Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених
Подождите немного. Документ загружается.
31
Законодавче закріплення, і водночас невичерпність, особистих немайнових прав українця
надає можливість забезпечити його особистий немайновий суб’єктивний інтерес у всіх сферах
його життєдіяльності. Нині, настав час відродження української правної свідомості, час
пробудження історико-генетичної пам’яті, час, аби українці позбулися своєї правної пасивності (у
руслі своєї меншовартості), і уактивнились – зашанували себе
, вдаючись, у разі правопорушень, до
заходів правної охорони: заходів захисту, правної відповідальності та ін. Повернувшись до своїх
правносвітоглядних витоків, українці гармонійно, поважно, самобутньо, осмислено щасливо
заживуть на своїй Українській Землі.
Ігор Кочкодан,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Волевиявлення юридичних осіб як правова фікція
В правових системах розвинених держав
юридичні особи посідають чільне місце серед
суб’єктів правовідносин. Незважаючи на це, сутність юридичної особи досі остаточно не
з’ясована. В законодавстві та юридичній науці спостерігається тенденція до біологізації
юридичних осіб, утверджуються думки про те, що юридична особа є таким же суб’єктом
правовідносин, як і фізична особа, а тому
її правовий статус повинен бути максимально
наближеним до правового статусу фізичної особи, особливо у приватноправовій сфері. Яскравим
прикладом цього процесу стало прийняття Закону України вiд 11.06.2009 № 1507-VI (вводиться в
дію 01.04.2010), який передбачає кримінальну відповідальність юридичних осіб.
На жаль, досі залишається недостатньо дослідженою і проблема «волі» юридичної особи.
Така ситуація викликає здивування
. Так, основне призначення юридичних осіб приватного права
полягає у задоволенні інтересів їхніх учасників. Оскільки інтереси учасників-фізичних осіб
відображаються у їхній волі, повнота їхнього задоволення залежить від повноти врахування волі
таких осіб у діяльності юридичної особи. Важливість відповіді на запитання, що визначає зміст
діяльності юридичної особи, також полягає у тому,
що:
1) від того, наскільки самостійними є юридичні особи у визначенні змісту своєї діяльності,
залежить обсяг правосуб’єктності, якою їх доцільно наділяти;
2) визнання наявності в юридичної особи самостійної волі, відмінної від волі окремих її
учасників, означає, що до юридичної особи можуть бути застосовані заходи різних видів
юридичної відповідальності, в тому числі
й кримінальної, оскільки наявність волі уможливлює
винну поведінку;
3) дослідження механізму прийняття рішень юридичною особою необхідне для створення
ефективної системи захисту інтересів її учасників.
Таким чином, мета даного дослідження – з’ясувати, чи має юридична особа самостійну
волю, а якщо ні – чия воля визначає зміст її діяльності, а також визначити вплив волевиявлення
учасників на поведінку юридичної особи.
Для того, щоб дати відповідь на поставлене запитання, необхідно насамперед усвідомити
сутність юридичної особи. Формування юридичних осіб як окремої категорії суб’єктів
правовідносин розпочалося ще в римському праві. Об’єднання, які позначали термінами “corpus”
та “universitas”, вже були наділені певною дієздатністю. Цікаво, що на відміну від сучасних
науковців римські юристи заперечували можливість відповідальності юридичної особи за шкоду,
завдану деліктами її членів, навіть якщо ці члени були уповноважені діяти від імені об’єднання.
Наразі існують різноманітні концепції, покликані пояснити природу юридичних осіб. Для того,
щоб закцентувати увагу на основних їхніх положеннях, скористаємося прийнятим в науковій
літературі поділом усіх існуючих
концепцій на дві групи.
Хронологічно першими сформувалася низка т. зв. «фікційних» теорій, які розглядають
юридичну особу як штучне утворення, невидиме, нематеріальне і таке, що існує лише з точки зору
закону (Г.Ф. Шершеневич, Д. Маршалл). В окрему групу іноді виокремлюють позитивістську та
нормативістську теорії, які розглядають юридичну особу як правову
конструкцію, що відіграє роль
«центру прив’язки» прав та обов’язків. На противагу теоріям фікції були висунуті теорії, які в
науковій літературі отримали назву «реальних». Їхні прихильники визнають юридичну особу
32
матеріальним суб’єктом, наділеним власною волею і власним інтересом, які відмінні від волі та
інтересу фізичних осіб-учасників. Як основний аргумент проти теорій фікції представники
«реальних» концепцій висувають твердження про те, що «важко уявити собі сучасну велику
корпорацію як щось «невидиме» та «неіснуюче» (В. П. Грибанов, О.Ф. Пасєка). Таким
чином,
вказані науковці ототожнюють юридичну особу та її матеріальний субстрат, що навряд чи
правильно. Під матеріальним субстратом тут варто розуміти ті об’єкти матеріального світу, які
репрезентують юридичну особу поза правом - в соціальному, економічному та інших аспектах
буття.
