Аркуша О.Г., Бородін Є.І., Віднянський С.В., Гай-Нижник П.П. та ін. Нариси історії державної служби в Україні

Подождите немного. Документ загружается.

481

Розділ 21

торганізацій, передусім на перших секретарів ЦК Компартій. Немає підстав не до-

віряти М.Горбачову, який уважає, що саме вони, як за сталінських часів, стали го-

ловною опорою Л.Брежнєва, з тією тільки різницею, що за Сталіна така схема влади

підтримувалася репресіями, а за Брежнєва існував такий собі «суспільний договір»

між основними носіями влади. Зміст його полягав у тому, що першим секретарям в

їхніх регіонах давалася майже необмежена влада, а вони, зі свого боку, повинні були

підтримувати генерального, славити його як лідера і вождя. У цьому полягала суть

«джентльменської» угоди, яка ретельно виконувалася

. У свою чергу, практично всі

важелі й ланки управління в республіках і регіонах так чи інакше знаходилися в руках

«хазяїна», «першого», як прийнято було позаочі називати перших секретарів партій-

них комітетів. Увесь чиновницький апарат був підпорядкований їм. Повновладними

господарями в областях, містах і районах були перші секретарі відповідних комітетів

партії. «Перший», «хазяїн» тримав у своїх руках практично всі важелі управління своїм

регіоном. Усунути з посади його можна було лише «зверху», але практично немож-

ливо за ініціативи партійних організацій.

Другим вагомим інструментом утримання й посилення особистої влади Л.Бреж-

нєвим стало наближення до владних структур своїх земляків, близьких, людей, з якими

довелося працювати раніше. Колишній відповідальний працівник ЦК КПРС, а згодом

письменник М.Зенькович у книзі «Була така країна» називав Л.Брежнєва «режисером

безсоромного фарсу». Він писав, що Л.Брежнєв розумів або відчував – хтозна, як кра-

ще, – що без відданих і слухняних його волі дійових осіб йому не обійтися. Тільки з

їхньою допомогою він міг укріпити основу своєї особистої влади і впливу, з допомогою

надійних людей, яких слід розставити на відповідальні посади в ключових органах

партійного керівництва. Тут уже не до таланту й моральних якостей, принцип єдиний,

головне, щоби був свій, особисто відданий

Коли в 1972 р. через зайву самостійність відправили у відставку П.Шелеста,

його місце посів виходець із Дніпропетровщини В.Щербицький. У 1952–1954 рр.

В.Щербицький був секретарем Дніпродзержинського міськкому, а в 1955–1957 рр.,

1963–1965 рр. – секретарем Дніпропетровського обкому КПУ, в 1957–1961 рр. – се-

кретарем ЦК КПУ, 1965–1972 рр. – головою Ради Міністрів УРСР.

У вищому кремлівському керівництві також опинилися знайомі Л.Брежнєва по

спільній роботі в Дніпропетровську та Дніпродзержинську, особисто віддані йому:

голова Ради Міністрів М.Тихонов, міністр внутрішніх справ М.Щолоков, помічник ге-

нерального секретаря ЦК Г.Цуканов, голова КДБ СРСР В.Чебриков, перший заступ-

ник голови КДБ СРСР генерал армії Г.Циньов, заступник голови Ради Міністрів СРСР

І.Новиков, керуючий справами ЦК КПРС Г.Павлов, дипломат, член ЦК КПРС М.Толубеєв

та ін. У Молдавії разом з майбутнім генсеком працювали секретар ЦК КПРС К.Черненко,

завідувач відділу освіти і науки ЦК КПРС С.Трапезніков, перший заступник голови КДБ

СРСР С.Цвигун, у Запоріжжі – секретар ЦК КПРС А.Кириленко. Міністром цивільної авіа-

ції, головним маршалом авіації став колишній особистий пілот Л.Брежнєва Б.Бугаєв,

першим заступником міністра зовнішньої торгівлі СРСР – син генсека Ю.Брежнєв,

заступником міністра внутрішніх справ – зять генсека Ю.Чурбанов. І всі вони брали

приклад зі свого покровителя й своєю чергою тягнули за собою до влади знайомих

і близьких. Так, перший секретар ЦК Компартії України В.Щербицький перемістив на

482

Розділ 21

найвищі республіканські партійні й міністерські посади понад два десятки дніпро-

петровців

. Недарма Дніпропетровськ називали кузнею керівних кадрів, а жартома

говорили: «Була Русь Київська, була Русь Московська, була Русь допетровська і пе-

тровська, а зараз вона дніпропетровська».

