Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених
Подождите немного. Документ загружается.
151
в основі якої лежить науково-обґрунтований комплекс виборчих критеріїв по організації та
проведенню виборів. Система виборчих критеріїв визначена міжнародно-правовими стандартами у
сфері виборчого права та підтверджена конституційно-правовою практикою в Україні.
Такими критеріями, на нашу думку, зокрема є:
- виборча система повинна передбачати можливість здійснення усвідомленого вибору
громадянами;
- виборча
система повинна передбачати механізми забезпечення пасивного виборчого
права;
- виборча система повинна забезпечувати гендерну рівність до ухвалення політичних
рішень, в тому числі через доступ до політичних посад;
- виборча система повинна передбачати механізм оновлення політичних еліт через
процедуру прозорості й персоніфікації вибору;
- виборча система повинна передбачати формування якісного складу
депутатського
корпусу;
- забезпечення гарантій обмеження фальсифікації результатів голосування;
- виборча система повинна сприяти формуванню стабільного та ефективного уряду;
- виборча система повинна бути інструментом врегулювання конфліктів в суспільстві.
Виборча система за певних обставин повинна заохочувати партії до звернення за підтримкою до
виборців за межі свого основного електорату;
- виборча система
повинна передбачати відповідальність окремих представників.
Індивідуальна відповідальність полягає у здатності електорату ефективно перевіряти тих, хто
будучи обраними, не виконують своїх обіцянок, зроблених під час виборчої кампанії, або
продемонструють некомпетентність та бездіяльність на посаді, та відкликати їх.
- вибір виборчої системи повинен залежати від її вартості та адміністративних
можливостей країни;
виборчий
процес повинен забезпечити легітимацію влади у демократичний спосіб, а тому
мусить відповідати рекомендаціям міжнародних, зокрема, європейських організацій, що працюють
над розвитком стандартів демократичних виборів, - Європейської комісії «За демократію через
право», Бюро з демократичних інститутів і прав людини Організації з питань безпеки та
співробітництва у Європі.
Ольга Совгиря,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Зміст принципу законності в організації та діяльності Уряду
Актуальність теми дослідження обумовлена необхідністю визначення змісту принципів організації та
діяльності Уряду, закріплених у Конституції України та Законі України «Про Кабінет Міністрів України», з
метою створення умов для їх практичної реалізації.
У частині 2 статті 3 Закону України «Про Кабінет Міністрів
України» продубльовано положення
частини 2 статті 19 Конституції України, відповідно до якого Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу
владу на підставі, ^ в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Слід
відмітити, що відповідно до Закону України «Про Кабінет Міністрів України» від 21. 12. 2006 р. дане положення
доповнювалося ще таким: неправомірне втручання будь
-яких органів, посадових осіб, підприємств, установ,
організацій, об'єднань громадян у вирішення питань, що належать до компетенції Кабінету Міністрів України, не
допускається.
Вважаємо, що формулювання принципу законності за Законом України «Про Кабінет Міністрів
України» від 21. 12. 2006 р. у порівнянні із чинним Законом було більш вдалим, оскільки закріплювало як
внутрішній аспект законності,
тобто обов'язок самого Уряду, так і зовнішній - тобто обов'язок всіх інших,
перелічених суб'єктів, не вдаватися до вчинення визначених дій, дотримуючись принципу законності.
У літературі відзначається, що теоретико-правові аспекти законності мають дискусійний характер
розуміння в юридичній науці та не мають цілісного характеру вивчення сутності і значення законності в
умовах
трансформації суспільства.
152
На сьогодні більшість вчених-юристів розглядають законність як поєднання двох ознак: внутрішньої і
зовнішньої. За зовнішньою (формальною) ознакою законність є обов'язком виконувати приписи законів і
підзаконних правових актів державними органами, посадовими особами, громадянами та їхніми об'єднаннями.
За зовнішньою ознакою поняття «законність» слід аналізувати з трьох сторін (елементів):
- предметної
(«носії» законності - те, що повинно відповідати правовим вимогам);
- суб'єктної (склад суб'єктів, на яких поширюються обов'язок дотримуватися правових приписів і
право вимагати такого дотримання від інших осіб);
- нормативної (коло правових приписів, обов'язкових для виконання).
Принцип законності у державному управлінні пропонується розуміти
як основоположну засаду діяльності суб
'єктів державного управління, що поширюється на сферу
застосування норм права і правотворчість, полягає в суворому і неухильному дотриманні правових норм з метою
реалізації суб'єктами своїх прав та виконання передбачених законом обов'язків.
