Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених
Подождите немного. Документ загружается.
51
слово у тлумаченні й застосуванні закону правомірно залишається за представником судової
влади, тому що жоден інший державний посадовець не проходить цього необхідного процесу
перетворення, в якому суб'єктивний індивідуум замінюється об'єктивним суддею. Вони є
останньою інстанцією, яка гарантує дотримання закону іншими посадовими особами. Така логіка
сприяла двом додатковим соціальним змінам.
По-перше, слід наголосити на надзвичайному посиленні правової традиції та її
проникненні у суспільство. Це посилення включало впровадження системи академічного вивчення
права, ускладнення права як спеціальної галузі знання з її особливим словником і поняттями,
доступними тільки обраним, визнання юристів саморегульованою професійною групою, що має
монополію на юридичні послуги, встановлення адвокатів обов'язковими учасниками кримінальної
правової системи, визначення прав власності, полегшення комерційних операцій, визнання
центральної ролі осіб, що володіють правовими знаннями, які спочатку були радниками королів і
римських пап, а потім і широкого кола урядовців та законодавців. Таке посилення присутності
юристів у суспільстві і зростання їхньої влади зробило їх як групу величезною суспільною силою.
Це також підвищило престижність професії судді, тому що ця професія є зразком найвищого
досягнення, якого можуть прагнути професіонали в галузі права.
Друга соціальна зміна відбулася внаслідок поширення принципу поділу влади, що
започаткувало незалежність суддів. Загальна формула для досягнення захисту інституту судової
влади від втручання інших гілок влади включала обрання суддів на основі їхньої правової
кваліфікації (правової освіти та досвіду), тривалі терміни роботи суддів, процедурні засоби захисту
проти усунення суддів з посади і т. ін. Згадана професіоналізація правової галузі зробила
можливим цей поділ, у той же час він став найвищим досягненням професійної групи правників з
особливим статусом. Ці інституційні чинники самі по собі не були достатніми, щоб гарантувати
автономію суддів. Їх було доповнено зовнішніми щодо судової системи чинниками, такими як
усвідомлення урядовими посадовими особами і суспільством взагалі того, що втручання в дії
судової влади з приводу інтерпретації та застосування закону є неприйнятним, а також
аналогічним розумінням суддів, що неприйнятним є піддаватися зовнішньому впливові або тиску.
Поділ повноважень дав змогу не тільки захистити судову владу, він одночасно зменшив потенціал
для зловживань, які могли б виникати з боку суддів.
Найбільший ризик, притаманний цій версії верховенства права і суспільним, політичним та
ідеологічним змінам, які її супроводжували, полягає в тому, що верховенство права може
перетворюватися на правління суддів. Коли існує верховенство права і за суддями залишається
останнє слово щодо інтерпретації і застосування закону, судді визначають наслідки результатів
застосування закону. Якщо визнається, що має місце хоч якийсь рівень невизначеності, це означає,
що твердження, що судді просто озвучують закон, навряд чи відповідає дійсності. Якщо, крім
цього, непрофесіоналізм, слабкість, несвідома упередженість, корупція і прагнення влади визнані
природними людським рисами, можливість того, що верховенство права може виродитися у владу
суддів, перетворюється з досить примарної загрози на привід для реального занепокоєння.
З огляду на таке застереження ми вважаємо, що обрання суддів має відбуватися з
особливою відповідальністю, беручи до уваги не тільки їхні знання та інтелектуальні здібності, але
і з не меншою увагою ставитись до їхньої вірності закону (несхильності до маніпулювання
природною багатозначністю законів), до їхньої готовності визнавати законодавство (вони мають
погоджуватися із законодавчими рішеннями навіть тоді, коли ці рішення розходяться з власними
думками суддів), до їхнього соціального походження (судді мають представляти суспільство, а не
його окрему групу), до їхніх чесності і послідовності (судді мають бути неупередженими і не
піддаватися корупції) і до їхньої доведеної здібності приймати розумні рішення. Закон не може
існувати без посередництва людей. Судді мають бути наділеними мудрістю і відповідним
характером, інакше закон буде бездумним, порочним і байдужим до наслідків застосування.
Давньогрецький філософ Арістотель був першим, хто наполягав на тому, що особа і настрої судді є
істотними компонентами верховенства права.
Те яку реакцію викликає перспектива влади суддів — позитивну чи негативну, залежить
від історії конкретного суспільства та суспільних і політичних умов. Така обережна скептичність
щодо відмінності між верховенством права і владою окремої особи заперечує не існування такої
відмінності взагалі, а тільки уявлення про її чіткість. У момент застосування закони не можуть
52
обходитися без людського розуму, інтуїції та розсудливості і не можуть бути цілком ізольованими
від зловживань недобросовісних індивідів.
Аліна Пігун
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Проблеми реалізації прав і свобод людини і громадянина в Україні
Предметом теорії держави і права є досить широке коло тем і питань, які зацікавили мене.
