Аркуша О.Г., Бородін Є.І., Віднянський С.В., Гай-Нижник П.П. та ін. Нариси історії державної служби в Україні

Подождите немного. Документ загружается.

471

Розділ 20

сільського господарства, фінансів) і 9 республіканських (автомобільного транспорту і

шосейних шляхів, будівництва, внутрішніх справ, виробництва і заготівель сільськогос-

подарської продукції, комунального господарства, освіти, соціального забезпечення,

торгівлі, юстиції)

. Натомість уся країна була поділена на економічно-адміністративні

райони. Керівництво ними здійснювали ради народного господарства (раднаргоспи),

яких в Україні було створено 11. На раднаргоспи покладалося виконання державних

планів як по раднаргоспу загалом, так і по кожному підприємству і кожній організації,

керівництво роботою зі складання планів на підприємствах і в організаціях і на їхній

основі зведених планів по раднаргоспу, забезпечення підвищення технічного рівня

промисловості та поліпшення організації виробництва, розробка пропозицій щодо

встановлення раціональних зв’язків між підприємствами економічних районів; до-

бір і розстановка інженерно-технічних кадрів; затвердження положення про галузеві

управління і функціональні відділи раднаргоспу тощо. З метою залучення трудящих

до управління виробництвом при раднаргоспах на правах дорадчих органів були

створені техніко-економічні ради, до складу яких увійшли спеціалісти різних галузей

виробництва, вчені, передовики виробництва, керівники господарських, партійних і

профспілкових організацій.

У 1960 р. з метою наближення керівництва до підприємств кількість раднаргос-

пів у республіці було збільшено до 14, але через два роки у зв’язку з відновленням

централістських тенденцій їх стало сім: Донецький, Київський, Львівський, Поділь-

ський, Придніпровський, Харківський, Чорноморський. Раднаргоспи були підпоряд-

ковані безпосередньо республіканському урядові, а їхні голови за обсягом повно-

важень прирівнювалися до міністра. Їм були передані підприємства й організації

міністерств вугільної, металургійної, машинобудівної та інших промислових галузей.

Промислові підприємства підпорядкувалися раднаргоспам безпосередньо або через

проміжне господарське об’єднання, зокрема трест. З метою скорочення витрат на

адміністративний персонал на багатьох заводах і фабриках республіки проводилися

укрупнення дільниць і ліквідація цехового апарату, функції якого виконували відді-

ли заводоуправлінь. Крім того, здійснювалося об’єднання споріднених виробництв і

створення системи головних підприємств.

Однак уже скоро на зміну політиці децентралізації управління економікою зно-

ву приходить політика централізації у вигляді нових органів, що паралельно з урядом

мали здійснювати керівництво раднаргоспами. У 1960 р. була створена Українська

республіканська рада народного господарства (УРНГ). Її основними структурними

органами стали: власне рада – керівний колегіальний орган, до складу якого увійшли

голова УРНГ, його заступники, голови раднаргоспів економічних районів, начальники

управлінь і відділів УРНГ; президія в складі голови УРНГ, його заступників і начальни-

ків провідних галузевих і функціональних управлінь УРНГ; головні галузеві управління

(вугільної і торф’яної промисловості, металургійної промисловості, нафтової і газо-

вої промисловості, хімічної і нафтопереробної промисловості, легкої промисловості

тощо). При УРНГ також діяла низка головних управлінь постачання й збуту. В 1962 р.

утворюється загальносоюзна Рада народного господарства СРСР, яка невдовзі ста-

ла союзно-республіканським органом. Тоді ж із системи раднаргоспів було виділено

будівельну галузь, для керівництва якою були створені окремі органи. Крім того, у

1963 р. указом президії Верховної Ради СРСР було створено Вищу раду народного

472

Розділ 20

господарства СРСР, якій підпорядковувалися Держплан, Держбуд, інші господарські

держкомітети. Зазначені факти свідчили про неабияку живучість системи, яку згодом

іменуватимуть командно-адміністративною.

