Аркуша О.Г., Бородін Є.І., Віднянський С.В., Гай-Нижник П.П. та ін. Нариси історії державної служби в Україні

Подождите немного. Документ загружается.

391

Розділ 16

Советских Социалистических республик: Сб. док. 1932–1937. – М., 1962. – Т.III, ст.61-63. –

С.52-53.

64 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.1. – Спр.253. – Арк.53 зв.

65 Там само. – Арк.53 зв.-54.

66 Там само. – Арк.63.

67 Раковский Х. Отношения между советскими республиками. Россия и Украина // Коммун.

интернационал. – 1920. – №12. – С.2199.

68 Резолюції Всеукраїнських з’їздів рад робітничих, селянських та червоноармійських де-

путатів. – Х., 1932. – С.219, 318.

69 Скрипник М. Лист до Д.Лебедя // Більшовик України. – 1928. – №9-10. – С.11.

70 Любченко П. Про проект конституції УРСР // Там само. – 1937. – №1. – С.74.

71 Схему подано за кн.: Александренко Г. Конституція УСРР та СРСР / За ред. А.Л.Малицького. –

Х., 1927. – С.98.

72 Резолюції Всеукраїнських з’їздів рад робітничих, селянських та червоноармійських де-

путатів. – Х., 1932. – С.194, 233, 277, 335, 373.

73 Скрипник М.О. Перебудовними шляхами // Більшовик України. – 1931. – №12. – С.17.

74 Постанова РНК від 5 березня 1925 р. Про порядок роботи Ради Народніх Комісарів,

Української Економічної Наради, Комісії Розгляду Законодавчих Проєктів і Адміністра-

ційно-Фінансової Комісії при РНК УСРР // ЗУ – 1925. – №18-19, відділ 1-й. – Ст.135. –

С.326.

75 Про включення Керовничого ЦСУ, тов. Мазлаха до складу РНК УСРР // Там само. – №25. –

Ст.190. – С.366.

76 Постанова РНК від 5 березня 1925 р. «Про порядок роботи Ради Народніх Комісарів,

Української Економічної Наради, Комісії Розгляду Законодавчих Проєктів і Адміністра-

ційно-Фінансової Комісії при РНК УСРР» // Там само. – №18-19, відділ 1-й. – Ст.135. –

С.327.

77 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.6. – Спр.144. – Арк.46, 69, 92.

78 Основной закон (Конституция) Союза Советских социалистических республик // Съезды

Советов Союза Советских Социалистических республик: Сб. док. 1932–1937. – М., 1962. –

Т.III, ст.1-2. – С.43.

79 При підготовці таблиці використані видання: Съезды Советов Союза Советских Социали-

сти ческих Республик: Сб. док. 1923–1936. – Т.III. – М., 1962. – С.47-53, 140-143, 196-198, 215-

219; Там само. – Т.V. – М., 1964. – С.149-155, С255-259, 272-276; Резолюції Всеукраїнських

з’їздів рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. – Х., 1932. – С.219-

222, 318-326,

80 Про ліквідацію наркомпроду // ЗУ. – 1924. – №13. – Ст.128. – С.282.

81 Резолюції Всеукраїнських з’їздів рад робітничих, селянських та червоноармійських де-

путатів. – Х., 1932. – С.221.

82 Про скасування постанови ВУЦВК від 14 вересня 1921 р. «Про Повноважного Представника

УСРР в справах господарського будівництва при Робітниче-Селянському уряді РСФРР»

// – ЗУ. – 1924. – №1. – Ст.1. – С.2.

83 Положення про Постійне Представництво УСРР при Уряді Спілки РСР // Там само. – Ст.2. –

С.3.

84 Про штати Постійного Представництва УСРР при Уряді Союзу РСР // Там само. – 1925. –

№6-7. – Ст.49. – С.102-103. За положенням від 10 січня 1924 р., загальна кількість штатів

Постійного представництва становила 46 осіб.

85 Окіпнюк В.Т. Державне політичне управління УСРР (1922–1934): історико-юридичний

аналіз. – С.90.

392

Розділ 16

86 Там само. – С.91.

87 Там само. – С.59.

88 Там само. – С.89.

89 Положення про сільські ради // Вісті ВУЦВК. – 1925. – №259.

