

за пролетаріатом порівняно з «дрібнобуржуазними» верствами села є тимчасовою.

Після проголошення перемоги соціалізму потрібно було відмовлятися від поділу на-

селення за класовою ознакою під час формування органів влади.

Принципові зміни в конституційних нормах не позначилися на реальній владі.

Ради не були самостійною владою в своїй традиційній формі та не могли стати нею

в парламентській формі. Контроль над державою та суспільством здійснював під-

владний ЦК ВКП(б) апарат, про який у «конституції соціалізму, що переміг», навіть

не згадувалося. Щоправда, у Конституцію СРСР 1936 р. уперше ввійшло положення

про Комуністичну партію, яка «являє собою керівне ядро всіх організацій трудящих,

як громадських, так і державних»

106

. Це декларативне положення не мало нормот-

ворчої сили і жодною мірою не розкривало диктаторської суті пануючої в країні

системи влади.

Коли Надзвичайний VІІІ з’їзд рад СРСР затверджував новий Основний закон,

було оголошено, що вибори до Верховної Ради відбудуться «найближчим часом».

Насправді вони відбулися тільки 12 грудня 1937 р. Річна відстрочка виявилася по-

трібною, щоб належним чином підготувати до виборів номенклатуру і самих вибор-

ців. «Революція згори» повинна була завершитися велетенською кадровою чисткою.

«Зачистка» мала на меті вберегти одноособовий контроль Сталіна над партією і сус-

пільством від будь-яких випадковостей. Спроба багатьох представників компартійно-

радянської верхівки скористатися механізмом таємного голосування для усунення

диктатора зі складу ЦК на ХVІІ з’їзді ВКП(б) виявилася невдалою. Вона показала, однак,

зростаюче невдоволення керівних кадрів партії сваволею генсека.

Після ухвалення нової Конституції СРСР з’явилася можливість зробити компар-

тій но-радянський апарат співучасником спрямованого проти нього ж терору. Ска-

суванням «ручної» системи виборів Сталін викликав вогонь на всю очолювану ним

вертикаль влади. Справді вільні вибори являли собою величезну загрозу для апарату,

який давно звик не відчувати залежності від електорату.

Сталін не міг бути диктатором, спираючись тільки на ДПУ–НКВС. Він потребував

підтримки з боку апарату. Щоб дістати її, генсек поставив апаратників перед пер-

спективою вільних виборів. Тільки він, контролюючи органи державної безпеки, міг

відвернути загрозу появи на всіх щаблях радянського апарату влади нових людей.

Апаратники повинні були згуртуватися навколо генсека і разом зустріти ту загрозу,

яку несла з собою для них нова конституція. Кожний розумів, що допомога у про-

веденні виборів може здійснюватися тільки у звичних для чекістів формах – шляхом

дальшого розгортання державного терору. Ті, хто не погоджувався запрограмовано

діяти в ситуації, створеній генсеком, мусили згоріти у вогні терору. Бажаючих зайняти

їхні місця не бракувало.

387

Розділ 16

У лютому-березні 1937 р. відбувся пленум ЦК ВКП(б). Сталін заявив на ньому,

що країна опинилася у небезпечному становищі через підступну діяльність сабо-

тажників, шпигунів і диверсантів. Він звинувачував «безтурботних, добросердних і

наївних керівних товаришів», які нібито втратили здатність розпізнавати ворога. Їм

протиставлялися рядові члени партії, які могли підказати «правильне рішення». Це

був майже відвертий заклик до бунту проти керівників з великим, часто дореволю-

ційним партійним стажем.

Заклик вождя не дав істотних результатів. Під час перевиборів партійних комі-

тетів, проведених за вказівкою секретаріату ЦК ВКП(б) у березні-квітні 1937 р., старі

кадри здебільшого залишилися на своїх посадах. Тоді чистку партійних органів взяв

на себе НКВС СРСР на чолі з М.Єжовим.

Лютнево-березневий пленум ЦК ВКП(б) 1937 р. розпочав Великий терор. У ході

терористичних кампаній, які змінювали одна одну, сотні тисяч людей були знищені

фізично, а мільйони – морально, шляхом примушування до співробітництва з орга-

нами державної безпеки, публічного засудження «ворогів народу», вимушеної подачі

неправдивих свідчень проти співробітників, знайомих і рідних.

Було покладено край розмовам про висування альтернативних кандидатур на

виборах у Верховну Раду, які точилися під час обговорення проекту нової конститу-

ції. Виборчі комісії зобов’язувалися реєструвати тільки одного кандидата від «блоку

комуністів і безпартійних». Сама думка про висування незалежного кандидата оголо-

шувалася антирадянською, що підпадало під відповідну статтю Карного кодексу.

