Аркуша О.Г., Бородін Є.І., Віднянський С.В., Гай-Нижник П.П. та ін. Нариси історії державної служби в Україні

Подождите немного. Документ загружается.

511

Розділ 22

1. Формування державного устрою

незалежної України

серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР на по-

зачерговій сесії прийняла Акт проголо-

шення незалежності України. З цього часу

на території республіки почали діяти тільки її власні Конституція,

закони, інші нормативно-правові документи. В Україні розпочало-

ся оновлення всієї системи державного управління. Інтенсивно

формується правова база, створюються нові та реформуються

чинні владні інститути.

Значний крок у реформуванні управління країною було

зроблено 3 липня 1991 р. з прийняттям законів «Про заснування

поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень

до Конституції (Основного Закону) Української РСР», «Про Пре-

зидента Української РСР», «Про вибори Президента Української

РСР». З часу введення Верховною Радою інституту Президента

України як глави держави та керівника виконавчої влади Верхо-

вна Рада набула статусу єдиного органу законодавчої влади в кра-

їні, а на Кабінет Міністрів було покладено функції вищого органу

виконавчої влади в Україні.

1 грудня 1991 р., згідно з рішенням Верховної Ради, в Укра-

їні було проведено вибори Президента України, у результаті яких

главою держави було обрано Л.Кравчука. Одночасно був про-

ведений всенародний референдум, який переважною кількістю

учасників (понад 90%) підтвердив прагнення українського народу

до побудови власної незалежної держави.

Після того як 7-8 грудня 1991 р. під Мінськом президенти

Росії Б.Єльцин, України – Л.Кравчук і Голова Верховної Ради Біло-

русії С.Шушкевич підписали так звані Біловезькі угоди, Радянський

Союз припинив своє існування. Колишні радянські республіки по-

чали самостійне життя.

Отже, з часу введення інституту президента центральна вла-

да в Україні була розподілена на три незалежні гілки: законодавчу,

виконавчу і судову. При цьому переважна кількість державних

512

Розділ 22

органів за структурою, функціональним призначенням, стилем роботи залишалася, по

суті, старою – радянською. Відсутність чіткого перерозподілу повноважень між Пре-

зидентом і Верховною Радою призводила до гальмування змін у структурі централь-

них органів державної влади. Аналогічною була ситуація на місцях, де володарювали

старі виконкоми рад та їхні голови. Правовою основою реформування місцевої влади

стали Закони України «Про представника Президента України» (5 березня 1992 р.)

«Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування» (26

березня 1992 р.)

. Згідно з цими законами, місцеві ради всіх рівнів були роздержав-

лені та звільнені від виконання функцій державного управління на місцях. Натомість

було створено місцеві державні адміністрації на чолі з представниками Президента

в районах та областях, а також у містах Київ і Севастополь, які були наділені повно-

важеннями репрезентувати державну владу на місцях. Згідно із зазначеним законом,

сільські, селищні та міські ради суттєво просунулися на шляху перетворення на по-

вноправні органи місцевого самоврядування. Але районні й обласні ради, що діяли на

своїх територіях паралельно з державними адміністраціями, втратили організаційну,

правову та матеріально-фінансову автономію і перетворилися на незначущі пред-

ставницькі органи регіонального самоврядування без власних виконавчих органів і

фінансово-економічних важелів управління в межах своїх територій.

Від 1992 р. до 1994 р. в Україні існувало три рівні виконавчої влади в структурі

управління. Перший рівень утворювали центральні урядові установи: Кабінет Міні-

стрів, міністерства та інші центральні органи із загальнонаціональними владними

повноваженнями. Другий рівень складався з представників Президента України в

областях, районах і містах Київ і Севастополь. Представники Президента управля-

ли місцевими державними адміністраціями як адміністративними органами. Третім

рівнем урядової структури була система органів місцевого самоврядування в межах

делегованих їм державою повноважень.

Чергові зміни в управлінні країною сталися після прийняття 3 лютого 1994 р.

