Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених
Подождите немного. Документ загружается.
101
Речі Посполитої на українських землях. Цей указ складався із вступної частини та дев’яти
параграфів.
Після скасування чинності Статуту ВКЛ 1566 р. на Правобережній Україні набув чинності
Звід законів Російської імперії. Цієї подією завершилась тривала епоха правового розвитку на
українських землях. Разом із Статутом ВКЛ 1566 р. припинили юридичну дію й інші нормативно
-
правові акти Речі Посполитої, а також втратили актуальність численні українські правові звичаї.
Розпочався період нових правовідносин, які регулювались нормами права Російської імперії –
краще розробленими, але менш демократичними.
Таким чином, у 1840 р. було скасовано чинність на українських землях Статуту ВКЛ 1566
р. У середині ХІХ ст. він не цілком відповідав умовам епохи,
але користувався значним
авторитетом серед українського народу. Скасування його чинності відбулось із політичних
причин, оскільки влада Російської імперії намагалась централізувати як державний апарат, так і
законодавство.
Артем Соломаха,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
До питання про періодизацію адміністративного права (IX- поч.XX ст.)
Адміністративне право (droit administratif) - під цією назвою в європейській науці (у
Франції в першу чергу) розуміли політико-юридичну науку, що вивчає питання державного
управління і включалася деякими французькими вченими у державне право (droit public). У
Німеччині ця наука одержала назву "Поліцейське право" (Po1izеi
гесht) або "Право внутрішнього
управління" (das Recht der inneren Verwaltunq).
У Росії наука про адміністративне право з’являється у XVIII столітті у вигляді
перекладених видань, призначених для громадськості, яка цікавиться досить широким колом
питань державного управління. Як навчальна дисципліна адміністративне право з’являється у
системі вищої освіти після прийняття Університетського Статуту 1835 року й викладається в
Російській імперії
під назвою "Закони державного благоустрою і благочиння". Джерелом права для
вивчення даного курсу слугувала кодифікація Збірки Законів Російської імперії 1835 року (томи
ХI, ХII, ХIII, ХIV, а також частина основних законів, розміщених у томах I - III).
Безпосередньо на українських землях систематичні наукові дослідження у цій галузі
юриспруденції стали можливими лише з заснуванням університетів
у Львові (1661 р.), Харкові
(1805 р.), Києві (1834 р.), Одесі (1865 р.) і Чернівцях (1875 р.). Разом з тим слід підкреслити, що
українська юридична наука протягом тривалого часу не відмежовувалася від російського, а на
західноукраїнських теренах – від австрійського правознавства. При цьому дореволюційний
розвиток української адміністративно-правової науки був пов'язаний насамперед з російськими
університетами,
оскільки в австрійських університетах українці за рідкісним винятком не
допускалися на професорські кафедри.
Історія розвитку адміністративного права Росії з IX до початку XX століття пройшла
тривалий і суперечливий шлях. На нашу думку, можна виокремити наступні історичні етапи
розвитку адміністративного права у цей період:
Перший етап (IХ – ХIV століття) – розвиток державного управління йде по
шляху
спадкоємності і опори на звичаї й традиції управління, що склалися в період родо-племенного ладу
східних слов'ян. Поступовий розвиток державного управління відбувається за рахунок князівської
статутної діяльності, діяльності вічових народних зборів і місцевих законодавчих актів окремих
князівств і земель. Цей етап складається із двох систем управління:
а) IХ -
ХII століття - десяткова чисельна система управління;
б) ХII - XIV століття - палацово-вотчинна система управління, що сприяла зміцненню і
розвитку феодального державного управління.
Другий етап (XV – перша половина XVII століття) – відбувається формування основ
адміністративного права, основних напрямів адміністративно-правової діяльності Російської
централізованої держави. Створюються передумови для переходу від територіальних основ
управління до функціонального апарату управління
. Відбувається відділення державного
102
управління за допомогою приказної системи від палацового господарства великого князя. Закон
стає основним джерелом державного управління.
Третій етап (друга половина ХVII – ХVII століття) – відбувається процес становлення
адміністративного (поліцейського) права і виділення його норм та інститутів у галузь правової
системи Росії. Продовжується процес стрімкого нагромадження адміністративних норм, що
вимагають кодифікації.
Четвертий етап
(XIX – XX століття) – відбувається законодавче закріплення через Збірку
Законів Російської імперії галузі адміністративного права (благоустрою і благочиння) у самостійну
галузь права, відділену від законодавчої і судової діяльності. На цьому етапі можна виділити дві
підетапи: а) перша половина XIX століття - складається нова форма (система) галузевих
управлінських органів з 1802 року, засновується міністерське управління, тобто починається
процес розвитку підгалузей управління; б) кодифікація 1835 року М. М. Сперанського (можна
припустити, що ініціатором створення юридичного факультету Київського університету і
головним укладачем першого плану його структурної побудови був саме М.Сперанський,
більшість учнів якого стали професорами юридичного факультету Київського університету:
К.Неволін на кафедрі енциклопедії законодавства, С.Богородський на кафедрі законів
благочиння і
благоустрою, С.Орнатський на кафедрі цивільних законів, А.Федотов-Чеховський на кафедрі
римського права замість переведеного до Харківського університету проф. А.Міцкевича. Всі вони
згодом стали визначними вченими і керівниками юридичної освіти Університету імені Св.
