Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених
Подождите немного. Документ загружается.
71
вживається у чинному законодавстві і в більшості наукових джерел, ми вважаємо, що він має
право на існування по відношенню до місцевого самоврядування.
Правотворчість органів місцевого самоврядування полягає у можливості прийняття
(видання) останніми та їх посадовими особами правових актів загально місцевого та
індивідуального характеру. Правовою основою для видання таких актів є
стаття 144 Конституції
України, згідно даної норми органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень,
визначених законом, приймають рішення, які є обов’язковими до виконання на відповідній
території. Положення Основного Закону деталізуються у Законі України «Про місцеве
самоврядування в Україні» (надалі – Закон) Так, ч.1 ст. 59 Закону закріплює що рада в межах своїх
повноважень
приймає нормативні та інші акти у формі рішень, а стаття 73 цього Закону
встановлює обов'язковість актів і законних вимог органів та посадових осіб місцевого
самоврядування. Право органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб на видання
нормативних актів передбачено і в інших законодавчих актах України.
Все вищевикладене дозволяє нам означити свою
пропозицію теоретичного характеру.
Розглядаючи правотворчість, як форму управління органів місцевого самоврядування ми
вважаємо, що необхідно розробити більш детальну класифікацію форм управління зазначених
органів, до якої ввести термін «правотворчість», який, у свою чергу, розбити на підкласи за такими
напрямками: 1) прийняття (видання) правових актів, як нормативного характеру так і
ненормативного; 2) прийняття (видання) правових
актів загального територіального значення та
правових актів індивідуальної дії.
Володимир Хаврук
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Проблема ієрархії цінностей в праві
Статус цінностей у праві можуть набувати різні факти і явища матеріального й ідеального
характеру – матеріальні предмети й блага, суспільні відносини, людські вчинки, вольові феномени
(мотиви, спонукання),
ідеї, ідеали, цілі, соціальні інститути. Вони виступають правовими
цінностями, оскільки лежать в основі права й правопорядку, вони породжують як ідеальне
обґрунтування норми права, закріплюються правовими нормами, становлять мету права і його
інститутів.
Такі соціальні орієнтири як воля, рівність, справедливість, демократія, порядок, безпека,
мир із часом придбали характер також і правових цінностей
. Поряд з ними існують і специфічні
правові цінності загального значення, такі, як ідея права, ідея стабільної законності і т.д.
У якості високих ідеалів воля, рівність, справедливість, демократія, порядок, безпека, мир
пронизують суспільну правосвідомість і стають основними принципами права. Ці цінності з однієї
сторони є ідеалами а з іншої обумовлені
реальною людською практикою. У праві вони
закріплюються й у тому, і в іншому значенні. Але в деяких випадках суспільна й індивідуальна
правосвідомість можуть сприймати їх лише як цінність ідеальну, як ідеальні цілі політичної (і
правотворчої) програми.
Ці принципи, ідеали, як і всі інші речі, явища, являють собою цінності в тій мірі
, у якій
вони пов’язані з людиною, з людською особистістю. Не воля, справедливість, демократія, мир
взагалі як самостійні й незалежні від людини надані, а воля, справедливість, демократія, мир для
людей, для людських особистостей. У якості правових цінностей вони мають вигляд юридичних
прав і свобод особи в її індивідуальних і колективних
проявах. Правова форма стає їхньою
наявною або потенційною формою. Так самі права людини здобувають статус важливих цінностей.
Кожне з них виражає певну сторону, прояв, спосіб, існування людини як природної й соціальної
сутності. У своїй діалектичній сукупності вони зображають людину як вищу цінність. Людина є
центром, осередком усіх цінностей і сама є
цінністю в останній інстанцій. Ця фундаментальна теза
марксизму діє й у сфері права, і тут не може бути цінності вище, чим цінність людини.
Правові цінності, як і інші духовні цінності, – це діалектично сповнені протиріч засоби
об’єктивного й суб’єктивного, абсолютного й відносного, конкретно-історичного й
загальнолюдського. Оціночний акт, що
входить у генезис правових цінностей, об’єктивно
72
обумовлений матеріальними умовами життя й соціальними інтересами оцінюючого суб’єкта.
Звідси й об’єктивна соціальна обумовленість цінностей у праві. Зміст цінностей права включає
крім соціально-класових й загальнолюдські елементи. Але вони не є незалежними від класових і
конкретно-історичних елементів. Самі по собі цінності права не існують. Вони конкретизуються в
дану
епоху й у даних умовах. Отже, вони можливі тільки в їхньому зв’язку із конкретно-
історичним періодом [1].
Діалектика правових цінностей припускає як заперечення, так і наступність,
трансформацію в їхньому змісті. Цінності (або елементи змісту цінностей), зв’язані лише з даною
епохою або з даним суспільством, при переході до нової епохи
й нового суспільства змінюються
або відкидаються. З’являються нові цінності, цінності перетворюються в не цінності, і навпаки і
т.д.