Тема права і свободи людини одна із тих, яка потребують більш
глибокого дослідження і має
багато проблем і прогалин, щодо реалізації її у нашій країні. Тому саме вона стала темою моєї
наукової роботи. Актуальність дослідження теоретичних та практичних проблем основних прав та
свобод людини і громадянина в Україні, обумовлена, по-перше, глобалізацією доктрини прав
людини у сучасному світі; по-друге, необхідністю створення
цілісної теорії системи основних прав
та свобод людини і громадянина; по-третє, потребою вдосконалення чинного законодавства в
галузі прав людини, приведення його у відповідність з принципами, проголошеними чинною
Конституцією України; по-четверте, процесами інтеграції України у світове співтовариство; по-
п’яте, необхідністю створення дієвих механізмів реалізації та охорони прав та
свобод людини і
громадянина в Україні. Щодо мети роботи, то вона полягає в розкриті основних проблем реалізації
прав і свобод людини і громадянина, а також пошук раціональних способів їх ліквідації.
Історія ідей прав людини бере свої перші витоки, ще з давніх-давен. Вже у Біблії містились
положення про цілісність і недоторканість
людського життя рівності людей. Прийнято вважати,
що ідея права природних і не відчужених прав людини сягає своїми витоками ще часів античності.
Відомий російський правознавець Б. Чичерін, розмірковуючи у своїй праці «Загальне державне
право» над походженням прав людини, писав, що давні народи мало переймалися особистими
правами людини, а за часів античності
ці права зводилися переважно до можливості брати участь в
управлінні державними справами. Водночас уже в давнину заява особи «civis Romanus sum» - «я
громадянин Риму» захищала таку особу від свавілля з боку влади. Активність у розвитку ідеї про
права людини припадає на епоху Відродження і Просвіти. Ця ідея відбивається у теорії
природного права. У результаті
наукової систематизації прав людини в історичному огляді
сформувалися три теорії поколінь прав людини. Перше – відчужувані особисті і політичні права;
друге – поглиблення особистих і розвиток соціально-економічних і культурних прав; третє –
солідарні права, тобто права всього людства – правами людини і правами народів.
Суспільство пройшло тернистий шлях на шляху утвердження прав і
свобод людини. Саме
боротьба за права людини, за все нові й нові ступені свободи особи ставала каталізатором
масштабних змін у суспільно-політичному житті більшості держав світу і також вела до нового
осмислення ролі людини в її відносинах з іншими людьми, суспільством і державою.
Оскільки права і свободи належать кожному індивіду, а
права і свободи громадянина –
тільки тим особам, які є громадянами цієї держави, то зміст дослідження чітко визначає його
предмет, що розкривається, - йдеться про конституційні права і свободи громадян України, крім
осіб, з подвійним громадянством , без громадянства, громадян інших держав. Це дуже істотно
оскільки кожна держава повинна піклуватися про своїх громадян
з огляду на свої можливості.
Конституція України проголосила широке коло прав і свобод громадян України. Однак в ній не
записано чітких матеріальних гарантій реалізації проголошуваних прав і свобод, хоча слово
«гарантується» багато разів згадується в ній. Сама суперечність в тому полягає, що, проголошуючи
широкі права і свободи громадян, Конституція, звільнила
державу від обов’язку забезпечувати
проголошені права і свободи. Розглянемо розділі ІІ Конституція України «Права, свободи та
обов’язки людини і громадянина» де закріплено широкий спектр прав і свобод людини, а також
загальні принципи та положення, які мають на меті визначити зміст гарантій і механізмів реалізації
цих прав свобод. Однак слід
пам’ятати, що деякі норми Основного Закону України залишаються
на сьогодні переважно декларативними. Це має своїм наслідком поширення нігілізму в суспільстві
та породження недовіри громадян у спроможності держави належним чином забезпечити і
гарантувати їх конституційні права. На мою думку, це являється однією із основних проблем
реалізації прав і свобод.
53
В Україні на сьогоднішній час існує багато проблем, які не дозволяють нам рухатись
вперед і на відповідному рівні забезпечувати основні права і свободи людини і громадянина.
Згадаємо про те, що Україна є учасницею 220 угод у рамках ООН, 64 угод у рамках Ради Європи.
Це свідчить про те, що наша держава прагне запроваджувати
міжнародні стандарти у галузі прав
людини. Але нажаль рівень дотримання цих стандартів у нашій державі дуже низький. Про це
безпосередньо свідчать зауваження і рекомендації конвенційних органів ООН. Однак ці
зауваження та рекомендації у нашій країні не оприлюднюються. Наприклад, в дотриманні
Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права існують найгостріші
проблеми.
Зокрема, Комітет ООН з економічних, соціальних і культурних прав зазначив, що перехід
держави-учасниці до ринкової економіки негативно вплине на реалізацію та здійснення прав,
передбачених у Міжнародному пакті, призвів до високого рівня бідності переважної більшості
населення. Як мені здається, то саме бідність є брутальним порушенням прав людини, і через неї
не уможливлюється реалізація всіх інших прав.
Також, основною із проблем реалізації і забезпечення прав громадянин є не справедливий
суд і не виконання ним судових рішень. Цю проблему видно із статистики Європейського суду,
який ухвалив вже 450 рішень проти України, у понад 90% з яких констатовано порушення права на
справедливий і своєчасний судовий
розгляд. На мою думку, захист прав і свобод людини і
громадянина є системою у якій одна прогалина тягне за собою іншу. Наприклад, щоб ефективно
захищати права людини, що є обов’язком суддів, потрібно, щоб сам суддя був захищений. Але
нажаль, справедливість стосовно самого судді в Україні також поставлена під загрозою. І
на жаль
на цьому перелік проблем не закінчується…
Підводячи підсумки, зазначу, що сьогодні, цілком очевидно, що для побудови
демократичного суспільства та утвердження правової держави недостатньо лише задекларувати
дотримання прав і свобод людини та громадянина. Потрібно створити дієвий юридичний механізм,
який допоможе окремим особам, різним соціальних групам, громадянському суспільству повною
мірою
реалізувати свої конституційні права і свободи.