Наділяючи юридичних осіб правосуб’єктністю, елементом якої є дієздатність,
законодавець визнає за юридичною
особою здатність вчиняти цілеспрямовані дії. Постає
запитання: хто або що визначає їхню спрямованість? Аналогічну функцію – спрямування
усвідомленої діяльності – у людини виконує воля. Тому за аналогією науковці часто ведуть мову
про волю юридичної особи (В. Ойгензіхт, В.П. Грибанов, Г.К. Матвєєв та ін.). Г.К. Матвєєв пише,
що воля юридичної
особи має відносно самостійний характер, який «мотивируется особой
сущностью юридического лица, его социальным единством, социально-психологическим
характером его воли». Такий підхід підтримує і В. Мусін, стверджуючи, що воля юридичної особи
«отлична от воли всех, она не является совокупностью воль, это единая воля, образовавшаяся в
результате анализа и синтеза «воли всех».
Разом з тим, в науковій літературі, переважає розуміння
волі як елементу психіки, регулюючої функції мозку (В.І. Селіванов); складної форми психічної
діяльності людини, яка проявляється у планомірних діяннях, спрямованих на досягнення свідомо
поставлених цілей та подолання перешкод (В. Артемов). Залишимо поза увагою деякі дискусійні
моменти цих визначень, оскільки в контексті даного
дослідження важливо інше: визнання того
факту, що воля існує лише в свідомості людини; вона неможлива поза людською психікою.
З наведених міркувань випливає очевидний висновок: оскільки юридичні особи не мають
власної свідомості, психіки, то в них не може бути своєї волі. Натомість законодавець застосовує
юридичну фікцію – волевиявлення окремої фізичної особи в
силу вказівки закону вважається
«волевиявленням» юридичної особи. Зрозуміло, що волевиявленням такі рішення можуть бути
названі лише умовно, оскільки, строго кажучи, відсутність волі означає відсутність волевиявлення.
Коло фізичних осіб, волевиявлення яких вважається «волевиявленням» юридичної особи, досить
широке і охоплює не лише керівників та інших осіб, які за законом чи установчими документами
юридичної особи мають право діяти від її імені, а в окремих випадках і рядових працівників –
наприклад, якщо вони здійснюють дії, спрямовані на виконання зобов’язань юридичної особи
(виконують роботи, надають послуги тощо).
Таким чином, воля як атрибут людської психіки не може бути властивою юридичній особі.
Відтак зміст діяльності юридичної особи
визначає волевиявлення окремих фізичних осіб, яке в
силу правової фікції розглядається як «волевиявлення» самої юридичної особи.
Михайло Кравченко
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Загальні закономірності реалізації закону
Дослідження питання про реалізацію закону привертало і привертає до себе увагу вчених-
правознавців. Така увага не є випадковою. Демократичні, правові, прогресивні, справедливі
, за
своїм змістом, державні закони є основою правового законодавства. Вони слугують юридичною
основою нормального функціону-вання політичної системи суспільства та забезпеченню
правопорядку в Україні. Окрім того, на закони покладена функція узгодження потреб та інтересів
різних прошарків суспільства. Саме вони мають сприяти найповнішому задоволенню потреб та
інтересів особи та всього суспільства.
Ефективна реалізація справедливих державних законів є
підґрунтям нормального функціонування демократичної держави. Таким чином, враховуючи
велике значення законів для: особи, суспільства та держави, постає необхідність подальшого
дослідження не тільки закону, його суті та ознак, але й процесу його реалізації.
Реалізація кожного закону є надзвичайно складним процесом, який залежить від багатьох
факторів. Проте
, існують певні закономірності, які властиві для реалізації будь-якого закону. З
33
позиції філософії під закономірністю розуміють необхідний, істотний, такий який постійно
повторюється зв'язок між явищами об'єктивної реальності. Він визначає етапи та форми процесу
виникнення та розвитку явищ: природи, суспільства та духовної культури. Для юриспруденції
мають значення особливий вид закономірностей – це державно-правові закономірності.
Дослідженням даного виду закономірностей займалися багато спеціалістів
. Серед них можна
назвати: С.С. Алексєєва, А.М. Васільєва, Ю.Ю. Вєтюгнєва, Д.А. Керімова, В.Н. Кудрявцева, П.Е.
Недбайло, С.Н. Овчіннікова, П.М. Рабіновіча, Л.С. Явіча та багато інших. Для державно-правових
закономірностей властиві певні ознаки, якими вони відрізняються від схожих та близьких за суттю
явищ. До ознак державно-правових закономірностей можна віднести наступні: 1) такі
закономірності є визначеною одноманітністю, регулярністю повторень процесів та явищ; 2)
державно-правові закономірності показують певний зв’язок між фактами та явищами; 3) вони
мають стійкий, систематичний характер; 4) такі закономірності існують об’єктивно і є
незалежними від волі та свідомості окремих людей; 5) вони виражають
глибинні, істотні
властивості державно-правових явищ; 6) мають логічне пояснення; 7) діють в певному масштабі;
8) реалізуються за допомогою правомірної поведінки; 9) визначаються на підставі аналізу
суспільної практики; 10) діють в сфері державно-правових явищ.
Реалізація будь-якого закону обумовлена великою кількістю закономірностей. Такі
закономірності, по відношенню до закону, можуть носити зовнішній або внутрішній характер
.
Вони можуть бути постійними або тимчасовими. Проте, найкращим, в контексті розкриття даного
питання, є поділ закономірностей реалізації закону залежно від змісту. Залежно від змісту
закономірності реалізації закону можна поділити на: 1) закономірності буття закону; 2)
закономірності функціонування закону; 3) закономірності розвитку конкретного закону, або
законодавства в цілому.
