Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених
Подождите немного. Документ загружается.
11
ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА
Геннадій Бережанський,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Особливості захисту прав людини у Європейському Суді
Актуальність проблеми зумовлена наявностю недосконалої системи захисту прав людини у
Європейському Суді і яка потребує негайного вирішення цих питань.
В останні роки, з часу ратифікації Україною Європейської конвенції у 1997 році, ця
поважна європейська судова інституція починає завойовувати в свідомості українських громадян
те місце, на якому вона утверджувала себе протягом останніх десятиліть у Європі — як символ
доступу людини до правосуддя в його
найглибшому сенсі справедливого, правильного суду,
доступу до істини в останній інстанції.
Європейський суд з прав людини (і це важливо для громадян держав — членів Ради
Європи) не є апеляційним судом стосовно національних судових органів,та не може ні скасувати,
ні змінити їх рішення, як і "заступитися" за громадянина перед даною національною
інстанцією
(проти якої було направлено цю скаргу).
Перш за все зазначимо, що рішення Суду є остаточними і обов'язковими для держав -
учасниць Конвенцій. Невиконання їх може призвести до призупинення членства в РЄ і навіть до
виключення з організації. Підвищення ефективності міжнародно-європейських гарантій прав
людини лишається досить актуальною проблемою і
продовжує привертати постійну увагу з боку
Ради Європи.
Змістовний показник ефективності функціонування Конвенції розкривається, можна
вважати, в її ст. 1, де встановлено, що Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто
перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені у розділі 1 Конвенції.
Питання про юрисдикцію Суду має виключно важливе значення для розуміння
особливостей його
діяльності. Саме особливості юрисдикції Суду визначають його місце та роль
як в системі міжнародних інститутів. Згідно зі статтями 33 та 34 Конвенції Суд може розглядати
два види справ: міждержавні, тобто справи, порушені за заявою однієї держави-учасниці про
порушення будь-якою іншою державою-учасницею положень Конвенції та протоколів до неї, та
справи,
порушені за індивідуальними заявами.
Звернення приймаються і мають подаватися тільки на дії органів публічної влади
(Президента, парламенту, уряду, судових органів і т.д.). Не приймаються звернення, спрямовані
проти приватних осіб або приватних установ. Для направлення скарги до Європейського суду з
прав людини необхідно вичерпати всі національні засоби судового захисту. На
думку багатьох
українських фахівців, залишається не до кінця вирішеним питання вичерпання всіх національних
засобів захисту. Також при розгляді цього питання необхідно звернути увагу на такі критерії, як
"ефективність" та "доступність" засобів захисту, а також вірогідність отримання позитивних
зрушень у справі.
Актуальність теми зумовлена тим,що не зважаючи на те що
на сьогодні суд все ж має
більший персонал і фінансування. Але, попри це, залишок невирішених справ становить на рік
близько 7 тис, а на кінець 2002 року загалом 28 тис. скарг чекали на подальший рух. Таке
зволікання з опрацюванням і вирішенням справ є некоректним і щодо самого скаржника, який
ущемлений у своїх правах, і
до держави-відповідача, й до інших членів Ради Європи, які б охоче
дізналися про правову оцінку Суду, щоб орієнтуватися на неї у своїй подальшій діяльності.
Зрештою, інколи відповідь отримують надто пізно, коли питання перестало бути актуальним.
Отже, Суд, який покликаний слідкувати за додержанням Конвенції, сам допускає
невиконання вимог Конвенції щодо
розумного строку провадження справ. Перевантажена система
підійшла до своєї критичної межі та потребує оновлення. Також існує проблема виконання рішень
Європейського суду з прав людини, оскільки вони не є джерелом права України і, відповідно,
наявна відсутність органу, до компетенцій якого належало б виконання цих рішень.
Підсумовуючи також слід зазначити, що вплив Конвенції
та практики діяльності
Європейського суду з прав людини без сумніву поширюється далеко за межі Ради Європи.
12
Численні національні суди країн третього світу і розвинених країн поза Європою при винесенні
власних рішень цитують думку Європейського Суду у Страсбурзі.
Внесок Європейського суду з прав людини у встановленні справедливого світового
правопорядку, що ґрунтується на повазі до людини та її прав, дійсно є потужним. Сподіваюся, що
цю місію Суд й надалі
виконуватиме ефективно і всюди зустрічатиме розуміння й активну
підтримку.
В’ячеслав Бігун,
Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН України,
к. ю. н., науковий співробітник
Вирішальний (резолютивний) смисл правосуддя як судового вирішення
формалізованого конфлікту
Актуальність наукової розробки проблеми правосуддя зумовлена практичною
необхідністю осмислення ідеї правосуддя, відтак –
з’ясування змісту поняття правосуддя та шляхів
його здійснення. Одним із можливих способів з’ясування цього, запропонованим у цьому
фрагменті дослідження, є виявлення смислу, тобто специфічного змісту, правосуддя. З-поміж них,
як аргументуватиметься, є судове вирішення формалізованого конфлікту. Цей смисл правосуддя,
позначений як вирішальний (резолютивний), здійснюється в усіх формах судочинства.
