Аркуша О.Г., Бородін Є.І., Віднянський С.В., Гай-Нижник П.П. та ін. Нариси історії державної служби в Україні

Подождите немного. Документ загружается.

351

Розділ 16

1. Еволюція радянської політичної

системи

липня 1923 р. набула чинності Конституція СРСР,

згідно з якою об’єднувалися чотири держави –

РСФРР, УСРР, БСРР і ЗСФРР. З цієї нагоди 13 лип-

ня Президія ЦВК СРСР ухвалила звернення «До усіх народів та

урядів світу», в якому наголошувалося: «6-го июля декларация

и договор, принятые вступившими в Союз советскими респу-

бликами, были утверждены и введены в действие Центральным

Исполнительным Комитетом Союза»

. Ззовні виглядало так, що

постала нова держава, до якої цілком добровільно ввійшла не-

залежна радянська Україна.

СРСР будувався на невідомих раніше політико-ідеологічних,

адміністративно-територіальних та економічних засадах. Це зумо-

вило як монолітність і зовнішню успішність цієї держави на пер-

ших етапах її існування, так і відсутність стимулів для розвитку

та розпад у майбутньому. Тому аналіз кістяка нової держави – її

політичної системи – має непересічне значення для усвідомлення

змісту радянської державності та місця та ролі в ній державних

службовців.

Середина 1923 р. ознаменувалася ще однією важливою по-

дією: Сталін став головною дійовою особою Кремля, а не просто

генеральним секретарем ЦК РКП(б). Це сталося внаслідок подо-

лання опору «націоналів», передусім частини українського, гру-

зинського й татарського компартійно-радянського керівництва.

Тоді ж стала очевидною і нейтралізація Л.Троцького, який так

необачно для свого політичного майбутнього у квітні 1923 р. на

ХІІ з’їзді РКП(б) зайняв пасивну позицію в протистоянні Сталіна

з прихильниками більшої суверенності національних республік.

Тож цей час можна вважати початком сталінської доби в здійснен-

ні комуністичної революції. Саме він конструював і концентрував

навколо себе той компартійно-радянський апарат, за допомогою

якого з 1929 р. здійснювався новий комуністичний штурм.

Переходячи до непу, Ленін визнав, що курс на прискорену

побудову комуністичного ладу виявився невиправданим. Не ба-

352

Розділ 16

жаючи плямувати доктрину, він назвав тоді комуністичні перетворення 1918–1920 рр.

«воєнним комунізмом». Вимушене засудження комуністичного штурму, який приніс

населенню стільки злигоднів, вождь підмінив твердженням про спричиненість самого

штурму умовами війни. Внаслідок цього воєнний комунізм у всіх радянських енци-

клопедіях почали характеризувати як систему надзвичайних соціально-економічних

заходів тимчасового характеру.

Але й неп не варто переоцінювати. Керівники партії не відмовилися від спроби

реалізувати комуністичну утопію. Незважаючи на деяку лібералізацію економічного

та громадського життя, у державній агітації та пропаганді засуджувалася основа при-

родного економічного розвитку – приватна власність. Той ринок, в якому опинилися

господарюючі суб’єкти, був відрізаний від світового, тобто виявився штучним. Справді

ринковими були лише стосунки держави з селянськими господарствами, де зберіга-

лася приватна власність на засоби виробництва (крім землі).

Симбіоз компартійної диктатури з владою радянських органів давав змогу

вибудовувати державу в довільних формах. Видимі конструкції не мали особливо-

го значення, тому що за ними ховалася не відображена в конституціях диктатура

жорстко централізованої партії. Така особливість дозволяла вибудувати національну

радянську державність, не ставлячи під загрозу централізований характер держави,

яку більшовики наново створили після розпаду Російської імперії. Опанована ними

країна могла існувати навіть у вигляді формально незалежних від Кремля держав.

Перші роки і навіть місяці нової економічної політики, на яку був змушений піти

Кремль, спричинили зміну тональності у взаєминах центру з національними респу-

бліками і насамперед – з Україною. Українське керівництво, яке повною мірою усві-

домило нехтування економічних потреб своєї республіки, почало вимагати їхнього

врахування. Небезпека відокремлення України та інших національних республік, що

на той час були пов’язані з РСФРР федеративними договорами, змусила Кремль при-

скорити створення СРСР. Формальні ознаки незалежності з утворенням єдиної країни

зникли, але натомість українське керівництво отримало більш чіткі правила гри в

економічній сфері та самостійність у розв’язанні питань розвитку освіти, культури

та мовної політики. Теза про незалежність радянської України в складі СРСР почала

широко використовуватися в агітаційно-масовій роботі.