Олександр Польовий,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Окремі аспекти функціонування інституту відповідальності суддів у правових
системах зарубіжних країн
Актуальність теми дослідження обумовлена необхідністю вивчення функціонування
інституту відповідальності суддів у правових системах зарубіжних країн, досвід яких на сьогодні
для України є дуже корисним і
заслуговує якнайглибшого аналітичного осмислення.
У правових системах зарубіжних країн судді можуть бути позбавлені своїх повноважень за
порушення Конституції, присяги, різні зловживання, а також недостойну (аморальну) поведінку,
несумісну з виконанням своїх суддівських обов'язків. Законодавством різних країн прямо
передбачено відвід судді за неналежне виконання суддівських обов'язків, зловживання службовим
становищем, некомпетентність.
Як правило, суддя може бути позбавлений повноважень за
державну зраду або інший злочин, для цього необхідний обвинувачувальний вирок суду, що
вступив у законну силу.
Наприклад, дуже корисний і пізнавальний для України є досвід Великобританії і США. У
Великобританії і США діє більш загальне правило: там суддя, термін повноважень якого фактично
необмежений
, займає свою посаду до того моменту, поки він поводиться гідно. У Конституції
США сказано, що суддя займає свою посаду доти, поки, на думку Сенату, його "поведінка
залишається бездоганною". У Великобританії підстави для імпічменту ніколи чітко не
встановлювалися, але на практиці імпічмент застосовувався за державну зраду (high treason), що
означає "зраду принципам честі
і правосуддя". У Конституції США підстави для імпічменту судді
визначені досить чітко: державна зрада, хабарництво або інші серйозні злочини та
правопорушення.
Відповідно до Конституції США імпічмент може застосовуватися до будь-якого
федерального судді, і це єдиний спосіб звільнити його з посади. При цьому американські юристи
54
переконані, що суддю Верховного суду США взагалі не можна звільнити з займаної посади,
застосувати проти нього ефективні санкції. У ряді інших країн, навпаки, процедура імпічменту
встановлена тільки для суддів вищих судів, а Конституція Грузії допускає її тільки відносно
голови Верховного суду.
Як правило, суддю звільняє з посади та особа чи орган
, які наділили його повноваженнями.
У більшості штатів США суддів обирають, що, на думку американських юристів, "повинно
зробити їх відповідальними перед громадськістю", як губернаторів і конгресменів.
В Японії 14 суддів Верховного суду призначаються на посаду урядом (кабінетом), а
головний суддя – Імператором за поданням кабінету. Ці судді, однак, відповідальні і перед
виборцями: одночасно
з виборами у нижню палату парламенту виборці мають право виразити
недовіру будь-якому судді Верховного суду, що тягне за собою його звільнення з посади. Інші ж
судді, згідно з Актом про імпічмент суддів Японії, звільняються з посади спеціальним судом,
утвореним з членів парламенту.
Наприклад, відповідно до розділу І ст. 3 Конституції Сполучених
Штатів Америки “Судді
як Верховного, так і нижчих судів зберігають свої посади, поки до них не має претензій…” Як
бачимо, звільнення суддів з посади не обумовлено певними застереженнями. Конституція США
визначила цілком конкретні, прості, і в той же час досить широкі підстави для звільнення суддів з
посади. В США незалежно
від того, яким чином призначаються судді, у кожному штаті
передбачено звільнення судді з посади за кримінальні вчинки, некомпетентність, недостатність
суддівської витримки та інші суттєві причини.
На думку колишнього голови Верховного суду США Вільяма Говарда Тафта, "судді
повинні дотримуватись обережності у своїх діях, як за межами суду, так і в самому суді
, а також не
можуть використовувати повноваження своєї посади безпосередньо або побічно для одержання
особистої вигоди".
У всіх цивілізованих країнах проголошені принципи незалежності суддів та їх
незмінюваності. Останнє прийнято розглядати як одне з головних умов суддівської незалежності.
Крім того, одним з важливих засобів забезпечення незалежності суддів вважається суддівський
імунітет. У цьому
зв'язку в ряді конституцій зустрічаються положення, що обмежують
відповідальність суддів. Наприклад, за Конституцією Португалії судді не несуть відповідальності
за свої рішення, крім випадків, передбачених законом, а суддям Конституційного суду взагалі
гарантується відсутність відповідальності.
У багатьох зарубіжних країнах для звільнення суддів існує кілька інстанцій, включаючи
главу держави. Наприклад, в Ірландії суддя
Верховного або Вищого суду, звинувачений в
аморальній поведінці, може бути звільнений з посади президентом на підставі резолюцій,
прийнятих нижньою та верхньою палатами парламенту. У Мексиці глава держави вносить
пропозицію про відсторонення судді на розгляд парламенту. У Німеччині звільнити з посади
федерального суддю, що порушив принципи конституції, має право Федеральний конституційний
суд. При цьому пленум Федерального конституційного суду сам може вповноважити президента
Німеччини звільнити суддю з посади у випадку, якщо він визнаний винним у здійсненні вчинку,
що ганьбить честь і гідність судді.
