Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених

Подождите немного. Документ загружается.

1



ИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

РИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ



ЗБІРНИКНАУКОВИХПРАЦЬ

МІЖНАРОДНОЇНАУКОВО‐ПРАКТИЧНОЇ

КОНФЕРЕНЦІЇ

23квітня2010РОКУ



Частина перша

Секції:

Права людини

Теорія держави та права

Історія держави та права

Конституційне право

Адміністративне право

Фінансове право

Цивільне право

Міжнародне приватне право

Господарське право. Господарське процесуальне право

Київ

2010

2



Редакційна колегія:

проф. Гриценко І.С.,

проф. Безклубий І.А, проф. Глушков В.О,

доц. Ковальчук Т.Г., проф. Котюк І.І.,

проф. Майданик Р.А., проф. Притика Ю.Д.,

проф. Пришва Н.Ю., проф. Щербина В.С.

Матеріали, надіслані на конференцію, розглянуті редакційною колегією

Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених.

Збірник наукових праць міжнародної науково-практичної конференції студентів,

аспірантів та молодих учених: Матеріали міжнародної науково-практичної

конференції студентів, аспірантів та молодих учених Київського національного

університету імені Тараса Шевченка (23 квітня 2010 року). – К., 2010. – Ч І. – 524 с.

Присвячено проблемам прав людини, теорії держави та права, історії

держави та права, конституційного, адміністративного, фінансового,

цивільного

та господарського права.

Розраховано на фахівців, які працюють у вищезазначених галузях,

науковців, викладачів вузів, аспірантів та студентів.

3



ПРАВА ЛЮДИНИ

Олена Андрієвська,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Особливості конституційно – правового статусу особи в країнах мусульманської

системи права

Актуальність теми дослідження обумовлена неоднозначністю поглядів щодо розуміння

конституційно-правового статусу особи в країнах мусульманської системи права та специфікою

його закріплення в законодавстві.

Норми, які стосуються прав і свобод людини в

мусульманських країнах є релігійними

нормами. Ці норми закріплюються в Корані та сунні, з чого витікає, що ці права дані людині від

Бога (Аллаха). Коран являється основним джерелом права мусульманських країн, це стосується й

прав та свобод людини і громадянина. В Конституціях більшості мусульманських країн вказано,

що іслам є державною релігією, всі

норми не повинні суперечити ісламу. Права та свободи людини

і громадянина закріплені в Конституціях цих країн таким чином, що повинні будуватись на догмах

ісламу.

Питання визначення конституційно – правового статусу розглядається вченими по різному.

Радянські та вітчизняні вчені, вчені західних країн та мусульманські вчені по різному тлумачать

сутність конституційно – правового статусу

особи в мусульманських країнах. В останні

десятиліття в мусульманському світі в області конституційного розвитку спостерігаються суттєві

зміни. Були прийняті нові конституції, що призвело до того, що деякі дослідження застаріли, проте

не втратили своєї цінності. Одним із радянських вчених, який досліджував дане питання був

Сюкияйнен. Він вважає, ісламська концепція прав людини в

значній мірі розглядається в якості

альтернативи ліберальним поглядам. Вчений зазначає, що така спрямованість ісламських розробок

обумовлена тим, що висунуті проти ісламу обвинувачення в порушенні прав людини

сприймаються в мусульманському світі як критика шаріату в цілому, негативна оцінка його

правової системи, яка не відповідає сучасному розумінню права і справедливості.

В дослідженнях

конституційного розвитку країн Арабського Сходу Сапронова М.

розглядає проблему конституційного регулювання прав і свобод громадян і вплив шаріату на їх

регламентацію. Особлива увага приділяється саме політичним правам, оскільки, на думку автора,

регулювання саме цієї групи прав і свобод незначне, порівнюючи з громадянськими, соціальними і

економічними правами. Схожої точки зору підтримується і

Кристина Джонс-Полі, яка стверджує,

що в ісламі підкреслюються головним чином економічні і соціальні права, що обумовлено

специфікою шаріату. В свою чергу деякі російські вчені вважають, що шаріат не надає особі

жодних прав, а лише покладає на особу обов’язки. Індивід і його права в шаріаті не відіграють

ніякого значення.