Цінності в праві розвиваються прогресивно. Це є результатом прогресивного розвитку
суспільства. Як відзначає А. Нашиц, вони поступово звільняються від обмежень пануючої в
експлуататорськім суспільстві класової моралі (рабовласницький лад), від релігійних забобонів
(феодальне суспільство), від відсутності ясної історичної перспективи. В остаточному підсумку
прогрес у правових цінностях виражається насамперед у тому, що усе більш імперативно
стверджується погляд на людину як на вищу цінність.
Ієрархія правових цінностей визначає ієрархію правових норм і т.д. Тому, як пише А.
Пойезна, спосіб, яким правова норма включається
в життя, не може суперечити цінності, яку вона
охороняє і яку переслідує як мету [1, 3].
Ієрархія правових цінностей будується за різними критеріями. Але в остаточному підсумку
всі вони перебувають в оцінюючому суб’єктові, у соціальних групах. Це їхні потреби, інтереси й
мета, на основі яких вони формують своє відношення до цінностей,
співвідносять їх, вишиковують
за значенням (з обліком їх об’єктивної здатності задовольняти ці потреби, інтереси, цілі) і
відповідним чином закріплюють їх (або прагнуть закріпити) юридично. Із цього випливає, що
суб’єкт не розподіляє цінності довільно.
Деякі із правових цінностей мають значення основних. Основними вважаються ті цінності,
які обумовлюють існування оцінюючого суб
’єкта. Основними є цінності загального значення –
збереження людського життя й людського суспільства в цілому. Збереження людського
суспільства – це не просто основна цінність загального значення; вона має й абсолютний характер.
Самою основною й головною цінністю в онтологічному значенні є людина. Тому самою
основною і головною є норма (норми) права, яка оберігає
людину й людське суспільство. Говорячи
про людину як цінність в онтологічному значенні, ми маємо на увазі людину як дану природою й
суспільством взагалі, як включену в систему суспільних відносин. Тут вона є не тільки самою
основною, але й головною цінністю. Вона займає в ієрархії цінностей найвище місце й тому є
вищою
цінністю. Вона набуває значення кінцевої мети, ідеалу і т.д.
Співвідношення й відповідність правових цінностей і правових норм одержують
первинний свій прояв (своє перше буття) у правосвідомості, оскільки цінності, правові норми
відносяться до сфери правосвідомості, утворюють його складну структуру. Потім дві ієрархії
цінностей і норм закріплюються в структурі закону (законодавства):
у різних за рангом правових
джерелах закріплені різні за рангом правові норми, за якими у свою чергу виступають у якості
основи, об’єктів й мети різних за рангом цінностей. І нарешті, на соціологічному рівні – ієрархія
правових цінностей і відповідна їй нормативна ієрархія об’єктивуються й проявляються в правовій
поведінці, у реальній
правовій активності суб’єктів права (осіб, організацій, державних органів). Ці
три сфери, три прояви (три види «буття») обох ієрархій і їх співвідношення розмежовуються
умовно – у реальній дійсності грані між духовним і практичним стираються. До того ж, закон як
формальний акт існує в правовій еволюції не завжди. Особливо заслуговує на увагу
питання про
те, наскільки офіційна ціннісна й нормативна ієрархія узгоджується з існуючою в індивідуальній
свідомості ціннісною ієрархією. Між ними можливі не тільки збіги, але й відмінності або
протиріччя. У останньому випадку порушується ефективність правової системи, але в принципі не
відміняється об’єктивація офіційної ієрархії в правовій поведінці й індивідуальної активності
суб
’єктів права. Офіційна система цінностей і норм підтримується державою.
Ієрархізація правових цінностей, відповідно й правових норм, припускає розуміння тих і
інших як системи, у якій одні ланки обслуговують інші, одні з них є вищими, інші – нижчими. Це
означає, що одні правові цінності відіграють роль цілей, а інші – засобів. Уявлення про
одні
73
цінності як цілі й про інші як засоби уже характеризують ціннісну систему як ієрархію, оскільки
цінності-цілі знаходяться над цінностями-засобами й обумовлюють їх. Але цінності-засоби теж
впливають на цінності-цілі. Це не слід вважати, що одні цінності є тільки цілями, а інші – тільки
засобами. Ієрархічність системи означає, що дана
цінність є засобом стосовно розташованої над
нею цінності й метою стосовно цінності, розташованої під нею. Або, що те саме, цінність є метою
для «обслуговуючої» її цінності, що розташована під нею, і разом з тим засобом для реалізації
цінності, що розташована над нею. Відношення ціль – засіб існує не тільки між основними
цінностями, з одного боку, і іншим – з іншої. Воно існує в самій ціннісній системі, між різними її
елементами, тобто поряд з основними цінностями-цілями є й проміжні цінності-цілі. Зрозуміло, що
сама основна або головна цінність, що займає в ієрархії цінностей місце вищої цінності, відіграє
роль не тільки мети а й
вищого ідеалу.
