Аркуша О.Г., Бородін Є.І., Віднянський С.В., Гай-Нижник П.П. та ін. Нариси історії державної служби в Україні

Подождите немного. Документ загружается.

Політико-

адміністративна

система управління

у повоєнний час

(1946–1955 рр.)

Розділ 19.

432

Розділ 19

433

Розділ 19

1. Структура органів партійно-

радянської влади

ерехід до мирного життя позначився для

України суттєвими змінами в адміністративно-

територіальному устрої. Унаслідок приєднан-

ня Західної України українські землі вперше за багато століть

опинилися у складі однієї держави. У лютому 1947 р. був під-

писаний радянсько-румунський договір, за яким визнавалися

кордони УРСР у рамках 1940 р. У 1951 р. Україна поступилася

Польщі Устрицьким районом Дрогобицької області, натомість до

Львівської області увійшли землі довкола м. Кристополя (Черво-

нограда). Так була остаточно закріплена конфігурація західних

кордонів республіки.

Важливою подією стала передача Кримської області зі скла-

ду РРФСР до Української РСР на підставі указу президії Верховної

Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. Підпорядкування Кримської об-

ласті УРСР було приурочене до 300-річчя «возз’єднання» України з

Росією та пояснювалося територіальною близькістю, тісними еко-

номічними, господарськими й історико-культурними зв’язками

України і Криму, а також спроможністю України відбудувати еко-

номічно ослаблену за роки війни Кримську область.

Із закінченням війни постали проблеми, зумовлені трудно-

щами і масштабністю завдань відродження та розвитку народного

господарства, складною зовнішньополітичною ситуацією. Це ви-

магало якнайшвидшого пристосування до потреб часу всієї струк-

тури управління – як центральних, так і місцевих органів влади.

Навесні 1946 р. в СРСР було скасовано воєнний стан і ор-

гани воєнного командування, які виконували функції державної

влади й управління. Формально найвищим органом влади згідно

з положеннями Конституції залишалася Верховна Рада СРСР. Коло

повноважень вищого законодавчого органу фактично обмежува-

лося внесенням змін до Конституції, утвердженням державних

народно-господарчих планів і бюджету, а також указів президії

Верховної Ради. Остання, будучи постійно діючим органом дер-

434

Розділ 19

жавної влади, опікувалася ширшим спектром питань: структурою та повноваженнями

центральних органів управління, утворенням міністерств і відомств, призначенням і

зміщенням міністрів та інших посадових осіб. У лютому 1947 р. їй було надано пра-

во денонсування міжнародних угод, встановлення дипломатичних рангів, почесних,

військових та інших спеціальних звань СРСР. Головами президії Верховної Ради СРСР

обиралися М.М.Шверник (1946–1953) і К.Є.Ворошилов (1953–1960).

Вищим органом влади в радянській Україні була Верховна Рада УРСР. Обрання її

складу відбулося 9 лютого 1947 р. Вибори мали формальний характер, оскільки про-

водились, як і раніше, на безальтернативній основі, коли на одне депутатське місце

балотувався лише один кандидат, попередньо пройшовши узгодження в партійних

інстанціях.

Необхідність налагодження ефективної роботи державного управління під-

штовхнула реорганізацію центральних виконавчих органів влади. 15 березня 1946 р.

Верховна Рада СРСР ухвалила закон про перетворення Ради Народних Комісарів (РНК)

СРСР, раднаркомів союзних республік на відповідні Ради Міністрів, а наркоматів – у

міністерства. Головою Ради Міністрів СРСР у черговий раз став Й.Сталін, який одно-

часно обійняв посаду міністра Збройних Сил СРСР. До повноважень Ради Міністрів

СРСР належало право визначати і затверджувати структуру центральних міністерств

СРСР, загальну кількість адміністративно-управлінського персоналу, фонд заробітної

плати і схеми посадових окладів, призупиняти дію постанов республіканських урядів,

скасовувати накази та розпорядження міністрів

25 березня 1946 р. Верховною Радою УРСР було затверджено указ президії

Верховної Ради УРСР про створення замість РНК УРСР Ради Міністрів УРСР. До скла-

ду останньої ввійшли: голова Ради Міністрів, 7 його заступників, 26 міністрів, голо-

