Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених

Подождите немного. Документ загружается.

131



Загалом же, територіальний устрій АРК відповідає у загальних рисах устрою інших

адміністративно-територіальних одиниць України вищого рівня – областей.

Альона Казанцева,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Регулювання діяльності комітетів Верховної Ради України у контексті здійснення

парламентського контролю: проблеми та шляхи їх вирішення

Протягом останніх років відбулися позитивні зміни у створенні

нормативної бази, певної

основи функціонування парламенту та його органів. Зокрема, були внесені зміни до Конституції

України, урегульовано питання стосовно прийняття Закону України «Про Регламент Верховної

Ради України» та прийнято нову редакцію Закону України «Про комітети Верховної Ради

України». Але, не зважаючи на ці заходи, варто зазначити, що чинне законодавство не

бездоганним. У ньому міститься багато прогалин та недоліків, які унеможливлюють ефективне

здійснення контрольної функції. Цим обумовлена актуальність даної проблеми.

Метою роботи є визначення недоліків парламентського контролю, що здійснюється

комітетами парламенту та можливих шляхів їх усунення.

Аналізуючи положення Конституції України, ми визначаємо парламент як єдиний,

загальнонаціональний, виборний, представницький, колегіальний, однопалатний, постійно

діючий

орган законодавчої влади. Парламент поряд із законодавчою здійснює представницьку, установчу,

контрольну, бюджетно-фінансову та інші функції. Важливе місце в умовах становлення

демократичної, правової держави посідає саме контрольна функція, здійснення якої має бути

запорукою стабільності у взаємовідносинах між органами державної влади.

Парламентський контроль виступає одним з різновидів державного контролю. Відповідно

до

законодавства України здійснення парламентського контролю належить до виключної компетенції

Верховної Ради України, яка реалізує контрольні повноваження у межах, визначених

Конституцією та законами України.

Науковці за наявності відповідних підстав виділяють різні види та форми парламентського

контролю в Україні.

Серед традиційних форм парламентського контролю одне з провідних місць посідає

діяльність комітетів Верховної

Ради України. Правовий статус комітетів на сьогодні визначається

Конституцією України, Законом України «Про комітети Верховної Ради України», Законом

України «Про статус народного депутата України», іншими законами України, Регламентом

Верховної Ради України та постановами Верховної Ради України. Відповідно до ч.1 ст. 89

Конституції Верховна Рада України для здійснення законопроектної роботи, підготовки та

попереднього розгляду питань, віднесених до її повноважень, виконання контрольних функцій

відповідно до Конституції України створює з числа народних депутатів України комітети. Ст.14

Закону України «Про комітети Верховної Ради України» деталізує відповідне положення

Основного Закону, зазначаючи у чому саме полягає контрольна функція.

Певною перешкодою для дієвого здійснення контролю комітетами є відсутність науково

обґрунтованих критеріїв розмежування компетенції комітетів та визначення їх оптимальної

кількості. Так, розглядаючи положення Постанови Верховної Ради України «Про перелік,

кількісний склад і предмети відання комітетів Верховної Ради України», можна стверджувати про

штучне створення деяких комітетів, які доцільно було б реорганізувати у підкомітети. Актуальним

на сьогодні залишається також віднесення аналогічних питань

до компетенції різних комітетів. Це

призводить до «розпорошування» контрольних повноважень, що має наслідком зменшення

ефективності парламентського контролю. У зв’язку з цим, необхідно провести функціональне

обстеження системи комітетів та на законодавчому рівні обґрунтувати це питання.

Актуальним є питання розмежування зазначених у ст.. 11 Закону України «Про комітети

Верховної Ради України» функцій комітетів

. Так, зокрема, відповідно до Регламенту Верховної

Ради України Головний комітет попередньо розглядає законопроект, проект іншого акта і ухвалює

висновок щодо доцільності включення його до порядку денного сесії Верховної Ради. Так, на

підставі відповідних висновків, законопроект, проект іншого акта може бути повернений суб’єкту

132



права законодавчої ініціативи без включення його до порядку денного та розгляду на пленарному

засіданні. Дане положення окрім елементів здійснення законопроектної функції містить, на нашу

думку, певні елементи парламентського контролю. Певні проблеми виникають також при

розмежуванні контрольної та організаційної функції комітетів стосовно погодження призначення

та звільнення керівників певних органів, створенні та ліквідації

спеціальних державних органів,

що діють у сферах відання комітетів, а також стосовно обговорення кандидатур посадових осіб.

При здійсненні контрольної функції, на відміну від організаційної, не передбачається

обов’язкового розгляду Верховною Радою України результатів погодження комітетами

призначення чи звільнення посадових осіб, визначених законом.

Питання, пов’язані з контрольною діяльністю комітетів викладені

у загальних рисах:

визначаються лише права та обов’язки (ст.. 14, 25, 33-1 Закону України «Про комітети Верховної

Ради України»), а форми здійснення відповідної діяльності регулюються поверхово.

