Аркуша О.Г., Бородін Є.І., Віднянський С.В., Гай-Нижник П.П. та ін. Нариси історії державної служби в Україні

Подождите немного. Документ загружается.

441

Розділ 19

Складні проблеми розвитку радянського суспільства актуалізували завдання

професійної підготовки чиновників і партробітників, освітній рівень яких був, м’яко

кажучи, досить низьким, як для державних службовців. Для заповнення кадрових

втрат 2 серпня 1946 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про підготовку і перепідготовку

керівних партійних і радянських працівників», згідно з якою впродовж 3-4 років ста-

вилося завдання створити мережу партшкіл і курсів. Наприклад, за планом підготовки

в УРСР на 1946 р. пройти навчання мали 7830 голів і 8450 секретарів сільрад

29 серпня 1946 р. запрацювала Республіканська партійна школа при ЦК КП(б)

У з дворічним терміном навчання. У 1948 р. її було перетворено на Київську вищу

партійну школу й одночасно збільшено термін навчання до 3 років. При ній з 1946 р.

діяли 6-місячні парткурси, розраховані для навчання 200 осіб. У 1946 р. було створено

5 міжобласних партійних шкіл з дворічним терміном навчанням при Харківському,

Сталінському, Одеському, Дніпропетровському та Львівському обкомах КП(б)У, річну

республіканську школу партійно-радянських працівників у Харкові на 200 осіб, річну

партшколу при Закарпатському обкомі партії на 100 осіб, 6-місячні республіканські

курси газетних працівників на 150 осіб у Харкові, а також сім 6-місячних партійних

курсів при п’яти вищеназваних обласних партшколах, а також Чернігівському і Черні-

вецькому обкомах партії. Загальна кількість слухачів партійних шкіл і курсів у перший

рік у становила 2935 осіб

Контингент слухачів парткурсів у 1946 р. складався в основному з голів і се-

кретарів сільрад, переважно українців за національністю. Приміром, із 118 курсантів

першого набору Київських обласних курсів голів сільрад було 58 осіб, секретарів –

60, з них 113 українців, 4 росіян; за статтю – 75 чоловіків, 43 жінки; за партійною

приналежністю – 42 члени ВКП(б), 13 кандидатів у члени партії, 23 комсомольця, 63

безпартійних. Досвід роботи від 1 до 3 років серед них мали лише 14 осіб, до 1 ро-

ку – 30, до півроку – 60 осіб

. Постановою РНК УРСР і ЦК КП(б)У був встановлений

середньомісячний контингент підготовки секретарів і голів сільрад – 2713 осіб. Не

всі змогли успішно пройти курси – відрахували приблизно 3% від загальної кількості

курсантів

. З плином часу контингент шкіл і курсів поступово збільшувався.

Навчальний план курсів містив цілу низку предметів. Зокрема, слухачі могли

ознайомитися з такими «дисциплінами»: «Короткий курс історії ВКП(б)», «Книга тов.

Сталіна «Про Велику Вітчизняну війну Радянського Союзу», «Питання партійного і Ра-

дянського будівництва», «Конституції СРСР і УРСР», «Питання роботи промисловості

і сільського господарства області та республіки», «Пропаганда п’ятирічного плану»,

«Українські буржуазні націоналісти – агенти фашизму й вороги українського народу»,

«Політична карта світу», «Українська мова» (24 години), «Російська мова» (35 годин),

а також «Сучасна російська література» (факультативно)

Під час організації навчання в різних областях було виявлено чимало недо-

ліків. Серед них – несвоєчасне укомплектування курсів, відсутність посібників, на-

очних засобів навчання; траплялися навіть випадки нестачі паперу й олівців, як, на-

приклад, на початковій стадії навчання при обласних курсах у Києві

. Проблемою

для влаштування багатьох курсів була відсутність гуртожитків. Через це, наприклад,

у Ровенській області із запланованих 80 осіб було викликано на навчання тільки 34.

Для них запроваджувалися щомісячні стипендії: голови сільрад отримували 200 руб.,

секретарі – 150 руб.