Володимира) завершує процес законодавчого оформлення галузевого управління, що
вдосконалюється в роки революції 1905 - 1907 років
зі створенням в 1906 році Ради Міністрів
Росії.
Відбувається впорядкування галузевого управління й зміцнення його законодавчого
забезпечення. Закладено основи глибокого вивчення норм, інститутів і галузей, тобто розпочався
процес формування науки адміністративного права. Видано ґрунтовну навчальну юридичну
літературу. Сформульовано і визначено правові школи. Визначено систему адміністративного
права й форми, в яких вона проявляється
, завдання і принципи галузі (І. С. Андреєвський, А. Я.
Антонович, Н. Х. Бунге, А. І. Єлістратов, В. Ф. Дерюжинський, В. В. Іванівський, І. Т. Тарасов,
М.М. Цитович та інші).
Протягом наступних років адміністративне право все більше набуває рис завершеної галузі
науки і юридичної дисципліни, його розвиток тісно пов'язаний з представниками юридичної
школи Київського університету.
Варто відзначити, що на сьогодні є тенденція до відновлення науки «поліцейського права».
Головне, однак, що це відбувається не через протиставлення існуючій адміністративно-правовій
науці, а у межах її предмету – шляхом виокремлення саме інститутів, пов’язаних із застосуванням
заходів адміністративного примусу до учасників управлінських правовідносин.
Микита Трофименко,
Фінансово-правовий коледж
Київського національного університету
імені Тараса Шевченка
Криза полісної свідомості в політико-правових поглядах стоїків та епікурейців
Значний інтерес для науки історії держави та права становить період кризи поліса, його
причини та фатальний вплив на існуючі в античному суспільстві
відносини. Наслідками розпаду
полісної організації суспільства став розрив економічних зв'язків, що склався, зміна політичної
ситуації, перегляд світоглядних орієнтирів та ідеології. Поряд з цим, велике значення має
дослідження політико-правових поглядів стоїків та епікурейців в яких віддзеркалювалась
застарілість полісної системи цінностей та неефективність управління класичним грецьким
містом-державою. Актуальність даного
дослідження підкреслюється значним впливом ідей стоїків
та епікурейців на подальший розвиток політико-правових ідей як зарубіжних, так і українських
мислителів, а також аналогією між тогочасними глобалізаційними процесами та сьогоденням.
Античний поліс являв собою місто-державу з республіканською формою правління. Для
нього були характерними взаємна зумовленість громадянського статусу та права власності на
103
землю, порівняно невеликі розміри колективу громадян і території полісу, взаємопроникнення
політичної та військової організації. Як правило, полісом керували збори повноправних громадян
або їх представників. Криза полісної організації суспільства була викликана рядом причин, по-
перше загостренням внутрішніх соціальних протиріч які були викликані кризою права
землеволодіння, інтенсивним залученням рабської праці в сільському господарстві
, зростанням
питомої ваги найманців в армії та зростанням переселення людей з сільської місцевості в міста. З
іншого боку, відбувалась криза врегулювання старих міжполісних відносин, результатом якої
стала кровопролитна Пелопоннеська війна.
У результаті загострення даних проблем грецькі поліси перетворились з суб’єктів
політико-правових відносин на їх об’єкт. Якщо раніше
хід розвитку грецьких міст-держав являв
собою взаємодію окремих полісів між собою, або із зовнішніми силами, то згодом вони
перетворилися на поле боротьби різних зовнішніх по відношенню до них сил. В суспільній
свідомості утверджується почуття незахищеності, відчаю, необхідності раціонального співжиття з
представниками гігантських новостворених елліністичних об’єднань, обмеження особистої
свободи громадян
з боку Македонської монархії. Звичний замкнутий всередині міста-держави світ
полісного мешканця швидко перетворювався в глобалізований та інтернаціоналізований світ, в
якому діяльність громадян не обмежувалась вузькими рамками замкненого виробничого циклу
грецького поліса.
Цей період розвитку античного суспільства є відправним пунктом формування політико-
правових поглядів стоїків та епікурейців. Стоїки вважали, що
світобудовою у цілому, як і життям
людини, править доля, під якою розумілося поєднання божеств, провидіння, розуму і природної
необхідності. Доля трактувалася ними як природний закон, що водночас має божественний
характер і зміст. Воля як розумне прагнення протиставляється чуттєвому прагненню з яким
пов'язане поняття обов'язку. У трактуванні стоїків природний загальний
закон є осмисленістю,
розумом та всезагальною доцільністю. У стоїків стверджувалась самоцінність природно-
нормативного як такого, що відповідає природі людини. Власне саме дотримання природного та
морально-нормативного проголошувалось найвищою чеснотою. Виходячи з концепції фаталізму,
стоїки закликали до неухильного виконання як природних, так і державних законів. Через це,
стоїки обґрунтовували космополітичні уявлення
про те, що всі люди, відповідно до законів
світобудови, є громадянами єдиної світової держави і що людина має бути громадянином Всесвіту.