Стосовно Уряду слід відзначити, що суб'єктна сторона законності проявляється для нього через
формулювання частини 2 статті 19 Конституції
України, відповідно до якої органи державної влади, їх посадові
особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та
законами України.
Щодо нормативної сторони принципу законності, то думки фахівців є неоднозначними. У зв'язку із цим
в юридичній науці були певні спроби знайти компромісне
рішення зазначеному питанню, змістом якого була
пропозиція розрізняти подвійний критеріальний зміст законності, а саме:
- широкий, що передбачає необхідність дотримання і виконання як законів, так і
підзаконних актів;
- вузький, що визначає обов'язок дотримання і виконання лише положень, які
закріплені у нормативно-правових актах, котрі мають форму закону,
З нашої точки зору, найбільш прийнятною для характеристики нормативного
аспекту законності є позиція, відповідно до якої суб'єкти законності мають виконувати
положення тільки тих нормативно-правових актів, що за своїм змістом не суперечать
(відповідають) актам, які мають вищу юридичну силу.
За внутрішньою (сутиісною) ознакою законність характеризується наявністю науково
обґрунтованих і
відповідних праву законів, тобто якістю законів.
Цікавим є питання відносно співвідношення принципів верховенства права та
законності. Щодо такого співвідношення вважаємо дискусійною позицію Кампа В. М., який
відзначає, що верховенство права і принцип законності ніби поділили сферу права на дві
частини: там, де відносини стосуються громадян, діє принцип верховенства права, а
де ці
відносини пов'язані з органами й посадовими особами публічної влади, там панує принцип
законності.
З нашої точки зору, принципи верховенства права та законності спільно
характеризують засади організації та діяльності Уряду і вилучення будь-якого з них ставить
під сумнів відповідність такої організації та діяльності принципам правової держави.
Ілона Сокол,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Забезпечення правопорядку у Парламенті: пропозиції щодо регулювання дисципліни
представників депутатського корпусу
Законодавча влада як специфічний державний інститут нездатна ефективно функціонувати
без встановлення правил та норм поведінки. На сучасному етапі в Україні складається ситуація,
коли Верховна Рада як вищий законодавчий орган позбавлена
можливості впливати на депутатів і
примушувати їх виконувати свої обов’язки. В контексті подій останніх років, що супроводжують
роботу Верховної Ради, можна стверджувати, що ситуація близька до критичної. Забезпечення
правопорядку у парламенті та дисципліни депутатського корпусу є досить неврегульованим,
відсутній механізм застосування певних санкцій, крім того, самі поняття «депутатської етики»
та
«парламентської культури» не є вкоріненими у свідомості суспільства. Саме це обумовлює
актуальність обраної нами теми дослідження. Основною метою роботи є не лише окреслення кола
153
реальних проблем українського парламентаризму, а й вироблення рекомендацій щодо їх
вирішення.
Проявами названої проблеми є така поведінка народних депутатів, яка проявляється у
необґрунтованих обвинуваченнях та образливих висловах, неповажному ставленні до депутатів,
неодноразових сварках та бійках між народними депутатами у сесійній залі, блокуванні трибуни,
голосуванні чужими картками, перешкоджанні роботі парламенту тощо. Разом
із тим, слід
зазначити, що дана проблема не є суто українською, подібні дії парламентаріїв супроводжують
роботу законодавчих органів й інших держав. Проте досвід зарубіжних країн свідчить про
наявність там більш ефективних механізмів вирішення даної проблеми, які будуть розглянуті нами
пізніше.
На даний час норми, які б регулювали питання поведінки депутатів
визначені
Конституцією, ЗУ «Про статус народного депутата України» від 17.11.1992 з наступними змінами
(остання редакція від 11.06.2009), ЗУ «Про Регламент Верховної Ради України» від 10.02.2010 та
іншими нормативно-правовими актами. Зокрема, ч.7 ст.24 ЗУ «Про статус…», що зобов’язує
депутата додержуватись вимог трудової дисципліни та норм депутатської етики, і глава 9 ЗУ «Про
Регламент…»,
що врегульовує питання дотримання дисципліни та норм етики на пленарних
засіданнях Верховної Ради, не повною мірою здатні вирішувати етичні конфлікти та ситуації, що
виникають в українському парламенті, та не дозволяють регулювати такі важливі аспекти
поведінки народних депутатів, як, наприклад, порушення процедури голосування, конфлікт
інтересів тощо. Нормативні акти, названі нами, містять лише
заборону на вчинення визначеного
переліку дій (наприклад, заборона вносити до зали засідань та використовувати під час проведення
пленарного засідання плакати, лозунги, гучномовці тощо) без зазначення санкції за порушення
даних норм та процедури їх здійснення.
