Аркуша О.Г., Бородін Є.І., Віднянський С.В., Гай-Нижник П.П. та ін. Нариси історії державної служби в Україні

Подождите немного. Документ загружается.

461

Розділ 20

голошена сталінським керівництвом напередодні війни, була підтверджена на почат-

ку 1960-х рр. (Примітно, що в численних своїх промовах М.Хрущов чимало говорив

про недоліки стилю партійного керівництва, зокрема про бюрократизм і формалізм

у роботі партійних функціонерів, але жодного разу не сказав про корупцію серед

них, бо її, дійсно, у той час практично не існувало, вона з’явиться в брежнєвські ча-

си, бурхливо розквітне у період перебудови.) У пресі стали говорити про «кращих

серед кращих». За слушним зауваженням італійського історика Дж.Боффи, КПРС не

була і не хотіла бути представницькою частиною суспільства. Навпаки, вона зберіга-

ла характер ордену, що призначений для створення керівного ядра країни. Партія

прагнула грати роль ордена в усіх націях СРСР. І в основних верствах населення в

залежності від їхньої значущості та специфічної вагомості: серед робітників не мен-

ше, ніж серед інтелігенції, як тому, що вони були основними виробниками засобів

виробництва, так і тому, що партія правила від їхнього імені. Усі інші організації –

Ради, профспілки, комсомол, – залишалися її «повідними пасами», і ними керували її

представники. Порівняно з минулим вони за роки Хрущова отримали більше прав,

але не самостійності

Починаючи з 1956 р. нових членів приймали здебільшого з робітників. До

1961 р. їхня питома вага збільшилася з 30 до 38% від загальної кількості комуністів.

Стали піклуватися про посилення ролі сільських парторганізацій. Завдяки укрупненню

колгоспів на початку 60-х рр. майже кожний колгосп мав низову парторганізацію.

До 1961 р. члени партії становили трохи більше 5% населення країни, робітники-

комуністи – 11,5% усіх робітників

. Серед деяких категорій частка членів партії була

значно вищою за середню: серед викладачів – 25%, інженерів – 42%, наукових пра-

цівників – майже половина. В армії комуністами були 65% командирів взводів, 90%

командирів рот, майже всі вищі офіцери були членами партії, як і керівники підпри-

ємств

Рівень освіти комуністів був вищим за середній по країні. Особи, що мали ви-

щу і середню освіту, становили 43% членів партії проти 16% серед населення країни.

Часто у комуністів була спеціальна освіта, тому що при Хрущові в партію приймали

здебільшого технічних спеціалістів, а не адміністративних працівників.

Нова концепція розвитку суспільства вимагала відповідних підходів до під-

готовки керівних партійних кадрів. В Україні в 1956 р. функціонували ВПШ при ЦК

Компартії України, 9 трирічних партійних шкіл, 13 річних курсів при обкомах партії

і курси перепідготовки кадрів у Києві

. У 1958 р. в Україні вищу й незакінчену вищу

освіту мали 93,4% перших секретарів міськкомів і 85,7% перших секретарів сільських

райкомів партії. Серед перших секретарів міськкомів партії в цьому році було 51,5%

спеціалістів, в основному інженерно-технічних працівників, проти 25% у 1952 р.

Компартійні керівні кадри були виховані за сталінських часів. Значна частина

з них – це колишні фронтовики. На початку 1960-х рр. частка колишніх військових

в управлінському апараті всіх рівнів значно збільшилася у зв’язку зі скороченням у

1960 р. на 1/3 Збройних Сил СРСР, унаслідок чого чимало колишніх офіцерів опинили-

ся на відповідальній партійній, радянській, господарській роботі. Ці люди привнесли

в стиль політичного керівництва армійську дисциплінованість, прагнення виконувати,

а не обговорювати накази.

462

Розділ 20

Більшість партійних і радянських керівників характеризувалися сильними

вольовими якостями, величезною працездатністю й цілеспрямованістю. Вони не

сумнівалися у безмежних можливостях соціалістичного ладу, вірили, що цілі обрані

правильно й потрібно йти до них і тільки до них – не хитатися, не відхилятися, не

допускати поступок всьому, що не відповідає соціалістичним ідеалам. Образ таких

людей яскраво уособлює П.Шелест, який від 1963 до 1972 р. обіймав посаду Пер-

шого секретаря ЦК Компартії України. Подібно до нього й більшість його товаришів

по партії були переконані, що головною життєдайною силою українського народу

є «перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції, Радянська влада, тріумф

соціалізму, безсмертні ідеї марксизму-ленінізму, керівництво Комуністичної партії,

створеної, вихованої і загартованої великим Леніним»

Водночас характерними рисами більшості партійних і радянських керівників

цього часу залишалися консерватизм, боязнь відповідальності, формалізм у роботі.