Обмеженість доступу до інформації стосовно дати та місця проведення слухань та питань,

що виносяться на обговорення перешкоджає проведенню слухань, зменшує ступінь публічності,

що у свою чергу призводить

у певній мірі до порушення принципу гласності. Зменшує

ефективність такої форми контрольної діяльності і той факт, що Законом не передбачено

обов’язкове попереднє поширення матеріалів до слухань серед їх учасників (крім членів комітету).

Отже, процедура проведення слухань потребує вдосконалення, зокрема шляхом внесення

відповідних змін до Закону України «Про комітети Верховної

Ради України».

Недоліком чинного законодавства є відсутність закріпленого механізму реалізації актів

рекомендаційного характеру, що приймаються за результатами засідань та слухань комітетів. Поза

увагою законодавця залишилися питання стосовно порядку та строків реалізації відповідних

рекомендацій, кола осіб на яких має бути покладено виконання і які мають нести відповідальність

у разі невиконання або не

належного виконання цих актів. Отже, з метою усунення зазначених

недоліків, необхідно внести відповідні зміни до законодавства.

Незважаючи на те, що правова основа для здійснення контролю Верховною Радою України

існує, вона в той же час потребує свого вдосконалення та більш детального визначення з метою

створення конструкції ефективного парламентського контролю за найважливішими

сферами

суспільного життя.

Зокрема, необхідно провести функціональне розмежування компетенції комітетів та

визначення їх оптимальної кількості; на законодавчому рівні вдосконалити процедуру проведення

слухань, закріпити механізм реалізації актів, що приймаються за результатами засідань та слухань

у комітетах.

Маргарита Ковальова,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Шляхи формування соціальної держави в Україні

Актуальність теми дослідження полягає в тому, що на даному етапі розвитку нашої

держави не дотримуються основоположні принципи концепції соціальної держави, що знайшли

відображення у Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про економічні, соціальні і

культурні права; порушуються права та свободи людини і громадянина, щодо соціального захисту,

достатнього життєвого рівня, охорони здоров

’я, довкілля, що призводить до нестабільності,

правового нігілізму.

Соціальна держава, перш за все, повинна брати на себе турботу про матеріальний добробут

громадян, здійснювати функцію регулювання економіки, забезпечувати захист економічних,

соціальних, культурних прав людини, створювати сприятливі умови для діяльності громадян,

виявлення їх професійних, ділових, творчих можливостей. Соціальна держава розглядається як

модель

держави добробуту, специфіка якої полягає в її закріпленні як конституційного принципу.

Держава повинна піклуватися про освіту, культуру, сім’ю, охорону здоров’я, соціальне

забезпечення, ринок праці, соціальне страхування. Політика держави повинна всебічно захищати і

гарантувати права людини і громадянина.

133



Внутрішню політику соціальної держави можна охарактеризувати як засіб ствердження

соціального компромісу в суспільстві. У перерозподілі допомоги від одних груп до інших (від

працюючих до пенсіонерів та інвалідів, від високодохідних громадян до малозабезпечених)

реалізуються відносини солідарності. Ефективність соціальної держави відбувається залежно від

факторів, серед яких виділяють: високий рівень економічного розвитку країни, економічний

ріст,

що дозволяє забезпечити перерозподіл засобів на соціальні програми; розширення участі громадян

i недержавних структур у реалізації ефективної соціальної політики; згода основних політичних

сил про необхідний набір соціальних програм, що реалізовуватимуться державою, досягнення

подібного консенсусу дозволяє зберегти правонаступність соціальної політики у випадку приходу

до влади інших політичних партій; розвинуте відчуття відповідальності

, законослухняності,

суспільної солідарності. Тому, уряд, профспілки, партії повинні мати чіткі соціальні програми і

уявлення про шляхи реформування суспільства, які дадуть змогу проводити тривалу соціальну

політику.

Шляхи формування соціальної держави полягають в тому, що держава має:

- гарантувати визнання людини як найвищої соціальної цінності;

- забезпечити стабільність;

- забезпечити гарантований мінімальний

рівень життя і рівність стартових

можливостей, як засіб забезпечення зайнятості;

- надавати соціальну допомогу громадянам, не спроможним (не зі своєї вини)

відповідати за свій добробут, насамперед непрацездатним, старим, безробітним з не залежних від

них причин;

- боротися з бідністю і нерівністю – усуненням різниці в майновому становищі;

- виділяти значну частину коштів

на соціальне регулювання, соціальне забезпечення,

стимулювання економіки й підвищення життєвого рівня громадян;

- закріпити в законодавстві ефективну систему державних соціальних служб, які

повинні на практиці здійснювати соціальний захист населення, і надати цим службам статусу

пріоритетних у складі державного апарату;

- встановити рівний доступ до якісного безкоштовного медичного обслуговування в

державних

і комунальних медичних закладах.