Що ж до стилю брежнєвського керівництва, то, за свідченням осіб, які пра-

цювали поруч із генеральним секретарем, він полягав у створенні чіткої ієрархії в

системі управління, за якою ініціатива йде лише в одному напрямку – згори донизу.

Люди такого стилю не дуже компетентні в змістовних питаннях економіки, культури

або політики. Однак вони прекрасно знали, кого й коли слід призначити, кого й чим

нагородити. У теорії управління радянських часів це було сформульовано так: «Хо-

роший організатор нічого не робить сам. Він вміє примусити інших виконати всю

роботу, залишаючи за собою загальне керівництво і загальний контроль»

. Але на

практиці вийшло так, як написав з цього приводу Ф.Бурлацький: «Леонід Ілліч добре

попрацював, щоб усадити на керівні посади – в парторганізаціях, у економіці, науці,

культурі – провідників такого стилю, “маленьких Брежнєвих”, неквапливих, нерізких,

невидатних, не особливо занепокоєних справою, але такими, що вміло розпоряджа-

ються цінностями»

. Увесь апарат влади формувався саме в умовах, коли для досяг-

нення вищих посад у партії та державі ерудиція, сила логіки, ораторські здібності

не тільки не були обов’язковими, але, навпаки, могли стати серйозною завадою на

шляху до цілі. Потрібно було зовсім інше: сліпа слухняність, «вміння тримати руки

по швах», відсутність самостійної думки, знання таємниць апаратної боротьби, деякі

організаційні й інтриганські здібності. Твердих ідеологічних і політичних принципів у

діячів цього типу зазвичай не було – інакше в пору нескінченних ломок і змін вони

просто б не вціліли. Якщо за часів, коли Україною управляв П.Шелест, дехто з партій-

них, радянських працівників, інших чиновників ще міг іноді дозволити собі говорити

українською, то за часів В.Щербицького в номенклатурному середовищі це було не

прийнято: могли відразу запідозрити в українському націоналізмі.

Питання підбору, розстановки й виховання кадрів, що здатні втілювати в життя

«генеральну лінію партії», тобто волю вищого партійного керівництва, посідали цен-

тральне місце в діяльності Л.Брежнєва та його команди. У звітній доповіді ЦК КПРС

ХХІV з’їзду КПРС говорилося: «Нам потрібні люди, які суміщають високу політичну сві-

домість з доброю професійною підготовкою, що здатні зі знанням справи вирішувати

питання економіки й культури, володіють сучасними методами управління»

. Усього

з 1966 р. по квітень 1985 р. було прийнято до 40 постанов ЦК КПРС, що стосувалися

кадрової політики партії

. У кожній з них ішлося про необхідність висування на керівні

посади найбільш достойних і здібних працівників. Однак, попри постійні заклинання

підвищувати рівень підготовки й виховання управлінських кадрів, вирішальну роль

під час призначення на будь-яку керівну посаду дедалі більше відігравали не профе-

сійні й політичні якості претендента на ту чи іншу керівну посаду, а його анкетні дані.

Кадрова політика стає формалізованішою. Претендент мусив відповідати черговій

установці партійного з’їзду.

Перевагу віддавали в першу чергу тим, хто мав робітниче, в другу чергу –

селянське походження. Станом на 1980 р. раніше працювали робітниками чи кол-

госпниками 66,2% секретарів міськкомів і райкомів партії

. Тому аналіз соціального

483

Розділ 21

походження перших секретарів районних партійних комітетів і голів сільських рай-

виконкомів у період від середини 1960-х до початку 1980-х рр. свідчить про те, що

переважна більшість з них були родом із села, здебільшого такого, що знаходилось у

даному регіоні. Натомість у містах більшість партійних, радянських, комсомольських

керівників мали міське походження. Звідси висновок, що політика партії була побудо-

вана за принципом: у сільськогосподарські райони призначалися керівниками пар-

тійних органів люди, що мали селянське походження, щоби показати тісний зв’язок

партії й держави з населенням області.

У складі регіональної партійної еліти в 1965–1982 рр. відбувався процес збіль-

шення господарників у секретарському корпусі. За період, що розглядається, їхня

кількість збільшилася вдвічі, за умов одночасного скорочення частки партійних пра-

цівників на половину. У цьому проявилась особливість номенклатурної політики КПРС

брежнєвського періоду. «Велике значення, – йшлося в документах ХХV з’їзду КПРС, –

має висування на партійну роботу політично зрілих, активних спеціалістів народного

господарства, що мають досвід роботи з людьми»

. Л.Брежнєв, ілюструючи цю тенден-

цію статистичними даними (серед секретарів міськкомів і райкомів вищу освіту мають

