Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених
Подождите немного. Документ загружается.
61
античних філософів про зв'язок справедливості і права, про суспільне життя особи як одну з умов
здійснення нею своєї свободи, про роль сім'ї в державі набувають нового глибинного змісту в кон-
тексті християнської духовності. Природне право розглядалося через призму вищої Божої
справедливості, що яскраво простежується у творах Аврелія Августина. Гуманістична
традиція в
Середньовіччя розвивалася у рамках природного права, котре нерідко протиставлялося праву
позитивному. Фома Аквінський намагався примирити це протистояння, вважаючи, що вищим
джерелом права слід визнавати право божественної волі, якому повинні підкорятись і звичайна
людина, і правитель. Це право доходить до людей від Бога через одкровення.
У Новий час природне
право звільнилося від богословського забарвлення. Воно
розглядається як сукупність ідеальних норм, які повинні служити підґрунтям юридичного права.
Гуго Гроцій, який був одним із засновників школи природного права, розумів його як «настанову
здорового глузду». Гоббс і Спіноза ототожнювали природне право з природною силою. Кант
виводив природне право з морального ідеалу. Монтеск'є
вбачав у природному праві
загальнолюдську цінність, а його метою вважав свободу, рівність та безпеку всіх людей. На
відміну від Гоббса, він оголосив найважливішим законом природного права не війну всіх проти
всіх, а мир.
У сучасній юридичній літературі теорія природного права викладається широко. Науковці
виділяють «давні» теорії природного права, теорії природного
права нового часу, сучасні концепції
«відродженого» природного права. Проте, необхідно зосередити увагу на положеннях теорії
природного права, які мають безпосереднє практико-прикладене значення, зокрема: логічний
розподіл двох юридичних явищ – «позитивного права» та «природного права»; юридичне поняття
«природне право».
Природне право розглядається як похідне від природи (сутності) людини, незалежно від
його
фіксації в позитивному праві. Основна цінність цього підходу полягає в тому, що він дозволяє
виявити сутнісні основи природного права. Природне право є первинним щодо позитивного права,
існує як сукупність вимог, породжених об’єктивними умовами життєдіяльності людини, самим
життям суспільства. Тому природне право містить такі можливості (права) людини, які зумовлені
особливостями
її природи (сутності), а також відповідають досягнутому розвитку суспільства.
Логічний розподіл «позитивного права» та «природного права» є теоретичною основою
теорії природного права, відомого для філософсько-правової думки Давньої Греції та Давнього
Риму, Давньої Індії та Давнього Китаю. Сенс цього принципу полягає у визначенні факту
існування права, не створеного державою, точніше не
створеного діяльністю людей, а як феномена
«природного закону» права, що «випливає з природи людини». Навпаки, «позитивне право» є
результатом політичної волі та політичної діяльності.
Сьогодні в правознавстві яскраво виражений процес зближення юридичного позитивізму
та теорії природного права. Сказане проявляється й в еволюції поглядів Харта. Власне він зовсім
не заперечує того
факту, що розвиток права відбувається під впливом моралі й що право, в свою
чергу, теж впливає на розвиток моралі. Аналізуючи концепцію природного права, він визнав, що
вона «багато в чому комплементарна, а не ворожа юридичному позитивізмові».
Сучасна теорія права має не відроджувати помилковий дуалізм природного й позитивного
права, а працювати
над концепцією, що пояснювала б право як різноманітний, але єдиний
феномен, який проявляється на різних соціальних рівнях і в різних іпостасях.
Дослідженню проблем природного права на сучасному етапі присвячено праці багатьох
учених. Так, у радянський період, а пізніше в Україні та Російській Федерації вагомий внесок у
дослідження цієї проблеми зробили такі
вчені, як С. Алексєєв, О. Бандура, В. Баранов, В. Бачинин,
Д. Керимов, Н. Козюбра, М. Костицкий, Л. Мамут, В. Нерсесянс, А. Поляков, П. Рабинович,
В.Четверний, В. Шаповал, С. Сливка та ін.
62
Марина Саннікова
НДІ Державного будівництва і місцевого самоврядування
АПрН України
Місце декларації в системі нормативно-правових актів
Актуальність досліджуваної теми обумовлена наявністю в системі національного
законодавства таких джерел, як декларації, потребує їх детального з’ясування їх ролі, місця та
призначення. Для цього необхідно визначити їх місце в системі джерел права.
Традиційно в теорії юридичних актів до їх найпоширеніших видів відносять нормативно-
правові (як офіційні письмові документи, прийняті уповноваженими суб’єктами нормотворчості у
визначених порядку і формі, який містить норми права), акти застосування норм права (видається
державними та іншими уповноваженими організаціями, посадовими особами, який містить
державно-владні, персоніфіковані рішення з конкретних юридичних
справ), інтерпретаційні акти
(акти тлумачення норм права, які роз’яснюють зміст юридичних норм), акти реалізації прав і
обов’язків (закріплюють автономні рішення окремих суб’єктів права).
Таким чином, декларацію правильно було б віднести до нормативно-правових актів.