Першу групу закономірностей можна умовно поділити
та дві підгрупи: 1) закономірності,
які визначають якість закону; 2) закономірності, які визначають особливий статус закону серед
інших нормативно-правих актів. Серед законо-мірностей, які визначають якість закону можна
назвати наступні: 1) при створенні закону мають застосовуватися засоби законодавчої техніки,
якісні закони мають науково обґрунтований характер; 2) на якість закону впливає правильний
вибір суспільних відносин
, що потребують регулювання зі сторони законодавства; 3) правильне
визначення мети закону; 4) правильний вибір методу нормативно-правового регулювання. Якісний
закон заснований на принципі верховенства права, верховенства та пріоритету загальнолюдських,
морально-політичних цінностей, основною серед яких є людина, її права, свободи, інтереси та
потреби. Такий закон виражає всі групи прав людини, особливе місце
серед яких посідають
соціально-природні права людини і громадянина. Цей принцип знаходить свою деталізацію в
принципі пріоритету природних і невідчужуваних прав і свобод людини над правами і свободами
держави і державної влади. Якісний закон ґрунтується на принципі діалектичної єдності та
гармонії прав та обов'язків усіх суб'єктів суспільних відносин. В
основі якісного закону лежить
принцип справедливості. Принцип справедливості зводиться до справедливого розподілу рівної
міри прав, свобод, обов'язків і відповідальності громадян перед державою та законом і держави
перед громадянином і законом. В законах знаходить свого відображення принцип свободи й
відповідальності за правопорушення. Закони є якісними, які вони виражають державну політику
та
основні завдання і функції, які стоять перед суспільством і відображають основні закономірності
економічного, політичного, морального і соціального розвитку суспільства. Якісні закони мають
не класовий, а загальнонародний і міжнародно-правовий характер.
Серед закономірностей, які визначають особливий статус закону серед інших нормативно-
правих актів можна назвати наступні: 1) закон регулює основні, найбільш значимі
, найважливіші
суспільні відносини; 2) закон встановлює загальні правила (норми) поведінки людей, розраховані
на всіх учасників правовідносин або обмежену їхню частину; 3) закон є актом, що має найвищу
юридичну силу, всі інші акти повинні відповідати закону, ні в чому йому не суперечити; 4) норми
закону є загально - обов'язковими для виконання всіма учасниками суспільних
відносин, оскільки
це офіційні правила поведінки і діяльності. 5) закон є актом, що приймається вищими за статусом
суб'єктами влади в державі; 6) закон приймається в особливому, чітко регламентованому порядку;
7) важливою ознакою закону є його стабільність.
До закономірностей функціонування закону можна віднести наступні: 1) реалізація закону
відбувається у відповідних формах правомірної поведінки (дотримання,
використання, виконання
34
та застосування) та діяльності; 2) реалізація закону обумовлюється його дією: у часі, у просторі,
стосовно певного кола осіб та у відповідній сфері життєдіяльності суспільства; 3) реалізація
закону, як правило, вимагає прийняття відповідних підзаконних нормативно-правових актів, які
розвивають відповідні приписи закону; 4) реалізація закону, як правило, вимагає використання
відповідних економічних, організаційних, інформаційних, юридичних заходів
; 5) у разі
виникнення колізій в процесі реалізації закону застосовуються єдині правила для їх вирішення.
Наприклад: у разі колізії застосовується норма закону прийнятого пізніше або у випадку колізії
застосовується норма спеціального закону; 6) однакові правила щодо реалізації окремих
компонентів закону: преамбули до закону, кінцевих і перехідних положень закону, тощо; 7)
узгодженість між окремими
частинами закону та узгодженість всієї правової системи в цілому; 8)
реалізація закону має відбуватися на певному рівні. Цей рівень є багатогранним та обумовлюється
багатьма факторами. Варто звернути увагу на те, що для кожної країни він визначається окремо,
оскільки це обумовлюється різним співвідношенням факторів, які на нього впливають; 9)
застосування різних видів юридичної відповідальності
до суб'єкта у разі порушення приписів
закону; 10) реалізація закону залежить від рівня правосвідомості та правової культури людини, від
її рівня освіти, індивідуальних цілісностей, орієнтирів, досвіду, тощо; 11) реалізація закону
залежить також від поінформованості адресатів щодо змісту та мети правової норми; 12) реалізація
закону залежить від якості і рівня професійної діяльності державних
службовців. Основним в
даному контексті є те, якою мірою у державних службовців сформовані такі соціально-
психологічні якості, які позитивно впливають на сприйняття законодавчих актів, їхнє глибинне
розуміння, готовність працювати над їх втіленням у життя.
Ефективність реалізації закону передбачає вдосконалення, як самого закону так і
законодавства в цілому. До закономірностей розвитку конкретного
закону, або законодавства в
цілому можна віднести наступні: 1) подальше вдосконалення вже діючого законодавства; 2)
послідовна інтенсифікація законодавства; 3) підвищення процесу правореалізації; 4)
удосконалення механізму правового регулювання суспільних відносин. Можуть бути і інші
закономірності.
