Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених
Подождите немного. Документ загружается.
111
КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО
Анжела Айдинян,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Поняття конституційно-правового делікту
Чинна Конституція України взяла курс на побудову демократичної соціально-правової
держави, для якої необхідною умовою є реальність (саме реальність, а не формальність)
Конституції та конституційно-правових норм. Гарантією реалізації цих норм є конституційно-
правова відповідальність, застосування якої у
наш час обтяжується значною кількістю проблем.
Однією з таких проблем є визначення поняття конституційно-правового делікту.
Для дослідження цієї проблеми проаналізуємо праці українських та російських
конституціоналістів, які детально займались вивченням конституційно-правового делікту. Серед
них: Н.М.Батанова, Л.В.Забровська, А.Р.Крусян, О. Майданник, В.Ф. Мелащенко, О.
В. Мельник,
Л.Р. Наливайко, А.Пащенко, Н.М.Слободян, О.Ф. Фрицький, А.О. Червяцова, В.М. Шаповал,
А.Єзеров та ін.
Конституційно-правовий делікт - фактична підстава конституційно-правової
відповідальності. Погодимося з позицією А. Пащенко, згідно з якою підстави юридичної і,
відповідно, конституційної відповідальності – це одночасно і конкретна правова норма
, що
порушується (нормативна або юридична підстава), і самі протиправні дії або бездіяльність
(фактична підстава).
Л.Р.Наливайко зазначає, що конституційний делікт є протиправним винним діянням
суб’єкта конституційного права, що є сукупністю конкретно визначених складових елементів, має
політичний характер, порушує норми та принципи конституційного права і є підставою для
настання ретроспективної конституційно-правової відповідальності.
Спробуємо проаналізувати дане визначення. По-перше, оскільки в даному разі йдеться про
реального, а не потенційного учасника конституційно-правової відповідальності, вважаємо, що
доречніше говорити про суб’єкта конституційно-правових відносин, а не права. По-друге, треба
додати, що цей суб’єкт має бути наділений деліктоздатністю (народ
, нація, корінні народи та
національні меншини не наділені такою). По-третє, правопорушення даного виду може
проявлятись не лише у формі дії, але і бездіяльності. По-четверте, при визначенні поняття не
названо таку його ознаку як суспільну небезпечність. Конституційно-правова відповідальність
(конституційне право взагалі) має справу з найбільш важливими (базовими) суспільними
відносинами, тому посягання на них обов’язково містить у собі суспільну небезпечність. По-п’яте,
сукупністю «конкретних складових елементів» характеризується не саме діяння, а склад делікту.
По-шосте, не всі конституційні делікти мають політичний характер, тому це визначення дещо
звужує сферу застосування конституційно-правової відповідальності. По-сьоме, таку ознаку як
ретроспективна не всі науковці сприймають однозначно. Зокрема, О.Майданник доводить, що
немає переконливих підстав для того, щоб вважати відповідальність за вчинення правопорушення
відповідальністю за минуле, тобто ретроспективною, тому що правопорушення не завжди є
обставиною, яка мала місце в минулому. Воно може продовжуватися, тривати. Інші науковці
визнають таку відповідальність ретроспективною, не беручи
до уваги при цьому час вчинення
правопорушення.
Н.М Батанова визначає конституційний делікт як суспільно небезпечне, протиправне,
винне діяння (дія чи бездіяльність), що посягає на конституційний лад та його інститути, за
вчинення якого передбачена конституційно-правова відповідальність.
Дане визначення в цілому можна охарактеризувати позитивно, оскільки конституційний
лад опосередковує усю сферу
суспільних відносин, що регулюються конституційним правом, тому
дане визначення, хоч і у загальній формі, але відображає весь спектр можливих об’єктів складу
конституційно-правового делікту. До того ж, формулювання «передбачена конституційно-правова
відповідальність» вважаємо коректним, тому що притягнення до конституційно-правової
відповідальності відбувається лише в разі правозастосовчої діяльності уповноважених на це
державних органів і посадових осіб.
112
За визначенням Л.В.Забровської конституційним деліктом є діяння суб’єкта
конституційно-правових відносин, що не відповідає належній поведінці, передбаченій нормами
конституційного права і тягне за собою застосування заходів конституційно-правової
відповідальності.
Деякі зауваження щодо визначення: по-перше, під «неналежною поведінкою» одні
науковці розуміють будь-яку поведінку, яка відхиляється від конституційно
-правової вимоги,
порушує конституційні заборони або виходить за межі дозволеного, інші ж вказують, що
порушення конкретної норми необов’язкове, достатньо суперечливості такої поведінки загальним
принципам і змісту конституційно-правових норм; по-друге, формулювання «тягне за собою
застосування заходів конституційно-правової відповідальності» є дещо некоректним з причин,
описаних вище; по-третє, «
активним» залишається зауваження щодо бездіяльності.
Цікавим є підхід А.Єзерова, який називає конституційний делікт особливою формою
конституційного конфлікту поряд із конституційним формаційним конфліктом, конституційним
спором і конституційною кризою.