Більше того, їй притаманні риси останніх, серед яких: правоутворююче призначення
(формулювання встановлення,
зміни, доповнення, скасування норм права); вони приймаються
нормотворчими суб’єктами в межах їх компетенції; особлива нормотворча процедура тощо. Тобто
можна зробити висновок, що декларація виступає формою (видом) нормативно-правового акту.
Також декларація як вид нормативно-правового акту та як офіційний письмовий документ
відповідає певним вимогам, серед яких: чітка структура і офіційні
реквізити, державна реєстрація
та облік, опрацювання з урахуванням правил юридичної техніки, оприлюднення в офіційних
друкованих виданнях.
Для визначення місця декларації в системі нормативно-правових актів варто розглянути їх
класифікацію.
Так, за обсягом і характером дії декларацію можна визначити як акт загальної дії, який
охоплює всю сукупність відносин певного виду на
даній території, на відміну від актів обмеженої
дії (спеціальних), які поширюються на частину території або на певне коло осіб, та актів
виняткової (надзвичайної) дії, регулятивні можливості яких реалізуються за наявності виняткових
обставин (воєнних дій, стихійного лиха тощо).
Класифікація нормативно-правових актів за змістом (галузевою належністю) є умовною.
Мова йде насамперед про
те, що не всі акти направлені на врегулювання виключно однієї сфери
суспільних відносин. Особливо це стосується декларацій, які можуть регулювати як окрему сферу
суспільного життя (Декларація прав національностей України), так і носити комплексний характер,
більше того, закладати підвалини майбутнього державотворчого та конституційного процесів
(Декларація про державний суверенітет України).
Проте серед
усіх критеріїв класифікації нормативно-правових актів у відношенні
декларації найбільш проблемним уявляється розподіл за юридичною силою. У теорії права вони
поділяються на закони та підзаконні нормативно-правові акти. Враховуючи, що останні засновані
на законах, прийняті на їх виконання і не повинні суперечити їм, то, ідучи методом виключення,
можна стверджувати, що
декларації належать до законів.
Закони за юридичною силою розподіляються на конституційні і звичайні. До перших
належать такі, за допомогою яких вносяться зміни чи доповнення до конституції. Другі ж
приймаються на основі і на виконання Конституції і визначають основи правового регулювання
суспільних відносин у певній сфері. Аналізуючи декларації, прийняті Верховною Радою України
(Декларація єднання та співпраці заради майбутнього України від 13.09.2005, Про загальні засади
державної молодіжної політики України від 15.12.1992, Декларація прав національностей України
від 01.11.1991 і т.д.), можна стверджувати, що вони явно не належать до конституційних законів.
Проте для віднесення їх до звичайних законів теж немає достатніх підстав, адже вони не
направлені на
врегулювання власне суспільних відносин.
Логічно виникає питання, чи не доцільно було б удосконалити класифікацію законів так,
щоб серед їх видів виділяти конституційні, звичайні та, як окремий вид, - декларації та акти
декларативного характеру. Як такі, що суперечать висунутій тезі, можна охарактеризувати
положення ст. 91 Конституції України, у якій визначено, що Верховна Рада
України приймає
63
закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків,
передбачених цією Конституцією. Таким чином, можна стверджувати, що декларація, не будучи
ані підзаконним нормативно-правовим актом, ані законом, може і навіть є самостійною формою
вираження права. Якщо так, то чи не було б правильно в системі нормативно-правових актів
, поряд
з законами і підзаконними нормативно-правовими актами, виділяти декларації та акти
декларативного характеру.
Аналіз чинних декларацій також створює умови для підтримки останнього твердження.
Так, вони не направлені на конкретне врегулювання суспільних відносин, головне їх завдання –
визначити основні напрямки, принципи, засади розвитку суспільства як в цілому, так у якійсь
конкретній
сфері. Декларації мають специфічну структуру, відмінну від інших нормативно-
правових актів. Наявність розділів, статей, пунктів тощо залежить виключно від зручності викладу
положень у тій чи іншій формі; з цих же причин вони можуть мати або не мати преамбули.
Декларації складають виключно спеціалізовані норми права: норми-засади, норми-завдання,
норми-принципи, дефініції
, презумпції тощо. Їх прийняття направлене або на ліквідацію певних
негативних явищ (як наприклад Декларація щодо неконституційного втручання Президента
України в діяльність Верховної Ради України, схвалена Постановою ВРУ від 02.04.2007), або для
формування напрямку розвитку суспільства на тривалий період (вже згадувана Декларація прав
національностей України від 01.11.1991).
Так само в класичній класифікації нормативно-
правових актів не знаходять свого місця
міжнародні договори, імплементовані в національне законодавство, рішення судів у галузі
міжнародного приватного права, які засновані на правовій доктрині і т.д. Тому уявляється
доцільним перелік видів нормативно-правових актів не залишати вичерпним, яким він є на
сьогодні, а навпаки зробити його відкритим, оскільки цього потребує
розвиток сучасної правової
дійсності.