За 1957–1965 рр. питома вага раднаргоспів у випуску валової продукції про-

мисловості України збільшилася з 73,3 до 86,6%, а в окремих районах – ще більше

(Донецькому – до 89%, Придніпровському – до 87%). Раднаргоспи разом з місцевими

партійними і радянськими органами провели певну роботу щодо використання міс-

цевих ресурсів. Проведення реорганізації органів управління промисловістю і будів-

ництвом дозволило також подолати надмірну централізацію в діяльності цих органів.

Однак, як виявилося, зазначена реорганізація управління породила інший недолік –

місництво. Раднаргоспи прагнули забезпечити необхідною продукцією та сировиною

«свої підприємства» на шкоду виконанню державних планів кооперованих поставок.

Тим самим створювалися додаткові перешкоди виконанню державних планів розви-

тку народного господарства. Виникли значні труднощі й щодо координації діяльності

раднаргоспів і планування народного господарства країни тощо. Спроби ліквідува-

ти зазначені недоліки шляхом скорочення кількості раднаргоспів, уточнення їхніх

завдань, створення загальносоюзних органів для керівництва раднаргоспами тощо

виявилися невдалими. Урешті-решт реорганізація стала, по суті, некерованою. Одно-

часно зі скороченням створювалися нові державні органи й посади. Для наведення

порядку в цьому було ухвалено постанову Ради Міністрів СРСР, в якій зазначалося,

що без дозволу спеціальної урядової комісії забороняються будь-які зміни в структурі

апарату, його штатному розкладі, окладах посадових осіб державних установ.

Однак за своїми негативними наслідками для управління економікою всі за-

значені новації не в яке порівняння не йшли з наступною витівкою М.Хрущова. У

1962 р. М.Хрущов написав записку до президії ЦК КПРС «Про перебудову партійного

керівництва промисловістю та сільським господарством». У ній було запропоновано

утворити в межах областей дві самостійні партійні організації на чолі з відповідними

обкомами партії: міськими – з керівництва промисловістю і сільськими – з керівництва

сільським господарством. Ті, хто висловив будь-який сумнів відносно зазначеного

заходу, були як «незрілі» переведені на іншу роботу.

Як і повсюди в країні, зазначену реорганізацію проведено у 19 областях УРСР,

єдині партійні органи залишено в шести західних областях – Волинській, Івано-

Франківській, Тернопільській, Ровенській, Закарпатській, Чернівецькій. У ЦК КПУ було

обрано бюро з керівництва промисловим виробництвом і бюро з керівництва сіль-

ськогосподарським виробництвом, а для координації їхньої діяльності – президію. За-

мість райкомів партії в Україні було створено 250 виробничих колгоспно-радгоспних

управлінь, а також 78 промислово-виробничих парткомів, що мали керувати партійни-

ми організаціями підприємств і будов у сільській місцевості. У містах діяло 92 міських

комітети і 71 районний комітет Компартії України.

За тим самим принципом одночасно відбулася перебудова й радянських,

профспілкових, комсомольських органів. У грудні 1962 р. з’явився указ президії ВР

УРСР про утворення обласних (промислових) і обласних (сільських) рад депутатів

трудящих, а навесні наступного року – відповідний закон. Відбувалося укрупнення

районів. Райони теж ділилися на промислові та сільські. Ради промислових районів

473

Розділ 20

були підпорядковані промисловій обласній раді депутатів трудящих, ради сільських

районів – сільській обласній раді.