ва Держплану, Комітету в справах мистецтв, Комітету в справах культурно-освітніх

установ і Управління вищої школи

. Рада Міністрів УРСР ухвалювала структуру, склад

адміністративно-управлінського персоналу республіканських міністерств, відомств

і місцевих органів державного управління з урахуванням встановлених союзними

органами влади кількості державних службовців, фонду зарплати і схем посадових

окладів

Основу управління різними сферами суспільного життя, зокрема народним гос-

подарством країни, складала система галузевих органів – міністерств. Одноосібне

керівництво ввіреними галузями здійснювали міністри. Значна частина підприємств

та установ на території УРСР у найважливіших галузях народного господарства, що

належали до компетенції СРСР, знаходилися у прямому підпорядкуванні тридцяти

загальносоюзних міністерств. Міністерства УРСР за ступенем централізації управлін-

ня розподілялися на союзно-республіканські та республіканські. При цьому союзно-

республіканські міністерства одночасно підпорядковувалися відповідним союзно-

республіканським міністерствам СРСР і Раді Міністрів УРСР, здійснюючи безпосереднє

керівництво підприємствами республіки (крім тих, що за окремим списком напряму

підпорядковувалися центральним союзно-республіканськими міністерствам). Респу-

бліканські міністерства УРСР управляли галузями, що знаходилися у безпосередньому

віданні республіки.

Пошуки оптимальної організації управління в умовах мирного часу супрово-

джувалися реформуванням системи державних органів виконавчої влади. Це знайшло

435

Розділ 19

відображення у територіальному поділі окремих наркоматів і міністерств, галузевому

розукрупненні наркоматів і міністерств. На лютий 1947 р. в СРСР налічувалося 36 за-

гальносоюзних і 22 союзно-республіканських міністерств

. Разом із тим реформа не

сприяла розширенню управлінських повноважень міністерств УРСР, бо мала, по суті,

протилежні цілі. Передбачалося зосередити всі важелі управління найважливішими

галузями народного господарства республік у центральному апараті державної ви-

конавчої влади, а також посилити вертикаль управління народним господарством. На-

віть з приводу затвердження посадових окладів для працівників одного з міністерств

Рада Міністрів УРСР була вимушена звертатися до центрального уряду СРСР

Про посилення централізації управління народним господарством УРСР пе-

реконливо свідчить співвідношення союзних і республіканських міністерств. Взяти

хоча б показники 1950 р., коли в Українській РСР діяли 20 союзно-республіканських

і лише 8 республіканських міністерств

. За даними 1953 р., виробники республікан-

ського підпорядкування давали лише 31% промислової продукції, решту виробляли

підприємства союзного значення. Негативно позначилося на ефективності управління

народним господарством УРСР і те, що керівні республіканські органи були відірва-

ні від більшості підприємств, розташованих на території України, які знаходились у

союзному підпорядкуванні. Отже, утворилася громіздка, багатоступенева структура

управління зі складною системою звітності та значно завищеною кількістю державних

службовців

Роздрібнення міністерств не покращило й саму систему управління промисло-

вим комплексом країни. Цьому заважала наявність зайвих ланок у керівництві, велика

кількість структурних підрозділів (наприклад, у Міністерстві торгівлі СРСР – 369, Мі-

ністерстві електростанцій СРСР – 366); інколи у відділах і секторах начальників було

більше, ніж безпосередніх виконавців

. У процесі реформування державного управ-

ління 1946–1947 рр. виникли непередбачені додаткові проблеми: порушувалися ви-

робничі зв’язки між підприємствами, які раніше були складовими одного міністерства,

створювалися нові бюрократичні структури. Як наслідок – уже в 1948 р. територіальне

розукрупнення міністерств було визнане невдалим, а згодом і весь реформаційний

процес змінився на протилежний.

І надалі тривали безперервні процеси то з ліквідації, то з нового створення

союзних і союзно-республіканських міністерств. Якщо у березні 1949 р. їхня кількість

зменшилася до 28 загальносоюзних і 20 союзно-республіканських, то вже у черв-

ні 1951 р. збільшилася до 30 і 31 відповідно

. Постійні перебудови, супроводжувані

частими посадовими переміщеннями кадрів, негативно позначалися на діяльності

міністерств, призводили до нестабільності та перебоїв у роботі.