Вікторія Середюк,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Поняття юридичної відповідальності в деяких сучасних системах права
Актуальність даного дослідження зумовлена, по-перше, наявністю інтересу до
порівняльних досліджень, а по-друге, відкритістю та невирішеністю багатьох питань юридичної
відповідальності у вітчизняній науці.
В цій роботі хотілося б
звернути увагу на поняття юридичної відповідальності у
вітчизняному праві та праві деяких західноєвропейських держав.
В українській правничій термінології існує єдиний термін «відповідальність», яким в науці
намагаються охопити поняття юридичної відповідальності. Проте дослідження та розробка
зазначеного поняття вказує на тенденцію виведення нових понять та брак єдиного терміну
«відповідальність». Тому на сьогодні
йде мова про відповідальність з вини та відповідальність без
вини, ретроспективну (негативну) та проспективну (позитивну) відповідальність. Поява зазначених
термінів та понять ставить питання чи всі вони можуть входити до обсягу поняття відповідальності
та чи можливе єдине теоретичне поняття юридичної відповідальності?
У слов’янських мовах та більшості європейських мов також виступає єдиний
термін для
позначення юридичної відповідальності. Однак, наприклад, в німецькій, англійській, французькій
мовах таких термінів виступає кілька. Так, в німецькій мові існують терміни Haflung та
Verantwortung, які можна тлумачити як відповідальність. Перший з них стосується цивільного та
фінансового права (договірна відповідальність — Haftung aus einem Vertrag або ж vetraglische
Haftung; деліктна відповідальність — Deliktshaftung,податкова відповідальність — Haftung fur eine
Steuerschuld). Verantwortung — більш загальне поняття, а також
термін, який зокрема
застосовується і для позначення кримінальної відповідальності (strafrechtliche Verantwortlichkeit).
Загалом в системі німецького права поняття Haftung пов’язують з приватним правом або
застосовують до зобов’язаного суб’єкта, коли має місце позов, можливість вимагання конкретної
поведінки управненою особою. Verantwortung вважається загальним поняттям відповідальності,
що має місце в рамках публічного права.
64
В англійській мові для позначення юридичної відповідальності також використовується
кілька термінів, найбільш уживані з них — liability та responsibility. Першим терміном
позначається юридична відповідальність, що здебільшого стосується зобов’язань, пов’язаних з
грошовими виплатами або з приватноправовими позовами. Відповідальності, що настає на підставі
вини відповідає термін responsibility, відповідальності, що може наставати без наявності вини, або
так званій об’єктивній відповідальності відповідає термін liability. Якщо ж йде мова про
відповідальність як певне ставлення, відношення людини до доручених йому завдань, повинен
застосовуватись термін responsibility (наприклад, моральна відповідальність — moral
responsibility).
У французькій мові існує загальне поняття юридичної відповідальності — Responsabilité,
що застосовується як в публічному, так і в приватному праві. Однак, поряд з ним
застосовуються
ще терміни charge — в цивільному праві (prendre en charge - брати на свою відповідальність (певні
ризики при перевезенні)), а також imputabilité — в кримінальному праві (imputabilité —
відповідальність, звинувачення, приписування вини; cause de non-imputabilité — суб’єктивні
підстави для звільнення від відповідальності).
Проводячи дослідження поняття юридичної відповідальності у вітчизняному праві можна
помітити, що відповідальність у публічному та приватному праві мають відмінності. Так,
наприклад, в кримінальному праві при притягненні до відповідальності діє презумпція
невинуватості, враховується особа підсудного, осудне діяння має бути заборонене законом,
враховується мотиваційний процес поведінки підсудного, підсудний усвідомлює свої дії та вчиняє
без примусу.
Натомість, в цивільному праві при притягненні до відповідальності немає місця
пом’якшувальним обставинам, не враховується мотиваційний процес поведінки
відповідача, дії,
що є предметом спору у суді не обов’язково заборонені законом; позивач зобов’язаний доводити
не вину відповідача, а наявність шкоди.
В польському праві здійснений поділ відповідальності на суб’єктивну та об’єктивну.
Перша - це відповідальність на підставі вини (тобто це може бути відповідальність в
кримінальному праві та
деліктна відповідальність в цивільному праві), друга – це відповідальність
на підставі ризику, на підставі зобов’язання.
Приймаючи такий загальний поділ юридичної відповідальності на суб’єктивну та
об’єктивну, згідно з Х.Л.А. Хартом можна сказати, що перша з ним могла б бути окреслена як
responsibility, а друга як liability.
Варто зауважити, що
в римському праві термін «відповідальність», або «responsabilitas»
застосовувався до злочинів (у публічному праві), тоді як у приватному праві при невиконанні
зобов’язання стягувалось відшкодування. Оформлення права у систему, його теоретичне
осмислення призвело до поширення поняття відповідальності і на цивільну сферу правових
відносин.
Варто зауважити, що не дивлячись, на єдине поняття юридичної відповідальності
у
вітчизняній правовій науці, воно зберігає свої особливості в кримінальному та цивільному праві.