99,2%, з яких 60% – спеціалісти промисловості та сільського господарства), заявив

чітко: «цю лінію нам потрібно вести надалі з більшою наполегливістю»

. Кількість

фахівців промисловості й сільського господарства з вищою й середньою спеціаль-

ною освітою в складі секретарів партійних комітетів була такою. Секретарі обкомів:

1958 р. – 42,5, 1968 – 67,8, 1978 –76%; секретарі міськкомів і райкомів: 1958 р. – 18,

1968 – 49, 1978 – 65,6%

Водночас слід мати на увазі, що на будь-яку відповідальну посаду в партійних

і радянських органах потрапляли лише ті, хто вже до цього обіймав ту чи іншу но-

менклатурну посаду або принаймні обирався секретарем партійного комітету в пер-

винній партійній організації, тобто проходів певний громадський відбір. Особливим

попитом користувалися ті, хто пройшов такий відбір ще на комсомольській роботі.

Тільки за 1968–1978 рр. на партійну, радянську, профспілкову й господарську робо-

ти було висунуто близько 10 тис. звільнених секретарів комітетів комсомолу

. Вони

зазвичай без особливих складнощів легко адаптувалися на всіх номенклатурних по-

садах. По-перше, завдяки тому, що вже мали досвід управлінської діяльності, встигли

розвинути свої організаційні здібності, по-друге, завдяки їхній неписаній корпоратив-

ній солідарності, а по-третє, й можливо, головне, через те, що вже добре засвоїли

писані й неписані правила апаратної поведінки.

У низці партійних документів ішлося про необхідність постійного оновлення

партійних і радянських кадрів. І таке оновлення велося. Адже рішення партійних

з’їздів і пленумів слід обов’язково виконувати. Змінюваність керівних кадрів не тільки

була запроваджена як обов’язковий елемент управління з суворою регламентацією

термінів і відсотків, а й передбачала певні заборони на повторне обрання чи призна-

чення управлінських кадрів в межах відповідного часу. Однак якщо проаналізувати,

яким чином і за рахунок кого виконувався зазначений принцип, то виявляється, що

оновлення велося здебільшого за рахунок тих, хто прийшов у партійні, радянські,

профспілкові органи з виробництва, «від станка». Номенклатура вважала їх «чужо-

рідним тілом» у своїх лавах і при нагоді виштовхувала туди, звідки вони з’явилися.

484

Розділ 21

Недоторканними залишалися насамперед перші секретарі партійних комітетів.

У крайньому разі вони пересувалися по «горизонталі», на іншу керівну посаду і за-

лишалися у складі так званої номенклатури. Необхідно було лише додержуватися

неписаних правил особливої номенклатурної моралі, головними з яких були «не ви-

совуватися», «я начальник – ти дурень, ти начальник – я дурень». Офіційно такий

порядок називався принципом збереження спадкоємності в кадровій політиці, якого

теж слід було дотримуватися. Під прапором виправлення волюнтаристських новацій

М.Хрущова вже на ХХІІІ з’їзді КПРС (1966 р.) у партійному статуті були скасовані норми

оновлення керівних кадрів, що стало однією з причин, що породили зловживання

владою, моральне переродження багатьох керівників.

Вік, в якому перші секретарі райкомів, міськкомів і обкомів партії приходи-

ли до керівних органів, варіювався в середньому протягом всієї брежнєвської доби

від 25 до 32 років. Попри те, що 1965–1970 рр. пріоритет у секретарському корпусі

переходив від 36-45-річних до 40-50-річних, до 1975 р. майже 30% знов становили

партійні функціонери молодше 40 років. Це пояснюється висуванням у 1971–1974 рр.

молодих спеціалістів-господарників, що стало реалізацією директив ХХІV з’їзду КПРС

(1971). Загалом середній вік перших секретарів РК і МК збільшився за 1965–1980 рр.

на 6,3 року: 1965 р. – 41,2 року, 1980 р. – 47,5 року

Час вступу до лав партії брежнєвської когорти має специфічні риси. Якщо до

1965 р. більшість керівників були комуністами, що вступили до лав партії у воєн-

ні чи перші повоєнні роки і відносилися, так би мовити, до сталінського покоління

управлінців, то згодом їх поступово витіснили ті, хто вступив у партію після 1951 р. У

1970–1975 рр. серед перших секретарів обкомів, міськкомів і райкомів партії перева-

жали висуванці хрущовського періоду, які, однак, до 1980 р. поступово відтісняються

особами, чия партійна кар’єра почалася в 1965–1975 рр.