Аналізуючи вище наведене, можна зробити висновок, що конституційний делікт -
суспільно небезпечне, протиправне, винне діяння чи бездіяльність, вчинене деліктоздатним
суб’єктом конституційно-правових відносин
, яке посягає на конституційний лад, організацію
публічної влади, права і свободи людини та громадянина та інші важливі інститути, може
набувати політичного характеру і передбачає застосування заходів конституційно-правової
відповідальності.
Отже, як бачимо, підходи науковців до визначення поняття та змісту конституційно-
правового делікту різняться між собою. У зв’зку з цим
вважаємо за необхідне прийняти окремий
закон «Про конституційно-правову відповідальність», який би вирішив цю проблему.
Мар’яна Афанасьєва,
Одеська національна юридична академія
Наукове забезпечення конституційно-правових новацій
В умовах збільшення масштабів конституційно-правової законодавчої діяльності
особливого значення набуває її науково-методологічне забезпечення. Активізація ролі науки в
законотворчості – необхідна умова підвищення
якості законів, що приймаються, та передумова
ефективності норм, що в них містяться. Наукове забезпечення має пронизувати та супроводжувати
всі стадії створення конституційно-правових актів як на концептуальному рівні, так і в плані
застосування окремих засобів, спрямованих на підвищення якості правотворчості. Це, перш за все,
наукове прогнозування, експертиза законопроектів, соціально-правовий
експеримент та
законодавче планування, здійснення правового моніторингу, дослідження суспільної думки та
інші.
Найбільш поширеним засобом наукового прогнозування є експертна оцінка (експертиза)
законопроектів, яка отримала визнання як невід’ємний та обов’язковий компонент законодавчого
процесу, що передує прийняттю законів. Забезпечити наукову обґрунтованість законопроекту –
значить створити умови для виробітку юридично грамотного, коректного з
погляду сучасних
вимог законодавчої техніки проекту закону, щоб він був "життєздатним", тобто відповідав
суспільним потребам правового регулювання конституційно-правової сфери суспільних відносин і
містив норми, що забезпечують механізм його реалізації. За допомогою експертизи можна виявити
цілий комплекс різного роду деструкцій, як от: колізії, прогалини, дублювання, асоціальні та
корупціогенні положення, непослідовні,
невірні граматичні та синтаксичні приписи.
Проведення експертиз законопроектів стикається з певними труднощами, пов’язаними з
відсутністю чітких законодавчих вимог щодо їх здійснення. Головними принципіальними
положеннями, на яких має ґрунтуватися проведення експертиз, є насамперед дотримання
законності, професіоналізм осіб, які проводять експертизу законопроектів, незалежність експертів
у межах наданих їм повноважень, самостійність у прийнятті
конкретних рішень, висновків та
відповідальність експертів за повноту аналізу законопроекту та обґрунтованість висновків по
результатах експертизи.
113
Для прогнозування результатів різноманітних конституційно-правових явищ і процесів
також використовується правове та державне моделювання. Моделювання допомагає при пошуку
найкращих схем організації державного апарату, найбільш раціональної структури
адміністративно-територіального поділу, при формуванні системи законодавства та ін.
Моделювання також проявляється у застосуванні в правотворчості модельних нормативних актів.
Інструментальне освоєння модельного законодавства та
включення його в розроблювальні
нормативно-правові акти дозволяє досягти вирішення фундаментальної проблеми розвитку будь-
якого законодавства – уніфікації елементів системи права. Для суб'єктів, що використовують
модельні акти в нормотворчій роботі, важлива та обставина, що їм надається широкий
оперативний простір для внесення додаткових власних рішень у межах модельного нормативного
акту.
Важливим
завданням конституційної науки є пошук шляхів найбільш ефективного
регулювання суспільних відносин, впровадження їх у практику правотворчості. У вирішенні цього
завдання важливе значення має правовий експеримент, його використовують у практиці
соціального планування та управління виробітком науково обґрунтованих управлінських рішень.
Правовий експеримент необхідний, коли потрібне попереднє обґрунтування того або
іншого важливого суспільно-політичного
заходу, проведеного державою, якщо доцільність цього
заходу не можна визначити умоглядно без практичної перевірки.
Законодавче експериментування повинне стати важливим засобом прогнозування
ефективності прийнятих правових рішень і налагодження механізму реалізації пропонованих
нововведень. На жаль, поки цього не відбувається, почасти через відсутність часу та коштів,
необхідних для такої роботи, почасти через недооцінку
законодавцем значення проблеми
соціальної адаптації законів та ролі експерименту в її вирішенні.
Також не одержали належної розробки проблеми структури правового експерименту та
його функцій, меж його можливого проведення, особливих юридичних гарантій для тих, хто
попадає у сферу дії експерименту; не розроблені чіткі критерії, що визначають, у яких випадках
проведення експериментів є
корисним або навіть необхідним. Відсутні загальні нормативні акти,
що регламентують порядок організації і проведення соціально-правових експериментів, чіткі
рекомендації та методики, що забезпечують їхню наукову організацію, об'єктивну експертизу
результатів та підведення підсумків. Дотепер достатньо не досліджені особливості правових
експериментів, обумовлені предметом та методом різних галузей права.