Враховуючи все вищезазначене, варто зробити наступні висновки: 1) Загальні
закономірності реалізації закону — це об'єктивні, систематичні, такі, що повторюються
взаємозв'язки
факторів у сфері реалізації закону; 2) Реалізація будь-якого закону обумовлена
великою кількістю закономірностей; 3) Знання та застосування на практиці загальних
закономірностей реалізації закону сприятиме підвищенню ефективності реалізації законів,
реалізації всього їхнього потенціалу.
Василь Крулько,
Інститут держави і права
ім. В. М. Корецького НАН України ,
Ідея правозахисту як філософсько-правова проблема
Актуальність теми дослідження зумовлена зростаючим практичним значенням
правозахисної діяльності в Україні. З огляду на це виникає необхідність наукового, зокрема й
філософсько-правового, осмислення проблеми правозахисту. В даному фрагменті дослідження
розглядається ідея правозахисту з позиції філософії права, зокрема в розумінні належного (тобто,
яким повинен бути правозахист), радше ніж сущого (яким він
є). Більш конкретніше, правозахист
розглядається як ідея, тобто поняття та його здійснення. В процесі осмислення ідеї правозахисту як
філософсько-правової проблеми можна виокремити низку аспектів. Тези щодо кількох із них
представлено далі.
Правозахист як захист права; поняття, що охоплює не лише захист прав і свобод. У
літературі та в практиці використовується
низка термінів, які за смислом стосуються поняття
правозахисту. Для прикладу, в «Юридичній енциклопедії» (т.1.-6, 1998-2004) вживаються такі
терміни, як «правозахисна сфера», «правозахисна діяльність», «правозахисний рух»,
«правозахисна тематика», «правозахисник», «правозахисні органи», «правозахисний інститут» (як
різновид інституту за функціональною ознакою), «колегія правозахисників і громадських
обвинувачів» (як інститут), «недержавна правозахисна організація», «правозахисна функція»
35
(правоохоронних органів), «правозахисний світогляд». Зазвичай, смисл правозахисту в більшості з
представлених вище термінів пов’язується із захистом прав і свобод людини і громадянина.
Водночас, зміст терміна «правозахист» може пов’язуватися не лише з суб’єктивними правами,
правами людини, але й захистом права загалом. Це, зокрема, обґрунтовується тим, що суб’єктивні
права є частиною права загалом, тому, наприклад, захищаючи суб’єктивні права чи права людини,
суд захищає право як таке (здійснює правозахисну функцію). Тому обґрунтовано стверджувати
про більш ширше розуміння (поняття) правозахисту – як захисту права.
Правозахисна функція (смисл) правосуддя. Чи є «правозахист» і «право на судовий захист»
поняттями одного смислового рівня? Право
на судовий захист зазвичай визначається як спосіб
захисту прав, свобод і законних інтересів учасників суспільних правовідносин – фізичних та
юридичних осіб. Право на судовий захист, зокрема в сучасній Україні, є конституційним правом.
Зокрема, Конституція України встановлює, що «звернення до суду для захисту конституційних
прав і свобод … гарантується» (ч. 3 ст. 8); «кожному гарантується
судовий захист права
спростовувати недостовірну інформацію про себе…» (ч. 4 ст. 32); «права і свободи людини і
громадянина захищаються судом» (ч. 1 ст. 55); «кожен має право після використання всіх
національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних
міжнародних судових установ …» (ч. 4 ст. 55). Разом з цим, положеннями статті 2 Закону України
«Про судоустрій України» встановлюється завдання суду, а саме: «суд, здійснюючи правосуддя, на
засадах верховенства права забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами
прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів
суспільства і держави».
Зазначені положення не лише встановлюють (конституційне) право особи на судовий
захист. Вони
також, можна стверджувати, конституюють окрему правозахисну функцію
правосуддя. Смислом цієї функції правосуддя і є правозахист.
Принципи правозахисту. Під принципами правозахисту слід розуміти закріплені у праві
вихідні нормативно-керівні положення та правові ідеї, що характеризують його зміст та інститути.
Безперечно, принципи правозахисту слід розрізняти та класифікувати в залежності від різновиду їх
інститутів за функціональною ознакою. Серед основних принципів, які характерні для всіх
інститутів правозахисту можна виділити наступні: утвердження і захист прав людини незалежно
від її раси, статі, громадянства, етнічного або соціального походження, майнового або іншого
стану, посади, роду і характеру занять, місця проживання, мови, релігії, політичних і інших
переконань; верховенство закону як
акта нормативного волевиявлення вищого представницького
органу держави; відкритість і гласність, вільний доступ для тих, хто потребує захисту своїх прав і
свобод; незалежність від політичної позиції та суспільної думки; принцип презумпції невинності
особи; чесність, максимальна достовірність і об'єктивність інформації.
Суб’єкти правозахисту. Суб'єктами правозахисту, в даному аспекті правозахисної
діяльності
є: органи державної влади та місцевого самоврядування, зокрема в особі судових
органів, органів юстиції, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини та інші;
підприємницькі структури (як приватні підприємці, так і юридичні особи), що надають різні
юридичні послуги, наприклад, консультації та роз'яснення законодавства, складання юридичних
документів, представництво громадян у юрисдикційних установах
тощо; громадські організації
(наприклад, об'єднання із захисту прав споживачів, правозахисні організації тощо).