Сам перший секретар ЦК КПРС М.Хрущов неодноразово з притаманною йому яскра-

вою образністю мови гнівався з приводу того, що партійні кадри занадто полюбляють

пускати пил у вічі, імітувати бурхливу діяльність: проводять, мовляв, засідання «до

третіх півнів», а потім скачуть по колгоспах, ганять відстаючих, збирають наради і ви-

ступають із загальними і зазвичай заздалегідь написаними промовами, закликаючи

«тривати іспит», «долати труднощі», «створити перелом», «виправдати довіру» тощо, а

справи від цього, мовляв, не покращуються, «людина, як то кажуть, зі шкіри рвалася,

та вперед не подалася»

. Певна річ, «керівні кадри», «бійці партії», як їх прийнято

було називати в ті часи, були різними людьми – за переконаннями, за поглядами, за

характерами, за баченням перспектив.

У фондах державних архівів нині зберігаються тисячі скарг і листів, у яких люди

інформували високе партійне й державне керівництво, особисто «дорогого Микиту

Сергійовича» й інших керівників держави про факти недостойної, на їх погляд, по-

ведінки місцевого керівництва – членів КПРС. У багатьох з цих документів ідеться

про зловживання ними службовим становищем, дрібне (за сучасними мірками) ха-

барництво, порушення норм етики керівника. Однак – цікава річ – при цьому май-

же кожний скаржник робив таке резюме: названий посадовець «ганьбить світле ім’я

комуніста». Авторитет компартійної номенклатури в «хрущовську добу» був ще до-

статньо високим. У 1950–60-ті рр. тотальне відчуження суспільства від влади тільки

розпочиналося.

Про переваги соціалістичного ладу, про світлі перспективи комуністичного

будівництва, «всеперемагаючу силу марксистсько-ленінських ідей» постійно говори-

лося в системі партійного навчання, де вчилися або викладали практично всі керівні

кадри. У 1957–1958 рр. у цій системі навчалося 1,3 млн людей, серед яких 897,5 тис.

членів КПРС. У гуртках і семінарах вивчалися питання історії КПРС, марксизм-ленінізм,

політична економія. До організації цієї роботи як пропагандисти були залучені по-

над 27 тис. партійних і радянських працівників, близько 30 тис. фахівців народного

господарства

. У 1960/61 навчальному році в системі політичної освіти навчалося

понад 4 млн людей, з них було близько 3 млн безпартійних

. Саме з їхнього числа

формувався резерв управлінських кадрів.

З метою демократизації партійного життя на ХХ з’їзді КПРС (1956 р.) до статуту

партії було внесено часткові зміни, які розширювали права ЦК компартій союзних

463

Розділ 20

республік, обкомів партії. ЦК дозволялося, зокрема, відкривати і припиняти видання

районних і міських газет, відомчих журналів; визначати періодичність, обсяг і наклад

усіх видань, які виходили на території республік, встановлювати обсяг радіомовлення

в республіці й областях, включаючи мовлення для національних меншин. Згідно з

постановою ЦК КПРС від 2 серпня 1957 р., республіканські партійні органи одержа-

ли більші можливості у вирішенні організаційно-партійних і бюджетно-фінансових

питань.

Деяке послаблення централізму спричиняло поступове зростання політичної

активності в республіках. Хоча ключовим суб’єктом політичної діяльності залишали-

ся президія і апарат ЦК КПРС, можливості керівних партійних і державних органів

союзних республік помітно зростали. Підтримавши М.Хрущова в критичний період,

українська політична верхівка зміцнила власні позиції. Перший секретар ЦК Компар-

тії України О.Кириченко в лютому 1956 р. став членом президії ЦК КПРС, а в грудні

1957 р. – секретарем ЦК КПРС. У 1957–1958 рр. кандидатами в члени президії ЦК

КПРС обрано голову президії Верховної Ради УРСР Д.Коротченка і нового першого

секретаря ЦК КПУ М.Підгорного. У жовтні наступного року кандидатом в члени пре-

зидії затверджено В.Щербицького. Улітку 1963 р. М.Підгорний став секретарем ЦК

КПРС. Натомість кар’єра В.Щербицького, який не догодив «першому», драматично

захиталася. Наприкінці 1963 р. його було виведено зі складу президії ЦК КПРС, знято з

посади голови Ради Міністрів УРСР і відправлено до Дніпропетровська. Тоді ж, у груд-

ні 1963 р., кандидатом у члени ЦК КПРС став П.Шелест. Представництво української

політичної еліти в керівних органах КПРС залишалося достатньо вагомим і кількісно

незмінним. Відбувалися лише деякі персональні перестановки.