Як наслідок, основну частину регіональних партійних керівників, по-перше, ста-

новили комуністи з партійним стажем у середньому від 10 до 20 років, а по-друге,

це були здебільшого особи, що пройшли довгий шлях, пережили низку перемін ге-

нерального курсу, велику кількість реорганізацій і адміністративних перебудов. Тож

рівень їхньої здатності до пристосування був дуже високий. З іншого боку, це був

досвід, накопичений у період, коли не відбувалося будь-яких значних змін. Для таких

лідерів значною мірою були притаманні інертність, низька мобільність, що, у свою

чергу, диктувалося стабільністю політичних умов. За словами Г.Арбатова, типовим

керівником у 1960-ті та наступні роки став функціонер, чиновник, який досконало

оволодів правилами апаратної гри. Він не дуже освічений, часом, попри наявність

диплому про вищу освіту, майже безграмотний, з марксизмом знайомий в обсязі ста-

лінського «Короткого курсу історії ВКП(б)», нетерпимий до інакодумства, до нових

ідей

. Якщо в попередні роки серед партійних і радянських керівників було чимало

так званих практиків, то в зазначений період вища освіта стала необхідною умовою

обіймання керівної посади. Перші секретарі міськкомів і райкомів у період перебу-

вання при владі Л.Брежнєва зазвичай мали вищу освіту, що відповідало політиці партії

того часу. Вищу освіту мали: у 1958 р. – 90% секретарів обкомів і 46,1% секретарів

міськкомів і райкомів, у 1968 – 100% секретарів обкомів і 95,7% секретарів міськкомів

і райкомів

. Водночас здобуття партійними й радянськими функціонерами вчених

485

Розділ 21

ступенів не заохочувалося. Навіть більше, тим, хто наважився це зробити, зазвичай

доводилося переходити на викладацьку роботу. Мовляв, на керівній посаді потрібно

не дисертації писати, а втілювати в життя політику партії. Винятком були лише ті, хто

захищав дисертації, навчаючись в Академії суспільних наук при ЦК КПРС.

У номенклатурному середовищі зростала мотивація до дістання другої партійно-

політичної освіти, наявність якої відкривала більш сприятливі можливості для пар-

тійної чи державної кар’єри. У 1980 р., зокрема, вищу політичну освіту мали 34,6%

секретарів обкомів і 51,3% секретарів міськкомів і райкомів Компартії України

. По-

літична освіта стала невід’ємною частиною й значної кількості інших керівних посад

у державі. Отже, відбувається деяка «нейтралізація» господарників у складі секретар-

ського корпусу і пом’якшується технократизація субрегіональної політичної еліти.

Вищу політичну освіту діставали у Вищий партійній школі при ЦК КПУ та Ака-

демії суспільних наук при ЦК КПРС. Кількість комуністів, що закінчили партійні на-

вчальні заклади і постійно діючі курси, в 1971–1975 рр.: Академію суспільних наук

при ЦК КПРС – 66, Вищу партійну школу при ЦК КПРС – 104, Заочну Вищу партійну

школу при ЦК КПРС – 2769, Вищу партійну школу при ЦК КПУ і Одеську вищу партійну

школу – 1039, постійно діючі курси перепідготовки партійних і радянських працівни-

ків – 39 821, постійно діючі семінари незвільнених секретарів первинних партійних

організацій при обкомах і Київському міськкомі партії – 57 227

. У системі партійного

навчання в 1966/67 навчальному році діставало освіту 1646 тис., у 1977/78 – 2396 тис.

людей

. У 1978 р. було 26 університетів марксизму-ленінізму, в них навчалося 63 тис.,

у тому числі членів КПРС – 41 987 людей

. Диплом про закінчення вечірнього універ-

ситету марксизму-ленінізму став майже обов’язковою умовою висунення на будь-яку

керівну посаду. А партійні організації ретельно виконували рознарядки вищих пар-

тійних органів щодо направлення на навчання до університетів своїх комуністів.

Зазначена кадрова політика і наявний кадровий потенціал «брежнєвського ча-

су» значною мірою визначили й характер політичного розвитку Радянського Союзу.

Майже відразу після приходу Л.Брежнєва до влади відбувається поступове повернен-

ня до сталінізму (щоправда, неповне), адже й сам керівник партії і його найближче

оточення були, по суті, сталіністами, хоча й поміркованими. Від кінця 1960-х – початку

1970 рр. почала послаблюватися тенденція демократизації суспільно-політичного жит-

тя, яка хай непослідовно, але все ж таки здійснювалася під керівництвом Хрущова.