Наведена точка зору припускає думку, що, чим вище розташовані цінності в ціннісній
піраміді, тем вони яскравіше виступають як цілі, а чим нижче, тим більше виступають як засіб – їх
значення як цілей стає усе більш умовним і відносним. Високими суспільними цілями, у тому
числі й цілями для права, уважаються
саме основні цінності.
Усяка ціннісна ієрархія, включаючи правову, носить конкретно-історичний характер.
Змінюються цілі людини й людського суспільства – змінюється й значення окремих цінностей. Але
мета людини й суспільства поряд з мінливістю відрізняються й відносною стійкістю. Цим і
пояснюється не тільки мінливість, але й стійкість ціннісної ієрархії.
Остаточно вирішити питання щодо побудови
ієрархії правових цінностей видається
складним питанням, оскільки потребує вибору загальновизнаного критерію за яким можлива
побудова даної ієрархії, як зазначено, вибір такого критерію неможливий, критерій побудови
ієрархії правових цінностей завжди буде залежати від історичних умов і буде мати суб’єктивний
характер оцінюючого суб’єкта або соціальної групи. В центрі ієрархії правових
цінностей постає
людина, що буде вказувати на як на мінливість, так і на стійкість ціннісної ієрархії в певних
часових межах.
Олексій Хрипун,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Принципи права
У основі будь-якої усвідомленої діяльності людини лежать певні принципи. У науковій і
навчальній літературі принципи характеризують як загальні
вимоги до суспільних відносин і їх
учасників, а та-кож як вихідні керівні засади, відправні установлення, що виражають сутність
права і випливають з ідей справедливості й свободи, а також визначають загальну спрямованість і
найістотніші риси діючої правової системи. Принципи не формулюють конкретних прав і
обов'язків і не завжди забезпечені конкретними
законодавчими санкціями, однак від того, на яких
принципах заснований правовий порядок, можна значною мірою судити про характер самої
держави.
Принципи права - це такі відправні ідеї його буття, які виражають найважливіші
закономірності і підвалини даного типу держави і права, відрізняються універсальністю, вищою
імперативністю і загальнозначимістю, відповідають об'єктивній необхідності побудови і
зміцнення
певного суспільного ладу.
Принципи права самостійно впливають на суспільні відносини. При цьому йдеться як про
норми-принципи, так і про принципи-програми, принципи-завдання, що є навіть самостійними
законодавчими актами. До таких з повною упевненістю можна віднести "Декларацію про
державний суверенітет України" від 16 липня 1990 року і "Акт проголошення незалежності
України" від 24 серпня 1991 року.
За формою нормативного вираження принципи можна розподілити на такі, що закріплені
в міжнародних та внутрішньодержавних деклараціях, конституціях і в поточному законодавстві. За
сферою дії вирізняють загальноправові, міжгалузеві, галузеві та принципи правових інститутів. За
змістом бувають загально-соціальні і спеціально-юридичні принципи. Можлива й інша
класифікація, пов
'язана з дослідженням специфічних принципів, властивих певним структурним
74
спільностям, наприклад загальнолюдські (цивілізаційні), типологічні, історичні та ін. Зустрічається
й інша класифікація за якою виділяють: 1) принципи правосвідомості; 2) принципи
правоутворення; 3) принципи правотворчості, а серед них законотворчості і нормотворчості; 4)
принципи системи права: а) загальноправові (основні); б) міжгалузеві; в) галузеві; г) принципи
інститутів права; 5) принципи структури права: а) загальносоціального і юридичного; б)
публічного і
приватного; в) регулятивного і охоронного; г) матеріального і процесуального; д)
об'єктивного і суб'єктивного; 6) принципи правореалізації, а серед них принципи
правозастосування; 7) принципи правоохорони, а серед них, особливо, принципи правосуддя і
юридичної відповідальності.
На мою думку, принципи права насамперед реалізуються через правотворчість, оскільки
вони є основою і окреслюють напрям розвитку
всієї правової системи. Правотворча діяльність
носить складний і специфічний характер, а тому досить важко перерахувати всі основні ідеї
правотворчості. Проте у правовій державі вона повинна здійснюватися на основі таких
найважливіших принципів: гуманізму, демократизму, науковості, законності, юридичної
формалізованості; внутрішньої системності і структурованості; врахування специфіки предмета,
методу регулювання, властивих кожній галузі права;
об'єктивної оцінки можливостей діючої
правової системи і її співвідношення з іншими системами; використання засобів і прийомів
юридичної техніки; врахування необхідності подальшої систематизації нормативно-правових актів
тощо.
Цим принципам мають відповідати принципи законотворчості, які зафіксовані у
Конституції України. Їх систему складають принципи: 1) верховенства права; 2) верховенства
закону у системі нормативно-правових
актів; 3) демократизму у законотворчій діяльності; 4)
соціальної доцільності; 5) системності і узгодженості; 6) наукової обгрунтованості.
