Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених
Подождите немного. Документ загружается.
41
правового беззаконня. Правовий ідеалізм являє собою повну протилежність правовому нігілізму та
виражається в переоцінці ролі права, що призводить до стрімкого зниження рівня керованості і
регулювання соціальних процесів та відсутність громадського порядку. Також це дає потужний
поштовх до розвитку таких явищ, як неефективність дії правової системи суспільства.
Метою цього дослідження є спроба
пояснити зміст понять «правовий нігілізм» і «правовий
ідеалізм»; виявити причини цих явищ; розглянути проблему подолання правового нігілізму і
ідеалізму в нашій державі.
Правовий нігілізм - це байдуже або негативне ставлення до права, невіра в його потенційні
можливості вирішувати соціальні проблеми. Причини його - в юридичному неуцтві, відсталості,
правовій невихованості основної маси населення,
в недооцінці права суспільством. Причому
нігілізм знаходить своє відображення в посиленні настроїв соціальної пасивності, розвитку
соціальних хвороб, алкоголізму і наркоманії, в зростанні злочинності, в самогубствах, в актах
безглуздого насильства, моральній деградації.
Коріння правового нігілізму сягає глибоко у минуле. Оскільки саме багатовікова правова
незабезпеченість суспільства, нерівність перед законом і судом, правовий цинізм
уряду та інших
вищих органів влади — все це, говорячи словами О. Герцена, «вбило всяку повагу до законності».
Народу необхідно і гідно знати вимоги права, оскільки це входить до складу правового життя.
Тому безглуздий і небезпечний такий порядок, при якому народу недоступне знання права.
Людині, як істоті духовній, неможливо жити на
землі поза правом.
Сьогодні головне джерело правового нігілізму — кризовий стан українського суспільства
(соціальна напруженість, економічні нелади, розпад єдиного життєвого простору, регіональний
сепаратизм і т.д.)
До розчарування в законах, появи правового скепсису призводить і правовий ідеалізм.
Правовий ідеалізм - один з проявів деформації правосвідомості, що характеризується
таким станом правосвідомості громадян, зокрема
посадових осіб державного апарату, при якому
відбувається переоцінка реальних можливостей права впливати на суспільні відносини і процеси.
Очікування від права результатів, які воно об'єктивно не здатне забезпечити, закономірно
призводить з часом до розчарування в ньому і далі до нігілістичних поглядів і оцінок права.
Його сутність полягає у переоцінці об’єктивних
можливостей права, його ролі у вирішенні
найскладніших, найболючіших проблем суспільства. Так, у багатьох людей формується
переконання в тому, що достатньо прийняти ряд «розумних» законів – і всі проблеми суспільства
вмить будуть вирішені. Коли ж цього не відбувається, наступає розчарування, переконання в тому,
що закони нічого не дають. Необхідні, насамперед, ефективні соціальні,
економічні та інші заходи
плюс якісні закони.
Найяскравішим прикладом ідеалізації правових засад для людського буття є природне
праворозуміння, у контексті якого виникли моральне та природне обґрунтування права як
фундаменту цінності, що протиставляється позитивному діючому праву. Звідси й «вічна»
проблема діалектики абсолютизованої ідеальності права та дегуманізованої відносності
неправового закону.
Правовий нігілізм та
правовий ідеалізм можна охарактеризувати як правове неуцтво.
Взагалі-то ідеалізм не так сильно «впадає в око», проте він становить таку ж небезпеку як і
нігілізм.
За період існування України як незалежної держави правовий нігілізм набув значного
поширення у зв’язку з кількісним та якісним коригуванням правової системи минулого в
перехідний
період, кризою законності і невідлагодженістю механізму приведення в дію нових
законів, тривалістю процесу здійснення всіх реформ, включаючи і правову. Тому для українського
суспільства питання подолання правового нігілізму стоїть особливо гостро.
Головною рисою нашої держави, що суттєво відрізняє її від інших європейських країн є
катастрофічне та постійне зменшення ролі законності в розвитку
держави та суспільства. Навіть в
радянські часи правовий нігілізм не був таким розповсюдженим та масовим. Та що особливо
погано - правовим нігілізмом уражені вищі державні органи нашої влади та інтелігенція.
Неповажне ставлення до сили права і закону керівників держави обертається “законом сили” для
громадян. Звідси і ріст злочинності, в першу чергу,
грабіжництва, розбоїв та хуліганства.
Однією з передумов подолання правового нігілізму та правового ідеалізму в Україні є
налагодження ефективної роботи державних органів, зокрема правоохоронних. Адже від
42
ефективності діяльності правоохоронних органів по попередженню, виявленню, припиненню,
розкриттю, розслідуванню злочинів та інших правопорушень в значній мірі залежить віра кожного
громадянина в право та його соціальну цінність і можливості.
Основні шляхи подолання правового нігілізму та правового ідеалізму — це підвищення
загальної і правової культури громадян, їх правової і моральної свідомості; вдосконалення
законодавства
; профілактика правопорушень, і перш за все злочинів; зміцнення законності і
правопорядку, державної дисципліни; пошана і всемірний захист прав особи; масова освіта і
правове виховання населення; підготовка висококваліфікованих кадрів юристів; швидке
проведення правової реформи і інші. Проте ясно, що правовий нігілізм неможливо ліквідувувати
миттєво. Кінець кінцем всі форми і засоби боротьби
з нігілізмом та ідеалізмом пов'язані з виходом
суспільства з глибокої системної кризи - соціальної, економічної, політичної, духовної, етичної.