2. Управління економікою: від економічних реформ

до застою

Після відсторонення від влади М.Хрущова нове партійно-радянське

керівництво країни змушено було вжити заходів щодо вдосконалення

управління економікою. Насамперед було зроблено те, що здавалося очевидним і

нагальним. Згідно з постановою листопадового 1964 р. Пленуму ЦК КПРС ліквідували

ініційований М.Хрущовим поділ обласних і районних партійних організацій на про-

мислові й сільськогосподарські, відновили єдині обкоми й райкоми партії. За рішен-

486

Розділ 21

ням ЦК Компартії України були також відновлені Дніпропетровський, Запорізький,

Київський, Львівський, Миколаївський, Одеський, Полтавський, Харківський міськко-

ми партії, що були ліквідовані разом з поділом обласних партійних організацій на

промислові й сільські.

Від 1965 р. почалося проведення масштабних економічних реформ на основі рі-

шень двох Пленумів ЦК КПРС: березневого – у сільському господарстві, вересневого –

у промисловості. Постановою березневого (1965 р.) Пленуму ЦК КПРС встановлювався

багаторічний план (на 5 років) виробництва сільськогосподарської продукції, яким

виключалися довільні його змінювання й видача колгоспам і радгоспам позаплано-

вих завдань. Це визначало стабільні умови господарювання, можливість широкого

здійснення господарського маневрування, прояв ініціативи й підприємливості. Було

посилено економічне стимулювання праці: змінені умови заготівель і закупок сіль-

ськогосподарської продукції, запроваджено матеріальне заохочення за надплановий

продаж, удосконалена оплата праці колгоспників і працівників радгоспів.

Реформа в сфері промислового виробництва, «батьком» якої вважається голова

Ради Міністрів СРСР О.Косигін, включала: повернення до галузевого принципу управ-

ління економікою, запровадження економічного стимулювання росту виробництва,

послаблення адміністративного регулювання діяльності підприємств. Був прийнятий

комплекс заходів з розширення економічної самостійності підприємств, зменшення

адміністративного регулювання їхньої діяльності. Кількість директивно планованих

показників їхньої роботи скорочувалося більш як у три рази (з 30 до 9). Основним

критерієм господарської діяльності підприємств передбачалося зробити замість за-

гального валу виготовленої продукції обсяг її реалізації. Створювалися спеціальні

фонди для матеріального заохочення робітників і службовців (преміювання, видачі

так званої тринадцятої заробітної плати у разі виконання й перевиконання підпри-

ємством планових завдань), а також розширення соціально-культурної сфери (будів-

ництва житла, будинків культури, баз відпочинку тощо).

Сутність обох реформ – обмеження адміністративно-командних методів управ-

ління економікою за рахунок ширшого використання економічних методів управління.

Однак уже від початку їхнього проведення дехто з досвідчених управлінців помітив

певні розходження між Л.Брежнєвим і О.Косигіним. Якщо перший прямо вимагав зміц-

нення централізованих засад в керівництві промисловістю й будівництвом, то другий

акцентував увагу на принципах госпрозрахунку, господарської самостійності підпри-

ємств. Мірою укріплення позицій глави партії становище керівника уряду ускладню-

валося, його слово втрачало вагомість, що негайно відбивалося в діях працівників

міністерств і відомств. Одночасно й кількість зазначених установ, і працівників у них

з кожним роком ставала дедалі більшою, що свідчило про контрнаступ, а згодом і

перемогу командно-адміністративної системи.

Підприємства одержали відносну самостійність, робітники, інженерно-технічні

працівники і службовці стали відчувати зв’язок між своїм вкладом у виробництво

і заробітною платою. Трохи збільшилася заробітна плата, зріс життєвий рівень. Усе

це не могло не дати позитивних результатів, і восьма п’ятирічка (1966–1970 рр.) за

темпами розвитку промисловості виявилася, як уважає більшість економістів, була

найвдалішою за весь післявоєнний час. Дехто з них навіть називає її «золотою». Саме

487

Розділ 21

в цей час Радянський Союз обігнав США по випуску багатьох важливих видів продук-

ції; до їх числа входили вугілля, кокс, залізна і марганцева руда, чавун, стальні труби,

гідравлічні турбіни, тепловози і електровози, трактори, зернові й бавовнозбиральні

комбайни, цемент, пиломатеріали тощо. У 1970 р. обсяг капіталовкладень СРСР і США

майже зрівнявся.