Одночасно з утворенням СРСР головним засобом розв’язання національного,

зокрема й українського, питання стала політика коренізації, український різновид

якої дістав назву «українізація». Цю політику не слід ідеалізувати. Головним у ній було

вкорінення радянської влади в україномовному середовищі. Коренізація ставила за

мету змусити чекістів, професорів і пропагандистів перейти на мову того населен-

ня, серед якого вони працювали. Наслідком коренізації мала стати мобілізація для

будівництва держави-комуни кадрів з українського суспільства, у середовищі якого

більшовицьке керівництво тривалий час почувалося як в окупованій країні. Однак

радянська коренізація не могла не зближуватись у певних вимірах з українізацією,

яку здійснювали національні уряди. Спільним знаменником для обох типів україні-

зації – національного і радянського – була дерусифікація. Переслідувану сотні років

рідну мову українці почули у школах і закладах культури. Це сприяло вкоріненню

радянської влади в масах.

353

Розділ 16

Політика коренізації, як і неп, була лише засобом у досягненні головної мети –

здійснення нового, уже сталінського, комуністичного штурму. Він був необхідним, щоб

створити соціально-економічний фундамент для тоталітарного політичного режиму.

Після розгрому суперників у політбюро ЦК ВКП(б) Сталін відновив припинену Леніним

у 1921 р. політику комуністичного будівництва.

Злам непу і перемога над «правим ухилом» у політиці ЦК ВКП(б) відбулися одно-

часно. Власне, тривалий альянс М.Бухаріна і Й.Сталіна припинився саме через те, що

сталінці у вищому партійному керівництві відмовилися від нової економічної політики

і під іншими гаслами відновили розпочатий В.Леніним у 1918 р. і припинений ним же

навесні 1921 р. комуністичний штурм. На об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) у квітні

1929 р. Сталін обґрунтував відновлення штурму такою заявою: «Робітники і маломіцні

верстви села матимуть повне право спитати нас: яка ми влада, робітничо-селянська чи

куркульсько-непманська?»

. Керована новим вождем, партія поверталася на згубний

курс ліквідації приватної власності та згортання товарно-грошових відносин. Цього

разу треба було ліквідувати власність десятків мільйонів селян та інших дрібних то-

варовиробників і налагодити «безпосередній», тобто позаринковий, обмін між містом

і селом на засадах контрактації.

Партія здійснювала нову економічну політику через радянські органи влади. Ці

органи ухвалювали закони, узгоджені попередньо в політбюро ЦК ВКП(б). Та в умовах

штурму партійне керівництво дедалі частіше починало оприлюднювати прирівняні

до законів постанови, якими мусили керуватися всі органи влади. Однією з перших

була постанова ЦК ВКП(б) «Про основні підсумки і чергові завдання в галузі контрак-

тації зернових посівів» від 26 серпня 1929 р. Згідно з цим документом, відносини між

містом і селом переводилися на цілком інші економічні засади – комуністичні. У цій

постанові контрактація розглядалася як «засіб організації планового продуктообміну

між містом і селом». З кінця 1929 р. почався вже нічим не прихований комуністичний

штурм.

Сталінська «революція згори» здійснювалася шляхом масового терору. Той,

хто не схвалював генеральної лінії Кремля на «соціалістичне будівництво», наражав-

ся на репресії. «Хто не з нами, той проти нас!» – таким було найпоширеніше гасло

сталінської доби. 15 листопада 1930 р. одночасно в «Правде» і в «Известиях ВЦИК»

з’явилася стаття М.Горького «Якщо ворог не здається, його знищують». Це гасло стало

доповненням попереднього.