Смерть Сталіна у березні 1953 р. спричинила боротьбу за владу в середовищі

його найближчого оточення. Бажання основних претендентів зосередити всі важелі

управління у невеликій кількості міністерств і відомств було втілене законом «Про

перетворення міністерств СРСР» від 15 березня 1953 р. У квітні 1953 р. президія Вер-

ховної Ради СРСР ухвалила рішення про зменшення кількості союзних (з 30 до 20) і

союзно-республіканських (з 21 до 13) міністерств

Унаслідок перерозподілу повноважень і реформ в органах державного управ-

ління СРСР Л.Берія очолив міністерство внутрішніх справ (МВС), яке було об’єднане

з міністерством державної безпеки (МДБ). Кадрова політика новопризначеного міні-

436

Розділ 19

стра вирізнялась двома особливостями. По-перше, за три місяці на посаді міністра

він повернув багатьох своїх колишніх співробітників, організаторів і виконавців ре-

пресій кінця 1930-х рр. Берія спробував відновити колишню структуру міністерства і

мінімізувати партійний вплив на МВС. Це серйозно занепокоїло партійно-радянську

номенклатуру. По-друге, остання негативно сприйняла його спроби підвищити питому

вагу представників «корінної національності» в органах МВС союзних республік

Не випадково на цьому його ініціативи припинилися – Л.Берія був заарештований і

розстріляний.

Розправа над Берія спричинила нову реорганізацію апарату МВС. Було ліквідо-

вано Особливу нараду при МВС, відновлено порядок розслідування і судового роз-

гляду справ, ужито заходів для оновлення керівного складу міністерства. У 1954 р.

було сформовано союзно-республіканський Комітет державної безпеки (КДБ).

Після затвердження М.Хрущова першим секретарем ЦК КПРС на вересневому

(1953 р.) Пленумі ЦК було взято курс на посилення партійного впливу і контролю за

діяльністю органів державної влади, зокрема правоохоронних структур. На хвилі бо-

ротьби за владу з головою Ради Міністрів СРСР Г.Маленковим розгорнулася партійна

критика діяльності уряду. Так, проблеми організаційної побудови апарату управління

справедливо викривались у січневій (1954 р.) постанові ЦК КПРС «Про серйозні не-

доліки в роботі партійного і державного апарату». Зазначалися такі вади у структурі

державного управління: розосередженість управління, що призводило до тяганини,

бюрократизму та безвідповідальності адміністративно-управлінського персоналу; по-

рушення оптимального співвідношення між керівним складом і виконавцями, внаслі-

док чого на 3-4 працівників припадав один начальник; наявність зайвих проміжних

ланок між міністерствами і підвладними органами й підприємствами, що негативно

впливало на своєчасне вирішення питань; відрив окремих ланок управління від ви-

робництва. З метою усунення недоліків Рада Міністрів СРСР ухвалила рішення про

наближення окремих міністерств до виробництва. В Українській РСР, наприклад, були

створені Міністерство чорної металургії (м. Дніпропетровськ) і Міністерство вугільної

промисловості (м. Сталіно)

Ужиті заходи раціоналізували управління виробництвом, але домінування по-

літичних причин у реформуванні галузевого апарату управління в 1953–1954 рр. при-

звело до нових проблем. Насамперед – до неспроможності оперативного вирішення

питань через надмірне укрупнення органів управління. Крім того, гостро критику-

валася практика надсилання великої кількості паперів другорядного характеру до

структур Ради Міністрів УРСР, тоді як вони стосувалися здебільшого місцевих органів

виконавчої влади. Тому вже наприкінці 1953 р. розпочався зворотний процес роз-

дрібнення міністерств. Майже всі ліквідовані раніше промислові міністерства були

відновлені

Одночасно з реорганізацією міністерств і відомств новий партійний лідер

М.Хрущов взяв курс на усунення очевидних недоліків у системі управління шляхом

її реформування за такими напрямками: підвищення ролі та розширення прав со-

юзних республік; надання більшої самостійності керівникам підприємств у прийнятті

рішень; скорочення і спрощення управлінського апарату; мінімізація звітності для

вищих інстанцій тощо. У 1954 р. в 46 міністерствах і відомствах було припинено дію

200 головних управлінь і відділів, 147 трестів, 93 місцевих управлінь, близько 10 тис.

437

Розділ 19

інших дрібних структурних підрозділів. Ліквідація непотрібних структурних підрозді-

лів давала можливість заощадити витрати на їх утримання. Хрестоматійний приклад:

у 1955 р. на підприємствах, у міністерствах і відомствах УРСР було скорочено понад

61 тис. посад адміністративно-управлінського апарату, що дало можливість лише по

фонду заробітної плати заощадити близько 430 млн руб.