Кардинально протилежної позиції дотримуються деякі мусульманські вчені, які вважають,

що в ісламі знаходять своє відображення всі основні права і свободи, які передбачені

конституціями багатьох демократичних країн та міжнародними документами. Саід зазначає, що

ісламом встановлений обов’язок держави в закріпленні людської гідності і в полегшенні умов, які

перешкоджають індивідам в їх зусиллях

, які направлені на досягнення щастя. В свою чергу

Маджид Хаддурі виділяє 5 основних прав, які передбачені ісламом: право на особисту

безпеку,право на повагу до честі і гідності, рівність, братство і справедливість правосуддя. Шихат

Ш. вважає, що мусульманське право являє собою сукупність обов’язків лише для тих, хто бачить в

ньому

тільки систему моралі, а не права, а індивід займає центральне місце в мусульманському

праві і все підпорядковується його інтересам.

Існують деякі особливості закріплення конституційно – правового статусу в законодавстві

мусульманських країн. Проблеми конституційного статусу громадян вирішуються не лише в

Конституціях,а й на основі встановлених віками традицій і норм шаріату: спадкування, сімейно

–

шлюбні відносини, відносини дітей і батьків, релігійний статус особи, майнові права. Це створює

неточність у визначенні конституційно –правового статусу особи. Серйозною проблемою

правового регулювання статусу особи являється і вказівка в текстах конституцій на те, що

реалізація прав і свобод здійснюється лише в рамках діючого закону, обмежень з основ безпеки

4



держави, її основних інститутів, загрозі норм релігії та громадського порядку. Це положення часто

використовувалось органами державної влади для обмеження прав і свобод громадян.

Проголошення ісламу державною релігією серйозно обмежує правовий статус осіб, на яких не

впливають релігійні норми ісламу. Крім того, в деяких країнах норми ісламу стоять вище, ніж

конституційні норми

і в багатьох аспектах визначають їх зміст і направленість. Багато положень,

які закріплюють конституційно – правовий статус особи залишаються нереалізованими або носять

досить обмежений характер в силу відсутності гарантій їх реалізації. Відсутність таких гарантій

перетворює конституційно – правовий статус особи відверту фікцію.

Розділи про права і свободи громадян в конституціях мусульманських країн

записані

досить лаконічно, формулювання є досить короткими, без будь–якої деталізації. Проте, слід

наголосити на тому, що розділи про права і свободи особи розташовані як правило перед

розділами про органи влади, що свідчить про сприйняття мусульманськими державами

європейської традиції про пріоритет права і свобод особи над повноваженнями органів держав. В

своїх

дослідженнях Хунов Р. звертає увагу на пріоритетне положення держави над особою,

фактичний примат вищих органів державної влади. Таке верховенство держави по відношенню до

особи прямо визначає специфічні особливості правового статусу особи.

На сьогоднішній день механізм захисту прав людини та громадянина на національному

рівні в мусульманських країнах не може гарантувати індивіду

ефективний захист його прав,

оскільки відсутній ряд найважливіших для захисту прав людини інститутів, у їх числі інститут

парламентаризму, інститут конституційного контролю, інститут парламентського уповноваженого

з прав людини, комісія з прав людини.

Отже, конституційно – правовий статус особи в країнах мусульманської системи права,

механізми та процедури його захисту, правова регламентація в актах законодавства

має свою

специфіку внаслідок сильного впливу шаріату, традицій та норм, які склались на протязі віків.

Ісламська концепція прав людини значно відрізняється від європейської та потребує дослідження

та розуміння її характерних особливостей.

Дарья Астахова,

Московский государственный институт международных отношений

(Университет) МИД России

Перспективы совершенствования правового статуса беженцев на примере Украины

Проблема беженцев не является новой для общества. Люди часто были вынуждены

покидать свои дома, чтобы избежать преследования, вооруженных конфликтов или последствий

стихийных бедствий. Все это происходило еще тогда, когда начали зарождаться первые

государства. В это же время впервые возникла необходимость в институте убежища, которое

изначально было более традиционным, нежели узаконенным.