Здійснення правозахисту: контексті колізії інтересів. Припустимо, що правозахист – це
правовий спосіб захисту прав, свобод і законних інтересів. Проте, на практиці нерідко має місце
суперечність інтересів різних суб’єктів права, що призводить до колізій і конфліктів, спорів навіть
у процесі здійснення того, що можна назвати правозахистом. Для прикладу в кримінальному праві
в колізію можуть вступати інтереси особи та держави. Чиї інтереси в даному випадку повинні мати
пріоритет, чи завжди дотримання прав і свобод людини може бути засобом, що підвищує
ефективність боротьби зі злочинністю, чи, навпаки, це ускладнює таку
боротьбу? Пошук балансу
та паритетності між двома зазначеними інтересами (захист прав і боротьба зі злочинністю) на
практиці відображається у компромісах, трансформується у певні нові інститути, як-от
«кримінальний компроміс». В цьому зв’язку потребує більш детального дослідження
співставлення інтересів, зокрема різних інститутів правозахисту, в процесі здійснення
правозахисту.
36
Софія Куліцька,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Принцип справедливості – серце в організмі права
Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що вивчення проблеми, пов'язаної з
визначенням поняття, розкриттям змісту принципу справедливості в праві та його використанням,
набуває особливого значення у період сучасних правових перетворень.
1.В перекладі з латини термін «принцип
» (principium) означає «начало»,
«основоположення», «керівну ідею». Ще древні звернули увагу на те, що «принцип є
найвAажливішою складовою всього» (principium est potissima pars cuiuque rei). Принцип
справедливості виступає загальновизнаним, основоположним, загальнолюдським
(загальноцивілізаційним), морально-правовим первинним імперативом для всіх правових систем;
це універсальна нормативна засада, об’єктивно зумовлена потребами і рівнем розвитку людської
цивілізації, що має комплексний
характер, і визначає сутність та спрямованість правового
регулювання у всіх сферах суспільного життя (Т.І. Фулей). В.К. Бабаєв вбачає у праві «генеральні»
принципи справедливості та свободи, котрі відображаються в ін. принципах права: демократизму,
гуманізму, рівності. Тому справедливість часто визнають найважливішою якістю права.
2.Серед сучасних зарубіжних досліджень проблемних аспектів принципу
справедливості
слід вказати концепції Х. Перельмана, Дж. Роулза, П. Рікера, О. Хеффе, Л.Ерікссона, Р.Нозіка, Ф.
А. Гаєка, в яких вони прагнуть вирішити проблему соціальної справедливості в межах західної
традиції. Так, Х. Перельман прагнув виробити прийнятну для всіх формулу справедливості та при
цьому виділяв 6 найвідоміших в історії формул справедливості: “кожному
- одне й теж саме”,
“кожному - по заслугах”, “кожному - по праці”, “кожному - по потребах”, “кожному - за рангом”,
“кожному - те, що належить по закону”. Але шлях роздумів привів Перельмана до визнання
плюралістичного характеру справедливості: кожна система справедливості являє собою розвиток
однієї або декількох цінностей, довільний характер яких можна знайти в природі
такої системи.
Тому існує не одна система справедливості, а їх може бути стільки, скільки є ін. систем цінностей.
Дж. Роулз, навпаки, переконаний в можливості наукового осягнення сенсу справедливості. За
аналогією з концепцією Арістотеля він формулює 2 принципи справедливості, один з яких
“принцип рівності” - віддзеркалює прагнення до рівності, а другий - “принцип відмінності” -
являє
собою фактичну нерівність людей. П. Рікер, говорячи про справедливість, більше уваги приділяє
лише поняттям законності та правосуддя. Стосовно шляхів реалізації справедливості Рікер
підкреслює роль юридичного апарату. Відомий представник сучасної суспільно-політичної та
правової думки Хеффе піддає аналізу і дещо абсолютизує ідею політичної та природної
справедливості. Справжній світ грунтується на поважанні
фундаментального принципу права -
справедливості, а держава може бути визнана легітимною тільки якщо вона справедлива, а право
набуває якості справедливості і захищається суспільним правопорядком.
3. С.В. Околіта розглядає принцип соціальної справедливості в таких напрямках: як
правова категорія (тобто як принцип права); як самостійна категорія права (тобто використання
справедливості як компоненту
нормативної системи, як розподіл прав та обов’язків між членами
суспільства);як соціально-політичний і моральний ідеал, спрямований на оцінку співвідношення
юридичних інтересів. Втілюючись в діючому законодавстві, справедливість знаходить своє
вираження в 3 основних формах: правосвідомості, правових нормах та правовідносинах.
Виокремлення у філософії кількох аспектів справедливості створює передумови для розрізнення
об’
єктивної і суб’єктивної, а також формальної, змістовної і процедурної справедливості. Всі ці
аспекти справедливості знаходять свій прояв у праві й тісно пов’язані між собою; врахування їх
вимог в процесі правотворчості приводить до появи легітимного права, а їх одночасна реалізація в
процесі судочинства свідчить про здійснення правосуддя. С.С. Алексєєв
також зазначає, що “в
принципах розкривається зміст права, вся правова система: в них безпосередньо виявляється
сутність права, його основи, закономірності суспільного життя, його тенденції й потреби”. На мою
думку, доцільно також розглядати основоположні принципи права (зокрема, справедливості)
окремими джерелами права (у відповідності зі ст.38 Статуту Міжнародного Суду ООН).
