Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених
Подождите немного. Документ загружается.
81
Таким чином, на основі аналізу пам’яток феодального права Київської Русі, Чеського та
Угорського королівств, зроблено висновок, що в Україні у період Київської Русі законодавче
регулювання інституту права власності випереджало чеське і угорське
Олексій Гуменюк ,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Постанова ЦВК РНК СРСР «Про основи авторського права»
від 30 січня 1925р.
(історико-правовий аналіз)
Події жовтневої революції 1917 року стали відправною точкою для початку докорінних
змін всіх сфер суспільного життя колишньої Російської імперії, до складу якої входила і Україна.
Таких змін зазнав і інститут авторського права.
Радянська ідеологія визнала пріоритет публічного, а не приватного права, включаючи і
сферу авторського
права. Такий підхід обумовив формування нової правової бази для регулювання
авторських відносин. Вагомим внеском у розвиток такої бази стала Постанова ЦВК РНК СРСР
«Про основи авторського права» від 30 січня 1925р. Розглянемо передумови виникнення
означеного нормативно-правового акту, а також зупинимось на основних його положеннях.
26 листопада 1918 року радянським урядом був прийнятий
спеціальний декрет, що
закріплював права та обов’язки авторів, а також встановлював правовий статус об’єктів
авторського права. Основним завданням зазначеного документу було закріплення принципу
«вільного розповсюдження твору», встановлення монопольного права держави на витвори
мистецтва та літератури і обмеження прав авторів в інтересах радянського суспільства. Вказаний
правовий акт остаточно нівелював
систему авторського права дореволюційної Росії.
30 січня 1925 року ЦВК РНК СРСР прийняли постанову «Про основи авторського права». І
хоча у вказаній постанові знайшли своє закріплення основні політико-правові принципи декрету
1918 р., вона певною мірою стала захищати права авторів. Так, за всіма авторами визнавалось
виключне право на створені ними твори до 25
років від моменту першого видання або першого
публічного виконання твору, у якості тимчасового заходу передбачалась можливість примусового
викупу авторського права на будь-який твір і тільки на підставі рішення уряду СРСР. Разом із тим
Основи авторського права 1925 р. містили досить широкий перелік випадків вільного
використання творів, що безумовно мало негативні наслідки
для авторів.
На підставі Постанови ЦВК РНК СРСР «Про основи авторського права» від 30 січня
1925р. у союзних республіках, включаючи і Україну, були прийняти відповідні нормативні акти.
Постанова «Про авторське право» від 1925 р. стала значним кроком у становленні та
розвитку радянського авторського права. Так, згодом, 16 травня 1928 року Постановою ЦВК РНК
СРСР були затверджені Основи авторського права, які базувалися на вищезазначеній постанові
1925 р. і досить значний період регулювали авторські відносини у колишньому СРСР.
Ілона Давидюк,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Джерела права романо-германської правової сім'ї
Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що Україна відноситься до романо-
германської правової сім’ї, і тому дана тема є важливою для розгляду.
У романо-германському праві термін «джерело права» є багатозначним. Ж. Л. Бержель
позначає цим терміном змістовні (сутнісні) та формальні джерела права. Змістовні (сутнісні)
джерела права – це творчі сили права, моральні, філософські, релігійні, політичні, соціальні та
ідеологічні принципи, які покладені
в основу правових норм і обумовлюють їх зміст. Формальні
джерела права – це способи формування правових норм, тобто прийоми та акти, за допомогою
яких правила стають складовою частиною позитивного права і набувають статусу норм права.
82
Для всіх правових систем романо-германської сім’ї загальними є такі джерела права:
нормативно-правові акти, правові звичаї, міжнародні договори, загальні принципи права, правова
доктрина, судова практика (судові прецеденти).
Нормативно-правові акти –найсуттєвіше впливають на розвиток цієї правової сім’ї на
сучасному етапі. Всім країнам романо-германської правової сім’ї відоме
поняття закону, що,
безперечно, є найважливішим джерелом серед нормативних актів, та поняття підзаконного акта,
який приймається виконавчою владою на виконання закону. Основу ієрархії джерел права
становить класична піраміда – конституція, закон і акт виконавчої влади.
У Франції є регламентарні акти, які згідно зі ст.37 Конституції Франції видаються
виконавчо-розпорядницькими органами в
особі уряду, міністрів, а також уповноважених органів з
питань, що не входять до сфери законодавства.
Країнам романо-германського права відоме поняття актів делегованого законодавства.
Деякі акти делегованого законодавства мають силу закону. В Італії актами делегованого є
законодавчі декрети, що видаються урядом згідно зі ст.76 Конституції в порядку здійснення
законодавчої функції, делегованої
йому парламентом, який визначає принципи та керівні критерії
такого делегування.
Особливе положення у системі джерел романо-германської правової сім’ї займає звичай. В
конкретних правових системах цієї сім’ї звичай як джерело права відіграють неоднакову роль. В
Іспанії ( особливо в Каталонії) звичай відіграє досить важливу практичну роль, і природно, що
в
цій країні йому надають великого значення. У Франції роль звичаю є досить незначною. У
правовій системі Німеччини звичаї як джерело права також майже зникають.