Таким чином, аналізуючи закордонний досвід, слід наголосити на двох основних
тенденціях розвитку судової влади в зарубіжних країнах як самостійної та
повноцінної ланки
державної влади. З одного боку, це підвищення ролі судової практики та авторитету суддівських
органів, а з іншого, – зміцнення системи суддівського самоврядування.
Юлія Рижа,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Психологічна теорія Леона Петражицького
Співвідношення у ній інтуїтивного та позитивного права
Психологічна теорія виникла у XIX ст. ЇЇ фундатором
виступив випускник Київського
університету Святого Володимира, професор юридичного факультету Петербурзького
університету Леон Петражицький.
55
Дослідженню психологічної теорії було приділено мало уваги. І сьогодні ми маємо
переважно лише ті аналітичні дослідження, авторами яких виступили сучасники Л.
Петражицького. Саме тому детальне вивчення цієї теорії є надзвичайно важливим та цікавим
питанням.
Теорія Л. Петражицького пояснюється тим, що соціальне життя в суспільстві пов’язане з
психічними властивостями людей. А
держава і суспільство є наслідком соціально-природних
психологічних закономірностей розвитку людини. Згідно цієї теорії поява держави та права
пояснюється властивостями людської психіки: потребою підкорятися, наслідувати тощо.
Досліджуючи психологічну теорію Леона Петражицького я звернула увагу на місце
інтуїтивного права у цій теорії, адже його, без сумніву, можна назвати центральною категорією в
психологічній теорії права. Професор Л. Петражицький у своїй теорії виходив із тлумачення права
як імперативно-атрибутивної емоції індивіда. Зокрема, на думку автора психологічної теорії,
правом необхідно вважати «й ті імперативно-атрибутивні переживання, які є чужинними до будь-
яких авторитетно-нормативних фактів: законів, звичаїв та ін. та незалежні від них». Цілком
зрозуміло, що сучасна Л. Петражицькому правова наука не містила відповідних категорій і не мала
визначення для подібних явищ, з чим і пов’язане введення нового терміна «інтуїтивне право»,
тобто право, що склалося у психіці індивіда як результат його самовизначення у суспільстві.
Леон Петражицьций виходив з того, що етичні переживання (тобто
як правові, так і
моральні феномени) виникають у свідомості людини, коли вона опиняється під впливом відчуттів,
пов’язаних із правами та обов’язками або тільки обов’язками, в конкретний проміжок часу. До
складу етичних переживань взагалі, за Л. Петражицьким можуть входити такі елементи: акційні
уявлення, суб’єктні уявлення, уявлення релевантних фактів
, уявлення нормовстановлювальних,
нормативних фактів.
Розглядаючи теорію Л. Петражицького необхідно звернути увагу на відмінності між
інтуїтивним і позитивним правом. Позитивне право створює більш-менш одноманітний шаблон
поведінки людей. Інтуїтивне ж право має суто індивідуальний характер. Його зміст для кожної
людини є різним і визначається з урахуванням обставин життя, характеру, виховання, соціального
становища, професії індивіда. Тобто інтуїтивне право визначається особистістю індивіда і існує
стільки ж, скільки існує сам індивід. Позитивне ж право завжди має загальний характер, надає
спільний шаблон для дій багатьох людей завдяки тому, що його зміст та авторитет підкріплюється
посиланням на зовнішні імперативно-атрибутивні норми.
У позитивному та інтуїтивному праві
є відмінною динаміка їхнього розвитку. Позитивне
право розвивається значно повільніше у порівнянні з інтуїтивним. Так відбувається через
фіксований характер його змісту нормативними фактами.
Слід також зазначити, що інтуїтивне право має більш широку сферу застосування. Всі
норми позитивного права, як зазначає Л. Петражицький, є обмеженими щодо кола осіб, місця,
часу, ситуації
тощо. Однак для інтуїтивного права подібні обмеження є нехарактерними, внаслідок
чого воно має необмежений об’єм та необмежену сферу застосування.
Згідно з психологічною теорією, право має виконувати дві основні функції: дистрибутивну
(тобто економічно-господарського розподілу матеріальних благ), а також виховну. Леон
Петражицький був переконаний, що для успішного функціонування права
і виконання ним
вищевказаних завдань і встановлення правопорядку інтуїтивне і позитивне право мають
узгоджуватися. І на його думку, існують принаймні три галузі взаємодії інтуїтивного та
позитивного права:
А) галузь виключної дії чи домінування інтуїтивного права;
Б) галузь виключної дії чи домінування позитивного права;
В) галузь паралельного існування та взаємодії цих двох
видів права.
Можна зробити висновок, що недостатній рівень вивчення основних проблем
психологічної теорії права в сучасній науці є невиправданим і ця теорія потребує детальнішого
вивчення та дослідження. Актуальність дослідження психологічної теорії може бути підтверджена
тим фактом, що саме ця теорія пропонує новий спосіб розв’язання класичної для загальної теорії
права
проблеми співвідношення державного і природного права.