Закону «Про формування місцевих органів влади та самоврядування». У цьому за-

коні було закладено ідею про впровадження на обласному рівні інституту місцевого

самоврядування. У результаті було ліквідовано посади представників Президента та

місцеві державні адміністрації, а натомість засновані виконкоми обласних і районних

рад з повноваженнями органів регіонального самоврядування, на які було покладено

також додатково функції органів державної влади. Було введено й прямі вибори голів

рад усіх рівнів, які мали очолювати виконавчі комітети відповідних рад. Але система

органів державної влади не могла бути повністю ототожнена із системою органів

місцевого самоврядування, особливо в умовах перехідної економіки та соціально-

економічної кризи, в якій перебувала на той час Україна. Унаслідок цього виник

конфлікт між органами державної виконавчої влади та місцевого самоврядування,

оскільки закон від 3 лютого 1994 р. фактично ліквідував управлінську вертикаль ор-

ганів державного управління.

Після виборів 1994 р. Президента, яким було обрано Л.Кучму, та депутатів

Верховної Ради України з метою ліквідації кризи державного управління, що вини-

кла після впровадження закону від 3 лютого 1994 р., та протистояння законодавчої

та виконавчої гілок державної влади, Президент і Верховна Рада 8 червня 1995 р.

513

Розділ 22

ухвалили Конституційну угоду. На підставі цієї угоди в країні шляхом реорганізації

обласних і районних виконавчих комітетів на державні адміністрації з покладенням

на них функцій органів регіонального управління була створена управлінська вер-

тикаль. Головами відповідних адміністрацій було призначено голів рад із наданням

їм державних повноважень

Угода була чинною до прийняття нової Конституції України. Вона була ухвалена

Верховною Радою 28 червня 1996 р. Процес прийняття Конституції був політично

складним, тому її зміст містив багато компромісних формулювань і неузгодженостей.

Проте вона виконала свою головну місію – здійснила впорядкування політичного

життя країни та визначила основні принципи, за якими відбувається державне будів-

ництво. Подальші трансформації в системі державного управління відбувалися після

ухвалення таких важливих законодавчих актів, як Закони «Про місцеве самовряду-

вання в Україні» (1997 р.), «Про місцеві державні адміністрації» (1999 р.) та ін.

Ідея місцевого самоврядування була на найвищому законодавчому рівні закрі-

плена Конституцією України. Але факт існування в Україні 12 тис. суб’єктів місцевого

самоврядування та 30 тис. адміністративно-територіальних одиниць за умови рати-

фікації у 1997 р. Верховною Радою України Європейської хартії про місцеве самовря-

дування послугувало причиною прийняття Закону «Про місцеве самоврядування в

Україні»

, який визначив політико-правовий статус органів місцевого самоврядування,

в яких на той час в Україні працювало 53,2 тис. посадових осіб.

Прийняття Закону «Про місцеві державні адміністрації»

, який законодавчо

закріпив організацію, повноваження та порядок діяльності місцевих державних ад-

міністрацій, дозволило остаточно розмежувати функції державного управління та

місцевого самоврядування на обласному та районному рівнях.

Більша частина державних службовців країни вийшла із радянської партійно-

номенклатурної системи. Тому процес державотворення й утілення державної по-

літики на різних рівнях управління постійно стикався зі старими поглядами на роль

і місце апарату в керуванні державою, спробами встановити його верховенство в

суспільстві. Відсутність якісно підготовлених кадрів для всіх гілок влади загострила

проблему некомпетентності, популізму, поверховості й непослідовності в прийнятті

рішень. Процес реформування економіки в умовах відсутності жорсткого державного

контролю, що затягнувся, створював підґрунтя для зрощення державної бюрокра-

тії, представників бізнесу і кримінальних структур, поширення корупції. Ці негативні

явища стали наслідком непослідовності дій законодавчої гілки влади, її популістських

підходів до формування правової бази країни. Традиційно сильна виконавча влада

та старі авторитарні підходи до її реалізації значно посилили бюрократизм в органах

державної виконавчої влади й органах самоврядування. Зволікання з підготовкою і

прийняттям Конституції теж негативно вплинуло на темпи законотворчої роботи, осо-

бливо щодо формування правової бази для діяльності владних структур. Така ситуація

вимагала рішучих змін.

Відчуваючи нагальну потребу в подальшому реформуванні системи управ-

ління країною та її адаптації до умов ринкової економіки, Л.Кучма прийняв рішення

про створення державної комісії з проведення адміністративної реформи

. 22 липня

1998 р. був опублікований проект заходів щодо впровадження запропонованої комі-

514

Розділ 22

сією концепції адміністративної реформи для його широкого обговорення

. Згідно з

цією концепцією, в країні передбачалося нове визначення завдань і функцій системи

органів виконавчої влади починаючи з Кабінету Міністрів України як вищого органу

цієї системи.