В ХХ в. проблема беженцев стала

настолько серьезной, что международное сообщество (сначала в лице Лиги Наций, а затем —

Организации Объединенных Наций) больше не могло оставлять ее без внимания.

В настоящее время проблема беженцев приобрела характер международной гуманитарной

проблемы. Увеличение числа беженцев становится причиной серьезных политических и

экономических проблем в ряде государств

На протяжении ХХ века предпринималось несколько попыток обеспечить защиту

беженцам и оказать им помощь. Лига Наций в 1921 году назначила на пост Верховного комиссара

по делам беженцев знаменитого норвежского исследователя Ф. Нансена. После Второй мировой

войны появились новые организации - Администрация ООН по помощи и восстановлению,

Международная организация по делам беженцев и

впоследствии - по решению Генеральной

Ассамблеи ООН 1950 года - Управление Верховного комиссара ООН по делам беженцев (УВКБ

ООН).

УВКБ было создано по решению Генеральной Ассамблеи ООН в 1950 г., однако

приступило к работе в 1951 г. Данная организация получила мандат на три года с целью оказания

помощи по расселению 1,2 миллиона беженцев в Европе, оставшихся без

крова в результате

Второй Мировой войны. Государства, находившиеся в процессе восстановления после затяжного и

5



разрушительного конфликта, хотели видеть сильную и эффективную организацию, которая бы

могла заботиться о беженцах.

Однако в связи с нарастающим увеличением числа беженцев во всем мире мандат УВКБ

ООН продлевался каждые последующие пять лет. В декабре 2003 года Генеральная Ассамблея

ООН приняла решение о снятии временных ограничений на мандат УВКБ ООН до тех

пор, пока не

будет решена проблема беженцев.

Согласно данным статистики УВКБ ООН, более пяти тысяч лиц признаны ущущими

убежища в Украине. Большинство из них (55,5%) – выходцы из Афганистана, 28,8 % - граждане

бывшего Советского Союза, 13% составляют беженцы из Африки (Конго, Судан, Эфиопия, Ангола

и других африканских государств), чуть более одного процента составляют беженцы из

Сирии,

Ирака, Ирана и других государств Азии и Европы. Около 45 % признанных беженцев проживают в

Киеве, 25% в Одессе, а также в Харькове, Львове, других регионах государства.

Украина наряду с другими странами не осталась равнодушной к проблеме беженцев. Были

предприняты законодательные и иные меры для решения данного вопроса.

Прежде всего, Украина подписала Женевскую

Конвенцию о статусе беженцев 1951 года.

Это первый документ, в котором было дано определение беженца и закреплены минимальные

необходимые стандарты обращения с данной категорией лиц. Конвенция запрещает высылку или

принудительное возвращение лиц, имеющих статус беженцев; в Конвенции рассматриваются

такие права беженцев, как право обращения в суд, право на образование, социальное обеспечение,

жилье и свободу передвижения. Затрагиваются также вопросы натурализации и ассимиляции

беженцев.

24 декабря 1993 года был принят Закон Украины о беженцах, который вступил в силу в

1994 году. Он регулирует основные положения, касающиеся правового статуса беженцев в

стране, а также порядок приобретения и прекращения статуса беженца.

На территории Украины с марта 1994 года действует

представительство УВКБ ООН.

Главной его задачей является наблюдать за деятельностью государства по вопросам помощи

беженцам и оказывать содействие в этом вопросе. В частности, УВКБ ООН предоставляет

материалы и проводит тренинги для усиления деятельности правительства по борьбе с проблемой

беженцев, а также оказывает материальную и финансовую помощь наиболее нуждающимся лицам

данной

категории.

Однако вопрос беженцев в стране по-прежнему стоит остро. Решение проблемы

осложняется тем, что зачастую сложно отличить беженца от мигранта. Мигранты

приезжают в страну с целью найти более благоприятные условия для проживания и развития, а

беженцы из-за условий, угрожающих их жизни.