Правовий звичай існує на всіх етапах розвитку романо-германського права. Проте його
значення в Європі поступово зменшується. Певний вплив на процес історичної девальвації звичаїв
мала
компіляція величезної кількості звичаїв, що проводилася у європейських країнах у XV-XVII
ст. Компіляція полягала в систематизації здавна сформованих, досить різнорідних і суперечливих
звичаїв.
У романо-германській правовій сім’ї велике значення мають загальні принципи права. Їх
наділяють статусом первинних джерел права:
Існування принципів як у самому законі, так і поза законом.
Їх
формулювання і визнання судовою владою.
Панування загальних принципів над позитивним правом.
Загальний характер.
Владний характер, суворість і обов’язковість їх застосування.
Доктрина посідає важливе місце в системі джерел романо-германського права. Сьогодні
доктрина не визнається джерелом права у формально-юридичному значенні, а розглядається як
вторинне джерело, що фактично впливає на
право.
Ступінь впливу правових доктрин на правотворчість і правозастосування, як і форми його
прояву в різних країнах романо-германського права, не завжди є однаковими. У Франції досить
високо цінують доктрини, що стосуються суто прикладних, практичних аспектів права, тоді як у
Німеччині та Італії частіше віддають перевагу фундаментальним доктринам, доктринам
академічного, а
не прагматичного плану. Природно, що в ієрархії юридичних професій
найпочесніші позиції у Франції займають відомі судді, а в Німеччині та Італії першість належить
професорам права і науковцям. Німецькі й швейцарські правознавці віддають перевагу
постатейним коментарям, що існують і у Франції, але там вони призначені тільки для практиків.
Кращим інструментом французьких
юристів є курси або систематизовані підручники. Виняток
становить тільки кримінальне право через особливу роль закону в цій галузі права.
Щодо судової практики в романо-германській правовій сім’ї, то суди в належних йому
країнах досить активно впливають на норми права. Суди безпосередньо впливають на існування
норми права, коли заважають набранню її
чинності, визнають її нечинною або такою, що не
підлягає застосуванню. Непрямий вплив полягає в тому, що вищі судові інстанції контролюють
тлумачення норм права, здійснене звичайними судами під час розгляду конкретних справ.
Проте заборона обов’язкової сили прецеденту не свідчить про незначну роль судової
практики у правовій системі Франції. Роль судді
є основою в застосуванні закону, його
інтерпретації, заповненні існуючих прогалин, а також у його оновленні, оживленні чи
згладжуванні, тобто ігноруванні й протидії йому.
83
У німецькій правовій традиції рішенням судів відводиться більша роль, ніж у Франції. До
легітимних функцій німецького суду належить функція розвитку й удосконалення права, що
включає повноваження на правотворчу діяльність.
Правотворча роль судової практики офіційно визнається також в Іспанії, де ця практика,
що заснована на низці рішень Верховного суду Іспанії, формує так
звану загальну правову
доктрину (doctrina legal). Її порушення згідно з законом є однією з найважливіших підстав для
оскарження судових рішень до Верховного суду.
До країн, що офіційно визнають і законодавчо закріплюють прецедент як джерело права,
належить також Швейцарія. У статті 1 Цивільного кодексу цієї країни вказується на те, що в разі
відсутності норм,
які мають застосовуватись до справи, що розглядається в законодавчих актах,
суддя повинен вирішувати питання відповідно до існуючого звичаєвого права. А у разі відсутності
звичаю, - відповідно до правил, які він створив би, коли б був законодавцем. У процесі здійснення
такого роду діяльності суддя не повинен виходити за межі, встановлені визнаними правовими
доктринами
та нормами прецедентного права.
У романо-германській правовій сім’ї немає єдиного уявлення про джерела права і про їхнє
співвідношення між собою.
Проте, незважаючи на різноманітність підходів до визначення поняття «джерело права», в
романо-германській правовій сім’ї традиційно домінує формально юридичний підхід. Так,
нідерландські юристи визначають джерела права як
форми виразу позитивного права, які мають
значення обов’язкових засобів ознайомлення з чинним правом.
Оскільки право не стоїть на місці і розвивається разом із суспільством, з часом можуть
виникнути нові джерела права в романо-германській правовій сім’ї.
Володимир Кахнич,
Львівський національний університет
імені Івана Франка
Володимир Старосольський — відомий львівський
адвокат
Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що така особистість, як Володимир
Старосольський не може бути поза увагою в період становлення державності в Україні.
Хочу розпочати зі слів Василя Стефаника одного з приятелів В.Старосольського, котрий
казав про нього, так: „Володимир Старосольський вчився у Кракові прав. Знав, що він українець,
та
по-українськи не міг сказати і речення... і чи то кров прадідівська, чи теорія завели його в
українську націю і вчинили з нього найкращого між нами чоловіка.”
Ще змолоду В. Старосольський входив до керівного складу Української соціально-
демократичної партії, він вирізнявся серед українського політикуму взагалі. Міщанин з діда-
прадіда, В. Старосольський
народився 8 січня 1878 р., у Ярославі в сім'ї місцевого бургомістра,
мати Юлія Рапф, була донькою бургомістра Сянока. Батько помер, коли Володимирові було всього
шість років.