За для вирішення цих питань слід кодифікувати такі закони, як «Основи законодавства

України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування»,

«Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на

виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», «Про

загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», «Про

загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою

працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням», «Про

загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», «Про основи соціальної захищеності

інвалідів в Україні» та інші, сформувати соціальне законодавство, де б закріплювалися правові

засади і гарантії здійснення громадянами України права на соціальний захист – прийняти

Соціальний кодекс України, який би забезпечував належний рівень соціального захисту населення

України - соціального страхування та соціального забезпечення, закріплював правове регулювання

порядку формування і діяльності органів і установ соціального захисту, регулював

державний

нагляд і контроль за дотриманням соціального законодавства. У зв'язку з виключно важливим

соціально-політичним значенням, прийняття Соціального кодексу України забезпечить суттєвий

внесок у розвиток соціального права в Україні.

Отже, соціальна держава – це та держава, яка бере на себе обов’язок піклуватися про

соціальну справедливість, добробут громадян, їх соціальну захищеність

шляхом розширення

соціальних програм, заохочення до благодійної діяльності, розвитку культурних програм.

Соціальна держава повинна постійно прагнути високого життєвого рівня громадян та

сприяти функціонуванню громадянського суспільства. В цьому й бачиться єдино можливий

шлях побудови демократичної держави.

134



Ігор Корейба,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Взаємовідносини Конституційного Суду України та Кабінету Міністрів України у

сфері правової охорони Конституції України

Стабільність системи виконавчого управління залежить від балансу влад в Україні. Це

забезпечується передусім її конституційністю, що сприяє дієвості механізму стримувань і противаг

між гілками держаної влади в межах

визначених Основним Законом. Виконавча влада

здійснюється через спеціальну систему державних органів на чолі якої стоїть вищий орган

управлінської влади – Кабінет Міністрів України. Він є головним органом виконавчої влади, є її

головним “представником” та відповідальний за виконання соціальної, економічної, екологогічної

та в цілому охоронної політики в державному та суспільному житті. Таким чином

, небезпідставно

багато хто вважає, що стан функціонування цієї гілки влади зумовлює і рівень реалізації державної

влади в цілому, ефективність дії всього державного механізму.

Водночас, діяльність Конституційного Суду як єдиного органу конституційної юрисдикції

та основного спеціалізованого органу правової охорони Основного Закону направлена на

утримання Уряду у правових межах при здійсненні виконання

соціальної, економічної,

екологогічної, охоронної політики та при впровадженні загальнодержавних цільових програм. Так,

за час функціонування вищого органу виконавчої влади було прийнято значну кількість

нормативних актів, які були, є і будуть об’єктом конституційного контролю з боку єдиного органу

конституційної юрисдикції. Так, за період з 16 липня 1990 року по 1 липня 2007 року Кабінет

Міністрів

України прийняв 11965 постанов і 805 розпоряджень, які мали нормативно-правовий

характер. Крім того, 1992 – 1993 роках Урядом було прийнято 83 декрети, що мали силу закону.

Для порівняння за цей же період Верховною Радою України було прийнято 3372 Законів України,

тобто майже в 4 рази менше від загальної кількості нормативно-правових актів, прийнятих вищим

органом виконавчої влади.

Це є важливим фактом, оскільки така значна нормативна база Уряду

породжує значну кількість актів, які невідповідали або можуть невідповідати конституційним

положенням, що підпадає під компетенцію Конституційного Суду України.

Будучи самостійними гілками державної влади, – Кабінет Міністрів і Конституційний Суд

України не мають такого значного обсягу форм взаємовідносин (взаємодії), порівнюючи з іншими

органами

. Так, Уряд як вищий орган виконавчої влади не має у своєму арсеналі одного із головних

повноважень у сфері правової охорони Конституції – звернення до Конституційного Суду України

щодо вирішення питань про відповідність Основному Закону відповідних нормативно-правових

актів. Це вносить деякий дисбаланс у систему функціонування вищих органів державної влади –

Уряд не

має важелів для виключення з правової бази неконституційних нормативно-правових

актів, які безпосередньо або опосередковано можуть впливати на здійснення функцій

управлінської влади, вносити двоякість та безлад. Водночас, ця ситуація прямо торкається

інтересів та прав громадян. Саме тому пропонується наділити вищий орган виконавчої влади

правом конституційного подання щодо вирішення питань конституційності, адже

хто як не

виконавча влада – головний “реалізатор” актів, найчастіше не зустрічається з неконституційними

положеннями. Отже, потрібно розширити існуючі форми взаємовідносин (взаємодії) уряду з

конституційною юрисдикцією.