Практика демократичних виборів вимагала, щоб у бюлетені друкувалися варі-

анти рішень. Виборець мав виявити свою волю активно, тобто позначкою у бюлетені.

Організатори виборів не відступили від цієї практики. У примітці на бюлетені місти-

лася така рекомендація: «Залиште прізвище одного кандидата, за якого Ви голосуєте,

решту викресліть»

107

. Примітка, на перший погляд, була безглуздою, тому що в бю-

летені друкувалося тільки прізвище кандидата від блоку комуністів і безпартійних.

Та вона мала прихований смисл. Відвідувати кабінку для таємного голосування було

потрібно тільки тим, хто мав намір викреслити прізвище кандидата від блоку кому-

ністів і безпартійних. Кабінка ставала тестом на лояльність режиму.

Організатори виборчої кампанії потурбувалися про забезпечення належної

явки. Виборці передавалися у розпорядження величезної армії агітаторів, яка ре-

крутувалася за виробничою ознакою з їхнього середовища. Виробничий підхід до

формування агітаторських колективів дисциплінував їх, оскільки на підприємствах

і в установах всі перебували в економічній залежності від держави. Виборці стали

залежними від держави й на селі, тому що працювали в державних радгоспах або в

одержавлених колгоспах. Агітатор особисто відповідав за те, щоб усі його виборці

проголосували. Щоб вони проголосували як належить, відповідали вже не агітато-

ри. Тут перше слово у створенні відповідної обстановки переходило до органів дер-

жавної безпеки. Виборчий бюлетень народу довірили тільки тоді, коли довели його

терором до жалюгідного стану. У розпал репресій майже не знаходилося сміливців,

котрі наважилися б скористатися кабінкою для таємного голосування, щоб викрес-

лити прізвище кандидата від «блоку комуністів і безпартійних».

388

Розділ 16

Посилання до розділу 16

1 Обращение Президиума Центрального исполнительного комитета СССР ко всем наро-

дам и правительствам мира в связи с образованием Союза Советских Социалистических

Республик. 13 июля 1923 г. // Образование СССР: Сб. док. 1917–1924. – М., 1949. –

С399.

2 Сталин И. Сочинения. – Т.12. – С.47.

3 Там само. – Т.13. – С.110.

4 Боєчко В., Ганжа О., Захарчук Б. Кордони України: історична ретроспектива та сучасний

стан. – К., 1994. – С.54.

5 ЦДАВО України. – Ф.3. – Оп.1. – Спр.1953. – Арк.14-23.

6 Національні відносини в Україні в XX ст.: Зб. док. і матеріалів. – К., 1994. – С.120.

7 Боєчко В., Ганжа О., Захарчук Б. Кордони України: історична ретроспектива та сучасний

стан. – С.58.

8 Тезисы пленума ЦК КП(б)У об итогах украинизации. – Минск, 1926. – С.14.

9 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.20. – Спр.2673. – Арк.94.

10 Там само. – Арк.32.

11 Російський державний архів соціально-політичної історії. – Ф.81. – Оп.3. – Спр.120. –

Арк.57.

12 Беседа тов. Сталина с украинскими писателями от 12 февраля 1929 г. // Harvard Ukrainian

Studies. – 1992. – Vol.XVI, №3/4. – P.382. Публікацію документа російською та англійською

мовами і супровідні коментарі до нього підготував Л.Максименков. Він посилається (с.427

у вказаному журналі) на фонд Й.Сталіна з архіву, що нині має назву Російський державний

архів соціально-політичної історії (РДАСПІ. – Ф.558. – Оп.1 – Спр.4490. – Арк.1-37).

13 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.6. – Спр.48. – Арк.64.

14 Там само. – Арк.65.

15 Боєчко В., Ганжа О., Захарчук Б. Кордони України: історична ретроспектива та сучасний

стан. – С.69.

16 Короткі підсумки перепису населення України 17 грудня року 1926. Національний і

віковий склад, рідна мова та писемність населення. – Х., 1928. – С.18.

17 Конституція УСРР та АМСРР. – Х., 1928. – С.8; Конституції і конституційні акти України –

історія і сучасність. – К., 2006. – С.67.

18 Всесоюзная перепись населения 1937 года: Общие итоги; Сб. док. и матеріалів. – М.,

2007. – С.108.