Серед можливих методів впливу на порушників (згідно чинного законодавства) можна
виділити лише такі основні: 1) попередження, зауваження
головуючого на пленарному засіданні - у
випадку, якщо депутат виголошує образливі слова на адресу іншого депутата чи фракції,
головуючий попереджає про неприпустимість таких висловлювань (застосовують часто, але
ефективність невисока); 2) позбавлення слова – у випадку, якщо депутат виголошує образливі
слова на адресу іншого депутата чи фракції, головуючий може припинити його виступ і надати
право
для репліки депутату, на адресу якого їх було виголошено (позбавлення права на виступ на
тривалий час не передбачено); 3) позбавлення права брати участь у засіданні – рішення
ухвалюється більшістю голосів терміном до п’яти пленарних засідань (жодного разу не
застосовувалося). Як бачимо, дані методи є досить неефективними і не можуть забезпечити
достатнього
правопорядку.
Дещо по-іншому врегульовується дана проблема в зарубіжних країнах, де існують більш
дієві методи впливу, які можна розділити на дві групи. До першої належать так звані «силові
методи», такі, як використання інституту парламентських приставів (існує у Великій Британії з
1415р., США, Канаді, Франції, Японії), завданням яких є недопущення
безладу в парламенті,
покарання за перешкоджання діяльності парламенту або неприйняття важливих законів (при
блокуванні депутатами роботи парламенту, вони спочатку позбавляються права слова, а потім за
допомогою приставів виводяться із зали); інститут так званих «батогів» - особливих посадових
осіб, що забезпечують присутність депутатів та партійну дисципліну (Фінляндія, Нідерланди,
Канада). До другої групи належать
дисциплінарні та матеріальні методи: винесення догани
(Велика Британія, Франція, Польща), накладення штрафу (Німеччина, Японія), ув’язнення
(Японія), тимчасове або остаточне виключення зі складу парламенту (Франція, Японія, Південна
Корея), зниження або позбавлення заробітної плати (Польща, Казахстан). Дані норми
закріплюються у регламентах парламентів відповідних держав, а також кодексах парламентської
етики. Подібний
проект «Кодексу доброчесної поведінки народних депутатів України» від
15.07.2009 був запропонований групою народних депутатів, але залишився незатвердженим.
Таким чином, проаналізувавши ситуацію в Україні та вивчивши зарубіжний досвід, ми
прийшли до висновку, що можна запропонувати такі методи для втілення в українську практику:
1) поєднати дисциплінарні дії з матеріальним аспектом покарання – до існуючих засобів
додати
відрахування із заробітної плати за «прогули» пленарних засідань, неучасть у голосуванні або
пошкодження державного майна; 2) застосувати заходи для підвищення громадської та партійної
дисципліни депутатського корпусу (зняття депутатської недоторканності, індемнітету,
154
застосування елементів імперативного мандату, введення інститутів контролю за депутатською
поведінкою тощо); 3) ввести Службу парламентських приставів (наприклад, із співробітників
Управління державної охорони), діяльність якої регламентуватиметься окремим законом; 4)
зняття особистих парламентських привілеїв; 5) ввести таку санкцію, як виключення зі складу
парламенту.
Для цього необхідно внести зміни до ЗУ «Про Регламент Верховної Ради України
», які б
не лише закріплювали можливі методи впливу на депутатський корпус, але й визначали б
процедуру їх застосування; прийняти Кодекс депутатської етики (для цього можна продовжити
ініціативу щодо проекту постанови ВРУ «Про кодекс доброчесної поведінки народних депутатів
України»), в якому б визначалися принципи, якими повинні керуватися депутати при виконанні
своїх обов’язків, правила депутатської етики під час пленарних засідань тощо; розвивати
парламентську культуру в аспекті моралі та етики, толерантності та політкоректності.
Маріанна Феделеш,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Питання реформування прокуратури України: порівняльно-правовий аспект
Перебування України у Раді Європи (далі - РЄ) та перспектива входження до Євросоюзу
(далі - ЄС) вкотре підтверджують гостру необхідність адаптації її правових інститутів до норм
Європейського співтовариства. Згідно з ними прокуратура має дещо змінити свою роль та функції
шляхом перетворення в орган, що відповідатиме демократичним, європейським стандартам, що
керуються принципом верховенства права.
