Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених
Подождите немного. Документ загружается.
171
оподаткування як гуманітарна допомога, було використано не за цільовим призначенням, вони
вважаються доходом і оподатковуються відповідно до законодавства України.
Митне оформлення вантажів (товарів) без сплати митних зборів здійснюється митними
органами України за наявності рішення відповідних комісій з питань гуманітарної допомоги про
визнання вантажів (товарів), які прямують до релігійних організацій, гуманітарною
допомогою.
Комісії з питань гуманітарної допомоги та органи державної податкової служби
здійснюють контроль щодо використання гуманітарної допомоги за цільовим призначенням.
На територiю України дозволяється ввезення лише таких товарiв (гуманiтарної допомоги,
якi, задовольняючи вiдповiднi потреби набувачiв гуманiтарної допомоги в Українi, не створюють
загрози життю чи
здоров'ю фiзичних осiб - набувачiв гуманiтарної допомоги та довкiллю України,
та за своїми технiчними, фармакологiчними, санiтарно-гiгiєнiчними, фiтосанiтарними,
ветеринарними та екологiчними характеристиками вiдповiдають вимогам нормативних документiв
України.Товари гуманiтарної допомоги ввозяться на
митну територiю України тiльки за наявностi
документального пiдтвердження якостi, безпеки та можливостi їх споживання.
У разi перемiщення через митний кордон України товарiв гуманiтарної допомоги, такi
товари можуть бути оформленi у спрощеному порядку, за умови нявнiстi заяви заiнтересованої
особи щодо оформлення товарiв гуман
iтарної допомоги у спрощеному порядку та її зобов'язання
подати митному органу протягом 30 днiв митну декларацiю.
У разi надання органами, що проводили контроль гуманiтарної допомоги, висновкiв про
непридатнiсть до споживання товарiв гуманiтарної допомоги Комiсiя з питань гуманiтарної
допомоги при Кабi
нетi Мiнiстрiв України приймає рiшення щодо подальшого використання
зазначеної гуманiтарної допомоги. Пiд час перетину державного кордону України товарiв
гуманiтарної допомоги в пунктах пропуску митницi не справляється єдиний збiр з транспортних
засобiв, якими перевозяться товари гуманiтарної допомоги, якщо товаросупровiднi документи
оформленi на отримувачiв гуманiтарної допомоги в Українi, що внесенi до Єдиного реєстру
отримувачiв гуманiтарної допомоги.
Декларування та митне оформлення товарiв, що належать до гуманiтарної допомоги
здiйснюється за мiсцезнаходженням його отримувача.
Висновки. Митнi органи зобов'язанi забезпечити оперативне безкоштовне проведення
митного оформлення гуман
iтарних товарiв, а також iх цiлiснiсть пiд час перетину митного кордону
України. До одержання отримувачем гуманiтарної допомоги вiдповiдних необхiдних дозвiльних
документiв, якi є пiдставою для митного оформлення, гуманiтарна допомога повинна бути
розмiщена пiд митний контроль
на складах тимчасового зберігання.
З метою недопущення необґрунтованих затримок вантажів гуманітарної допомоги,
прискорення та спрощення процедури митного оформлення, митним органам України необхідно
здійснити забезпечення у першочерговому порядку пропуск через митний кордон України
вантажів з гуманітарною допомогою, а також забезпечити координацію спільних дій з
прикордонними та суміжними службами шляхом проведення узгоджувальних нарад
, поділити вагу
необхідності перегляду діючих технологічних схем в частині скорочення кількості документів, що
мають надаватися отримувачами гуманітарної допомоги для декларування, скорочення нормативів
часу на оформлення гуманітарної допомоги.