Проте багато що залежить і від активної позиції самої особи, її протидії силам зла, активній
громадянській позиції, правосвідомості та правової культури.
Руслана Ляшенко,
Інституту держави і права
ім. В.М. Корецького
НАН України
Місце презумпцій в процесі застосування права
Категорія «презумпція» у праві є однією із фундаментальних в юридичній науці. Це
пояснюється тим, що презумпції закріплюються в законодавстві України і використовуються в
практичній діяльності правозастосовників. Одним із важливих питань теорії права є з’ясування
місця презумпцій в процесі застосування права.
Презумпція
– це припущення про наявність чи відсутність факту, що ґрунтується на
спостереженнях повторюваних аналогічних за змістом явищ, спрямоване на регулювання
суспільних відносин, яке може допускати виключення, але умовно приймається за істину, поки не
буде доведено протилежне.
Застосування права – одна із форм буття права у процесі його владної реалізації.
Застосуванням правових норм
займаються компетентні органи та посадові особи, і лише у межах
наданих їм повноважень. Категорія «правозастосування» тісно пов’язана з правозастосовним
процесом.
Правозастосовний процес має стадійний характер. Визнаною серед науковців є модель
правозастосування, яка включає три стадії правозастосовного процесу у їх логічній послідовності:
1) встановлення та аналіз фактичних обставин справи; 2) встановлення юридичної
основи справи;
3) прийняття рішення по справі.
Розглянемо особливості застосування презумпцій на кожній стадії правозастосовного
процесу.
Перша стадія правозастосування полягає у встановленні юридичних фактів і юридичних
складів, що відбувається за допомогою доказів і доведення. На цій стадії презумпції
застосовуються при встановленні фактів, що включаються в предмет доказування, якщо вказівка
на це
міститься в відповідній нормі права. Факт, який презюмується обов’язково включається в
предмет доказування, якщо презумпція прямо стосується предмету розгляду справи (наприклад,
презумпція смерті особи, що встановлена у ст. 48 Цивільного кодексу України). А якщо стосується
опосередковано – то, достатньо довести наявність фактів, які становлять основу презумпції
(наприклад, якщо предметом судового розгляду
є позов про стягнення аліментів з батька
неповнолітньої дитини, то питання про визнання батьківства не буде розглядатись). Презумпції
також передбачають розподіл обов’язків по доказуванню – одну із сторін звільняють від
доказування факту, що презюмується, а на іншу – покладають тягар спростування презумпції.
Крім того, правоохоронні та судові органи постійно використовують презумпції, що
склались в результаті життєвого досвіду та практичної діяльності. До таких презумпцій належать:
презумпція впливу на поведінку людини особливостей її характеру, рівня та характеру освіти, її
життєвого та професійного досвіду; презумпція наявності у людини, що говорить неправду чи
приховує інформацію особливостей міміки, жестів, пози; презумпція неправильного сприйняття
43
інформації внаслідок особливостей психічного стану (афект, втома, депресії і фрустрації, хвороба з
високою температурою і ін.) тощо.
Таким чином, на стадії встановлення фактичних обставин справи застосовуються не лише
презумпції, що містяться у нормативно-правових актах, а й фактичні та судові презумпції, які
формулюються в результаті практичного досвіду правозастосовників.
Друга стадія процесу
правозастосування – встановлення юридичної основи справи,
передбачає вибір і аналіз юридичних норм. На цій стадії важливо знати структуру презумптивної
норми для правильного її виявлення в законодавчому масиві та застосування в процесі розгляду
справи. Презумпція має таку конструкцію: базовий факт та факт, що презюмується поєднуються
раціональним зв’язком. Наприклад, ст. 122 СКУ встановлює
презумпцію батьківства дитини. Факт
зачаття і (або) народження дитини у шлюбі, наявність підтверджуючого це Свідоцтва про шлюб та
документа закладу охорони здоров’я про народження дитини визнаються як базові факти,
наявність яких дозволяє зробити припущення про те, що батьком дитини є чоловік її матері.
Раціональний зв’язок, що існує між цими
фактами закріпив причинно-наслідкове сполучення між
ними та склався на основі досвіду. Крім того, вчені вказують на семантичний підбір слів, які
використовуються у нормах законодавства, що містять презумпції: «…поки не доведено…»,
«…визнається…», «…вважається…», «..якщо не доведуть…» і т.д. Інколи в змісті норми права
міститься термін «презумпція» або він може
знаходитись у назві статті.
Таким чином, знання структури презумптивної норми дозволить правильно її застосувати
під час розгляду справи.