Відповідно до рішення партійного з’їзду в Україні, як і загалом по країні, було

вжито заходів щодо скорочення й здешевлення адміністративно-управлінського апа-

рату, покращення роботи всіх ланок, подолання бюрократизму, недопущення фактів

нечуйного ставлення до потреб населення. У партійних і державних органах була

перебудована робота з листами і скаргами людей, організований прийом відвідува-

чів, систематично стали приймати населення керівні працівники радянських та інших

державних керівних установ.

Водночас за ініціативи М.Хрущова здійснювалися спроби змінити номенкла-

турний характер партійного керівництва. Так, у першій половині 1957 р. президія

ЦК скасувала сумнозвісну систему «пакетів», тобто запроваджену Сталіним видачу

грошових сум, які часом перевищували офіційну платню в 2-3 рази, адже ця система

занадто явно суперечила курсу ХХ з’їзду «на відновлення ленінських норм партійного

життя». Однак незрівнянно більшого удару номенклатурі було завдано на ХХІІ з’їзді

КПРС, де був прийнятий новий статут партії. Він мало чим відрізнявся від колишньо-

го, але в ньому був пункт про те, що під час виборів партійних органів додержують

принципу систематичного оновлення їхнього складу і спадкоємності керівництва. Під

час кожних чергових виборів склад ЦК КПРС і його президії оновлюється не менше

ніж на одну четверту його частину. Члени президії обираються, як правило, не більше

ніж на три скликання поспіль... Склад ЦК компартій союзних республік, крайкомів,

обкомів оновлюється не менше ніж на одну третину на кожних чергових виборах;

склад окружкомів, міськкомів, райкомів партії, парткомів або бюро первинних органі-

464

Розділ 20

зацій – наполовину. При цьому члени цих керівних партійних організацій можуть бути

обраними не більш ніж на три терміни. Для обрання на наступний термін потрібно

було не менше трьох чвертей голосів членів партії, що брали участь у голосуванні. Усе

це означало, що партійні керівники не можуть більше ставитися до своєї роботи як до

довічного привілею. І якщо з’їзди КПРС проводилися раз на п’ять років, то вибори до

обкомів, міськкомів і райкомів проводилися раз на два роки

. Тож граничний термін

для більшості партійних керівників середньої ланки становив лише 6 років.

Представлена на ХХІІ з’їзді КПРС партійна номенклатура мусила, як завжди,

одноголосно проголосувати на з’їзді за зазначені положення Статуту партії, однак,

певна річ, у душі ставилася до них украй негативно, була ними роздратована. І від-

тоді вона чекала тільки нагоди, щоб усунути з посади ініціатора партійної реформи –

«царя Микиту», «Хруща», «кукурузника», як позаочі почали називати свого шефа. Не

винятком у цьому була й українська політична еліта.

Водночас працівники керівних партійних і державних органів стали заручника-

ми вочевидь утопічних планів М.Хрущова. Прорахунки у визначенні шляхів і темпів

розвитку суспільства й держави стали результатом збереження недемократичних ме-

тодів керівництва партією і державою. Як і за часів Сталіна, у партійних організаціях

право на висловлення істини в останній інстанції в часи Хрущова зберігалося лише

за ним. Будь-які його новації приймалися та ухвалювалися без серйозної критики й

усебічного обговорення.

3. «Повідні паси» КПРС

Згідно з радянською міфологією, державна влада в СРСР належала тру-

дящим, під якими малися на увазі робітники, колгоспні селяни, трудова

інтелігенція. За сталінською Конституцією 1936 р. вони реалізовували свою владу че-

рез Ради депутатів трудящих. Проте реальним носієм влади завжди була компартійна

номенклатура, а ради були головними декоративними органами, які мали замаскувати

її диктатуру. Так зване соціалістичне суспільство жило не за конституцією, а за ленін-

ською вказівкою про те, що «жодне важливе політичне або організаційне питання не

розв’язується жодною державною установою в нашій республіці без вказівок Цека

партії»