Передусім питання стосувалося реформування структури органів влади й усієї

системи державного управління. Задекларований у першій половині 1990-х рр. пе-

рехід від галузевого принципу державного управління до функціонального майже

десять років залишався більше бажанням, ніж реальністю. Тільки наприкінці 1999 р.

низкою указів Президента України були реформовані центральні органи виконавчої

влади. Реформа одночасно зі скороченням чисельності міністерств, переважно галу-

зевих, державних комітетів і управлінь орієнтувала саму систему управління тільки

на виконання державних функцій без суттєвого втручання у виробничу сферу. З ме-

тою забезпечення професіоналізму, послідовності та наступництва в роботі уряду був

упроваджений інститут державних секретарів. У новому вигляді Кабінет Міністрів став

дійсно політичним органом, що формував стратегію розвитку економічної, політичної

і соціальної сфер життя суспільства та забезпечує виконання цієї стратегії.

2. Утворення інституту державної служби

Після проголошення незалежності України перед її політичним керівни-

цтвом постало питання щодо долі українського чиновництва: чи воно

буде існувати поза законом, без об’єднання в загальнодержавний штат державних

управлінців, без правової регламентації прав, обов’язків, повноважень, відповідаль-

ності тощо, як це було за радянських часів, чи воно має перетворитися на професій-

ний управлінський штат, діяльність якого буде унормована окремим законом?

Важливим кроком до розв’язання цієї дилеми було утворення за моделлю На-

ціональної школи управління Франції згідно з указом Президента України Л.Кравчука

від 4 березня 1992 р. Інституту державного управління і самоврядування при Кабі-

неті Міністрів України (ІДУС)

, який очолили два співдиректори: громадянин Канади,

українець за походженням, професор Б.Кравченко та громадянин України, професор

В.Свінцицький. Прийняттю такого рішення передував візит до Франції групи радників

Президента Л.Кравчука, які ознайомилися з системою навчання державних службов-

ців і вийшли з пропозицією щодо відтворення такої системи в Україні. Київська вища

партійна школа, яка за радянських часів переймалася проблемами навчання партій-

них і радянських функціонерів, на той час була ліквідована, тому й постало питання

про створення закладу, який буде здійснювати функцію навчання державних службов-

ців. Крім навчання українських управлінців, на Інститут державного управління і само-

врядування при Кабінеті Міністрів України було покладено також завдання вивчення,

узагальнення та впровадження світового досвіду в організацію роботи установ влади,

забезпечення умов переходу управлінського апарату на професійну основу.

Після вивчення досвіду Франції з організації державної служби групою укра-

їнських посадовців на чолі з міністром Кабінету Міністрів В.Пєхотою за результата-

ми візиту, під час якого члени делегації ознайомилися з роботою вищих урядових

515

Розділ 22

структур, була підготовлена доповідна записка, основною темою якої став розгляд

необхідності формування законодавчої бази для державної служби України. Розу-

міючи потребу легітимізації діяльності українських управлінців, Кабінет Міністрів

України 27 червня 1992 р. створив робочу групу для розробки проекту закону про

державну службу в Україні на чолі з завідуючим сектором праці та соціального за-

хисту населення І.Харченком

. До складу робочої групи було залучено три категорії

учасників: відповідальні працівники Кабінету Міністрів (завідуюча сектором законо-

давства з питань гуманітарної допомоги КМУ Л.Артамонова, заступник керівника гру-

пи експертів з питань освіти, культури, охорони здоров’я і соціального забезпечення

А.Богомолов), керівники структурних підрозділів міністерств (заступник начальника

управління мінфіну В.Воробйов, начальник відділу мінпраці О.Товстенко, начальник

відділу мінюсту М.Тонконог) і науковці (завідуючий відділом державно-правових про-

блем управління Інституту держави і права Академії наук України В.Авер’янов, завід-

уючий кафедрою адміністративного права Української юридичної академії Ю.Битяк,

доцент кафедри адміністративного права Української юридичної академії В.Самсонов,

науковий співробітник Інституту держави і права С.Стригіна, завідуючий відділом ре-

гулювання трудових відносин Українського НДІ праці В.Філіповський, співдиректор

ІДУС Б.Кравченко та його заступник В.Оксамитний). Перед робочою групою було по-

ставлено надзвичайно складне завдання – за три тижні підготувати з необхідним об-

ґрунтуванням проект закону і подати після погодження його з відповідними міністер-

ствами на розгляд до Кабінету Міністрів України. На час роботи над законопроектом

члени робочої групи були звільнені від виконання посадових обов’язків за основним

місцем роботи, а міністрові Кабінету Міністрів було дозволено залучати до виконання

окремих робіт з підготовки законопроекту необхідних фахівців міністерств, відомств

і наукових установ.