Існує декілька
шляхів (способів) закріплення принципу справедливості в юридичній нормі,
зокрема, його безпосередня фіксація в правовому положенні (приписі). Коли справедливість прямо
37
не згадується в нормативно-правовому акті, вона може бути вираженою в ньому в різних формах:
у виді рівності між учасниками суспільних відносин; шляхом встановлення відповідного
співвідношення між правами і обов’язками; шляхом визначення характеру цілей та засобів
правових норм; шляхом індивідуалізації санкцій.
4. В.З. Джантуханов вважає, що будь-яке юридичне
правило можна розглядати як єдність
цілі, заради котрої створена правова норма, і засобу, за допомогою якого ця норма повинна
реалізуватися. Правова норма представляє собою реалізовану ціль, але тільки тоді, коли за
допомогою правової норми закладена в ній ціль отримує офіційне визнання. До цілей, закладених
у правових нормах, пред’являються відповідні вимоги
справедливості (істинність, реальність та
ін.).
В ролі специфічного засобу здійснення правової цілі виступають санкції норм нормативно-
правових актів, використання яких - міра примусова. Водночас, як правило, самі правові норми
закріплюють такі положення, котрі вже самі по собі являються показником справедливості діючого
права. В науковій літературі вони іменуються юридичними аксіомами і виступають
своєрідним
вираженням цінності права, показником його внеску в духовну культуру людства.
С.П. Погребняк зауважує, що для принципів зазвичай характерна опосередкована форма
реалізації (суд має прийняти рішення відповідно до норм, але й у світлі принципів права). Проте
принципи права можуть бути й безпосередньою правовою підставою для вирішення справ. Це
обумовлено тим
, що право зобов’язане орієнтуватися на ті цінності, що втілені в принципах права,
а однією з цілей застосування права є прийняття такого рішення, яке б узгоджувалося з
принципами права.
Загалом, на мою думку, принцип справедливості виступає іманентною властивістю права,
необхідною умовою правового регулювання та правореалізації, найважливішою цінністю й
особливою ціллю
функціонування суспільства, одним із способів побудови соціальної, правової
держави.
Тарас Лешкович,
Юридичний факультет Львівського національного
університету імені Івана Франка
Судовий прецедент: поняття, структура, види
Актуальність теми дослідження зумовлена низкою чинників: становлення незалежної
Української держави і перебудова її правової системи на демократичний лад; інтеграція в
міжнародні організації, визнання юрисдикції наднаціональних судів
( зокрема, Європейського cуду
з прав людини ); глобалізація права – формування єдиних для більшості держав світу форм права,
зближення їх за змістом та зовнішніми ознаками. У зв’язку з наведеними аргументами видається
доцільним дослідити таке малопоширене в Україні джерело права як судовий прецедент.
Юридична енциклопедія дає таке визначення прецеденту – це спосіб зовнішнього
вираження і закріплення індивідуального правила поведінки, яке встановлюється компетентним
органом держави для врегулювання конкретної життєвої ситуації і стає загальнообов’язковим у
регулюванні аналогічних ситуацій.
Традиційно прецедентом називається раніше прийняте рішення або судова практика, що
слугує моделлю для прийняття наступних рішень. Прецедентами є тільки остаточні рішення суду,
а інші судові акти ( дорадчі
висновки, ухвали, якими вищий суд відмовляється переглянути
рішення нижчого суду, доповіді судді-доповідача, висновки прокурора чи адвоката та інші акти
судової влади неостаточного характеру ) не є формою прецедентного права.
Прецеденти утворюють певну ієрархію, яка визначає різну вагу та юридичну силу судових
рішень. Існує доктрина вертикальної дії прецеденту (прецедент, прийнятий вищим
за ієрархією
судом, який має повноваження щодо скасування рішення нижчого суду, становить найбільш
авторитетний прецедент; незалежно від правових поглядів суддів нижчого суду, які можуть бути
незгодні з думкою вищого суду, такі судді в ієрархічно побудованій судовій системі будуть в силу
етичних міркувань своєї професії, авторитету та підпорядкованості слідувати прецедентам вищого
суду
) та доктрина горизонтальної дії прецеденту (вона застосовується, коли суд слідує своїм
38
раніше прийнятим прецедентам або прецедентам іншого суду, що має рівні повноваження та місце
в судовій системі).
Прецедентне значення має не все рішення, а лише та його частина, яка визначає питання,
що постало перед судом, як це питання вирішено та мотиви саме такого вирішення. Ця частина (
ratio decidendi ) і є судовим прецедентом. Правоположення,
яке не входить в склад ratio decidendi,
являє собою obiter dictum – попутно сказане.
Ratio decidendi – це норма права чи принцип, що визначили рішення у справі. Obiter dictum
використовується для розрізнення того, що важливе, авторитетне, обов’язкове у судовому рішенні
і тим, що не має правового значення.
Важливе значення для судової правотворчості має інститут окремої думки: concurrence та
dissent. Окремі думки
, в яких висловлюється згода судді з рішенням (concurrence) або його незгода
(dissent), є схожими у певному аспекті, оскільки у цих думках висвітлюються питання, які не
порушувалися судом або залишені поза увагою. Відомі випадки, коли окремі думки згодом ставали
частиною права. Наприклад, окрема думка судді Верховного суду США В.Бреннана у справі Gregg
v. Georgia
стала керівним прецедентом при вирішенні справи S. v. Makwanyane and Another у
Конституційному суді Південно-Африканської Республіки.