19 Про новий адміністраційно-територіальний поділ України // ЗУ. – 1923. – №45. – Ст.564.

20 Про підсумки та чергові завдання районування України // Там само. – №46. – Ст.580.

21 Адміністративна карта Української Соціалістичної Радянської Республіки. Терито рі-

альний поділ за двохступеневою системою врядування. Видання Центральної Адміні-

стративно-територіальної комісії. Адміністративні межі на 25 травня 1931 р. – Х., 1931.

22 Про новий адміністраційно-територіальний поділ України // ЗУ. – 1923. – №45. – Ст.564.

23 Загальні підсумки населення за переписом 17.ХІІ.1926 р. // Україна: Стат. щорічник на

1928 р. – Х., 1928. – С.16.

24 Пояснення до розділу «Політична статистика» // Україна: Стат. довід. 1929. – Х., 1929. –

С.13.

25 Адміністративна карта Української Соціалістичної Радянської Республіки. Терито рі-

альний поділ за двохступеневою системою врядування. Видання Центральної Адміні-

стра тивно-територіальної комісії. Адміністративні межі на 25 травня 1931 р. – Х., 1931.

389

Розділ 16

26 Адміністративно-територіальний поділ та населення УСРР по областях // Народне

господарство УСРР: Стат. довід. – К., 1935. – С.8.

27 І. Кульчицький С. Демографічні наслідки голодомору 1933 р. в Україні. ІІ. Єфіменко Г.

Всесоюзний перепис 1937 р. в Україні: Док. і матеріали. – К., 2003. – С.96-115.

28 Пояснення до розділу «Політична статистика» // Україна: Стат. довід. 1929. – Х., 1929. –

С.13.

29 Якубова Л. Національне адміністративно-територіальне будівництво в УСРР (20-ті – перша

половина 30-х рр. ХХ ст.) // Пробл. історії України: Факти, судження, пошуки: Міжвідом.

зб. наук. праць. – К., 2004. – Вип.12. – С.203.

30 Дані на початок 1936 р. наведені за: Довідник адмінтерподілу УСРР за станом на 15

грудня 1935 р. – Х., 1936. – С.210-211.

31 Про скасування губерень і перехід на триступеневу систему управління» // ЗУ. – 1925. –

№11, відділ 1-й. – Ст.88. – С.188-189.

32 Про адміністраційно-територіальні комісії // Там само. – №6-7, відділ 1-й. – Ст.49. –

С.100.

33 Там сам. – С.190.

34 Конституцію 1919 р. див.: Конституція Української Соціалістичної Радянської Республіки

// Конституції і конституційні акти України – К, 2006. – С.55; Це положення без змін збере-

глося і після внесення до Конституції змін у 1925 р., що пристосовували УСРР до статусу

союзної республіки: Конституція Української Соціалістичної Радянської Республіки //

Конституція АМСРР та УСРР – Х., 1928. – С.7; Конституцію 1929 р. див.: Конституція

(Основний закон) Української Соціалістичної Радянської Республіки // Конституції і кон-

ституційні акти України – К., 2006. – С.65.

35 КПСС в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК. – Изд. 8-е. – М.,

1971. – Т.II. – С.77.

36 Там само.

37 Про виборчі права громадян і порядок проведення виборів // ЗУ. – 1924. – №34, відділ

1-й. – Ст.235. – С.677.

38 Про сутність реформування ДПУ див.: Окіпнюк В.Т. Державне політичне управління УСРР

(1922–1934): історико-юридичний аналіз. – К., 2002. – С.18-62.

39 Про виборчі права громадян і порядок проведення виборів // ЗУ. – 1924. – №34, відділ

1-й. – Ст.235. – С.665-666.

40 Витяг з інструкції НКВС «про релігійні об’єднання, культове майно та службовців релі-

гійних культів» із зауваженням до неї // Радянське будівництво: Порадник для низового

робітника на районі та селі. – К., 1926. – С.78-85.

41 Про виборчі права громадян і порядок проведення виборів // ЗУ. – 1924. – №34, відділ

1-й. – Ст.235. – С.665-666.

42 Окіпнюк В.Т. Державне політичне управління УСРР (1922–1934): історико-юридичний

аналіз. – С.43.

43 Там само. – С.666.

44 ЗУ. – 1923. – №33, відділ 2-й. – Ст.274. – С.519.

45 Фалькевич И., Житловский И. Селянство и местные органы власти. Сельсоветы, райиспол-

комы, окрисполкомы. – Х., 1925. – С.25.