Невиправдана поспішність підготовки
та прийняття законодавчих рішень – одна з
основних вад законотворчої діяльності в Україні, яка актуалізує питання введення в практику
відповідних органів планування законотворчої діяльності. Вимога оперативно підготувати проект
приводить до того, що розроблювачі найчастіше не в змозі зібрати необхідні для законопроектів
підготовчі матеріали, провести соціологічні дослідження, фінансове обґрунтування,
проаналізувати зарубіжне законодавство з
відповідного питання, відшліфувати формулювання
майбутніх норм, провести їх широке та кваліфіковане обговорення.
Вдосконалення законотворчої діяльності має стати одним з пріоритетних напрямків
державної політики. Ця діяльність потребує високоякісного організаційного, методологічного та
методичного забезпечення, комплексного постійного застосування ефективних засобів
удосконалення державного будівництва, політичного та правового реформування, перевірки на
реалізованість теоретичних наробітків і
науково-практичних рекомендацій.
Степанида Бадовська
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Конституційно-правовова проблема спеціального статусу міста Севастополя та
шляхи її вирішення
Актуальність теми дослідження обумовлена перш за все недостатньою визначеністю на
законодавчому рівні особливостей спеціального статусу міста Севастополя, що спричиняє
існування конфліктів у розподілі та реалізації повноважень органів
державної влади та місцевого
114
самоврядування, проблем у визначенні становища Чорноморського Флоту РФ, виникнення
суперечок щодо історичного аспекту правомочності включення м. Севастополя до складу України.
Севастополь фактично з 1783р. – року заснування стає стратегічно важливим містом тоді
ще Російської Імперії. Специфічність статусу на законодавчому рівні вперше була встановлена
Постановою Ради Міністрів СРСР від 25.10.1948р., де Севастополь згідно
п.57 виділявся до числа
міст із республіканським підпорядкуванням. Проте на конституційному рівні щодо правового
становища даного міста було зазначено вже аж в Конституції УРСР 1978р., де відповідно до ч.2
ст.77 був підтверджений статус Севастополя як міста республіканського підпорядкування, проте
Українській РСР, а не РСФСР, як це було до передачі Кримської
області до складу УРСР за
відповідним Законом СРСР 1954р. Після розпаду Радянського Союзу на найвищому рівні наново
правове положення Севастополя, як міста що має спеціальний статус, який визначається законами
України, було закріплене в ч.3 ст.133 Конституції України від 28.06.1996р.
Специфіка правової природи спеціального статусу міста полягає у особливостях його
підпорядкування,
розподілу влади між місцевими органами, наданні їм специфічних повноважень,
віднесення до їх відання ширшого кола питань тощо. Обумовленість специфіки правового статусу
Севастополя визначається по-різному, хоча, безперечно і має спільні корені. Так, в останньому із
законопроектів «Про місто-герой Севастополь» (№2321 від 03.04.2008р.), зареєстрованих в
Верховній Раді, були зазначені такі причини
як географічне розташування та особливості розвитку,
особливості адміністративно-територіального устрою, розташування у Севастополі основної
частини Військово-Морських Сил України та (тимчасово) Чорноморського флоту Російської
Федерації, велика кількість пам’яток тощо. Проте слід виділяти три основні чинники, що
обумовлюють специфічність статусу м. Севастополя: це з’ясування історичної приналежності
міста до тієї
чи іншої держави, адміністративно-територіальний поділ міста та знаходження
Чорноморського флоту при території Севастополя (що також витікає з історичного аспекту). Саме
з цими чинниками пов’язується існування відповідних проблем в місті, які в свою чергу
спричиняють появу та, на жаль, стабільність інших, серед яких національна проблема, проблема
напружених відносин з Росією
, взаємозв’язків між органами державної влади та місцевого
самоврядування тощо.
Тому в конституційному законодавстві і постає така правова проблема як недостатня
урегульованість особливостей спеціального статусу Севастополя окремим законом. Не дивлячись,
на досить велику кількість законопроектів щодо статусу міста-героя Севастополя, внесених до
Верховної Ради, жоден з них, чи-то на
думку Верховної Ради, чи-то Президента України, так і не
став таким, що в повній мірі відповідає всім особливостям стратегічно важливого населеного
пункту. Тоді постає питання: яким законодавчим актам «підкорюється» специфіка даного міста?
В Конституції України про можливість існування певних особливостей у реалізації тих чи
інших правових інститутів даного міста зазначається
в п.16 ч.1 ст.92, ч.2 ст.118, ч.3 ст.133, ч.2
ст.140, де однак лише сказано про визначення цих особливостей «окремим законом» або в п.10
Перехідних положень, що врегульовує ситуацію з виконавчою владою до прийняття такого закону.
Аналогічні положення продубльовані в інших конституційних актах (в ч.4 ст.1 ЗУ «Про місцеві
державні адміністрації»,
ч.2 ст.24 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні» тощо). Відповідно
до абзацу 2 ч.1 ст.7 Конституції АРК при Верховній Раді АРК може бути створене і функціонувати
Представництво місто Севастополя, що в даному випадку підкреслює значимість статусу міста.