Як свідчив учасник робочої групи Б.Кравченко, над документом почали пра-

цювати «в умовах повної ізоляції на урядовій дачі без доступу до бібліотеки або ін-

ших джерел»

. Згодом робоча група перебазувалася до приміщень ІДУС, де на той

час була зібрана гарна бібліотека, особливо іноземних видань з питань державного

будівництва. У процесі роботи над законопроектом, за свідченням голови робочої

групи І.Харченка, члени групи вивчили досвід багатьох країн світу: Канади, Фран-

ції, Німеччини, Великобританії, Угорщини, Іспанії, Швеції. Досліджувалася не лише

нормативно-правова база, їм була надана можливість відвідати ці країни, де безпо-

середньо на місці вони вивчали практику організації державної служби

. Під час

розробки законопроекту робоча група консультувалась із закордонними фахівцями,

зокрема з колишнім міністром юстиції Канади Марком Лаладом, професором Гар-

вардського університету Шерлі Уільямс, директором міжнародного центру держав-

ного управління при школі державного управління університету Південної Каліфор-

нії Дональдом А.Фулером та ін. Можливість порівняти різні підходи до організації

державної служби та її правового регулювання дозволила ефективно й оперативно

обрати найприйнятнішу для України модель. Була обрана континентальна модель з

орієнтацією на досвід унітарних країн, передусім Франції й Іспанії.

Ще на стадії розробки проекту до обговорення його змісту широко залучалися

науковці, фахівці міністерств і відомств, народні депутати, представники Федерації

516

Розділ 22

профспілок України, громадськості. Слід зазначити, що реакція на зміст законопроек-

ту була досить неоднозначною. У першу чергу представниками галузевих міністерств

ставилося питання щодо віднесення тих чи інших категорій посад до посад державної

служби, адже на той час процес приватизації тільки набував обертів і значна кількість

як представників галузевих міністерств, так і керівників державних підприємств сто-

яли перед дилемою: або претендувати на отримання статусу державного службовця

і призупинити процес приватизації, або відмовитися від цього статусу. Окремим пи-

танням розглядалася запропонована система управління державною службою, яка

передбачала створення Міністерства державної служби. Зокрема, міністр освіти Укра-

їни П.Таланчук стосовно пропозиції щодо створення Міністерства державної служ-

би, яке б перебрало на себе всі питання, пов’язані з координацією й регулюванням

кадрової роботи в органах влади, у своїх зауваженнях висловився проти, посилаю-

чись на можливе негативне ставлення до такого рішення з боку громадськості. Він

запропонував функції цього міністерства передати структурному підрозділу Кабінету

Міністрів. Активними опонентами проекту закону виступили профспілки, які в першу

чергу заперечували проти надання пільг державним службовцям, що передбачалося

законодавчо закріпити, наголошуючи на тому, що новий закон буде дублювати Кодекс

законів про працю і таким чином створить правові суперечності.

Незважаючи на визначений Кабінетом Міністрів термін, перший законопроект

був готовий лише на початку листопада. Його зміст було публічно розглянуто на се-

мінарі в ІДУС за участі науковців, працівників різних органів державної влади, пере-

важно тих, хто опікувався питаннями кадрової роботи, журналістів. Після обговорення

й опрацювання зауважень і пропозицій 5 квітня 1993 р. проект закону про державну

службу надійшов до Кабінету Міністрів України і питання щодо його розгляду було

включено до порядку денного засідання уряду. Після проходження процедур доопра-

цювання, узгодження та схвалення 12 червня 1993 р. прем’єр-міністром Л.Кучмою

проект закону про державну службу було направлено на розгляд до Верховної Ради

України.