В 1896 р., мати продала свій великий будинок у центрі Ярослава й перебралася до Львова,
де Володимир перейшов із правничого факультету Ягайлонського університету до Львівського
університету.
Іван Кедрин-Рудницький, казав так: „на В. Старосольського ніхто не дивився як на якусь
партійну людину, тільки як на інтелектуала, на людину великого формату”. Справді, відіграючи
визначну роль в УСДП у перший період її існування, він поступово самоусунувся від політичного
проводу. Після захисту дисертації у Відні (1903 р.) В.Старосольський відкрив на
вул. Коперніка, 14
свою приватну канцелярію. Стажувався у Берлінському університеті (1905 – 1906 рр.), у Ґраці
(1907 р.) та Гейдельберзі (1907-1908, 1911 – 1912 рр.); ймовірно, готувався посісти одну з тих
чотирьох українських кафедр юридичного профілю, утворення яких цісар призначив ще 1861 р. Як
на вченого-правника, великий вплив на нього справив професор Гейдельберзького університету
Ґеорґ Єліпек, відомий своїми працями
в галузі правового обгрунтування права меншин.
Поглибивши теоретичні погляди свого вчителя, В. Старосольський впровадив поняття
„принципу більшості”. Треба зауважити, що ще донедавна німецькі фахівці в галузі права вважали
„принцип більшості” В.Старосольського, за одне з основних понять юриспруденції. Взагалі,
84
завдяки Ґ. Єлінекові В. Старосольський захопився наукою настільки, що повернувшись додому,
розповідав про свою мрію перетворити львівський університет в центр розвитку юридичної науки
й освіти.
Саме тоді повним ходом йшов процес формування товариства ”Січові Стрільці”. В.
Старосольський був провідним ідеологом, кошовим, членом Головної української ради і Бойової
управи Січових Стрільців, ад
'ютантом керівника вишколу УСС Мирона Тарнавського, коменданта
УСС князя Василя Габсбурга-Вишиваного, командував куренем УСС.
Під час листопадових боїв за Львів В. Старосольського полонили польські бойовики;
польська влада інтернувала його в концентраційному таборі в Домб'ю. У жовтні 1919 р.
Директорія УНР обміняла В.Старосольського на полоненого УГА графа Дідушицького, відтак
С.
Петлюра призначив В.Старосольського заступником міністра закордонних справ.
Після квітневого 1920 р., договору С. Петлюри з польським урядом В.Старосольський
подав у відставку. Невдовзі емігрував у Відень та Прагу.
Період у еміграції В. Старосольський відзначився працями в галузі політології. У Вільному
українському університеті у Празі, де існував факультет права і політичних
наук, він провадив
семінар політичного права, в Українській господарській академії в Подєбрадах викладав курс
загального права й політики та керував семінаром із соціальної політики, а в Українському
високому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова в Празі – історію політичних та соціальних
теорій. Це були перші українські кафедри політологічного профілю.
Як політолог, В.
Старосольський здебільшого сформувався під впливом класика світової
соціологічної думки, фундатора соціологічної теорії держави професора Людвіка Ґумпльовича, в
якого стажувався в Ґраці 1907 р. Найкращою науковою працею В. Старосольського, крім
двотомної монографії „Держава і політичне право.” (Подєбради, 1923- 1925 рр.), є „Теорія
нації.”(Відень, 1922 р.).
У цій книзі він обгрунтував погляд на націю, як на
уявлену спільноту, на півстоліття
випередивши теоретичні досягнення класиків цього жанру 1970 - 1980 років Мирослава Ґроха,
Ернеста Ґельнера, Бенедикта Андерсона та ін.
До Львова В. Старосольський повернувся 1927 р., та відновив функціонування власної
адвокатської канцелярії. Був членом Головної адвокатської палати у Варшаві та Союзу
українських адвокатів. Тому в міську історію В. Старосольський увійшов передовсім
завдяки
виступам на політичних процесах. Дебютувавши на суді над Мирославом Січинським 1908 р., він
став одним з найпопулярніших адвокатів міста, особливо завдяки промовам на судах 1929 - 1935
рр., над бойовиками ОУН.
Крім вродженої красномовності, В.Старосольський справляв велике враження глибокими
знаннями європейської юриспруденції, апеляціями до старо-римського права, кодексу Наполеона
Бонапарта. Не дивно, що
судові процеси за його участю відвідували навіть польські студенти-
правники Львівського університету, які вважали, очевидно, що у В. Старосольського можна
навчитися багато чого.
Так, 1937 р., В. Старосольського обрали керівником УСДП. Після вересня 1939р., він став
професором Львівського університету. У грудні того ж року ректор Михайло Марченко викликав
його до університету.
Виявилося, що там на нього чекали функціонери НКВС. Ймовірно, арешт
спонукали близькі родинні зв'язки з Романом Шухевичем; В.Старосольський був одружений з
Дарією Шухевич - його тіткою. Засуджений до восьми років ув'язнення, В.Старосольський помер у
концентраційному таборі в Маріїнську (Західний Сибір) 25 лютого 1942 р.