Його
відображено в традиційних визначеннях правосуддя як діяльності суду з розгляду та вирішення
справ.
Вирішальний (резолютивний) смисл правосуддя, як один із смислів правосуддя, полягає у
судовому вирішенні правового спору як формалізованого конфлікту.
Суд, здійснюючи розгляд і вирішення спору, стає «регулюючою формою конфлікту» (П.
Рікер), що змінює насилля мовним дискурсом.
Об’єктом зазначеного смислу правосуддя є спір як формалізований конфлікт,
юридизований та оформлений в судову справу.
Конфлікт, як зіткнення поглядів, інтересів, позицій, що супроводжується конфронтацією,
суперництвом, конкуренцією чи протиборством його учасників, переростає у правовий конфлікт (в
українському правознавстві зустрічається розрізнення правових, більш ширше поняття, і
юридичних конфліктів, як вужчого поняття).
Правовий конфлікт переростає в правовий спір, який
може бути судовими та позасудовими. Судові спори є об’єктом, а судові справи – безпосереднім
предметом діяльності зі здійсненні правосуддя за вирішального смислу правосуддя. Судове
вирішення передбачає як рішення суду, так і інші способи вирішення спору, санкціонованого
судом, як-от мирне судове чи позасудове врегулювання
спору.
Відзначимо відсутність єдиної думки щодо співвідношення понять «конфлікт» і «спір». Ці
поняття як розрізняють, так і ототожнюють. Більш ретельний розгляд цих понять дає підстави для
їх розрізнення для цілей аналізу запропонованого смислу правосуддя.
Так, наприклад, у випадку розрізнення конституційний спір визначається як «найбільш
формалізована форма конституційного конфлікту». Останні
вирішуються в особливому порядку,
передбаченому конституцією – за допомогою конституційних процедур. Водночас, у трудовому
праві часто обстоюється думка про розрізнення термінів. Наприклад, з огляду на те, що «в
трудовому спорі вирішуються в основному проблеми, що випливають із трудового
правовідношення», а «правовими засобами вирішення трудового спору зазвичай є норми діючого
законодавства». Трудовий спір
не переростає в конфлікт інтересів, що виходить за межі трудових»,
ширших інтересів. Тобто, трудовий конфлікт – це і є конфлікт інтересів, засобами вирішення якого
є не лише норми трудового законодавства, але й інші правові та неправі засоби. В
адміністративному праві теоретично обгрунтовується, що адміністративні провадження можна
об'єднати за наявністю або
відсутністю у них спору про право за двома групами: конфліктною та
неконфліктною. До першої «групи» відносять такі провадження, як нормотворче, дозвільне,
реєстраційне, контрольне, атестаційне, а до групи «конфліктних проваджень» – справи про
адміністративні делікти, дисциплінарного, з розгляду скарг, адміністративно-позовного. У
земельному праві сутність правового спору з’ясовується «у межах категорії соціального
конфлікту
через аналіз понять «спір» – «конфлікт», які співвідносяться як конкретне та загальне, де конфлікт
13
є ширшим поняттям, а у певних випадках може виступати лише елементом останнього. Цей
висновок повністю поширюється й на кореляційність таких понять, як «земельний конфлікт» –
«земельний спір».
Наступним окреслимо роль правосуддя, суду, судочинства у вирішенні конфлікту.
Зазначимо, що у випадку правосуддя йдеться (не про будь-який, а) про правовий конфлікт, що
переріс у спір і вирішується судом як судова справа.
Розрізняють два аспекти: інструментальний – судочинство як юридичний спосіб
розв’язання конфлікту, а також аспект, за яким однією із можливих стадій розв’язання конфлікту є
«судова стадія правового конфлікту». Остання характеризується «якісним перетворенням методів
протидії сторін і самої структури його агентів, з’
являються нові учасники» (наприклад,
представник держави і правопорушник, позивач і відповідач). Водночас «судова форма розгляду й
розв’язання конфлікту» уявляється як така, що відновлює «стан правової справедливості».
Судовий розгляд справ – «юридичний засіб розв’язання соціально-правових конфліктів» (зокрема
конституційних, адміністративних тощо).
Процес перетворення конфлікту в юридичний спір, а відтак і справу
, можна окреслити
поняттям юридизація конфлікту. Остання можлива та реалізовується за таких умов: (1) правовий
підхід до відповідних конфліктів; (2) розгляд, кваліфікація і оцінка учасників конфлікту як
вільних, незалежних і рівних суб’єкті права зі своїми інтересами; (3) розуміння, вираження,
трактування та вирішення фактичного конфлікту як спору про право між встановленими
суб’єктами права; (4)
наявність належного правопорядку (з юридичними інститутами, нормами,
процедурами тощо) як основи, механізму і гаранта правого конфлікту і додержання прийнятого
рішення всіма (В. М. Кудрявцев).