Англійські судові рішення цитуються так — Read v. Lyons (1947) А. С. 156: Рід — позивач,
Лайонс — відповідач. Буква «v.», яка розділяє ці імена, — скорочення від латинського «versus» —
«проти». Наступні дані вказують, що рішення поміщено в збірник «Law Reports» в серії «Арреаl
cases» (рішення Апеляційного суду) в томі, виданому в
1947 році, на сторінці 156 і настурних.
Американські судові прецеденти цитуються схожим чином.
С.Шевчук наводить таку класифікацію судових прецедентів:
1) прецеденти, що створюють нові правові норми та прецеденти тлумачення;
2) вертикальний та горизонтальний прецеденти;
3) переконливий та обов’язковий;
4) приписаний (формально закріплений у законодавстві) та фактичний;
5) деклараторний, креаторний та скасовувальний;
6) матеріальний
та процесуальний;
7) фактичні та формально-фактичні прецеденти;
8) залежно від галузі права: конституційно-правові, цивільно-правові, кримінально-правові
тощо;
9) прецедент, що походить із одного рішення, та прецедент, що походить із серії рішень.
Впровадження судових прецедентів в Україні могло б принести значну користь.
Використання прецедентної практики забезпечує єдиний підхід в правозастосуванні,
при
вирішенні справ у судах; забезпечує стабільність судових рішень, правову певність.
В Україні використовують судові прецеденти як джерела права, проте обмежено, в деяких
випадках. Так ст..17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики
Європейського суду з прав людини” прямо зазначає, що суди України застосовують при розгляді
справ Конвенцію та практику
Європейського суду як джерело права.
Прецедентну силу могли би мати також рішення Верховного Суду України. Хоча хибною
слід визнати пропозицію щодо закріплення правила прецеденту за рішеннями ВСУ та їх
обов’язковості в законі. Авторитет прецеденту повинен спиратися на авторитет їх авторів-суддів,
на їх професіоналізм та освіченість, на переконливу силу
наведених в рішенні аргументів, а не на
механічне закріплення обов’язковості в законі.
Олександра Ліщук
Київський національний університет
Імені Тараса Шевченка
Регулятивність окремих принципів права при подоланні прогалин.
Зіткнувшись у власній небагатій навчально-науковій практиці з галузевими юридичними
науками, як і будь якому юристу-початківцю, нам випала нагода виявити певні
проблеми ,
протиріччя, та/або «не ідеальності» у співвідношеннях певних загальнотеоретичних догм сучасної
юридичної науки та реалізацією даних постулатів на більш конкретному рівні правових знань – в
39
межах певних галузевих юридичних наук. Так, завдяки науковому керівництву старших колег,
перед нами постав ряд проблем, пов’язаних з певними «недосконалостями» в законодавстві
України, які згідно загальної теорії права можуть і повинні бути якщо не усунуті остаточно
законодавцем, то в крайньому разі подолані під час правозастосовчої діяльності суб’єктів права.
Нашу
увагу привернув зміст статей 1207 та 1177 Цивільного кодексу України, в яких
йдеться про відшкодування шкоди особі, завданої внаслідок злочину. Зокрема, стаття 1207
Цивільного кодексу України, в якій закріплено обов’язок держави відшкодувати шкоду, завдану
каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю внаслідок злочину.
Як вбачається із дефініцій указаних вище статей, обов’язок
відшкодування шкоди, завданої
внаслідок злочину, покладається на державу, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або
якщо вона є неплатоспроможною. Крім того, ч.2 ст.1177 як і ч.2 ст.1207 Цивільного кодексу
України сформульовані законодавцем однотипно - у так званий банкетний (відсилочний) спосіб
викладення норми права в статті закону. У разі випадку, коли не
встановлено особу, яка вчинила
злочин, шкода повинна відшкодовуватись державою, на умовах і в порядку, встановленому
законом.
Як відомо, на момент написання даної статті система законодавства України не містить
такого закону, який би доповнював банкетні дефініції ст.ст. 1177, 1207 Цивільного кодексу
України та відповідно дозволив би визначитися з врегулюванням відносин між особою
і державою
з приводу умов і порядку відшкодування останньою шкоди внаслідок злочину, якщо не
встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною. На нашу думку в
даному випадку при такій відсутності указаної норми виникає необхідність поставити проблему
про наявність прогалини в праві(законодавстві) та знайти можливості подолання таких прогалин
.
Як визначено в сучасній загальнотеоретичній юридичній науці прогалиною в праві
називається повна або часткова відсутність нормативних приписів, необхідність яких обумовлена
розвитком суспільних відносин і потребами практичного вирішення справ, основними
принципами, політикою, змістом діючого законодавства. [6, с.37]. В той же час прогалини в
діючому праві існують тоді, коли для певної категорії випадків:
або взагалі немає норми; або існує
норма, але відверто незрозуміла; або існує декілька норм, які знаходяться між собою у
непримиримій протидії; або встановлена норма з вадою неповноти (часткова прогалина).[5, с.96].
Зрозуміло, що причина виникнення досліджуваних нами прогалин в праві коріниться як у
відсутності нормативно-правового врегулювання даних відносин, так і у
певній неповноті норм
ст.ст. 1207, 1177 Цивільного кодексу України.
