Аркуша О.Г., Бородін Є.І., Віднянський С.В., Гай-Нижник П.П. та ін. Нариси історії державної служби в Україні

Подождите немного. Документ загружается.

501

Розділ 21

Постійним законодавчим, розпорядчим й виконавчим органом державної вла-

ди СРСР ставала Верховна Рада СРСР. Вона обиралася З’їздом народних депутатів

і була йому підзвітна. Верховна Рада, як і раніше, складалася з двох рівноправних

палат – Ради Союзу і Ради Національностей. Але їхні функції за конституцією принци-

пово змінювалися. Вони мали зосереджувати свою діяльність на розгляді насамперед

властивих кожній з них питань. Скажімо, Рада Союзу, яка відображала загальнонарод-

ні інтереси, займалася проблемами соціально-економічного розвитку і державного

будівництва, що мали загальне для всієї країни значення. Щодо Ради Національностей,

яка представляла національно-державні та національно-адміністративні утворення

країни, то для неї головними питаннями стали питання соціально-економічного роз-

витку республік, розвиток національної культури й інтернаціональне виховання за-

безпечення національної рівності, інтересів націй і народностей. З метою максималь-

но повного залучення народних депутатів до законодавчої творчості передбачалося

щорічне оновлення складу Верховної Ради СРСР на 20%.

За Конституцією Верховна Рада скликалася двічі на рік, на три-чотири місяці,

але фактично сесії тривали довше. Основна функція Верховної Ради – законотвор-

чість. Одночасно з цим вона здійснювала контроль виконання законів. Вона також

призначала Голову Ради Міністрів СРСР, затверджувала склад уряду, утворювала й

ліквідовувала міністерства й державні комітети, обирала Генерального прокурора

СРСР, Головного державного арбітра СРСР. Верховна Рада здійснювала контроль за

виконанням державного плану й бюджету, затверджувала звіт про їхнє виконання.

Верховна Рада мала право скасовувати укази й постанови Президії Верховної Ради

СРСР, постанови і розпорядження Ради Міністрів СРСР.

У віданні Верховної Ради знаходилися й так звані силові міністерства: оборо-

ни, внутрішніх справ, державної безпеки. Вона визначала основні заходи в царині

оборони і забезпечення державної безпеки. Рада Міністрів повністю зберігала свої

конституційні повноваження як вищий виконавчий в розпорядчий орган державної

влади. Однак були внесені два доповнення. Новоутворена Рада Міністрів мусила по-

дати програму своєї діяльності на строк повноважень, а також щорічно звітувати

Верховній Раді про її виконання.

Органічною частиною механізму вищої влади залишалася Президія Верховної

Ради СРСР. Однак її функції змінилися. З органу, що виконував роль найвищого органу

державної влади в період між сесіями Верховної Ради, вона перетворилася на орган,

покликаний організовувати роботу З’їзду народних депутатів і Верховної Ради СРСР.

Уперше до Конституції СРСР було введено положення про Голову Верховної

Ради СРСР, який обирався З’їздом народних депутатів з числа депутатів і вважався най-

вищою службовою особою Радянської держави, представляв СРСР усередині країни й

у міжнародних відносинах. Уперше на новостворену посаду обрали А.Громико, який

до цього був міністром закордонних справ. Після його відставки Головою Верховної

Ради СРСР став М.Горбачов.

Новим органом влади у державній структурі, який не мав аналогів у радянській

історії, став Комітет конституційного нагляду, який обирався безпосередньо З’їздом

народних депутатів СРСР строком на 10 років, але не з числа депутатів. Конституція

передбачала, що членство в цьому адміністративно-контрольному органі несуміс-

не з мандатом народного депутата. У складі комітету мали бути спеціалісти у галузі

502

Розділ 21

політики й права, які під час виконання своїх обов’язків мусили бути незалежними.

Комітет мав здійснювати експертизу й оцінку законопроектів з огляду на їхню відпо-

відність Конституції СРСР, а щодо актів Верховної Ради та її палат – їхню відповідність

і законам, прийнятим з’їздом.