Позитивом у взаємовідносинах цих двох органів є створення посади Постійного

представника Кабінету Міністрів України у Конституційному Суді, який. Представник відіграє

важливу роль у відносинах Суду

та Уряду. Він є непросто елементом їх зв’язку, але й допомогає

органу конституційної юрисдикції ефективно та без затримок здійснювати правову охорону

Конституції в Україні. Через пріоритети діяльності представника можна встановити юридичні

мотиви, які переслідує Уряд у конституційному судочинстві: 1) через рішення Конституційного

Суду України скасовує чинні міжнародні договорів України або ті

міжнародні договори, що

вносяться до Верховної Ради для надання згоди на їх обов'язковість, у випадку, якщо вони

порушують конституційні засади задля охорони суспільних відносих; 2) звертається до органу

конституційної юрисдикції щодо дачі офіційного тлумачення Конституції та законів України для

ефективної реалізації суперечливих норм та норм, що приймаються на їх основі; 3)

закріплення в

рішеннях Конституційного Суду гарантій прав і свобод людини і громадянина, створення

135



правових передумов для забезпечення демократичного характеру політичного режиму; 4) охорона

конституційних засад для забезпечення стабільного розвитку всіх суспільних відносин; 5)

забезпечує в разі потреби виконання рішень Конституційного Суду України для забезпечення

стабільного розвитку всіх суспільних відносин. Так, у разі покладення Конституційним Судом

України на Кабінет Міністрів зобов'язання щодо забезпечення виконання його рішення

або

дотримання його висновку Уряд у межах своїх повноважень вживає відповідних заходів та надає у

разі витребування органом конституційної юрисдикції письмове підтвердження виконання його

рішення або дотримання висновку.

Поряд з основними повноваженнями представник здійснює постійний аналіз

конституційних подань та звернень до органу конституційної юрисдикції, що стосуються інтересів

вищого органу та

інших органів виконавчої влади, інформує їх з цього приводу. Важливість цього

повноваження при зовнішній простоті, полягає в тому, що Уряд може швидко відреагувати на

подання щодо неконституційності своїх актів шляхом внесення до них відповідних змін

(виключення відповідних неокнституційних положень), не чекаючи початку розгляду чи

винесення рішення по справи у Конституційному

Суді.

Негативно впливає на функціонування виконавчої системи взагалі конституційне право

Президента щодо зупинення дії актів Уряду з мотивів невідповідності Конституції з одночасним

зверненням до Конституційного Суду щодо їх конституційності, а саме, в частині зупинення дії

актів Уряду з мотивів невідповідності Конституції, оскільки при дослідженні було виявлено

зловживання Президентом України зазначеного права

(більшість подань щодо конституційності

актів були без аргументації). Саме тому пропонується виключити зазначене конституційне

положення.

Таким чином, існуюча схема взаємовідносин Кабінету Міністрів і Конституційного Суду

повинна розвиватися і розширюватися при постійному пошуку ефективних нових та виключення

недосконалих форм взаємодії.

Валерія Майба,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Правова доктрини

в системі джерел конституційного права України

Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що система джерел конституційного

права України є динамічною – одні з них втрачають своє значення, натомість з’являються інші. А

отже, можна спрогнозувати формування нових видів джерел конституційного права України,

зокрема правової доктрини.

Окрім загальновизнаних в юридичній літературі джерел права

в окремих правових

системах визнається в такій якості доктрина. Вона належить до правових явищ, які не тільки

багатократно змінювали і змінюють свій статус, але і прагнуть розчинитися в науці, судовій

практиці, релігії, загальних принципах та інших формах і джерелах права. Ю.С. Гамбаров про цю

властивість доктрини писав: «Чи являє

собою таке прав самостійне джерело права, чи воно

входить складовою частиною у звичаєве і законодавче право, це питання є надзвичайно спірним і

наповнене до цього часу неясностями».

Незалежність доктрини обумовлена тим, що доктринальні положення отримують зовнішнє

оформлення за рахунок інших правових явищ (в першу чергу – судової практики). Сприймаючи

доктрину, вони деталізують

її положення, надаючи їм характер конкретних правил поведінки.

Доктрина певним чином впливає на формування і реалізацію права, виступаючи його

джерелом для інших форм, в тому числі, для нормативного правового акта. Крім того, при

наявності певних умов вона самостійно виконує роль форми права, тобто безпосередньо здійснює

регулятивну функцію.

Термін «доктрина» може

використовуватися для позначення наступних явищ: вчення,

філософсько-правова теорія; думки вчених-юристів по тим чи іншим питанням правотворчості і

правозастосування; наукові праці найбільш авторитетних дослідників в сфері держави і права.

Особливість доктрини полягає в тому, що для проникнення в її сутність зовнішньої

сторони недостатньо, слід враховувати і внутрішню, змістовну сторону. Наприклад

, по

відношенню до вчення доктрина виступає змістом, а вчення, відповідно, – формою.

136



В російській правовій науці дослідження природи, змісту, властивостей та ролі

конституційної доктрини в правовій системі здійснено професором Т.М. Пряхіною. Вона визначає,

що конституційна доктрина – це формалізована певним чином система основоположних поглядів

на сутність, соціальне призначення, юридичну природу, зміст, внутрішню і зовнішню форми

Основного закону; це сукупність теорій і концепцій, що

визначають стратегічні перспективи

конституційного розвитку держави, місце і роль Конституції в державній, суспільній і правовій

системах, що встановлюють конституційні стандарти взаємовідносин особистості, суспільства і

держави.