Суд вважається «вирішальною гілкою влад», адже, «розв’язуючи соціальний конфлікт,
саме суд ставить крапку в розумінні та застосуванні закону», стаючи «останньою правовою
інстанцією, яка визначає правомірність рішень
, дій та бездіяльності суб’єктів…» (М. І. Мельник).
Саме в судовому спорі формується предмет спору, правові позиції, які сприяють вирішенню
справи, відтак врегулюванню конфлікту. Саме в суді, відтак, право й «здійснюється в усій своїй
повноті» (С. І. Максимов), а правосуддя постає як судове здійснення права.
Валерій Власенко,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Роль правового діалогу в умовах формування громадянського суспільства
Динаміка суспільних перетворень, пов’язана з розбудовою та зміцненням суверенної,
незалежної та правової держави України нерозривно пов’язана з адаптацією населення до
різноманітних змін в економічній, політичній, соціальній, правовій сферах і потребує зростання
ролі права та забезпечення належного рівня
правової свідомості й правової культури суспільства.
Сучасний розвиток держави і права дає можливість стверджувати, що право не лише виконує роль
нормативного регулятора, а й активно втручається до соціальної сфери, забезпечуючи входження
особи до єдиної системи соціальної організації і постає необхідною умовою розбудови незалежної
правової держави та громадянського суспільства в Україні.
Із проголошенням прав і свобод людини найвищими цінностями держави та суспільства,
відбувається збагачення традиційних функцій права новим змістом. Становлення громадянського
суспільства, обов’язково супроводжується визнанням пріоритету прав і свобод особи. Інакше
кажучи, це означає визнання свободи людини і суспільства від необмеженого втручання держави в
їх справи, примат права, обов’язковість дотримання
державою, у всій своїй діяльності, закону,
демократичності формування структури та функціонування державних органів, визнання і
забезпечення незалежності суду тощо.
У правовій державі забезпечення прав і свобод громадян є невід’ємним від виконання
особою своїх обов’язків перед державою. Даний взаємозв’язок необхідно набуває характеру
діалогічності. Виникнення наукового інтересу до діалогу,
як сфери дослідження, спостерігається
сьогодні у більшості галузей людських знань, зокрема філософії, педагогіки, психології,
правознавства та в інших науках. Сучасна філософія і теорія права розглядає діалог у якості змісту
14
і серцевини всіх правових явищ. Правове спілкування є міжособистісним спілкуванням, що
визначає статус людини в суспільстві, яке наділяє особу відповідними правами та обов’язками.
У правовій сфері діалог має особливе значення. Діалогічна природа права розуміється як
взаємообумовленість протилежних елементів права. Право відтворюється в процесі діалогу у
формі норми права і фактичної
взаємодії персоніфікованих суб’єктів. Цей момент включає й інші
опозиції права, що знаходяться в діалогічному відношенні (суб’єкт і цінність, матеріальне та
ідеальне тощо), а також показує, як конкретна правова поведінка визначається нормою, і у свою
чергу, обумовлює і видозмінює її .
Діалог нерозривно пов’язаний з процесом формування ціннісних ієрархій.
Цінності права
можливо осмислити лише в діалогічних формах, а тому лише у діалозі народжуються цінності
права і саме право.
Найбільш значимим і необхідним є діалог між державою і суспільством, державою та
особою. Адже саме цей діалог породжує справжні цінності права. Соціально орієнтована держава
використовує діалог з метою впровадження ціннісних основ правової
взаємодії як між державою і
особою, з приводу прав і свобод, так і між громадянами.
Як ми бачимо, права людини − складне явище, що має явний аксіологічний сенс. Не
володіючи ціннісною складовою, система прав людини набуває дисбалансу в механізмі своєї
реалізації, який полягає в тому, що громадяни, не усвідомлюють свої
права як цінності, або
держава не вважає їх цінністю.
Таким чином, права і свободи − це, з одного боку, цінності-декларації, якими громадяни
заявляють про свою правосуб’єктність, а з іншого − визнання державними органами, прав і свобод
громадян як цінність вищого порядку, включення їх в ціннісну ієрархію разом з державними
,
соціальними та іншими цінностями, що є необхідною умовою формування, утвердження і розвитку
громадянського суспільства. Найважливішим ціннісним змістом прав і свобод людини має бути
усвідомлення особою можливості задоволення власних потреб і інтересів лише в контексті
визнання прав і свобод кожної особистості. Це, на нашу думку, можливо досягти завдяки
формуванню відповідного рівня
правової свідомості та правової культури суспільства, особливо
молодого покоління. Саме визнання прав за іншими людьми і готовність не порушувати їх є
важливою характеристикою правосвідомості, що в свою чергу є ознакою правової держави та
громадянського суспільства. Все це – повага до права, яка прищеплюється і виховується в процесі
правової соціалізації.
Олексій Вовк,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Принципи інтеграції правової системи України в Європейський Союз
Від проголошення незалежності перед Україною постало ряд складних завдань, серед яких
і визначення її місця та ролі у загальносвітових процесах загалом, та в європейських зокрема. На
сучасному етапі Україна змогла подолати невизначеність в основних напрямах розвитку
і
сформувати стратегію свого поступу в майбутнє.