Основним принципом епікуреїзму було отримання людиною від життя задоволення, що
досягається звільненням від духовних тривог і гонитви за чуттєвими насолодами. Такі бажання, як
жадоба влади й почестей, марні, бо вселяють
у людину неспокій замість задоволення. Епікурейці
радили утримуватися від участі у громадських справах, бо в міру того як людина збільшує свою
владу, вона примножує і кількість тих, хто заздрить їй і бажає скривдити її. Справедливість,
визначається угодою між людьми, які не повинні шкодити один одному. Отже ,необхідно жити
так, аби
не викликати гніву інших людей. Ідеалом Епікура була незалежність індивіда від світу,
безтурботність та внутрішній спокій, свобода, яка набувається внаслідок цієї незалежності.
Найважливіше завдання у відносинах між людьми в тому, щоб нейтралізувати їх ворожість один
до одного. В суспільстві це питання вирішується шляхом укладеного між індивідами договору на
основі принципів природної
справедливості.
Отже, на відміну від класиків полісного світогляду, основними рисами поглядів
епікурейців та стоїків було поєднання індивідуалізму та космополітизму. Відбулася
індивідуалізація та психологізація політико-правових концепцій. Процес політичного та
економічного відчуження призводить до трансформації поглядів про ідеального громадянина
жителя полісу в доброчесного громадянина наддержавної, ідеально існуючої спільноти людей.
Індивідуалізація суспільного
життя передбачала більшу суб`єктивізацію, інтеріоризацію
нормативного та переміщення його до сфери моральної свідомості людини з проголошенням
зовнішньої нормативності ціннісно нейтральними. Дані концепції, які в подальшому стали
попередниками сучасних теорій природних прав набували найбільш морально-індивідуального
змісту.
На початку XXI століття відбувається перехід до нової системи міждержавних та
внутрішньополітичних відносин з характерною
переоцінкою цінностей, зміною соціального,
етнічного устрою населення, переглядом встановлених правових норм, урбанізацією, посиленням
глобалізаційних процесів. Під впливом даних змін посилюються космополітичні та
104
індивідуалістичні течії. Розвиток правових відносин спрямовується в бік гуманізації та посилення
міжнародного співробітництва. З іншого боку, відбувається уніфікація правових систем та їх
взаємовплив. Підсумовуючи, можна сказати, що дослідження цього питання є досить важливим, як
з метою вивчення еволюції та взаємовпливу політико-правових вчень, так і для дослідження
сучасних політичних відносин та
правового виховання суспільства.
Володимир Федоренко,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Теорія поділу влади в правовій думці мислителів XVIII ст. (на прикладі Дж. Локка і
Ш. Монтеск’є)
Актуальність даної теми зумовлена тим, що в деяких державах світу (прикладом є країни
СНД) відбувається не просто зміна еліт: у перехідний
період змінюється сам тип політичної
системи, зростає соціальна мобільність великих мас людей, виникають численні групи інтересів і
нові типи політичної поведінки. Політична система цього періоду повинна сприяти відповідному
агрегуванню суперечливих інтересів, задовольняючи основні із них. Перехідна система
політичного панування зобов’язана безперервно забезпечувати ефективний і легітимний розподіл
суспільних цінностей, що є
обов’язковою умовою демократичного розвитку.
Теорія поділу влади в історичному плані з'явилася з метою обмеження влади монарха,
царя, імператора, президента від імені державоутворюючого народу його представниками,
наділеними правом законотворчості. Її появу більшість вчених у тому вигляді, в якому вона
сприймається нині, відносять до кінця XVII і початку XVIII ст., і зв’
язують з іменами Дж. Локка й
Ш. Монтеск'є.
Одна з головних ідей Дж. Локка складається в тому, що людина – матеріальна по своїй
природі істота, підвладна особистим почуттям, що керується, насамперед, прагненням до
задоволення й бажанням уникнути болю. Тому слабість людської природи проявляється в
схильності спокусам, схильності «чіплятися за владу». Особи
, які мають владу створювати закони,
можуть також, на думку англійського філософа, захотіти зосередити у своїх руках і право на їхнє
виконання й не підкорятися створеним ними законам. Ключем до розуміння співвідношення влади
в державі є думка Локка про верховенство законодавчої влади, що стає священною й незмінною в
руках тих, кому
співтовариство один раз її довірило.
Своєрідність поглядів Локка, полягають в тому, що після «Славної революції» в умовах
домінування в суспільній свідомості Англії доктрини верховенства парламенту він спробував
визначити межі влади. По-перше, за Локком, законодавчий орган не може нікому іншому
делегувати свою законодавчу владу. По-друге, підвищення податків, позбавлення власності може
відбуватися тільки в результаті згоди всього народу або зацікавлених осіб. І, нарешті,
найважливіше обмеження влади парламенту – законодавча влада зобов'язана справляти правосуддя
й визначати права підданого за допомогою проголошених постійних законів і уповноважених на те
суддів. Значення роботи Локка полягає не стільки у визначенні принципів парламентарної моделі
розподілу влади, скільки
в спробі знайти гарантії проти зайвої концентрації влади в руках
представницької установи.