Значна частина окремих аспектів статусу визначена в міжнародних угодах з Росією ( Угода між РФ
та
Україною про статус та умови перебування Чорноморського флоту РФ на території України від
28.05.1997р., Протокол, що затверджує Методики визначення об’єму участі РФ в розвитку
соціально-економічної сфери м. Севастополя від 02.07.2004р. тощо). Існує багато підзаконних
актів, що врегульовують певні елементи питання статусу, особливо значимою тут видається
нормотворча діяльність Президента
.
Однак загальна проблема щодо необхідності закріплення спеціального статусу
Севастополя вищезазначеними правовими актами не вирішується взагалі або вирішується
частково. Саме тому знов і знов постає необхідність прийняття окремого закону, що ґрунтовно
визначив би підвалини адміністративно-територіального устрою, основи здійснення виконавчої
влади та місцевого самоврядування, особливості статусу відповідних посадових осіб, а можливо,
і
певну специфіку дозволеної поведінки Севастополя як суб’єкта на міжнародній арені.
115
Проте задля стабілізації ситуації, що склалася в правовій сфері щодо даного питання
недостатньо задіяння виключно правового засобу – прийняття закону. Проблеми, що спричинені
не тільки неврегульованістю законодавством, але й іншими факторами (історичним, національним
тощо) є глибоко вкоріненими в світогляд локального суспільства, іноді нав’язуються ззовні, і
потребують грамотної політики з боку держави
, що виражалася б у соціальній рекламі, освітніх
заходах на підтримку ідей національної єдності, прогнозуванні та розвитку соціально-економічних
можливостей регіону тощо, а також здійснення належної зовнішньої політики шляхом формування
остаточної позиції та вирішення суперечок без завдання шкоди інтересам як Севастополя, так і
Україні в цілому. Тобто новим завданням влади повинно
стати зосередження на особливостях
розвитку стратегічно важливого міста зі спеціальним конституційним статусом – Севастополя.
Юлія Веракса,
Харківський національний університет ім.В.Н.Каразіна
«Право на свободу мирних зборів: європейські стандарти та законодавство України»
Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що право на свободу мирних зборів,
поряд зі свободою слова, думки, релігії
та асоціацій, є фундаментальною основою демократичного
суспільства. Ці інструменти відстоювання особами своїх прав і різноманітних інтересів
забезпечують плюралізм думок та здійснення державного управління в інтересах громадськості.
Без них існування демократичної системи управління не можливе, оскільки свобода мирно
збиратися гарантує вільне формування та поширення ідей та інформації в суспільстві.
До міжнародних і
регіональних документів, які встановлюють стандарти щодо
забезпечення права на свободу мирних зборів належать: Загальна декларація прав людини,
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права і Європейська конвенція про захист прав
людини і основних свобод, Африканська хартія прав людини і прав народів, Американська
конвенція про права людини.
В основі європейської правозахисної
системи лежить Європейська конвенція про захист
прав людини і основних свобод, ст. 11 якої гарантує право на свободу мирних зборів: «Кожен має
право на свободу мирних зборів і свободу об'єднання з іншими особами, включаючи право
створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів. Здійснення цих прав не
підлягає жодним
обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в
демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання
заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших
осіб».
Важливим документом, який орієнтує європейські держави у галузі забезпечення права на
свободу
мирних зборів є «Керівні принципи з свободи мирних зборів». Документ називає шість
керівних принципів в проведенні мирних зборів:
Першим принципом є презумпція правомірності проведення мирних зборів. Відповідно до
цього принципу право на свободу мирних зборів відноситься до основних прав, його реалізацію
слід в міру можливості забезпечувати без регулювання. Все, що закон
безпосередньо не забороняє,
необхідно вважати дозволеним, тому від бажаючих прийняти участь в проведенні мирних зборів
не потрібно вимагати отримання дозволу на його проведення.
Другим принципом є обов’язок держави захищати мирні збори. В обов’язки держави
входить створення достатніх механізмів і процедур, таких, які дозволяють забезпечувати
практичну реалізацію свободи мирних
зборів без надмірного бюрократичного регулювання. При
цьому держава захищає лише мирні збори, тобто збори, організатори яких мають мирні наміри.
Третій принцип права на свободу мирних зборів — принцип законності. Будь-які
обмеження, що накладаються, мають бути засновані на положеннях закону. Сам закон повинен
відповідати міжнародному законодавству у сфері прав людини, а також
бути досить чітко
сформульованим, щоб дозволити кожному визначити, чи суперечить його поведінка нормам
закону, та якими можуть бути найбільш вірогідні наслідки таких порушень.
Четвертий принцип — принцип пропорційності. В процесі досягнення владою законних
цілей перевагу слід надавати заходам, що передбачають найменший рівень втручання. Примусове
припинення мирних зборів може розглядатися лише як
самий крайній захід.