Позитивні зміни відбулися в Україні. За 1966–1970-ті рр. загальний обсяг про-

мислового виробництва в республіці зріс майже наполовину. Продуктивність праці

збільшилася на 28%, за рахунок чого отримано дві третини приросту промислової

продукції. Прибутки в промисловості зросли вдвічі. Капіталовкладення в розвиток

економіки були в 1,4 раза більшим порівняно з попередньою п’ятирічкою. Було вве-

дено до ладу 250 нових великих підприємств, понад 2 тис. виробничих комплексів і

цехів. Усі галузеві міністерства виконали встановлені державні плани. Широко впрова-

джувалася комплексна механізація й автоматизація виробничих процесів у всіх галу-

зях промисловості. У серійному виробництві був освоєний випуск 4400 нових машин,

механізмів, обладнання і матеріалів. Початок 1970-х рр. ознаменувався завершенням

електрифікації сіл України. Зросли енергетичні потужності сільськогосподарського

виробництва. До 1970 р. порівняно з 1965 р. енергетичні потужності в розрахунку на

одного колгоспника збільшилися більш як у 1,5 раза. На 100 га посівної площі вони

за цей час збільшилися з 105 до 169 кінських сил, або фактично в 1,6 раза

Однак на початку 1970-х рр. зростання економіки уповільнилося, а згодом

перейшло у той стан, який пізніше назвуть застоєм. У результаті, як відзначалося в

1986 р. на ХХVІІ з’їзді КПРС, були невиконані завдання з розвитку економіки, постав-

лені Програмою КПРС, і навіть більш низькі завдання дев’ятої (1971–1975 рр.) і десятої

(1976–1980 рр.) п’ятирічок. У 1970–1985 рр. темпи зростання промисловості впали до

3,5% за рік, проти 8,4% в другій половині 1960-х рр. Удвічі знизилася рентабельність

підприємств, серед них зростала кількість збиткових. Швидко старіли основні вироб-

ничі фонди. Значно відставали від світового рівня якість і матеріаломісткість багатьох

видів промислової продукції. Ще гіршою виявилася картина у сільському господар-

стві, де темпи приросту продукції знизилися до 1,4%. У цей же період обсяг капітало-

вкладень знизився до 1,8%, а зростання продуктивності праці становило менш ніж

. Фонди матеріального стимулювання не мали істотного впливу на продуктивність

праці, оскільки розмір премій становив близько 3% фонду заробітної плати.

У 1970–1980 рр. керівництво СРСР приймало чимало рішень щодо необхіднос-

ті прискорення науково-технічного прогресу, переводу завдяки цьому радянської

економіки на переважно інтенсивний шлях розвитку. Але на ділі все відбувалося з

точністю до навпаки. З кожним роком збільшувалася кількість від початку морально

застарілих і екологічно шкідливих підприємств, нарощувався випуск продукції, що не

знаходила попиту в своїй країні, а тим більш на світових ринках. Керівників усіх рівнів

насамперед цікавили кількісні показники – тонни, кілограми, літри, штуки, кілометри,

кількістю яких визначалася ефективність його управлінської діяльності.

Період застою був часом утрачених можливостей, коли країна опинилася на

периферії переворотів у науці та техніці, що відбувалися на Заході, не здійснили на-

зрілих радикальних змін у структурі економіки і залишилися здебільшого на рівні

старого типу індустріального розвитку з його упором на кількісні показники.

488

Розділ 21

В Україні економічні показники були дещо кращими, ніж загалом по країні, але

не настільки, щоб можна було говорити про високі темпи економічного зростання

й інтенсивний характер економічного розвитку республіки. Україна, як відзначалося

на ХХVІ з’їзді Компартії України, була «органічною складовою єдиного народногоспо-

дарського комплексу країни»

, і тому, додамо, змушена була хворіти на всі недуги,

притаманні комплексу загалом. Усі рішення пленумів і численні постанови ЦК КПРС

щодо економічних і господарських питань, як і по всіх інших, дублювалися відповід-

ними документами республіканського рівня. В СРСР, унітарній, по суті, державі, не

було й не могло бути особливої економічної політики тієї чи іншої республіки, зо-

крема української. Існувала єдина економічна політика СРСР, яку розробляв апарат

ЦК КПРС, затверджували з’їзди КПРС і проводила бюрократія, що зазвичай не мала

національного обличчя. За часів Л.Брежнєва централістичні тенденції в управлінні

народногосподарським комплексом країни постійно підвищувалися.

Головним гальмом економічного прогресу була адміністративно-командна сис-

тема, не зацікавлена в самостійності й ініціативі підприємств, широкому застосуванні

економічних важелів управління, переводі економіки на інтенсивний шлях розвитку.

Вона й придушила економічну реформу.