Відповідна реформа має базуватися на трьох складових: 1)внесення змін до Конституції
України; 2) перегляд законодавчо визначеної системи прокуратури (перегляд законодавства про
прокуратуру); 3)реформування кримінально-процесуального законодавства (відповідно до
висновку Моніторингового комітету ПАРЄ від 14 березня 2008 року).
В межах даної роботи ми зупинились на перегляді законодавчо визначеній системі
прокуратури, зокрема її місця в системі органів державної влади.
На сучасному етапі прокуратура України – це особливий різновид
державного органу, який
не належить до жодного виду органів державної влади. Тому пріоритетно важливим є визначитись
з доцільністю включення органів прокуратури до однієї з гілок влади. Світовий досвід дозволив
виділити 4 групи країн, виходячи з місця прокуратури в системі органів державної влади:
1)країни, де прокуратура знаходиться в складі міністерства юстиції (США
, Франція,
Польща, Японія); 2) країни, де прокуратуру включено до складу суддівського
корпусу(магістратури) і де вона знаходиться при судах (Іспанія, Італія); 3) країни, де прокуратуру
виділено в окрему систему і де вона підзвітна парламенту (колишні соціалістичні країни); 4)
країни, де прокуратура взагалі відсутня (Великобританія);
Щодо України то існують наступні точки зору. Так, пропонується
віднести прокуратуру
до судової гілки влади. Генеральною прокуратурою розроблено проект закону України "Про
внесення змін до Конституції України", метою якого є необхідність закріплення конституційного
статусу прокуратури України відповідно до міжнародних принципів і стандартів щодо ролі та
місця прокуратури у демократичному суспільстві, зважаючи на реальний стан державного та
суспільного розвитку України. Отже
, проектом пропонується статті 121-123 викласти в іншій
редакції. Зокрема у статті 121 передбачити, що прокуратура України становить єдину незалежну
систему органів судової влади, на яку покладаються: 1) кримінальне переслідування у досудовому
провадженні та підтримання державного обвинувачення в суді;
3) нагляд за дотриманням законів органами, які проводять оперативно-розшукову
діяльність та досудове розслідування; 4) нагляд за
дотриманням законів органами та установами,
які виконують судові рішення, а також застосовують заходи примусового характеру, пов'язані з
обмеженням особистої свободи громадян.
Ми бачимо, що функції прокуратури доповнені функціями кримінального переслідування у
досудовому провадженні, захистом прав і свобод людини і громадянина, державних і суспільних
155
інтересів, наглядом за додержанням законів органами та установами, які виконують судові
рішення (не тільки у кримінальних справах, як це має місце сьогодні).
Генеральна прокуратура аргументує свою позицію тим, що відповідно до статті 6
Конституції України, державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу,
виконавчу та судову. Водночас місце прокуратури
в системі органів державної влади в Основному
Законі не визначено, що створює загрозу порушення зазначеного принципу при визначенні
повноважень прокуратури (про що неодноразово робили застереження експерти Ради Європи).
Також нагошується на неможливості входження прокуратури до виконавчої влади, в зв’язку з тим,
що це «ускладнить досягнення деполітизації прокуратури і захист
прокурорів від неналежного
втручання в їх роботу, яке повинне бути обумовлене законом, а не політичною необхідністю».
Існує також концепція визнання прокурорсько-наглядової діяльності самостійним видом
державної діяльності, «четвертою владою»(у формі прокурорського нагляду). Для цього потрібно
розібратись наскільки дана форма державної діяльності відповідає ознакам гілки державної
влади(в теоретичному контексті): 1) кожна
гілка влади передбачає існування особливих
спеціальних та однорідних державних органів, що мають своє місце у цілісному державному
апараті та виконують певну роботу з управління державою; 2) державні органи кожної гілки влади
є самостійними, виконуючи свої специфічні завдання і вони не підпорядковуються жодним іншим
органам; 3) важлива ознака гілки влади – її структурування: це
не просто сукупність органів, а
структура у державному механізмі; 4) кожній гілці влади притаманні специфічні форми, методи та
процедури діяльності.
Наведені ознаки притаманні прокурорській владі, яка за функціональними ознаками
уособлює в собі державну владу, складається з централізованої ієрархічної системи
спеціалізованих однорідних органів з підпорядкуванням Генеральному прокурору; органи
прокуратури діють самостійно та незалежно
від інших гілок державної влади; вони структуровані
у державному механізмі і є одним із чинників забезпечення системи стримувань та противаг;
прокурорська діяльність має специфічні форми, методи та процедури, визначені законом.