90 Короткі підсумки перепису населення України 17 грудня року 1926. Національний і

віковий склад, рідна мова та писемність населення. – Х., 1928. – С.2.

91 Загальні підсумки населення за переписом 17.ХІІ.1926 р. // Україна: Стат. щорічник на

1928 р. – Х., 1928. – С.16.

92 Положення про сільські ради // Вісті ВУЦВК. – 1925. – №259.

93 Там само.

94 Положення про сільські ради // Положення про сільські ради (ухвалено 2-ю сесією

ВУЦВКу Х скликання 12 жовтня 1927 р.). – Х., 1927. – С.27.

95 Положення про сільські ради // Вісті ВУЦВК. – 1925. – №259; Положення про сільські ради

// Положення про сільські ради (ухвалено 2-ю сесією ВУЦВКу Х скликання 12 жовтня

1927 р.). – Х., 1927. – С.27.

96 Положення про сільські ради // Положення про сільські ради (ухвалено 2-ю сесією

ВУЦВКу Х скликання 12 жовтня 1927 р.). – Х., 1927. – С.27.

97 Положення про сільські ради // Вісті ВУЦВК. – 1925. – №259.

98 Дубов В. Сільський виконавець, його права та обов’язки. – Х., 1930. – С.3.

99 Інструкція наркомвнусправ та наркомату «Про порядок призначення, діяльність та

обов’яз ки сільвиконавців (до постанови ВУЦВК та РНК від 9 липня 1924 р. «Про сільських

виконавців»)» // Радянське будівництво: Порадник для низового робітника на районі та

селі. – К., 1926. – С.46-48.

100 Там само.

101 Там сам. – С.48.

102 Там само. – С50.

103 Дубов В. Сільський виконавець, його права та обов’язки. – Х., 1930. – С26.

104 Там само. – С.28.

105 Схему подано за кн.: Александренко Г. Конституція УСРР та СРСР / За ред. А.Л.Малицького. –

Х., 1927. – С.87-89.

106 Історія Радянської Конституції в декретах і постановах уряду (1917–1937). – С.380.

107 Кульчицький С.В. Україна між двома війнами. – К., 1999. – С.250.

Система управління

окупованими

територіями України

(1941–1944 рр.)

Розділ 17.

394

Розділ 17

395

Розділ 17

1. Плани нацистського керівництва

щодо України

руга світова війна стала періодом, протягом

якого в Україні кількаразово змінювалась вла-

да, а отже, й органи управління. Кожен режим

запроваджував свою управлінську систему з відповідною компе-

тенцією кожної структурної ланки. Характер влади, її структурна

конституція, технологія функціонування визначалися не стільки

традиціями (найтривалішу мали більшовики, німці могли скорис-

татися досвідом 1918 р., а румуни – міжвоєнним господарюван-

ням у Північній Буковині), скільки політичною стратегією кожного

учасника збройного протистояння, а також здатністю провести

власні плани в життя.

У процесі обговорення планування «Барбароси» Гітлер 18

грудня 1940 р. висловив таку думку: «Всю територію Росії слід

поділити на ряд держав з власними урядами, які готові укласти з

нами мирні угоди». Фюрер вів мову про «соціалістичні» держави,

залежні від Німеччини. Для цього на їхній території необхідно бу-

ло знищити «єврейсько-більшовицьку» інтелігенцію, відмовитися

від використання старої буржуазно-аристократичної інтелігенції

з емігрантів, уникнути небезпеки трансформації більшовицького

режиму в націоналістичний. Нацистський лідер уважав, що вій-

ськовим не до снаги впоратися з цими завданнями. Тому до про-

екту директив внесли зміни: передбачалося призначити для захо-

плених областей імперських комісарів, політичне завдання яких

полягало у швидкому формуванні нових державних утворень,

причому оперативний тил сухопутних військ обмежувався

Директиви ОКВ

про цивільну адміністрацію майбутніх оку-

пованих територій СРСР від 13 березня 1941 р. конкретизували

ці загальні міркування. Так, в «Інструкції про особливі області

до директиви № 21 (варіант «Барбароса»)» наголошувалося, що

СРСР має бути ліквідований, а його територія – розчленована на

* ОКВ (нім: Oberkommando der Wehrmacht, OKW) – Верховне головно-

командування збройних сил Німеччини.