В юридичній літературі розглядають доктрину як невід’ємний елемент будь-якої правової

системи і зазвичай вона асоціюється з джерелом права в ідеологічному сенсі. Т.М.

Пряхіна вважає,

що доктрина має практичну направленість, її регулятивні властивості свідчать про те, що доктрина

являється субсидіарним джерелом права, оскільки конституційна доктрина не замінює інші

джерела конституційного права, а доповнює їх.

В загальному вигляді доктрину можна характеризувати як системне вчення, що отримало

визнання через втілення його положень в програмних документах політичного

характеру,

нормативно-правових актах, договірних та звичаєвих нормах, рішеннях органів державної влади.

Доктрина в конституційному праві займає окреме місце в системі джерел права в силу

певних причин. Перш за все, слід відмітити, що саме в Конституції здійснюється об’єктивація

правової доктрини держави. Саме безпосередньо в її тексті закріплено немало доктринальних

положень, що пов’язано з правоутворюючим характером доктрини, її здатністю здійснювати

вирішальний вплив на зміст норм Основного закону, особливо в тих ситуаціях, коли

обґрунтування конституційних новел знаходиться за межами діючих правових приписів. Доктрина

зазвичай передує правовому формулюванню юридично обов’язкового варіанту поведінки, пояснює

її необхідність та доцільність, узгоджує з моральними, етичними

, релігійними установками, що

панують в тому чи іншому соціальному середовищі, забезпечує позитивну соціоідентичність як

найбільш прийнятну форму суспільної самосвідомості.

Політико-правові доктрини складають концептуальну базу конституційних норм, слугують

теоретичною платформою для законодавця. Це дозволяє виділити особливу групу доктринальних

конституційних норм – це норми-дефініції. Саме ці норми характеризуються інформаційною

наповненістю, універсальністю,

здатністю впливати на інтереси суб’єктів державно-правових

відносин. Доктринальні норми встановлюють певну модель поведінки, в рамках якої можливим є

вибір стратегії дій, що дозволяють досягнути поставлених цілей або організувати державно-

правові інститути належним чином.

У формуванні та розвитку конституційної доктрини велике значення має діяльність

Конституційного Суду України, який відіграє роль

визнаного центра, що генерує основні

положення конституційної доктрини.

У вітчизняній науці А. Селиванов ставить під сумнів застосування доктрини як джерела

права: «Доктрина практично не виступає за певних умов формою права, оскільки держава в особі

законодавчого органу байдуже ставиться до доктринальних ідей як міри правомірної поведінки в

суспільстві». Законодавець практично дуже

рідко звертається до загальної думки юристів, і, як

вказують вчені-правознавці, спостерігається втрата актуальності використання наукових позицій у

взаємодії з законотворенням. Тому на мою думку правову доктрину слід розглядати в якості

перспективи розвитку системи джерел конституційного права України.

Зоріна Макарова,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Конституційно-правовий статус парламентської коаліції

Актуальність теми роботи на сьогодні є беззаперечною, враховуючи ту обставину, що

після проведення конституційної реформи в кінці 2004 року постає питання про практичну

реалізацію нових положень Основного Закону. Важливість теми обумовлена потребами збагачення

поки невеликого коаліційного досвіду вітчизняного парламентаризму, кращими прикладами із

конституційної практики зарубіжних демократичних країн, зокрема щодо співпраці в рамках

137



коаліційного об’єднання, оформлення домовленостей про досягнення спільних цілей, створення з

метою координації зусиль спільних органів, а також, що надзвичайно важливо, формування

відповідального коаліційного уряду, який бере на себе разом із парламентською коаліцією

відповідальність за здійснювану державну політику. Проведений таким чином аналіз дасть змогу

сформулювати згодом певні пропозиції, в тому числі законодавчі, щодо подальшого існування

інституту парламентської коаліції в нашій державі.

В Україні, на відміну від багатьох інших демократичних держав, питання правової

інституціоналізації парламентської коаліції постало відносно недавно. Саме тому не дуже багато

науковців приділило йому належну увагу, хоча треба відзначити, що певні напрацювання вже є.

Парламентська коаліція та питання її правової регламентації, а також питання діяльності коаліцій в

інших країнах розглядалися в працях: Гонюкової Л., Дюверже М., Кампа В., Кречмера Г.,

Обушного М., Примуша М., Шведи Ю. та інших.

Термін «коаліція» походить від латинського coalitio, що означає «союз, об’єднання», coalitus

– об`єднаний. Один із найпопулярніших англійських словників «Webster`s New World College

Dictionary» визначає коаліцію як союз фракцій, націй та ін., створений з певною метою, подібно до

того, як об’єднуються політичні партії за часів національної безпеки. Можна зробити висновок, що

поняття «коаліції» виступає родовим щодо видового поняття «парламентської коаліції», яка

стосується угод (домовленостей) політичних партій (фракцій) про співробітництво в парламенті.