Можна говорити про три рівні реалізації принципів у праві. На першому - суб'єкти мають
справу з юридичними принципами, що є найбільш високим узагальненням і регулятором
фактичних суспільних відносин. На другому - принципи права виступають, як модифіковані
юридичні норми, що
містять моделі суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. І третій - це рівень
реалізації принципів, коли вони деталізуються у вигляді рішень судової і адміністративної, загалом
усієї юридичної практики.
Тож, принципи права є основоположними засадами розвитку правової системи. Вони
лежать в основі всієї законотворчої діяльності людини і є продуктом багатовікового розвитку
цивілізації. Ці принципи відображають неписані закони, по яких живе як окрема людина, так і
суспільство в цілому. Принципи, як базові елементи, постійні в часі і служать відправною крапкою
для побудови тієї або іншої законодавчої структури держави.
Володимир Шульгін,
Київського національного університету
імені Тараса Шевченка
Особливості механізмів реалізації військового законодавства України
Актуальність теми дослідження обумовлена існуючими проблемами у функціонуванні
складових компонентів процесу реалізації актів військового законодавства, що регламентують
питання життєдіяльності, Збройних Сил України, конституційним завданням та найважливішою
державною функцією яких є оборона України, та захист її суверенітету, територіальної цілісності і
недоторканості, негативно впливають не тільки на рівень боєздатності власне Збройних Сил
України, як військового формування, а продукують загрози національній безпеці та
обороноздатності держави в цілому.
Науково-теоретичним підґрунтям дослідження на сучасному етапі проблематики
механізмів реалізації військового законодавства України стали наукові праці вітчизняних учених у
галузі теорії держави і права: С.В. Бобровник, О.Л. Богінича, Д.О. Бочарова, Ю.Л. Власова, М
.Д.
Гнатюк, Є.П. Євграфової, М.І. Козюбри, В.О. Котюка, О.С. Лисенкової, Л.О. Макаренко, В.М.
Марчука, П.М. Рабиновича, О.Ф. Скакун, Т.І. Тарахонич, Ю.М. Тодики, Ю.С. Шемшученка, О. І.
Ющика. Використані дослідження механізму правореалізації у численних працях зарубіжних
учених, зокрема: С.С.
Алексєєва, С.І. Братуся, Ю.М. Бро, М.Н. Вопленка, В.М. Горшеньова, Ю.І.
75
Гревцова, Л.М. Завадської, В.В. Лазарєва, Р.З. Лівшиця, В.С. Нерсесянца, М.Ф. Орзіха, А.С.
Піголкіна, С.В. Полєніної, В.М. Протасова, Ю.С. Решетова, В.А. Сапуна, В.М. Сирих, Р.О.
Халфіної, Л.С. Явича.
В контексті розробки військової специфіки механізмів правореалізаційного процесу
використані роботи з
військово-правової тематики російських учених: А.Г. Горного, М.І.
Кузнєцова, А.В. Кудашкіна, А.Є. Луньова, В.І. Марченкова, Ю.І. Мигачева, Лоренц фон-Штейна;
та сучасні роботи вітчизняних учених, фахівців галузевих юридичних наук з військово-правової,
військово-адміністративної, військово-кримінальної тематики, зокрема: П.П. Богуцького, С. І
Дячука,
М.І. Мельника, В.І. Німченка, В.Й. Пашинського, С.М. Скуріхина, О.С. Ткачука, М.С.
Туркота, В.П. Шевченка, М.М. Прохоренка, М.І. Хавронюка, В.В. Чумака.
Актуальність розробки даної теми визначається й тим, що, не зважаючи на значну кількість
наукових праць присвячених дослідженню загальних проблем процесу правореалізації
, проблеми
функціонування механізмів реалізації саме військового законодавства України ще не були
предметом системного наукового дослідження. Метою та завданням цієї статті є стисла
характеристика особливостей складових механізмів процесу військової правореалізації у сучасних
умовах.
Дослідження механізмів процесу реалізації військового законодавства України як
юридичної діяльності, здійснено за допомогою таких наукових методів, як: діалектичний,
компаративістський, системний, формально-логічний, структурно-функціональний, аналізу та
синтезу, прогнозування, соціологічний, герменевтичний.
Це дозволило дослідити змістовну структуру механізмів (безпосередньої та
опосередкованої реалізації), як невід’ємних складових компонентів процесу реалізації військового
законодавства України, серед яких процедурно-функціональний та субординаційно-
координаційний механізм, як правовий засіб реалізації закону із багаточисельними комплексними
матеріальними процедурними та
надмірно деталізованими зобов’язуючими та заборонними,
декларативними уповноважуючими нормативними приписами, на наш погляд, є характерною
стрижневою ознакою цього процесу. Встановлено, що військовій сфері суспільних відносин
притаманний особливий набір імперативно-владних військово-правових засобів спеціально-
дозволеного типу регулювання, який ґрунтується на принципах правосвідомої саморегуляції
поведінки військовослужбовців, суворої військової дисципліни та статутного
правопорядку;
жорсткої централізації, єдиноначальної одноосібної влади командира (начальника), авторитарних
методів керівництва; корпоративності, розгалуженого відомчого та надвідомчого контролю
виконавчої дисципліни та підвищеної юридичної відповідальності, створюючи таким чином
специфічно-галузевий юридичний режим функціонування механізмів безпосередньої та
опосередкованої (застосування) реалізації актів військового законодавства України.