Найбільш докладну розробку теорія поділу влади одержала в роботах Ш.Л. Монтеск’є. У
рамках свого навчання Ш. Монтеск’є виділяв у кожній державі три галузі влади:
1) законодавча;
2) виконавча, стосовно справ, обумовлених міжнародним правом;
3) виконавча у відношенні
того, що визначається цивільним правом.
Необхідно зазначити, що наведена класифікація автора трохи відрізняється від тих ідей, які
вже в переробленому виді викладені в різних роботах і навчальних посібниках з теорії держави й
права. Мова йде про те, що стосовно до другої й третьої галузі влади Ш. Монтеск’є вживав
однаковий термін
– виконавча влада. Але автор незмінно коментує дану тріаду влади в такий
спосіб: у компетенцію першої влади видаються закони; у компетенцію другої – війна й мир,
послання посольства, забезпечення безпеки; третя влада є судовою.
105
Ядро ж концепції Ш.Л. Монтеск’є становить думка, що для того, щоб не було можливості
зловживати владою, необхідний такий порядок речей, при якому різні влади могли б взаємно
стримувати один одного. Таким чином, Монтеск'є запропонував конкретні механізми стримування
й контролю. Коли Ш.Л.Монтеск’є пише про регулюючу владу
, якою, на його думку, повинен
володіти законодавчий корпус зі знаті, він фактично висловлює ідею бікамералізму. За Монтеск’є,
монарх як глава виконавчої влади повинен мати право «вето» для стримування парламенту, але
уряд не повинен втручатися в сам законодавчий процес. З іншого боку, парламент не повинен мати
права зупиняти дії виконавчої
влади.
Доктрина розподілу влади Монтеск’є є важливою ланкою в історії розвитку політичної і
правової теорії та практики. Її головна ідея полягає в тому, що для утвердження свободи,
забезпечення законності й усунення зловживання владою з боку будь-якої групи інтересів, закладу
чи окремої особи необхідно розділити державну владу на законодавчу, виконавчу
і судову. Кожна
із цих гілок – самостійна; вона стримує інші та здійснює свої функції через особливі системи
органів у специфічних правових формах. Оголошуючи розподіл влади, народ організовує
державну владу так, щоб зробити її апарат дійовим, таким, що відповідає вимогам повсякденної
практики на основі раціонального розподілу владних повноважень між державними інституціями.
Розвиваючи теорію поділу влади Дж. Локк та Шарль Монтеск’є мали спільну мету, яка
полягала в тому, щоб попередити піднесення однієї з гілок влади, затвердження авторитаризму та
диктаторського режиму в державі. Поділ влади забезпечує раціональне і оптимальне
функціонування державних органів. Він служить основою для створення загальних гарантій
демократичної організації суспільства і
держави. Ці ідеї мають у більшій мірі політичне звучання,
проте не слід заперечувати їх характер як юридичної цінності. Сама ідея поділу влади створена
цими вченими є унікальною, оскільки в сьогоденні на її засадах відбувається державне
будівництво більшість країн світу, а також тому, що вона є основою без якої не змогла
б існувати
демократія.
Роман Шандра,
Львівський національний університет
імені Івана Франка
Правовий статус громадських урядів у селах волоського права Галичини (XIII-XVIII
ст.ст.)
Надзвичайно важливе значення для розвитку та вдосконалення правової системи України
має дослідження правової спадщини українського народу. Завдяки її вивченню можна дослідити
тяглість української правової традиції, відобразити наступність у
розвитку національної правової
системи та забезпечити її подальший розвиток і вдосконалення, спираючись на досвід минулих
поколінь українців. З огляду на це особливо актуальним є вивчення правового досвіду сільських
громад, які, керуючись нормами звичаєвого права, забезпечували збереження того стереотипу
правової поведінки, який є характерним для українського народу і який залишається незмінним
й
дотепер. Йдеться насамперед про розвиненні традиції самоврядування, дотримання
справедливості, активної участі членів громад у діяльності громадських урядів тощо.
Сільська громада неодноразово була предметом дослідження таких авторитетних вчених
як М. Грушевський, І. Линниченко, І. Франко, В. Інкін, Ю. Гошко, П. Гураль, Г. Явор, І. Бойко та
ін. Найменш дослідженим є питання
формування та функціонування громадських урядів у селах
волоського права.
Громада відігравала надзвичайно важливу роль у здійсненні сільського самоврядування за
волоським правом. Вона була наділена широкими повноваженнями у різних сферах сільського
життя (місцеве самоврядування, господарство, податки, судочинство та ін.). Свої владні
повноваження громада реалізовувала у трьох формах: 1) прийняття управлінських рішень на
загальних зборах мешканців села (так звані «сходи», «сходки»); 2) обрання голови села (кнеза),
посадових осіб громадського уряду, зайняття посади у громадському уряді; 3) участь у загальних
зборах мешканців сільського округу («збори», «зборові суди») та обрання окружного
адміністратора (воєводи, крайника).