Вибори делегатів І з’їзду рад СРСР проходили на тлі подальшого погіршення

соціально-економічної ситуації в країні, посилення невдоволення людей своїм ма-

теріальним становищем, критичним ставленням до режиму й правлячої партії. На

багатолюдних мітингах висловлювалося відкрите невдоволення ходом перебудови,

політичною нестабільністю, ростом злочинності, нерішучістю М.Горбачова. Через

п’ять років перебудови стало цілком зрозуміло, що розроблені союзним і республі-

канськими урядами заходи щодо оздоровлення економіки не зачепили її основ. Во-

ни характеризувалися нестабільністю, відсутністю системності, спробою розв’язати

глобальні питання, не створивши необхідних передумов. З 1100 товарних груп на

початок 1990 р. лише 5% були не дефіцитними. Тобто дефіцитність стала тотальною.

Улітку 1989 р. страйкувало вже 179 з 252 шахт республіки. Фактично свій протест

висловили 463 тис. українських шахтарів

Вибори делегатів з’їзду наочно показали, що монополії КПРС на управління

країною приходить кінець. Хоча серед обраних делегатів члени КПРС становили 80%

(в Україні – 88%), частина партійних і радянських керівників, які раніше майже авто-

матично, разом зі своєю посадою, ставали депутатами, цього разу зазнали поразки.

І що особливо кривдно – програли, як їм бачилось, не рівному собі, а якомусь інже-

нерові, молодшому науковому співробітникові чи завідувачу лабораторії з числа так

званих неформалів.

І з’їзд народних депутатів працював з 25 травня по 9 липня 1989 р. Уся країна

вперше побачила по телебаченню відкриту полеміку між двома основними політични-

ми силами – консервативною партноменклатурою й представниками демократичного

табору. За загальним визнанням, майже завжди перевага в дискусіях була на боці

демократичних сил. Номенклатура була добре підготовлена для того, щоб вести «під-

килимну» боротьбу, плести інтриги, розподіляти ресурси, розставляти кадри, тиснути

на підлеглих і догоджати вищим особам, але їй бракувало вміння публічно захищати

власну позицію, напористості. У червні 1989 р. почала працювати й Верховна Рада

СРСР, обрана з’їздом.

Нові конституційні зміни в системі влади були внесені на ІІІ з’їзді народних де-

путатів, який відбувся в березні 1990 р. Запроваджувалася посада Президента СРСР.

Згідно з Конституцією СРСР, Президент СРСР визнавався главою держави й отримував

великі повноваження, відібравши їх у Верховної Ради або її Президії. Навіть більше,

Президент міг активно впливати на діяльність Верховної Ради СРСР, значно обмеж-

уючи її повновладдя. Президент мав право відхиляти закони, ухвалені Верховною

Радою, і направляти їх на повторне обговорення, забезпечувати взаємодію вищих

органів державної влади й управління, ставити перед З’їздом народних депутатів

СРСР питання про обрання Верховної Ради СРСР у новому складі. Додатково він мав

право видавати укази нормативного характеру з питань економічного і соціального

будівництва та навіть створювати нові органи й інші державні структури «для при-

скорення формування союзного ринку».

503

Розділ 21

Встановлювався порядок його обрання – обрання населенням у ході загальних,

рівних виборів, за таємного голосування. Однак для М.Горбачова був зроблений ви-

няток. 15 травня 1990 р. він був обраний Президентом СРСР на позачерговому З’їзді

народних депутатів, при цьому зберігши за собою посаду Генерального секретаря ЦК

КПРС. Одночасно була скасована 6-та стаття Конституції СРСР, в якій було закріплено

політичну монополію КПРС.

Головною причиною введення нового інституту влада називала «перехід до

правової держави». Говорили про зміну ІІІ з’їздом народних депутатів 6-ї статті Кон-

ституції, внаслідок чого керівні органи КПРС де-юре відсторонювалися від виконання

функцій державної влади й управління, що створювало відомий вакуум влади. Крім

того, припинила існувати у колишньому вигляді Президія Верховної Ради СРСР, яка

раніше виконувала функції колективного глави держави. Через зазначені причини, на

їхню думку, виявилася відсутність тієї ланки державної влади, на рівні якої прийма-

лися б найважливіші рішення з організації виконання законів, питань внутрішньої та

зовнішньої політики держави. Цей вакуум, як пояснювали пропагандисти й ЗМІ, був

ліквідований запровадженням посади президента – одноосібного глави держави.