Отже, що така особистість, як В
. Старосольський з його знаннями європейської
юриспруденції, знанням римського права, кодексу Наполеона Бонапарта та інших прогресивних
правових джерел, може служити взірцем особи, яка здатна впливати на державотворчі процеси в
державі і служити прикладом для інших.
85
Віра Качур,
Національний університет біоресурсів
і природокористування України
Стан здоров’я як умова правосуб’єктності фізичних осіб у Стародавньому Римі
Для визначення правового статусу окремих осіб римські юристи вживали поняття
правоздатність і дієздатність, хоча самі ці поняття не були визначені ні у їх працях, ні в
тогочасному законодавстві. Відтак під
правоздатністю розуміли здатність особи бути носієм прав
та обов’язків, а під дієздатністю – здатність суб’єкта особисто здійснювати належні йому права і
виконувати взяті на себе обов’язки. Правоздатність і дієздатність у сукупності становили
правосуб’єктність особи – caput.
Однак для того, щоб особа визнавалася суб’єктом права, вона мала відповідати природним
і правовим умовам, що засвідчували її здатність вести себе як розумна істота при використанні
власних прав. Серед таких умов виділяли безчестя, релігію, родинні зв’язки, стать, вік, стан
здоров’я, ремесла і заняття, місце народження і місце проживання.
Саме на аналізі стану здоров’я як умови, що визначала сукупність цивільних прав
та
обов’язків фізичної особи у Стародавньому Римі, ми зосередимо особливу увагу.
Римляни усі хвороби поділяли на такі види: 1) залежно від того, які частини людського
організму були уражені, – фізичні і психічні; 2) за часом тривання – тимчасові (morbus) і постійні
(vitium).
Фізичними хворобами визнавалися хвороби, що вражали тіло, а психічними – ті, що
зачіпали розумові
здібності.
Загалом morbus – тимчасова фізична або психічна хвороба, не впливала на обсяг
дієздатності суб’єктів, оскільки носила періодичний, короткочасний характер, а тому вчинення
яких-небудь правочинів завжди можна було відкласти до одужання (наприклад, відкладення
розгляду справи у випадку неявки через хворобу судді). Однак була група тривалих фізичних і
психічних хвороб у
формі vitium, які перешкоджали вчиненню правочинів, а тому обмежували
дієздатність.
Серед тривалих фізичних хвороб (vitium corporis) виділяли сліпоту, глухоту, німоту,
глухонімоту і безплідність. Відтак глухі (surdi), німі (muti), сліпі (caeci), глухонімі визнавалися
інвалідами (debiles) і не могли вчиняти юридичних актів, де вимагався зір (свідки), мова і слух
(проголошення формул). Їм призначали спеціальних піклувальників – сura pesonarum debilium.
Щодо безплідності (impotentia), то
особи могли бути такими в силу фізичного недоліку (так звані
spadones) або в результаті кастрації (eunuchi, castrati). Impotentia давала право чоловікові не
визнавати дітей, народжених від його дружини, якщо момент зачаття відносився до цього періоду
(Dig. 1.6.6). Євнухи не володіли jus connubii, не мали права всиновлювати (Inst. 1.11.9) і загалом не
могли вчиняти жодних правочинів, що вимагали від особи певних
ознак статі, на відміну від
spadones, у яких ще залишалася надія одужати (Dig.21.1).
Однак більший вплив на дієздатність мали саме тривалі психічні хвороби (vitium amini).
Серед психічнохворих розрізняли божевільних (furiosi) і недоумків (dementes). Божевільні
характеризувалися тим, що через хворобливу екзальтацію розумових здібностей не могли
правильно сприймати та оцінювати різні процеси об’єктивного світу, а недоумки – були
позбавлені
здатності розуміти й мислити. І furiosi, і dementes були повністю недієздатними. Вони
прирівнювалися до дітей і їм призначали піклувальника (cura furiosi), обов’язки якого
прирівнювалися до обов’язків опікуна. Але якщо у божевільних спостерігалася ремісія – моменти
просвітлення (lucida intervalla), то протягом цього періоду такі особи отримували повну
дієздатність, могли діяти самостійно, навіть заповідати, а інститут cura furiosi
ліквідовувався (у
праві Юстиніана – призупинявся). Від божевільних відрізняли stulti („безглузді”, „дурники”,
„слабохарактерні”, „скудність розуму”), які були дієздатними, але для них могли призначити і
куратора.
До психічнохворих прирівнювалися марнотратники (prodigi), які вважалися „хворими на
волю” людьми, що зловживали своїми майновими правами і розтрачували своє майно. Їм також
призначався піклувальник (cura prodigi), однак лише в частині
розпорядження майном.
Таким чином, у римському праві була вироблена ціла низка умов, що дозволяли відносити
людей до категорії суб’єктів права. Не останнє місце серед них відводилося стану здоров’я
86
фізичної особи. Усі хвороби поділялися на фізичні та психічні, а ті, в свою чергу, на тимчасові і
постійні. Для визначення обсягу правосуб’єктності значення мали лише тривалі хвороби. І якщо
тривала фізична хвороба (глухота, німота, глухонімота, сліпота та безплідність) тягнула за собою
лише обмеження суб’єкта у дієздатності, то тривала психічна
хвороба (слабоумство, божевілля) –
спричинювала повну втрату дієздатності. Особливе місце серед психічнохворих становили stulti і
марнотратники. Стан здоров’я як умова правосуб’єктності особи, знайшов своє правове
закріплення як у цивільному праві зарубіжних країн загалом, так і України зокрема.