Під час обговорення законопроекту, який надійшов до Комісії з питань законо-

давства та законності Верховної Ради України, було проведено низку консультацій,

дискусій, зібрано пакет заперечень і зауважень. Проект закону було направлено та-

кож до місцевих органів влади, де він теж активно обговорювався. Водночас здій-

снювалися підрахунки щодо ресурсних потреб для забезпечення впровадження його

в дію, адже пропозиції, що висувалися, вимагали додаткових фінансових витрат із

бюджету країни, які торкалися переважно питань заробітної плати державних служ-

бовців, пенсійного забезпечення й інших соціальних гарантій.

Попереду було обговорення в стінах Верховної Ради, внесення змін, доповнень,

редагувань, але вже по тому, як розроблявся, обговорювався і просувався законо-

проект про державну службу в Україні, можна зробити деякі висновки.

По-перше, залучення до розробки проекту закону як практиків, так і теоретиків

державного управління дозволило забезпечити за якісного правового оформлення

його практичну спрямованість, що підтвердила його дія протягом 15 років.

По-друге, надання можливості членам робочої групи ознайомитися з досвідом

організації державної служби за кордоном дозволило не тільки прискорити процес

517

Розділ 22

підготовки законопроекту такого масштабу, а й вибрати модель, на якій він має бу-

дуватися.

По-третє, технологія організації роботи над законопроектом передбачала сис-

тематичне обговорення його основних положень не тільки в складі робочої групи, а

й із залученням зовнішнього середовища – представників різних зацікавлених сторін,

громадськості, що сприяло його швидкому ухваленню.

Перше слухання законопроекту відбулося 10 листопада 1993 р. Його представив

міністр юстиції В.Онопенко. Він означив не тільки основний зміст проекту, а й навів

порівняння зі світовим досвідом законодавчого врегулювання діяльності посадових

осіб, які виконують державні функції, окреслив заходи, здійснені в Україні на шляху до

професіоналізації управлінського апарату. Відбулася дискусія, яка торкалася питань

переважно фінансового забезпечення реалізації закону, заробітної плати державних

службовців, їхнього соціального забезпечення, доцільності створення центрального

органу управління державною службою. Деякі пропозиції носили суто політичний

характер. Зокрема, депутат Ф.Свідерський вніс пропозицію щодо введення в законо-

проект положення, згідно з яким колишні працівники держбезпеки СРСР не мали б

право обіймати державні посади. Окремою темою ставилося питання кількості штатів

державних службовців, які пропонувалося скоротити або щонайменше перерозподі-

лити й упорядкувати (депутати О.Чернявський, М.Башкіров, В.Романюк та ін.)

Слід ураховувати соціально-економічну ситуацію, яка існувала на той час в

Україні. Інфляція, криза в економіці, низький рівень заробітної плати, страйки шах-

тарів вимагали виваженого ставлення до бюджетних витрат. Проте переважна біль-

шість доповідачів висловилася в підтримку проекту закону й він був прийнятий у

першому читанні. Під час обговорення законопроекту було внесено значну кількість

пропозицій щодо доповнення, змін, уточнень окремих статей і положень (порівняль-

на таблиця до закону становила 40 сторінок). Після внесення змін його було подано

для розгляду в другому читанні.

Після тривалого обговорення та внесення низки пропозиції та змін Постановою

Верховної Ради України № 3724-ХІІ від 16 грудня 1993 р. Закон України «Про державну

службу» було ухвалено. Він набув чинності від дня опублікування, а частина четверта

і п’ята ст. 33, частина перша ст. 34, ст. 35 і частина друга-п’ята ст. 37 – з 1 січня 1994 р.,

частина перша ст. 37 – з моменту прийняття законодавства України про соціальне

страхування.

3. Закон про державну службу, його зміст

та основні положення

Закон «Про державну службу» містить вісім розділів і 38 статей, а його

зміст визначає загальні засади діяльності, а також статус державних служ-

бовців, які працюють у державних органах та їхньому апараті

Зокрема, ст. 1 Закону визначає, що державна служба в Україні – це «профе-

сійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо

практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за

518

Розділ 22

рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні

службові повноваження».

Посада, за Законом, – це «визначена структурою і штатним розписом первинна

структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладене встановле-

не нормативними актами коло службових повноважень» (ст. 2), а посадовими особами

вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їхніх апаратів,

інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами по-

кладено здійснення організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих функцій.

У ст. 3 Закону України «Про державну службу» вперше були сформульовані

принципи державної служби, які визначаються Конституцією України, іншими зако-

нодавчими та нормативними актами й реалізуються через практичну професійну ді-

яльність державних службовців.