442

Розділ 19

Великі обсяги роботи органів юстиції в післявоєнний період особливо посилили

потребу у збільшенні контингенту відповідних кваліфікаційних кадрів. Джерелами

поповнення органів правосуддя у перші повоєнні роки були демобілізовані або по-

вернені з евакуації колишні працівники судів, створений резерв Наркомюсту УРСР з

числа інвалідів війни, випускників юридичних факультетів у Києві, Одесі та Харкові.

З метою працевлаштування підготовлених правників у правоохоронні та судові ін-

станції 5 жовтня 1946 р. ЦК ВКП(б) видав постанову «Про розширення і поліпшення

юридичної освіти в країні». В українських освітянських центрах, а також у Львові було

запроваджено юридичне навчання у дворічних юридичних школах. Велике значення

для розвитку правової науки в Україні мало створення в 1949 р. в системі Академії

наук УРСР Сектора держави і права як самостійної науково-дослідної установи.

Нестачу національних управлінських кадрів в УРСР певною мірою спричинило

й проведення на всій території республіки перевірки особових справ тих комуністів,

що перебували під час війни на окупованій території. Для цього в різних областях

республіки при обкомах партії утворювалися спеціальні партколегії. За підсумками

їхньої роботи ЦК КП(б)У дало критичну оцінку роботі місцевих партійних осередків,

зазначивши їх засміченість неблагонадійними елементами. Враховуючи критичні за-

уваження головного партійного органу країни, партійні колегії та комітети «посилили

пильність», виносячи під час розгляду подібних справ значно більше рішень про ви-

ключення з партії. Скажімо, у 1947 р. від загальної кількості виключених з партії (1360

осіб) більшу частину – 883 особи (66%) – становили ті, хто перебував на окупованій

території

Розвиток державної служби багато в чому залежав й від особистих поглядів

Сталіна на принципи та засоби управління. Номенклатурний принцип керівництва

складав основу сталінського режиму, коли з допомогою репресій і терору була ви-

будувана чітка система беззастережної підлеглості й підконтрольності нижчих ланок

вищим. Іншими принципами були: дотримання балансу сил між окремими угрупован-

нями партійного і державного бомонду; угамування владних амбіцій серед авторитет-

них політиків із оточення В.Молотова, А.Мікояна, Л.Кагановича, Л.Берія, А.Жданова,

Г.Маленкова шляхом висування молодих кадрів на високі адміністративно-управлінські

посади. Разом із тим підходи кремлівського владики в галузі управління, складовими

якої були постійні реорганізації і кадрові перестановки, унеможливлювали створення

потужної регіональної бюрократії.

Нерідким явищем були зміни, що відбувалися в апараті вищої виконавчої вла-

ди – Раді Міністрів СРСР. У 1946–1950 рр. змінилося чотири міністри Збройних Сил

СРСР (Й.Сталін, М.Булганін – двічі, О.Василевський), з 1946 до 1953 р. – три міністри

МДБ (В.Меркулов, В.Абакумов, С.Ігнатьєв). Кожний новий керівник проводив «пере-

тряску» кадрів. Подібна ситуація спостерігалась й на нижчих щаблях влади.

Будучи такими ж «гвинтиками» тоталітарної системи, як і маса пересічних грома-

дян, державні службовці не могли себе убезпечити від свавілля репресивної машини.

Не захищало від переслідувань і перебування в лавах партії.

З метою встановлення ідеологічного диктату в усіх сферах суспільного життя і

жорсткої дисципліни серед державних і партійних службовців, а також для боротьби

з інакомисленням у березні 1947 р. за ініціативи головного кремлівського ідеолога

443

Розділ 19

А.Жданова було ухвалено постанову Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) «Про створення

судів честі в міністерствах СРСР і центральних відомствах». Це були виборні строком

на 1 рік органи, які складалися із працівників закладів, де вони утворювалися. Ко-

ло повноважень «судів честі» було окреслено розглядом справ, пов’язаних з анти-

державними й антигромадськими вчинками державних службовців, висловленням

громадського осуду та правом звернення до слідчих органів. Утім, «суди честі» були

непопулярними й не дали бажаного ефекту. Згодом Сталін утратив інтерес до такої

форми «виховної роботи» інтелігенції та держслужбовців. Постанови про суди честі

й усі їхні рішення були скасовані, тільки-но Сталін помер.