Ради, виходячи з цих слів, були потрібні партбюрократії тільки для того, щоб

надати легітимності її рішенням, продемонструвати світові одностайну підтримку її

курсу з боку усіх верств населення. Чого вимагали від депутатів, так це одностайно

ухвалювати рішення, що були прийняті в партійних органах, і не лізти на трибуну,

не маючи такого доручення. Якщо отримували його, то слід було говорити те, що

дозволено. Дозволялося небагато: звітувати про трудові досягнення особисті й сво-

го колективу, запевняти керівні партійні органи і першу партійну особу у повній і

одностайній підтримці політики партії, обіцяти працювати ще краще, щоб достойно

зустріти з’їзд «рідної партії». Ще можна було інколи пожалітися на об’єктивні труднощі

й попросити в керівництва допомоги словом і ресурсами, але так, щоб не пересолити

й не зіпсувати урочистий і ритуальний характер сесійного дійства.

465

Розділ 20

Склад депутатського корпусу певною мірою відбивав соціальну структуру на-

селення республіки й регіону. У 1961 р. серед 392,5% тис. депутатів місцевих рад і

Верховної Ради Української РСР майже 66% становили робітники та колгоспники, що

були безпосередньо зайняті на виробництві

. Така відповідність складу рад структурі

населення не була спонтанною. Вона створювалася штучно партійною бюрократією

як доказ існування в соціалістичному суспільстві справжньої демократії.

Ради були також своєрідною вітриною демократичного ладу і складалися з

«кращих представників радянського народу», а ними вважалися передовики і нова-

тори виробництва, «переможці соціалістичного змагання», від яких вимагалося лише

ухвалити рішення, яке приймали відповідні партійні органи. Серед депутатів Верхо-

вної Ради СРСР декількох скликань були такі відомі в Україні люди, як двічі Герої Со-

ціалістичної Праці начальник дільниці шахти № 5-6 ім. Димитрова тресту «Червоно-

армійськвугілля» І.І.Бридько, ланкова колгоспу «Радянська Україна» Васильківського

району Київської області С.Д.Виштак, ланковий колгоспу «За нове життя» Іршавського

району Закарпатської області Ю.Ю.Пітра, бригадир виноробів радгоспу «Коктебель»

Кримської області М.О.Бринцева. Двічі Герої Соціалістичної Праці обиралися до Верхо-

вної Ради УРСР, серед них: ланкова колгоспу ім. Ілліча О.К.Диптан, ланкова колгоспу ім.

Леніна Мукачівського району Закарпатської області Г.М.Ладані, завфермою колгоспу

ім. Леніна Лебединського району Сумської області М.Х.Савченко та ін. Як правило, у

виборців не виникало особливих претензій і до тих, хто обирався до місцевих Рад.

Свого часу В.Ленін присвятив чимало гнівних слів буржуазії, що вона, мовляв,

заради збереження свого панування обманює, розбещує, підкупає робітників, ство-

рює «робітничу аристократію»

. Виявилося, однак, що радянській партійній бюрокра-

тії вдалося в цьому перевершити попередній пануючий клас, створивши не тільки

робітничу, а й селянську «аристократію». До неї, зокрема, можна зарахувати депу-

татів Верховної Ради СРСР, республіканської Верховної Ради. Більшість із них були й

делегатами партійних з’їздів, членами різних виборних органів, ставали лауреатами

державних премій, нагороджувалися орденами і медалями, мали доход, що в декілька

разів перевищував платню звичайних робітників, селян, службовців. Вони потрапляли

до правлячого класу.

Можна, мабуть, зрозуміти депутата Верховної Ради СРСР декількох скликань

відомого кукурудзовода із Закарпаття Ю.Ю.Пітру, який, порівнюючи привілеї депутатів

тих часів і нинішніх, зауважує, що раніше в нього не було ні персональної машини,

ні помічників, ні високої депутатської зарплати. Йому, за його словами, тільки при-

силали щомісяця поштою 100 крб, і ці гроші призначалися для робочих поїздок і на

різні канцелярські витрати

. Однак за радянських часів заробітна плата відігравала

не головну роль в ієрархічній структурі суспільства. Більше значення мало передусім

наближення людини до влади і до розподілу натуральних благ, що були недоступними

для більшості населення. Хоча М.Хрущов дещо й обмежив привілеї номенклатури, але

депутати продовжували одержувати разом зі своїми мандатами низку номенклатур-

них привілеїв, зокрема можливість користуватися спецмагазинами, спецсанаторіями,

спецлікарнями тощо. За словами М.Восленського, вони переселялись у спецкраїну

«Номеклатурію»

Ще меншу роль у політичному житті країни відігравали депутати місцевих Рад.