116
П’ятий принцип встановлює вимоги щодо адміністративного регулювання. Громадськості
слід знати, який державний орган несе відповідальність за ухвалення рішень відносно регулювання
свободи мирних зборів, і це повинно бути чітко закріплено в законі. Всі положення, що
передбачають кримінальну або адміністративну відповідальність, повинні відповідати цьому
принципу. Крім того, організатори не повинні нести відповідальність
за дії окремих учасників або
третіх осіб, або за незаконні дії, брати участь в яких організатор не планував і прямої участі в них
не приймав.
Останнім шостим принципом свободи мирних зборів є принцип недискримінаційності.
При регулюванні свободи мирних зборів відповідальні органи влади зобов’язані не допускати
дискримінації стосовно будь-якої
особи або групи осіб за якою б то не було ознакою, у тому числі
за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань,
національного або соціального походження, майнового, сімейного або іншого положення.
Станом на сьогоднішній день реалізація права на мирні збори в Україні регулюється
статтею 39 Конституції України та
низкою міжнародних документів, згода на обов’язковість яких
надана Верховною Радою України, зокрема, статтею 11 Європейської Конвенції. Проте,
залишається чинним в умовах відсутності спеціального закону про мирні збори Указ Президії
Верховної Ради СРСР «Про порядок організації проведення зборів, мітингів, вуличних заходів і
демонстрацій у СРСР» від 28.07.1988 р. Зараз на розгляді Верховної
Ради України лежить проект
закону «Про порядок організації і проведення мирних заходів» від 06.05.2008 р. Крім того, існує
низка законопроектів, розроблених громадськими організаціями. Зокрема, проект закону «Про
свободу мирних зборів», розроблений Інститутом «Республіка» в 2005 році у співпраці з
експертами Української Гельсінської спілки з прав людини. На сучасному етапі розвитку
української державності дуже
важливою є ініціатива, яка йде від громадянського суспільства. І
хоча Конституція не наділяє суспільство законодавчою ініціативою, проте було б доцільно владі
враховувати зауваження та пропозиції в процесі здійснення своїх повноважень.
Прийняття закону про мирні збори з урахуванням міжнародних стандартів, досвіду
зарубіжних країн та пропозицій громадянського суспільства є важливим в контексті
становлення
громадянського суспільства, оскільки він сприятиме підвищенню ефективності діалогу між
різними соціально-політичними групами та органами влади.
Мирні збори можуть служити безлічі цілей, включаючи вільне вираження поглядів і
захист загальних інтересів. Свобода мирних зборів може бути важливою ланкою в процесі
збереження і розвитку культури, а також збереження ідентичності національних меншин.
Право на свободу мирних зборів є однією з основ демократії, що діє, а захист свободи є
необхідним для створення толерантного суспільства, в якому можуть мирно співіснувати
групи з різними переконаннями, нормами поведінки або принципами.
Христина Вишневська,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Недосконалість нормативно-правового регулювання політичних прав і
свобод
людини і громадянина як одна з перепон у їх реалізації
Актуальність дослідження даної теми зумовлена тим, що політичні права та свободи
людини і громадянина , а саме їх належне нормативно-правове регулювання, відіграє вирішальну
роль у побудові демократичної та правової держави, тому рівень їх гарантованості безпосередньо
пов’язаний з ефективністю суспільних
відносин у майбутньому. Важливим фактором, на думку,
Т.В.Шаповал, що відображає значення політичних прав і свобод є те, що їх реалізація долучає
індивіда до сфери публічного владарювання і забезпечує здійснення принципу народного
суверенітету. Політичні права та свободи В.Ф. Погорілко визначаються як права та свободи, що
відображають можливість громадян
брати участь у суспільно-політичних відносинах, у здійсненні
влади, у формуванні представницьких органів державної влади та місцевого самоврядуванні.
Нормативно-правове регулювання окремих прав і свобод не однакове, окремі з них відзначаються
більшим рівнем правового забезпечення та гарантування, а окремі, наприклад, право збиратися
мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і
демонстрації, на жаль, врегульовані не на
117
належному правовому рівні, наявні проблеми, зокрема, техніко-юридичного характеру. Н.Г.
Шукліна зазначає, що в Конституції досить скупо закріплені політичні права та свободи, на
відміну від багатьох європейських держав. Можна констатувати, що немає злагодженої системи
закріплення та виділення політичних прав та свобод, часто наявні суперечності у нормативно-
правовому регулюванні. Зокрема, у
ч.1 ст.36 Конституції визначає, що тільки “громадяни України
мають право на свободу об’єднанння у політичні партії та громадські організації ”, а у ч.4 цієї ж
статті мова йде про те, що “ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання
громадян чи обмежений у правах за належність
чи неналежність до політичних партій або
громадських організацій”. “Ніхто” є рівнозначним поняттю “кожен” , тобто мова йде про кожну
людину взагалі.
Т.В. Шаповал зазначає, що аналіз положень Закону України “ Про об’єдання громадян ”
дає підстави ставити під сумнів деякі з них ( окремі положення ч.3 ст.6, ч.1 ст.14 і ч.3 ст.27).