Враховуючи історичний та теоретичний досвід нашої юридичної науки та юридичних наук
зазначених вище держав, слід погодитись з тим, що практика застосування та притягнення до
юридичної відповідальності в різних галузях права зумовлює її певну двоаспектність. Однак на
сьогодні,
доцільно було б звернути увагу на переведення цієї двоаспектності у площину
суб’єктивної та об’єктивної, майнової та немайнової відповідальності, відповідальності на підставі
вини та на підставі договору чи ризику з площини поділу її на негативну та позитивну. Оскільки
такий поділ досі не доведений, безрезультатний та безперспективний для практики, адже не
дає
жодних механізмів реалізації «позитивної» відповідальності.
Олена Сібірцева,
Кіровоградський юридичний інститут
Харківського національного університету внутрішніх справ
Цивільне право в правових системах світу: компаративістичний аналіз
Процес розвитку окремих галузей права, зокрема цивільного, є актуальним для розвитку
національного законодавства, з точки зору теоретико-правового характеру. Компаративістичні
65
дослідження уможливлюють розкриття цього питання, висвітлити основні особливості такого
розвитку на рівні правових систем світу.
Даній проблемі присвячені праці зарубіжних та українських вчених, таких як М. Савчин,
О. Харитонова, Є. Харитонов, О. Скакун, І. Погрібний, О. Волошенюк, Д. Михайлович, Р.
Тополевський, Р. Наришкіна, В. Пучинський, В. Бернхем, С. Зівс, Х. Кох
, У. Магнус, Вінклер фон
Моренфельс та інші.
Цивільне право – одна з провідних галузей законодавства, яка регулює групу відносин за
участю фізичних, юридичних осіб, але дана галузь має свої особливості у кожній із правових
систем світу. В першу чергу, це пов’язано із внутрішніми факторами впливу на законодавство,
історичними передумовами, особливостями
самої правової системи і, крім того, релігійними
чинниками. На основі досліджень з порівняльного правознавства в таких правових сім’ях світу як
романо-германській, англо-американській та правових сім’ях релігійно-традиційного права
можливо розглянути цивільне право.
Для романо-германської правової системи, в основі якої лежить рецепція римського права,
характерний поділ приватного
права на право цивільне та торгове. В даному випадку цивільне
право виступає регулятором майнових та особистих немайнових прав. Країни цієї правової
системи не є виключенням, де під впливом власних традицій, культури, економічного розвитку
формувалися головні принципи цивільного права, які мають власні характерні ознаки. Країни
континентальної правової системи характеризуються чіткою систематизацією
правових норм, що
виражається найчастіше через кодифікацію. Яскравим прикладом є Цивільний Кодекс Франції,
який був прийнятий за часів Наполеона, що отримав назву «Кодекс Наполеона». Звісно, до нього
було внесено зміни та доповнення, але основні принципи і положення залишаються незмінними.
Французький Цивільний Кодекс характеризується високим рівнем юридичної техніки і простотою
викладу. Основним
джерелом цивільного права Німеччини є Німецьке Цивільне уложення,
прийняте в 1896 р. Німецькому кодексу властиві складність юридичної техніки та мови викладу.
ЦК Німеччини побудований за «пандектною» системою, яка є результатом творчості
середньовічних німецьких глосаторів, він має загальну частину, яка містить основоположні
принципи та спеціальну частину, присвячену особливостям регулювання окремих інститутів.
Для
країн континентальної системи характерними є привілейоване становище інституту
приватної власності, формальний принцип рівності сторін у цивільно-правових відносинах, а
також аналогічні тенденції розвитку основних цивільно-правових інститутів.
Що стосується англо-американської правової системи, то помітний вплив на чинне
законодавство має судовий прецедент. Цивільно-правові інститути регулюються не одним
кодифікованим актом, що
є характерним для європейських країн, а поширені судові рішення, які
визначають правове регулювання купівлі-продажу, передачі майна, надання послуг, оренди та ін.
На сьогодні, на розвиток законодавства загального та континентального права має
великий вплив законодавство Європейського Союзу. Даний аспект має зближуючий характер для
правових систем, що і впливає на розвиток
загальних тенденцій не тільки цивільного права, а й
усього законодавства.
До релігійних правових систем відносять мусульманське (пов’язане з ісламом), індуське
(пов’язане з індуїзмом) та юдейське (пов’язане з юдаїзмом) право. Попри ті суттєві відмінності, що
існують між ними: структуру, ареал поширення, зміст норм, слід зауважити низку спільних
характеристик
, які дозволяють виділяти їх в окрему групу (сім’ю). Дані правові системи
характеризуються тим, що в них відсутнє чітке розмежування між релігійними та правовими
нормами, що значно відрізняється від правових систем, розглянутих вище.
Релігійний вплив позначився на гальмуванні розвитку окремих галузей права. Аналізуючи
цивільне право як галузь мусульманської правової системи, слід зазначити, що воно передусім
пов’язане з фікхом, тобто мусульманською наукою, що охоплює теорію прав та зобов’язань
мусульманина. Розвиток цивільного права був першочергово пов'язаний з мусульманськими
школами-толками, які мали на
меті формування та тлумачення права. Результатом їх діяльності,
під впливом романо-германської правової системи, став єдиний кодекс цивільного права –
Меджеле. Основу кодексу склало право ганафіцької школи – офіційної течії сунізму в Османській
імперії. Кодекс мав 1850 статей. У вступі перераховувалися принципи ісламу, далі йшло 16 глав
цивільного матеріального права і 4 глави процесуального права.