Парламентська коаліційна більшість – це відносно стійке, організоване, надфракційне

(надпартійне) об’єднання двох чи більшої кількості представлених у парламенті політичних

партій, яке володіє більшістю голосів у цьому парламенті, і створюється на основі укладення

спеціальної домовленості (котра встановлює умови співпраці) з метою

досягнення загальних цілей

із вироблення спільної (чи узгодженої) політичної лінії, прийняття узгоджених рішень з питань, що

розглядаються парламентом, в тому числі, і особливо, при формуванні уряду та нормативному

забезпеченні його роботи, та таке утворення, що бере на себе політичну відповідальність за

діяльність цього уряду.

Правовий статус коаліції, як зазначено у Основному Законі визначається так: засади

формування, організації діяльності та припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Вер-

ховній Раді України встановлюються Конституцією України та Регламентом Верховної Ради

України. Відповідно до ч. 6 ст. 83 Конституції України, коаліція формується у Верховній Раді

України за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій. Відповідно до ч. 6 ст. 83

Конституції України, коаліція формується у Верховній Раді України за результатами виборів і на

основі узгодження політичних позицій.

Взаємовідносини на рівні «коаліція - парламент» регулюються Регламентом Верховної Ради

України від 10.02.2010 року.

Парламентська коаліція формується на основі Угоди про коаліцію депутатських фракцій у

Верховній Раді. Ця угода підписується після консультацій депутатських фракцій, головами

депутатських фракцій чи їх заступниками.

У разі припинення діяльності коаліції нова коаліція формується в порядку, встановленому

Регламентом.

В Україні немає спеціального закону про парламентську коаліцію. Насамперед слід

зазначити, що деякі законодавці та експерти обстоюють позицію, що спеціальний закон для

регулювання діяльності опозиції взагалі не потрібен, а всі лінії її відносин з

іншими суб’єктами

політичного процесу достатньо виписати в законах, що регулюють діяльність різних інститутів і

перебіг процесів.

Аналізуючи всі погляди, стосовно прийняття чи не прийняття окремого закону, хочу

зазначити, що підтримую тих науковців, що вбачають потрібність окремого нормативно-правового

акту з метою врегулювання відносин коаліційної діяльності.

На сьогодні далеко не

всі проблеми пов'язані з теоретичними засадами парламентаризму

проблеми з'ясовано остаточно. Їхнє осмислення й узагальнення набуває для України великого

значення та потребує об'єднання зусиль науковців, практиків, державних діячів. Хоча наша країна і

проходить власний шлях становлення демократії, проте на ньому можна уникнути багатьох

помилок. Отже, слід зважати на досвід

зарубіжних країн, його позитивні і негативні аспекти, щоб

не припуститися помилок під час розбудови конституційно-правового інституту парламентської

коаліції в Україні.

138



Гарик Мурадян,

Київський національний університет

іменні Тараса Шевченка

Правовий звичай в системі джерел конституційного права України

Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що звичай займає історично важливе місце

серед соціальних норм, що регулюють суспільні відносини, а також має значний вплив на

формування і становлення держави.

Багатократно повторювана практика, що відповідає об’

єктивним потребам суспільного

розвитку, може здійснити прямий вплив на правотворчість. Суттєвим нововведенням є визнання

державою в якості одного з джерел права поряд з нормативним актом правового звичаю, зокрема

звичаю ділового обороту, національних звичаїв. Тим самим держава допустила формування правових

норм поза рамками законотворчого процесу.

Більшість дослідників джерел конституційного права про звичай

навіть не згадують, кажучи,

що можна, звичайно, сперечатись про те, чи є звичай джерелом конституційного права, але не можна

ігнорувати його роль як безпосереднього регулятора державних відносин, його значення для

підготовки та прийняття цілого ряду важливих норм конституційного права. В.Ф. Погорілко лише

згадує конституційний звичай поряд із конституційною доктриною,

однак не виявляє свого ставлення

до нього як джерела конституційного права. Конституційні звичаї, на думку В.Ф. Котока, мають

характер правових норм. Вони не можуть суперечити конституції, вони можуть виникнути й існувати

«крім закону», тобто виконують другорядну роль. Схожу думку мали і інші дослідники, які відносили

звичай до нетрадиційних джерел

конституційного права, адже нормальне функціонування суспільних

відносин і зв’язків не завжди вимагає прямого державного впливу. Нерідко ефективним виявляється

механізм саморозвитку і саморегулювання.