У грудні 1931 р. Сталін зустрівся з німецьким письменником Емілем Людвигом,

і той в розмові зауважив: «Мені здається, що значна частина населення Радянського

Союзу почуває страх, боязнь перед Радянською владою, і що на цьому почутті страху

певною мірою ґрунтується стійкість Радянської влади»

. Сталін не підтримав цього

судження, але й не потурбувався переконати письменника у протилежному. Інтерв’ю

без жодних купюр було опубліковане в центральному органі ЦК ВКП(б) – журналі

«Більшовик». Страх і ненависть культивувалися владою. Вони допомагали Сталіну пе-

ретворювати Радянський Союз на індустріально могутню країну ціною неймовірних

жертв, і вони ж були гарантією міцності його диктатури.

Серед робітничого класу, де визначальна роль держави не підлягала сумніву,

глибина реформ була обмежена. Трестівський госпрозрахунок непівського періоду

був перетворений на більш досконалий (у розумінні – більш підконтрольний державі)

354

Розділ 16

госпрозрахунок підприємств. Робітничий клас зберіг право на вибір місця праці за

власним бажанням. Це полегшило Кремлю завдання тримати робітничі колективи

під своїм контролем. Керівники державної партії домоглися співпраці з робітниками

у створенні великої промисловості, передусім підприємств воєнно-промислового

комплексу та його інфраструктури. Це засвідчив непідробний ентузіазм, з яким ро-

бітники працювали на новобудовах.

Комуністичний штурм на селі виявився набагато складнішим завданням. Адже

тут зберігалися реальні ринкові відносини. Ринок – це купівля-продаж за взаємною

згодою, а селяни не збиралися добровільно віддавати державі ініціативу у визна-

ченні цін на сільськогосподарську продукцію. Коли встановлена ціна здавалася їм

зовсім невигідною, вони відмовлялися продавати хліб. Це викликало хлібозаготі-

вельні кризи.

Зі свого боку, держава прагнула профінансувати величезну програму індустрі-

алізації за рахунок села. Інших фінансових засобів вона просто не мала. Вилучення

максимально великих ресурсів з села могло бути гарантоване тільки одним: селянин

мав перетворитися з господаря-власника, який самостійно вирішував, як розпоряди-

тися своєю продукцією, на найману робочу силу в колективізованих господарствах,

яка б постійно перебувала під контролем радянських і партійних органів. Держава

повинна була позбавити селянина його власності, зрівняти його за соціальним стату-

сом з міським пролетарем. Зробити це без колосального силового тиску, як показував

досвід колективізації 1919 р., було неможливо.

Суцільна колективізація сільського господарства неодмінно повинна була су-

проводжуватися репресіями. У свою чергу, репресії викликали опір селянства. Так

створювалося замкнене коло. Тому «робітничо-селянська» держава мусила викорис-

товувати проти селянства будь-які доступні їй форми репресій. Ухвалювати рішення

про те, які саме репресії застосувати, могла одна людина, яка захопила владу в дер-

жавній партії й відповідно – в самій державі. Такою людиною наприкінці 1920-х рр.

став Й.Сталін. Лише після того, як він утвердився у цій ролі, став можливим «великий

перелом».

Опорою Сталіна в здійсненні його варіанта комуністичного штурму стали, якщо

висловлюватися сьогоднішньою термінологією, державні службовці. У цю добу саме

державна посада, а не власна ініціатива, стала гарантією життєзабезпечення люди-

ни. Функціонери, які очолювали партійні, радянські, комсомольські й профспілкові

апарати, могли не турбуватися про своє становище, тому що кожна посада мала на-

перед визначений рівень матеріального забезпечення і пільг. Але вони мали служити

вождю вірою і правдою. Одночасно внутрішня партія становила противагу органам

державної безпеки, які теж будувалися як середньовічний орден – на засадах суворої

ієрархічної підпорядкованості та залізної дисципліни. Керівництво централізованою

системою органів політичної поліції Сталін теж замкнув на собі. Партійним і радян-

ським органам влади на місцях чекісти не підпорядковувалися.

Непричетна до реальної влади зовнішня партія разом з профспілками і ком-

сомолом повинна була тримати в полі зору держави кожну окремо взяту людину. З

рядових партійців і комсомольців формувався спеціалізований корпус секретних спів-

робітників (сексотів) для непомірно роздутого апарату державної безпеки. Кожний з

її агентів мав свою мережу сексотів, створювану, як правило, залякуванням.