Ніна Золотарьова,
Професор кафедри адміністративного
права та організації адміністративної
діяльності Академії управління МВС
України кандидат юридичних наук
Взаємодія органів внутрішніх
справ з органами Міністерства охорони навколишнього
природного середовища з метою надання адміністративних послуг у природоохоронній сфері
Актуальність проблеми, вирішення якої я пропоную у своєму виступі, полягає в тому, що
при наданні адміністративних послуг у природоохоронній сфері органи влади мають тісно
взаємодіяти для досягнення повноти задоволення екологічних потреб громадян та інших
приватних осіб.
172
Органи внутрішніх справ у своїй діяльності взаємодіють з природоохоронними органами,
координують свою діяльність для досягнення спільних цілей – забезпечення спокою громадян,
охорону їх життя та здоров’я. В сою чергу на органи Міністерства охорони навколишнього
природного середовища покладені завдання забезпечення реалізації державної політики у сфері
охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання,
відтворення та
охорони природних ресурсів (землі, надр, поверхневих та підземних вод, атмосферного повітря,
лісів, тваринного і рослинного світу та природних ресурсів територіальних вод, континентального
шельфу та виключної (морської) економічної зони України), поводження з відходами (крім
поводження з радіоактивними відходами), небезпечними хімічними речовинами, пестицидами та
агрохімікатами, екологічної та в межах своєї компетенції
радіаційної безпеки. Законодавець з
допомогою нормативно-правових актів створює відповідний природоохоронний адміністративно-
правовий режим. Для цього в даний час діють норми Закону України від 25 червня 1991 р. № 1264-
ХІІ “Про охорону навколишнього природного середовища”, Закону України від 24 лютого 1994 р.
№ 4004-ХІІ “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” постанови
Кабінету Міністрів
України, інші адміністративно-правові акти. В межах цього режиму
громадянам, іноземцям, юридичним особам правоохоронними органами надаються певні державні
адміністративні послуги. Поняття адміністративних послуг в певній мірі вивчено та відображено в
юридичній літературі, тому зупинятись на змісті цього адміністративно-правового феномену у
виступі на конференції, думаю, немає сенсу. Більше бажаємо зупинитись на
особливостях надання
послуг природоохоронними органами та взаємодії їх при цьому з органами внутрішніх справ. В
мажах адміністративно-правового природоохоронного режиму органи Міністерства охорони
навколишнього природного середовища, згідно Положенню про нього надають ряд різноманітних
послуг приватним особам. Насамперед дані органи здійснюють проведення державної експертизи
та оцінку запасів корисних копалин, передачу розвіданих
родовищ корисних копалин для
промислового освоєння. Беруть в установленому порядку участь у проведенні робіт із
стандартизації, сертифікації, акредитації, метрологічного забезпечення у сфері охорони
навколишнього природного середовища, геологічного вивчення надр, використання природних
ресурсів, екологічної та в межах своєї компетенції радіаційної безпеки, топографо-геодезичній та
картографічній діяльності. На Міністерство охорони навколишнього природного середовища
покладено обов’язки щодо надання адміністративних послуг в природоохоронній сфері, воно видає
в установленому порядку спеціальні дозволи на користування ділянками надр та у випадках,
передбачених законодавством, проводить ліцензування відповідних видів господарської
діяльності. Даний орган виконавчої влади здійснює методичне забезпечення організації еколого-
аудиторської діяльності, видає сертифікати на право проведення екологічного аудиту,
веде реєстр
екологічних аудиторів та юридичних осіб, що мають право на проведення екологічного аудиту.
Крім того, Кабінет Міністрів України дозволив вказаному вище міністерству надавати платні
послуги. Воно може надавати консультації з питань підготовки документів для одержання дозволів
на виробництво, зберігання, транспортування, використання, захоронення, знищення та утилізацію
отруйних речовин, у тому числі
токсичних промислових відходів, продуктів біотехнології та інших
біологічних агентів; підготовки документів з питань вивезення та ввезення продукції, що може
містити озоноруйнуючі речовини, експорт та імпорт яких підлягає ліцензуванню, а також
виготовлення та реалізації озоноруйнуючих речовин. Міністерство також проводить роботи на
користь приватних осіб за їх рахунок з визначення радіаційного стану
територій, об'єктів,
будівельних матеріалів, радіаційного забруднення металобрухту та вантажів, які за своїми
природними властивостями мають рівень радіоактивності вищий за допустимі норми; проведення
вимірів вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах пересувних джерел та рівня
димності; складання паспортів установок очищення газу, очисних споруд, місць видалення та
розміщення відходів, а також ряд інших
безоплатних і оплачуваних державних послуг цим особам.