Третя стадія процесу правозастосування – це вирішення справи і документальне
оформлення ухваленого рішення. Результат вирішення юридичної справи виражається в
правозастосовному акті. Ця стадія прямо пов’язана із дією презумпції законності акту
правозастосування. Презумпція
законності акту правозастосування – це положення про те, що акт,
який набрав законної сили відображає об’єктивну істину та є обов’язковим для всіх суб’єктів, чиїх
прав, обов’язків і законних інтересів він стосується. Презумпція законності правового акту діє до
його відміни. За загальним правилом, дана презумпція спростовна. Спростовність цієї презумпції
полягає в тому, що громадяни, посадові особи чи органи влади у визначених законом випадках
мають право порушувати питання про незаконність окремих рішень, що набрали законної сили.
Слід відзначити, що наявність презумпції законності рішення, що набрало законної сили
ніякою мірою не порушує авторитету правозастосовних актів. Більшість з них – законні, і лише
зустрічаються випадки винесення рішень, що не відповідають даному принципу. Можливість
перегляду рішень, що набрали законної сили у процесі судового розгляду, свідчить про те, що
метою правосуддя є ухвалення законних, обґрунтованих та справедливих судових рішень.
Отже, на основі вищевикладеного, ми можемо відзначати, що застосування права – це
складний процес, який передбачає розгляд конкретної
справи і проходить певні стадії, якими є: 1)
встановлення та аналіз фактичних обставин справи; 2) встановлення юридичної основи справи; 3)
прийняття рішення по справі. Презумпції застосовуються на кожній із зазначених стадій, що
дозволяє раціоналізувати правозастосовну діяльність і допомагає правозастосовникам правильно
відображати явища соціального життя в прийнятих рішеннях.
Роман Макарчук,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Правові стимули та обмеження як засіб реформування правової системи України
Зміни, що відбуваються в різних сферах суспільного життя, перебувають у прямому
зв’язку з генезисом правової системи суспільства. На сучасному етапі назріла необхідність у
реформуванні правової системи (з врахуванням національних традицій, бо найбільш стійкими і
життєздатними є
ті соціальні інститути, які засновані на традиціях; саме в традиціях криються
сутнісні ознаки національних держав і правових систем, що випливають з їхньої природи). У свою
чергу, реформування правової системи пов'язане із вирішенням таких завдань:
внесення змін до Конституції України;
систематизація чинного законодавства;
44
вдосконалення елементів правової системи і, як наслідок, впровадження ефективних
правових засобів (правових стимулів та обмежень) в законодавство України.
Серед вказаних напрямів вдосконалення правової системи на сучасному етапі останній
відіграє одну з домінуючих ролей у даному процесі.
Вивченням різних аспектів правових стимулів та обмежень займалися різні вчені-
правники: М.М.Коркунов, Л
.І.Петражицький, Г.Ф.Шершеневич, А.М.Васільєв, В.М.Баранов,
В.І.Нікітінський, В.М.Кудрявцев, В.М.Горшеньов, С.С.Алексєєв, А.В.Малько, В.М.Вєдяхін,
С.В.Мірошник, Г.В.Мальцев та інші.
Позиції щодо цих понять у вказаних авторів різняться між собою: їх розуміють як
методи
правового регулювання, як принципи, як функції механізму правового регулювання. Правові
стимули та правові обмеження – є узагальнюючими правовими явищами, правовими засобами, які
є відображенням багатьох елементів, процесів та закономірностей правової системи в цілому та
механізму правового регулювання зокрема. Враховуючи вищесказане, ми можемо сформулювати
наступні визначення правового стимулу і обмеження.
Правовий стимул
– це правова міра, що регулює суспільні відносини, шляхом спонукання
суб'єкта цих відносин до певної поведінки за рахунок надання йому додаткових можливостей і
благ.
Правове обмеження – це правове стримання протизаконного діяння, що створює умови для
задоволення інтересів контрсуб'єкта і суспільних інтересів по охороні і захисту.
Деякі автори, як скажімо
Ю.В.Тихонравов, не розмежовують правові стимули і обмеження,
відносячи обидві категорії до правових стимулів. Вони виділяють позитивні і негативні стимули, в
кінцевому результаті виокремлюючи навіть стримуючі правові стимули, хоча варто було б
врахувати різне призначення цих понять у правовому впливі на свідомість суб’єктів, враховуючи
предмет і характер їх впливу
.
Ці категорії діалектично пов'язані, взаємозабезпечують одна одну, визначають
специфічний баланс правових засобів в механізмі правового регулювання і є узагальнюючими
правовими категоріями щодо багатьох правових засобів. Не дивлячись на це, слід відмітити, що
правові обмеження знайшли значно більше висвітлення в юридичній літературі, аніж правові
стимули.
На нашу думку, це спричинено
наступними факторами:
дається взнаки спадщина тоталітаризму (в ті часи дійсно увага акцентувалася саме на такій
категорії, як правові обмеження, оскільки влада намагалася контролювати якомога більшу
кількість аспектів людського життя);
розвиток правових обмежень зумовлений і низьким рівнем правової культури населення,
бо саме за допомогою правових обмежень здійснюється ефективний вплив на суспільство з
таким
рівнем правової культури.
Це, відповідно, спричинило дисбаланс у розвитку засобів механізму правового
регулювання. Тому на даному етапі, в умовах становлення громадянського суспільства та
становлення правової держави, необхідно більше уваги приділити розробці різних аспектів
правових стимулів.