Інша точка зору є дещо тотожною з попередньою, але в основному орієнтується на тому,
щоб залишити прокуратуру поза гілками влади
взагалі. На підтримку цієї позиції можна навести
наступні аргументи - якщо прокуратура буде входити до тієї чи іншої гілки влади, то немає
гарантії, що вона не підпорядковуватиметься політичній силі, яка знаходиться при владі. Саме
тому дослідники, які підтримали дану позицію залишають прокуратурі статус самостійного органу
державної влади.
У ході дослідження даного питання
ми дійшли до наступних висновків: так, як Україна
взяла курс на зближення з країнами Європи, а зокрема з ЄС і РЄ(свідченням цього є взяті
Україною на себе зобов’язання перед РЄ змінити роль та функції прокуратури шляхом
перетворення цього інституту на орган, що відповідатиме стандартам Європи), то при
проведенні
реформи потрібно орієнтуватись на європейський зразок у вирішенні даної проблеми.
Тому наша позиція заключається в тому, щоб включити прокуратуру до складу міністерства
юстиції чи до судової гілки влади.
Андрій Чабан,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Деякі напрямки вдосконалення законодавства про роботу Верховної Ради України
Актуальність теми дослідження обумовлена
розвитком науки та галузі конституційного
права. Питання формування якісної та ефективно функціонуючої системи правового регулювання
організації діяльності Верховної Ради України набуває чи не найважливішого значення.
Відповідно до положень Конституції України (ст. 75) Верховна Рада України є єдиним
органом законодавчої влади в Україні. Здатність до законотворчості є визначальною категорією
при характеристиці Верховної
Ради як типу парламенту. Закон у свою чергу є центральним
правовим актом в системі законодавства, згідно положень якого відбувається правова
регламентація основних сфер життєдіяльності держави, суспільства і людини вцілому.
156
Таким чином, очевидно, що проблема закріплення статусу та основ організації і роботи
Верховної Ради України тісно пов’язана з проблемою реформування системи правової
регламентації законодавчого процесу.
На сьогодні, система законодавства про роботу Верховної Ради України є досить
розгалуженою і включає в себе різні за правовою природою та юридичною силою акти.
Зокрема
, можна виділити комплекс нормативно-правових актів, присвячених регламентації
організації та функціонування вітчизняного парламенту до яких входять Конституція України від
28 червня 1996 року (зі змінами від 08.12.2004 р.), Регламент Верховної Ради України від
19.09.2008 року, Закони України «Про статус народного депутата України» від 17.11.1992 р., «Про
комітети Верховної Ради України» від 17.11.1992, «Про Уповноваженого Верховної
Ради України
з прав людини» від 23.12.1997 р., «Про вибори народних депутатів України» від 07.07.2005 р.,
«Про Рахункову палату» від 11.07.1996 р. та деякі інші.
Конституція України як Основний Закон держави визначає основоположні засади
організації внутрішньої структури, порядку формування конституційного складу, загальний
конституційно-правовий статус Верховної Ради України. Конституція України виступає
юридичною основою
при прийнятті інших актів, що регулюють роботу Верховної Ради України.
Жоден з відповідних актів не може суперечити її положенням (ст.8 Конституції).
При цьому, певні неузгодженості між положеннями Основного Закону та нормами інших
нормативно-правових актів все-таки існують. Зокрема, колізійними є ст. 81 Конституції та ст.59
Регламенту: в Основному Законі вихід або
невходження народного депутату до складу відповідної
фракції є підставою для дострокового припинення повноважень народного депутата, а в
Регламенті введено нову категорію – «позафракційний народний депутат», що ускладнює як
розуміння, так і застосування положення ст.81 Конституції.
Суттєвим недоліком Регламенту Верховної Ради України є невизначеність окремих питань
регулювання взаємовідносин парламентської коаліції та парламентської
опозиції. Зокрема,
невизначеність конституційного статусу та юридичної сили коаліційної угоди сприяє дестабілізації
діяльності Верховної Ради, оскільки єдність коаліції депутатських фракцій нічим по суті, на
юридичному рівні, не підкріплена.
В контексті опрацювання проблематики змісту інших законодавчих актів, що регулюються
організацію роботи Верховної Ради України, варто закцентувати увагу на декількох тезах. Так,
потребує
вдосконалення статус Уповноваженого Верховної Ради України. Доцільним було б
надання актам омбудсмана загальнообов’язкового характеру та юридичної сили. Це сприятиме не
лише реалізації Уповноваженим своєї превентивної функції, а й дозволить застосовувати реальні
організаційно-правові засоби впливу на порушників прав людини і громадянина в Україні.