106
Громада була первинним суб’єктом місцевої влади у селах волоського права. Її рішення
були обов’язковими для виконання усіма мешканцями відповідного села, в тому числі і
посадовими особами громадських урядів. У загальних зборах мешканців села та мешканців
сільського округу брали участь усі повноправні члени сільської громади. Громади мали право
обирати членів
громадського уряду. У разі, якщо вибрані посадові особи неналежно виконували
свої обов’язки, громада могла в судовому порядку звільнити їх із зазначених посад. Для цього
громада повинна була звернутися з колективною скаргою до зборового (окружного) або
крайницького суду, який приймав рішення про відсторонення винного від посади.
Певну незалежність від громади
мав голова села – кнез. Він володів привілеєм на
заснування села волоського права, який видавався власником села або королем і тому громада не
мала права самостійно усунути його з посади. Згідно з привілеєм, кнез мав право здійснювати
судочинство, управління підданими селянами, контролювати сплату податків та зборів тощо.
Однак, усі рішення він приймав
лише у присутності та за активної участі усіх членів громади. Крім
кнеза до складу громадського уряду входили також й інші посадові особи. До таких посадових
осіб, зокрема, можна віднести присяжних та десятників.
Присяжні були членами кнезських судів. До їхніх обов’язків відносилися також
адміністративні, фіскальні та поліцейські повноваження. Зокрема, присяжні
оцінювали різні
шкоди, контролювали виконання повинностей, вели облік громадських бенкетів та ін. Присяжні
були присутні на допитах і засвідчували зізнання обвинувачених, яких допитували на тортурах.
Якщо сліди злодія вели до села, то про це сповіщалось присяжного. Присяжний міг на вимогу
однієї із сторін накласти арешт на спірну річ або затримати винну
особу. За виконання покладених
на них обов’язків присяжні звільнялися від будь-яких повинностей.
Окрім присяжних, допоміжні адміністративні та судові функції виконували десятники,
посада яких була виборною. За розпорядженням вищої влади десятник скликав село на «громаду»
(загальні збори). Він виконував поліцейські функції та функції судового виконавця. У супроводі
присяжного (інколи
самостійно) десятник обходив двори, «децькуючи» і «грабуючи»
(конфіскуючи рухомі речі) неспроможних або недобросовісних платників. У XVІІІ ст.
заборонялось конфіскувати тільки робочу худобу та робочий інвентар, без яких боржник не міг
позбутися боргу. Десятники вважались громадськими службовцями, а не кнезськими, відповідно,
кнез не мав права використовувати їх для виконання власних повноважень
. У зв’язку із
виконанням покладених на них обов’язків, десятники звільнялися від сплати чиншу.
До сільського уряду могли входити також «карбівники» (або шафари), «лісничі»,
«мірочники», «поборщики», землеміри, а в більших селах волоського права – писарі. Лісничий
визначався громадою та виконував функції сторожа громадських лісів. Карбівник здійснював облік
«забору пива
та горілки на державні інтереси», стежив за тим, щоб селяни не купували напоїв у
корчмах інших сіл, щомісячно або щоквартально доставляв так звані «карби» (реєстри) пропоїв до
замку. Такий карбівник був у кожному селі. Поборщики збирали різні податки і збори.
До громадського уряду входили також громадські сторожі, на яких покладався обов
’язок
оберігати громадський спокій, стежити, щоб не здійснювались крадіжки, попереджати про розбійні
напади, охороняти арештованих у в’язниці. Обов’язок виставляти громадських сторожів
покладався на всю громаду. При цьому, функції громадських сторожів здійснювало по черзі все
доросле населення села.
Наведені вище данні свідчать про важливу роль сільської громади у житті
середньовічного
суспільства. Сільські громади були добре організовані та брали активну участь у прийнятті усіх
рішень громадського значення. Це забезпечувалось завдяки діяльності загальних зборів мешканців
села волоського права, можливості кожного із селян зайняти посаду у громадському уряді, а також
права громади відкликати будь-якого з членів уряду з посади, у разі вчинення
правопорушення.
Це, в свою чергу, сприяло підвищенню авторитету громадських рішень, неухильному виконанню
норм звичаєвого права, забезпеченню справедливості і правопорядку.
107
Марко Шевченко ,
Київський національний
університет імені Тараса Шевченка
Еволюція Румунії від диктатури до демократії
Актуальність теми дослідження зумовлена тим, що досвід, який набула Румунія на шляху
до євроатлантичної та європейської інтеграції, може бути використаний іншими країнами Східної
Європи, зокрема Україною, в якій існують ті ж проблеми, що були притаманними Румунії
.
Перехід Румунії до демократії після краху в грудні 1989 року комуністичного режиму був
важким і тривалим. Вона стояла на роздоріжжі: використати досвід центральноєвропейських країн
переходу до демократії і ринкової економіки, чи залишитись країною, в якій не проводяться
реформи, існує соціальна напруженість і політична нестабільність. Тривалий час в ній
продовжували існувати суто
комуністичні форми врядування та застосовувались засоби
економічної “шокової терапії”.