Правові звичаї частіше за все незафіксовані в нормах діючого законодавства. Однак це ще не

дає підстав стверджувати, що для їх застосування в обов’язковому порядку необхідна пряма відсилка

до них закону. Правові звичаї діють і з «мовчазної згоди» законодавця. Звичай часто застосовується у

випадку прогалин в законодавстві, неврегульованості нормами права тих чи інших відносин. По своїй

суті конституційно-правовий звичай направлений на регламентацію таких соціальних відносин і

зв’язків, які складають предмет даної галузі права чи безпосередньо з

ним пов’язані. Є.В. Колесніков

пише: «Значення звичаю в системі джерел конституційного права невелике, однак ігнорувати його не

можна. Незрівнянно ширша роль звичаю як одного з факторів правоутворення». Позиції авторів, які

розглядають звичай як беззаперечне джерело конституційного права викликають ряд запитань, що не

дають змогу беззастережно віднести звичай до джерел

конституційного права. Перша проблема, що

виникає, пов’язана з питанням: чи містить звичай норму права, та ще й не будь-яку, а норму

конституційного права, що володіє вищою юридичною силою в усій правовій системі? Звичай, хоч і

являє собою правило поведінки, однак він позбавлений необхідних ознак правової норми, він не

може бути гарантований та забезпечений примусовою силою держави.

Конституційний звичай – правило чи традиція - нормативно не закріплений в письмовій

формі, але його дотримуються в організації і діяльності органів державної влади. В ряді країн,

зокрема в США, Великобританії, звичаї визнаються джерелом конституційного права, а деякі з них з

часом набули законодавчу форму (наприклад

, положення про те, що одна особа не повинна

обиратися на пост Президента США більше двох разів).

Певні спроби звернення до звичаїв як до джерел конституційного права присутні в діяльності

Державної Думи РФ: наприклад, достатньо давно склався звичай призначення на посаду Голови

(спікера) члена найбільшої думської фракції, звичай колективного внесення законопроектів

кількома

суб’єктами права законодавчої ініціативи, зміна суб’єктного складу внесеного законопроекту.

Використання звичаїв в державному регулюванні відносин в Україні має досить обмежений

характер, що можна пояснити наступною закономірністю: чим досконаліше законодавство, тим

менше роль і сфера дії звичаїв. Однак звичай відіграє важливу роль у формуванні норм

конституційного права, особливо

помітна роль в правоутворенні, пов’язаному з державною

символікою, державним церемоніалом тощо.

Безперечно, звичаї відіграють значну роль у формуванні норм конституційного права. Багато

з них закріплені в конституції, регламенті, «виборчих» законах, інших нормативно-правових актах і

тим самим набули характеру правової норми, закріпленої у певній формі. Однак характеру правового

139



ці звичаї набувають саме в силу їх санкціонування нормативним актом, прийнятим компетентним

державним органом.

Звичай, що історично передував закону та підготував його появу, завжди використовувався в

українській правовій системі та тривалий час, особливо в попередні історичні часи, був основним

регулятором суспільних відносин. Ряд норм сучасного законодавства зобов’язані своїм походженням

саме

звичаям. Наприклад, організаційна практика проведення перших сесій рад (будь-якого рівня)

нового скликання напрацювала звичай, згідно з яким перша сесія ради кожного нового скликання

відкривалася старшим за віком депутатом. Звичаєм визначались порядок голосування в

представницьких органах державної влади, порядок діяльності комісій. У наступному багато звичаїв

отримали законодавче закріплення в регламентах

та інших законодавчих актах. Уявляється, що

особливістю застосування правового звичаю в конституційному праві являється те, що правила, які

складають його зміст, не встановлюються рішеннями правотворчих органів держави, а виникають в

процесі суспільної практики й існують у вигляді соціальних норм (загальних правил поведінки).

Застосування правового звичаю може мати місце в тих випадках

, коли втручання законодавця з

якихось причин обмежено чи небажано. Звичай, який виступає джерелом права, повинен бути

санкціонований державою, і, як правило, в конституційних правовідносинах виступає формою

правоутворення. Однак для того, щоб звичаєве правило було санкціоноване державою, а

конституційній практиці України такі випадки знайомі, необхідно його фактичне існування. З огляду

на

вищевикладене пропоную визнати конституційно-правовий звичай джерелом конституційного

права України.

Вікторія Недибалюк,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Законодавча ініціатива

За історії існування права законодавчої ініціативи в Україні його суб’єктний склад був

досить різноманітним. У ст. 103 Конституції УРСР (1978 р.) було закріплено, що право

законодавчої ініціативи у Верховній Раді України

належить народним депутатам України, Президії

Верховної Ради України, Голові Верховної Ради України, постійним комісіям Верховної Ради

України, Президенту України, Конституційному суду України, Кабінету Міністрів України,

Верховному Суду України, Генеральному прокурору України, Верховній Раді Автономної

Республіки Крим, Академії наук України. За ст. 93 Конституції України у редакції від 28 червня

1996 р. право законодавчої

ініціативи у Верховній Раді належало Президентові України, народним

депутатам України, Кабінету Міністрів України і Національному Банку України. На сьогодні до ст.

93 Конституції України було внесено зміни Законом України від 80.12.2004 № 2222-IV і з переліку

суб’єктів законодавчої ініціативи виключено Національний Банк України.

Серед суб’єктів права законодавчої ініціативи значну частину складають

народні депутати

України. Особливої уваги вимагає правова природа права законодавчої саме народного депутата

України, оскільки природа права певним чином визначає і особливості його реалізації.