56
Катерина Родіонова,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Роль соціологічних досліджень в праві при створенні законодавчих актів
Актуальність теми дослідження обумовлена наступними питаннями:
чи може право встановлювати в законодавчому порядку моральні норми і чи здатне воно
здійснювати соціальні зміни перед фактом протилежних установок у суспільстві?
Чи є право лише системою
логічно пов’язаних одне з одним норм або воно є юридичною
інтерпретацією творчої діяльності, яка неминуче реагує на соціальні запити і тиск?
Як можна організувати юридичний процес, щоб гарантувати контроль права над
державною владою і захист прав громадян у всіх верствах суспільства?
Вищезгаданими проблемами займається наука соціологія права, що досліджує вплив
соціальних чинників на формування та розвиток права і ефективність дії правових норм в
регулюванні суспільних відносин. Дана наука широко повинна використовуватися при створенні
законодавчих актів, адже саме її емпіричний характер з конкретними соціологічними методами
дослідження пізнає реальну дію і ефективність права в суспільстві.
На теперішній час в межах соціології права
розроблені і можуть бути використані
законодавцем наступні форми і направлення соціологічного забезпечення законотворчості.
Вихідним пунктом взаємодії законодавця і соціолога права в процесі соціологічного
забезпечення законотворчості є робота по прогнозуванню потреби в правовому регулюванні. Тут
передусім потрібно сконцентрувати увагу на дослідженнях ефективності діючого законодавства,
котрі могли б стати важливим джерелом інформації при
необхідності зміни правового
регулювання.
Найбільший інтерес для законодавця в даний час становить вивчення процесів фактичної
нормативної регуляції. Соціологічні дослідження такої регуляції могли б стати одним із
ефективних інструментів прогнозування потреби в правовому регулюванні. В якій мірі ті чи інші
соціальні потреби отримали нормативну форму свого виразу, яка міра їх значимості,
суспільна
користь і регулятивна роль цих фактичних норм, що склалися, як вони вписуються в прийняту в
суспільстві систему соціальних цінностей, які їх взаємовідносини з нормами діючого
законодавства, наскільки вони відповідають прогресивним тенденціям суспільного розвитку – ось
коло питань, що мають значення для даного етапу соціологічного забезпечення законотворчості.
Розробка концепції правової норми. Даний
етап соціологічного забезпечення
законотворчості має на меті вирішення складного комплексу проблем соціального і правового
характеру, серед яких спеціалісти виділяють наступні: формулювання цілей, які потрібно досягти з
допомогою акта, що планується; обґрунтування необхідності видання даного акту; прогнозування
позитивних і негативних наслідків його дії; розробка найважливіших моментів його змісту;
обґрунтування механізмів забезпечення
його ефективності; розробка співвідношення цього акту до
попереднього законодавства, визначення його місця в системі законодавства.
Задача соціологічного забезпечення цієї стадії законотворчого процесу соціологічних
досліджень заключається в тому, щоб на концептуальному рівні знайти найбільш оптимальне
співвідношення соціального і правового, вписати правову норм у в соціальний контекст,
забезпечити відповідність правової норми існуючим і
виникаючим соціальним реаліям. Врешті
решт мова йде про необхідність закласти в закон передумови для його соціальної легітимності,
визнання його суспільством. А це, в свою чергу, потребує знаходження адекватної правової моделі
узгодження різноманітних соціальних інтересів.
Для виявлення правоутворюючого інтересу в кожному конкретному випадку можна
використати методологію експертних оцінок, вивчення фактичних соціальних
норм, що
складаються в суспільстві, а також опитування суспільної думки з обов’язковим використанням
техніки соціально-психологічного аналізу, щоб виявити смислове навантаження, котрий несе той
чи інший термін в економічній, політичній і правовій свідомості населення.
Після того як проект закону готовий, соціологічні дослідження можуть допомогти
законодавцю в поясненні відношення різноманітних мас
населення до введення в дію даної
правової новели. І тут окрім використання опитувань суспільної думки було б вельми корисним
згадати всенародні обговорення законопроектів. В сучасних умовах свободи друку і реального
57
політичного плюралізму всенародні обговорення могли б стати свого роду суспільною
експертизою законопроектів і закласти передумови для соціальної легітимації майбутніх законів.
Звісно ж, такий спосіб отримання інформації про суспільну думку, як всенародне
обговорення, має ті ж дефекти, що і звичайне вивчення суспільної думки на основі листів і
звернень громадян, адже він дозволяє
фіксувати позицію лише найбільш активної частини
громадян або тих, чиї інтереси обмежуються. При використанні суспільного обговорення потрібно
пам’ятати, що текст закону – це не соціологічна анкета, де співвідносяться позиції «за» і «проти».
Потрібно глибинно вивчити всі настрої населення, щоб не робити подвійного трактування
відповідей. Для цього необхідно перш за все
залучити додаткові джерела інформації, вивчення
ролі і можливості преси в даному питанні, визначення міри впливу більшості на меншість,
виявлення способів впливу активної меншості на суспільну думку в цілому, а також підключення
соціологів права до проведення контент-аналізу листів і звернень громадян з приводу
різноманітних положень законопроекту, щоб визначити інтенсивність альтернативних думок
,
ступінь активності прибічників різноманітних точок зору тощо.