Більшість об’єднань громадян у сфері культури, спорту тощо має неформальний характер,
функціонує без відповідних документів, які треба обнародувати, і вимога розкривати джерела
фінансування відносно таких об’єднань є обмежувальною. Не можна також вважати
протизаконною діяльність зазначених об’єднань лише через те, що вони офіційно не легалізовані.
Суперечливи є і деякі
положення Закону України “ Про політичні партії в Україні ” ( окремі
положення ч. 2 ст.3, ч.1 ст.10). Конституція не містить застережень щодо можливості об’єднання
громадян у політичні партії виключно з всеукраїнським статусом, тому така вимога закону може
вважатися такою, що обмежує право на свободу об’єднання. Також сумніву можна піддати
положення стосовно
вимоги попередньої підтримки підписами рішення про утворення політичної
партії. Дана вимога обмежує свободу волевиявлення громадян щодо самого утворення відповідної
партії, так як ставить можливість реалізації права на свободу об’єднання у залежність від обставин,
що є зовнішніми по відношенню до волевиявлення громадян. Тобто можна сказати, що фактично
громадянин має відповідне право
, що підтверджується приписом Конституції, але ж реальна
можливість реалізувати дане право видається досить примарною з урахуванням відповідної
вимоги. Також недосконалим є регулювання права громадян збиратися мирно, без зброї і
проводити збори, мітинги, походи і демонстрації. Ст.39 Основного Закону встановлює
сповіщальний порядок проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій. Але в Україні
немає
закону, який визначав би критерії завчасного сповіщення про намір здійснити такі заходи.
Сповіщення має здійснюватися громадянами через організаторів масових зібрань. Так як
законодавством чітко не визначені строки завчасного попередження, згідно рішення
Конституційного Суду України від 19 квітня 2001 р. таке попередження має здійснюватися
заздалегідь, тобто у прийнятні строки, що передують даті їх
проведення. Ці строки мають служити
його гарантією і водночас надати можливість відповідним органам виконавчої влади чи органам
місцевого самоврядування вжити заходів щодо безперешкодного проведення громадянами зборів,
мітингів, походів і демонстрацій, забезпечення громадського порядку, прав і свобод інших людей.
Тобто недосконалість нормативно-правового регулювання, що є недоліком законодавця, може
легко перетворитися
з простого припису на папері в реальну перепону, а за певних умов, і
неможливість скористатися гарантованим правом. Також наявні прогалини, коли закон здійснює
правове регулювання політичних прав та свобод таким чином, що Конституцією забороняється,
зокрема, Закон України “ Про звернення громадян ” від 2 жовтня 1996 р. для деяких категорій
громадян України передбачає відповідні обмеження
щодо подання звернень, що зумовлюється
специфікою їхньої службової діяльності. Зокрема, військовослужбовці, працівники органів
внутрішніх справ і державної безпеки мають право подавати лише такі звернення, які не
стосуються їх службової діяльності. Ті ж, які стосуються такої діяльності, подаються такими
особами відповідному командуванн в порядку, встановленому дисциплінарними статутами. На
думку М.І.
Хавронюка, будь-які подібні обмеження взагалі суперечать Конституції України.
Грунтується така думка на наступному: кожному гарантується право на оскарження в суді рішень,
дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і
службових осіб незалежно від того, стосується це службових чи особистих інтересів особи ( ст.55
Конституції); громадяни мають рівні конституційні
права і свободи та є рівними перед законом (
статті 21 і 24 Конституції); право на звернення надається усім і не може бути обмежене в умовах
воєнного або надзвичайного стану ( статті 40 і 64 Конституції).
118
Всі наведені вище приклади є далеко неповним переліком тих, щонайменше недоліків, які
не дозволяють в демократичній соціальній та правовій державі, якою є Україна, створити належні
умови для реалізації декларованих та фактично закріплених політичних прав та свобод, а саме їх
досконале нормативно-правове регулювання є запорукою розвитку демократичної та правової
держави.
Тетяна Глушкова,
Київський університет права
НАН України
Права особистості в аспекті становлення громадського суспільства
Проблема формування громадянського суспільства в державотворенні є однією з досить
актуальних і перспективних, і безпосередньо стосується соціальної активності особистості, в тому
числі у правовій сфері, забезпечення прав і свобод людини та громадянина.
Багато науковців конституційного права
акцентують увагу на тому, що категорія
«громадянське суспільство» дозволяє виявити глибокі закономірності народовладдя, становлення і
розвиток політичних та правових інститутів, що гарантують права людини як одну із
фундаментальних основ організації суспільства і держави. Саме в рамках громадянського
суспільства стає можливою справжня свобода особистості у всіх її формах та на всіх
рівнях її
прояву, яка переходить у свободу всього суспільства, коли люди самі керують соціальними
процесами у відповідності до вимог усвідомлених ними об’єктивних законів.
Неодмінним атрибутом характеристики громадянського суспільства є безумовне визнання і
захист прав людини і громадянина. Виходячи з визнання самооцінки особистості, її прав і свобод,
її відповідальності перед
суспільством та іншими його членами, сучасні дослідники вважають, що
під громадянським суспільством необхідно розуміти засновану на самоорганізації систему
соціально-економічних відносин, які функціонують в конституційно-правовому режимі соціальної
справедливості та мають своєю ціллю створення умов, що забезпечать достойне життя людини,
захист її прав, свобод як вищу цінність громадянського суспільства і правової
держави. Це чітко
підкреслює функціональне призначення такого суспільства – забезпечення прав і свобод людини
та громадянина.