Як відомо, існують два способи «заповнення» прогалин в праві - це подолання їх та
усунення останніх. Усуненням прогалин в праві (принаймні в Цивільному кодексі України)
займається Верховна рада України як єдиний законодавчий орган. Подолати ж прогалину в праві
можливо та необхідно за допомогою
правозастосовного процесу, не створюючи нових норм, а
застосовуючи аналогію закону або аналогію права, як це визначає вітчизняна теорія права. В цьому
випадку нас зацікавив ряд питань:
1. Як пропонує вирішити подібну конкретну проблему існування даних прогалин сучасна
вітчизняна науково-практична інтерпретація (тлумачення)
2. І у який спосіб суди обґрунтовують і мотивують
свої рішення по даним казусам, яким
чином здійснюється подолання указаних вище прогалин та як використовується судовими
органами України безпосередній регулятивний вплив на подібні суспільні відносини [7, с.12] таких
принципів права як принципу правової визначеності та принципу верховенства права?
Як видно із коментаря, складеного одним із авторитетніших авторських колективів
науковців і практиків,
підхід інтерпретатора з приводу правил застосування подібних між собою
норм ст.ст.1207 та 1177 ЦК України дещо суперечливий. Якщо при застосуванні ст.1207
коментатор категорично «забороняє» здійснювати відшкодування державою шкоди до прийняття
відповідного закону, то у коментарі ст.1177 ЦК України не дивлячись на констатацію відсутності
окремого закону авторами передбачена можливість, як така, подібного
відшкодування шкоди
державою.
Можна навести скорочену та адаптовану до сучасних реалій нашої правової системи
цитату одного із класиків дореволюційної цивілістики Є.В. Васьковського, стосовно дій судів по
подоланню прогалин в праві:
40
«…Цивільні суди не мають права звертатися у випадку ускладнень при застосуванні
законів за допомогою до вищих інстанцій… ...вони зобов’язані самостійно знаходити вихід з
ускладнень як при неясності законів, так і при недостатності в них. Але заповнення
(«восполнение») прогалин в законодавстві може бути здійснене ними різними способами…
...Перший з
них полягає у тому, щоб, не маючи потрібної для рішення даного випадку
норми в системі діючого права, запозичити її з якого-небудь іншого права, яке мало б значення
допоміжного (субсидіарного) джерела права…»
І другий доступний нам спосіб полягає в тому, щоб «…Судам … долати прогалини за
допомогою наявного матеріалу законодавства, тобто, добути
з існуючих норм інші, явно не
виражені, але ті, які витікають з них…»
Порівнюючи даний підхід в правовій науці понад сторічної давнини з сучасною
загальноюридичною догмою і теорією, можна з певною долею умовності перший підхід віднести
до застосування аналогії закону, а другий – аналогії права.
На нашу думку при застосуванні аналогії
закону до подолання прогалин, які містяться в
ст.ст.1177,1207 Цивільного кодексу України, судові органи можуть орієнтуватися на порядок та
умови відшкодування шкоди, передбачені нормами Закону України «Про порядок відшкодування
шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства,
прокуратури і суду».[9]
Крім того нам здається, що і при застосування аналогії закону
, а тим більше при
застосуванні аналогії права, мотивація прийняття судом рішень на користь потерпілої особи
повинна будуватись на використанні регулятивної якості таких принципів права, як принципу
верховенства права та принципу правової визначеності.
Як зазначають ряд сучасних дослідників, зокрема С.П. Погребняк, принцип верховенства
права є одним із основоположних і має
як формальний аспект - «в суспільстві мають існувати
правові норми, яких дотримуються всі суб’єкти, в тому числі держава», так і матеріальний аспект,
«який полягає в тому, що мають існувати доволі чіткі змістовні стандарти, які визначають суть
позитивного права».
На нашу думку формальний аспект принципу верховенства права проявляється
безпосередньо у ст.8
Конституції України і опосередковано в інших, зокрема в ст.ст. 27,28,55,64.
Що ж стосується матеріального аспекту принципу верховенства права то він реалізується
через інший принцип - принцип правової визначеності, або як його ще називають юридичною
безпекою, або правовою стабільністю.
В правовій системі України даний принцип також має свою формальну закріпленість в
тому числі
і в Цивільному процесуальному кодексі України, зокрема в ст.ст.3, 8 та інших статтях
ЦПК України.
Висновок
Таким чином, при подоланні прогалин у праві, в тому числі і тих, які не усунені
законодавцем в ст.ст.1177, 1207 Цивільного кодексу України, можливо і необхідно
використовувати регулятивну функцію принципів права (в тому числі принципу
верховенства
права та принципу правової визначеності) як при застосування аналогії права так і при
обґрунтуванні застосування аналогії законодавства.
Катерина Лукіша,
Дмитро Муха
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Правовий нігілізм та правовий ідеалізм: поняття, причини та шляхи подолання в
Україні
Актуальність теми цього дослідження обумовлена тим, що на сучасному
етапі розвитку
нашого суспільства склалось вкрай несприятливе соціальне середовище, що весь час стимулює
протиправну поведінку людей. Правовий нігілізм набув нових властивостей, які значно змінили
його структуру та сфери впливу, він набув стихійного характеру, що часто призводить до