Зазначена реформа відіграла негативну роль в організації управління, вона при-

звела до розриву зв’язків між містом і селом, ускладнила управління економічним і

культурним життям. Вона стала одним із разючих прикладів недостатньо продуманого

рішення. Ця перебудова відразу викликала низку непорозумінь. Обком по сільському

господарству об’єднував не тільки комуністів, що працювали в колгоспах, радгоспах

і колгоспно-радгоспних управліннях, а й працюючих у містах на підприємствах, що

обслуговували сільське господарство або переробляли його сировину. Однак чимало

установ і підприємств, прямо чи посередньо зв’язані з сільським господарством, за-

лишались у віданні «промислового» обкому, з яким потрібно було узгоджувати навіть

таке питання, як проведення в обласному центрі наради передовиків сільського гос-

подарства або партійної конференції сільських комуністів. З іншого боку, промисло-

вий обком не міг самостійно вирішувати питання кращого забезпечення жителів міст

овочами та фруктами. Різні питання виникали під час виділення транспорту та іншої

допомоги для збору врожаю. До того ж в області було два облвиконкоми, а відповідно

два обласних відділи охорони здоров’я, два відділи народної освіти, два фінансових

відділи тощо. Тож чиновників і обласного, і районного рівнів усупереч раніше заде-

кларованим планам значно побільшало, а вирішувати питання стало складніше.

Початок 1960-х рр. ознаменувався такою великою кількістю новацій у керів-

ництві економікою, що голова від них ішла обертом у багатьох господарників. Так, у

сільському господарстві спочатку в наказному порядку поширювали посіви «короле-

ви ланів» (кукурудзи) і «царя Гороха». Потім велася шалена боротьба з «безплідним

травосіянням» і присадибними ділянками сільських жителів. Про те, якого шаленого

тиску з боку бюрократів зазнало на собі сільське господарство, свідчить, наприклад,

той факт, що лише за вісім з половиною місяців 1963 р. Міністерство сільського гос-

подарства направило на периферію понад 160 тис. різних директив

. У свою чергу,

обласні та районні управління сільського господарства надсилали вказівки колгос-

пам, не залишаючи поза увагою навіть дрібні господарські питання. У зв’язку з цим

характерною є телеграма, яку надіслало навесні 1964 р. колгоспам Новоархангельське

виробниче управління Кіровоградської області: «Нагадуємо Вам про те, що до цього

часу на фермах Вашого колгоспу не проведено відрізки (так у тексті. – Авт.) хвостів у

коней і великої рогатої худоби на збір ліньки. Організуйте проведення цієї роботи та

здачу заготівельним організаціям сировини від проведеної обробки тварин»

. Якщо

такі «цінні» вказівки чиновники давали в письмовій формі, то можна собі уявити, що

рекомендувалось усно. Така перебудова викликала здивування навіть у палких при-

хильників М.Хрущова.

Отже, загалом дії Хрущова лише підірвали деякі найнегативніші механізми ко-

лишньої моделі політичної влади з її командно-адміністративними методами управ-

ління, але не змінили її по суті. Значною мірою зберігалася й її кадрова політика.

М.Хрущов розпочав реформи, які безпосередньо зачіпали інтереси партійної но-

менклатури, породжували в неї невпевненість у своєму майбутньому і викликали її

невдоволення. Економічні реформи були не завжди продумані й часом просто аван-

тюристичні. До того ж вони супроводжувалися погіршенням соціального становища

474

Розділ 20

багатьох людей, що викликало їхнє невдоволення. Останнє виявилося в мирному

виступі робітників у Новочеркаську Ростовської області в 1962 р. Мирну маніфестацію

було жорстоко придушено за допомогою військ. За даними розслідування, що було

проведено в травні 1990 р. Головною Військовою прокуратурою СРСР, у ті дні загину-

ло 24 і поранено 80 людей

. Застосовувалися репресивні заходи щодо інакодумців з

числа діячів культури і мистецтва. Хрущовська «відлига» себе вичерпала.

Посилання до розділу 20

1 ХХ съезд Коммунистической партии Советского Союза: Стеногр. отчет: В 3 т. – М.: Госполит-

издат, 1956. – Т.1. – С.3.

2 Там само. – С 4-7.

3 Бурлацкий Ф.М. Н.Хрущев и его советники – красные, черные, белые. – М.: ЭКСМО-Пресс,

2002. – С.115.

4 Там само. – С.114.