Таким чином, проаналізувавши стан якості та
ефективності реалізації положень
законодавства України про роботу Верховної Ради України, можна прийти до висновку про
наявність значних прогалин та колізійних питань в загальній системі правового регулювання
організації та функціонування парламенту. Практичними механізмами усунення відповідних
недоліків є внесення змін та доповнень, проведення відповідних кодифікаційних, систематизуючи
робіт.
Яна Чернопищук,
Одеська національна юридична
академія
Інтернаціоналізація конституційного права
В сучасних умовах глобалізації світових правопорядків, зростаючої європейської
інтеграції, зближення та адаптації різнорідних правових систем виявляється поступова
необхідність у роз’ясненні змісту нових явищ, як-то євроінтеграційне право, інтернаціоналізація
конституційного права, наднаціональне право, конституціоналізація.
Для України питання визначення правової природи та засобів європейської інтеграції має
актуальне
значення у зв'язку з усвідомленням необхідності удосконалення змісту конституційного
регулювання щодо різних об'єктів (зокрема щодо взаємозв'язку і взаємовпливу національного і
міжнародного права) та задекларованими намірами стосовно участі в європейських та світових
інтеграційних процесах.
157
Вихідним при розгляді зазначеної проблематики треба вважати те, що інтернаціоналізація
конституційного права спричиняється правовою інтеграцією (особливо у контексті
євроінтеграційного права), а утворення Європейського Союзу та права ЄС породжує
конституціоналізацію міжнародного права. Оскільки конституційне і міжнародне право
взаємопов'язані у своєму походженні й розвитку, вбачається, що процеси конституціоналізації
міжнародного права та інтернаціоналізації
конституційного права взаємозалежні та в свою чергу
синтезуються у феномені конституціоналізації європейської інтеграції.
У вітчизняній та зарубіжній науці конституційного права проблематика впливу
міждержавної інтеграції на розвиток правової системи в цілому та на конституційне право зокрема
є мало дослідженою. Разом з тим у зарубіжній юридичній науці й практиці склалися різні підходи
до визначення соціальної інтеграції, що й дає підставу зробити певні висновки щодо поняття
правової інтеграції. Так, грецький професор С. Флогаїтіс вважає, що інтернаціоналізація базується
на таких основних принципах, як правова держава, захист прав і свобод громадян і демократія. На
його думку, інтернаціоналізація складається з таких понять, як уніфікація, гармонізація та
інформатизація.
Це поняття має базуватися на таких загальновідомих положеннях, як правова інтеграція в
онтологічному аспекті, а саме це об'єктивний прояв соціально-психологічної потреби
співтовариств до взаємозближення, а також на тому твердженні, що правова інтеграція
виражається в гармонізації національних правових інтересів різними способами й методами, але не
являє собою процесу або
результату повної ідентифікації цих «правопорядків».
Водночас аксіомою є те, що системи внутрідержавного права, зокрема національні галузі
конституційного права, піддаються широкому змістовому впливу з боку міжнародного права.
Підтвердженням може слугувати той факт, що положення більшості постреформованих
конституцій, якими встановлено засади правового статусу людини та громадянина, власне,
запозичені з основоположних міжнародних актів
про права людини. Важливе значення мають
також положення конституцій, які відображають зміст основних принципів міжнародного права,
створюють юридичні передумови для участі держав у різних інтеграційних процесах,
забезпечують реалізацію норм міжнародного права у внутрідержавних відносинах
На сучасному етапі розвитку міждержавної співпраці, як результат ускладнення
інтеграційних процесів, формуються нові підходи до питання про
співвідношення міжнародного і
національного права. Поява нових, синтетичних підходів до питання про співвідношення
міжнародного і національного права відображає поглиблення взаємодії цих двох систем. В свою
чергу, система національного права на сучасному етапі знаходиться під впливом міжнародного
публічного права та права міждержавних інтеграційних утворень.
Так, юридико-інституційна система ЄС є частиною
узагальненої міждержавної системи та
її регулятора - міжнародного права. Проте в ході досліджень не можна обмежитися викладом
складного феномену європейській інтеграції лише в категоріях і поняттях міжнародного права. Не
можна не враховувати того, що, будучи за походженням безперечно міжнародно-правовим
явищем, європейська інтеграція розвивалася в конкретних правових формах і інститутах, які
складалися
на основі правових традицій, досвіду і цінностей держав-учасників. У активній
взаємодії і переході опцій і методів регулювання з внутрідержавного на міжнародний рівень
полягають різного роду труднощі і перешкоди, які виникають в процесі функціонування
інтеграційного співтовариства і вирішуються в рамках інституційної системи ЄС.