Важливим структурним елементом громадянського суспільства є громадсько-політичні
організації, які забезпечують реалізацію політичної свободи громадян і соціальних груп. Ці
організації не потрібно ніяким чином ототожнювати з державно-політичними організаціями, з
державним управлінням суспільства. Навпаки, реальний
демократизм громадянського суспільства
як основа забезпечення дійсної свободи особистості стає можливим саме тоді, коли суспільство,
набуваючи якості громадянського і правового, виробляє свої власні, недержавні суспільно-
політичні механізми саморегуляції і самоорганізації.
Громадянське суспільство – це та сфера, де реалізується більшість прав і свобод громадян.
Воно починається з громадянина, його прав і свобод, забезпечення
гідності особистості. Права
людини повноцінно можуть бути реалізовані тільки в умовах громадянського суспільства. При
цьому ступінь цієї повноцінності залежить від стійкості інститутів громадянського суспільства,
розвиток політичної і правової культури громадян. У такому суспільстві діяльність органів
державної влади повинна здійснюватися в демократичних формах і бути спрямована на
забезпечення та захист прав
особистості, гуманістичних цінностей.
Держава, громадянське суспільство, права людини і громадянина тісно між собою
взаємопов’язані. Відповідно, необхідно прагнути до побудови в Україні цивілізованої держави. А
таким може бути тільки правова, демократична, соціальна держава з розвинутими інститутами
представницької та демократичної демократії (вибори, референдуми, парламентаризм), з різними
формами самоуправління, з підпорядкуванням посадових осіб
закону і контролю з боку
представницьких установ, з гласністю державної діяльності.
Держава, в свою чергу, спираючись на конституційні норми, не тільки може, але й повинна
стримувати антисоціальну активність деяких структур громадянського суспільства. Так,
Конституція України встановлює, що громадяни України мають право на свободу об’єднання в
політичні партії і громадські
організації для реалізації та захисту своїх прав і свобод та
119
задоволення політичних, економічних, соціальних та інших інтересів (ст.36 КУ). Разом з тим
вказується, що забороняється створення і діяльність політичних партій та громадських організацій,
програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного
устрою насильницьким шляхом (ст.37 КУ). Такі положення відповідають загально визнаним
стандартам.
Громадянське суспільство створює необхідні умови
та атмосферу для безперешкодної
реалізації основних прав і свобод людини та громадянина. Воно є відкритим, демократичним, анти
тоталітарним суспільством, в якому центральне місце займає людина, громадянин, особистість.
Тому забезпечення прав і свобод людини та громадянина прямо пов’язано з вирішенням
питання формування в Україні громадянського суспільства. Порушення прав людини обумовлено
процесом бюрократизації державних структур, соціально-економічними умовами життя,
відсутністю достатньо сильних структур громадянського суспільства.
Проблема становлення громадянського суспільства в аспекті забезпечення прав та свобод є
досить актуальною в науковому плані. Це пов’язано перед усім з тим, що громадянське
суспільство розглядається як сфера самовираження особистості та умова демократії України.
Виступаючи в
якості посередника між особистістю та державою, воно виконує по відношенню до
них ряд важливих функцій, створюючи баланс особистих та суспільних інтересів.
Велике значення в цьому аспекті має прийняття Конституції України 1996 р., інших
законів. Проте існують протиріччя між існуючими теоретико-правовими конструкціями
громадянського суспільства, їх закріпленням в Конституції та в інших
конституційно-правових
актах, з одного боку, і реально існуючими правовими відносинами, в яких фактично виступають
громадяни як члени громадянського суспільства – з другого.
Становлення громадянського суспільства в Україні – магістральна та довготривала
задача, рішення якої залежить від багатьох умов і факторів. Для цього необхідно, щоб
сформувались відповідні передумови. Незважаючи на складну економічну та
політичну
ситуацію в країні, весь хід реалізації в Україні реформ повинен бути спрямований на
формування дієздатного громадянського суспільства, що має принципово важливе значення
для забезпечення прав і свобод людини та громадянина, їх гарантування.
Гриник Лілія,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Місцеве самоврядування в Україні: концептуальні підходи реформування
Процес розвитку місцевого самоврядування в Україні нині як ніколи потребує ретельного
аналізу і публічного обговорення. Ідею реформування організації публічної влади в Україні
підтримують усі політичні сили, рухи та громадські об’єднання. Проблема полягає в іншому:
необхідно досягти консенсусу щодо напрямів, змісту та глибини
реформ, вирішити наскільки
радикальними мають бути суспільні трансформації.