Єдиною сферою, де вони могли використати повноваження, було виконання наказів

466

Розділ 20

виборців. Передусім тих, що збігалися з планами соціально-економічного розвитку

регіону. Були в ціні ті депутати, які вміли лобіювати інтереси виборців свого округу.

Якщо керівництво поблажливо ставилося до депутата, якщо останній не порушував

неписані правила депутатської етики, то таку допомогу він отримував і мав змогу

звітувати виборцям про виконання їхніх наказів. А потім претендувати на нову депу-

татську каденцію в цій раді або обиратися до ради більш високого рівня. Тож народні

обранці дуже залежали від працівників партійного і радянського апаратів.

Однак у зв’язку демократичними процесами, започаткованими ХХ–ХХІІ з’їздами

КПРС, роль представницьких органів влади дещо підвищується, принаймні формаль-

но. У серпні 1956 р. президія Верховної Ради України прийняла указ про скорочення

строків між скликанням сесій міських, районних селищних і сільських рад депутатів

трудящих. У січні 1957 р. ЦК КПРС прийняв постанову «Про поліпшення діяльності

Рад депутатів трудящих і зміцнення їх зв’язків з масами», наполягаючи на необхідності

збільшення представництва в радах робітників і колгоспників, безпосередньо зайня-

тих на виробництві, ретельнішому відборі кандидатів у депутати. У жовтні 1959 р.

Верховна Рада СРСР прийняла закон про порядок відкликання депутатів Верховної

Ради СРСР, який визначив порядок відкликання депутатів, що не виправдали довіри

виборців або здійснили вчинки, які ганьблять звання депутата. Рішення за відкли-

кання депутата приймалося на зборах виборців відкритим голосуванням. Депутат

уважався відкликаним, якщо за його відкликання проголосувало понад половини ви-

борців відповідного округу. Закон про порядок відкликання депутатів був ухвалений

і Верховною Радою УРСР. Закони дозволяли населенню здійснювати певний контроль

за діяльністю депутатів і в необхідних випадках відкликати їх достроково. Проте за

15 років дії вказаних законів було відкликано лише декілька депутатів місцевих рад

і жодного депутата Верховної Ради України.

Відповідно до постанови ЦК КПРС від 22 січня 1957 р. «Про поліпшення діяль-

ності Рад депутатів трудящих і зміцнення їх зв’язків з масами» були вжиті заходи щодо

розширення прав місцевих Рад у питаннях планування господарства області, міста,

району, виробництва й розподілу продукції підприємств місцевої та кооперативної

промисловості, організації житлового, культурно-побутового і шляхового будівництва

тощо. Більш тісними стали зв’язки місцевих рад з населенням.

Подальше підвищення ролі представницьких органів влади в СРСР відбулося

у зв’язку з проголошенням курсу на побудову комуністичного суспільства й переда-

чу низки функцій державних установ громадському самоврядуванню. Було висунуте

завдання перетворити ради депутатів трудящих на органи громадського самовряду-

вання. У Програмі КПРС було сказано про те, що ради дедалі більше виступатимуть

«як громадські організації при широкій і безпосередній участі в їх діяльності»

. Се-

ред основних шляхів досягнення цієї мети в Програмі КПРС зазначалися такі: вдо-

сконалення форм народного представництва й розвиток демократичних принципів

радянської виборчої системи; широке й усебічне обговорення на зборах і у пресі

особистих і ділових якостей кандидатів; оновлення на кожних виборах не менше од-

нієї третини складу депутатів рад; регулярна звітність рад та їхніх депутатів перед

виборцями; право на дострокове відкликання депутатів, які не виправдали довіри;

гласність, вільне й усебічне обговорення на сесіях рад найважливіших питань держав-

ного управління, господарського та культурного будівництва; регулярна звітність ви-

467

Розділ 20

конавчих органів на сесіях рад; систематичне обговорення радами запитів депутатів;

розширення прав місцевих рад депутатів трудящих. У зв’язку з підвищенням ролі рад

висувалися нові вимоги щодо стилю роботи працівників місцевого самоврядування.

«Радянський апарат, – заявляв М.Хрущов на ХХІІ з’їзді КПРС, – мусить бути простим,

кваліфікованим, діловим і оперативним, без будь-яких проявів бюрократизму, фор-

малізму й тяганини»

. Цікаво, що слова, сказані в далеку вже від нас епоху, здаються

надзвичайно актуальними й сьогодні, в умовах демократичного суспільства.