Помимо этого, определение беженцев, существующее в настоящее

время, не является

совершенным. В Статье 1 Раздела 1 сказано: «Под термином "беженец" подразумевается

иностранец (иностранный гражданин или лицо без гражданства), который вследствие

обоснованных опасений стать жертвой преследований по признакам расы, национальности,

отношения к религии, гражданства, принадлежности к определенной социальной группе или

политических убеждений вынужден покинуть территорию государства, гражданином которого он

является (или

территорию страны своего постоянного проживания), и не может или не хочет

пользоваться защитой этого государства вследствие указанных опасений и в отношении которого в

порядке и при условиях, обозначенных настоящим Законом, принято решение о предоставлении

ему статуса беженца.» Однако в настоящее время к причинам, которые обуславливают бегство

беженцев из страны постоянного

проживания, относятся также экологические катастрофы,

стихийные бедствия и крайняя нищета. В то же время, ,в законе недостаточно четко

сформулирован принцип невысылки искателей приюта (речь идет о невозможности выслать

искателя приюта в страну, где ему будет угрожать преследование), поэтому сохраняется угроза

высылки беженцев.

Механизм предоставления помощи беженцам также не является совершенным. Очень

небольшой процент лиц, признанных нуждающимися в убежище, на Украине признаются

беженцами и интегрируются среди населения страны. Беженцы испытывают проблемы с

медицинским обслуживанием, так как они не имеют регистрации.

Беженцы могут сыграть положительную роль в государстве, если они интегрированы в

стране. Стоит отметить, что беженцы из Афганистана, которые составляют более половины

6



всех беженцев на территории Украины, ищут убежища в этой стране потому, что ранее

учились здесь и имеют на её территории знакомых. Поэтому натурализация на территории

страны таких беженцев могла бы произойти без существенных прооблем.

Как бы то ни было, вопрос помощи беженцам уже не решается на усмотрение

государства. Помощь беженцам – обязательство

каждого члена мирового сообщества. Для

решения этого вопроса необходимо обратить внимание на улучшение внутреннего

законодательство, а также решение организационных вопросов. И в то же время необходимо

постоянное сотрудничество между государствами.

Ігор Кузьмич,

Військовий інститут

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

Роль Організації Об’єднаних Націй в боротьбі з міжнародним

тероризмом на

сучасному етапі

Актуальність теми дослідження зумовлюється необхідністю формування та реалізації

концепції державної безпеки України, а також міжнародно-правової позиції України з питань

боротьби з тероризмом на міжнародній арені.

У нашому суспільстві відбуваються такі негативні явища та процеси, які створюють

реальну загрозу вибуху тероризму в нашій державі: глибока соціально-

економічна криза,

протистояння політичних сил, прояви сепаратизму, зубожіння та люмпенізація значної частини

населення при дуже невеликому прошарку «середнього класу», зрощення кримінальних,

бізнесових і державних структур, корумпованість державного апарату, організована злочинність,

великомасштабний незаконний обіг зброї, девальвація моральних та духовних цінностей.

Статистичні дані свідчать, що в Україні все більш загрозливого характеру набуває

тенденція

вчинення злочинів терористичної спрямованості з використанням саморобних

вибухових пристроїв. За останні роки в Україні вчинено понад 560 таких злочинів, внаслідок чого

90 осіб загинуло (з них 15 представників владних структур), 218 дістали поранення. Проведений

аналіз засвідчує, що ці прояви, як правило, здійснюються кримінальними елементами під час

боротьби за розподіл сфер впливу.

Генеральний секретар ООН

Кофі Анан в своєму докладі «Єдність в боротьбі з тероризмом:

рекомендації по глобальній контртерористичній стратегії» від 27 квітня 2006 року зазначив: «Я

далі закликаю всіх держав-членів стати учасниками 13 універсальних документів про запобігання

та припинення міжнародного тероризму і виконувати положення цих документів, які, крім свого

великого практичного значення, свідчать про те, що міжнародне співтовариство нетерпимо по

відношенню до терористичної діяльності і готове з нею боротися. Я також звертаюся до держав-

членів з наполегливим закликом як найшвидше укласти всеосяжну конвенцію з міжнародного

тероризму, яка стане переконливим свідченням єдності міжнародної спільноти та зміцнить

моральний авторитет ООН».

Стурбованість всієї світової спільноти відображається в низці докладів на засіданнях ООН.