Взаємодіючи з органами Міністерства охорони навколишнього природного середовища
органи МВС України сприяють виконанню функцій та завдань даного Міністерства щодо
виконання ним норм і правил природоохоронного режиму та наданню адміністративних та інших
державних послуг у цій сфері. Правовою основою взаємодії органів внутрішніх справ з
органами
Міністерства охорони навколишнього природного середовища, що діють з метою забезпечення
даного режиму крім вже вказаних в цій роботі законодавчих актів є Закон України від 20 грудня
1990 р. № 565 – ХІІ “Про міліцію”, Закон України від 2 жовтня 1992 року № 2657 – ХІІ “Про
173
інформацію”, Закон України від 5 березня 1998 р. № 187/98 - ВР “Про відходи”, Закон України від
1 червня 2000 р. № 1775 – ІІІ “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”,
Положення про дозвільну систему, затверджене постановою Кабінету Міністрів України 21 жовтня
1992 р. № 597, Порядок одержання дозволу на виробництво, зберігання, транспортування,
використання, захоронення, знищення та утилізацію отруйних речовин, у
тому числі продуктів
біотехнології та інших біологічних агентів, затверджений постановою Кабінету Міністрів України
від 20 червня 1995 р. № 440, інші законодавчі акти. Крім того, питання взаємодії цих двох
міністерств висвітлюються в відомчих нормативно-правових актах обох вказаних вище
центральних органів виконавчої влади.
Згідно ст. 2 Закону України “Про міліцію” органи внутрішніх справ зобов
’язані в межах
своєї компетенції сприяти органам Міністерства охорони навколишнього природного середовища
у виконання ними свої обов’язків та застосуванні наданих їм прав. Як і інші органи виконавчої
влади МВС України та його територіальні органи мають право на отримання від Міністерства
охорони навколишнього природного середовища необхідної інформації та взаємно забезпечують
такою інформацією його органи. Згідно Положенню про порядок надання екологічної інформації,
затвердженому наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища від 18
грудня 2003 р. № 169 екологічна інформація надається у терміни, визначені Законом України "Про
інформацію" але не пізніше одного місяця після подання запиту, якщо тільки обсяги та складність
збору запитаної інформації не виправдовують продовження
цього терміну до двох місяців після
подання запиту. Надання інформації в тому числі органам МВС України є відповідною
адміністративною інформаційною послугою, споживачем якої є різні суб’єкти інформаційних
відносин. Однак, на мій погляд, загальні терміни, в межах яких надається інформація усім
суб’єктам інформаційних відносин, не завжди можуть задовольняти правоохоронні
органи, саме у
цьому зв’язку є необхідність координації дій двох вказаних вище центральних органів виконавчої
влади, адже МВС України може проводити різноманітні оперативні дії, які потребують негайного
отримання екологічної інформації.
Наталія Задирака?
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
«Проблеми реформування українського адміністративного права та європейський
досвід»
Трансформація політико-
правових систем неминуче тягне за собою реформування
адміністративного права та відповідного науково-теоретичного забезпечення. Рівень демократії в
державі можна визначити за ступенем розвиненості та впорядкованості норм саме цієї галузі
права. Саме в період панування кризових явищ в усіх сферах суспільного та державного життя
країни можна побачити реальне прагнення держави стати демократичною
шляхом втілення змін в
правову систему в цілому та в галузь адміністративного права зокрема. Розробка нових підгалузей
та інститутів, дослідження нових аспектів розвитку галузі повинні ґрунтуватись на основі
положень Конституції України та комплексному підході до реформування інших галузей
законодавства.