396

Розділ 17

кілька великих регіонів на чолі з рейхскомісарами. У директиві ОКВ про цивільну

адміністрацію зазначалося, що окуповані землі «повинні бути перетворені на держа-

ви з власними урядами», однак ішлося зовсім не про суверенні чи союзні ІІІ рейху

державні утворення, а «держави» на правах рейхскомісаріатів. «Коли зона бойових

дій військ просунеться достатньо вглиб, – зазначалося у документі, – вона повинна

бути обмежена ззаду. Кожен новий окупований район, що перебуває поза зоною

бойових дій, отримає власну політичну адміністрацію. Поділ буде відтак здійснений за

національним принципом та згідно з демаркаційними лініями груп армій, у районах

Півночі (Балтійські республіки), Центру (Білорусь) та Півдня (Україна). У цих районах

політична адміністрація буде в руках рейхскомісарів, які отримуватимуть інструкції

від фюрера».

Принципово важливим для розуміння змісту функцій та специфіки управлін-

ського апарату на землях, які передбачалося захопити, є п. 3 директиви, що окрес-

лювала перед головнокомандувачем вермахту такі завдання:

«б) експлуатація країни та охорона її економічних ресурсів для потреб німецької

економіки;

в) експлуатація країни для забезпечення продовольством військ згідно з по-

требами ОКГ

;

г) військова охорона цієї території…»

Політична мета полягала, за словами А.Розенберга, у тривалому ослабленні Росії

через «тимчасову окупацію території» і особливо через «повне знищення єврейсько-

більшовицької влади», «знищення існуючого і створення нового адміністративного

апарату», через «широку економічну експлуатацію» і «передачу важливих російських

районів для нових адміністративних утворень, зокрема для Білорусії, України і Дон-

ського району». В Україні визнавалося право на організацію «власного національного

життя аж до можливого створення політичної формації, яка б мала на меті сама чи в

поєднанні з районами Дону й Кавказу у формі Чорноморської конфедерації постійно

протистояти Москві й оберігати німецький життєвий простір на Сході»

Автори документа пропонували створити спеціальний орган для координації

дій на території СРСР. Його завдання полягало в тому, щоб спільно з іншими дер-

жавними службами імперії виробляти директивні політичні розпорядження окремим

адміністративним одиницям з урахуванням конкретної ситуації і стратегічної мети,

забезпечувати важливі військові поставки з усіх окупованих областей на користь ім-

перії, а також вирішення принципово важливих для всіх зайнятих економічних питань

(видобуток нафти, вугілля, руд, виробництво сільськогосподарської продукції тощо).

Врахувавши ці рекомендації, Гітлер 20 квітня 1941 р. підписав наказ про призначення

Розенберга «уповноваженим з центрального контролю над питаннями, пов’язаними

зі східноєвропейськими областями». Уже в цьому статусі той підготував «Загальні ін-

струкції для всіх рейхскомісарів окупованих східних територій» від 8 травня 1941 р. У

документі деталізувалися погляди на майбутнє окремих регіонів Радянського Союзу.

Зокрема, зазначалося, що «перед імперським комісаріатом «Остланд», який включає

* ОКГ (нім: Oberkommando des Heeres, OKH) – Верховне головнокомандування сухопутних

військ Німеччини.

397

Розділ 17

Білорусію, буде стояти завдання підготуватися, шляхом поступового перетворення йо-

го в германізований протекторат, до тіснішого зв’язку з Німеччиною, а Кавказ з розта-

шованими поряд північними територіями стане федеративною державою з німецьким

повноважним представником»

. Ця теза ілюструє другий принцип запропонованого

Розенбергом курсу – диференційований підхід та окрема лінія щодо кожного регіону

СРСР. У даному випадку суверенітет майбутньої Української держави мав корелюва-

тися лише союзницькими зобов’язаннями перед Німеччиною.

16 липня 1941 р. у ставці фюрера відбулося засідання. Відкриваючи його, Гітлер

однозначно виклав своє бачення ситуації. Рейхсканцлер уважав головним завданням

«цей величезний пиріг зручно розкласти для того, щоб могти: по-перше, ним оволо-

діти, по-друге, ним керувати, по-третє, його експлуатувати».