Важливим напрямком соціологічного забезпечення цієї стадії законотворення повинна
стати і юридично-соціологічна експертиза законопроекту. Задачі такої експертизи вбачаються в
оцінці спеціалістами (юристами, соціологами, політологами тощо) соціальної обумовленості норм,
що пропонуються, прогнозуванні їх соціальних наслідків і ефективності дії. Подібну експертизу
доречно проводити при підготовці
законодавчих актів, що характеризуються особливою
соціальною значимістю. В тому випадку, коли була зроблена попередня робота по соціологічному
забезпеченню підготовки законопроекту, експерти повинні передусім оцінити її результати. При
цьому можна виділити два напрямки такої оцінки: 1) оцінка якості проведених емпіричних
досліджень і, відповідно, достовірності отриманих результатів і 2) аналіз і оцінка теоретичної
інтерпретації емпіричних
даних. До соціологічної експертизи повинні залучатися організації і
особи, що не приймали раніше безпосередню участь в соціологічному забезпеченні даного
проекту.
Прийняття закону і введення його в дію не означає завершення роботи по соціологічному
забезпеченню законотворчості. Наступний етап роботи – вивчення ефективності прийнятого
закону, що є важливим каналом зворотного зв’язку між
законодавцем і суспільством. Щоб закон
не залишався «мертвим» потрібно вивчити недоліки, що перешкоджають втіленню в життя норм
правового акту, а для цього потрібно дослідити механізми і системи виконання закону.
Отже, на результати соціологічних досліджень у правотворенні впливає сукупність
факторів різного характеру – психологічних, економічних, соціальних і організаційних. Тому, щоб
законодавчий акт відповідав
всім реаліям суспільних відносин, не випереджав свій час і не був
застарілим, потрібно керуватися соціологічними дослідженнями і методиками при створенні
правових норм. Серед них найсуттєвішу роль відіграють такі методи: включеного спостереження,
аналізу письмових джерел, документів, анкетування, а також опитування учасників правовідносин.
Всі ці прийоми, застосовані в ході правотворчої діяльності, забезпечували
її успіх, оскільки
дозволяли зібрати максимально повну інформацію про досліджувані правовідносини із
найрізноманітніших джерел.
Микола Рубащенко,
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого
Народ як головний суб’єкт (носій) правового менталітету
Сьогодні дуже активним і дискусійним є обговорення питання стосовно визначення
сутності, місця та значення правового менталітету як складового
елементу правової системи
України. Проте, досі невизначеним залишається питання, пов’язане із суб’єктним складом
правового менталітету.
У системі «менталітет – суспільство» варто виділяти декілька взаємопов’язаних підсистем:
економічного, релігійного, соціально-побутового, правового менталітету тощо. В цій системі
правовий менталітет є поняттям широким і означає – «той менталітет, що пов'язаний з правовими
відносинами», але правовідносини виникають як із правової (правомірної) поведінки суб’єктів так
58
і з неправової (правопорушення). Тому «правовий менталітет» в його широкому розумінні слід
поділяти на правовий, протиправний та юридично нейтральний.
Зазвичай, вживаючи у повсякденному житті слова «менталітет», «ментальність» ми
пов’язуємо їх із нацією або етносом – тобто певною етнонаціональною групою людей. І таке
застосування є правильним. Але в цьому випадку виникає необхідність
у з’ясуванні
співвідношення між нацією та народом, який також може претендувати на звання головного носія
менталітету. «Народорозуміння» також не є однозначним чи цілком визначеним. В найпростішому
визначенні «народ» слід розуміти як усіх громадян певної держави (напр., Український народ – це
громадяни України). В такому випадку виникає ще низка запитань на
які навряд чи коли-небудь
буде знайдена однозначна відповідь. Крім того, навіть в галузях правової науки (в
конституційному, адміністративному, цивільному, кримінальному праві, в теорії права)
«Український народ» має різний склад і обсяг правосуб’єктності. Тому, категорія «український
народ» саме у рамках досліджуваної проблеми має включати в себе, по-перше, громадян
України
або українців за національністю які можуть і не проживати на території України; по-друге,
громадян які можуть і не бути за національністю українцями; по-третє, осіб без громадянства та
навіть іноземців. Отже, склад «народу» є значно ширшим за склад «нації». В той же час, вживаючи
поняття «український менталітет» ми одночасно
ототожнюємо націю з народом. Багато вчених
виділяють також і інших суб’єктів-носіїв (або навіть суб’єктів-створювачів) менталітету. Це,
зокрема: суспільні верстви, вікові або професійні категорії людей і, навіть, звичайні громадяни, які
є первинними носіями менталітету.
Категорія «народ» не має однозначного загальновизнаного власного трактування. Така
невизначеність зумовлює перманентний песимізм
щодо його існування як політико-правового
явища на зразок сентенцій «народ як категорія суспільних відносин – це удавана величина»,
«народ, нація, як збірне поняття є нічим іншим, як конструкцією людського розуму».
Причина такої невизначеності криється в тому, що категорія «народ» онтологічно існує в
різних соціальних вимірах, а відтак неоднаково матеріалізує себе
в політичній, культурній,
духовній, національній та інших площинах. Природно, що знаходження даної категорії в сфері
інтересів різних наукових систем обумовлює і наявність відповідної кількості неоднакових
визначень цього явища. Така «різнозмістовність» «народу» унеможливлює створення адаптованого
до вимог усіх наук, що використовують цей термін, єдиного визначення.