Румунське керівництво, боячись повторення югославського сценарію у своїй країні, не
відважувалося на проведення радикальних демократичних реформ. Воно неодноразово зазначало,
що Румунія піде від диктатури до демократії не через сприйняття і розвиток західних правових
інститутів і цінностей або специфічним “Балканським шляхом”, а обере
свій, особливий шлях
розвитку. Проте на її “особливому” демократичному шляху розвитку стояв румунський комуно-
державний шовінізм, якому протистояв сильний націоналізм угорської національної меншини.
Протести угорської національної меншини навесні 1990 року в Трансільванії, яким протистояли
румунські екстремістські провладні сили засвідчили, що Румунія повинна стати на шлях
демократичного розвитку, по якому слідували інші
країни Європи.
У першій половині 90-х років ХХ століття румунська економіка була найбільш відсталою у
порівнянні з економікою країн Східної Європи, бюджетний дефіцит становив 13% ВВП країни,
інфляція сягала 57%, а розмір податків складав більше 50% доходів суб’єктів підприємницької
діяльності. Населення країни страждало від бідності та було втомлене від пустих політичних
лозунгів і
обіцянок. Діяльність румунського уряду, парламенту та правоохоронних органів була
заполітизованою, корупційною, неефективною та деморалізуючою. Усе зазначене у сукупності
породжувало соціальну напруженість у суспільстві та політичну нестабільність у країні.
Громадянське суспільство в Румунії у зазначений період лише започатковувалось.
Неурядові організації концентрувались головним чином в Бухаресті і вони представляли інтереси
лише амбітних
осіб. Як правило, такі організації існували завдяки іноземному фінансуванню.
Виборча система Румунії була недосконалою, а реєстрація виборців не завжди була коректною, їх
списки не були повними, голосування було не зовсім таємним, а підрахунки результатів
голосування були довгими і не завжди справедливим.
Разом з тим у досліджуваний період в Румунії було розроблено
і прийнято нову
демократичну Конституцію, почала формуватися багатопартійна політична система, з’явилася
певна повага до основних політичних і гуманітарних прав і свобод людини і громадянина.
Виникли незалежні засоби масової інформації, незалежні професійні спілки та громадські
організації,які займалися гуманітарними правами, захистом оточуючого середовища тощо. Уряд
ініціював прийняття парламентом рамочних законів,
які відкривали шлях появі тисячам дрібних і
середньої потужності приватних підприємств, приватизації землі та надходженню іноземних
інвестицій. Було прийнято “Урядову програму стратегічних і соціальних реформ”(1993 р.), яка
передбачала заходи стосовно макроекономічної стабілізації, реформу підприємництва та
підтримку приватного сектору економіки, реструктуризацію промисловості, сільського
господарства, фінансів, соціального захисту населення тощо. Передбачалося реформування
державного
управління, правосуддя та правоохоронних органів.
Виконання “Урядової програми стратегічних і соціальних реформ” здійснювалося досить
повільно. Тому румунське керівництво зосередило свої зусилля на створенні умов, сприятливих
для отримання запрошення на вступ до Організації Північноатлантичного договору (НАТО) та
Європейського Союзу. Урядовий план дій спрямовувався виключно на виконання критеріїв, які
ставилися Організацією Північноатлантичного
договору та Європейським Союзом до країн-
кандидатів, що прагнули ввійти у їхні структури, на усунення недоліків у військовій, економічній
та правовій галузях, на реформуванні правової системи, на розбудову та вдосконалення засад
громадянського суспільства.
108
Не дивлячись на те, що Румунія не змогла підготувати сумісну із євроатлантичними
стандартами законодавчу базу, розвинути сталу ринкову економіку, реформувати правосуддя,
збройні сили, повести успішну боротьбу з корупцією тощо, вона у 2004 році стала членом НАТО, а
у 2007 році – Європейського Союзу.
Владислав Шипоша,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Правове
становище остарбайтерів у Третьому Рейху
Поняття «остарбайтер» з’явилося у вжитку досить пізно. Спочатку для характеристики
цивільної робочої сили з окупованих територій СРСР використовували термін «вільний російський
робітник». Так називали цивільних робітників зі Сходу в директивних документах Г. Геринга
восени 1941 р. Власне визначення «остарбайтер» зустрічається в документах з початку 1943 р. До
остарбайтерів відносили всіх депортованих до Німеччини колишніх громадян СРСР, які на 22
червня 1941 р. мешкали на старих радянських територіях (територіях СРСР до 17 вересня 1939 р.).
У лютому 1942 р. з’явилася таємна інструкція рейхсфюрера СС – «Загальні настанови по
вербовці і використанню робочої сили зі Сходу» . Тут підкресленим педантизмом викладалися
правила та умови використання
праці депортованих східних робітників. Цей документ, наскрізь
проникнутий духом расизму, вимагав використовувати робочу силу з СРСР лише замкнутими
колонами, ізольовано від іноземних робітників. В настановах регламентувалося питання
утримання, побутових умов та охорони робітників, а також заходи по забезпеченню безпеки, що
включали в себе поліцейський нагляд і облік, опізнавальні знаки остарбайтерів та
інші принизливі
дискримінаційні засоби контролю.