Правові стимули і обмеження класифікуються за різними критеріями, проте однією з
важливих є класифікація
за елементами структури норми права.
Як відомо, норма права складається з гіпотези, диспозиції і санкції, тому в залежності від
того, який з цих елементів містить у собі стимул, мова може йти про юридичний факт-стимул, що
становить собою гіпотезу; крім цього, стимули, що містяться в диспозиції класифікуються в
залежності від об
'єму: суб'єктивне право – основні, законний інтерес – часткові, пільги – додаткові.
Санкція, відповідно, містить заохочення.
Коли ми говоримо про суб’єктивне право і законний інтерес, то маємо чітко
розмежовувати ці поняття. Суб'єктивне право – це дозвіл, який стає правовою можливістю,
законний інтерес – це теж можливість, але фактична. Звідси випливає, що законний
інтерес – це
простий правовий дозвіл, в якому відсутня вказівка діяти фіксованим в законі чином і вимагати
відповідної поведінки від інших осіб; йому не протистоїть конкретний юридичний обов'язок. Саме
це положення і є критерієм розмежування суб'єктивних прав від законних інтересів.
Питання про існування позитивних санкцій є одним із дискусійних. Такі
науковці, як
А.В.Міцкевич, Ф.М.Райанов, А.Б.Венгеров з огляду на визначення, які вони дають, вважають, що
45
санкція може бути лише негативною. Проте на нашу думку, вона може бути не лише негативною, а
й позитивною, виходячи з природи самого поняття.
Правові ж обмеження, в свою чергу, в залежності від елемента структури норми права,
який можна виокремити, поділяються на факти-обмеження (гіпотеза), обов’язок, заборону,
призупинення (диспозиція) і покарання
(санкція).
Отже, правові стимули та обмеження, впливаючи на свідомість суб'єктів, певним чином
взаємодіють один з одним. Оскільки правові стимули і обмеження є діалектично пов’язаними
категоріями, то їх доцільно впроваджувати в законодавство разом. Таким чином, в умовах
активного реформування правової системи України це впровадження повинно здійснюватись
цілеспрямовано, послідовно і
систематично, оскільки правові стимули і обмеження впливають на
розвиток суспільних відносин з обох сторін: стимулюють їх постійний розвиток, спонукають до
активної творчої поведінки та попереджають негативні наслідки. Адже суспільство і
правовідносини об’єктивно динамічно розвиваються, а правові стимули і обмеження є рушійною
силою, яка не дає їм застарівати.
Євген Максимчук,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Погляди Арістотеля на державу та право, як основа побудови демократичної
держави.
Ідеї висловлені Арістотелем більш, як дві тисячі років назад, випробувані часом і
практикою не втрачають своєї актуальності і відносно сучасних суспільно-політичних реалій.
Потреба у дослідженні форм держави постійно демонструється протягом усієї історії
людської
цивілізації. У тому числі і в наш час навколо нас у посткомуністичних країнах східної Європи
відбувається перехід від однієї політичної системи до іншої, від "платонівського тоталітаризму" до
демократизму, що включає елементи вчення про політію.
Актуальним залишається не тільки дослідження історичних прикладів демократичних
суспільств, але й теоретичної спадщини, в якій розглядаються
принципи народовладдя. Перед
українською правлячою елітою стоїть завдання вирішення проблем розбудови держави в руслі
політичного демократизму. Вирішенню даного питання повинен сприяти як історичний досвід
демократичних країн сучасності, так і політичної теорії минулого. Всі теоретики і практики, які
звертали свої погляди до державного будівництва, використовували ідеї, висловлені у "Політиці"
Арістотелем. Демократична
націленість політико-правової концепції філософа
викристалізовувалась з реалій афінської демократії, яка у свою чергу виникла з тих традицій
народовладдя, що існували в родоплемінний період та часи "військової демократії". За свою
двохтисячолітню історію після Арістотеля європейська цивілізація, в уособленні малих і великих
державних утворень, випробувала на власному досвіді різноманітні державні форми правління
та
політичні режими. На кінець ХХ ст. людство зрозуміло, що кращою з відомих йому державних
форм є давно випробувана афінянами на практиці, а Арістотелем описана й теоретично
вдосконалена — демократична форма правління (політія). Саме по цьому шляху пішла Україна,
обравши демократичний вектор розвитку держави і суспільства.