В другій половині XX ст. майже у
всіх мусульманських країнах було законодавчо врегульовано сімейне право та право спадкування.
66
Що стосується індійського права, то тут велику роль відіграла кастова система, основним
джерелом права якої були дхармашастри як джерело саме правового характеру. Проте, внаслідок
експансії Великобританії норми індійського права набули значного впливу загального права.
Внаслідок цього дія традиційного індуського права стала обмежуватися особливо в частині
цивільного права. Було прийнято Закон про
спадкування (1865), Закон про договори (1872), Закон
про передачу власності (1882), Закон про довірчу власність (1882) тощо. В сучасній правовій
системі Індії індуське право поширюється на такі цивільні інститути як спадкування майна,
заповіт, кастові і між кастові відносини, а також питання, що стосуються клятви.
Цивільне право України є яскравим представником романо-германської правової сім’
ї.
Воно наділене такими характерними ознаками як кодифікованість (Цивільний кодекс УРСР 1963
року, Цивільний кодекс України 2003 року), побудоване за «пандектною» системою, що
передбачає поділ цивільного законодавства на Загальну та Особливу частини, а також наявність
основних інститутів права, характерних для даної галузі: правочини, майнові та немайнові права,
зобов’язальне право спадкове право.
Отже
, компаративістичний аналіз дає змогу оцінити як законодавство в цілому, так і
конкретну галузь. Даний аналіз дає змогу простежити розвиток даної галузі на основі різних
правових систем, впливу різноманітних чинників як державного, так і недержавного характеру, а
також виокремити позитивні та негативні чинники побудови. Така оцінка цивільного права крізь
призму правової
сім’ї дає змогу виокремити питання, що дозволять удосконалити його систему та
усунути протиріччя і заповнити прогалини у чинному законодавстві України, шляхом надбання
позитивних моментів інших правових систем.
Георгій Соколянський,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Призначення суб’єктивного права
Виявити призначення суб’єктивного права важливо і на теоретичному, і
на практичному
рівні. Аби глибше пізнати сутність суб’єктивного права, ми маємо усвідомити співвідношення
цілей об’єктивного права та інтересів окремих осіб, визначивши таким чином призначення
суб’єктивних прав. На практиці перевірити ціль здійснення права на відповідність призначенню
даного права означає оцінити правомірність поведінки, адже здійснення права всупереч його
призначенню
розглядається як зловживання правом.
Питання призначення суб’єктивного права традиційно досліджується у цивільному праві,
проте зараз з’являються нові теоретично-правові праці. Тема також починає розроблятися у
конституційному та процесуальному праві. Проблеми призначення суб’єктивного права зазвичай
досліджувалися в межах теорії зловживання правом, зокрема у роботах О. О. Малиновського, М.
В
. Ібрагімова та П. О. Ізбрехта.
Розгляд призначення суб’єктивного права варто почати з того, як власне виникає
суб’єктивне право та що воно покликано охороняти.
Кожна особа має потреби. З усвідомленням потреби у особи виникає інтерес в її
задоволенні. Залежно від характеру потреби реалізація цього інтересу може бути:
1) гарантована силою
державного примусу, тобто опосередкована у суб’єктивному праві
(Г. Ф. Шершеневич називає суб’єктивне право «владою здійснювати свій інтерес»);
2) заборонена нормами об’єктивного права, якщо мова йде про задоволення так званих
«негідних» потреб, які засуджуються суспільством;
3) виключена зі сфери регулювання права, якщо відповідні відносини ефективно
регулюється нормами моралі,
звичаю чи релігії.
Призначенням суб’єктивного права, у цьому зв’язку, є надання уповноваженному суб’єкту
можливості задовольнити свої визнані суспільством і гарантовані державою потреби (перша
категорія потреб у наведеній класифікації). Причому задовольнити дані потреби у такий спосіб,
щоб не порушувалися права та свободи інших осіб, не ставилися під загрозу важливі
соціальні
цінності, виконувалися вимоги суспільної моралі тощо.
67
Задоволення потреби являє собою ціль, а суб’єктивне право – засіб її досягнення. Якщо
суб’єкт досягає поставленої цілі за допомогою неадекватного засобу, вказує російський юрист О.
О. Малиновський, то він здійснює суб’єктивне право всупереч його призначенню. Здійснення
суб’єктивного права всупереч його призначенню, за Ю. В. Васильєвим, є протиправним діянням
та
повинно розглядатися як самостійна підстава для визнання права недійсним. Тут має місце
об’єктивне протиріччя між використанням конкретного суб’єктивного права та його
призначенням, тобто тією роллю, яку воно має відігравати у системі суспільних відношень.