Обов’язки державних службовців визначені в ст. 10 Закону України «Про дер-

жавну службу» і полягають насамперед у дотриманні Конституції України, підтримці

конституційного ладу і законів України, а також сумлінному і творчому виконанні

обов’язків, повазі до особистості громадян, дотриманні службової етики, збереженні

службової таємниці та ін.

Визначені законом (ст. 11) права державних службовців можна поділити на ті,

що забезпечують його правовий захист і розуміння ним посадового статусу; сприяють

виконанню службових обов’язків; посилюють посадову активність державних служ-

бовців, реалізацію його конституційних прав, свобод і соціальних гарантій.

Щодо обмежень, які накладаються на державного службовця, то відповідно до

ст. 12 Закону України «Про державну службу», не можуть бути обраними або призна-

ченими на посаду в державному органі та його апараті особи, які мають судимість,

визнані недієздатними та будуть підлеглі близьким родичам. Ст. 16 цього Закону також

визначено, що державний службовець не може брати участь у страйках.

Ст. 7 встановлює, що органом управління державною службою в державних

органах та їхньому апараті є Головне управління державної служби при Кабінеті Мі-

ністрів України, яке прогнозує і планує потребу державних органів та їх апарату в

кадрах; забезпечує разом з іншими державними органами реалізацію загальних на-

прямів політики у сфері державної служби в державних органах та їх апараті; роз-

робляє і вносить на розгляд Кабінету Міністрів України проекти нормативних актів з

питань державної служби в державних органах та їх апараті; розробляє, координує

і контролює здійснення заходів щодо підвищення ефективності державної служби в

державних органах та їх апараті; здійснює методичне керівництво проведенням кон-

курсного відбору державних службовців у державних органах та їх апараті; організує

навчання і професійну підготовку державних службовців державних органів та їх апа-

рату; контролює дотримання визначених цим Законом умов реалізації громадянами

права на державну службу; організує, координує та забезпечує умови для розвитку

наукових досліджень з питань державної служби.

З метою закріплення принципу лояльності Законом (ст.17) уведено поняття

«присяга державних службовців» та її зміст: «Повністю усвідомлюючи свою високу

відповідальність, урочисто присягаю, що буду вірно служити народові України, суворо

дотримувати Конституції та законів України, сприяти втіленню їх у життя, зміцнювати

519

Розділ 22

їх авторитет, охороняти права, свободи і законні інтереси громадян, з гідністю нести

високе звання державного службовця, сумлінно виконувати свої обов’язки».

Система посад державних службовців (Розділ V Закону) побудована за ієрар-

хічним принципом; в її основу покладено сім категорій посад службовців. Основни-

ми критеріями класифікації посад державних службовців є організаційно-правовий

рівень органу, який приймає їх на роботу, обсяг і характер компетенції на конкрет-

ній посаді, роль і місце посади у структурі державного органу. Згідно з нормами

Закону України «Про державну службу», державному службовцю присвоюється один

з 15 рангів. Ранг службовцеві присвоюється відповідно до його посади, рівня про-

фесійної кваліфікації та результатів роботи. Ранги, що відповідають посадам першої

категорії, присвоює Президент України; другої категорії – Кабінет Міністрів України;

третьої-сьомої категорій – керівник державного органу, в системі якого працює дер-

жавний службовець. Із прийняттям на державну службу службовцеві присвоюється

ранг у межах відповідної категорії посад. Для присвоєння чергового рангу в межах

відповідної категорії посад державний службовець повинен успішно відпрацювати

на займаній посаді два роки. Передбачені випадки, коли за виконання особливо від-

повідальних завдань державному службовцеві може бути присвоєно черговий ранг

достроково в межах відповідної категорії посад. Крім того, з виходом на пенсію дер-

жавному службовцеві за сумлінну працю може бути присвоєно черговий ранг на

ступінь вищий, аніж це передбачено відповідною категорією посад. Встановлено, що

державний службовець може бути позбавлений рангу лише за вироком суду.

Щодо матеріального та соціального забезпечення державних службовців, то

Законом України «Про державну службу» (ст. 33), зокрема, встановлено, що оплата

праці державних службовців повинна забезпечувати достатні матеріальні умови для

незалежного виконання службових обов’язків, сприяти формуванню апарату дер-

жавних органів компетентними й досвідченими кадрами, стимулювати їхню сумлінну

та ініціативну працю. Умови оплати праці, посадові оклади державних службовців,

розмір надбавок, доплат і матеріальної допомоги з цього часу централізовано ви-

значаються Кабінетом Міністрів України.