В розумінні Арістотеля політія – це
такий державний устрій, при якому влада знаходиться
в руках більшості – «середніх» людей володіючих визначеним невеликим майновим цензом і
управляючих державою в інтересах всіх громадян. Він відстоює принцип демократичного обрання
посадових осіб (жеребкування, почерговість), засуджує введення високого майнового цензу,
оскільки він є перешкодою для незаможних громадян в обранні їх на керівні посади
і є
недемократичним заходом. Загалом Арістотель виділяв шість форм правління. Правильні види
державного устрою, за Аристотелем, – царська влада, аристократія, політія. Неправильні – тиранія,
олігархія, демократія. Царська влада – правління одного, що має на увазі загальне благо; тиранія –
правління одного, що керується власною вигодою. Аристократія – правління деяких, кращих,
здійснюване в інтересах усіх громадян;
олігархія – правління деяких заможних громадян, що
думають тільки про власну вигоду. Політія – правління більшості, що відбирається на підставі
визначеного цензу і, що турбується про загальне благо; демократія правління більшості,
46
незаможних, в інтересах винятково цієї більшості. Отже ключовим критерієм для віднесення
форми держави до правильних є правління, здійснюване в інтересах усіх громадян. А – політія, яку
Арістотель вважав найбільш правильною формою вирізняється ще і кількісним критерієм тобто
коли править більшість в інтересах загального блага і де переважає "середній громадянин" та
"середній
власник". Такий устрій забезпечує громадянам щасливе життя і складається там, де
середній прошарок громадян кількісно переважає багатіїв і бідняків. Арістотель став першим, хто
побачив, що середній клас це запорука стабільного суспільства при якому зводяться до мінімуму
внутрішні протиріччя. І він був правий, в наш час домінування середнього класу є ознакою
розвиненого
суспільства і держави. Так, в розвинутих країнах світу середній клас складає 60–70%
населення і виконує функції соціального стабілізатора, економічного донора і поставляє кадри
чиновників та управлінців для державного апарату і бізнесу. В Україні, на думку експертів, станом
на кінець 2009 ріку середній клас становив 10–12% і не міг помітно вплинути ні на економічне,
ні
на політичне життя країни. Очевидно, що для побудови демократичної, заможної і стабільної
країни з громадянським суспільством Україні необхідно стимулювати формування середнього
класу.
До заслуг Арістотеля, актуальних в наш час, слід віднести закладення основ теорії
розподілу влади. Філософ виділяв в державі три її органи – законодавчий, адміністративний,
судовий, кожен з яких повинен
виконувати свою функцію. І хоча ці органи не мають у Арістотеля
чіткого розмежування влади, все ж таки це була перша спроба у політичній думці, аж до Дж.Локка
і Ш.Монтеск'є, щоб якось врегулювати і розділити дії органів правління та запобігти концентрації
влади в одних руках, чи то особи,
чи то органу влади. Що ж стосується права, Арістотель вважав
його уособленням політичної справедливості і регулюючою нормою політичних відносин людей.
Мислитель вважав, що воно поширюється тільки на вільних людей. Рабів він називав знаряддями,
що розмовляють, призначуваними для задоволення потреб свого хазяїна. Але рабство у Арістотеля
обумовлено економічною ситуацією, а не людиноненависницькою
позицією, адже якби кожне
знаряддя могло виконувати властиву йому роботу саме, по даному йому наказу, господарю не були
б потрібні раби. Арістотель фактично передбачав рабів-автоматів, або роботів.
Як наполягав видатний філософ античності Арістотель, хорошу організацію держава може
отримати не завдяки щасливій випадковості, а завдяки знанням і усвідомленому плану. Тому,
Україні, в процесі побудови демократичної держави слід керуватися не принципом маємо те, що
маємо, а основними постулатами побудови держави, які ще в період античності були
сформульовані Арістотелем і розвинуті мислителями Нового часу та на практиці стали запорукою
успіху країн заходу.
Руслан Мельниченко,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Поняття процесуальних
строків – як особливих юридичних фактів
Актуальність цієї теми зумовлена тим, що строки, встановлені у процесуальних
правовідносинах, є важливим правовим засобом, за допомогою якого здійснюється ефективне
врегулювання суспільних відносин, забезпечується дисципліна при здійсненні судочинства, захист
прав учасників процесуальних відносин. Тому їх правильне розуміння і застосування є необхідним
елементом для розвитку законності
і правопорядку в правовій державі та громадянському
суспільстві.
Під строком розуміють проміжок часу, визначений нормами процесуального права,
внаслідок закінчення якого виникають, змінюються або припиняються правовідносини. Такими
проміжками часу є процесуальні строки, передбачені нормами відповідних галузей права:
цивільне, кримінальне, адміністративне, конституційне тощо. Проте однією із особливостей
процесуальних строків є те, що вони
наповнюються не лише із норм закону, але і за рішеннями
судів та за домовленістю сторін процесуальних правовідносин (особливо в цивільному і трудовому
праві). Оскільки закінчення процесуальних строків породжує або змінює правовідносини, то вони
вважаються юридичними фактами.
47
Юридичні факти – передбачені нормами права конкретні життєві обставини або факти
об’єктивної дійсності, які породжують, змінюють або припиняють певні правовідносини.
Юридичні факти розкриваються через поняття змісту – фактичного та юридичного. Фактичний
зміст – конкретні реальні дії або події об’єктивного світу; тобто це матеріальний аспект
юридичного факту. Юридичний зміст – передбачені нормами права об
’єктивні реалії, наявність
яких породжує певні правові наслідки; це юридичний аспект юридичного факту. Процесуальні
строки є структурним елементом фактичного змісту юридичного факту, який тісно пов’язаний із
іншими елементами фактичного складу: вчинки, дії або бездіяльність, правопорушення тощо.
Адже самі по собі строки, ізольовані від матеріальних відносин або явищ об’єктивного
світу, не
будуть мати жодного практичного значення в регулюванні суспільних відносин, вони прив’язані
до життєвих реалій.