Пожвавили свою роботу постійні комісії, в яких, на думку партійного керів-

ництва країни, мала пройти школу управління державою величезна армія активу

робітників, колгоспників і службовців. У 1957 р. в Україні в роботі постійних комісій

місцевих рад брало участь близько 250 тис. депутатів і 460 тис. активістів. Протягом

березня-червня 1957 р. вони підготували і внесли на розгляд сесій понад 31 тис.

пропозицій, спрямованих на виконання народногосподарських планів, культурне

будівництво, побутове обслуговування населення тощо

. Ширше розгорнули свою

діяльність постійні комісії Верховної Ради УРСР.

Часткове обмеження влади партапарату та свавілля різних бюрократичних

структур уявлялися як довгоочікувана готовність держави на співробітництво з на-

родом, її бажання спертися на соціальну творчість людей. Одним з результатів і про-

явів десталінізації та демократизації суспільства й стало швидке зростання кількості

самодіяльних формувань, яких наприкінці 1950-х рр. було декілька десятків тисяч,

кількість їхніх членів рахувалася на мільйони. Відсторонюючи громадян від реального

управління державою, партійні й радянські органи водночас ініціювали створення но-

вих самодіяльних формувань, що були підпорядковані вищим місцевим радам. Адже

специфічною рисою радянської демократії була орієнтація на суто кількісні формальні

показники залучення до системи рад якомога більшої кількості активістів. Чим більше

було активістів, тим більше, як уважалося, було демократії й політичного прогресу

на шляху до комунізму. При цьому низьку ефективність роботи такого активу не за-

вжди брали до уваги. З метою залучення населення до діяльності рад було вжито

низку заходів щодо створення численних громадських організацій і самодіяльних

формувань. У 1961 р. у республіці вели роботу понад 30 тис. товариських судів, понад

27 тис. народних дружин, тисячі батьківських комітетів тощо

. Серед громадських

самодіяльних організацій найактивніше діяли вуличні, квартальні й будинкові комі-

тети. Вони залучали населення до трудової участі в роботі благоустрою й озеленення

вулиць і дворів, доглядали за дотриманням мешканцями будинків санітарних норм,

організовували допомогу одиноким людям похилого віку і навіть виступали у ролі

організаторів змагання за присвоєння будинку почесного звання «Будинок комуніс-

тичного побуту», вулиці – «Краща вулиця міста» (району, села), « Село зразкового по-

рядку та високої культури» тощо. Плідну роботу проводили комісії сприяння торгівлі.

Вони виступали організаторами контролю громадськості за діяльністю підприємств

торгівлі й громадського харчування. Місцеві ради та їхні виконкоми спиралися на ці

самодіяльні формування, за їхньою допомогою залучали велику кількість людей до

вирішення багатьох соціальних питань.

Нехай далеко не кожна людина, що значилась у списках, активно працювала.

Значна частина з них була лише «баластом», як тоді прийнято було говорити. Але вже

сам факт, що чверть дорослого населення республіки була зарахована до того чи ін-

468

Розділ 20

шого самодіяльного формування, свідчить про певні тенденції соціально-політичного

життя в країні.

Дещо пожвавили свою роботу профспілки, чисельність членів яких зросла з

4,8 млн у 1948 р. до 9 млн осіб у 1958 р.

У грудні 1957 р. ЦК КПРС визначив напря-

ми перебудови діяльності профспілок. У липні 1958 р. Рада Міністрів СРСР і президія

ВЦРПС затвердили положення про постійно діючі виробничі наради на промислових

підприємствах і будовах, у радгоспах, МТС і РТС. Того ж місяця з’явився указ президії

Верховної Ради СРСР «Про права фабричного, заводського місцевого комітету про-

фесійної спілки», який дещо розширив можливості організації. У 1958 р. на підпри-

ємствах, будовах, транспорті, у радгоспах і РТС діяло 18 тис. таких нарад

Інша громадська організація – комсомол – об’єднувала молодь і працювала

з підростаючим поколінням. В Україні від 1953 до 1962 р. кількість членів цієї ор-

ганізації зросла з 2,5 до 3,3 млн осіб

. ЛКСМУ керував також роботою піонерської

організації. Він виступав головним резервуаром, з якого поповнювала свої лави Ко-

муністична партія, а комсомольські діячі – компартійну номенклатуру, працівників

владних установ.