Видається, що установчі договори ЄС – конституційна основа
функціонування ЄС,
положення яких інтернаціоналізуються у внутрішньодержавне конституційне право кожної країни-
члена ЄС через зобов’язання виконання положень установчих договорів в результаті вступу країн
до Європейського Союзу. Таким чином, інтернаціоналізація конституційного права, зокрема в
рамках європейського правового простору, спричиняє формування особливої правової системи –
права Європейського Союзу з рисами наднаціонального права.
Висновок
. Інтернаціоналізація – неоднозначне явище, яке до певної міри зачіпає широке
коло теоретичних і методологічних питань. Інтернаціоналізація конституційного права залежить
від рівня суспільних стосунків в тій або іншій сфері в конкретній державі і рівня його інтеграції в
міжнародне співтовариство.
Аналіз проблеми підвищення ролі міжнародного права наводить на необхідність розгляду
питання, пов'язаного
з інтернаціоналізацією конституційного права. В інтернаціоналізації
158
конституційного права міжнародне право та процеси його конституціоналізації мають велике
праксеологічне значення, оскільки воно служить основним інструментом гармонізації й уніфікації
права держав. Дістали загальне визнання в конституційному праві та приведені у відповідність до
вимог міжнародного права та міжнародно-правових зобов'язань держав найважливіші інститути
конституційного права.
159
АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО
Сергій Барабаш ,
Кіровоградський юридичний інститут
Харківського національного університету внутрішніх справ
Адміністративно-правовий захист від насильства у сім’ї
Жорстоке поводження з дітьми - проблема держави та кожної свідомої особистості. Прояви
проблеми - в тисячах дітей, які не отримують освіти, не мають постійного місця проживання,
жебракують з однолітками або з дорослими, примушуються до
важкої фізичної праці, потерпають
від побиття та насильства.
За останні 10 років на 60% збільшилася кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених
батьківського піклування. Кількість безпритульних та бездоглядних дітей за останні 8 років навіть
за матеріалами державної статистики збільшилася на 300%.
Система національного усиновлення переживає кризу - майже на 40% зменшилась
кількість усиновлених дітей із числа дітей-
сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.
Так, якщо в 2000р.було 2043 усиновлення, то в 2006р. - 1492 усиновлення.
Сімейні форми виховання через недосконалий механізм їх фінансування розвивалися вкрай
повільними темпами. Так, в дитячих будинках сімейного типу виховується всього 1200 дітей, в
прийомних сімях-350.
Саме тому реалізація державної політики щодо захисту прав дітей, перш за
все дітей-сиріт,
є одним із головних напрямків діяльності органів виконавчої влади.
Вперше за роки незалежності України Урядом визнано, що сирітство дітей та його
складова - дитяча безпритульність є проблемою загальнонаціонального масштабу. Вперше з
Державного бюджету було виділено 70 млн. гривень для подолання дитячої бездоглядності та
безпритульності.
Таким чином, щоб мати об’
єктивну інформацію про кожну дитину, що потерпає від
насильства, безпорадності, жорстокого поводження, Міністерством України у справах сім’ї, молоді
та спорту розроблено порядок ведення банку даних про дітей-сиріт та дітей, позбавлених
батьківського піклування.
У Енциклопедії соціальної роботи зазначається, що типова модель сімейної жорстокості
являє собою застосування сили сильнішого до слабшого
. Сила може бути фізичною чи визначатися
статусом. Жорстоке ставлення до дітей зумовлюється як недієздатністю і залежністю дитини, її
невмінням себе захистити, її слабкістю, так і позицією сильного, дорослого, який само реалізується
на дитині, відстоює своєю позицію сильного: „Бий своїх ,щоб інші лякалися”.
Особливим видом насильства є насильство в сім’ї,
яке може поєднувати ознаки всіх вище
перелічених видів насильства. Разом з тим воно є найбільш небезпечним, тому що має
пролонгований характер, тому що людина переживає насильство з боку того, хто за родинним чи
сімейним станом мав би захищати, підтримувати, не кривдити її. Особливо небезпечний такий вид
насильства по відношенню до дитини
, оскільки значно деформує особистість дитини та формує
озлоблення до оточуючих, стає причиною самогубств(суїцидів).