Слід зазначити, що в юриспруденції немає єдиної згоди щодо питання виокремлення
строків як юридичних фактів. Існують такі позиції:
Перебіг процесуальних строків є юридичним фактом (В.П.Грибанов);
Закінчення процесуальних строків є юридичним фактом (М
.Я.Кириллова, К.Ю.Лебедєва);
Як перебіг, так і закінчення процесуальних строків можуть виступати юридичним фактом
(Е.А.Суханов).
Останню тезу можна вважати найбільш обгрунтованою і доцільною, адже дійсно, як
протікання деякого процесуального строку породжує певні права або певні обов’язки, так і
закінчення строку породжує певні юридичні наслідки для
учасників процесуальних правовідносин.
Також дискусійним є питання про місце процесуальних строків як юридичних фактів в їх
класифікації за вольовою ознакою, тобто дія це чи подія. Одні вчені (О.А.Красавчиков,
Р.Ф.Мажитова) відносять процесуальні строки до подій, тобто явищ об’єктивної дійсності які
протікають і виникають поза волею особи.
Інші вчені (В.Д.Мордачев, Е.А.Суханов) вважають, що
процесуальні строки – це дії, зумовлені свідомою діяльністю особи, яка породжує юридичні
наслідки. Проте найбільш оптимальним рішенням слід вважати те, що юридичні строки мають і
об’єктивний і суб’єктивних характер, як наслідок, вони не є ні класичними діями ні класичними
подіями
. Об’єктивність полягає в тому, що строк є певним проміжком об’ктивного явища часу,
непідконтрольного та незалежного від волі та свідомості особи. Суб’єктивний характер полягає в
тому, що за допомогою усвідомленої вольової діяльності людей був обраний певний проміжок
часу, що застосовується в практичній правовій діяльності.
В загальному випадку під
процесуальним строком розуміють встановлений в нормах
процесуального закону або призначений судовим органом та обчислювальний роками, місяцями
або днями проміжок часу чи момент у часі, який визначається точною календарною датою чи
вказівкою на подію, яка має неминуче настати, протягом якого чи до якого судовий орган або інші
учасники судового процесу вправі або
зобов’язані вчинити певну процесуальну дію або сукупність
таких дій. Виділимо такі основні ознаки процесуальних строків:
Для них характерна владно-регулятивна юридична природа, адже вони оформляються в
нормах певної галузі права;
Процесуальні строки є елементом механізму правового регулювання;
Процесуальні строки мають юридичну силу, через забезпечення їх виконання державним
примусом;
Цілями
процесуальних строків є раціональне та ефективне врегулювання часових
параметрів правовідносин;
Процесуальні строки невід’ємно пов’язані із фактичними матеріальними відносинами, без
наявності яких вони не можуть бути застосовані;
Процесуальний строк – є своєрідним соціальним проміжком часу, визначений для
вчинення процесуальний дій учасників правовідносин або наявність чи закінчення якого породжує
певні правові наслідки
.
Процесуальні строки відіграють важливу роль як для приватних осіб, у випадку, коли вони
спрямовані на досягнення їх інтересів та цілей, так і для держави, коли вони встановлюють строки
впродовж яких вона вповноважуються або зобов’язуються вчинити певні процесуальні дії.
Отже, процесуальні строки, які зародились ще в Римській імперії, мають місце
і в сучасних
правових системах світу. Вони є одним із центральних структурних елементів механізму
правового регулювання, які знаходять своє оформлення у правових нормах. Юристам ХХІ ст. слід
48
розвивати і вдосконалювати конструкції встановлення строків, адже, як показує світова практика,
їх логічна сформульованість та продуманість забезпечують встановлення дисципліни у
правовідносинах і, як наслідок, розвиток законності та правопорядку. А це і є однією із основних
функцій держави. Проте в законодавстві процесуальні строки не є чітко визначеними,
послідовними, часто одні норми суперечать
іншим, що має свій негативний вплив. Тому
пропонується провести кодифікаційні та систематизаційні роботи щодо детального визначення
строків як особливих юридичних фактів не тільки на теоретичному, але і на законодавчому рівнях.
Марта Мочульська,
Львівський національний
університет імені Івана Франка
Властивості правової доктрини
Правова доктрина здійснює значний вплив на формування правових
систем сучасності та
регулювання суспільних відносин. Як результат гармонізації правових систем роль правової
доктрини у континентальному праві істотно зростає. Правова доктрина посідає особливе місце у
системі джерел права як англо-американської, так і континентальної правової системи.
В юридичній науці існує плюралізм точок зору на визначення поняття «правова доктрина».
Деякі вчені ототожнюють
правову доктрину з юридичною наукою, інші визначають її як складову
правосвідомості. Однак єдиного підходу до розуміння сутності, природи та основних рис правової
доктрини немає. Саме тому доцільно дати загальну характеристику правової доктрини як
юридичного феномена та виокремити її основні властивості.
Насамперед варто зазначити, що правова доктрина має загальний характер. Правова
доктрина формує спеціально-юридичні категорії, понятійний апарат юридичної науки, теорії, ідеї,
принципи, методи, специфічну мову права (мову нормативно-правових актів та мову, якою
спілкуються юристи). В результаті цього правова доктрина впливає на правотворчість, так як
розробляє методи та засоби правотворчої техніки, ознаки, принципи, стадії та види правотворчості.