Тетяна Коваль,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Поняття крадіжки за Руською
Правдою та Псковською судною грамотою:
порівняльно-правовий аналіз
Становлення незалежної України, її правової системи зумовлює посилення уваги вчених до
проблемних питань правової спадщини українського народу. Особливо актуальними стають
дослідження тих проблем, що не втратили своєї гостроти і на сьогодення, і пов`язані з реалізацією
наступності правових надбань українського народу у
кримінально-правовій сфері.
У зв`язку з цим значущим з наукової точки зору є питання щодо ймовірних шляхів
розвитку інститутів кримінального права Київської Русі у правових джерелах наступного
історичного періоду. Зокрема, йдеться про дослідження гіпотетичної спорідненості між поняттям
крадіжки за Руською Правдою та Псковською судною грамотою. Тим більше, що питання ступеня
зв`язків між Руською Правдою та псковським правом і досі, на наш погляд, остаточно в історично-
правовій науці не є вирішеним: існують різні, навіть, протилежні погляди на сутність, місце та
зв`язки Руської Правди та псковського права, що істотно актуалізує тему даного дослідження.
Аналіз норм Руської Правди свідчить, що в
ХІ – першій чверті ХІІ ст. у кримінальному
праві Київської Русі відбувався перманентний розвиток поняття крадіжки («татьби»). Так, у Правді
Ярослава виділяється крадіжка худоби, зброї, одежі (ст. 13 Короткої Правди). До крадіжки
прирівнювалось переховування чужого челядина, незаконне користування знайденою річчю (ст.
11, 13 Короткої Правди). Але вже у Правді Ярославичей відбуваються зміни стосовно поняття
крадіжки. Так, за предметом крадіжки розрізняється татьба коней, худоби, бджіл, птахів, холопів
тощо (ст. 29, 31, 32, 35 – 37, 39, 40 Короткої Правди). Вперше згадується про крадіжку, вчинену
групою осіб, розрізняється переховування холопа та його крадіжка (ст. 29, 31, 40 Короткої
Правди).
Слід зазначити, що у Просторовій Правді значно збільшується кількість предметів,
крадіжка яких визнається караною дією. Так, предметами татьби стають
бобри, хліб, човни (ст. 43,
44, 69, 79 Просторової Правди).
Порівняно з Короткою Правдою, у Просторовій Правді вже розрізняється крадіжка за
місцем вчинення злочину. Викрадення майна із закритого приміщення каралось більш суворо (3
гривни штрафу), ніж крадіжка з відкритих місць (60 кун) (ст. 35, 41-43, 81 Просторової Правди).
Видами покарань за вчинення крадіжки були: фіксований штраф на користь князя
–
«продажа», відшкодування шкоди потерпілому – «урок», та за вчинення конокрадства – «поток і
пограбування». При стягненні продажі враховувалась господарська цінність речі. Відповідно до
цього критерію штраф був 12, 3 та 1 гривню (ст. 13, 29, 31, 32, 35-37, 40 Короткої Правди, 38, 69
Просторової Правди). Як зазначалось вище, на розмір продажі впливало місце вчинення татьби (із
закритих приміщень або відкритих місць). Збитки повинні
були відшкодовуватися сплатою
потерпілому “уроку”. Він зазначався в окремих статтях Руської Правди або вираховувався з
ринкової вартості вкраденої речі (ст. 31, 37 Короткої Правди, 41, 43-44, 69 Просторової Правди та
інші).
Аналіз норм Псковської судної грамоти свідчить про деякі спільні риси у розумінні
поняття крадіжки. Зокрема, як і за Руською Правдою, статті Псковської судної грамоти
розрізняли
кваліфіковану і просту крадіжку, господарю викраденої речі винний мав сплатити відшкодування
збитків, а князю сплачувався фіксований грошовий штраф.
87
В іншому норми Псковської судної грамоти суттєво відрізнялись від норм Руської Правди.
Так, в Псковській судній грамоті був відсутній поділ крадіжки залежно від предмету або місця
вчинення злочину (ст. 1 Псковської судної грамоти). В обох випадках злочинець мав сплатити
рівну суму штрафу державі (9 денег). Також не маємо чітких відомостей і про згадувану
у Руській
Правді крадіжку, вчинену групою осіб.
Натомість, ст. 8 Псковської судної грамоти вводить поняття рецидиву крадіжки, причому
за перше та друге викрадення майна передбачалось однакове покарання – грошовий штраф князю
та відшкодування шкоди. Але ця ж стаття вводить і невідомий Руській Правді вид покарання –
смертну кару за вчинення крадіжки у третій
раз, причому безвідносно до цінності вкраденого
майна. Окрім того, ст. 7 Псковської судної грамоти передбачає за конокрадство вже не «поток і
пограбування», а смертну кару. Таке саме покарання мало призначатись судами і за крадіжку
майна у псковському Кремлі.