Важливим напрямом реформ у державному управлінні було розширення управ-

лінських прав союзних республік. У промисловості СРСР такі тенденції позначилися

на перетворенні загальносоюзних на союзно-республіканські міністерства, внаслідок

чого частка підприємств республіканського і місцевого підпорядкування збільшилася

з 33% у 1950 р. до 47% у 1955 р.

За 1954–1956 рр. у відання союзних республік було

передано 15 тис. підприємств різних галузей народного господарства

. Аналогічний

перерозподіл повноважень між центром і республіками відбувся в аграрному секторі,

де, попри збереження у Міністерства сільського господарства СРСР права планування

та фінансування сільського господарства країни, республіканські і місцеві органи діс-

тали право на безпосереднє керівництво колгоспами і радгоспами. Значна частина

культурних закладів передавалася в підпорядкування республіканських міністерств

культури

Поновлювався звичайний порядок діяльності судових органів. Правосуддя у

республіці здійснювали Верховний Суд із судовою колегією з кримінальних справ,

обласні і народні суди. Обласні суди були створені на перших сесіях обласних рад

депутатів трудящих наприкінці 1947 – на початку 1948 р. у складі голови, заступника

голови, членів суду і народних засідателів, а також включали судові колегії у кримі-

нальних і цивільних справах. До їхньої компетенції належали: кримінальні справи

про особливо небезпечні злочини проти державного управління, справи щодо роз-

крадання соціалістичної власності, особливо тяжкі службові та господарські злочини,

важливі цивільні справи, що вилучалися з підсудності народного суду, апеляції щодо

рішень та ухвал народних судів

. Переважну більшість судових справ розглядали на-

родні суди республіки, які обиралися безпосередньо громадянами району. Це мало

наблизити народний суд до мас, посилити довіру громадян до нього, підвищити його

відповідальність. Натомість вибори суддів і народних засідателів, які відбулися 30 січ-

ня 1949 р., носили формальний характер

. У 1948 р. скасовувався колишній порядок

дисциплінарних стягнень на суддів за допущення хиб у їхній роботі. Якщо раніше це

право мали міністр, голови облюстів, обласних і крайових судів, то за новим поряд-

ком – спеціальні колегії з дисциплінарних справ при судах (починаючи з обласних),

воєнних трибуналах округів і флотів, які складалися з членів відповідних судів

З початком відбудов народного господарства було законодавчо оформлено ді-

яльність місцевих рад депутатів трудящих замість ліквідованих органів воєнного ладу.

Вибори до місцевих рад відбулися лише 21 грудня 1947 р., причому виборча кампанія

проходила на безальтернативній основі, за рознарядками, спущеними згори

. У про-

цесі виборів обрано 18 002 місцеві ради, в тому числі 25 обласних, 13 окружних, 750

районних, 258 міських, 86 районних у містах, 16 405 сільських і 465 селищних. Загалом

до місцевих рад республіки було обрано 307 361 депутата

. На перших сесіях ради

обрали виконавчі комітети постійних депутатських комісій з різних питань соціально-

економічного та культурного життя, а також голів виконкомів.

438

Розділ 19

У 1948 р. постановою Ради Міністрів СРСР затверджувалися типові штати ви-

конавчих комітетів. Для міських рад депутатів трудящих міст районного підпоряд-

кування (15-20 тис. осіб) вони складалися з 14 осіб: голови, секретаря, бухгалтера,

рахівника, діловода-друкарки, діловода ЗАГС, агронома або зоотехніка, інспектора

з народної освіти, інспектора з охорони здоров’я, кур’єра-прибиральниці, зав. відді-

лом комунально-житлового господарства, інженера-техніка, інспектора, секретаря-

друкарки

Зміни в системі державного управління 1953 р. безпосередньо стосувалися й

державної влади на місцях, переважно в галузі народного господарства. Передусім

це було пов’язано з розширенням компетенції в управлінні колгоспами, передбаченої

рішенням вересневого пленуму ЦК КПРС 1953 р. Трохи згодом, у 1955 р., виконкоми

районних і міських рад дістали право затверджувати списки на будівництво об’єктів

місцевого підпорядкування коштовністю до 50 тис. руб. Ці заходи посилювали відпо-

відальність, розвивали ініціативу місцевих управлінців у реалізації державної госпо-

дарської політики

. Значно більше уваги центральні органи влади в республіці стали

приділяти зв’язкам депутатів з виборцями, зокрема їхній роботі у виборчих округах,

виконанню наказів виборців.