Рейхсляйтер А.Розенберг обстоював думку про диференційоване ставлення до

корінних мешканців кожного рейхскомісаріату. «В Україні, – наголошував він, – нам

треба буде дозволити певне культурне піклування, ми повинні б підняти історичну

свідомість українців, відкрити у Києві університет і т. п.».

Виступаючи проти таких кроків, рейхсмаршал Г.Герінг висловив переконання,

що «Берлін має думати спочатку про те, щоб забезпечити німців продовольством, а

до всього іншого справа дійде набагато пізніше».

У цьому місці протоколу в дужках зафіксована цікава ремарка: «(Другорядне

питання: чи існує ще взагалі в Україні клас інтелігенції, чи українці вищих класів пе-

ребувають за межами сьогоднішньої Росії як емігранти?)» Отже, ставилася під сумнів

спроможність українців виконувати технічні, культурні й управлінські функції в якості

державних службовців навіть нижчих рангів

Останнім пунктом з тих, що обговорювалися на засіданні, стало питання про

призначення рейхскомісара України. У меморандумі № 2 від 7 квітня 1941 р. Розенберг

пропонував призначити для рейхскомісаріату «Україна» штабсляйтера Шікенданца,

для Росії – Е.Коха, для балтійських провінцій і Білорусі – гауляйтера Льозе, для Кавка-

зу – державного секретаря Бакке, для району Дон – Волга – Кляггеса

. Однак А.Гітлер

у липні 1941 р. зупинив свій вибір на Е.Коху, який вважався справжнім «цербером»

фюрера. Пояснив він це тим, що «найважливіша територія у найближчі три роки – це,

без сумніву, Україна»

. До речі, цим самим опосередковано підтверджувалась думка

Розенберга про специфіку і значення України для рейху.

Отже, плануючи велику загарбницьку війну, нацистська верхівка Німеччини

вбачала в Україні в першу чергу невичерпне джерело сировини і трудових ресурсів,

а також «життєвий простір», освоєння якого передбачалося здійснити шляхом коло-

нізації. Генеральна лінія полягала в тому, що всі владні повноваження в завойованих

місцевостях належатимуть німцям, а механізми і технології управління ними базува-

тимуться на німецьких зразках. Представники автохтонного населення через низьку

оцінку їхнього культурно-освітнього рівня, здатності до самоорганізації і виконавської

дисципліни, могли розраховувати на залучення до найнижчого рівня державного апа-

рату.

17 липня 1941 р. (у цей час почалися вперті бої за Київ і Смоленськ) з’явився

наказ Гітлера про запровадження цивільного управління окупованими територіями

Радянського Союзу, нової системи адміністративного поділу й органів державної вла-

398

Розділ 17

ди. У §2 зазначалося, що всі захоплені області, крім тих, що ввійшли до складу Гене-

рального губернаторства, підлягали керівництву рейхсміністерства у справах східних

окупованих територій. Згідно з §4, ним призначався А.Розенберг.

2. Дистрикт «Галичина»

На вже згаданому засіданні 16 липня 1941 р. А.Гітлер пропонував обмір-

кувати питання про приєднання «староавстрійської частини Галичини»

до Генерального губернаторства. Відповідаючи на зауваження присутніх, рейхсляйтер

Розенберга, рейхсміністра Ламмерса, маршала Кейтеля, райсхмаршала Герінга, фюрер

запропонував не передавати цю частину до Генерального губернаторства, а «просто

підпорядкувати її рейхсміністру Франку»

Наступного дня рейхсканцлер підписав наказ, згідно з яким управління Східною

Галичиною переходило до компетенції генерал-губернатора Г.Франка. Слід зазначити,

що й цього разу А.Розенберг висловив погляди, що йшли врозріз з позицією більшості

нацистських лідерів: він вважав помилкою передачу районів довкола Львова адміні-

стративному керівництву Генерального губернаторства. Створене 12 жовтня 1939 р.,

воно складалося з чотирьох адміністративно-територіальних одиниць: Люблінського,

Варшавського, Радомського й Краківського. До останнього увійшли й етнічні україн-

ські землі – Холмщина, Підляшшя, Надсяння й Лемківщина. Відповідно до декретів

Гітлера від 17 і 22 липня та розпорядження Г.Франка було створено п’ятий дистрикт

у складі Дрогобицької, Львівської, Станіславської (нині – Івано-Франківської), Терно-

пільської (без північних районів) областей загальною площею 48 081 кв. км і кількістю

жителів 4789 тис. осіб. Центром дистрикту «Галичина» був Лемберг (Львів), у якому

перебував апарат вищої посадової особи – губернатора.