Варто зазначити, тим не менш, що не всі суб’єктивні права встановлені для захисту
інтересу уповноваженого. Суб’єктивне право може також опосередковувати загальний
(суспільний) інтерес чи приватний інтерес інших осіб (наприклад, дітей).
У жодному разі суб’єктивні права не надаються особі для спричинення шкоди іншим.
Відповідно, не допускається здійснення суб’єктивного права з єдиною метою завдати шкоди іншій
особі (шикана).
Втім, слід погодитися з
А. В. Юдіним, який стверджує, що цільове призначення не є
обов’язковим формальним атрибутом кожного суб’єктивного права. При викладенні правової
норми, що вона наділяє особу певними правами, законодавець здебільшого утримується від
прямих вказівок на їх цільове призначення. У противному випадку нормативний акт виявився би
перевантаженим.
То як виявити призначення суб
’єктивного права на практиці?
В окремих випадках призначення суб’єктивного права прямо вказується в законі. Воно
може бути встановлено у договорі, а за необхідності – й у судовому рішенні. Особливо багатою на
такі випадки є американська судова практика.
Так, у справі NAACP v. Alabama (1958) суд вказав призначення права на свободу зібрань; у
Miranda v. Arizona (1966) – права не
свідчити проти себе самого; у Roe v. Wade (1973) – права
жінки на аборт; у Texas v. Johnson (1989) – права на самовираження.
Часто призначення суб’єктивного права можна вивести з цілей і задач нормативного акту,
який це право встановлює, зокрема окреслених у преамбулі чи загальних засадах (аксіологічне
тлумачення).
В інших випадках для цього потрібно звернутися до загальних принципів права
або
принципів відповідної галузі чи інституту (аналогія права).
Не існує та не може існувати універсального способу з’ясування призначення
суб’єктивного права. У кожному конкретному випадку його треба виявити, застосувавши
відповідні способи тлумачення правової норми, яка встановлює право.
Зазначимо як висновок, що виявлення призначення суб’єктивного права є важливою
передумовою для
правомірної реалізації даного права, оскільки здійснення права всупереч його
призначення є однією з форм зловживання правом, воно шкодить суспільним відношенням та
тягне негативні правові наслідки для суб’єкта зловживання.
Назарій Стецик
Львівський національний університет
імені Івана Франка
Судова правотворчість у Франції та ФРН: теоретичні та порівняльно-правові
аспекти
Актуальність
теоретико-порівняльного дослідження правотворчої діяльності судових
органів Французької республіки та Федеративної республіки Німеччини (далі - ФРН)
обумовлюється потребою вивчення зарубіжного досвіду функціонування судової влади. Більш
ефективне здійснення основних завдань та функцій органів судової влади в континентальному
праві підтверджується практикою наділення їх правотворчими повноваженнями. У становленні та
розвитку судової системи України як
незалежної гілки влади такий позитивний досвід необхідно
враховувати. Відтак варто вивчати судову правотворчість як на рівні континентального права
загалом, так і щодо окремих правових систем.
Окремі аспекти судової правотворчості у даних правових системах розглядались у працях
П. О. Гука, А. Б. Дорохової, О. М. Коростелкіної,
68
С. В. Лозовської, Б. В. Малишева, М. М. Марченка, Н. А. Подольської, С. П. Чередніченка,
С. В. Шевчука та ін.
При вивченні правотворчої діяльності судових органів необхідно виходити із чітких
методологічних позицій щодо загального поняття судової правотворчості. Для цілей даної
публікації судову правотворчість розглядаємо як зумовлену основними функціями судової влади
юридичну
діяльність уповноважених судових органів на створення, зміну чи скасування
нормативно-правових приписів.
Аналіз законодавства ФРН щодо функціонування судової системи дозволяє виявити судову
правотворчість у діяльності Федерального Конституційного суду (далі - ФКС) та вищих
федеральних судових органів у системі судів загальної юрисдикції.
Так, в порядку здійснення функцій судового нормоконтролю ФКС наділений
правотворчими
повноваженнями за певних умов створювати та скасувати нормативні приписи, а
щодо розгляду конституційних скарг на порушення основних прав ФКС може скасовувати
неконституційні приписи закону та створювати прецедентні рішення. Однак за результатами
вирішення компетенційних спорів між федеральними органами влади, а також між федерацією та
землями ФКС правотворчої діяльність не здійснює, оскільки для
виконання даних функцій
уповноважений лише на нормативне тлумачення конституції.
В свою чергу, вищі федеральні судові органи ФРН для забезпечення єдності судової
практики в порядку самостійного прийняття остаточних рішень за результатами розгляду
касаційних скарг за певних умов можуть створювати та змінювати нормативні приписи.
Крім того, вищі адміністративні суди земель в порядку
виконання функцій нормоконтролю
наділені правотворчими повноваженнями скасовувати підзаконні нормативні приписи, що не
відповідають законам земель.
Відповідно до Конституції та законодавства Франції судова правотворчість спостерігається
у діяльності Конституційної ради, Касаційного суду, Державної ради, а також адміністративних
судів першої інстанції.