46 Положення про районові з’їзди рад та районові виконавчі комітети // ЗУ. – 1924. – №33,

відділ 1-й. – Ст.232. – С.648.

47 Резолюції Всеукраїнських з’їздів рад робітничих, селянських та червоноармійських де-

путатів. – Х., 1932. – С.87.

390

Розділ 16

48 Конституція УСРР. – Ст.24 // Резолюції Всеукраїнських з’їздів рад робітничих, селянських

та червоноармійських депутатів. – Х., 1932. – С.321, 365.

49 Основной закон (Конституция) Союза Советских Социалистических Республик. – Ст.9

// Палиенко Н.И. Конфедерации, федерации и Союз Социалистических Советских Рес-

публик. – О.: Госиздат. – С.62. Така сама норма існувала й у проектах Конституції СРСР,

що розглядалися компартійним керівництвом на засіданні політбюро ЦК РКП(б) у груд-

ні 1922 р. (див.: Проект текста Конституции СССР, принятый Подкомиссией Комиссии

Пленума ЦК РКП(б) (не ранее 5 – не позднее 16 декабря) // На пути к «социалисти-

ческому унитаризму»: (Из новых документов 1922 г. по истории образования СССР)

// Отечественная история. – 1992. – №4. – С.103); Ця ж норма була запроваджена й у

Договорі про створення СРСР, що був ухвалений в основному на І з’їзді рад СРСР. Див.:

Договор об образовании Союза Советских Социалистических Республик, Ст.3 // Съезды

Советов Союза Советских Социалистических Республик: Сб. док. 1923–1936. – М., 1962. –

Т.III. – С.18.

50 Александренко Г. Конституція УСРР та СРСР / За ред. А.Л.Малицького. – Х., 1927. – С.66.

51 Съезды Советов Союза Советских Социалистических Республик // Сб. док. 1923–1936. –

М., 1962. – Т.III. – С.195.

52 Державний лад та органи управління СРСР та УСРР // Календар-довідник на 1927 р. – Х.,

1927. – С.27.

53 Див.: Договор об образовании Союза Социалистических Советских Республик (проект)

// ЦДАВО України. – Ф.3. – Оп.1. – Спр.162. – Арк.4-9; Основной закон (Конституция)

Союза Советских Социалистических Республик // Палиенко Н.И. Конфедерации, феде-

рации и Союз Социалистических Советских Республик. – О.: Госиздат. – С.57-71. Текст

набувшої чинності 6 липня 1923 р. Конституції СРСР майже цілком ідентичний за своїм

змістом до тексту, ратифікованому на ІІ з’їзді рад СРСР у січні 1924 р. До Договору про

створення СРСР (однієї з частин чинної Конституції) було внесено лише дві незначні по-

правки (до переліку автономій ЗСФРР, що мали представництво в Раді Національностей,

було додано Нагорний Карабах і Нахічеванську АСРР та уточнено порядок обрання

Президії ЦВК СРСР (Съезды Советов Союза Советских Социалистических республик: Сб.

док. 1932–1937. – М., 1962. – Т.III. – С.40).

54 ЦДАВО України. – Ф.3. – Оп.1. – Спр.161. – Арк. 3-10; Там само. – Спр.361. – Арк.5-7.

55 Схему подано за кн.: Александренко Г. Конституція УСРР та СРСР / За ред. А.Л.Малицького. –

С.89.

56 Основной закон (Конституция) Союза Советских социалистических республик. – Ст.1-2 //

Съезды Советов Союза Советских Социалистических республик: Сб. док. 1932–1937. – М.,

1962. – Т.III, ст.1-2. – С.42-43.

57 Там само. – Ст.13-36. – С.45-48.

58 Там само. – Ст.9. – С.44.

59 О внесении в Конституцию Союза ССР изменений, вытекающих из принятых Центральным

Исполнительным Комитетом Союза ССР постановлений со времени III Съезда Советов

Союза СССР // Съезды Советов Союза Советских Социалистических республик: Сб. док.

1932–1937. – М., 1962. – Т.III. – С.140.

60 Підраховано за: Календар-довідник на 1927 р. – Х., 1927. – С.33.

61 Александренко Г. Конституція УСРР та СРСР / За ред. А.Л.Малицького. – Х., 1927. – С.90.

62 Про Раду Народних комісарів СРСР // Календар-справочник і записна книжка на 1925 р.

районового статистка і кореспондента. – Х., 1925. – С.28-30.

63 Основной закон (Конституция) Союза Советских социалистических республик. – Гл.9: Об

объединенном государственном политическом управлении // Съезды Советов Союза