Однією з головних стратегічних цілей України є її входження в європейський простір. Для
її досягнення слід здійснити значні перетворення у всіх сферах суспільного життя, зосередити
суспільство на виконанні основних завдань. Цей процес потребує, насамперед, глибокого
наукового аналізу всіх сфер соціальної дійсності, особливо правової,
на яку покладаються основні
завдання у створенні ефективних засобів забезпечення як внутрішніх реформ, так і інтеграції до
Євросоюзу. Тому, важливим видається загальнотеоретичне дослідження ряду європейських
міждержавних правових систем, з огляду на тенденції розвитку правової системи України.
Проаналізувавши зазначену тему можна стверджувати, що процеси, які відбуваються на
європейському континенті досить складні. Насамперед
це стосується структурування соціальної
дійсності, яке відбувається за допомогою міждержавних організацій, особливе місце серед яких
посідають Рада Європи та Європейський Союз. Ці форми європейської правової інтеграції виникли
в процесі реалізації ідеї «європейської єдності» та не є застиглими інтеграційними моделями, які
мають бути догмою для національних правових систем, що наближаються до
них. Процес їхнього
15
розвитку супроводжується різноманітними як позитивними, так і негативними явищами, але
вміння винайти найбільш досконалі засоби досягнення мети — створення єдиної Європи —
ставить національні правові системи у ряд найбільш ефективних інтеграційних форм.
Правова система майбутньої Європи нині дає можливість національній правовій системі,
яка має намір увійти або вже ввійшла у її правовий простір
«еволюціонувати», підготувати себе до
більш складної форми інтеграції — Євросоюзу.
Водночас, слід зважувати на те, що загальною для всіх правових систем є їхня внутрішня
будова, яка має забезпечити функціонування системи як цілісного явища, але зміни системного
характеру, хоча б в одній із основних частин її структури або в усіх одночасно, сприяють
досягненню зрілості системи і спричиняють потребу трансформації системи або її розпад.
Прикладом досягнення максимальної межі розвитку (зрілості) є система Ради Європи, яка
нині концентрує свої зусилля в основному на проблемі захисту прав людини. Об'єктивно вона ви-
конала значну частину завдань системного характеру (структурування соціального простору) і в
майбутньому зможе припинити
свою діяльність, трансформувавши кращі здобутки у більш ефек-
тивну форму інтеграції — правову систему Європейського Союзу. Система Євросоюзу є більш
складною ніж система Ради Європи — до її складу входять не тільки держави, а й Європейські
Співтовариства. Вона перебуває на етапі інтенсивного розвитку, її структурні частини формуються
і мають тенденцію до утворення
нових правових явищ, а тому для об'єктивного їх аналізу недо-
статнім є категоріальний апарат сучасної юриспруденції. Це стимулює розвиток юридичної науки
до створення нових понять та підходів.
Інтеграція правової системи України в Європейський Союз також потребує глибокого
аналізу всіх процесів, які пов'язані з цим, вироблення стратегічної концепції такого розвитку
та
відповідних інтеграційних та реформаторських заходів. Останні мають бути співвіднесені між
собою, що забезпечить їхню досконалість. При цьому, важливими є створення правового
механізму взаємодії національних та міждержавних правових систем, який забезпечив би
попередження чи подолання юридичних розбіжностей, що виникають у процесі взаємодії двох
різних за змістом систем, а також сприяє
їхньому зближенню, адаптації та ефективному
функціонуванню в межах єдиного правового простору. Такий механізм взаємодії значною мірою
напрацьований Радою Європи та Євросоюзом у відносинах з національними системами, що
входять до їхнього складу. Проте, важливим завданням для України є не тільки засвоєння
основних засобів та дотримання процедур, передбачених такими механізмами, а й вироблення
специфічних заходів і засобів, необхідних саме для нашої правової системи на відповідних етапах
інтеграції.
Слід також зазначити, що інтеграція України з Європою є не тільки можливий, а й
найбільш бажаний варіант розв'язання цілої низки проблем. Ці інтеграційні процеси об'єктивно та
історично обумовлені як її національним та культурним розвитком,
так і правовим. І якщо Україні
процес інтеграції з Європою є потрібний для ефективного її функціонування, підняття її
міжнародного престижу, забезпечення трансформації її соціальної системи і, врешті-решт,
становлення як самостійної міцної держави, то міжнародне співтовариство зацікавлене у
незалежній демократичній Україні з досконалою правовою системою — чинник стабільності на
Сході і в
Центрі Європи, який стратегічно важливий для розвитку Європи.