5 Державний архів Дніпропетровської області. – Ф.18. – Оп.21. – Спр.46. – Арк.2.

6 Правда – 1956. – 5 апр.

7 О преодолении культа личности и его последствий: Постановление ЦК КПСС от 30 июня

1956 г. // КПСС в резолюциях. – 9-е изд., доп. и испр. – М.: Политиздат, 1986. – Т.9. –

С.121.

8 ХХІІ съезд Коммунистической партии Советского Союза: Стеногр. отчет; В 3 т. – М.: Госпо-

лит издат, 1956. – Т.3. – С.345.

9 Історія Української РСР: У 8 т. – К.: Наук. думка, 1979. – Т.8, кн.1. – С.136.

10 Україна: політична історія. ХХ – початок ХХІ ст. / Редрада: В.М.Литвин (голова) та ін. – К.:

Парламентське вид-во, 2007. – С.883.

11 Никита Сергеевич Хрущев: Материалы к биографии / Сост. Ю.В.Аксютин. – М.: Политиздат,

1989. – С.134, 135.

12 Пыжиков А.В. Хрущевская «оттепель». – М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2002. – С.55.

13 Там же.

14 Медведев Р.А. Никита Хрущев. Отец или отчим советской «оттепели»? – М.: Яуза; Эксмо,

2006. – С.8.

15 Державний архів Дніпропетровської області. – Ф.18. – Оп.27. – Спр.81. – Арк.20.

16 ХХІІ з’їзд Комуністичної партії України: Матеріали з’їзду. – К.: Політвидав України, 1962. –

С.53.

17 Там само. – Т.2. – С.91.

18 Там само. – Т.1. – С.34.

19 Ленін В.І. Передмова до листування Ф.А.Зорге // Повн. зібр. тв. – Т.15. – С.248.

20 Боффа Дж. История Советского Союза / Пер. с итал. – М.: Междунар. отношения, 1990. –

Т.2. – С.500.

21 ХХІІ з’їзд Комуністичної партії України: Матеріали з’їзду. – К.: Політвидав України, 1962. –

Т.1. – С.86.

22 Прусанов И.П. Повышение организационного и направляющего влияния партии в Воору-

женных силах // Вопр. истории КПСС. – 1965. – №2. – С.11.

23 Спирин А.А. Подбор, расстановка и воспитание руководящих кадров: Из опыта работы

партийных организаций Украины. – К.: Выща шк., 1988. – С.18.

475

Розділ 20

24 Очерки истории Коммунистической партии Украины. – Изд. 4-е. – К.: Политиздат Украины,

1977. – С.656.

25 Шелест П.Ю. Україно наша радянська. – К.: Політвидав України, 1970. – С.6-7.

26 ХХ съезд Коммунистической партии Советского Союза: Стеногр. отчет; В 3 т. – М.: Госпо-

литиздат, 1956. – Т.1. – С.102, 105.

27 Очерки истории Коммунистической партии Украины. – Изд. 4-е. – К.: Политиздат Украины,

1977. – С.658.

28 Спирин А.А. Подбор, расстановка и воспитание руководящих кадров: Из опыта работы

партийных организаций Украины. – К.: Выща шк., 1988. – С.263.

29 ХХІІ съезд Коммунистической партии Советского Союза: Стеногр. отчет; В 3 т. – М.: Госпо-

литиздат, 1956. – Т.3. – С.344.

30 Ленін В.І. Дитяча хвороба «лівизни» в комунізмі // Повн. зібр. тв. – Т.41. – С.29.

31 Очерки истории Коммунистической партии Украины. – Изд. 4-е. – К.: Политиздат Украины,

1977. – С.686.

32 Ленін В.І. Передмова до листування Ф.А.Зорге // Повн. зібр. тв. – Т.15. – С.233.

33 Питра Ю.Ю. Как это было // Факты и комментарии. – 2001. – 9 нояб.

34 Восленский М.С. Номенклатура. Господствующий класс Советского Союза. – М.: Сов.

Россия; МП «Октябрь», 1991. – С.317.