Таким чином, із сказаного вище можна зробити наступні висновки:
1. У кримінальному праві Київської
Русі відбувався розвиток поняття крадіжки, про що
свідчать якісні зміни у розумінні зазначеного поняття у структурних частинах Руської Правди.
Основними тенденціями розвитку були: збільшення формального закріплення у нормах Руської
Правди предметів татьби, виділення крадіжки за такими ознаками як місце вчинення злочину,
вчинення крадіжки групою осіб.
2. Псковська судна грамота містить деякі
спільні з Руською Правдою ознаки, що
відображали поняття крадіжки, як-то: розрізнялась кваліфікована і проста крадіжка; з боку винного
сплачувалось господарю викраденої речі відшкодування збитків, а князю - фіксований грошовий
штраф. Разом з тим, у Псковській судній грамоті відсутні такі ознаки вчинення крадіжки як
предмет злочину, місце його вчинення, скоєння крадіжки групою
осіб. Натомість, у нормах цієї
пам’ятки закріплюється рецидив. Окрім того, посилюється кримінальна відповідальність за
вчинення крадіжки: з’являється смертна кара, що не було притаманне Руській Правді, норми якої
відображали гуманну правосвідомість населення Київської Русі.
3. Одним з важливих та актуальних напрямів сучасної вітчизняної історично-правової
науки є проведення порівняльно-правових
досліджень норм кримінального права Руської Правди
та правових пам`яток Новгородської землі, Псковської землі, Московської держави.
Ольга Колосова,
Одеська національна юридична академія
Норми робочого дня у контексті соціальної політики Гетьманату
Дослідження періоду української революції є досить актуальними у наш час, адже, з
проголошенням незалежності України і відкриттям доступу до
державних архівів, розпочалася
нова хвиля досліджень цього періоду. У пропонованій розвідці зупинимося на нормуванні
робочого часу доби Гетьманату, який мав належне правове забезпечення і послідовне його
впровадження.
Перед тим, як перейти до висвітлення питання, доречно з’ясувати, хто із науковців уже
досліджував його. Серед них варто відзначити П. Гай-Нижника,
Л. Жванко, В. Ніцак, Андрусишин
Б.І.
Принагідно зазначимо, що в період Гетьманату робітничою політикою відало окреме
міністерство праці. Першим його міністром став Ю. Вагнер.
Із доповіді міністра праці (департамент законодавчих внесень) від 25 липня 1918 р. ми
дізнаємося, що для дорослих робітників, з метою “кращого підрахунку годин відроблених
робітником”, вводилася спеціальна книжка
, де робітник розписувався за відпрацьований час. Для
оплати годин понад норму користуватися формулою:
Х
=
А_5,
25,64
88
де Х – кількість надурочних годин, А – платня, яку робітник отримує за місяць, 25 – число
робочих днів у місяць, 6 – число робочих годин в день і -5/4 – коефіцієнт збільшення зарплати
надурочної праці”.
Значна увага приділялася забезпеченню належного відпочинку службовців і робітників у
ремісничих закладах. Одне із положень, прийняте на засіданні Київської міської Думи 20-го
серпня
1918 року, засвідчує відповідний рівень організації цієї справи. Згідно положення, в будні
дні роботи в ремісничих закладах, крім указаних нижче, були заборонені. Їх дозволялося
виконувати взимку (з 1 жовтня по 1 квітня) з 8 годин ранку до 6 годин вечора, а влітку (з 1 квітня
по 1 жовтня) з 7 години ранку до 5 години вечора. Поряд з цим
впродовж вказаного часу
робітникам і службовцям мала надаватися двохгодинна перерва на відпочинок і споживання їжі.
Для робітників і службовців у ремісничих закладах, направлених на роботи за межі
закладів, тривалість роботи не повинна була перебільшувати 8 годин, причому час початку і
закінчення роботи, а також перерви встановлювався за взаємною згодою власника і працівників
.
Із домовлених правил допускалися такі винятки: “а) роботи в пекарнях можуть проводитися двома
або трьома змінами при двох або трьох комплектах, причому тривалість кожної зміни не повинна
перевищувати 8 годин. Роботи першої зміни в пекарнях розпочинаються в 6 год. ранку і зміни
можуть заступати один одного безпосередньо; б) роботи в перукарнях тривають
від 9 год. ранку до
7 год. вечора з двохгодинною перервою на обід; в) фотографії можуть бути відкриті з 11 год. ранку
до 6 год. вечора; г) в дрібних вуличних ковальнях, в яких роблять виключно підковування коней,
ремонт підвід і товарних площадок, робота допускається з 6 год. ранку до 4 год. дня з
двохгодинною перервою на
обід”.