Так, Закон України «Про військовий обов’язок і військову службу
» (далі – Закон)
складається із 254 частин 45 статей, які згруповані у 12 главах, що містять численні матеріально-
процедурні приписи, які безпосередньо закріплені у структурних елементах Закону (10 частинах,
11 статтях, 5 розділах) та приписи відсильних (бланкетних) норм, створюючи таким чином певну
інтегровану модель процедурно-правового механізму реалізації Закону. Із загального числа
приписів, у 12 частинах відповідних статей
Закону закріплено обов’язкове дотримання
матеріальних процедур, встановлених приписами інших актів на рівні Конституції України,
міжнародних договорів, матеріальних і процесуальних кодексів України, статутів Збройних Сил
України; законів України: "Про альтернативну (невійськову) службу", "Про Збройні Сили
України", "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", "Про соціальний і правовий захист
військовослужбовців та членів їх
сімей", "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової
служби, та деяких інших осіб", "Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців,
які звільняються із служби у зв'язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх
сімей", "Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними
органами держави", "Про Уповноваженого Верховної Ради України
з прав людини". Окрім цього,
цей механізм передбачає обов’язкове прийняття ще додаткового пакету із 57 окремих підзаконних
нормативно-правових процедурних актів.
Висновок: 1. Ординарний механізм військової правореалізації повинен бути всебічно
забезпеченим державою, а здійснюється виключно шляхом саморегуляції військовослужбовцями
правомірної поведінки, яка не потребує прийняття компетентними державними органами та
76
військовими службовими особами додаткових актів застосування, та відображається у
безпосередніх формах дотримання, виконання, використання законодавчих приписів.
2. В умовах військово-юридичного режиму, який відображає переважно владну мілітарно-
наказову систему суспільних відносин, в процесі реалізації приписів військового законодавства
України домінує механізм опосередкованої реалізації – механізм правозастосування.
Пропозиції: Дослідження механізмів процесу реалізації актів військового
законодавства
України мають ґрунтуватися на їх вивченні та осмисленні перш за все через призму їх правової
ефективності, приматі права, правового обмеження та відповідальності єдиноначальної військової
влади.
77
ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА
Мар’ян Бедрій,
Львівський національний університет
імені Івана Франка
Особливості додержавного судочинства східних слов’ян
Вдосконалення і розвиток сучасного українського законодавства повинні базуватись на
міцних національних традиціях правотворення. Процес формування українського права насправді
не розпочався у 1991 р., коли було проголошено незалежність України, а тривав століттями і навіть
тисячоліттями, розпочавшись ще
у додержавну епоху, коли етнічну українську територію населяли
племена східних слов’ян. Вивчення цього аспекту історії українського права повинне сприяти
усвідомленню фундаментальних основ, на яких формується право в сучасності.
Слов’яни були автохтонним населенням Східної Європи. Перші писемні згадки про
слов’ян, яких називали венедами, відносяться до початку І тисячоліття
н. е. Венедську єдність
праслов’ян зруйнувало вторгнення у ІІ – ІІІ ст. Балтії германського племені готів, внаслідок чого
вони були поділені на дві частини – західну (склавини) та східну (анти). Саме антів більшість
дослідників вважають предками українців. Основою суспільного ладу східних слов’ян була родова
община.
У додержавний період разом із родовою
общиною почали виникати перші соціальні норми,
які регулювали тогочасні суспільні відносини. Перші соціальні норми появились у формі заборон
(табу) і дозволів. У формі табу люди намагались обмежити, зафіксувати і нейтралізувати джерела
зла, водночас захищаючи себе від них. До найважливіших табу належали: заборона інцесту
(кровозмішення); заборона убивати родича; заборона залишати
без допомоги (убивати) слабких і
непрацездатних – осіб похилого віку, дітей, інвалідів. Родинні відносини – це перші суспільні
відносини, що виникнули природним і закріплені культурним шляхом. З метою забезпечення
неухильного додержання заборон використовувались різні засоби: каральні заходи (найважчим з
них було вигнання з общини) релігійна ідеологізація; заходи заохочення; практика тимчасового
скасування заборон.
За
відсутності писемності та можливості генетичної передачі соціального досвіду зберегти
його можна було тільки у формі звичаїв і традицій. Звичаї і традиції були святими, a їх порушення
вважалось найважчим злочином. Право, засноване на звичаї, називається звичаєвим правом. Точно
датувати його походження неможливо, тому що в первісному суспільстві існував синкретизм
(неподільність усіх сфер
людської діяльності: релігії, моралі, звичаїв, політики). Право було
невіддільно і містилося в них. Звичаєве право додержавного періоду не є правом у традиційному
змісті слова, але саме завдяки йому відбулась еволюція родового суспільства та формування
держави.