Зміни «косметичного» характеру впроваджувалися в Україні протягом останнього
десятиліття, але бажаного результату вони не дали, а недоліки публічної влади маскувалися
імітацією реформування. У результаті ми отримали поглиблення процесів відсторонення людини
від влади, зниження авторитету органів публічної влади й довіри до неї населення,
розрізненість
громадських, політичних та економічних інтересів в українському соціумі, яке базується на
суперечностях між фінансово-промисловими групами, політичними партіями, адміністративно-
політичними угрупованнями, що мають власні регіональні або галузеві пріоритети.
На сьогодні, законодавець переважно керується методом спроб і помилок, часто
допускаються просто механічні запозичення тих чи інших юридичних інститутів, конструкцій з
іноземного конституційного чи муніципального законодавства і використання в законодавчих
актах різних концептуальних підходів. Адже навіть в Конституції України та Європейській хартії
місцевого самоврядування, ратифікованій Верховною Радою України, закладені різні
концептуальні підходи до визначення поняття, системи і засад місцевого самоврядування.
Європейська хартія місцевого самоврядування у ст. 3 передбачила, що «місцеве самоврядування
означає право
і спроможність органів місцевого самоврядування в межах закону здійснювати
120
регулювання і управління суттєвою частиною суспільних справ, які належать до їхньої
компетенції, в інтересах місцевого населення». У той час, коли Конституція України у ч.1 ст.140
визначила, що «місцеве самоврядування є правом територіальної громади – жителів села чи
добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста –
самостійно вирішувати
питання місцевого значення в межах Конституції і законів України».
Часто прийняття нових нормативних актів, удосконалення існуючих розглядають як панацею у
вирішені проблем місцевого самоврядування, соціально-економічного, культурного розвитку
адміністративно-територіальних одиниць. Проте кількісне накопичення юридичних актів не
приводить однозначно до якісної зміни правового регулювання суспільних відносин. У правових
актах часто
не враховується природа, інтереси й потреби місцевого самоврядування, донині не
приведені у відповідність до положень Конституції України. На сучасному етапі розвитку
місцевого самоврядування необхідно поступово обмежувати рівень імперативної
регламентації державою відносин у цій сфері, а ширше застосовувати диспозитивні,
рекомендаційні норми, які дозволяють, так би мовити, підстрахувати діяльність місцевих
рад, не обмежуючи
їх самостійності. Залишається ще не вирішеною проблема адаптації
національного законодавства до міжнародно-правових стандартів організації місцевої влади.
Нормативно-правові акти не завжди враховують пріоритет прав і свобод людини, не відповідають
новим економічним відносинам, часто приймаються на хвилі політичного популізму, не закріплені
фінансово, в результаті чого залишаються нереалізованими або ж реалізуються
тільки частково.
Для подальшого розвитку місцевого самоврядування в Україні потрібно невідкладно вирішити
такі питання, як:
- поглиблення децентралізації влади;
- запровадження повноцінного регіонального місцевого самоврядування. Створення
виконавчих органів районними й обласними радами;
- усунення двовладдя на місцевому рівні шляхом удосконалення правового статусу,
функціональної переорієнтації обласних та районних державних адміністрацій;
- розширення повноважень обласних рад і їх виконавчих органів шляхом передачі їм
значної частини управлінських функцій
з розв»язання регіональних проблем соціальної політики,
економічного і науково-технічного розвитку;
- удосконалення територіального устрою країни.
Право територіальних громад самостійно вирішувати питання місцевого значення
гарантується Конституцією (ст. 140). Проте самостійність територіальних громад, як правовий
принцип, майже не реалізується. Механізми його здійснення мають бути виписані у статутах
територіальних громад, проте не
всі громади мають свої статути – це по-перше, а по-друге, не всі
територіальні громади мають реальну здатність реалізовувати своє право на місцеве
самоврядування. Актуальним залишається зміст поняття «питання місцевого значення». У
Конституції України ці питання подаються досить розмито (ст. 143). Подальше реформування
системи адміністративно-територіального устрою має передбачати утворення трирівневої
структури
: громада, район, регіон. Лише громада має бути базовим рівнем адміністративно-
територіального устрою в Україні. Громада має створюватися навколо міста чи селища, які є
центрами ділової активності (місце праці, наявність інфраструктури тощо). За інших умов громада
має сформуватися навколо села - центру соціального розвитку, що визначається як поселення ,
найближче розташоване до географічного
центру новоутвореної сформованої громади. Район
повинен складатися з громад. Регіон – з районів. Під поняттям регіон розуміємо : АР Крим,
області. Вимоги, яким мають відповідати громади та райони, порядок їх утворення, мають
визначатися законом. Відсутність належного закріплення конституційно-правового змісту терміна
«регіон» , на думку багатьох вчених, є однією з проблем, яка потребує
негайного вирішення. Це
відповідь на вимогу автономії, яку генерують окремі групи населення, чия специфічна культура
пов’язана з частиною території, що має власну історію. Нині існують різні тлумачення поняття
«регіон», проте така різноманітність пояснюється лише еволюцією його суті: з 1826 р. регіон
географічний.
На мою думку, успіх розвитку місцевого самоврядування значною
мірою залежить від
його сприйняття і підтримки з боку громадськості, що є можливим лише за умови
достатнього рівня довіри до місцевих рад та їх виконавчих органів.