35 Питра Ю.Ю. Как это было // Факты и комментарии. – 2001. – 9 нояб.

36 ХХІІ съезд Коммунистической партии Советского Союза: Стеногр. отчет; В 2 т. – М.: Госпо-

литиздат, 1956. – Т.3. – С.306.

37 Історія Української РСР: У 8 т. – К.: Наук. думка, 1979. – Т.8, кн.1. – С.296.

38 Очерки истории Коммунистической партии Украины. – Изд. 4-е. – К.: Политиздат Украины,

1977. – С.687.

39 Україна: політична історія. ХХ – початок ХХІ ст. / Редрада: В.М.Литвин (голова) та ін. – К.:

Парламентське вид-во, 2007. – С. 881.

40 Історія Української РСР: У 8-ми т. – К.: Наук. думка, 1979. – Т.8. – Кн.1. – С.301.

41 История Ленинского Коммунистического Союза Молодежи Украины. – Изд. 4-е, испр. –

К.: Молодь, 1979. – с.575.

42 Сырых В.М. История государства и права России. Советский и современный периоды:

Учеб. пособие. – М.: Юристъ, 1999. – с.355.

43 Кремінь В.Г., Табачник Д.В., Ткаченко В.М. Україна: альтернативи поступу (критика історич-

ного досвіду). – К.: ARC-UKREAINE, 1996. – с.153.

44 Боффа Дж. История Советского Союза / Пер. с итал. – М.: Междунар. отношения, 1990. –

Т.2. – С.483.

45 Українська радянська енциклопедія. – К.: Гол. ред. УРЕ, 1962. – Т.9. – С.220.

46 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.31. – Спр.2472. – Арк.357.

47 Там само. – Арк.356.

48 Медведев Р.А. Никита Хрущев. Отец или отчим советской «оттепели»? – М.: Яуза; Эксмо,

2006. – С.302.

Радянська система

управління

на останніх етапах

існування

(1965–1990 рр.)

Розділ 21.

478

Розділ 21

479

Розділ 21

1. Особливості кадрової політики

«брежнєвської епохи»

1964 р. група найвищих партійних посадовців

за участі силових структур здійснила успішний

заколот проти М.Хрущова. На Пленумі ЦК КПРС,

який відбувся в жовтні 1964 р., М.Хрущов був звільнений з по-

сад першого секретаря ЦК КПРС і голови Ради Міністрів СРСР. За

офіційним повідомленням, його звільнили «за станом здоров’я»,

але насправді – і про це було відомо багатьом – йому поставили

у провину грубі помилки в управлінні економікою, розвал сіль-

ського господарства, «волюнтаризм», «самоуправство» і навіть

створення власного культу. Очевидно, не останню роль у падінні

М.Хрущова відіграли і його спроби обмежити привілеї компар-

тійної номенклатури. З метою недопущення в майбутньому зо-

середження в одних руках занадто великих повноважень, посади,

які обіймав М.Хрущов, були поділені між двома особами. Першим

секретарем ЦК КПСС став Л.Брежнєв. Головою Ради Міністрів СРСР

було призначено О.Косигіна.

За часів В.Леніна головною посадовою особою в державі

був голова уряду. Й.Сталін здобув необмежену владу і став дик-

татором, будучи генеральним секретарем ЦК ВКП(б). Згодом, пе-

ребуваючи вже в неофіційному статусі «великого вождя» і «бать-

ка всіх народів», формально він був лише одним із секретарів

ЦК, а перед початком війни – головою Ради Народних Комісарів

СРСР. Однак після його смерті лідером однієї з найбільших у світі

держав фактично став не голова уряду, посаду якого обіймали

Г.Маленков і М.Булганін, а перший секретар ЦК КПРС – М.Хрущов.

Очевидно, певна невизначеність становища партійного керівни-

ка як керівника держави, передусім з огляду на світові традиції,

і прагнення задовольнити свої амбіції примусили М.Хрущова в

1958 р. обійняти за сумісництвом ще й посаду голови Ради Мі-

ністрів СРСР.