Так з 2006 року Генеральний секретар неодноразово звертався до проблеми світового тероризму та

боротьби з ним. Його доклади торкалися наступних проблем: «Заходи по недопущенню придбання

терористами зброї масового знищення» (21 липня 2006 року, 27 липня 2007 року, 16 липня 2009

року); «Заходи по ліквідації міжнародного тероризму» (01 серпня 2006 року, 25 липня 2008 року,

22 липня 2009 року); «Захист прав людини та основних свобод в умовах боротьби з тероризмом»

(11 вересня 2006 року, 28 серпня 2008 року); «Заходи по боротьбі з міжнародним тероризмом» (27

липня 2007 року, 22 липня 2009 року); «Глобальна контртерористична стратегія Організації

Об’єднаних Націй: діяльність системи Організації Об’єднаних Націй по здійсненню Стратегії» (7

липня 2008 року); «Допомога у здійсненні універсальних конвенцій та протоколів, які торкаються

тероризму» (24 липня 2008 року).

На жаль, в доповідь Генерального Секретаря

ООН Пан Гі Муна на тему «Заходи по

ліквідації міжнародного тероризму» від 22 липня 2009 року, Україна не надала інформацію в

розділ I «Заходи, вжиті на національному та міжнародному рівнях для попередження і припинення

7



міжнародного тероризму, а також інформація про інциденти, викликані міжнародним

тероризмом». На відміну від України Російська Федерація, згідно цієї доповіді, приймає участь в

усіх 13 універсальних контртерористичних документах. 26 січня 2009 року Російська Федерація

підписала Конвенцію Ради Безпеки про відмивання, виявлення, вилучення та конфіскації доходів

від злочинної діяльності та про фінансування тероризму.

У серпні 2008 року Російська Федерація стала учасником Угоди про порядок організації та

проведення державами-членами Шанхайської організації співпраці спільних антитерористичних

навчань. Завершуються внутрішньодержавні процедури, яка є необхідними для ратифікації

Договору держав-учасників СНД щодо протидії легалізації (відмиванню) злочинних доходів і

фінансуванню тероризму 2007 року, в яких приймає участь і Україна.

У 2008 році в Російській Федерації було зареєстровано 642 злочини терористичного

характеру. Розкриття злочинів терористичного характеру склало 86,3%; було виявлено та

припинено 104 терористичних акти, половину з яких планувалося здійснити в місцях масового

перебування людей.

Значно зменшилася кількість злочинів, передбачених статтею 205 (терористичний акт)

Кримінального кодексу Російської Федерації. За 2008 рік було зареєстровано всього 10 таких

злочинів, що менше на 79,2% в порівнянні з 2007 роком.

У 2008 році в провадженні органів попереднього слідства Російської Федерації перебувало

понад 300 кримінальних справ про злочини терористичного характеру; з них 165 справ стосовно

235 осіб направлено до суду, 9 – припинено, 33 – призупинено. Судами було розглянуто 161

кримінальна справа про злочини терористичної спрямованості відносно 243 осіб. Загальна

кількість засуджених склало 219 осіб, з яких 182 особи були засуджені за статтею 208 (організація

незаконного збройного формування або участь у ньому) Кримінального кодексу; 28 осіб – за

статтею 205 Кримінального кодексу( терористичний акт); 5 осіб – за статтею 205.1 (сприяння

терористичній діяльності) Кримінального кодексу; та 4 особи – за статтею 206 (захоплення

заручника). Більше 80% розглянутих судами кримінальних справ складали справи про злочини,

пов’язані з організацією незаконного збройного формування або участі в ньому. 13 листопада 2008

року рішенням Верховного Суду Російської Федерації організація «Аль-Каїда» була визнана

терористичною організацією.

Підсумовуючи пропонуємо, в повному обсязі долучитися Україні до усіх 13

контртерористичних конвенцій та трьох протоколів, активніше приймати участь в реалізації

глобальної контртерористичної стратегії ООН від 08 вересня 2006 року.