355

Розділ 16

У липні 1934 р. був утворений наркомат внутрішніх справ СРСР. Об’єднане

державне політичне управління увійшло в новий наркомат як Головне управління

державної безпеки. За кількістю штатних і позаштатних співробітників ГУДБ багато-

кратно перевищувало наркомати. При НКВС створювалася Особлива нарада – орган,

наділений правом виносити в адміністративному (позасудовому) порядку вироки на

заслання, вислання або ув’язнення на строк до п’яти років. Майже одночасно в радян-

ське законодавство було запроваджено статтю про зраду Батьківщини, до якої нале-

жали такі злочини, як шпигунство, розголошення військової або державної таємниці,

втеча за кордон. Ці злочини каралися розстрілом, члени сімей підлягали ув’язненню

на строк від п’яти до десяти років. Вже звиклу до терору як методу управління країну

готували до сплеску гіпертерору. Сигналом для його початку стали рішення лютнево-

березневого пленуму ЦК ВКП(б) 1937 р.

На Україну припала приблизно п’ята частина арештів і розстрілів, що відпо-

відало її питомій вазі серед населення СРСР. Але Сталін нещадно розправився з ке-

рівництвом республіки. Із 62 членів ЦК КП(б)У, обраного ХІІІ з’їздом КП(б)У у червні

1937 р., 56 були оголошені ворогами народу. З 11 членів політбюро ЦК КП(б)У було

репресовано 10.

Якщо 20-ті рр. в українській історіографії називають національним відроджен-

ням, то 30-ті рр. – «розстріляним відродженням». Чим пояснити цю різницю у ставленні

кремлівських можновладців до України? Українська радянська державність мерехтіла

на межі буття і небуття, але завжди була загрозою для Кремля. Побудова держави у

вигляді федерації союзних республік з правом виходу кожної з них зі складу Радян-

ського Союзу мала на меті знищити ґрунт для розгортання національного руху. Але

радянські органи користувалися цілком реальними владними повноваженнями, у

тому числі в національних республіках. Хоча ці повноваження могли паралізуватися

партійними комітетами, вони становили загрозу для диктатури. Чим більше украї-

нізувалася радянська влада в Україні, тим більшою ставала загроза перетворення

фіктивної національної державності на реальну.

Коли Сталін замкнув на собі всі важелі влади, Україна опинилася в епіцентрі

репресій. Існування найбільшої національної республіки на кордоні з Європою він

сприймав як виклик. Сталін знав лише один спосіб боротьби з потенційною небезпе-

кою – превентивні репресії. Услід за спрямованим проти українських селян терором

голодом посланець Сталіна П.Постишев розгорнув планомірне винищення україн-

ської інтелігенції. Постгеноцидна Україна стала безпечною для Кремля. У 1934 р. Ста-

лін дав згоду на перенесення столиці УСРР з пролетарського Харкова в національний

центр – Київ.

Масова «зачистка» 1937–1938 рр. стала заключним акордом сталінської «рево-

люції згори». Влада наскрізь пропалила соціальне середовище в Україні. В республіці

практично зникли соціально-економічні і політичні структури дорадянського часу. За-

лишалося тільки тероризоване й атомізоване населення, яке перебувало у цілковитій

матеріальній залежності від держави.

356

Розділ 16

2. Зміни в політико-адміністративному устрої

Проблема кордонів між Україною та Росією, що так гостро стояла у попе-

редній період, була розв’язана в перші роки існування СРСР. Здавалося б,

це питання в умовах існування єдиної держави переходило з розряду загальнопо-

літичного в суто адміністративний. Однак насправді це було не так. Адже за усіма

союзними республіками зберігалося право виходу зі складу СРСР. У такому разі ад-

міністративні кордони могли (і це сталося в 1991 р.) перетворитися на державні. Ін-

шим, протилежним за вектором чинником впливу на ставлення Кремля до проблеми

кордонів стало міжнародне становище. Компартійні керманичі намагалися продемон-

струвати світові справедливе розв’язання національного питання. При цьому наголо-

шувалося, особливо в перші роки існування СРСР, що союз радянських республік є

прообразом майбутнього комуністичного світу. Водночас в агітаційно-масовій роботі

постійно підкреслювалося, що союз республік є виключно добровільним, а всі наці-

ональні республіки насправді є незалежними державами. Принципи, за якими буде

знайдено вирішення національного питання в СРСР, пропонувалися до застосування

в усіх колоніальних країнах, для «звільнення» всіх поневолених народів. Тому питання

кордонів України мало політичний, а не адміністративний характер.