Нове партійне керівництво, яке очолив Л.Брежнєв, розв’язу-

вало проблему легітимності вищої влади в державі іншим шляхом.

480

Розділ 21

Постановою ХХІІІ з’їзду КПРС (1966 р.) замість посади першого секретаря ЦК була від-

новлена посада генерального секретаря ЦК, яка за нових умов мала додати значущості

Л.Брежнєву. Він, за висловом М.Горбачова, починав уже приміряти на собі сталінський

мундир. З часом компартійно-радянське керівництво СРСР дійде висновку, що цього

недостатньо для легітимності державної влади й однієї найвищої посади замало для

такого видатного діяча КПРС, Радянської держави та міжнародного комуністичного

руху, яким уважали Л.Брежнєва. Під приводом прийняття у 1977 р. нової радянської

Конституції Л.Брежнєв був обраний головою президії Верховної Ради СРСР. Обрання

керівника партії на головну посаду в системі радянської влади відбулося всупереч

рішенню зазначеного вище пленуму ЦК про неприпустимість суміщення однією осо-

бою двох вищих посад у державі. Але формально порушення постанови пленуму ЦК

нібито й не відбулося, адже в ньому йшлося про посаду не голови вищого представ-

ницького органу держави, а про голову уряду.

Політична кар’єра Л.Брежнєва розпочалася в Україні. В 1937 р., після закінчення

Дніпродзержинського індустріального інституту, він став заступником голови викон-

кому міськради Дніпродзержинська, через рік – завідуючим відділом, а невдовзі й

секретарем Дніпропетровського обкому партії. Під час війни обіймав посади началь-

ника політвідділу армії, політуправління 4-го Українського фронту. У післявоєнний

період продовжував політичну кар’єру на посадах першого секретаря Запорізького,

Дніпропетровського обкомів КП(б)У, першого секретаря ЦК Компартії Молдавії, за-

ступника начальника Головного політичного управління Радянської армії, 2-го і 1-го

секретаря ЦК КП Казахстану, голови президії Верховної Ради СРСР. На час роботи

жовтневого пленуму 1964 р., на якому усунули М.Хрущова, Л.Брежнєв – секретар ЦК

КПРС. Саме М.Хрущов сприяв просуванню Л.Брежнєва владними сходинками, його

ж уважав своїм спадкоємцем.

Л.Брежнєв був типовим продуктом сталінської адміністративно-бюрократичної

системи. На відміну від попередника, він належав до тієї частини компартійної номен-

клатури, яка не була схильною до розриву зі сталінізмом, віддавала перевагу не еко-

номічним, а звичним командно-адміністративним методам управління економікою.

Розгорнулася спочатку замаскована, а згодом відверта реабілітація Сталіна.

Знов почалося звеличування ролі Сталіна в роки війни, замовчувалися його злочи-

ни. Навіть такий м’який термін, як «період культу особи», опинився під неофіційною

забороною. Була встановлена заборона на згадування в пресі сталінських репресій.

Реабілітація жертв цих репресій незабаром практично припинилася. Метастази ста-

лінізму почали роз’їдати радянське суспільство.

Прихід Брежнєва до влади у жовтні 1964 р. став результатом компромісу між

угрупованнями, що скинули Хрущова. Л.Брежнєв здавався постаттю не дуже значною.

Деякі вважали, що ним легко маніпулювати. Однак їхні розрахунки не виправдалися.

За допомогою нехитрих політичних інтриг, граючи насамперед на суперечностях у ви-

щому партійному керівництві, Л.Брежнєв спромігся укріпити своє становище, згодом

отримати практично необмежені повноваження й управляти однією з наймогутніших

у світі держав протягом 18 років, які в народі нарекли «брежнєвською епохою».

Хоча сходженням на вершину влади Л.Брежнєв був зобов’язаний столичній

вищий номенклатурі, надалі він спирався на перших секретарів регіональних пар-