Контроль за кадрами набув більш жорсткого характеру після запровадження у

1947 р. нових норм кримінального права, пов’язаних із розголошенням державної та-

ємниці, втратою секретних документів та ін. Порушення посадовими особами закону

передбачало суворе покарання – позбавлення волі на строк від 8 до 12 років

Ухвалення Верховною Радою СРСР цього закону відкрило шлюзи до розгортан-

ня нової хвилі репресій проти держслужбовців і партійних функціонерів. Найгучні-

шими замовними справами цієї доби стали терористичні акції проти воєначальників

(Г.Жукова, В.Гордова, Ф.Рибальченка, Г.Кулика), діячів авіаційної промисловості, пар-

тійних працівників, які постраждали через сфабриковану «Ленінградську справу». В

1951–1952 рр. у зв’язку з закритим листом ЦК ВКП(б) про злочинну діяльність міністра

В.Абакумова і суттєві недоліки в роботі очолюваного ним МДБ розпочалися арешти

серед керівного складу міністерства.

Боротьба за владу в державі, розпочата після смерті Й.Сталіна, особливий відго-

мін мала у міністерстві внутрішніх справ УРСР, утвореному в березні 1953 р. Міністром

був призначений генерал-лейтенант П.Мешик, який керувався у своїй діяльності вка-

зівками Л.Берія. Основним напрямком роботи нового міністра стали дії, спрямовані

на послаблення партійного контролю над МВС. Отже, були здійснені значні кадрові

перестановки: з посад заступників міністра були усунуті службовці, які прийшли на

цю роботу з партійних органів, трохи менше двох місяців знадобилося й для заміни

всього керівництва обласних управлінь МВС УРСР

3. Портрет державного службовця повоєнної доби

Через відсутність визначення поняття «державна служба» в тогочасному

радянському законодавстві неможливо дати чітку відповідь на це питан-

ня. Діяльність управлінців регламентувалася встановленими ще у 1922 р. Правилами

про службу в державних установах і на підприємствах, а також різними правовими

актами – як загальними, так і специфічними, характерними для працівників певних

галузей управління.

Сама система державної служби не мала чітких параметрів, тим більше що в

умовах жорсткої централізації і суцільного одержавлення на службі у Кремля пере-

бувало, по суті, все працююче населення, враховуючи управлінців у громадських ор-

ганізаціях. Як правило, держслужбовцями вважалися представники адміністративно-

управлінського персоналу, діапазон якого був досить широкий – від уряду до адміні-

444

Розділ 19

страцій підприємств. На 15 серпня 1946 р. у зведеній відомості штатів центрального

апарату Верховної Ради, Ради Міністрів, відомств і центральних установ УРСР було

зафіксовано 6383 особи, щоправда, без урахування «силових» міністерств. Натомість

до цього списку ввійшли 257 працівників Академії наук УРСР

. Наприкінці 1946 р.

номенклатура міністерств і республіканських організацій складала 47 490 посад, які

були заповнені на 94,4%

Водночас непросто провести виразну межу між номенклатурою державних і

партійних посад на основі соціального та функціонального критеріїв. Адже у повоєн-

ний період тривало розбухання партійного і радянського апаратів. У зв’язку з цим ці-

каву думку висловлює В.Литвин, наголошуючи, що «за багатомільйонною зовнішньою

партією, яка не мала прямого відношення до диктатури, приховувалася державна

структура, що володіла монополією на диктаторську владу»

У звіті про роботу Управління кадрів ЦК КП(б)У за 1946 р. лунала гостра критика

на адресу обкомів, райкомів, первинних парторганізацій за допущення зрощення

партійного апарату з радянським і господарським

. У вищому керівництві добре

усвідомлювали дуалістичний характер взаємин правлячої партії з радянськими та

господарськими інститутами. Занурення партійних працівників у господарські спра-

ви загрожувало втратою їх «незалежності і самостійності», політичного контролю. З

іншого боку, невтручання партії в економіку могло призвести до втрати контролю за

матеріальними, фінансовими і людськими ресурсами.