Можна виділити ті категорії дітей, які найчастіше стають жертвами жорстокого
поводження, і в тому числі насильства. Це:
- діти, які виховуються в умовах жорстоких стосунків у сім’ї, які вороже сприймають світ і
самі готові проявляти насильство
до слабших за себе;
- діти, які виховуються в умовах бездоглядності;
-діти, які перебувають у стані бродяжництва;
- діти з психічними аномаліями, не здатні адекватно оцінити небезпечність ситуації;
- недоношені діти або з малою вагою при народженні (оскільки такі діти більш дратівливі,
плаксиві, менш привабливі).
Жорстоке ставлення до дитини - це складова
жорстокого поводження, воно є більш
широким за насильство, воно включає аспект порушення прав дитини. Зазвичай жорстоке
ставлення до дітей збільшується в ситуаціях алкоголізму, наркотизації батьків.
160
У сім’ї суб’єктом жорстокого поводження може бути будь-який член сім’ї, про що свідчить
вивчення конкретних історій постраждалих від насильства: мати – батько; вітчим – мачуха; дід –
баба; сестра-брат.
Насильство та жорстоке поводження з дітьми в школі з боку вихователів, вчителя
виявляється у наступному: приниження, постановці в кут, роздягання
дитини перед іншими як
спосіб покарання, нагадування при класному колективі про недоліки дитини, підвищення тону,
крику, підняття руки.
Свідомо орієнтуючись на добро, прихильник насильства виходить з переконання, що
моральна подвійність є принципом неусувної основи буття людини, а тому він не виокремлює себе
з того зла, проти якого веде боротьбу, і
не виокремлює опонента від того добра, в ім’я якого
боротьба ведеться.
Антиподом насильства і жорстокого ставлення є толерантність. Вона необхідна для
спілкування, співжиття, є основою формування культури в сім’ї. Основою толерантності є
прийняття людини (дитини) такою якою вона є. Коли запитаєш батьків, якою вони хочуть бачити
свою дитину? Вони
відповідають: здоровою, розумною. Дитина повинна бути в сім’ї щасливою.
Сім’я повинна бути-колискою демократії, а не колискою насильства.
Юрій Берлач,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Вдосконалення законодавчого забезпечення функціонування Міжвідомчої комісії з
питань протидії протиправному поглинанню та захопленню підприємств
Розвиток відкритого та ефективного підприємництва в Україні
відіграє важливу роль у
процесі становлення реальної незалежності нашої держави. Уваги заслуговує як забезпечення
відповідних умов здійснення такої діяльності, так і запобігання реальним загрозам належного її
функціонування.
Однією з таких загроз є недружні злиття і поглинання (більш криміналізований варіант
яких носить назву рейдерства). Дані явища являють собою значні перешкоди для здійснення
ринкових реформ у нашій країні, модернізації економіки, а також здійснюють дезорганізуючий
вплив на всю систему господарювання держави. Крім того, негативним є вплив і на систему
органів державної влади, адже часто підставами для недружніх злиттів і поглинань (рейдерства) є
неправомірні судові рішення, а також порушення закону з боку інших посадових осіб.
Виходячи із зазначеного, вбачаємо саме діяльність органів державної влади, як ефективний
чинник створення сприятливого середовища для належного функціонування господарюючих
суб'єктів в Україні.
На нашу думку, лише належна діяльність уповноважених державних органів є
спроможною найбільш ефективно протидіяти розповсюдженню та функціонуванню таких
негативних явищ як недружні злиття і поглинання (рейдерство).
У даному
випадку найбільшої уваги заслуговує аналіз та пошук шляхів вдосконалення
правового статусу Міжвідомчої комісії з питань протидії протиправному поглинанню та
захопленню підприємств. Адже основною метою створення цього органу було забезпечення
взаємодії органів державної влади в сфері протидії недружнім злиттям і поглинанням (рейдерству).
Адже, маючи багатосторонній характер, дані явища вимагають поєднання зусиль
багатьох
органів державної влади. Разом з тим, враховуючи новизну аналізованих явищ, вбачаємо
недостатньо ефективним існуючий на даний момент правовий статус даного органу.
Виходячи із зазначеного, необхідним є аналіз можливих шляхів щодо вдосконалення
адміністративно-правового-статусу Міжвідомчої комісії з питань протидії протиправному
поглинанню та захопленню підприємств (далі Комісія).
Отже, виходячи з положень
Постанови Кабінету Міністрів України «Про утворення
Міжвідомчої комісії з питань протидії протиправному поглинанню та захопленню підприємств»
від 21 лютого 2007 р., Комісія є дорадчим органом, що постійно діє при Кабінеті Міністрів
України.