Роботи в ремісничих закладах, крім виключень, вказаних нижче, не дозволялися до
виконання кожної неділі і в такі святкові дні як Новий рік (1 січня), Богоявлення (6 січня),
Стрітення Господнє (2 лютого), Благовіщення (25 березня), Субота Страсної неділі, 3 дня
Св. Паски, Вознесіння Господнє, 2 дні Св. Тройці, Успіння Пресвятої Богородиці (15 серпня),
Преображення Господнє (6 серпня), Різдво Пресвятої
Богородиці (8-го вересня), Відродження
Животворящого Христа (14 вересня), Покрови Святої Богородиці (1-го жовтня), Введення в храм
Пресвятої Богородиці (21 листопада), и два дні свята Різдва Христового, 27-го лютого ст. ст.
Лише працівники фотографії могли працювати в неділю і в святкові дні, за виключенням
перших двох днів Великодня і Різдва, одного дня Трійці,
Благовіщення, Хрещення і Нового Року,
27 лютого. Робітникам, зайнятим у неділю і святкові дні, надавалися замість них у будні вихідні
дні.
Для робітників нехристиянського віросповідання дозволялося зараховувати інші свята
замість недільних днів. Згідно положення їх віроучення іншими вільними днями замінювалися всі
інші свята, вказані для православних.
Святкові дні 27 лютого, перший день
Великодня, 25 грудня, перший день Трійці і
25 березня не могли бути замінені іншими днями і в ці свята роботи в ремісничих закладах ні в
якому разі не дозволялися.
Суперечності між власником ремісничих закладів і робітниками і службовцями відносно
днів святкового відпочинку попередньо розглядалися паритетною комісією в складі Представника
– Члена Управи і
представників від власників і робітників у рівній кількості. Остаточне ж слово
належало Міській Управі.
Напередодні неділь і свят роботи в усіх ремісничих закладах, крім перукарень,
закінчувалися на годину раніше, ніж у звичайні дні. У пекарнях зменшення годин роботи, за
щойно вказаних умов, напередодні свят і неділь відбувалося за рахунок останньої
зміни.
Роботи, які виконувалися в ремісничих закладах не у встановлений час, вважалися
надурочними. Надурочні роботи в ремісничих закладах допускалися тільки не більше 30 днів
протягом року (60 годин). Упродовж одного дня тривалість надурочних робіт не могла
перевищувати 2 години. Напередодні свят надурочні роботи не допускалися.
Робітники в ремісничих закладах вважалися зайнятими надурочними роботами за
форс-
мажорних обставин, що загрожували товару чи приміщенню закладу (пожар, повінь та ін.).
Неповнолітнім (до 17 років) робітникам і службовцям, які не мали свідоцтва про
закінчення початкового училища, дозволялося з’являтися на роботу через три години після
відкриття ремісничого закладу.
89
Конфлікти між підприємцями та робітниками впродовж весни – літа 1918 р. розглядалися
на основі законів Тимчасового уряду від 5 серпня 1917 р. про “Примирюючи інституції” і від
22 червня 1917 р. “Про розпорядок розвитку та прикладення діючих законів про охорону праці”.
Міністерство праці 7 вересня 1918 р. видало обіжник за № 3 під назвою “Правела про порядок
розгляду справ
між роботодавцями та робітниками”. “Правела” регламентували суперечки, які
виникали на приватних та громадських підприємствах у зв’язку з договором найму чи праці в
даному підприємстві. Їх вирішення могло передаватися дільничному інспектору праці. А також,
для захисту своїх інтересів надавалося право українському робітництву організовуватися у
професійні спілки.
У підсумку можна зазначити, що
в сфері соціального захисту населення гетьманським
урядом робилися значні зусилля. Гетьманат приділяв велику увагу робітничій політиці, регулював
умови праці та дозвілля різних категорій робітників (у тому числі малолітніх і неповнолітніх).
Було упорядковано законодавство, яке регулювало трудові відносини, зокрема, щодо розпорядку
трудового дня, тижня, місяця, визначення понадурочних робіт і часу на
відпочинок робітників та
т.п.
Назар Корж,
Львівський державний університет
внутрішніх справ
Правовий статус українських партій як проблема історико-правової науки в Україні
Історико-правове дослідження правового статусу політичних партій в Україні є
своєрідним «ключем» до розуміння закономірностей, характеру, наступності та тенденцій
розвитку правового регулювання діяльності політичних партій. Актуальність
дослідження проблем
формування і розвитку правового статусу політичних партій зумовлена також процесами
партійного будівництва в сучасній Україні, необхідністю вирішення з врахуванням історичного
досвіду численних проблем взаємозв’язку держави та партій, громадянського суспільства та
партій, людини та партій. Звернення до такої масштабної та й складної проблеми в історії
українського права як правове
регулювання діяльності історичних українських партій не є
випадковим. Роль права і його інститутів в історичному розвитку українських партій в цілому
залишається серйозною науковою проблемою, поступ у підходах до вирішення якої диктується
пізнавальними можливостями історико-правової науки та прикладними проблемами еволюції
політичної системи сучасної Української держави.
Історично свобода об’єднання завжди
становила важливу характеристику українського
суспільства. У періоди бездержавності вона набувала ще більшої важливості. В умовах
національного та політичного поневолення українці для самореалізації, або для витримування
інституціоналізованих сил, які їх оточували, розуміли невідворотність об’єднання з однодумцями
для досягнення спільних цілей.