Марк Герасименко,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Формування громадянського суспільства в Україні: проблемні питання
Тема, обрана для наукового дослідження завжди була і лишається актуальною. Так, як
Україна проводить серйозну роботу по вдосконаленню і розвитку державних інститутів. В
сучасному світі науковці не чітко відмежували поняття теоретичного та реального громадянського
суспільства. Давні мислителі Дж. Локк, А.Фергюсон, Ш.-Л. Монгеск'є, І. Кант, Гегель, А. де
Токвіль започаткували концепцію громадянського суспільства, яке базувалося на протиставленні
держави і суспільства, і згідно цього вся суспільна система поділена на дві взаємопов'язані та
взаємозумовлені сфери: політичну і громадську.
16
Громадянське суспільство - це об'єднання вільних з рівними правами людей, кожному з
яких державою забезпечуються права та юридичні можливості бути власником, користуватися
економічною свободою та надійним соціальним захистом, а також приймати активну участь в
політичному житті. Суспільство перетворюється на громадянське лише тоді, коли головною
цінністю його стає людина, її права, свободи та законні інтереси. Громадянське суспільство є
соціальною основою правової держави, при чому це саморегулююче об’єднання, яке охоплює
вільних громадян - носіїв суспільного прогресу.
Важливою умовою існування громадянською суспільства є високо розвинена держава, що
базується на принципах рівноправ'я і свободи людей, їх самоорганізації та самоуправління.
Невід'ємним елементом будь - якої держави є власність. Формування громадянського суспільства
передбачає, що в державі будуть законодавчо гарантовані декілька видів власності, які можна
розділити на особисту та спільну. Закон повинен забезпечити захист інституту сім'ї та сприяння його
соціального розвитку. Це повинна бути ціла система прав і свобод громадян, яка забезпечує,
рівність в питаннях власності, підприємницької діяльності, в можливості доступу та отримання
освіти, користування досягненнями науки, культури, мистецтва. І, безумовно, невід'ємною частиною
громадянського суспільства є комплекс прав і свобод громадян, пов'язаних з такими політичними
можливостями, як участь у будь - якому політичному русі чи партії, об'єднанні. У громадянському
суспільстві передбачається, що держава приділяє серйозну увагу науці та культурі, здійснює
субсидування, а також розробку та реалізацію послідовної політики в цій сфері людської діяльності.
Одним з найважливіших критеріїв встановлення громадянського суспільства є забезпечення в державі
права на свободу інформації. Це забезпечується законодавчим закріпленням права на отримання,
розповсюдження та використання інформації.
Для становлення громадянського суспільства необхідна наявність двох інших основних
компонентів: правової держави та ринкової економіки Виходить нібито невидимий трикутник У
сучасній Конституції України закріплене положення про правову українську державу, але жодним
чином не згадується про громадянське суспільство. Сам термін "громадянське суспільство"
широко використовувався у проекті Конституції в редакції від 26 жовтня 1993 року і можливо, що
саме через свою неоднозначність, на жаль, обминається у законодавстві зараз.
Громадянське суспільство в своїй основі керується моральними, соціальними,
економічними, політичними принципами. Ідеальні держава і громадянське суспільство є
взаємопов'язаними частинами, що доповнюють одне одного. Для того, щоб сформувати
громадянське суспільство в Україні, необхідно знизити рівень корумпованості державного апарату,
подолати кризу влади (відсутній контроль громадянського суспільства за державою), ефективно
використовувати могутній економічний та інтелектуальний потенціал на благо народу.
Демократія починає занепадати тоді, коли розпадається єдність цінностей у громадянському
суспільстві, якщо примус і насильство стають легітимними, а окремі політичні партії чи інші
інститути громадянського суспільства намагаються не стільки співпрацювати з державою, скільки
стати нею.
Сама думка щодо існування громадянського суспільства, має на мій погляд велике
майбутнє, втілення і реалізацію багатьох цілей, насамперед забезпечення ідеї щодо налагодження
через громадянське суспільство тісного зв’язку між людиною та державою. Причому, за такої
конструкції, на думку західних вчених, можливий поступовий перехід від держави до
громадянського суспільства. Таким чином, твердження про необхідність розвитку громадянського
суспільства та зростання його впливу на політичне, соціальне, економічне життя країни не викликає
жодних сумнівів. Але, з іншого боку, розвиток громадянського суспільства в нашій країні має такий
свій рівень, що переважна маса українських громадян його просто не помічає.
На мій погляд, вирішення вказаної проблеми не можливе до тих пір, поки кожен з нас не
зрозуміє, що він здатен вносити свою вагому частку в розвиток свого життя, в життя держави,
створення громадянського суспільства та правової держави.
Отже, в Україні не стабільно формується громадянське суспільство, відсутній механізм
його утворення, а тому, щоб прискорити цей процес, необхідно запровадити поняття
громадянського суспільства у Конституцію України. Це зміцнить статус громадянського
суспільства в Україні, стане своєрідним осередком і базою для подальшого правового регулювання
його основних інститутів та створення нового інституту відповідальності влади.
17
Юлія Головатюк ,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Актуальність питання тлумачення правових норм
Після розпаду Радянського союзу перед Україною постало завдання створити економічно
розвинуту, соціально орієнтовану та правову державу. З пошуком державою свого шляху розвитку,
продовженням реформ, інтенсивність розвитку українського законодавства постійно зростає.