Непростим видається й визначення чітких соціальних меж вищих, середніх і

нижчих ланок правлячого прошарку. До найвищої ланки належав керівний склад цен-

трального апарату ЦК партії, Верховної Ради та Ради Міністрів СРСР. Це була правляча

верхівка, найменш уразлива з боку сталінської репресивної політики, хоча траплялися

непоодинокі випадки морального цькування і навіть фізичного знищення її представ-

ників. До того ж вони мали власну номенклатуру посад, що давало їм серйозні шанси

втриматися у боротьбі центру з регіональною бюрократією. Призначення на посаду

за основною номенклатурою супроводжувалося обов’язковою процедурою «багато-

кабінетного» узгодження і остаточного затвердження ЦК КПРС. Усі інші управлінські

штати відносилися до нижчої ланки чиновництва.

Протягом 1946–1955 рр. тривав процес вивчення і впровадження різних захо-

дів, спрямованих на покращення якості та ефективності роботи апарату управління,

постійно коригувалася кількість управлінських посад. Розробкою загальнодержав-

ної номенклатури і посадових окладів, упорядкуванням штатної справи займалося

створене в складі міністерства фінансів СРСР Центральне штатне управління. На по-

чатку 1950 р. загальний штат центрального апарату міністерств і відомств СРСР без

урахування «силових» міністерств складав 101,5 тис. чоловік, на 17% більше, ніж до

початку війни

Поступово розросталася номенклатура апаратів місцевих партійних органів. У

1954 р. до номенклатури республіканських і обласних комітетів партії були включені

голови колгоспів, а в номенклатуру райкомів – їх заступники, бригадири та завідувачі

ферм. В умовах монополії управлінської еліти на політику, ідеологію та економіку

залучення керівників у сільськогосподарському секторі до складу партійної номен-

445

Розділ 19

клатури мало на меті підвищити відповідальність місцевих партробітників за підбір і

розстановку колгоспних кадрів

Значна увага приділялася висуванню на керівні посади жінок, яких у складі

республіканської партійної організації наприкінці 1954 р. налічувалося 153 тис. Серед

них – 8 тис. секретарів первинних парторганізацій, або 15% від загальної кількості.

17% жінок були слухачами курсів при партшколах

Освітній рівень державних службовців був досить низьким, хоча й залежав від

рівня посадовця. На початку 1947 р. вищу і середню освіту мали 96,5% працівників

апарату центральних радянських органів влади, 21 голова облвиконкомів (із 24)

Значно гірші показники в цьому відношенні характеризували місцевих керівників. У

другій половині 1940-х рр. серед голів виконкомів в УРСР лише 258 мали вищу освіту,

2441 – середню, 5483 – незакінчену середню, а 9846 – початкову освіту. Відсутність у

них належного освітнього та кваліфікаційного рівня негативно позначалася на їхній

професійній діяльності.

Протягом повоєнного десятиріччя освітній рівень партійно-радянського апара-

ту підвищився. Утім, як відзначали у ЦК КПУ в 1953 р., він був ще досить низьким серед

управлінців сільським господарством. Так, серед 15 770 голів колгоспів в Українській

РСР вищу освіту мали лише 455, а середню спеціальну – 3070 осіб

З початком мирного життя посилилися заклики до висування «місцевих» на ке-

рівні посади, особливо в західноукраїнському регіоні. Серед номенклатури ЦК КП(б)У

намітилася тенденція до зростання, хоча й повільного, частки національних кадрів. На

1 січня 1946 р. відсоток українців становив у ній 61,5%, тоді як за рік – 63,9%

. Нато-

мість від кінця 1940-х стрімко набрала обертів русифікація. Передовсім це виявилося

у створенні російськомовних шкіл, використанні російської мови під час викладання

в українських вузах, у діловодстві республіканських державних і політичних установ.