Директори підприємств, колгоспів, керівництво місцевих партійних і радян-

ських органів – тобто тих органів, що уособлювали собою місцеву владу, завжди става-

ли головним об’єктом критики з боку населення. У масовій свідомості в післявоєнний

період чітко сформувалася дворівнева структура влади – верховна та місцева. В усіх

своїх негараздах людина, як правило, звинувачувала ближнє «начальство», безпосе-

редніх виконавців волі партії. Тим більше що саме місцеве керівництво завжди було

в об’єктиві критики центральної влади.

2. Кадрова політика в системі державної служби

УРСР

В умовах післявоєнної відбудови народного господарства особливо

гостро постало питання кадрового забезпечення всіх ланок державно-

партійного керівництва. Проблема поглиблювалася значними втратами працівників

адміністративно-управлінського апарату під час війни. У той час, коли на 1 січня

1946 р. кількість службовців у галузі державної служби УРСР становила 517 763 (без

урахування МВС і МДБ), сумарна потреба в кадрах по всіх областях УРСР становила

685 981 осіб. Навіть з урахуванням перспективи підготовки у 1946 р. працівників

державних установ нестача кадрів була на рівні 64 492 особи

У 1946–1947 рр. процес заповнення посадовцями ділянок центральних і галу-

зевих органів влади ускладнювався у зв’язку з повоєнним реформуванням системи

державного управління, насамперед розукрупненням міністерств і, як наслідок, не-

впинним збільшенням номенклатурних посад. Ці прогалини у кадровому забезпечен-

ні міністерств намагалися закрити за допомогою доукомплектування керівними пра-

цівниками інших центральних галузевих виконавчих установ. Наприклад, 22 червня

1946 р. Рада Міністрів УРСР ухвалила передати частину спеціалістів і управлінців з

439

Розділ 19

колишнього наркомату радгоспів для роботи у міністерстві тваринництва і міністер-

стві землеробства УРСР

. Залучення молодих ініціативних працівників до управління

під час війни не могло остаточно розв’язати кадрову проблему, оскільки у ході їхнього

масового висування на керівну роботу нерідко потрапляли особи, що не мали ні до-

свіду керівництва, ні належної для виконання своїх обов’язків підготовки.

Потреба у кваліфікованих посадовцях змусила керівництво зосередити увагу

на їхньому якісному підборі та розстановці. Контроль за державними управлінцями

здійснювався через процедуру їхнього затвердження в партійних органах. Для вищих

посадовців вона полягала у поданні Радою Міністрів УРСР клопотання про затвер-

дження кандидатів на керівні посади перед ЦК КП(б)У. Наприклад, у червні 1946 р.

уряд республіки подав на затвердження ЦК КП(б)У повний склад колегії Міністерства

технічних культур УРСР на чолі з міністром Н.Кальченком

. Не всім щастило пройти

партійну перевірку. З липня 1946 р. до січня 1947 р. управління кадрів ЦК КП(б)У від-

хилило понад 100 таких подань обкомів КП(б)У та міністерств

Серйозні вади у кадровому забезпеченні як центральних, так і місцевих управ-

лінських органів виявили проведені у 1946 р. перевірки. ЦК ВКП(б) критикував ЦК

КП(б)У і міністерства УРСР у занадто поспішному висуванні кадрів, без належної про-

цедури перевірки, інколи навіть без їхнього затвердження в парторганізаціях. Конста-

тували, що деякі міністри здійснюють підбір працівників на підставі знайомств

Принциповими вимогами до професійних управлінців під час включення їх до

партійно-радянської номенклатури були: обов’язкове володіння теоретичними зна-

ннями та практичними навичками, їхнє застосування у руслі безумовного дотримання

директив вищих державно-партійних органів. Останньому положенню, а саме суворій

дисциплінованості, якнайкраще відповідали демобілізовані фронтовики, на яких у

перші повоєнні роки власне і була зроблена основна ставка для поповнення кадро-

вого резерву в органах різного рівня. Позачергово їх приймали до партії, створили

мережу республіканських і місцевих комісій для влаштування на роботу, надавали

керівні посади у народному господарстві і висували на компартійну роботу. В УРСР

у 1946 р. на високі керівні посади було призначено понад 2 тис. демобілізованих з

Радянської армії. Понад 40% номенклатури ЦК КП(б)У становили учасники війни

Серед висуванців на керівну партроботу в першому півріччі 1946 р. половина теж

були вчорашніми армійцями-комуністами

Поповнення управлінського апарату за рахунок демобілізованих фронтови-

ків привнесло у мирне життя зумовлену характерними рисами армійського побуту

особливість – звичку до командування і послуху, сувору дисципліну, безумовну силу

наказу. Ця традиція вписувалась у централізовану, тоталітарну модель управління

державою, а тому владою була не лише позитивно сприйнята і запозичена, а й роз-

винута.