М.Горбачову потрібна була нова легітимація влади, нові права і можливості для

управління країною. Посади генерального секретаря ЦК КПРС і голови Верховної Ради

СРСР його вже не влаштовували. Обидві вони передбачали елементи колегіальності

в прийнятті рішень. Керівник партії залежав від з’їзду, від пленумів, від засідань того

ж таки Політбюро, а партія, її керівні органи чимдалі переставали довіряти своєму

формальному лідерові. За визнанням одного з колишніх відповідальних працівників

апарату ЦК КПРС, його шеф не зумів утримати віжки управління партапаратом, і апа-

рат КПРС не без успіху влаштовував своєму начальникові скандал за скандалом, не

побоюючись «виносити сміття з хати» на сторінки партійної преси. Ще слабкішими

були позиції Горбачова у Верховній Раді СРСР, де його з однаковою люттю атакували і

лідери міжрегіональної депутатської групи, що закликали відмовитися від соціалізму,

і прихильники групи «Союз», які добивалися збереження Радянського Союзу. І ті, й

другі вважали Горбачова чужим. Ставши Президентом, М.Горбачов отримав певну не-

залежність як від КПРС

, так і від рад. Отже, запровадження президентської посади

завдавало удару й по партії, й по радянській владі, послаблюючи як першу, так і другу.

Введення посади президента «урівнювало» М.Горбачова з його західними партнера-

ми, зміцнювало його становище в системі влади.

Невдовзі М.Горбачов був наділений додатковими повноваженнями, зокрема

правом очолювати систему органів державного управління СРСР і забезпечувати її

взаємодію з вищими органами державної влади країни. У зв’язку з цим Рада Міністрів

СРСР була перейменована на Кабінет Міністрів СРСР, а голова Ради Міністрів СРСР – на

прем’єр-міністра. Перейменування зумовило й суттєву зміну статусу Кабінету Міні-

стрів, який переставав бути вищим виконавчим і розпорядчим органом СРСР, оскільки

ці функції переходили до Президента СРСР.

Після введення посади Президента СРСР Верховна Рада СРСР знов ставала

слабкою, вона мала слідувати волі однієї особи, яка суміщала вищі партійну і дер-

жавну посади. Вищий орган державної влади й управління СРСР виявився нездатним

здійснювати управління країною, не зумів позитивно вирішити жодного питання у

сфері економіки, політики, зупинити розвал СРСР. Конкретні, дієві заходи підмінялися

504

Розділ 21

пустопорожніми балачками про необхідність перебудови, її історичне значення й

труднощі перехідного періоду.

Щодо України, то протягом тривалого часу республіка знаходилася під повним

контролем консерваторів, очолюваних В.Щербицьким. Повторюючи день у день ри-

туальні гасла перебудови, В.Щербицький чинив опір радикальним змінам. Україна,

як заявив з трибуни І з’їзду народних депутатів СРСР депутат від Дніпродзержинська

С.Конєв, залишалася «заповідником застою». Тільки у вересні 1989 р. М.Горбачов санк-

ціонував зміну влади в Києві. Республіканську партійну організацію очолив В.Івашко,

який до цього обіймав посаду першого секретаря Дніпропетровського обкому КПУ.

Ситуацію в Україні докорінно змінили березневі вибори 1990 р. до Верховної

Ради України та міських рад. На політичну арену вийшли нові громадські формуван-

ня, привнісши у виборчий процес принципи альтернативності: на 450 мандатів до

Верховної Ради УРСР претендувало 3840 кандидатів

. Кандидати, що висувалися від

опозиційних до КПРС сил, не мали досвіду участі у виборах, не знали їхньої технології,

не могли, на відміну від висуванців від КПРС, скористатися так званим адміністратив-

ним ресурсом. Тому так само, як і на виборах народних депутатів СРСР, українська

компартійна номенклатура одержала перемогу. Члени КПРС становили фактично 85%

персонального складу новообраної Верховної Ради УРСР. Однак, як висловився один

новообраний депутат від Компартії, у цій перемозі був і гіркий присмак поразки: на

виборах до Верховної Ради України і особливо до місцевих рад не отримали жадано-

го депутатського мандата чимало представників можновладної компартійної номен-

клатури. Натомість опоненти КПУ становили значний відсоток переможців виборчих

перегонів у Львівській, Івано-Франківській, Харківській, Тернопільській областях.