В юриспруденції народ виявляється не тільки різноаспектним
, але й суперечливим явищем.
Так, в конституціоналізмі народ стало визначається як єдність людей, об’єднаних певним
політико-правовим зв’язком із конкретною державою. Але ця ж засада не може застосовуватися і в
міжнародному публічному праві. Закріплення в міжнародно-правових актах права народів на
самовизначення створює ситуацію існування двох народів, які
мають відмінні критерії тлумачення
себе в такій якості. Показово, що поняття «народ» саме в якості суб’єкта права не розкривається в
жодному міжнародному документі і досі досі лишається предметом гострих дискусій (як і в
національній законотворчості).
Як зазначає Л. М. Шипілов, вирішення вказаної двозначності лежить через аналіз поняття
«народ» в
двох онтологічних площинах: громадянській та національній. Громадянський аспект
категорії «народ» оперує такими положеннями: 1) народ є історично мінливою категорією, її
наповнення визначається відповідно до ступеню цивілізаційного розвитку епохи, але незмінним
лишалася його субстанція – історико-територіальна спільнота; 2) політична еволюція категорії
«народ» йшла шляхом розширення її якісної (вплив на державу) та кількісної (збільшення
складу)
характеристик; 3) народ визначається через призму громадянства держави.
З національного аспекту, народ розглядається як єдність людей, які характеризуються
спільними об’єктивними (походження, традиції, мова, культура, історія тощо) та суб’єктивними
(психологічні аспекти: спільність відчуттів, переконань, внутрішніх та зовнішніх стереотипів)
ознаками, які назовні оформлюються конкретним явищем. Подібний ракурс впритул наближається
до
етимологічного визначення народу (слово «народ» як коренева модифікації загального «роду», з
одного боку, та слово «нація», яке зобов’язане своїм походження римській богині народження –
Natio) та його генетичного походження (у сучасній західній політології основою виникнення
політичних націй вважають становлення націй етнічних).
Конкретна особа ж фактично є первинною суб’єктною складовою основного
носія. Без
певної кількості інших осіб, які характеризуються тотожними (або подібними) «юридичними
59
ментальними особливостями» не може існувати і менталітету конкретної особи. Водночас не
можуть існувати якісь ментальні риси у разі відсутності інших націй (народів, груп), оскільки
зникає сама необхідність у існуванні цього явища. Саме через цю «колективістську» рису
менталітету і вживають поняття «ментальність», яке позначає основну ознаку суб’єктного складу
менталітету – спільність рис
. Правова ментальність є найяскравішим феноменом колективної
(соцієтальної) правової психіки.
Ігор Рула,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Платон і деякі аспекти формування сучасної правосвідомості
Актуальність теми дослідження обумовлена тим,що проблема державного устрою, а також
формування правосвідомості завжди була і буде однією з найскладніших і суперечливих проблем,
що
стоять перед суспільством.
Платон. Хто він? Я не раз чув про цю особистість різні судження та тлумачення і звичайно
дійшов до висновку, що це безумовно геніальна історична особистість, про яку мені просто
необхідно знати якомога більше. Дуже важко пізнати «всього» Платона – «не всього по кількості»,
а всього в тому головному, суттєвому
, що складає ядро його особистості і вчення.
В історії світової культури Платон – велике явище. Він жив в старогрецькому суспільстві,
але як діяч – філософ, вчений, письменник, мислитель належить всьому людству. Платон – один із
вчителів людства. Якби не було його книг, людство не тільки б гірше розуміло ким були древні
греки, що
вони дали світу, - людство мало б гірші уявлення про філософію, науку, мистецтво,
поезію, людину, її суть. Вчителем його робить і те, що на початку IV ст. до н. е. він заснував в
околицях Афін школу, яка потім була названа Академією і проіснувала декілька століть. Платон
взагалі є першим грецьким філософом, що створив
цілісну концепцію об'єктивного ідеалізму.
Багатогранність його таланту дивовижна. В ньому не тільки філософ переплітається з вченим, а й в
свою чергу філософ і вчений невід’ємні в ньому від художника, поета, драматурга. Платон
об’єднував філософську і наукову думку в літературних творах. Творчість Платона, дуже
пронизана проблемою створення правової
держави, оскільки проблема державного устрою завжди
була, і буде однією з найскладніших і суперечливих проблем, що стоять перед людством.
Платон — перший мислитель Греції,значна частина творів якого збереглася, і це
відшкодовує недолік даних про життя і особу філософа. Пізнавши твори цього великого і в той же
час трагічного розуму, можна зрозуміти
Платона набагато краще, ніж спираючись на
найдокладнішу зовнішню біографію.
Платон зв'язує ідеальну державу з верховенством закону. Усі громадяни держави (крім
рабів, що не могли бути поставлені в однакове положення з вільними; раби в Древній Греції були
порівняно нечисленними і зайняті вони були на домашній і допоміжній роботах), незалежно від
стану, який вони займають, повинні однаково підкорятися закону. Саме так повинно бути в
нормальному випадку, а виходить, і в ідеальній державі. Більш того, ідеальна держава і є там, де
закон непорушний і керує. Але як забезпечити дотримання законного порядку в житті? Він
безперестану порушується не тільки громадянами, але і правителями. Крім
того, закони то
приймаються, то скасовуються чи змінюються, оскільки самі законодавці постійно змінюють свої
переконання і погляди. Отже, у самій законодавчій сфері панують хаос і свавілля. Виходить,
необхідно розробити спеціальну систему засобів, що забезпечують міцність і стійкість закону, його
обов'язковість для всіх. Ця система засобів покаже також міцність держави.