Наталія Макаренко,

Військовий інститут

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

Принцип поваги до прав людини в забезпеченні міжнародної безпеки

Актуальність теми дослідження обумовлена сучасними змінами, що відбулися в

міжнародній системі, зростання загрози для глобальної і регіональної безпеки з боку міжнародного

тероризму, екстремізму із

застосуванням насильства висунули на перший план проблему

формування нової системи міжнародної безпеки та поваги до прав людини.

Це пов’язано в першу чергу з тим, що на сучасному етапі все частіше ми стикаємось з

порушенням одного з найстаріших принципів міжнародного права – сумлінного виконання

міжнародних зобов’язань. Якщо історично розглядати цей

принцип в контексті права міжнародної

безпеки варто пригадати, що це один із найстаріших принципів міжнародного права, що прийшов

у наш час від римського "pacta sunt servanda". Стародавні римляни, запроваджуючи цей принцип,

розуміли, що, крім іншого, однією з причин виникнення воєн, які часто поставали, була

недобросовісність у дотриманні міжнародних зобов’язань. Це підтверджує історія розвитку

міжнародних відносин. У наш час заборона ведення воєн, забезпечення міжнародного миру і

безпеки – це вимога Статуту ООН, який підписали на сьогоднішній день майже всі держави світу і,

отже, тим самим взяли на себе міжнародне зобов’язання не порушувати миру і безпеки.

8



Саме порушення прав людини частіше за все вело і веде в наші дні до різних конфліктів,

аж до збройних, згадаємо Югославію, Ірландію, Камбоджу, Дарфур, Ліберію, Афганістан. Тому

принцип повага прав людини має велике значення у справі юридичного забезпечення міжнародної

безпеки. В загальному плані це значення обумовлене тим, що кожна людина володіє

невід’ємним

правом на мир і безпеку. Статут ООН на друге місце після позбавлення від лиха війни поставив

завдання «знову затвердити віру в основні права людини». Серед цілей ООН заохочення поваги до

прав людини стоїть на третьому місті. Більш того, Декларація про принципи міжнародного права

не виокремила відповідний принцип в

якості самостійного. І тільки в 1975 році цей принцип був

остаточно сформульований в Заключному акті Наради з безпеки і співробітництву в Європі 1975

року. Процес просування принципу поваги до прав людини в число основоположних був відносно

важким, однак після ІІ Світової війни було прийнято ряд ключових міжнародних актів, які

наголошували на необхідності дотримання

прав людини (Загальна декларація прав людини, 1948р.,

Пакти про громадянські, політичні, економічні, соціальні і культурні права людини 1966р.,

Конвенція про попередження геноциду та покарання за нього 1948 р. та ін.)

Не зважаючи на те, що функціонально це стосується внутрішньої політики, повага до прав

людини є одним з ключових зобов’язань держави в міжнародно-правовому аспекті, що свідчить

про значний інтерес міжнародної спільноти до цього інституту.

В якості взаємопов’язаних інститутів міжнародного права виступають права держав,

народів і людини, тому що порушення однієї з них тягне за собою і має на увазі порушення прав

двох інших.

Так, наприклад акт агресії проти певної держави передбачає масове порушення прав

народів, які в ньому проживають та людей, які є його резидентами. Згідно з міжнародним правом,

ні держава, ні будь-яка група чи будь-яка особа не має права займатися будь якою діяльністю, яка

спрямована на знищення або неправомірне обмеження будь-яких міжнародно-визнаних прав

людини (п. 1 ст. 5 Пакту про громадянські та політичні права). З іншого боку, при здійсненні своїх

прав, людина зобов’язана поважати права держави та інших соціальних утворень.

На відміну від інших принципів, принцип поваги прав людини займає центральне місце і в

національному праві, яке має регулювати це питання відповідно до Статуту ООН та іншими

відповідними міжнародно-правовими актами.

На початку третього тисячоліття проблематика виникнення і становлення якісно нової

всеосяжної системи міжнародної безпеки, є дуже актуальною. Це пояснюється як її абсолютною

вагою для збереження людської цивілізації, так і високим прагматичним значенням для

стабільного функціонування держав – членів світового співтовариства.