Реалізація цього правового матеріалу потребує, насамперед, усвідомлення
змісту норм права, що
містяться у прийнятих актах. Без глибокого розуміня змісту норм права неможлива їх ефективна
реалізація, систематизація, формування правової культури та правосвідомості, розроблення та
прийняття нових норм. Проте з'ясування дійсного змісту правової норми лише простим
ознайомленням з її текстом є неможливим. Це зумовлено особливостями самих норм права,
формами їх функціювання та зовнішнього виразу. Дослідження цих особливостей і форм, а також
розкриття змісту норми обов'язково вимагає використання засобів тлумачення норм права. Саме
тлумачення забезпечує процес і результати з'ясування та роз'яснення змісту правових норм.
Важливе значення має також єдність розуміння і реалізації норм у суспільстві, що відбивається
на
стані законності в державі і досягається завдяки тлумаченню. Зазначеного можна досягти шляхом
роз'яснення суб'єктам дійсного змісту норм права, тих ідей і понять, що закладені законодавцем.
Норма права - формально-обов'язкове правило соціальної поведінки, яке має загальний
характер, встановлюється або санкціонуються державою з метою регулювання суспільних
відносин і
забезпечується її організаційною, виховною та примусовою діяльністю. Норма права
має свою структуру, яка включає три елементи : гіпотезу, диспозицію і санкцію. Норми права
знаходять своє вираження в різних нормативно-правових актах, у тому числі і в законах держави, в
нормативно - правових договорах, у міжнародно – правових договорах, ратифікованих Верховною
Радою України.
Термін «
тлумачення» (інтерпретація) багатозначний. Поняття «інтерпретація» (лат.
interpretatio – роз’яснення) розкривається через роз’яснення, розкриття суті якого-небудь явища і
вживається неоднозначно. Інтерпретація в широкому значенні (sensu largo) – цеможливість
позначити знаки, які передаються одним сприйняттям іншому і засвоюються через зовнішні
прояви (тексти, жести тощо). Інтерпретація у вузькому значенні слова (sensu stricto) – це
роз’яснення неоднозначно зрозумілих
суб’єктами пізнавальної діяльності письмових текстів і
розкриття їх основоположного змісту.
При офіційному і неофіційному тлумаченні норм права можуть використовуватись різні
способи тлумачення. До них можна віднести: грамататичний, логічний, систематичний,
історичний, функціональний, телеологічний (цільовий). Кожен з цих способів має свої характерні
особливості та недоліки.
Граматичний або мовний спосіб тлумачення,іноді, його
називають «словесний»,
«філологічний», «текстуальний». Цей спосіб тлумачення вимагає знання літературної мови,
оскільки законодавець в процесі правотворчості використовує офіційну державну мову, разом із
тим, в нормативно-правових актах використовуються спеціальні терміни із різних галузей знань:
економіки, медицини, техніки та спеціально-правова термінологія.
Логічний спосіб тлумачення полягає в тому, що використовуються різні
логічні прийоми,
закони формальної логіки й інших логік на базі самої норми, не торкаючись інших засобів
тлумачення. Серед них виділяють:логічні перетворення, виведення норм з норм, висновки з
понять, висновки по аналогії, висновки від протилежного, доведення до абсурду.
Систематичний спосіб тлумачення норм права досить складний і в той же час
самостійний.
Він обумовлений самою системою права і законодавства, оскільки вони регулюють суспільні
відносини не ізольовано, а в певній взаємодії і взаємозв'язку, тобто в певній системі.
Історичний спосіб тлумачення полягає в необхідності встановити зміст норми права,
виходячи із соціально-економічних і політичних умов прийняття нормативно-правових актів. При
цьому посилаються на
факти, пов'язані з історією виникнення норм, які підлягають тлумаченню. З
однією сторони це тлумачення веде до стабілізації застосування правових норм, з другої — воно
може вести до пристосування нових суспільних відносин старим нормативно-правовим актам.
18
Функціональний спосіб тлумачення норм права полягає у врахуванні факторів і умов, в
яких реалізується, функціонує чи діє норма права, з'ясовується вплив факторів на зміст норми.
Іноді ці фактори можуть співпадати з історичними факторами. Це свідчить про те, що способи
тлумачення можуть співпадати або використовуватись комплексно.
Використання тлумачення, його методологїї й
принципів дозволяє адекватно
усвідомлювати зміст правових норм, забезпечує їх ефективну реалізацію, зміцнює законність.
Отже, актуалізація місця ї ролі тлумачення в правовій дійсності, його поширення на всі
правовідносини, що виникають у державі вимагають ретельного комплексного дослідження цього
явища, надання йому змістовного наукового характеру.