Конституцією України одним із суб’єктів права законодавчої ініціативи визначений

Кабінет міністрів України. Це положення закріплюється також Законом України «Про Кабінет

Міністрів України».

На сьогодні суперечливим

питанням є те, наскільки важливим та необхідним є наділення

суб’єктів виконавчої влади правом законодавчої ініціативи. З цього приводу у спеціальній

літературі існують суперечливі позиції. Так, деякими науковцями вказується на доцільність і

раціональність звуження кола суб’єктів права законодавчої ініціативи за рахунок виконавчої

влади, інші, навпаки, зазначають, що домінуюча роль у

реалізації права законодавчої ініціативи

належить уряду – так звані урядові ініціативи, оскільки, більшість прийнятих законів мають

урядове походження. У цьому випадку наголошується на тому, що вищий орган виконавчої влади

здатний залучити до підготовки законопроектів найбільш кваліфікованих фахівців, підготовка

законопроектів проходить у відповідних міністерствах, що мають можливість повністю вивчити

потреби у правовому

регулюванні певної галузі.

140



Вплив Президента на законодавчу діяльність забезпечується наданням йому права

законодавчої ініціативи. Практика засвідчує, що формами реалізації Президентом України права

законодавчої ініціативи є: внесення проекту закону про ратифікацію договорів, угод, проекту

закону про приєднання України до конвенцій, до протоколу про поправки до конвенцій, проекту

закону про підтвердження згоди на обов’язковість для

України угоди, проекту нового закону,

проекту закону про внесення змін до чинних законів, про внесення змін до Конституції за

результатами всеукраїнського референдуму.

На сьогодні серед науковців існує думка, що доцільно виділяти ще такий суб’єкт

законодавчої ініціативи як український народ. З одного боку у ст. 83 Конституції України, де

визначено перелік

суб’єктів законодавчої ініціативи такий суб’єкт як український народ відсутній.

Проте, якщо проаналізувати ст. 5 Конституції України, яка визначає, що носієм суверенітету і

єдиним джерелом влади в Україні є народ, а також ст. 72 Конституції України, яка надає

можливість проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою, то можна

зробити висновок, що саме на

такому референдумі може бути прийнято той чи інший закон. Дана

точка зору є спірною, оскільки предметом всеукраїнського референдуму відповідно до Закону

України «Про всеукраїнський та місцевий референдум» може бути лише прийняття, зміна або

скасування законів України або їх окремих положень, а отже мова не йде про реалізацію права

законодавчої ініціативи

українським народом, а йдеться власне про процедуру прийняття

нормативного акту, яка не входить до правовідношення законодавчої ініціативи. Тому, на мою

думку, український народ, відповідно до чинного законодавства не є суб’єктом законодавчої

ініціативи.

Досить дискусійним питанням на сьогодні є надання права законодавчої ініціативи

Верховному Суду України. Маючи право законодавчої ініціативи, Верховний

Суд України не

залежатиме від позиції народних депутатів України, а самостійно вноситиме підготовлені

найпрофесійнішими суддями законодавчі пропозиції. Швидкі зміни суспільних відносин, державна

політика, пріоритетами якої декларується реформуванням судової системи, органів державної

влади, правоохоронних органів, потребують прискорення законотворчого процесу, збільшення

його якісних суб’єктів. Зважаючи на те, що Верховний Суд України

узагальнює судову практику,

відстежує зміни у суспільстві та виявляє недоліки існуючого законодавства, надання йому права

законодавчої ініціативи на даному етапі державотворення сприятиме покращенню якості

законодавства, а отже і підвищенню гарантій прав та свобод людини, наповненню реальним,

прикладним змістом конституційного принципу самостійності суду і незалежності суддів, та

реалізації судової реформи в цілому

У науці говориться про доцільність розмежування права законодавчої ініціативи та

правовідношення законодавчої ініціативи. Саме останнє здійснюється у формі подання проекту

закону містить декілька етапів: етап подання проекту закону, етап реалізації права законодавчої

ініціативи щодо проекту закону, етап припинення правовідношення законодавчої ініціативи.

Кожен із етапів характеризується наявністю певних прав та обов’

язків у відповідних суб’єктів.

Окрім цього суб’єкт права законодавчої ініціативи реалізує своє право законодавчої

ініціативи не лише за допомогою власного проекту (основна, первинна форма реалізації права

законодавчої ініціативи), але і у вторинних формах – поправка до законопроекту чи пропозиція до

законопроекту іншого суб’єкта права законодавчої ініціативи.

Олена Олькіна,

Одеська національна юридична академія

Дострокове припинення повноважень посадових осіб, які обрані народом України за

рішенням референдуму

Належний рівень правового регулювання прямого народовладдя в Україні передбачає

наявність механізму його реалізації, тобто функціонування інститутів безпосередньої демократії,

одним з яких є референдум.

Референдум - це спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів

України, інших

рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення. Референдуми

можуть ставити у відповідні рамки народних представників, піднімати до найвищого юридичного