Спочатку визначення лінії кордону між Україною та Росією будувалося на трьох

принципах: етнічний склад населення, довоєнний адміністративно-територіальний

поділ та економічна доцільність. У практичному визначенні кордонів України біль-

шовицькі керівники брали за основу довоєнний поділ на губернії. Щоправда, були

деякі винятки. Найбільш значимі з них – передача навесні 1919 р. чотирьох північних

(неукраїнських за етнічним складом) повітів Чернігівської губернії до складу ново-

утвореної Гомельської губернії та включення в березні 1920 р. частини території ко-

лишньої Області війська Донського до складу радянської України.

У 1923 р. в Україні і Росії розпочався перехід від дореволюційного адміністра-

тивно-територіального поділу (губернії, повіти і волості) на новий (округи і райони).

Український уряд скористався реформою, щоб порушити перед ЦВК питання про при-

єднання до власної республіки тих повітів і волостей у прикордонних з УСРР Курській

і Воронезькій губерніях, де переважало українське населення. Мова йшла про приєд-

нання до УСРР повітів та волостей Курської губернії з чисельністю населення 807,2 тис.

осіб (у тому числі українців 484,8 тис., 60%), а також повітів Воронезької губернії з

чисельністю населення 1243,8 тис. осіб (у тому числі українців – 930,9 тис., 74,9%)

Майже одночасно виконком Південно-Східного (з кінця 1924 – Північно-Кавказь-

кого) краю і Південно-Східне бюро ЦК РКП(б) звернулися до політбюро ЦК РКП(б) з

проханням вилучити з підпорядкування Україні Таганрозьку та Шахтинську округи.

Керівники Північного Кавказу посилалися на те, що до 1917 р. ці території входили

до складу Області війська Донського.

Для розгляду подання уряду УСРР ЦВК СРСР створив комісію під керівництвом

голови ЦВК БСРР О.Черв’якова. Після багатьох обговорень комісія дійшла висновку

про необхідність приєднати до УСРР Путивльський, Гайворонський і Бєлгородський

повіти Курської губернії, а також Валуйський повіт Воронезької губернії. Всього про-

понувалося приєднати території з кількістю населення 1018,6 тис. осіб, у тому числі

591,7 тис. українців. Території з кількістю населення 1031,2 тис. осіб (у тому числі

357

Розділ 16

724 тис. українців) залишалися за Курською і Воронезькою губерніями. Тобто етнічний

критерій не став головним. Та після протесту російської частини комісії питання було

винесене на розгляд останньої інстанції – політбюро ЦК РКП(б)

11 липня 1924 р. політбюро ЦК РКП(б) розглянуло і позитивно вирішило по-

дання властей Північно-Кавказького краю. Політбюро ЦК КП(б)У не погодилося з

цим рішенням і попросило винести питання на розгляд членів ЦК РКП(б) у повному

складі.

У практиці внутрішньопартійних відносин такого ще не траплялося. Від початку

утворення в 1919 р. ще ніхто не насмілювався піддавати сумніву авторитет політбю-

ро ЦК РКП(б) як органу, який від імені ЦК утілював волю державної партії. Виходило

так, що політбюро ЦК КП(б)У поставило на перший план національні інтереси своєї

республіки, а не партійну дисципліну.

Як не дивно, але політбюро (щоправда, розколоте персональним суперництвом)

і пленум ЦК РКП(б) не зреагували відразу на спробу українських цекістів «підняти

маси» проти рішення вищої партійної інстанції. Сталін зробив простіше: загальмував

розв’язання українсько-російського позиву з територіального питання більше ніж на

рік, аж поки на чолі ЦК КП(б)У став Л.Каганович. А тим часом компартійно-радянське

керівництво УСРР використовувало будь-який привід для того, щоб добитися потріб-

ного рішення від Кремля. До резолюції президії виконкому Комінтерну про розпуск

Української комуністичної партії від 24 грудня 1924 р., текст якої складався не без

втручання, як це зрозуміло, представників ЦК КП(б)У, була вписана знаменна фраза:

«Тепер відбувається робота з об’єднання у складі УСРР всіх суміжних з нею терито-

рій з українською більшістю населення, що входять в Радянський Союз»

. Однак це

не допомогло українцям розв’язати питання на свою користь. Водночас сам факт

ухвалення такої резолюції свідчив про вихід територіального питання за межі вну-

трішньорадянської проблеми.