Ось лише один красномовний факт: на початку 1953 р. у Львівському університеті з

295 викладачів українською мовою викладали 49, а частка місцевої молоді в серед-

овищі львівського студентства не перевищувала й половини

Меншість становили національні кадри й у структурах МВС, МДБ, прокурату-

ри УРСР. На початку 1951 р. тільки 43% начальників міських райвідділів МДБ УРСР

були українцями. Серед оперативних кадрів МДБ частка українців становила 38,1%,

росіян – 56,1%. А за даними воєнної прокуратури військ МВС Українського округу, у

1953 р. з 169 офіцерів 106 були росіянами і лише 45 – українцями

Під впливом хрущовської «відлиги» суттєво змінилося національне «наповне-

ння» складу вищого партійно-радянського керівництва на користь «місцевих». Так,

першим і другим секретарями ЦК КПУ було обрано О.Кириченка та М.Підгорного,

українців за походженням. Переважно українським був склад президії і абсолютно –

секретаріату ЦК. У результаті на політичній авансцені з’явилася перша генерація на-

ціональної еліти – О.Кириченко, М.Підгорний, М.Гречуха, Н.Кальченко, Д.Коротченко,

В.Щербицький та ін. Багато українців очолювали партійні комітети різних рівнів. У

Житомирській області, наприклад, у 1953 р. серед перших секретарів міськкомів бу-

ло 30 українців проти 8 росіян, других секретарів – 27 українців і 9 росіян, перших

секретарів райкомів партії відповідно – 25 і 11, голів міських райвиконкомів – від-

повідно 34 і 4

446

Розділ 19

Саме Україна стала полігоном для продовження політичної кар’єри Л.І.Брежнєва,

якого знали тут ще з довоєнних часів. Після війни він повернувся до республіки і взяв

активну участь в організації відбудови її соціально-економічного потенціалу, очолю-

ючи спочатку Запорізький, а потім Дніпропетровський обкоми партії.

У мирних умовах партійно-радянська верхівка продовжувала дотримуватися

генеральної лінії на пріоритетний розвиток промисловості групи А (важка промисло-

вість). Вирішення важливих для мільйонів простих людей проблем їхнього злиденного

існування в лещатах карткової системи продуктового постачання, дефіциту товарів

широкого вжитку вважалося другорядним і відкладалося на майбутнє. Особливо по-

терпала Україна від гострої житлової кризи, спричиненої знищенням під час війни

половини житлового фонду. Майже 10 млн громадян залишилися без даху над голо-

вою в буквальному розумінні цього слова

Житлова проблема була знайома не лише пересічним громадянам. Протягом

першого повоєнного десятиліття її відчувала значна частина працівників державно-

го апарату. Це підтверджують численні листи та клопотання про надання житлової

площі, розширення або просто вирішення суперечок з колишніми господарями квар-

тир, які повернулися до покинутих під час війни осель. Ось лише кілька характерних

прикладів таких заяв, де описані умови життя посадовців: начальник управління з

питань евакуації при Раді Міністрів Білай, колишній фронтовик, мешкає з родиною

(4 особи) в кімнаті розміром 14 кв. м.; старший інспектор секретаря побутового об-

слуговування управління справами Ради Міністрів УРСР Калюжний після демобілізації

з армії зі своєю родиною (5 осіб) мешкає в готелі; секретар заступника голови Ради

Міністрів УРСР І.Сухарєв з дружиною живуть у рідних (7 осіб) і т. п. Навіть сам міністр

закордонних справ Д.Мануїльський був змушений звертатися з проханням виділити

для своїх співробітників кілька квартир, бо вони тимчасово займали квартири колег,