Правова доктрина є передумовою
створення правових норм, забезпечуючи правотворчий процес
своїм понятійним апаратом і методологічним інструментарієм для виявлення суспільних потреб у
правовому регулюванні суспільних відносин та формуванні юридичних конструкцій і правил.
Окрім цього правова доктрина формує ознаки, стадії, вимоги до реалізації нормативно-
правових приписів, формує правила вирішення правових колізій, здійснюючи вплив на
правозастосовчі процеси
держави, а також розробляє способи, види, етапи та принципи
тлумачення нормативно-правових приписів, тобто створює наукове підгрунтя для тлумачення
права.
Наступною властивістю правової доктрини є її науковість. Правова доктрина має наукове
підгрунтя, є результатом професійної діяльності науковців-юристів, а не юристів-практиків.
Джерелом правової доктрини виступає юридична наука. Правова доктрина формується
на основі
наукових досліджень та експериментів.
При цьому самі по собі результати наукових досліджень, втілені у наукових працях, ще не
є правовою доктриною. Наукові дослідження відрізняються за своєю цінністю, також існують
дослідження, які не мають прикладного значення, тобто їх застосування на практиці не
відбувається. Окрім цього досягнення окремими науковими ідеями
доктринального рівня є
складним та багатоетапним процесом.
Правова доктрина має об’єктивну форму вираження, вона втілюється в наукових працях
учених, зокрема їх монографіях, наукових статтях, підручниках, посібниках, висновках,
коментарях тощо. А. А. Васільєв стверджує, що правова доктрина може бути неписаною,
наприклад, втілюватись в усних думках, які вчені висловлюють в суді. Видається
, що такі думки
вчених не можна відносити до правової доктрини, так як вони не одержують загального визнання
наукової спільноти, що є обов’язковим для набуття певним науковим твердженням
доктринального рівня.
В основному положення правової доктрини є персоніфікованими. Однак це не є
обов’язковим, наприклад, автор певного положення правової доктрини може
бути невідомим, або
49
можуть бути декілька співавторів, чи певне положення правової доктрини може бути результатом
діяльності цілої школи права, а не конкретного науковця чи декількох науковців.
Правова доктрина характеризується системністю, оскільки охоплює широке коло відносин,
які потребують врегулювання, визначаючи при цьому найоптимальніший спосіб їх врегулювання.
Правова доктрина виражає існуючу правову дійсність. Правова доктрина повинна
відповідати існуючим суспільним відносинам, досягнутому рівню розвитку суспільства,
конкретним історичним обставинам та реагувати на зміни у суспільному житті. На формування
правової доктрини мають вплив культура, традиції народу, особливості істричного розвитку
держави та інші фактори.
При цьому правова доктрина залишається стійкою, оскільки наукові погляди, які стають
правовою доктриною, формуються протягом тривалого
часу, а процес набуття поглядами
доктринального рівня є багатоетапним та тривалим.
Правова доктрина формує правосвідомість як професійних юристів, так і звичайних
громадян.
Формування правової доктрини не підпорядковується жодним процесуальним правилам,
оскільки правова доктрина є результатом розумової діяльності людини. У звязку з цим правова
доктрина має суб’єктивний характер, так як вона
є результатом цілеспрямованої діяльності
конкретної людини чи декількох людей.
Отже, правова доктрина здійснює значний вплив на право, який зумовлений специфічними
властивостями правової доктрини. Результати розвитку юридичної науки держави втілюються
саме в правовій доктрині. Метою правової доктрини є заповнення прогалин законодавства,
вирішення правових колізій, а також тлумачення права.
На думку вчених,
правова доктрина – це викладення певних норм та принципів
авторитетними вченими-юристами. Інші ототожнюють поняття доктрини з вченням та системою
знання, вважаючи, що питання про цю форму права – це міркування про регулятивну роль
юридичної науки. Окремі дослідники визначають це поняття як акт-документ, що містить
концептуально оформлені правові ідеї, принципи, які розроблені
вченими з метою удосконалення
законодавства, усвідомлені суспільством та визнані державою в якості обов’язкових. Такий
плюралізм точок зору зумовлений тим, що правова доктрина – це складне та багатостороннє
правове явище.
Загалом, виходячи з проаналізованих властивостей правової доктрини, її можна визначити
як систему наукових поглядів, теорій, концепцій, що одержала визнання наукової спільноти,
та
здійснює прямий чи опосередкований вплив на правотворчі, правозастосовчі та правотлумачні
процеси в державі.
Чому необхідно збільшити вплив моралі на правотворчість?
Українське право і держава активно розвиваються, триває процес становлення, але інколи
громадяни змушені порушувати закон для того, щоб елементарно вижити. Причина в тому, що
часто закон (як безпосереднє втілення
права) буває некоректним і неактуальним із-за того, що
законодавець не враховує інтереси тих осіб, яких цей закон безпосередньо стосується.
Для вирішення проблеми я хотів би спочатку чітко визначити розуміння моралі і права в
сучасній літературі. Отже мораль - це людське уявлення про належне критерієм якого є уявлення
людей про «вічні
категорії» : добро і зло, чесність, порядність, правду, справедливість тощо.