Але якщо це так, то
вона не може бути довільно встановлена ким-небудь, а повинна бути виведена із сутності держави,
тобто з її ідеї. Виходячи з властивостей держави як такої, варто логічно вивести її приватні
характеристики, визначити її устрій, і в остаточному підсумку, вирішити питання про роль
індивідів у ньому. Таким
чином, логіка Платона йде в послідовності умовиводів від держави до
індивіда, а не навпаки – від індивіда до держави. Це свідомо визначає тотальне підпорядкування
індивіда державі. До такого підпорядкування Платон і приходить, фактично позбавляючи
громадян державного права на приватне життя. Життя індивіда тут без останку підкоряється
державному цілому.
60
Ідеальна держава Платона – справедливе правління кращих. Платон розділяє природно-
правове положення Сократа, що сформувалося в спорі з софістами, про те, що законне і
справедливе одне і те ж, оскільки в їх основі лежить божественний (у Платона, крім того,
ідеальний) початок. Правління філософів і дія справедливих законів для Платона в «Державі» – два
взаємозв'язані аспекти єдиного ідеального проекту. Ідеальна держава як правління кращих і
благородніших – аристократичний державний устрій. Цей кращий тип державного устрою, по
Платону, можна назвати двояко: якщо серед правителів виділиться хто-небудь один, те правління
буде царською владою, якщо декілька правителів, тоді це буде аристократія. Платон в «Державі»
вірить в
можливість практичного здійснення свого проекту, хоча і визнає труднощі цієї справи.
Але якщо навіть ідеальна держава буде створена на землі, вона все одно не буде вічною і через
неминуче псування людської натури зміниться іншими формами правління.
Творчість великого старогрецького мислителя Платона майже два с половиною
тисячоліття бентежить розум і почуття людей
. Його твори, високохудожні по формі і глибокі за
змістом, сьогодні являють собою недосяжну верхівку міцності людського духу, який намагається
об’єднати і зрозуміти найнагальніші питання людського буття.
Платон – надзвичайно велике явище в розвитку філософської думки не тільки в давнину, а
й в сучасності. Твори Платона надихали мислителів і вчених відродження –
Миколу Кузанського,
Компанеллу, Галілея, Декарта. К Платону відносяться і деякі вчення новітньої ідеалістичної
метафізики, якщо на початку XIX ст. платонівською діалектикою захоплювався Гегель, то на
початку XX ст. вчення Платона надихнуло Едмунда Гюссерля – німецького філософа,
основоположника феноменології на деякі ідеї його метафізики.
Маркс надзвичайно високо оцінив платонівський аналіз розподілу праці. Він прямо називає
«геніальним» для тог часу зображення розподілу праці Платоном.
У своїх діалогах Платон звертався до різноманітних філософських та соціальних,
політичних та етичних, естетичних та педагогічних проблем показуючи поколінням найякісніші
зразки їх вирішення. Секрет тисячолітньої значущості Платона полягає не в буквальному змісті
його філософії і моралі і не в буквальній спрямованості наукових
,релігійних, естетичних і
соціологічних теорій. «Конструктивно – логічні принципи думки, проповідь самовідданого
служіння ідеї, принциповий антисистематизм і антидогматиз, неспокійний драматичний діалог і
мова – ось в чому відгадка таємниці тисячолітньої значущості Платона».
Володимир Саленко
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Природне право: генезис та актуальність поняття
Актуальність теми обумовлена відродженням в
українській правовій думці ідей
природного права, потреби додаткового дослідження питання сутності природного права через
призму антропологічної концепції, крім того, невирішеним залишаються питання взаємозв’язку та
взаємообумовленості природного та позитивного права.
Треба визнати, що ідея природного права ніколи не відігравала ні в українській, ні в
російській правовій думці ролі, за своїм
значенням хоча б приблизно подібну з тією, яку вона мала
на індивідуалістичному Заході. Але ця роль не мала ніякого відношення до формування правової
думки, тому що природне право завжди було її антиподом. Навіть найсерйозніша спроба додати
природно-правовій ідеї наукового значення, розпочата одночасно на Заході й у Росії на рубежі
XIX-XX
ст.ст., не привела до бажаного результату. Весь підсумок розвитку «відродженого
природного права» в дореволюційній Росії звівся до думки про необхідність орієнтації
позитивного права, що формується в державі, на високі духовні цінності. Але ця проблема якраз і
не стосується специфіки природного права й було описана ще в XI ст. митрополитом Ілларіоном.
Розуміння
природного права винятково змінне. Вже у період зародження філософської
думки у Древній Греції софісти вважали, що позитивному праву, що встановлюється штучно за
волею людей, зокрема, шляхом угод, протистоїть природне право як таке, що витікає з природи
людини. Стоїки і деякі з римських правників розуміли під природним право, що відповідає
універсальному
природному порядку і в деяких випадках поширюється навіть на тварин. Поняття