Збереження адміністративно-командної системи залежало від суспільно-полі-

тич ного ладу, який практично не змінювався. Саме рутинність політичних умов ви-

значала прорахунки в ході практичного здійснення реформи. Простежуються прямий

взаємозв’язок і взаємозалежність суспільно-політичних і соціально-економічних умов,

що склалися в країні. Непродумана і непослідовна економічна політика радянської

держави не могла піти від основних принципів управління економікою періоду культу

особи Сталіна: надмірної централізації управління, директивного планування, недо-

статнього поширення прямих договорів між підприємствами, відсутності ринкового

ціноутворення, а також дієвих методів матеріального стимулювання працівників.

Економічна реформа була заблокована силами бюрократичного консерватиз-

му. В центральному і місцевому партійному апаратах з’явилося серйозне тяжіння до

звичних, раніше перевірених централізованих адміністративних методів управління.

Російський соціолог В.Шубкін писав: «Бюрократія завжди проти саморегулюючих,

ринкових, вартісних механізмів, радикальної економічної реформи. Адже реформа

припускає принципово нові методи роботи, компетентність, ініціативу, уміння засто-

совувати сучасну обчислювальну техніку, постійно вчитися й переучуватися. Вона

неминуче виявить зайві ланки й поверхи в системі керування, покаже шкоду, що

наносять вони розвитку народного господарства. Але за цими ланками й поверха-

ми тисячі й тисячі людей, які прекрасно розуміють, чим загрожує їм впровадження

економічних методів керування, а втрачати своє крісло вони зовсім не хочуть. Адже

це значить втратити владу, вплив, привілеї звичного способу життя. Тому вони кля-

нуться у вірності радикальній економічній реформі... і гальмують її реалізацію всіма

доступними методами»

. Не було здійснено перегляду ідеологічних догм відносно

соціалістичного ринку, товарних відносин, недирективної планомірності, плюралізму.

Навпаки, з кінця 1960-х рр. гонінь зазнали вчені та наукові напрями, що пов’язували

розв’язання економічних проблем з розширенням сфери дії закону вартості і рин-

кових відносин. Взяла гору інерція, тимчасові інтереси, прагнення відмахнутися від

незвичних форм управління.

489

Розділ 21

Хребтом адміністративно-командної системи був компартійний апарат, роль

якого постійно підвищувалася. Він на всіх рівнях керував господарниками. Л.Брежнєв,

який посилив свої позиції в партійному й державному керівництві, проводив лінію на

згортання реформи. Його однодумцем у цьому став М.Тихонов, який у 1980 р. змінив

О.Косигіна на посаді голови Ради Міністрів СРСР. Прихильниками адміністративно-

командних методів управління були й республіканські та регіональні партійні керів-

ники. Не винятком тут був і перший секретар ЦК Компартії України В.Щербицький.

Його діяльність, попри всім відомі його особисті високі людські якості – чесність, по-

рядність, принциповість тощо, – об’єктивно була спрямована на безумовне виконання

будь-якої, навіть шкідливої для республіки, вказівки з Кремля. Іншою в тих умовах

його діяльність і не могла бути. На прикладі його попередника на посаді першого

секретаря ЦК КПУ П.Шелеста видно, що партійні й державні керівники, що мали влас-

ну позицію, рано чи пізно «вимивалися». Дуже часто – вже на далеких підступах до

високих керівних посад. Російський економіст Г.Попов писав: «Адміністративна сис-

тема поступово витравлювала з себе всі чужорідні тіла. Дедалі більше в системі стає

керівників, яких вона сама висувала й вирощувала. Ці керівники нового типу знали

одне: виконувати вказівки. У них був головний принцип: не виділятися із середнього

рівня. А сам середній рівень стає дедалі нижчим. Готові до будь-якої директиви, ці

керівники самі не виносили ніяких заперечень. Чим більш стандартними й сірими

ставали висуванці Адміністративної системи, тим більш нестерпним робилося їхнє

ставлення до будь-яких відхилень від стандартів сірості»

. Не випадково спостеріга-

лася тенденція, що кращі партійні кадри опинялися, як правило, на посадах не вище

першого секретаря райкому. А по лінії, що сходила догори від сходинки до сходинки,

партійно-чиновницький апарат тьмянішав. В обкомах, ЦК партії було, щоправда, чи-

мало розумних людей, але вони знаходилися здебільшого на другорядних посадах,

зокрема як інструктори і консультанти.

Партійні органи дедалі частіше перебирали на себе функції господарських ор-

ганів, використовували адміністративно-командні методи. На місцях вони ставили

в основу своїх вимог до підприємств «вибивання» відсотків росту обсягів товарної

продукції. Усе це глибоко укорінилося в стилі й методах роботи всіх керівних кадрів.

Дедалі помітнішими ставали такі явища, як бюрократизм, консерватизм, окозамилю-

вання, кар’єризм, формалізм, рапортоманія, перестраховка, ухиляння від відповідаль-

ності тощо. Багато хто з керівників був помічений у корупційних діях.