Шлях до Німеччини для українських остарбайтерів починався у збірних та пересильних
таборах, що розміщувалися у великих містах України. Одними з найбільших були табори Києва і
Харкова. Умови утримання людей були жахливими. В Київському пересильному таборі,
наприклад, харчували один раз на день рідкою юшкою без картоплі,
видаючи по 200 гр. хліба.
Спали просто на підлозі під пильною охороною. Пекельні муки випадали на долю на долю
вигнаних під транспортування до Німеччини. Людей перевозили, як худобу, в товарних вагонах. В
дорозі вони майже не отримували ні їжі, ні води. Нелюдське поводження, голод і знущання
приводили до великої смертності. Це підтверджується
численними фактами, зафіксованими в
різноманітних джерелах. Депортовані з України надходили до розпорядження міністерства
праці та бюро по використанню робочої сили на чолі з Ф.Заукелем. Прямо з ешелонів
остарбайтерів направляли в пересильні табори («дурганстаботри»), умови утримання в яких мало
чим відрізнялися від концентраційного табору.
Відомство М.Заукеля, разом з іншими
зацікавленими в робочій силі інстанціях рейху,
здійснювало розподіл остарбайтерів відповідно до потреб військової промисловості і сільського
господарства. Кваліфікованих робітників і спеціалістів направляли на важливі військові
підприємства. Масу некваліфікованої робочої сили застосовували як чорно робочих та підсобних
робітників на будівництві та в добувній промисловості. Значна кількість остарбайтерів
передавалися для використання в сільському
господарстві та родинах німців як домашньої челяді.
За німецькими даними, на травень 1942 р понад 60% східних робітників, які знаходилися в рейху,
працювали в сільському господарстві ; 5,7% в видобувній промисловості; 5,8% в металургії; 11% в
машинобудуванні; 2,3 в хімічній промисловості; 1,4 в електротехнічній промисловості та 3,1% на
залізниці. В наступні місяці становище дещо змінилося. Наприклад, в липні 1942 р.
У сільському
господарстві Німеччини працювало вже лише 42,2% наявних остарбайтерів. Праця решти
застосовувалася в промисловості і на будівництві. У грудні 1944 р. з 2,1 млн. Зареєстрованих
східних робітників в сільському господарстві працювало 725 тис.
Отже, варварське використання трудових ресурсів цивільного населення України
безпосередньо на території рейху було однією з складових нацистської політики експлуатації
людського потенціалу
окупованих територій СРСР та стало чи не найбільш тяжким випро-
буванням, яке випало на долю українського народу в роки Другої світової війни. Українські
остарбайтери, як і решта східних робітників, були прирівняні за статусом до радянських
109
військовополонених. Вони склали переважний контингент робочої сили з окупованих територій
СРСР. За підрахунками автора, кількість остарбайтерів, вихідців з України, становить 2,9 млн.
осіб, або 69% загальної кількості громадян, депортованих на примусові роботи до Німеччини з
окупованих територій СРСР.
Використовуючи працю українців у військовій промисловості, будівництві, сільському
господарстві рейху, фашисти піддавали їх систематичній расовій
і соціальній дискримінації навіть
у порівнянні з рештою іноземних робітників. Вони утримувалися в таборах за колючим дротом під
охороною. Будь-які задовільні умови праці та утримання були відсутні, а харчування недостатнє.
Виплачувана заробітна плата була мізерною, а запроваджене соціальне страхування на практиці
стало однією з форм додаткового визискування праці остарбайтера.
Робітники з України, за
невеликим виключенням, були позбавлені свободи пересування і за порушення поліцейських
інструкцій піддавалися різноманітним покаранням. Прибулі на роботу українські спеціалісти,
навіть добровольці, працювали, як правило, не за фахом та виконували некваліфіковані і важкі
роботи. Незадовільні умови праці, знущання адміністрації та охорони, відсутність елементарної
техніки безпеки нерідко приводили до
втрати працездатності та довічного каліцтва. Частими були і
смертельні випадки. Поряд з цим відомі і випадки позитивного ставлення до робітників з України,
однак вони були скоріше виключенням із правил, ніж правилом. Хворих та немічних людей, як
непотріб та «відпрацьований матеріал», вантажили у вагони та відправляли в Україну, або на
смерть
у концтабори. Ситуація дещо змінилася в 1944 р., коли нацистське керівництво, зважаючи
на погіршення ситуації на фронтах та дефіцит робочих рук, змушено було урівняти статус
остарбайтерів та інших іноземних робітників. Однак, це мало вплинуло на покращання реального
становища східних робітників у Німеччині, і зокрема українців.