Тож унаслідок певного успіху на виборчих перегонах 1990 р. опоненти Ком-

партії України й противники комуністичного режиму отримали не тільки додаткову

політичну трибуну, а й певні важелі впливу на управління в республіці. Щоб звести до

мінімуму цей влив на регіональному рівні, компартійна номенклатура зробила ставку

на обрання своїх людей до керівних органів рад. У результаті головами низки облас-

них, міських, районних рад були обрані перші секретарі обкомів, міськкомів, райкомів

партії. Передбачаючи неминучий крах КПРС, найдалекоглядніші її функціонери давали

можливість посісти крісла в керівних партійних установах своїм менш досвідченим

колегам, а самі успішно пересаджувалися на «запасні аеродроми» у вигляді керівних

посад на державній службі, а також у фінансових і комерційних структурах, на пер-

спективних промислових підприємствах.

15 травня 1990 р. уперше в історії України Верховна Рада республіки поча-

ла працювати в парламентському режимі. Сесія тривала не 1-2 дні, а 60 робочих

днів. Першою серйозною офіційною пробою сил, що займали протилежні політич-

ні позиції у парламенті, були вибори керівництва Верховної Ради. Після того, як

націонал-демократам не вдалося переламати спротив компартійної більшості й за-

твердити на посаді першого заступника голови Верховної Ради свого представника –

І.Юхновського, якого висунули 10 різних парламентських груп, демократичний блок 6

червня 1990 р. обнародував заяву про відмову демократів брати участь у подальших

виборах керівництва Верховної Ради і про створення парламентської опозиції – На-

родної ради на чолі з академіком І.Юхновським. До складу Народної ради ввійшло

125 народних депутатів, які репрезентували регіональні групи з 21 області та міста

505

Розділ 21

Києва, а також парламентські групи «Відродження», «Вільні демократи», «За права

людини», «Незалежність» та групу «Демократична платформа в КПУ».

Після цього консолідувалася й комуністична більшість, яка оформилася в депу-

татську групу «За Радянську Україну». Хоча в складі зазначеної групи були окремі ря-

дові комуністи – науковці, вчителі, робітники, її основу становила партійно-радянська

номенклатура – керівники народного господарства, партійні й радянські функціонери,

голови колгоспів, військові командири. Однак, як показали подальші події, більшість із

них уже не мала комуністичних переконань і воліла лише одного – будь-якою ціною

зберегти своє панівне становище в суспільстві.

Перелом стався у липні 1990 р. у зв’язку з рішенням ХХVІІІ з’їзду КПРС про

введення посади заступника генерального секретаря ЦК КПРС. Генеральний секретар

КПРС М.Горбачов, що перед тим став Президентом СРСР, вирішив на з’їзді висунути

на нововведену посаду В.Івашка. Попри те, що останній обіймав дві ключові керівні

посади у себе в республіці – голови Верховної Ради України і першого секретаря ЦК

КПУ. Несподівано для прокомуністичної більшості в українському парламенті, яка не-

задовго перед цим переконувала інших депутатів у його патріотизмі, В.Івашко вирішив

виїхати до Москви й подав у відставку з посади голови Верховної Ради, мотивуючи це

тим, що у нього немає надійної опори серед депутатів українського парламенту. Ця

сенсаційна відставка наочно виявила безпринципність компартійної номенклатури,

дала сильні аргументи для її критики з боку націонал-демократії й зрештою демора-

лізувала комуністичну більшість у Верховній Раді України. Останнє, що після цього

конфузу спромоглася зробити комуністична більшість в українському парламенті,

так це 239 голосами обрати замість В.Івашка новим головою Верховної Ради України

другого секретаря ЦК КПУ Л.Кравчука.