Для функціонального управління державною службою 2 квітня 1994 р. по-

становою Кабінету Міністрів України «Про управління державною службою» було

створено Головне управління державної служби при Кабінеті Міністрів України.

Першим начальником Головного управління було призначено В.В.Врублевського,

який до цього працював на посаді головного консультанта Секретаріату Комітету

Верховної Ради України з питань оборони і державної безпеки. Після створення

Головного управління державної служби його апарат активно включився у форму-

вання нормативно-правової бази для забезпечення ефективного функціонування

державних управлінців.

У 1995 р. Указом Президента України на посаду Начальника Головдержслуж-

би України було призначено Г.І.Лелікова, який до того працював першим заступни-

ком начальника ГУДС. За часи його керівництва було підготовлено й ухвалено низку

нормативно-правових актів щодо організаційно-правового становлення професійної

державної служби в Україні, створення системи підготовки, перепідготовки та під-

вищення кваліфікації державних службовців і посадових осіб місцевого самовряду-

вання.

520

Розділ 22

У розвиток основних положень Закону та нормативної бази щодо організації

державної служби активно включалися Президент України, Кабінет Міністрів і Головне

управління державної служби. Вийшли у світ укази Президента України: «Про заходи

щодо вдосконалення роботи з кадрами в органах виконавчої влади, з керівниками

підприємств, установ і організацій» від 19 травня 1995 р., «Про положення про Раду

по роботі з кадрами» від 24 липня 1995 р., «Про систему підготовки, перепідготовки

та підвищення кваліфікації державних службовців» від 30 травня 1995 р.

Стосовно нормативно-правових актів, виданих Кабінетом Міністрів України,

слід згадати такі постанови: «Про затвердження Положення про Головне управління

державної служби при Кабінеті Міністрів України» від 8 вересня 1994 р., «Про По-

ложення про формування кадрового резерву для державної служби» від 19 грудня

1994 р., «Про затвердження Порядку проведення службового розслідування» від 4

березня 1995 р., «Про заходи щодо підвищення кваліфікації державних службовців

органів державної влади» від 28 липня 1995 р., «Про затвердження Положення про

порядок проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців»

від 4 жовтня 1995 р., «Про центри підвищення кваліфікації державних службовців і

керівників державних підприємств, установ й організацій» від 19 лютого 1996 р., «Про

затвердження Типового положення про кадрову службу органу виконавчої влади» від

2 серпня 1996 р., «Про порядок проведення атестації державних службовців органів

виконавчої влади» від 14 серпня 1996 р. та інші, які визначають головні шляхи прак-

тичної реалізації Закону «Про державну службу»

Одним з перших кроків зі створення державної системи підготовки, перепідго-

товки та підвищення кваліфікації державних службовців став Указ Президента України

від 30 травня 1995 р.

Згідно з цим документом, як провідний навчальний заклад

цієї системи було засновано Українську Академію державного управління при Пре-

зидентові України з філіями у Дніпропетровську, Львові, Одесі та Харкові. Ректором

академії було призначено доктора педагогічних наук, професора В.Лугового. В інших

областях були створені центри підвищення кваліфікації державних службовців і ке-

рівників державних підприємств, установ і організацій, на які покладалися функції

підвищення кваліфікації працівників органів влади. У тому ж році Указом Президента

було затверджено Програму кадрового забезпечення державної служби

. Загалом

у 1994–2000 рр. було прийнято низку нормативно-правових документів, що скла-

ли основу державної кадрової політики. Значна робота з формування нормативно-

правової бази для практичної реалізації державної кадрової політики, особливо у

підготовці проектів документів, була здійснена Головним управлінням державної

служби України.

Після заснування Української (з 2003 р. – Національної) академії державного

управління при Президентові України її співробітники включилися в розбудову сис-

теми підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців.

Протягом 1995–1996 рр. ця система була адаптована до вимог Міністерства освіти і

науки України, тож після закінчення магістерської програми за спеціальністю «дер-

жавне управління» її випускники отримували диплом про другу фахову вищу осві-

ту. Було запроваджено заочну, вечірню, заочно-дистанційну форми навчання. Зна-

чний внесок у розвиток освіти державних службовців зробило керівництво акаде-