Становище погіршувалося через те, що поступовий ріст «тіньової» економіки

призводив часто до зрощування окремих працівників і навіть ланок управління з кри-

мінальними елементами. Як відзначалося на липневому (1988 р.) Пленумі ЦК КПРС, «у

владних коридорах на самих різних рівнях, часом дуже високих, почало відчуватися,

особливо в 70-ті рр., смердюче дихання організованої злочинності»

Компартійний апарат, який пронизував усі ланки системи управління в країні, у

свою чергу, здійснював підбір кадрів таким чином, що на керівних постах залишалися

лише ті, хто здатний був виконувати лише керівні вказівки. В економіці все дедалі

більше залежало від особистих зв’язків. Якщо, наприклад, у директора заводу були

гарні стосунки з працівниками обкому чи міському партії, відповідним міністерством,

то він отримував додаткові матеріальні ресурси, вважався успішним керівником, а

його підприємство – передовим. Через це могли існувати штучно рентабельні, так

490

Розділ 21

само як і вимушено збиткові, підприємства. За таких умов змістом роботи управлінців

усіх рангів стало не забезпечення ефективності виробництва, а догоджання вищому

начальству, передусім партійному, від якого залежали й кадрові призначення, й ви-

нагороди, визнання успіхів підприємств або їхня критика. Різні бюрократичні орга-

нізації тісно взаємодіють одна з одною, і це нерідко призводить до того, що робота

промислових підприємств визначається зовсім не тими критеріями, якими повинна

була б, – не економічними.

За адміністративно-командної системи різко збільшувався апарат управлін-

ня. Міністерства та їхні відгалуження виростали, як гриби після дощу, а відповідно

й збільшувався бюрократичний апарат. Певна річ, він не міг сидіти без діла. Керу-

вав, розподіляв, направляв, утручався до оперативних справ господарників, у чо-

му знаходив підтримку партійних органів. Якщо на ХХІІІ з’їзді КПРС ще йшлося про

необхідність обстоювати господарську самостійність та ініціативу підприємств, то на

ХХІV з’їзді говорилося вже про «підвищення ролі й розширення самостійності мі-

ністерств і відомств»

. Ця лінія була закріплена й наступними партійними з’їздами.

Негативні підсумки господарської діяльності держави стали прямим наслідком суб’єк-

тивних методів управління економікою країни, нездатності й невміння держави по-

ставити цю складну проблему на наукові рейки. Кадри, що були виховані в умовах

адміністративно-командної системи, виявили нездатність і небажання управляти пе-

реважно економічними методами. Впровадження економічних методів управління

ними практично саботувалося.

Матеріальний інтерес управлінця був скрізь прив’язаний до якихось надуманих

«показників», і навіть якби він знехтував цим, працюючи не за рубль, а за совість, то

відразу відчув би жорсткий тиск з усіх боків: від начальства, підлеглих і колег. Вони

були зв’язані з ним одним ланцюжком матеріальної зацікавленості в брехливих по-

казниках, і його передовий досвід їм не до вподоби. Безнадійність спроб «задіяти»

госпрозрахункові й товарно-грошові механізми, не послабляючи адміністративно-

наказну суть, поглиблювалася недостатністю їхнього ідеологічного забезпечення. На-

віть тоді, коли йшлося про досить глибокі економічні перетворення, не було суттєвих

спроб підкріпити їх демократизацією політичних порядків. Перехід на нову систему

господарювання здійснювався повільно, потребуючи постійних політичних узгоджень,

що виникали в ході реформ окремих економічних аспектів (по галузях, по групах під-

приємств). Навіть більше, у низці галузей (торгівля, збут, комунальне господарство,

постачання) реформа здійснювалась у вигляді дослідів на групах підприємств. Слабо

були залучені до реформ такі галузі економіки, як фінанси, ціноутворення тощо. Було

чимало недоліків у системі управління, оплаті праці, механізмі економічного контро-

лю і т. п.

Партійно-радянське керівництво країни на з’їздах партії неодноразово здій-

снювало спроби подолати диктат відомчої бюрократії. Однак ці рішення залишалися

на папері. Ані партійна номенклатура, ані відомча бюрократія не могли й не хотіли

послаблювати адміністративно-командну систему, діяти проти самих себе. Л.Брежнєв

повторив своїх попередників і поступово перетворився на єдиного «авторитета» з усіх

партійних і державних справ, подібно до Сталіна був оголошений «вірним ленінцем,

стійким продовжувачем справи Леніна в умовах розвинутого соціалізму».