Правотворча діяльність Конституційної ради у зв’язку із здійсненням нею конституційного
контролю та
вирішенням компетенційних спорів наявна за певних умов у частині створення
нормативних приписів, проте відсутня у частині їх скасування. За результатами вирішення
компетенційних спорів Конституційна рада створює обов’язкові в аналогічних справах правила
щодо повноважень парламенту та уряду. Правотворча діяльність щодо зміни нормативних
приписів у діяльності Конституційної ради Франції не допускається.
Щодо Державної ради Франції, то в частині скасування нормативних приписів правотворчі
повноваження формально закріплені у законодавстві та є необхідними для здійснення функції
судового нормоконтролю. В частині ж створення нормативних приписів Державна рада Франції
офіційно правотворчими повноваженнями не наділена. Проте, фактичний стан та запити судової
практики підтверджують можливість, а невизначеність в адміністративно
-правовому регулюванні
– необхідність створювати норми права в порядку касаційного розгляду справ по суті і тим самим
ефективно виконувати функцію забезпечення єдності судової практики. Реалізуючи функції
консультування уряду, Державна рада судової правотворчості не здійснює. Залишається
невизначеною юридична природа діяльності Державної ради, що виконується в порядку надання
висновків на запити про питання
права.
Адміністративні суди першої інстанції у Франції, будучи наділеними повноваженнями
скасовувати нормативні акти, здійснюють тим самим судову правотворчість.
Законодавство Франції прямо не закріплює правотворчі повноваження Касаційного суду
Франції щодо прийняття за умов невизначеності права загальнобов’язкових рішень. Однак їх
загальнообов’язковий характер для судів при розгляді наступних аналогічних справ виводиться
із
функції уніфікації судової практики, підстав та умов передачі справ на його розгляд, діяльності
пленуму як спеціального структурного підрозділу Касаційного суду. Відтак про правотворчість
Касаційного суду в порядку прийняття ним остаточних рішень за результатами розгляду
касаційних скарг можна говорити умовно. В той же час, беззастережно можна стверджувати про
наявність об’єктивних
факторів та необхідності прямого та офіційного наділення його
правотворчими повноваженнями для більш ефективного забезпечення єдності судової практики.
Підводячи підсумок розгляду правотворчої активності судових органів у Франції та ФРН,
можна констатувати, що їх правотворчі повноваження супроводжують здійснення таких основних
69
завдань та функцій, як судовий нормоконтроль, вирішення компетенційних спорів та забезпечення
єдності судової практики.
У зв’язку з цим, для більш ефективного виконання аналогічних функцій національними
судовими органами видається доцільним наділити Конституційний Суд України та вищі судові
інстанції у системі судів загальної юрисдикції за певних умов правотворчими повноваженнями як
у частині
скасування, так і щодо створення та зміни нормативних приписів.
Олена Теремцова,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Актуальні питання систематизації законодавства України
Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що розбіжності у часі і суб'єктах
нормотворчості, наявність значної кількості нормативно-правових актів і умов – зумовлюють
необхідність їх упорядкування, погодження, усунення
протиріч, тобто систематизації.
Систематизація нормативно-правових актів – це діяльність щодо впорядкування і удосконалення
нормативно-правових актів, зведення їх у певну внутрішньо злагоджену систему. Необхідність
систематизації законодавства полягає в ефективному здійсненні правотворчої діяльності, зокрема
виявленні причин протиріч, невідповідностей у нормативному регулюванні та їх усуненні, а також
застосуванні й реалізації нормативно-правових
актів і умов. Систематизація законодавства
спрямована і на поліпшення інформаційного впливу права на правосвідомість його суб'єктів.
Існує два різновиди систематизації законодавства: інкорпорація і кодифікація.
Інкорпорація нормативно-правових актів – це спосіб систематизації, за яким закони
повністю або частково об'єднуються у різного роду збірки чи зібрання у хронологічному,
алфавітному, предметному, системно
-предметному або будь-якому іншому порядку. Особливістю
інкорпорації є те, що, на відміну від кодифікації, нормативний зміст законодавчих актів не
змінюється, вони підлягають зовнішній обробці. У той самий час форма викладення змісту законів
при здійсненні офіційної інкорпорації іноді може зазнавати деяких змін, оскільки вона не
зводиться до простого відтворення раніше
виданих актів, а законодавчий матеріал, що
об'єднується, підлягає більш-менш складній зовнішній обробці: до тексту закону вносяться
наступні офіційні зміни, виключаються статті й пункти, що втратили силу, або мали тимчасове
значення, або містять явні суперечності тощо.
Але цим інкорпоративна обробка матеріалів не вичерпується. З них виключають статті,
пункти, абзаци тимчасового
значення, а також статті та пункти, що передбачають зміни чи відміну
раніше прийнятих актів, оскільки вони інкорпорувалися у текст цих актів.
Кодифікація – це спосіб систематизації, за яким здійснюється така обробка нормативно-
правових актів, що певною мірою змінює їхню структуру (погоджує, усуває протиріччя, об'єднує
тощо). Результатом кодифікації є новий нормативно-
правовий акт (кодекс, інструкція, положення
тощо).