Після того як генеральним секретарем ЦК КП(б)У в квітні 1925 р. став Л.Кагано-

вич, ВУЦВК дисципліновано вніс узгоджені з Росією та Білоруссю пропозиції про вре-

гулювання кордонів УСРР з РСФРР і БСРР. Росії Україна передавала основні частини

Таганрозького та Шахтинського округів. На північному сході до УСРР переходив май-

же весь колишній Путивльський повіт, а також деякі прикордонні волості Курської і

Воронезької губерній. На українсько-білоруському кордоні до складу України була

включена одна сільрада в південній частині Мозирського округу. Натомість до складу

Білорусі Україна передавала частину Олевського і Словечанського районів, а також

північну частину Овручського району. Всього УСРР одержувала територію, на якій

мешкало 278,1 тис. осіб, і втрачала територію з населенням 478,9 тис. осіб

. Загальний

баланс надбань і втрат був не на користь України (за кількістю населення – 200,8 тис.

осіб). Порівняємо цей результат з первинною заявкою українського уряду про пере-

гляд кордонів: у ній ішлося про приєднання до УСРР суміжних територій з населенням

2051 тис. осіб.

Після ухвалення постанови президії ЦВК СРСР від 16 жовтня 1925 р. українська

громадськість не заспокоїлася. Питання про перегляд кордонів і надалі порушувалося

на офіційному рівні. Тези червневого (1926 р.) пленуму ЦК КП(б)У «Про підсумки укра-

їнізації» закінчувалися адресованим політбюро ЦК дорученням такого змісту: «Про-

вадити далі роботу в справі об’єднання в складі УСРР всіх межуючих з нею територій

358

Розділ 16

з українською більшістю населення, що входять до складу Радянського Союзу». Це

доручення можна побачити тільки в офіційному тексті, який був надрукований у газеті

«Коммунист» 15 червня 1926 р., а також в брошурі, опублікованій за газетним текстом

у Мінську в 1926 р.

Пізніші публікації матеріалів червневого (1926 р.) пленуму ЦК

КП(б)У друкувалися без процитованого абзацу.

У грудні 1926 р. відбувся Всесоюзний перепис населення. Він документально

підтвердив, що значна частина української етнографічної території знаходилася на

прилеглій до УСРР території РСФРР. Особливо рельєфно це було видно на прикладі

Центрально-Чорноземної області. На півдні колишньої Воронезької губернії прожи-

вало 903 тис. українців, які становили у цілісному масиві прилеглих до радянської

України земель більше 90% населення.

У травні 1928 р. М.Скрипник знову звернувся до політбюро ЦК КП(б)У з офі-

ційним поданням. Він писав, що українське населення територій, які межують з УСРР,

позбавлене можливості користуватися рідною мовою. Цілеспрямована русифікація

мільйонів українців за межами УСРР, писав він далі, не відповідає «здійснюваній на-

ми правильній ленінській національній політиці і послаблює її революційний вплив

на пригноблені маси Західної України, Буковини, Бессарабії. В самій УСРР підіймають

голову ворожі сили, які використовують ці факти курської, кубанської, таганрозької

дійсності, що не залишаються невідомими. У роботі на Україні відчувається вплив

тих помилок, тої неприпустимої лінії, яка проводиться на місцях, в Курській губернії,

Таганрожчині і т. п.»

18 травня 1928 р. записка наркома була розглянута на політбюро ЦК КП(б)У.

Л.Кагановичу, В.Чубарю і М.Скрипнику було доручено остаточно її відредагувати й

адресувати до ЦК ВКП(б)

. Редагування звелося, головним чином, до відмови від

згадок про українські претензії на Північний Кавказ: Сталін реагував на рядок з на-

ціонального гімну, в якому окреслювалися кордони України («від Сяну до Дону»), як

бик на червоне. У листі генсекові від 25 травня 1928 р. Каганович просив поставити

на закрите засідання секретаріату ЦК ВКП(б) питання «Про передачу УСРР повітів з

більшістю українського населення Курської і Воронезької губерній, у зв’язку з району-

ванням Центрально-Чорноземної області»

. У ході районування з чотирьох губерній,

включаючи Орловську і Тамбовську, була утворена нова одиниця – ЦЧО, але кордони

України і Росії залишилися незмінними.