Отже, формально проводилась лінія на підвищення в суспільному житті ролі

рад усіх рівнів, громадських організацій і самодіяльних формувань. Проте на ділі, як

і раніше, у кожній важливій справі все вирішувала не громадськість, навіть не пред-

ставницькі органи влади, а апарат, передусім апарат партійних органів. Усім народним

обранцям залишалося лише формально ухвалювати будь-які їхні рішення, а найдо-

стойнішим – ще прикрашати собою президії різних урочистих зборів і форумів. Усі

реформаторські зусилля М.Хрущова не могли змінити природу радянської системи.

Та він до цього й не прагнув.

4. Організація управління економікою

Здобувши повну підтримку в партії й суспільстві, М.Хрущов ініціює низ-

ку реформ в управлінні промисловістю, сільським господарством і бу-

дівництвом. Зазначені перетворення характеризувалися в народному господарстві

спробами переходу від виключно адміністративних до економічних методів управ-

ління, від примусу до врахування матеріальних інтересів працівників, від жорсткої

централізації по галузях до територіальної організації господарського життя. У соці-

альній сфері було чимало зроблено для поліпшення народного добробуту: відбулося

впорядкування системи й збільшення оплати праці, зниження податків, докорінне

покращання пенсійної системи, особливо щодо колгоспників, скорочення робочого

тижня, зростання виробництва товарів широкого вжитку й покращання побутового

обслуговування. Широко розгорнулося будівництво житлових будинків (які пізніше

назвуть «хрущовками») з малогабаритними, але окремими сімейними квартирами.

(До цього більшість людей мешкала у так званих комуналках або навіть у бараках.)

Принципово змінилося життя колгоспників: підвищилися закупівельні ціни на сіль-

ськогосподарську продукцію, зросли доходи колгоспів, колгоспники стали отримува-

ти паспорти, перестали бути фактичними колгоспним кріпаками. Адже за часів Сталіна

469

Розділ 20

колгоспник не мав права покинути колгосп, якщо начальство не давало на те згоди

(а згоду давали у виняткових випадках).

Значні зміни відбувалися в організації управління народногосподарським комп-

лексом СРСР. Їхня потреба зумовлювалася наявністю багатьох негативних явищ, що

були притаманні органам управління часів сталінщини: бюрократизм, тяганина, під-

міна живого, оперативного керівництва підготовкою численних директив, довідок,

циркулярів, громіздкістю державного апарату.

Пошуки здійснювалися за різними напрямами, але вектор їх був один – відмова

від зайвої централізації, розширення господарської самостійності, використання ціни,

прибутку, кредиту, перехід на госпдоговірні відносини між підприємствами тощо. Усі

зазначені й інші питання обговорювалися на економічних дискусіях, які розпочалися в

середині 1950-х рр. Вони сприяли певним чином формуванню в управлінських кадрів

економічного мислення й готували громадську думку до наступних змін.

До середини 1950-х рр. управління економікою майже цілковито зосереджува-

лося в Москві. Більшістю найважливіших галузей промисловості республіки – вугіль-

ною, металургійною, машинобудівною, енергетичною та ін. – керували союзні мініс-

терства. Тому реформування управління економікою розпочалося з розширення еко-

номічних прав й компетенцій союзних республік, зокрема України. Ще у квітні 1953 р.

президія Верховної Ради СРСР прийняла рішення про зменшення кількості союзних

(з 30 до 20) і союзно-республіканських (з 21 до 13) міністерств. Хоча наступного року

їхня кількість знову зросла, однак сталися перші відчутні зміни на користь республік,

оскільки деякі союзні міністерства набули союзно-республіканського статусу.

У 1955 р. спеціальною постановою Ради Міністрів СРСР союзні республіки діс-

тали права: самостійно затверджувати плани виробництва і розподілу всіх видів про-

дукції, що вироблялася підприємствами республіканських міністерств й промислової

кооперації; затверджувати титульні списки капітального будівництва по підприєм-

ствах республіканських міністерств незалежно від кошторисної вартості будівництва;

передбачати для республіканських міністерств і відомств завдання по росту продук-

тивності праці, чисельності працівників, фонду заробітної плати. Ради міністрів союз-

них республік отримали право розпорядження 50% будівельних матеріалів і деяких

промислових товарів широкого вжитку, вироблених поза квартальним планом під-

приємствами загальносоюзного і республіканського підпорядкування.