Оксана Ярошовець
Київський національний університет
імені
Тараса Шевченка
Функції держави в політико-правових поглядах Т. Гоббса і Дж. Локка
Розробляючи нині конкретні пропозиції щодо шляхів удосконалення тих або інших
механізмів реалізації державної влади, щодо створення додаткових гарантій утвердження України
як правової і демократичної держави ми не повинні нехтувати тими ідеями, які висловлювались у
добу Нового часу,
і які донині служать важливими настановами у процесі державного будівництва.
Насамперед це пов’язано з визначенням ролі права у розвитку держави і державної влади, адже
практично для всіх без виключення мислителів доби Нового часу (включаючи й Т.Гоббса та Дж.
Локка) одним з ключових питань виступала проблема співвідношення держави і права
, а також
зумовленості державної діяльності нормами природного і позитивного права.
Важливо зазначити, що Т.Гоббс і Дж. Локк як найвагоміші представники класичної
новочасної політико-правової теорії мають дещо відмінні погляди на функції держави, пояснюючи
їх через призму природного, додержавного стану суспільства. Це пояснюється, насамперед, тим що
для Дж. Локка основною
проблемою додержавного суспільства була відсутність суб’єкта-гаранта
людських природних прав і свобод, що окрім права на життя ще включає в себе право на власність.
В той час як Т.Гоббс основною проблемою бачив неврегульованість конфліктів між людьми,
питання миру і безпеки. Саме ці основні положення утворення держави і є тими
цілями і
функціями, які держава має здійснювати. Зокрема, у своїй праці «Левіафан, або суть, будова і
повноваження держави церковної та цивільної» Т.Гоббс визначив метою держави всебічне
забезпечення безпеки. Він доводив, що кінцевою причиною, метою чи наміром людей (котрі за
своєю природою люблять свободу і панування над іншими), при накладенні
на себе пут, що
зв’язують нас, коли ми живемо в державі, є турбота про самозбереження і водночас про життєвий
добробут.
Ціллю діяльності держави, за Дж. Локком, мають бути охорона власності і забезпечення
цивільних інтересів. Жодне політичне суспільство, як доводив Дж. Локк, не може ні створитись, ні
підтримувати своє існування без
наявності в собі влади оберігати власність і з цією метою карати
злочини всіх членів суспільства. Таким чином, як ми бачимо, поряд з функцією охорони власності,
Дж. Локк чітко виокремлює караючу функцію, або функцію встановлення правосуддя. Держава є
110
той соціальний інститут, який втілює і здійснює функцію публічної (у Дж. Локка – політичної)
влади. Невірно, проте, виводити таку нібито з природних прав, даних самою природою кожному,
окремій особі властивостей-дозволів піклуватися про себе (також про іншу частину людства) і
карати провину інших. Дж. Локк саме у вказаних «природних» властивостях індивіда вбачав
первинне право і джерело як законодавчої, так і виконавчої влади. Тут перед нами яскравий прояв
того індивідуалізму, який пронизує вміст практично всіх ліберальних політико-юридичних
доктрин.
Серед висловлених Т.Гоббсом ідей щодо функцій держави існують положення про захисну
функцію держави. Т.Гоббс вважає, що життя як окремої людини, так і
будь-якого людського
співтовариства може вважатися нормальним лише тоді, коли є інститут («загальна влада», як він
пише), який здатний захищати людей від вторгнення чужоземців і від несправедливості, що
заподіюються сильними слабким. Цю функцію також бере на себе держава, яка може бути
визначене як єдина особа або сукупність осіб, яких зробили шляхом
укладання договору
відповідальними за забезпечення світу і для загального захисту.
Одна із функцій держави випливає з п’ятнадцятого природного закону Т.Гоббса. Суть
полягає в необхідності існування третьої особи, яка б вирішувала спори і якій би
підпорядковувались учасники спору, тобто держава має виступати як арбітр, який має прийняти
рішення, що
буде задовольняти усі сторони. Наділена абсолютною владою держава повинна
виконувати, по Т. Гоббсу, не одні лише поліцейсько-охоронні функції. ЇЇ завданням є заохочування
всіляких промислів як судноплавство, землеробство, рибальство, і всіх галузей промисловості, які
мають попит; силоміць змушувати до праці фізично здорових людей, що ухиляються від роботи. Їй
належить займатися виховно
-просвітницькою діяльністю (особливо навіюванням підданим,
наскільки безмежна влада суверена і наскільки безумовні їх обов’язки перед ним).
Таким чином, можемо зробити висновок, що всі основні функції та інститути держави в
політико-правових вченнях Т.Гоббса і Дж. Локка логічно пов’язані у цілісну систему з тими
причинами, які спричинили процес
ґенези держави і державної влади. З огляду на це, головною
функцією держави для цих мислителів було гарантування безпеки громадян та їх невід’ємних
прав. Хоча у змістовному плані Дж. Локк трактував ці права значно ширше, ніж Т.Гоббс,
включаючи до їх переліку ще право на свободу думки та право власності. Утім
, не зважаючи на ці
відмінності як Т.Гоббс, так і Дж. Локк стояли на однакових методологічних позиціях, які
передбачали виведення всіх функцій держави (зовнішніх і внутрішніх) з тих початкових стимулів і
причин, які надали поштовх до утворення державних союзів.