Тетяна Гринь,
Київський національний університет
імені
Тараса Шевченка
Співвідношення принципу верховенства права і верховенства Конституції
Складною є справа із співвідношенням принципу верховенства права і принципу
верховенства Конституції, який зафіксований у тій же ст.8 Конституції України, що і принцип
верховенства права. Конституція закріплює низку юридичних інституцій і механізмів спрямованих
на утвердження вимог принципу верховенства права. Це - загальність
законів, незастосування
неопублікованих законів, заборона зворотної дії законів та ін. Такі положення є фактично
вимогами природного права, тобто Конституція, являє собою найвищий ступінь об’єктивації
верховенства права.
Забезпечення верховенства Конституції (а через це – і верховенства права) здійснюється
через діяльність органу конституційної юрисдикції, яким в Україні є Конституційний Суд України.
Верховенство
Конституції проявляється насамперед у її найвищій юридичній силі.
Положення про найвищу юридичну силу Конституції конкретизується в тій же статті 8 приписом,
згідно з яким закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і
повинні відповідати їй.
Верховенство Конституції поширюється також на міжнародні договори, про що свідчить
положення статті 9 Конституції України
, згідно з яким “укладання міжнародних договорів, які
суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції
України”.2
Ні теоретично, ні практично було б невиправданим розглядати верховенство Конституції
як щось відокремлене від верховенства права , а тим більше протиставляти їх одне одному.
Орієнтація на невід’ємні, невідчужувані права і свободи
людини як вихідне правове начало
– одна з найхарактерніших рис чинної Конституції України. Права і свободи людини і
громадянина, закріплені у розділі ІІ Конституції України, повністю відповідають сучасним
міжнародним стандартам, що вже саме по собі дає підстави говорити про те, що Конституція
України є правовою за своїм змістом.
Однак принцип верховенства
права передбачає не тільки визнання прав людини,
встановлених міжнародними пактами, а й обов’язковість їх додержання і забезпечення державою.
Ця вимога принципу верховенства права закріплена у статті 3 Конституції України, згідно з
частиною другою якої права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість
діяльності держави, а їх утвердження і
забезпечення є головним обов’язком держави.
Зазначене положення в позитивній формі фактично формулює ще одну суттєву вимогу
принципу верховенства права – вимогу правового закону. Адже правовий характер діяльності
органу законодавчої влади означає, що зміст і спрямованість законотворчості мають визначати
права і свободи людини.
Цій вимозі відповідає положення частини третьої статті 22 Конституції
України, яким
встановлена пряма заборона антиправового закону: “При прийнятті нових законів або внесенні
змін до чинних законів, - йдеться в ній, - не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав
і свобод”.
Ця принципова позиція виражена також у частині першій статті 64 Конституції України,
згідно з якою конституційні права і свободи не можуть бути
обмежені, крім випадків,
19
передбачених конституцією. Тому положення деяких законів, які встановлюють обмеження прав і
свобод людини без належних конституційних підстав, треба вважати неконституційними і
неправовими.
Конституція України, нарешті, передбачає відповідні механізми, які унеможливлюють
зниження її правового рівня. Стаття 157, зокрема, встановлює, що Конституція України не може
бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав
і свобод людини і
громадянина, а стаття 159 – що законопроект про внесення змін до Конституції розглядається
Верховною Радою України лише за наявності висновку Конституційного Суду України щодо
відповідності законопроекту вимогам статі 157.
Конституція України містить також низку інших юридичних інститутів і механізмів, які
здатні забезпечити верховенство права у нашому житті. Серед них
особливо необхідно відзначити:
- положення частини другої статті 19 Конституції України, відповідно до якого органи
державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на
підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами
України.
- положення частини третьої статті 57 Конституції України, згідно з яким
закони та інші
нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома
населення у порядку, встановленому законом, не є чинним.
- положення статті 58 Конституції України, яке закріплює ще один аксіоматичний
правовий принцип: “ закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім
випадків
, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи”.
- положення частини першої статті 152 Конституції, відповідно до якого не правовими,
неконституційними визнаються (за рішенням Конституційного Суду) закони та інші правові акти,
якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або
набрання ними чинності.
Перелік положень Конституції України, спрямованих на утвердження
вимог принципу
верховенства права, очевидно, можна продовжити. Проте й наведених, на мою думку, досить для
того щоб дійти висновку, що верховенство права в нашому житті означає насамперед і головним
чином верховенство Конституції України.
Дмитро Дубчак
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Військові формування в Україні: проблеми становлення
Актуальність теми
дослідження полягає в тому, що насьогодні нагальним є питання
становлення військових формувань як головних суб’єктів системи забезпечення військової безпеки
держави. Потребує теоретичного та практичного вирішення проблема чіткого визначення кола
суб’єктів поняття “військове формування”, що має місце в законодавстві. Життя сьогодення
вимагає ефективного виконання поставлених Основним Законом завдань у
сфері оборони, захисту
суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності держави. А це можливе тільки з
розумінням того, які державні структури є військовими формуваннями, і яка їх реальна участь у
виконанні конституційних обов’язків.
До вирішення вказаної проблеми долучалися такі науковці як Поляченко В., Шульгін В.В.,
Шамрай В.О., Чорний В.С
., Манчуленко Г.М., Карпенко М., Єрмоленко А., що є позитивним
надбанням науково-практичного досвіду.