Судові органи та судочинство формувались в епопоху додержавності у зв’язку з
необхідністю забезпечення правових
звичаїв. Влада старійшин-правителів родових общин була
дуже широкою та включала в себе судові функції. Так виникли общинні суди на українських
землях, тобто у формі судових повноважень правителів родових общин. На засіданнях общиних
судів був присутнім весь рід, що свідчить про громадський характер додержавного судочинства,
який зберігся протягом багатьох століть на
українських землях, став частиною національної
правосвідомості українців. Коли роди були ізольованими одне від одного, правителі родових
общин могли судити тільки членів цих общин. Щодо членів інших родів застосовувались інші
заходи, засновані на принципі таліону, у тому числі кровна помста. З припиненням ізоляції родів
підсудність общинних судів розширювалась. Родові общини почали
співпрацювати одна з одною в
сфері судочинства з метою забезпечення спокою, справедливості та мирного співжиття.
Правові звичаї, які визначали порядок здійснення общинного судочинства, були першими
українськими процесуально-правовими нормами. Видатний український історик права А. Яковлів
вважав, що визначальна роль в общинному судчинстві належала потерпілому. З розвитком
культури ізольованість родин поступово зникла
. Почали виникати нові форми родин, які
будувались на основі доброзичливих відносин між сусідами. Кровний зв’язок поступово почали
змінювати інші зв’язки: сусідські, територіальні, племенні.
78
У цей історичний період необмежені акти помсти, які раніше приводили до постійної
боротьби та знищення цілих родин, стали вважатись шкідливими для спокою та порядку. Тому
виникали перші правові норми у формі звичаїв, які поставили акти помсти під певний контроль з
боку суспільства, обмежили можливість застосування помсти, пізніше замінили грошовою карою і
,
зрештою, з організацією держави зовсім заборонили. Ці нормативні правила та обмеження стали
першими українськими поцесуально-правовими нормами. Як і при кровній помсті, головна
активна роль в общинному судочинстві належала потерпілому, яким спочатку була родина, а потім
окрема особа. Обмежуючі та контролюючі помсту правила регламентували дії потерпілого, який
шукав свого кривдника
та мстився йому. Тому давні пам’ятки права приділяли велику увагу
встановленню правил розшуку злочинця та компенсації шкоди потерпілому.
Український вчений О. Левицький, обгрунтовуючи свою теорію походження правового
звичаю поволання (процесуальна дія, яка полягала в повідомленні жителів певної місцевості про
факт вчинення злочину), писав: «се має бути пережиток звичаєвого права дуже
давньої доби, коли
публічне оголошення ймення вбивці над трупом забитого мало силу громадського присуду, що
обрікав злочинця на жертву родинної помсти». У наступних історичних епохах поволання змінило
свій характер, трансформувавшись із своєрідного оголошення вироку общинного суду в звичаєву
процесуальну дію копного судочинства, що застосовувалась на стадії попереднього розслідування
кримінальної справи.
Звичаєві процесуально-правові норми визначали статус потерпілого та його провадження.
«Свод», «гоніння слідом», «сок» - це засоби, за допомогою яких потерпілий шукав злочинця,
крадену річ, «лице». Проте цими слідчими діями процесуальні повноваження потерпілого не
завершувались. Спіймавши злочинця, знайшовши при тому й «лице» і свідків, потерпілий повинен
був не тільки надати общинному
суду всі докази, але також привести на засідання общинного суду
свого кривдника. Для виконання цього завдання він мав право навіть застосовувати силу.
Подібний підхід використовував також давньоримський правовий акт «Закони ХІІ таблиць».
Таким чином, додержавне судочинство східних слов’ян було однією з перших форм
вираження намагань праукраїнців досягти правди і справедливості
. Воно було основою, на якій
розпочалось формування процесуального права Київської Русі. Окремі особливості судового
процесу, закладені в додержавному періоді, були притаманні українському судочинству навіть у
пізньому Середньовіччі.
Микола Верес,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Правові засади організації та діяльності українських професійних спілок у добу
Центральної Ради
Актуальність теми
дослідження обумовлена підвищенням ролі в усіх сферах суспільного і
державного життя України професійних спілок. Тому очевидним є інтерес до переосмислення
деяких історичних фактів щодо виникнення перших українських професійних спілок за часів
Центральної Ради, як наймасовіших правозахисних організацій, які розпочали свою діяльність у
1905р.
Історико – правовий аспект участі професійних спілок у
становленні Української
державності у добу Центральної Ради, і досі не став предметом спеціального дослідження.