Роль регулювання взаємодії держав у фазі нормативного забезпечення

їхньої безпеки

виконують основні принципи міжнародного права, закріплені в Статуті ООН, найважливішими з

яких є принципи рівноправності держав; поваги суверенітету; заборони застосування сили або

погрози силою; вирішення міжнародних спорів виключно мирними засобами; невтручання у

внутрішні справи держави і інші. Організаційна фаза забезпечення безпеки держави виражається у

пошуку балансу між дипломатичними

і військовими засобами захисту своїх інтересів на основі

принципів міжнародного права.

Підсумовуючи, зазначимо, що виходячи з розуміння загального характеру міжнародної

безпеки, заходи, спрямовані на забезпечення стабільного і ненасильницького миру, повинні мати

всеосяжний характер. Тобто, вони повинні торкатися різних та практично всіх сфер і галузей

взаємодії держав: політичної, військової, соціально-економічної, екологічної

, гуманітарної та

інших. Однак, виникають проблеми з тлумаченням так званих «гуманітарних інтервенцій». Так ст.

103 Статуту ООН закріплює переважну силу зобов’язань її членів по Статуту та позбавляє

правового обґрунтування як прагнення НАТО не вважати себе регіональною організацією, так і її

спроби піднести можливість застосування збройних акцій без мандата Ради Безпеки

ООН в

принцип, як це передбачається в Стратегічній концепції.

Стратегічна концепція НАТО деформує саме право держави на індивідуальну або

колективну самооборону, яка Статутом ООН допускається лише у випадку, якщо станеться

збройний напад на члена Організації, і заходи здійснення якої ніяким чином не повинні торкатися

повноважень і відповідальності Ради Безпеки. У

Концепції чималий акцент робиться на тому, що

грубі і масові порушення прав людини є ледве чи не імперативною основою для

9



військового втручання НАТО, тобто на основі «гуманітарної інтервенції». Але якщо

гуманітарна інтервенція буде здійснена без санкції Ради Безпеки ООН, то вона суперечить

основним принципам сучасного міжнародного права і становить реальну загрозу як мирним

міждержавним відносинам, так і самим правам людини.

Роман Максимович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Досвід інституту

Уповноваженого з прав дитини в Польщі: перспективи для України

Актуальність даної теми насамперед полягає в тому, що розбудова України, як

демократичної правової держави, потребує ретельного аналізу законодавства як важливої умови

забезпечення прав і свобод людини. Особливо це стосується найбільш вразливої категорії нашого

населення - дітей.

Очевидна відчуженість апарату державної влади від

громадян, високий рівень корупції,

низька виконавча дисципліна, правовий нігілізм, відсутність традицій поваги до прав людини

зумовлюють необхідність розвитку нових, демократичних інституцій, діяльність яких ґрунтувалася

б не на традиційному захисті державних інтересів, а була спрямована на належне забезпечення

прав людини. У багатьох країнах світу таким інститутом є омбудсман.

Зазвичай омбудсмани не забороняють

дітям звертатися до них, проте й не беруться за

вирішення проблем, що стосуються дітей, з власної ініціативи. Більше того, омбудсмани рідко

здійснюють свої заходи таким чином, аби діти дізналися про існування цієї інституції. До того ж,

часто вони навіть не усвідомлюють, що проблеми, з якими стикаються діти, значною мірою

відрізняються

від тих, що зачіпають дорослих, і що сутність прав дитини та механізми підвищення

поваги до них також різні. Становище дітей щодо захисту їх прав є надзвичайно вразливим,

оскільки вони не мають ані права голосувати, ані права впливу на прийняття важливих рішень та

інституції, що спонукають до змін в політичному та економічному

житті.

У багатьох державах існує традиційна думка про те, що діти є власністю своїх батьків, а

втручання держави у їх взаємини вважається порушенням прав батьків. Надзвичайно важко

прийняти той факт, що діти також мають права, а їхні інтереси можуть відрізнятися від інтересів їх

батьків. Поки що не в кожній країні

створені правові та соціальні структури, які б гарантували

визнання прав дітей як таких, що існують самостійно та вимагають поваги до себе.

Відповідальність за дітей зазвичай розділяється між різними міністерствами та департаментами,

співпраця між якими знаходиться на низькому рівні, і які неспроможні самостійно розвивати

комплексну роботу та здійснювати вплив на дітей.