які знаходилися у зарубіжних відрядженнях

Дотримання службової дисципліни і спонука до відданої праці досягалися не

лише за допомогою жорстких методів диктату, але й «методом пряника» – через на-

дання певних пільг, заохочень, підтримки в різних побутових ситуаціях. Наприклад,

для підвищення престижу відповідальних працівників у системі державної влади

наприкінці 1940-х рр. були затверджені персональні звання і положення про хід

служби

Рівень зарплат серед різних соціальних прошарків відрізнявся несуттєво. У

Донбасі, приміром, оклади керівних працівників на початку 1950-х рр. дорівнювали

1000-2000 руб., службовців – 400–700 руб., вчителів та лікарів – 700-1000 руб., про-

мислових робітників – 600-1200 руб.

У 1946 р. посадовий оклад голови президії

Верховної Ради УРСР становив 2300 руб., секретаря президії Верховної Ради УРСР –

1600 руб., управляючого справами президії Верховної Ради УРСР – 1300 руб., голови

Держплану – 2000 руб., міністра житлового будівництва – 2500 руб., міністрів авто-

транспорту, легкої промисловості і промисловості будматеріалів – 1700 руб., електро-

техніка в Управлінні справами Верховної Ради УРСР – 750 руб., секретаря-машиністки

і слюсаря – відповідно 500 і 450 руб.

Але не заробітна плата була індикатором, що

визначав елітарність державного службовця чи убогість пересічного робітника. Через

дефіцит, карткову систему постачання продуктів гроші було неможливо отоварити.

447

Розділ 19

Найвища ланка функціонерів була забезпечена різними соціальними благами:

перспективою блискучої кар’єри; особливою системою постачання (пайки), медично-

го та соціального забезпечення (машини, квартири, дачі, відпочинок). Для пересічних

комуністів такі умови життя були недоступні.

Частина радянської номенклатури переслідувала винятково власні, насампе-

ред матеріальні інтереси і, укорінившись на управлінських посадах, не цуралася ви-

користовувати своє службове становище в корисливих, суто меркантильних цілях.

Існування в партії корумпованих елементів підривало її авторитет, адже у масовій

свідомості комуністи ототожнювалися з носіями влади. Партія не могла допустити

падіння власного авторитету, а тому партосередки намагалися вести боротьбу з та-

ким явищем, застосовуючи різні методи впливу щодо порушників статутних вимог і

морально-етичних норм аж до крайньої міри – виключення з партії.

Серед недоліків, виявлених у роботі керівних посадовців, були: бюрократичний

стиль керівництва, зайве адміністрування, нехтування думкою підлеглих, завдаван-

ня образ робітникам. З одного боку, це можна пояснити складнощами адаптації для

частини керівних працівників – колишніх фронтовиків – до специфіки управління в

мирний час. З другого – в умовах сформованої командно-адміністративної системи

управління, страху перед репресивними органами влади низові керівники будь-що

намагалися виконати держплан, хлібозаготівельні норми, своєчасно сплатити сіль-

госпподаток тощо. У разі невиконання їм загрожували різні каральні санкції, аж до

виключення з партії, зняття з роботи і навіть притягнення до кримінальної відпові-

дальності, а тому жорсткі методи керівництва стали поширеним явищем тих часів.

Серйозним зловживанням посадою, на думку керівництва вищих партійних ор-

ганів, було вищезгадане зрощення партійного і господарчого апаратів управління. Такі

випадки фіксувалися повсюдно, причому інколи мали далеко не політичний підтекст.

Зокрема, у протоколі пленуму Київського обкому партії за 24 серпня 1946 р. поряд

із констатацією подібного явища містяться цікаві факти його наслідків – преміюван-

ня господарськими керівниками партійних працівників, незаконне забезпечення їх

продуктами і промтоварами. Посадовці Корсунь-Шевченківського, Бориспільського,

Христинівського та інших районів Київщини нерідко «грішили» такими зловживан-

нями, як використання службового становища під час будівництва власних осель за

рахунок державних організацій

Повоєнна доба актуалізувала проблему ефективного державного управління.