Поступово в українському історичному русі формувалося розуміння того, що свобода
об’єднання становить ефективну противагу діям та владі держави. У багатьох відношеннях
свобода об’єднуватися у політичні партії стала у XIX столітті для українців найважливішої
основною свободою , оскільки стала правом людини , яке явно відрізняло тоталітарну державу від
демократичної.
У XIX столітті інтелектуальні сили українства усвідомили, що політичні об’єднання,
зокрема партії, є
великою політичною та державницькою школою. Індивід не може належати до
цих об’єднань без того, щоб не розуміти, як підтримується порядок з-поміж великої кількості
людей та яким чином їх зусилля спрямовуються на досягнення спільної політичної мети. Відтак до
історико-правового дослідження правового статусу українських політичних партій ХІХ- сер. ХХ
століття цілком доречним є підхід А. Токвіля: «Політичні об’єднання тому можуть розглядатися як
великі вільні школи, де всі члени спільноти навчаються загальної теорії об’єднання».
Проте об’єктивний процес утворення українських партій відбувався в умовах
бездержавності, коли українські землі входили до складу двох імперій – Австро-Угорської та
Російської. В
часі цей процес не просто співпав, а й був каналізований політичними,
національними, соціальними, правовими процесами, історичною модернізацією цих держав. Проте
90
умови розвитку українських партій як вираження інтересів українського суспільства, яке
опинилося не тільки в межах двох імперій, а й після перетворення Австрійської в конституційну
монархію, - ще й у двох різних політичних режимах, були не однаковими.
Особливістю утворення та діяльності перших українських політичних партій є
нормативно-правова база, сформована у державах,
до складу яких входили українські землі. Ця
особливість визначає хронологічні межі історико-правового дослідження правового статусу
українських політичних партій – перший історичний період обмежений роками діяльності
українських політичних партій від їх утворення до початку української революції (кінець ХІХ –
березень 1917 р.).
У найбільш загальному вигляді джерела з історії цього періоду можна розділити
на дві
великі групи : документи нормативного характеру, документи ненормативного характеру. У
першій групі виділяються такі блоки: законодавчі акти (конституції, закони, підзаконні
нормативно-правові акти; історичні документи державотворчого та політико-правового характеру,
конституційні та інші законопроекти (універсали, акти про проголошення держави, програми,
декларації………….., проекти конституції тощо); організаційно-правові документи (регламенти,
розпорядки, інструкції
); матеріали з’їздів, конференцій і нарад (протокольні документи засідань,
резолюції, рішення та постанови); матеріали судово-слідчих установ (матеріали судової практики,
документи центральних жандармсько-поліцейських установ, документи і матеріали місцевих
губернських (…………) жандармських і поліцейських управлінь, матеріали прокуратури);
матеріали діловодства (офіційні листи, звернення, петиції, фінансова документація). У групі
джерел ненормативного характеру виділяються
такі тематичні блоки: пропагандистсько-агітаційні
матеріали (партійна періодична преса, твори провідних діячів українських політичних партій,
партійна публіцистика, листівки, прокламації); публікації періодичної преси на партійну тематику;
документи особистого ……….(мемуари, спогади, щоденники партійних діячів, їх виступи, архіви);
статистичні дані та довідкові матеріали. Запропонованій класифікації притаманний елемент
універсальності – вона може бути використана при аналізі
джерел різних періодів з історії
українських політичних партій. Проте значення тих чи інших джерел для дослідження правового
статусу політичних партій різних історичних періодів істотно відрізняється. Наприклад, в
означеному нами періоді утворення українських політичних партій (кінець ХІХ – березень 1917 р.)
роль законодавчих актів як джерел є меншою від інших джерел.
Аналіз джерел
з історії українських політичних партій кінця ХІХ- середини ХХ століття
дозволяє виокремити три періоди, у кожному з яких правовий статус партії має свої специфічні
риси: 1) кінець ХІХ ст. – 1917 рік - час утворення українських політичних партій та встановлення
правових засад їх діяльності ; 2) 1917 – 1921 рр. – період відродження української держави , коли
політичні партії у значній
мірі самі творили свій правовий статус і безпосередньо впливали на
становлення правового регулювання діяльності політичних партій; 3) 20-і – 40-і роки ХХ століття
– час, коли правовий статус українських політичних партій формувався іноземними державами, до
складу яких входили українські землі - Польщею, Румунією, Чехословаччиною.
Висвітлення правових аспектів утворення та діяльності українських політичних партій
може
вивести вивчення історії держави та права України кінця ХІХ – середини ХХ століття на
якісно новий етап, сприятиме залученню до наукових досліджень більш широкого кола науковців,
зумовить пошуки та введення до наукового обігу незнаних до цього часу історичних джерел
стосовно розвитку політичних партій, права та держави.
Ольга Кот,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Актуальність монархічної форми правління в контексті вчення Жана Бодена
За плечима України довгий державотворчий період, який був перерваний пануванням на
території нашої сучасної держави марксистсько-ленінської ідеології. Зі здобуттям незалежності
з`явилась можливість продовжити побудову власної держави, вивчаючи всі існуючі у світі погляди
на державотворення, державний лад
та правову систему без ідеології та цензури.