Професійні спілки, як складова частина робітничого руху, стали одним з визначальних факторів у
суспільстві. Вони суттєво впливали на розвиток держави і права, недооцінка їх значення і ролі
суттєво вплинули на поразку Центральної Ради. Тому дослідження та
аналіз помилок, яких
припустилася Центральна Рада, є актуальним і важливим на сучасному етапі розвитку України.
В УНР, крім загальнодемократичних свобод, свободи друку, совісті, зібрань тощо, було
проголошено право на об’єднання у спілки та на організацію і проведення страйків, чим було
закладено правові основи організації та діяльності українських професійних спілок. Так
як Рада
Народних Комісарів Росії скасувала всі постанови і закони Тимчасового Уряду, то Центральна
рада змушена була визначитись у своїй законодавчій соціально – економічній базі.
79
25 листопада 1917р. Центральна Рада залишила чинними всі закони Тимчасового Уряду,
які діяли на території України і почала створювати власні правові акти. Тому, поряд з іншими, в
УНР залишився чинним закон Тимчасового Уряду від 22 червня 1917р. «Про розпорядок розвитку
й застосування діючих законів про охорону праці», й інші правові акти, які
засвідчили, що
Центральна Рада та її уряд у вирішенні соціально - економічних проблем взагалі та робітничих
питань зокрема, відстали від вимог часу і вже не встигали впроваджувати власні реформи і закони.
Центральна Рада, будучи пов’язаною угодами з Тимчасовим урядом у сфері соціально-
економічного устрою, дуже мало зробила для врегулювання трудових відносин
і для розв’язання
соціальних конфліктів в Україні. На перше місце у діяльності Центральної Ради вийшли
національні питання (визначення національної території, децентралізація системи управління з
передачею місцевої влади до рук українців, школа і судочинство рідною мовою тощо), а
регулювання соціально – економічних відносин, не розглядалися як першочергові дії влади.
Лише в IV
Універсалі Центральна Рада закріпила право найманих працівників на
об’єднання в професійні спілки, на проведення страйків, якщо вони не порушували норми
кримінального права. Такі положення були закріплені і в Конституція УНР, прийнятій 29 квітня
1918р. IV Універсал активізував законодавчу діяльність Центральної Ради. З проголошенням УНР
Україна отримала право видавати закони, які ставали
обов’язковими для всього населення, що
постійно або тимчасово проживало на її території. Тому в органах праці УНР хоча й повільно, але
велася робота по розробці трудового законодавства. 28 листопада 1917р. було ухвалено закон «Про
робітничі комітети». На початок 1918р. було видано цілий ряд законів у галузі трудового
законодавства: «Про фабрично – заводські
комітети» від 22 квітня 1917р., «Про примирюючи
камери», «Про біржі праці» та «Про місцеві комісаріати праці». У розробці знаходилися ще цілий
ряд законопроектів, які мали охопити весь спектр відносин у промисловості. Серед них: «Про
страйки», «Про страхування від безробіття», «Про профспілки», «Про промислові суди», «Про
трудові договори», «Про інспекцію праці».
Таким
чином, за період свого існування Центральна Рада заклала фундамент і почала
розбудовувати державні виконавчі органи влади, які займалися регулюванням трудових відносин
та приймали участь у соціальному партнерстві разом із профспілками. Заслуговує на увагу
законодавча робота Центральної Ради у сфері трудового та соціального законодавства, яка
свідчить що вона ставлячи за мету створити
незалежні українські професійні спілки, прагнула
захистити, насамперед, найманого працівника. Підсумовуючи викладене, можна стверджувати, що
саме Центральна Рада заклала правові основи організації та діяльності українських професійних
спілок. Отже, сьогодні досвід діяльності перших українських професійних спілок як легальних, так
і нелегальних, в умовах законодавчої невизначеності в державі є безперечно актуальним і може
бути використаний для покращення їх організації та діяльності в незалежній Україні
Людмила Головко,
Національний університет біоресурсів
і природокористування
Правове регулювання інституту права власності в Київській Русі, Чеському та
Угорському королівствах (порівняльний аналіз)
Актуальність теми дослідження обумовлена зростанням інтересу до порівняльно-правових
досліджень в галузі історії права, зокрема до
порівняльного аналізу розвитку ключових правових
інститутів окремих країн. Наріжним правовим інститутом у системі права є інститут права
власності. Особливості регулювання відносин власності багато у чому визначають характер інших
інститутів права, розвиток економіки і політики.
Князь у Київській Русі розпоряджався всією підвладною територією не як приватний
власник, а як представник держави, яка
й була власником всієї землі. Втрачаючи трон, князь
одночасно втрачав волость, що було умовним, невідчуженим володінням бенефіціального
характеру. Що ж стосується Чеського королівства і Угорського королівства, то, на відміну від
України, тут верховним власником всієї території de jure був король, de facto він поступився
феодалам складовими цього права. Феодали в Угорському королівстві вже у
ХІІІ столітті володіли
землею не тільки безумовно, але й мали право повного розпорядження своїм земельним майном,
80
могли його відчужувати всіма способами: заповідати, дарувати, закладати, продавати. У Чеському
королівстві володіння феодалів були проголошені спадковими у Статутах Конрада Оттона, які
були видані за часів Конрада Оттона Зноймського (1186 – 1192 рр.).