Першим губернатором дистрикту «Галичина» призначили К.Ляша, після ньо-

го (з березня 1942 р.) ці обов’язки виконував бригаденфюрер СС О.Вехтер. Офіціоз

Г.Франка вмістив повідомлення такого змісту: «Галичина стала частиною генераль-

ного Губернаторства… Генерал-губернатор з волі фюрера відновив суверенітет ні-

мецького рейху над Галичиною»

. Цей крок розвіяв ілюзії тієї частини західноукра-

їнського суспільства, яка сподівалась на відродження національної державності під

егідою ІІІ рейху.

Організація управління у дистрикті вибудовувалась за німецькими зразками.

Генерал-губернатору підлягали «СС і поліцайфюрер» і «шеф управління губернатор-

ства». Останній керував адміністративними органами, що охоплювали всі галузі со-

ціального, економічного, культурно-освітнього, релігійного життя, діяльність кому-

нальних, санітарно-епідеміологічних і медичних служб тощо. Дистрикт поділявся на

окружні староства («крайзгаупт-маншафти»), які, у свою чергу, складалися з «бецир-

ків» (округів) і «ландгемайндів» (сільських громад). Крайзгауптманшафти налічували

від двох до п’яти округів («бецирків»). Також існували так звані виокремленні міста

(«крайзфрайштадти»). На нижні щаблі влади – бургомістрів міських і сільських гро-

мад, сільських старост – призначалися місцеві жителі – поляки й українці (залежно

від того, яка етнічна група компактно мешкала в тому чи іншому населеному пункті).

399

Розділ 17

Представників місцевого населення брали на державну службу й на нижчі посади

німецьких адміністративних органів.

Перебравши повноваження щодо управління краєм, Г.Франк 1 серпня 1941 р.

підписав розпорядження про організацію влади та її нормативно-правове оформ-

лення. «Діючі до цього часу закони і права, – наголошувалося у документі, – втра-

чають свою силу, оскільки вони суперечать адмініструванню німецького уряду. …

Розпорядження, видані головним чином військовим командуванням і його місцевими

уповноваженими, лишаються в силі, якщо вони не втратили свого значення у зв’язку

з включенням Галичини до складу Генерального губернаторства». Адміністрація гу-

бернатора дистрикту мала керуватися у своїх діях постановами, виданими для ад-

міністрації шефів областей у Генеральному губернаторстві. Так само зобов’язувався

чинити апарат окружних і міських староств, для яких були обов’язковими постанови,

що діяли в усіх інших дистриктах

Окрилений прирощенням свого «удільного князівства», Г.Франк пообіцяв не-

відкладно вжити заходів для залучення місцевого населення до продуктивної праці

і перетворити край на «резерв робочої сили для рейху. Резервуар умиротворений та

економічно врівноважений». Крім того, було задеклароване бажання «з користю залу-

чити до роботи» всі ті елементи, які в багатьох випадках «протиставляються місії»

На території дистрикту «Галичина» запроваджувалося німецьке кримінальне

право і карально-репресивні приписи, що застосовувалися до тамтешнього насе-

лення. Ними встановлювалися міри покарання злочинів і правопорушень, заходи

попередження і виправлення, регламентувалося право помилування, використання

німецької державної символіки

У вересні 1941 р. в одному з німецьких документів було зафіксовано таку тезу:

«1. Фюрер зберігає за собою право ухвалювати рішення про державно-політичне

оформлення території, де проживає українське населення. Військові органи влади

принципово не повинні займатися цими питаннями. На всі скарги українців щодо

передачі певних територій України під управління генерал-губернатора чи Румунії і

на всі подібні скарги треба відповідати, що Україна була врятована завдяки німецькій

крові і що з цієї причини Німеччина зберігає за собою право розпоряджатися цими

територіями згідно з загальними політичними потребами».