Для забезпечення реальної дії прав союзних республік у галузі управління про-

мисловістю у підпорядкування республіки перейшло багато підприємств вугільної,

нафтової, металургійної, лісової, харчової, м’ясної й молочної, легкої й текстильної

промисловості, промисловості будівельних матеріалів, а також зв’язку й автомобіль-

ного транспорту. Від 1953 до 1956 р. близько 10 тис. підприємств та установ були

передані в підпорядкування Української РСР, що збільшило частку республіканської

промисловості з 36 до 76%. У травні 1956 р. ліквідовано міністерство юстиції СРСР.

Його функції були передані союзним республікам. Значно розширилися законодавчі

права України: в її відання перейшли питання обласного й крайового адміністративно-

територіального устрою, затвердження Цивільного та Кримінального кодексів. Шир-

шими стали права республік у вирішенні бюджетних питань, у галузі роздрібної тор-

гівлі тощо. У 1957–1963 рр. частка промисловості УРСР, що знаходилась у прямому

470

Розділ 20

підпорядкуванні союзних міністерств, коливалась у межах 2,9-3,8%. Уся інша про-

мисловість республіки була підпорядкована Раді Міністрів УРСР.

Законом про бюджетні права Союзу СРСР і союзних республік (1959 р.) союзним

республікам були надані ширші повноваження у вирішенні фінансово-бюджетних пи-

тань. Згідно з чинним на той час законодавством, Верховна Рада СРСР затверджувала

бюджети союзних республік по двох частинах – по республіканському й місцевим

бюджетах, що суттєво обмежувало можливості республік у перерозподілі коштів між

республіканським і місцевими бюджетами, а також фінансування окремих програм.

Відповідно до нового Закону бюджетний устрій союзних республік встановлювався

ними самостійно з дотриманням положень загальносоюзного законодавства.

Значно розширилися джерела прибуткової частини бюджетів союзних респу-

блік. До їхніх бюджетів поступали відрахування від прибутку й інших надходжень від

підприємств і господарських організацій республіканського і місцевого підпорядку-

вання, внаслідок чого питома вага бюджетів союзних республік у загальносоюзному

бюджеті зросла з 19% у 1953 р. до 49% у 1959 р.

Водночас у середині 1950-х рр. почалося скорочення чисельності управлінсько-

го апарату, ліквідація численних непотрібних підрозділів у міністерствах і відомствах,

об’єднання дрібних господарських організацій. Загалом в Україні було ліквідовано

4867 структурних підрозділів, організацій та установ, скорочено 90 тис. посад. Однак,

на думку М.Хрущова, зберігалася головна причина незадовільної роботи державного

управління – надмірна централізація діяльності, необхідність вирішення достатньо

простих питань на рівні міністерств і відомств. Тому, як виявилося, просте скорочення

апарату не дало бажаних результатів.

У лютому 1957 р. робиться чергова спроба децентралізації управління про-

мисловістю. Цього разу – шляхом ліквідації міністерств, переходу від галузевого до

територіального принципу управління промисловістю і будівництвом. Як уважалося,

галузевий принцип управління зумовлював наявність відомчих бар’єрів між підприєм-

ствами різних міністерств, стримував розвиток спеціалізації й кооперування виробни-

цтва, породжував нераціональні перевезення та значні зустрічні вантажопотоки. Так,

завод «Азовкабель» з м. Осипенко Запорізької області одержував литво з Астрахані

та Кольчугіна, а розміщений по сусідству механічний завод виробляв таке ж саме

литво на вивіз. Київському заводу «Укркабель» для відправки кабелю були потрібні

дерев’яні котушки, які з успіхом могли б виготовляти деревообробні підприємства

Києва, але через відомчі бар’єри ці котушки завозилися з Іванівської області

. На

думку М.Хрущова, подібні вади можна було усунути, якщо передати важелі управлін-

ня на місця, надати місцевим органам управління більше прав і компетенцій у сфері

управління економікою. Така лінія повністю відповідала курсу ХХ і ХХІІ з’їздів партії

на розвиток демократичних засад у радянському суспільстві. Крім того, очевидно,

мали на увазі й політичну мету – нанесення удару по московській бюрократії, якій

М.Хрущов не вірив і яку вважав ворожою до себе

Згідно із Законом СРСР «Про дальше вдосконалення організації управління про-

мисловістю і виробництвом» (1957 р.), були ліквідовані всі промислові міністерства.

В СРСР залишилося 6 загальносоюзних і 9 союзно-республіканських міністерств, в

Українській РСР – лише 8 союзно-республіканських міністерств (вищої і середньої

спеціальної освіти, закордонних справ, зв’язку, культури, оборони, охорони здоров’я,