Однак розклад сил у парламенті вже почав дуже швидко змінюватися на ко-

ристь парламентської меншості – представників національно-демократичних сил.

Саме зазначеній меншості належить головна заслуга в прийнятті 16 липня 1990 р.

доленосного документа – Декларації про державний суверенітет Української РСР, чим

був зроблений перший вирішальний крок на шляху до державної незалежності Укра-

їни, а отже, й у формуванні принципово нової системи управління в нашій державі.

Посилання до розділу 21

1 Леонид Брежнев в воспоминаниях, размышлениях, суждениях. – Ростов н/Д, 1998. –

С.162-163.

2 Зенькович Н.А. Была такая страна… Очень личная книга. – М., 2000. – С.182-183.

3 Політична історія України ХХ століття: У 6 т / Ред. кол. І.Ф.Курас (голова) та ін. – К.,

2006. – Т.6. – С.26.

4 Девятая сессия Верховного Совета Украинской ССР (девятый созыв), 18-19 дек. 1978 г.:

Стеногр. отчет. – К.: Политиздат Украины, 1979. – С.40.

5 Леонид Брежнев в воспоминаниях, размышлениях, суждениях. – Ростов н/Д: Феникс,

1998. – С.138.

6 ХХІV з’їзд Комуністичної партії Радянського Союзу: Стеногр. звіт; У 2 т. – К.: Політвидав

України, 1972. – Т.1. – С.118.

506

Розділ 21

7 Спирин А.А. Подбор, расстановка и воспитание руководящих кадров: Из опыта работы

партийных организаций Украины. – К.: Выща шк., 1988. – С.19.

8 Бойовий загін Ленінської партії: Компартія України в цифрах. – К: Політвидав України,

1981. – С.115.

9 ХХV з’їзд Комуністичної партії Радянського Союзу: Стеногр. звіт; У 3 т. – К.: Політвидав

України, 1981–1982. – Т.1. – С.88.

10 ХХІV з’їзд Комуністичної партії України: Стеногр. звіт; У 2 т. – К.: Політвидав України, 1972. –

Т.1. – С.88.

11 Боевой отряд КПСС: К 60-летию І съезда Компартии Украины. – К.: Политиздат Украины,

1978. – С.107.

12 Спирин А.А. Подбор, расстановка и воспитание руководящих кадров: Из опыта работы

партийных организаций Украины. – К.: Выща шк., 1988. – С.61.

13 Айрапетов В.А. Динамика качественных характеристик административно-политической

элиты СССР в «эпоху» Л.И.Брежнева: Историко-политический анализ // Наук. праці іст.

ф-ту Запоріз. держ. ун-ту. – Запоріжжя: Просвіта, 2008. – Вип.ХХІІІ: Політична еліта в іс-

торії України. – С.290.

14 Бойовий загін Ленінської партії: Компартія України в цифрах. – К.: Політвидав України,

1981. – С.119.

15 Леонид Брежнев в воспоминаниях, размышлениях, суждениях. – Ростов н/Д: Феникс,

1998. – С.136-137.

16 Боевой отряд КПСС: К 60-летию І съезда Компартии Украины. – К.: Политиздат Украины,

1978. – С.105, 106.

17 Бойовий загін Ленінської партії: Компартія України в цифрах. – К.: Політвидав України,

1981. – С.113.

18 Боевой отряд КПСС: К 60-летию І съезда Компартии Украины. – К.: Политиздат Украины,

1978. – С.111-113.

19 Там само. – С.117.

20 Там само. – С.117, 119.

21 Комуністична партія України: з’їзди і конференції / Кер. авт. кол. В.Ф.Солдатенко. – К.:

Україна, 1991. – С.182.

22 Материалы ХХVІІ съезда КПСС. – М.: Политиздат, 1986. – С.54.

23 Комуністична партія України: з’їзди і конференції / Кер. авт. кол. В.Ф.Солдатенко. – К.:

Україна, 1991. – С.308.

24 Шубкин В. Бюрократия: точка зрения социолога // Уроки горькие, но необходимые /

Сост.: В.С.Молдаван, А.Г.Гридчина. – М.: Мысль, 1988. – С.118.

25 Попов Г. Размышления экономиста по поводу повести Д.Гранина «Зубр» // Там же. –

С.103.