Проте, звернемося до ст. 1 ЗУ “Про оборону України”, де зазначається, що військове
формування - це “створена відповідно до законодавства України сукупність військових об’єднань,
з’єднань і частин та органів управління ними, які комплектуються військовослужбовцями і
призначені
для оборони України, захисту її суверенітету, державної незалежності і національних
інтересів, територіальної цілісності і недоторканності у разі збройної агресії, збройного конфлікту
чи загрози нападу шляхом безпосереднього ведення воєнних (бойових) дій”.
Але законодавці не вирішили проблему, а тільки посилили суперечності. Наприклад, в
теорії і практиці військового будівництва більшості країн світу традиційно узвичаїлося
, що до
20
військових формувань належать підрозділи, частини, з’єднання та об’єднання. В Україні ж до
військових формувань зарахували більшість силових структур, у тому числі й Збройні Сили
України (ЗСУ), які, у свою чергу, теж складаються з військових формувань. Такий підхід є
некоректним, оскільки суперечить не тільки теоретичним надбанням військової науки та практики
,
але й здоровому глузду.
Відповідно до чинного законодавства, усі ознаки належності до військового організму
повністю характерні лише ЗСУ.
Внутрішні війська МВС України також частково відповідають ознакам військової
структури, але в законодавстві прямо не визначений їхній військовий статус. Основною діяльністю
внутрішнх військ МВС України є забезпечення військової безпеки держави, охорона та
оборона
важливих державних об’єктів, а неосновною – участь у територіальній обороні лише в районах
розташування об’єктів, що охороняються.
Законодавчо встановлено, що Служба зовнішньої розвідки (СЗР) України є військовим
формуванням, проте її участь в обороні держави шляхом безпосереднього ведення бойових дій
об’єктивно неможлива, проте СЗР України здійснює розвідувальну діяльність у
політичній,
економічній, військово-технічній, науково-технічній, інформаційній та екологічній сферах, що є
важливим та необхідним для забезпечення національної і військової безпеки.
Упраління державної охорони (УДО) України за своїм правовим статусом безпосередньо
не підпадає під визначення “військове формування”.УДО зобов’язані наполегливо та послідовно
втілювати в життя політику держави у сфері
оборони і забезпечення національної безпеки України.
Проте у змісті нормативно-правових актів щодо діяльності УДО України, механізму та способів
реалізації цієї норми не розкриваються.
Наступною силовою структурою, яку необхідно реформувати, є Державна прикордонна
служба України (ДПС України). Насьогодні в Україні склалася парадоксальна ситуація: її кордони
охороняє автономна державна структура, яка де
-юре є правоохоронним органом спеціального
призначення (ст. 6 Закону України “Про Державну прикордонну службу України”), а де-факто –
військовим формуванням, хоча серед її завдань тільки одне має військовий зміст, а решта суто
правоохоронний та правозастосовчий характер.
У 2004 році на законодавчому рівні був зафіксований факт перетворення Залізничних
військ Збройних Сил України у
Державну спеціальну службу транспорту (ДССТ) та закріплення її
у підпорядкування центральному органу виконавчої влади в галузі транспорту. Визначивши, що
ДССТ є спеціальним державним органом транспорту в складі центрального органу виконавчої
влади у галузі транспорту, призначенням якого є здійснення стійкого функціонування транспорту
як у мирний час, так і в особливий період.
Таким
чином, Залізничні війська України, сформовані у січні 1992 р. на основі частин і
підрозділів залізничних військ СРСР, що дислокувалися на українській території, понад десять
років перебували у складі Збройних Сил України. За цей час ними проведено величезний комплекс
робіт щодо зміцнення економічного та оборонного потенціалу держави, здійснення військових і
господарських перевезень.
Проте у 2004 р. без достатньої аргументації на їхній базі була утворена
ДССТ.
На сьогодні де-юре ще існують війська Цивільної оборони як складовий елемент військової
організації України, проте де-факто вони вже увійшли до складу оперативно-рятувальної служби
цивільного захисту.
Висновки. Таким чином, з огдяду на зазначені структури виникає питання: у
якому
відношенні перебувають складові елементи законодавчого поняття “Збройні Сили України та інші
військові формування” – рівнозначності чи підпорядкування? Якщо рівнозначності, то чому “інші
військові формування” не долучені до стратегічних дій, якщо підпорядкування, то чому це не
оформлено на законодавчому рівні? З іншого боку виникає дилема: у ролі кого – об’єднання,
з’
єднання чи військової частини будуть проводити операції, бойові дії, удари, бої такі “військові
формування”, як СБУ, УДО України, СЗР України, у складі яких не передбачено ні об’єднань, ні
з’єднань, ні військових частин тощо? Які саме ознаки притаманні військовому формуванню?
Пропозиції. Пропонується внести законодавчі зміни, що полягають в наступному:
чітке
визначення поняття “військового формування” і які державні структури сюди
відносяться
фіксування ознак, що обов’язково притаманні військовому формуванню