При кодифікації не обмежуються приведенням в порядок тексту чинних актів, а, виходячи
із загальних принципів даної правової системи, враховуючи предмет і метод правового
регулювання, не просто об'єднують і систематизують наявні правові акти, а переробляють їхній
зміст, в одному зведеному акті струнко й внутрішньо узгоджено
викладають правові настанови, які
максимально повно регулюють певну галузь суспільних відносин. При цьому припускається кри-
тична переоцінка чинних правових норм.
Кодифікація має тільки офіційний характер і поділяється на: а) загальну, в результаті чого
утворюється кодифікований нормативний акт з основних галузей права (Звід законів); б) галузеву,
що охоплює нормативно-правові акти
певної галузі законодавства (основи законодавства,
кодекси); в) міжгалузеву та підгалузеву (інституційну), що відповідно поширюється на кілька
галузей (Повітряний кодекс) чи інститутів.
При визначенні кола нормативних актів, які повинен об'єднувати звід законів, у літературі
існує два підходи. По-перше: звід законів об'єднує і відповідно систематизує всі закони по всіх без
винятку сферах законодавчого регулювання суспільних відносин, що, звичайно, робить їх до-
70
ступними і сприяє удосконаленню їхнього змісту. І по-друге: (інша точка зору) полягає у тому, що
звід законів повинен об’єднувати нормативні акти законодавчого органу та органів управління.
Порівняно з іншими видами систематизації, звід законів має низку особливостей. По-
перше: відрізняється підвищеним рівнем офіційності: виходячи від законодавчого органу (або
одночасно від
законодавчого органу та вищого органу державного управління), він не лише є
офіційним виданням і не тільки має високий юридичний і суспільно-політичний авторитет, а й в
перспективі допускає суттєву переробку нормативного матеріалу, що міститься в ньому. По-друге:
являє собою вищий різновид систематичної інкорпорації: охоплюючи широке коло врегульованих
правом найважливіших
суспільних відносин, він допускає найбільш широку, глобальну
класифікацію нормативного матеріалу з предметного критерію-класифікацію, яка у принципі одно-
типна з тою, що застосовується при кодифікації. По-трете: формування його передбачає
попередню якісну обробку чинного законодавства, усунення багатоманітності актів, прогалин у
регулюванні, вдосконалення і розвиток і відповідно до цього проведення досить значної
правотворчої роботи з кодифікації та консолідації законодавства. По-четверте: зміст його
характеризується єдністю. Він складається з Конституції і головним чином з консолідованих і
кодифікованих актів, прийнятих чи доопрацьованих згідно з Конституцією та об'єднаних по
основних сферах життєдіяльності суспільства.
Дослідивши питання, автор дійшов висновку, що усе це свідчить про те,
що звід як акт
інкорпоративного типу містить разом з тим кодифікаційні елементи або в будь-якому разі
елементи, близькі до кодифікаційних. Звідси й відкривається (з техніко-юридичного боку)
можливість розвитку зводу законів як акта інкорпоративного типу «кодекс кодексів» – в єдиний
кодифікований акт. Прийнята у зводі організація нормативного матеріалу на роз'ємних
зошитах і
здійснення наступного поточного законодавства, головним чином шляхом внесення доповнень і
змін у звід законів, роблять перспективу означеного розвитку статусу зводу законів цілком
імовірною.
Володимир Тужик ,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Правотворчість, як одна із форм управління органів місцевого самоврядування
Вирішальна роль в державному механізмі належить державним
органам, що створюються
для здійснення державної влади.
За класифікацією прийнятою у теоретико-правовій літературі всі органи державної влади
поділяються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи судової влади,
контрольно-наглядові та правоохоронні органи [1, 67]. Наведена класифікація дозволяє дійти
висновку, що органам місцевого самоврядування притаманні всі основні функції державних
органів, зокрема і
управлінські. Такий висновок дозволяє розглядати місцеве самоврядування в
єдиному контексті з органами державної влади при реалізації єдиної державної політики.
Торкаючись питання управління, слід зазначити, що у спеціальній літературі прийнято
поділяти державне управління на певні форми. Так, поширеною є класифікація форм управління,
яка включає: 1) встановлення норм права; 2) застосування норм права; 3) здійснення
безпосередніх
організаційних заходів; 4) здійснення матеріально-технічних операцій [2, 31]. У юридичній
літературі можна зустріти й інші підходи до систематизації форм управління, зокрема форми
державного управління деякі науковці поділяють на два великі блоки: правові форми державного
управління та організаційні форми державного управління.
Слід зазначити, що вищевикладені теоретичні підходи щодо форм державного управління
у більший
мірі розроблені стосовно органів виконавчої влади, а відповідний аналіз щодо органів
місцевого самоврядування, на сьогоднішній день, практично відсутній у вітчизняній юридичній
літературі.
Необхідність реформування місцевого самоврядування в Україні вимагає розробки нових,
у першу чергу теоретико-правових, підходів у даній сфері.
Зупинимось на одній із важливіших форм державного управління органів місцевого
самоврядування – правотворчості. І хоча сам термін «правотворчість» безпосередньо не