Її розв’язанню мала сприяти низка заходів, спрямованих на реформування структу-

ри органів державно-партійної влади. Пріоритетним при цьому стало насамперед

вирішення практичних завдань щодо якісного кадрового забезпечення відбудовчих

процесів. Під щільним партійно-ідеологічним контролем фактично формувався но-

вий тип радянського державного службовця, який в обов’язковому порядку мав бути

досвідченим кваліфікованим фахівцем з глибокими знаннями в чітко окресленому

колі професійних інтересів. Водночас стрижнем кадрової політики і найважливішим

критерієм посадовця було безумовне виконання всіх наказів «згори», що автоматич-

но позбавляло його ініціативності, творчого підходу у виконанні своїх службових

обов’язків. Не випадково у перші повоєнні роки основним джерелом поповнення

державно-партійного апарату управління стали колишні фронтовики, командири, що

448

Розділ 19

звикли у воєнних умовах беззастережно виконувати накази і забезпечувати їхню реа-

лізацію. За свою відданість і суворе дотримання службової дисципліни вони отримува-

ли різні заохочення, соціальні пільги, їх підвищували по службі. Подібне «опікування»

владного апарату поступово трансформувало частину посадовців у привілейовану

суспільну групу, вищий ешелон так званої номенклатури. З цього часу соціальна не-

рівність між ними та пересічними радянськими громадянами починає неухильно по-

глиблюватися, перетворюючись на справжню прірву, яка згодом й поглинула «керівну

і спрямовуючу» силу радянського суспільства – КПРС, а з нею і державну конструкцію

під назвою «СРСР».

Посилання до розділу 19

1 Власов В.А. Высшие и центральные органы государственного управления СССР, союзных

и автономных республик. – М., 1955. – С.38.

2 Орленко В.І. Історія державного управління в Україні: Навч. посіб. – К., 2001 – С.196-

197.

3 Власов В.А. Вказ. праця. – С.38.

4 История государства и права России. – М., 2000. – С.439.

5 Центральний державний архів вищих органів влади і органів державного управління

України (далі – ЦДАВО України). – Ф.2. – Оп.7. – Спр.9820. – Арк.44.

6 Історія держави і права Української РСР: В 2 т. / Ред. Б.М. Бабій. – К., 1967. – Т.2: 1937–

1967 рр. – С.180.

7 Киричук В.В., Тимцуник В.І. Історія державного управління в Україні: Навч. посіб. – К.,

2001. – С.204.

8 История государства и права СССР: Учебник / Под ред. Г.С.Калинина, Г.В. Швекова. – М.,

1981. – Ч.2 (Советский период). – С.390.

9 Орленко В.І. Вказ. праця. – С.197.

10 Україна: хроніка ХХ століття. Роки 1946–1960. – К., 2005. – Ч.2: 1953–1960. – С.294.

11 Бобков Ф.Д. КГБ и власть. – М., 1995. – С.97.

12 Власов В.А. Вказ. праця. – С.38-39.

13 Куликов В.И. История государственного управления в России: Учебник для сред. проф.

образования. – М., 2001. – С.193.

14 Історія держави і права Української РСР. – Т.2. – С.224.

15 Куликов В.И. Вказ. праця. – С.195.

16 Киричук В.В., Тимцуник В.І. Вказ. праця. – С.205.

17 Куликов В.И. Вказ. праця. – С.199, 206.

18 Історія держави і права Української РСР: В 2 т. / Ред. Б.М. Бабій. – Т.2: 1937–1967 рр. –

С.186.

19 Історія держави і права України. – Т.2. – С.385.

20 История государства и права СССР: В 2 ч. – М., 1986. – Ч.2. – С.243.

21 Орленко В.І. Вказ. праця. – С.200.

22 Історія України ХХ – початку ХХІ століття: Навч. посіб. / П.П.Панченко, Н.П.Барановська,

С.С.Падалка та ін.; За заг. ред. В.А.Смолія. – К., 2004. – С.146.