12 лютого 1929 р. на зустрічі делегації українських письменників з генеральним

секретарем ЦК ВКП(б) було порушене питання про кордони: «Тов. Сталин, как во-

прос с Курской, Воронежской губерниями и Кубанью в той части, где есть украинцы?

Они хотят присоединиться к Украине». Сталін дав таку відповідь на пряме запитан-

ня: «Этот вопрос несколько раз обсуждался у нас, так как часто слишком меняем

границы (смех), слишком часто меняем границы – это производит плохое впечатление

и внутри страны, вне страны… У некоторых русских это вызывает большой отпор.

С этим надо считаться… Это вопрос чисто практический. Он два раза у нас стоял.

Мы его отложили – очень часто меняются границы. …Я думаю, что такой вопрос

надо решать осторожно, не слишком забегая вперед, чтобы не развивать отрица-

тельного отпора со стороны той или другой части населения»

. Тобто основну роль

у невиконані вимог України зіграла відмова від етнографічного критерію на користь

політико-ідеологічному: Сталіну потрібно було показати свою лояльність росіянам.

359

Розділ 16

Про економічний чи географічний критерій як причину відмови у даному випадку

не йшлося.

Іншу позицію Кремль зайняв у питанні про створення Молдавської АСРР. Впро-

довж десятків років на території дореволюційної Херсонської губернії осідали пере-

селенці з-за Дністра, внаслідок чого тут утворилася досить велика молдавська націо-

нальна меншина. У Кремлі, з подачі вихідців з окупованої Румунією Бессарабії, визна-

ли за доцільне створити на її основі Молдавську автономну республіку, яка б могла

служити політичною противагою Румунії. Керівники УСРР не бажали створення на

своїй території Молдавської республіки, оскільки розуміли, що у випадку повернен-

ня Бессарабії постане нова союзна республіка, до якої перейде частина української

території. Микола Скрипник 7 березня 1924 р. навіть пропонував утворити автоном-

ну Молдавську область у складі РСФРР

. Показовою демонстрацією позиції україн-

ського керівництва стало майже одноголосне (за винятком В.Затонського) рішення

політбюро ЦК КП(б)У від 18 квітня 1924 р. про недоцільність утворення Молдавської

автономії

. Але Кремль все-таки наполіг на швидкому утворенні автономної респу-

бліки. У постанові ЦК РКП(б), виданій 26 вересня, підкреслювалося: «В акті утворення

Автономної Молдавської СРР повинно бути зазначено, що західним її кордоном є

державний кордон СРСР»

. Тут ішлося не про кордон по Дністру, якого радянський

уряд не визнавав, а про кордон по Пруту.

До складу автономної республіки увійшли не лише територія, де молдавани

становили більшість населення, а й райони з переважно українським населенням. 12

жовтня 1924 р. сесія ВУЦВК прийняла постанову «Про утворення Молдавської АСРР».

Після різного роду уточнень до складу Молдавської АСРР увійшли 11 районів Лі-

вобережжя Дністра. За переписом 1926 р. молдавани кількісно переважали лише у

Дубосарському (67,0%) і Слободзейському (64,7%) районах, мали відносну більшість

у Григоріопольському (45,7%) і сільській частині Тираспольського (38,5%) районів

Це свідчило, що причина створення Молдавської автономії лежала в політико-ідеоло-

гічній площині й не мала реальних економічних та етнографічних підстав. У зміне-

ній після утворення АМСРР Конституції УСРР 1919 р. і в Конституції УСРР 1929 р. за

АМСРР фактично визнавалося право виходу зі складу УСРР – це засвідчила стаття, в

якій говорилося, що об’єднання АМСРР з УСРР відбулося на основі «права на само-

визначення аж до відокремлення»

Аналізуючи ситуацію з кордонами, впадає в око, що ситуація з Україною була

нетиповою для політики Кремля. Адже в СРСР центральні органи влади до певного

часу всіляко сприяли утворенню нових та збільшенню території вже існуючих на-

ціональних одиниць. Приміром, протягом 1924–1926 рр. територія Білоруської СРР

збільшилася майже вдвічі. У 1936 р. автономна Казахська СРР була перетворена на

союзу республіку при кількості казахів в ній 42,5%

До України не приєднали навіть ті території, де українці складали до 90% на-

селення. Іноді це пояснювали економічною та географічною недоцільністю. Про те,

що Сталін боявся зміцнення й без того потужної України, звичайно, не говорилося.