Нестачу державних службовців частково породжувала й необхідність відновлен-

ня радянської політичної системи на щойно приєднаних територіях західних областей.

Силами центрального державного апарату управління і місцевих органів виконавчої

влади республіки передбачалося забезпечити цілковиту інтеграцію їх економічної

системи до господарського комплексу СРСР. Першочерговими завданнями визна-

валися проведення суцільної колективізації, а також посилення контролю партійно-

радянських працівників за всіма сферами життя місцевого населення. Тож заповни-

440

Розділ 19

ти дефіцит державних службовців в означених областях належало представникам

партійно-радянського апарату управління зі сходу УРСР та інших республік СРСР.

До середини 1946 р. зі східних регіонів СРСР були відряджені понад 86 тис.

партійних і радянських працівників, спеціалістів у різних галузях народного господар-

ства, освіти, культури та ін. Так, у 1946 р. вони обіймали 87,9% номенклатурних посад

в обкомах партії Західної України

. У складі обкомів, міськкомів і райкомів КП(б)У на

початок 1947 р. їхня кількість становила 32 617 осіб (51% від загальної кількості)

Посівши ключові посади в партійних і радянських органах західноукраїнського ре-

гіону, новоприбулі були чужинцями для його мешканців, у роботі керувалися лише

наказами згори, нехтуючи специфікою місцевого життя.

Перевага вихідців зі східних областей УРСР та інших регіонів СРСР над міс-

цевими кадрами виявилася й у представництві в радянських органах влади, серед

керівників підприємств

. Подібне становище спостерігалось, наприклад, у народній

освіті Львівщини. Так, з-поміж 36 завідувачів міських і районних відділів народної

освіти краю лише троє були місцевими, серед 39 працівників обласного відділу на-

родної освіти – лише один, а у Львівському міському відділі – жодного

З метою підвищення авторитету органів влади серед населення Західної Украї-

ни час від часу дії тамтешніх партійних осередків і радянських установ, особливо щодо

недостатньо широкого залучення місцевих кадрів до системи управління, піддавалися

критиці з боку центру. Вважалося, що місцеві жителі, обізнані на звичаях і традиці-

ях регіону, зможуть ефективніше впливати на населення, втілюючи у життя політику

партії. Як слушно зазначає В.Баран, такі заклики переважно мали формальний харак-

тер. Влада й надалі з недовірою ставилася до населення західних областей, надаючи

перевагу відрядженим з інших регіонів. Тому частка «місцевих» у керівних партійних

і державних органах залишалася вкрай низькою. У 1949 р. у складі парткомітетів за-

хідних областей загалом налічувалося лише 7,0% місцевих комуністів, у тому числі в

Чернівецькій області – 4, Дрогобицькій – 10, Тернопільській – 15, Станіславській – 16,

Ровенській – 18%

Узагальнена характеристика основних кадрових проблем на західноукраїнських

теренах була дана 26 травня 1953 р. на засіданні президії ЦК КПРС. Ішлося про те,

що майже всі керівні посади обіймали працівники немісцевого походження, а серед

директорів вузів Львова, де більшість дисциплін викладалася російською мовою, не

було жодного представника Західної України. Відзначалася безперспективність веден-

ня боротьби з українським підпіллям суто репресивними методами, засуджувалися

репресії щодо півмільйона осіб упродовж 1944–1952 рр. Унаслідок різкої критики на

адресу керівництва УРСР замість Л.Мельникова на посаду секретаря ЦК Компартії

України був рекомендований О.Кириченко

Намічена партією державна політика в Західній Україні здійснювалася за до-

помогою традиційних для тоталітарного режиму методів, шляхом адміністративно-

го примусу та репресій. Подібна практика «переконування» у перевазі радянської

політико-економічної системи викликала активний опір з боку населення. Нерідко

озброєні загони ОУН і УПА влаштовували напади на партробітників і радянських по-

садовців. Лише ціною великих зусиль і значних жертв Кремлю на початку 1950-х рр.

вдалося запровадити в регіоні радянську модель господарювання та управління.