На відміну від Київської Русі, в якій економічне життя засновувалося на власності членів
сільської та міської громад, для феодального права Угорщини
і Чехії характерним є існування
інституту нероздільного майна – родинного ,,неділу”. Положення, які регулюють інститут
сімейного неділу і дають змогу його дослідити, містить “Трипартитум” (1514 р.), а також такі
джерела чеського права, як: “Книга старого пана з Роземберга” (перша половина ХІV ст.),
“Majestas Carolina” (1355 р.), “Ряд земського права” (друга половина ХІV ст.), “Земське право
чеське Андрія з Дуби” (1395 р.), “Земський устрій Чеського королівства” (1500 р.).
Неділ представляв собою комплекс прав на майно, в якому його учасники хоча і мали
частку з користі згідно рішення голови нероздільного майна, однак своєю часткою не могли
розпоряджатися і не могли її виділити. Тому у випадку смерті члена неділу майно
не переходило у
спадок, тільки частини інших учасників збільшувались, або навпаки, при народженні інших членів
– фактично зменшувались. Тому, аж до смерті останнього члена неділу, король не міг використати
своє право на виморочне майно і майно залишалося у родинній власності. Очевидно подібні
міркування були причиною виникнення неділу у підданих, яким вони
захищалися від права свого
пана на виморочне майно. Неділ мав також економічну функцію, оскільки не давав можливості
дробити маєток шляхти, оскільки при одруженні своїх членів – чоловіків їх частини не
відокремлювалися, а доньки, отримавши придане, вважалися вибулими. При цьому придане не
обов’язково дорівнювало частці доньки у неділі.
Залежно від того, хто
стояв на чолі неділу, або хто був його членом, виникло декілька типів
неділів. Були то неділ батьківський, неділ брата та неділ дядька. Особливим типом був неділ
матері, на якому жила вдова зі своїми дітьми після смерті чоловіка. Вихід з неділу, який був
можливим починаючи з XV-го століття – так зване відокремлення –
здійснювалося таким чином:
батько надав своєму синові пропорційну частку, або найстарший член неділу розділив усе майно
на окремі частини, з яких кожен вибрав собі частину неділу. Кожне виокремлення майна повинне
було бути записане до земських дошок, оскільки цим суттєво змінювалося правове становище
відділеного. Інститут сімейного неділу в чеському праві існував аж
до XVІІ століття, в
словацькому праві – аж до XVІІІ століття.
У Київській Русі приватна власність на землю вже в першій половині ХІ століття набула
визначного ступеню в своєму розвитку, про що свідчать норми ,,Руської правди” у короткій
редакції, які забороняли порушувати пограничні знаки. На відміну від Київської Русі, у Чеському
і
Угорському королівствах право власності на землю належало лише королеві та феодалам. Лише
після революційного руху гуситів (1419 – 1434 рр.) цього права набули і міщани. На українських
землях право власності на землю стало належати виключно шляхті аж у 1588 році внаслідок
прийняття ІІІ Литовського Статуту.
Жінки як у Київській Русі, так і в Чеському
і Угорському королівствах, мали подібні
майнові права, які були обмеженими порівняно з майновими правами чоловіків. За певними
виключеннями жінки не мали права спадкування, а лише право на посаг. У Київській Русі, згідно
статті 91 Просторової правди (1113 р.), за відсутності синів у бояр та дружинників, право на
спадок набували їх доньки. У
Чеському королівстві, згідно Статутів Конрада Оттона, право
спадкування за таких умов набували доньки шляхти лише у XIII столітті; у Словаччині, яка
входила до складу Угорського королівства, згідно Золотої Були – з 1222 року. Як у Київській Русі,
так і в Чеському й Угорському королівствах, жінки не мали права спадкування після смерті
чоловіка, а лише
отримували у власність певну частину (виділ у Київській Русі, в Чеському і
Угорському королівствах – вдівський посаг), а також те майно, яке отримали у подарунок від
чоловіка за його життя. Відмінність між правовим становищем жінок у Київській Русі і Чеському
та Угорському королівствах полягала в тому, що жінки у Київській Русі
не знаходилися під
правовою опікою свого чоловіка або батька. Водночас, у Чеському і Угорському королівствах до
заміжжя жінки знаходилися під правовою опікою свого батька, а після заміжжя – чоловіка.
У Київській Русі та Чеському королівстві майнові делікти тягнули за собою
відповідальність переважно у вигляді штрафів і відшкодування збитків, в той час як
в Угорському
королівстві в період раннього феодалізму згідно декретів перших королів з роду Арпадів,
датованих ХІ і ХІІ століттям, посягання на власність, навіть найменша крадіжка, карались смертю.