Термін право має дещо інше визначення - загальнообов’язкові правила поведінки що встановлює і
охороняє держава. Теоретично право має бути юридичним закріпленням моралі, але ця теза поки
що не сходиться з дійсністю, натомість існує об`єктивне твердження суспільного розуміння
сутності права – як засобу
впливу на суспільство, і в першу чергу як відображення та гарантування
інтересів певного соціального прошарку. Найсуттєвішою відмінністю між правом і мораллю є
переважно загальна воля(для права) і добра воля(для моралі). Не зайвим буде звернути увагу, що
деякі вчені-правники стверджують про необхідність вживання терміну «загальна добра воля» для
позначення синтезу(взаємодії і взаємовпливу) права і моралі. «Загальна добра воля» - твердження
на даному етапі утопічне,але саме до нього повинна йти кожна держава,яка прагне мати в першу
чергу правові відносини у соціальній та демократичній сферах . В процесі свого дослідження я
прийшов до того висновку, що створення «Загальної доброї волі
» - першопричина необхідної
реалізації збільшення впливу моралі на правотворчість взагалі. Що для цього потрібно зробити? В
першу чергу потрібно переосмислити право так, щоб прийти до розуміння того, що двигуном його
50
розвитку, своєрідним каталізатором, є мораль . Авторитету моралі держава повинна якщо не
надавати перевагу, то сприймати його на рівні з авторитетом права. Для цього необхідно «пустити
право в маси». Більшість людей в країні має досить низький рівень правової культури, а значить і
відповідний рівень правової свідомості, наслідок цього – можливість маніпулювання особою
зверху
, а це дуже легко коли вона не має уявлення про свої реальні права і справжні обов’язки.
Подолати правову неграмотність дуже просто, для цього потрібно
Ввести вечірні обов’язкові курси цивільного, адміністративного і конституційного права на
всіх державних підприємствах і організаціях.
Розширити курс «правознавство» в школах, ввести державної атестації з
даної дисципліни.
Тлумачити нещодавно прийняті нормативно-правових актів через ЗМІ та неюридичну
періодику найкращими юристами України.
Посилити атестаційні вимоги до тих ВНЗ, які прагнуть до підготовки молодих кадрів в
юридичній сфері.
Такі заходи значно дезактивують проблему, але їх недостатньо. Необхідно також створити
спеціальний орган, незалежний від Уряду і Президента, який би
приймав петиції невдоволених,
але право-освічених громадян з приводу неактуальності чи неправомірності того чи іншого закону.
Такий орган повинен сам розробляти необхідний НПА, узгоджувати всі «за і проти» з громадянами
на офіційному сайті; далі НПА подавався б на голосування між членами самого органу і між
громадянами (на офіційному сайті) і
в разі загальної підтримки має передаватись до Верховної
Ради і там вже набувати обов’язкової чинності, прийняти такий закон було б прямим обов’язком
голови ВР (без винесення на голосування серед самих депутатів). Також потрібно узгодити
структуру і порядок формування такого органу – з цього приводу скажу лише, що там повинні
працювати
висококваліфіковані працівники юридичної сфери,стаж роботи в юридичній сфері
перевищує 9 років. На жаль, про сам механізм утворення не можу нічого сказати із-за
некомпетентності. Потрібно зауважити, що діяльність такого органу стане ефективним
профілактичним засобом для таких політичних хвороб як : розкрадання державного майна,
отримання тіньового прибутку. Тобто від таких речей які
шкодять і самому механізму держави і
суспільству, але слугують тимчасовим прибутком для окремих представників влади.
На завершення хочу сказати, що держава і суспільство мають співіснувати
взаємоефективно і взаємокорисно, а збільшення впливу моралі на правотворчість допоможе
реалізовувати право як виключно як спосіб підтримання порядку і стабільності у суспільстві; крім
того, право
буде позбавлене можливості меркантильного його використання владними
структурами для досягнення антидержавних і антисоціальних цілей.
Олег Наливайко
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Роль суддів у здійсненні принципу верховенства права
Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що на сучасному етапі розвитку права
багатьох країн робиться наголос на судовій системі як гаранті верховенства права, визначення
правової свободи та ідеї про взаємодоповнюваність загальної культури суспільства і його правових
систем.
Ідея “верховенства права, а не особи”, незважаючи на всю свою могутність, завжди
послаблювалася тим, що закони не можуть тлумачити і застосовувати самі себе. Дія закону не
може бути ізольованою від участі людини. З цієї причини видатний англійський філософ Томас
Гоббс вважав верховенство права ілюзорним ідеалом. Необхідність людської участі призводить до
повернення тих самих недоліків, яких намагалися уникнути за допомогою верховенства права.
Стандартна процедура визначення судової гілки влади полягає в тому, щоб спочатку
визначити судову систему (що складається із професійних правників) як особливих охоронців
закону. В ідеалі суддя має бути неупередженим, вільним від пристрасності, свавільності, вірним
тільки закону. На цьому грунтуються декларації, що суддя лише проголошує закон і не має власної
волі. Таке бачення є підставою твердження формалістів, що судді під час прийняття рішень просто
беруть участь у механічному процесі застосування закону. Згідно з цим твердженням, останнє