26 Материалы Пленума Центрального Комитета КПСС, 29 июля 1988 г. – М.: Политиздат,

1988. – С.17.

27 Зенькович Н.А. Была такая страна… Очень личная книга. – М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2000. –

С.88.

28 ХХІV з’їзд Комуністичної партії Радянського Союзу: Стеногр. звіт; У 2 т. – К.: Політвидав

України, 1972. – Т.1. – С.58.

29 Развитой социализм: проблемы теории и практики. – 3-е изд. – М.: Мысль, 1982. –

С.53.

30 Федосеев П.Н. Марксизм в ХХ веке. – М.: Мысль, 1977. – С.585.

31 Брежнев Л.И. Ленинским курсом: Речи и статьи. – М.: Политиздат, 1978. – Т.6. – С.536.

507

Розділ 21

32 Комуніст. – 1987. – №6. – С.83.

33 Девятая сессия Верховного Совета Украинской ССР (девятый созыв), 18-19 дек. 1978 г.:

Стеногр. отчет. – К.: Политиздат Украины, 1979. – С.190-191.

34 Брежнев Л.И. Ленинским курсом: Речи и статьи. – М.: Политиздат,1978. – Т.6. – С.500.

35 Конституція (Основний Закон) Союзу Радянських Соціалістичних Республік. – К.: Політ-

видав України, 1978. – С.7.

36 Спирин А.А. Подбор, расстановка и воспитание руководящих кадров: Из опыта работы

партийных организаций Украины. – К.: Выща шк., 1988. – С.86.

37 Прорыв к свободе: о перестройке двадцать лет спустя (критический анализ). – М.: Альпи-

на Бизнес Букс, 2005. – С.29.

38 Спирин А.А. Подбор, расстановка и воспитание руководящих кадров: Из опыта работы

партийных организаций Украины. – К.: Выща шк., 1988. – С.67.

39 Пихоя Р.Г. Москва. Кремль. Власть. Две истории одной страны. Россия на изломе тысяче-

летий. 1985–2005. – М.: Русь-Олимп; Астрель; АСТ, 2007. – С.74.

40 Фроянов И.Я. Погружение в бездну. – М.: Алгоритм, 2001. – С.116.

41 Прорыв к свободе: о перестройке двадцать лет спустя (критический анализ). – М.: Альпи-

на Бизнес Букс, 2005. – С.100.

42 Панченко А. Держатели «общака» // Сегодня. – 2008. – 27 окт.

43 Україна: політична історія. ХХ – початок ХХІ ст. / Редрада: В.М.Литвин (голова) та ін. – К.:

Парламентське вид-во, 2007. – С.925.

44 Пихоя Р.Г. Москва. Кремль. Власть. Две истории одной страны. Россия на изломе тысяче-

летий. 1985–2005. – М.: Русь-Олимп; Астрель; АСТ, 2007. – С.257.

45 ХІХ Всесоюзная конференция Коммунистической партии Советского Союза: Стеногр.

отчет. – М.: Политиздат, 1988. – Т.1. – С.144.

46 Україна: політична історія. ХХ – початок ХХІ ст. / Редрада: В.М.Литвин (голова) та ін. – К.:

Парламентське вид-во, 2007. – С.328.

47 Болдин В.И. Крушение пьедестала. – М.: Республика, 1995. – С.242.

48 Виталий Масол: «У меня на даче в Конче-Заспе жила дворняжка…» // Факты и коммен-

тарии. – 2008. – 14 нояб. – С.6.

49 Україна: політична історія. ХХ – початок ХХІ ст. / Редрада: В.М.Литвин (голова) та ін. – К.:

Парламентське вид-во, 2007. – С.923.

50 Політична історія України ХХ століття: У 6 т. / Ред. кол. І.Ф.Курас (голова) та ін. – К.:

Генеза, 2006. – Т.6. – С.166.

51 Україна: політична історія. ХХ – початок ХХІ ст. / Редрада: В.М.Литвин (голова) та ін. – К.:

Парламентське вид-во, 2007. – С.927.

Розділ 22. Державна служба

у незалежній Україні

510

Розділ 22