Соціальні

права дітей (на життя та розвиток, освіту, гру, охорону здоров’я та користування

благами соціального забезпечення; та право на захист – на свободу від насильства та жорстокого

поводження, а також від економічної та сексуальної експлуатації) – загальновизнані більшістю

демократичних країн світу. Проте на практиці діти не мають механізмів впливу на політичну,

соціальну

та економічну владу, що робить їх вразливими – їх права часто ігноруються при

розробці законодавчої бази, локалізації ресурсів та визначенні напрямку політики.

Тому омбудсман у справах дітей повинен відігравати важливу роль не лише в процесі

ефективної реалізації прав, уже зазначених в законодавчих документах (доступ до інформації,

проблеми затримки надання послуг, їх неефективності

або неналежного забезпечення), але й у

просуванні підвищення рівня поваги до фундаментальних прав дітей. Іншими словами, омбудсман

повинен забезпечувати краще правосуддя для дітей шляхом розширення доступу до вже існуючих

прав та підвищення рівня визнання прав людини, які ще не втілені в законодавстві, культурі та

щоденному житті дітей.

У даній роботі

ми розглянемо досвід роботи такої інституції в Польщі. Робота по

запровадженню інституту Омбудсмана у справах дітей у Польщі була ініційована неурядовими

організаціями та групами, що працюють у сфері захисту прав дітей. 6 січня 2000 року Сейм

Польщі прийняв Закон про Омбудсмана у справах дітей. Відповідно до нього, Омбудсман у

справах дітей захищає права

дітей, які визначені Конституцією Польщі, Конвенцією ООН про

права дитини та іншими законами, що визначають права, зобов’язання та відповідальність батьків.

10



В Законі зазначено, що дитиною є кожна людина до моменту досягнення нею зрілості (Стаття 2,

параграф 1). Омбудсман у справах дітей створений для захисту прав дітей на (Стаття 3, параграф

2): життя та охорону здоров’я; виховання в сім’ї; належні соціальні умови; освіту. Закон надає

омбудсману у справах дітей право попереджати, сигналізувати про

порушення прав дитини та

діяти. До прав, які можна віднести до категорії контролю (Стаття 10, параграф 1, пункт 1),

належить можливість звернення до органів державної влади, організацій чи інституцій з

проханням надати роз’яснення та необхідну інформацію, певні дані чи документи. Омбудсман у

справах дітей не замінює органи влади та інституції, вповноважені законодавчим органом

для

виконання різних завдань у сфері захисту сім’ї та дітей. Проте Стаття 10 (параграф 1, пункт 1)

Закону зазначає, що Омбудсман у справах дітей може звертатися до відповідних органів влади,

включаючи Уповноваженого з захисту прав громадян для проведення заходів на благо дитини в

межах його компетенції. А п. 2 зазначеної Статті зазначає, що

Уповноважений з захисту прав

громадян розглядає справи, направлені до нього Омбудсманом у справах дітей.

В офісі Уповноваженого працюють експерти з питань законодавства, психології, освіти,

педагогіки, реабілітації та соціального забезпечення. Залежно від типу проблеми задіються різні

експерти, що значно спрощую роботу інституції та сприяє швидкому вирішенню проблеми.

Важелі впливу, запровадженого в Польщі

омбудсмана у справах дітей, можна

охарактеризувати як „м’які”. Вони схожі на ті, якими володіють міжнародні інституції (тобто

Комітет ООН у справах дітей), що контролюють дотримання зобов’язань щодо захисту прав

людини. Але як засвідчують факти, вони дуже ефективні, тоді як „жорсткі” методи органів влади є

малоефективними.

Таким чином, запровадження

інституту Уповноваженого з прав дитини як незалежного

органу, що не повинен дублювати повноважень інших органів держави, повинен стати наступним

кроком України на шляху до захисту прав дітей. Також важливо розробити закон України «Про

Уповноваженого з прав дитини», з посиланням на нього в Конституції України. Варто звернутися

до досвіду Польщі та на

даному етапі розвитку України, та запровадити «м’яку» модель

омбудсмана з прав дітей в Україні.