23 ЦДАВО України. – Ф.Р.2. – Оп.7. – Спр.4496. – Арк.2.

24 История Украинской ССР: В 9 т. – К., 1981. – Т.9. – С.312.

449

Розділ 19

25 Підраховано за даними: Центральний державний архів громадських об’єднань України

(далі – ЦДАГО України). – Ф.1. – Оп.23. – Спр.3912.

26 ЦДАВО України. – Р2. – Оп.7. – Спр.3666. – Арк.39.

27 Там само. – Арк.51.

28 Там само. – Ф1. – Оп.23. – Спр.3913. – Арк.13.

29 Там само. – Арк.2.

30 Там само. – Арк.16.

31 История Коммунистической партии Советского Союза: В 6 т. / Ред. П.Н.Федосеев и др. –

М., 1980. – Т.5, кн.2. – С.45.

32 Баран В.К. Україна: новітня історія (1945–1991 рр.). – Л., 2003. – С.32.

33 Литвин В.М. Україна у першому повоєнному десятилітті (1946–1955). – К., 2004. – С.154.

34 Баран В.К. Вказ. праця. – С.32.

35 Політична історія України. ХХ століття. – К.: Генеза, 2003. – Т.6: Від тоталітаризму до

демократії (1945–2002). – С.77.

36 Баран В.К. Вказ. праця. – С.38.

37 Литвин В.М. Вказ. праця. – С.72-73.

38 ЦДАВО України. – Ф.Р.2. – Оп.7. – Спр.4166. – Арк.75.

39 ЦДАГО України. – Ф1. – Оп.23. – Спр.3655. – Арк.154–155.

40 ЦДАВО України. – Ф.Р.2. – Оп.7. – Спр.4166. – Арк.13.

41 Там само. – Арк.30.

42 ЦДАГО України. – Ф1. – Оп.23. – Спр.3655. – Арк.112 зв.

43 ЦДАВО України. – Ф.Р.2. – Оп.7. – Спр.4166. – Арк.6, 7.

44 Там само. – Арк.13.

45 Баран В.К. Вказ. праця. – С.33.

46 Історія держави і права України – Т.2. – С.397.

47 Політична історія України. ХХ століття. – Т.6. – С.101.

48 ЦДАВО України. – Ф.Р.2. – Оп.7. – Спр.4133. – Арк.3а.

49 ЦДАГО України. – Ф1. – Оп.23. – Спр.3913. – Арк.19.

50 Литвин В.М. Вказ. праця. – С.30.

51 ЦДАГО України. – Ф1. – Оп.23. – Спр.3913. – Арк.2.

52 История государственного управления в России. – М., 2003. – С.310.

53 История Украинской ССР. – К., 1981. – Т.9. – С.290.

54 Там само. – С.292.

55 ЦДАГО України. – Ф1. – Оп.23. – Спр.3913. – Арк.53.

56 Литвин В.М. Вказ. праця. – С.139.

57 ЦДАГО України. – Ф1. – Оп.23. – Спр.3913. – Арк.17.

58 Політична історія України. ХХ століття. – Т.6. – С.86.

59 ЦДАГО України. – Ф1. – Оп.24. – Спр.688. – Арк.168.

60 Там само. – Спр.3447. – Арк.212.

61 Ковпак Л.В. Соціально-побутові умови життя населення України в другій половині ХХ ст.

(1945–2000 рр.). – К., 2003. – С.31.

62 ЦДАВО України. – Ф.2. – Оп.7. – Спр.6056. – Арк.2, 8, 9, 26.

63 История государственного управления в России… – С.306.

64 Герасимова М.С. Повсякденне життя населення Донбасу в 1945–1953 рр.: Автореф. дис.

… канд. іст. наук: 07.00.01 / Донец. нац. ун-т. – Донецьк, 2007. – С.9.

65 ЦДАВ

О України. – Ф.2. – Оп.7. – Спр.4133. – Арк.6, 9, 22.

66 ЦДАГО України. – Ф1. – Оп.23. – Спр.2654. – Арк.52.