Далі чи не вперше в офіційних документах, що виходили з вищого ешелону

влади, ставилося питання про можливість і спосіб використання місцевих кадрів у

виконанні управлінських функцій:

«2. У разі необхідності в майбутньому буде допущена участь деяких українців

в управлінні країною на рівні повітів та регіонів у формі комітетів довіри. У вищих

органах влади поодинокі гідні довіри українці можуть бути запрошені тільки для кон-

сультацій, без того, щоб із цього випливали будь-які домовленості чи зобов’язання

політичного характеру»

На практиці жодних самоврядних структур навіть на нижчому, місцевому, рівні

окупанти не дозволили. Щоправда, значну роль у життєдіяльності східногалицького

соціуму відігравала мережа громадських інституцій, що діяли під егідою УЦК. Німецька

адміністрація навіть делегувала їм другорядні повноваження (переважно пов’язані з

соціальною опікою постраждалих від війни категорій населення). До речі, серед тих,

400

Розділ 17

хто став зв’язувальною ланкою між селянами й вищими ланками УЦК і німецькою

владою, були саме «мужі довір’я».

Дистрикт «Галичина» складався з 15 округів. Окремий округ становив Львів,

що поділявся на українську, польську, єврейську та німецьку станиці

. Згідно з чин-

ним порядком, статусу міста набували населені пункти, в яких мешкало не менше

5 тис. осіб.

Протягом усієї окупації форма організації влади у дистрикті «Галичина» істотних

змін не зазнавала. Державна служба функціонувала тут на підставі «Розпорядження

про адміністрацію Галичини» від 1 серпня 1941 р. Згідно з цими приписами, у дис-

трикті й округах діяли уряди, до складу яких входили профільні відділи, підвідділи та

референтури. Керівництво адміністрацією округів, повітів та міст здійснювали німець-

кі чиновники. Структура окружної управи була такою: голова, два заступники, началь-

ники відділів адміністративного, персонального (кадрів), народної освіти, фінансо-

вого, лісового, земельного, торгівлі та промислу, охорони здоров’я, суспільної опіки,

технічного, міліції, культури та мистецтва). На рівні повітів адміністрацію очолювали

голова управи, двоє заступників і начальники відповідних відділів. Поза межами цих

державних структур діяли таємна поліція, до компетенції якої входив контроль над

політичними настроями і ситуацією в краї, а також жандармерія, на яку покладалося

забезпечення громадського порядку.

Керівні посади в окружних і повітових управах посідали місцеві фахівці, які

мали відповідні знання та навички. Оскільки на державній службі у міжвоєнній Поль-

щі перебували переважно громадяни польської національності, в період німецької

окупації їм було значно легше обійняти управлінську посаду. Не маючи такого досвіду,

українці зіткнулися зі значними труднощами у працевлаштуванні. Та оскільки німці

на перших порах досить насторожено ставилися до польських фахівців, українські

кадри дістали шанс у цій конкуренції. Завдяки активній позиції української організо-

ваної громадськості, українцям вдалося зайняти вакантні місця в багатьох відділах

окружних, міських та повітових управ. Водночас до інших відділів, «як скарбовий,

мір і ваги, праці, каси хворих, залізниці, в’язничної служби діставалися майже самі

поляки, тому що вони в тих урядах працювали за Польщі, мали практики і їх відразу

можна було поставити до праці»

На місцях владна вертикаль порівняно з 1930-ми роками залишилася без змін.

На чолі повіту стояв староста, волості – солтис, села – війт. При цьому, як правило,

посадовці цього рівня мали ту національність, яка переважала в тому чи іншому на-

селеному пункті, волості чи повіті. У змішаних українсько-польських анклавах існувала

напружена конкуренція за місця чиновників державних служб. Це пояснювалось не

тільки індивідуальною стратегією виживання, а й колективною, етносоціальною со-

лідарністю, оскільки давало можливість для захисту інтересів конкретної національної

групи перед німецькими окупаційними чинниками.

У зв’язку з окресленою позицією окупантів слід сприймати діяльність місцевої

бюрократії та персоналу як таку, що повністю підпорядковувалася ідеологічним, полі-

тичним, соціально-економічним інтересам Берліна. Звичайно, наявність у державному

апараті національно свідомих українців могла до певної міри замортизувати наслідки

жорсткого курсу нацистів у всіх сферах життя, але неспроможна була суттєво впли-

нути на нього. Службовці різних ланок апарату влади фактично були слухняними,