Побоювання втратити у майбутньому Україну виявилося більш значущим, ніж очіку-

вані переваги від пропаганди національної рівноправності.

Резюмуючи результати територіального розмежування між УСРР і РСФРР, можна

зробити висновок, що вони були спричинені зовнішніми щодо радянської України

360

Розділ 16

чинниками і мали політичний характер. Утворення АМСРР мало ще й інший вимір –

створювалася нова адміністративна одиниця, для управління якою потрібний був спе-

цифічний державний апарат. І в даному випадку створення АМСРР лежало у руслі тих

змін адміністративно-територіального поділу, що відбувалися в ході адміністративно-

територіальної реформи 1923–1925 рр. Територію автономної республіки нарощували

до розмірів тогочасної округи – основної адміністративно-територіальної одиниці в

1925–1930 рр.

Загалом увесь період 1923–1939 рр. був часом експериментів у сфері адмінподі-

лу. Обґрунтовувалися вони кожного разу економічними потребами, скороченням ви-

трат на державний апарат. У постанові ІІ сесії ВУЦВК VII скликання від 12 квітня 1923 р.,

зокрема, наголошувалося: «Ухвалюючи методу та практичне переведення виконаної

роботи щодо районування як першу спробу ґрунтовної перебудови адміністраційно-

територіального поділу цілої країни на підставі її економіки й відповідно до єдиного

плану, в напрямі спрощення радянського апарату та наближення центру до людності,

друга сесія ВУЦВК постановила: 1. Переведену роботу щодо адм.-тер. поділу України

затвердити в кількості 53 округ (повітів) та 706 районів (волостей); 2. Доручити Пре-

зидії ВУЦВК зробити відповідне подання до ВЦВК РСФРР про зміну кордонів, сумежніх

з РСФРР губерень, щоб випростувати кордони та правильніше утворити округи за

економічним принципом»

Постанова ВУЦВК від 4 листопада 1923 р. «Про підсумки та чергові завдання

районування України» доповнювала рішення про новий адміністративний устрій. У

цьому документі схвалювалися основні засади реформи, знову наголошувалося на

виконанні завдання щодо «спрощення та зміцнення радапарату та наближення його

до населення». Також підкреслювалася необхідність погодити в загальносоюзному

порядку питання про зміну кордонів УСРР: під цим, як уже зазначалося, розуміло-

ся приєднання до УСРР частини прилеглих до України територій РСФРР. Водночас

наголошувалося: «Що ж стосується до організації районів та сільрад, то цю роботу

зважати за здійснену недосконало й вжити рішучих заходів: а) до рівномірного роз-

поділу заселених пунктів по сільрадах та районах, простуючи до залишення в одній

адміністраційній одиниці населення, однорідного своїм національним складом; б) до

співзбігу меж адміністраційних з межами земельних товариств, встановлюваних в

порядкові робот по землевпорядженню»

. Зауваження були слушними і зумовлені

як економічними, так і політичними чинниками.

Прив’язка адмінподілу до економічних потреб в умовах 1923–1939 рр. зумов-

лювала постійну зміну адмінподілу, оскільки внаслідок здійснюваної більшовицьким

керівництвом радянської модернізації стрімко змінювалося саме суспільство. Про-

тягом 1923–1931 рр. основною була тенденція до зменшення кількості районів та

подальшого «спрощення» державного апарату в зв’язку з цим. Так, у 1925 р., після

скасування губернського поділу, територія України складалася із АМСРР і 41 округу,

які розподілялися на 680 районів. Проте й такий поділ, що, до речі, був найбільш

сталим у міжвоєнний період (без суттєвих змін – 5 років), не виправдав пов’язаних

з ним очікувань. З початком активної фази колективізації знову виникла потреба у

«зміцненні» управлінського персоналу, а тому від округів відмовилися.

У 1930 р. відбувся перехід на двоступеневу систему управління (центр – район).

При цьому були ліквідовані округи та укрупнювалися райони. Внаслідок цих змін