Адміністративно-правове регулювання управлінської сфери вимагає прийняття великої
кількості законів та
підзаконних нормативних актів, при цьому процес їхнього застосування
ускладнюється тим, що адміністративно-правові норми містяться не лише в актах
адміністративного законодавства, а й в нормативних актах інших галузей права. Також, за
традицією українського правотворення, джерела адміністративного права представлені великим
масивом підзаконних нормативно-правових актів та застарілим Кодексом про адміністративні
правопорушення від
7 грудня 1984 року. Це призводить до труднощів у застосуванні норм
адміністративного права.
Досвід сучасних розвинених держав Європи свідчить, що процес перебудови такої
важливої галузі як адміністративне право може тривати кілька десятків років і це абсолютно не
свідчить про застій всієї галузі, оскільки виконавча влада, порівняно з законодавчою та судовою
гілками влади,
повинна бути найбільш адаптованою до забезпечення потреб людини, яка, в свою
174
чергу, практично повсякденно з нею контактує. Саме тому регулювання всіх аспектів відносин
особи та органів виконавчої влади потребує суттєвого вдосконалення. Аналізуючи чинне
законодавство та стан законопроектних робіт можна стверджувати, що на сьогоднішній день
реформування цієї галузі відбувається повільно, хоча певні позитивні зрушення відбулися у
зв’язку з прийняттям Конституції України 28 червня
1996р., Кодексу адміністративного
судочинства України 6 липня 2005р., прийняттям Указу Президента України “Про заходи щодо
впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні” від 22.07.1998 року та інших
нормативно-правових актів. Можна стверджувати, що держава офіційно визнала наявність
трансформаційної кризи та поставила завдання створити сучасну ефективну систему державного
управління.
З метою вдосконалення механізмів адміністративно-
правового регулювання суспільних
відносин в Україні необхідно вивчити зміст, обсяг та характер сфери адміністративно-правового
регулювання в зарубіжних країнах. Вітчизняна наука адміністративного права використовує досвід
європейських держав для досягнення своїх наукових цілей та вироблення конкретних практичних
рекомендацій. Завдяки цьому відбувається більш глибоке проникнення в процеси і явища правової
сфери, а отже
виникає можливість визначити характер випливу зарубіжного досвіду на
національну правову систему. Ігнорування наукового іноземного потенціалу в сфері
адміністративної діяльності може призвести до штучної ізоляції, замкненості національної
правової системи, до її протиставлення світовим тенденціям та стандартам. Разом з тим, мають
бути визначені функціональні, територіальні та історико-культурні критерії порівняння
адміністративно-правової
діяльності. Вважаємо помилковим порівняння окремих інститутів з
метою визначення напрямів діяльності вітчизняних правотворчих органів без урахування
правового, економічного та політичного контекстів.
Франція визнана багатьма науковцями Батьківщиною адміністративного права, оскільки
саме ця галузь права стала самостійною за часів Наполеона. Французька модель цієї галузі є
набагато ширшою, ніж адміністративне право інших європейських країн
. Спільним для
французького та українського адміністративного права є поєднання матеріальних та
процесуальних норм та ретельна регламентація відповідальності посадових осіб та уповноважених
органів. Особливістю предмету адміністративного права України є те, що він ширший за
французький, оскільки включає процедуру регулювання відносин, пов’язаних з підприємницькою
діяльністю та майнові відносини, що виникають між
приватними особами та державними
установами. Така широта предмету призводить до видання суперечливих підзаконних нормативно-
правових актів суб’єктами владних повноважень, що призводить до необхідності їх інкорпорації та
подальшої кодифікації. Адміністративне законодавство у Франції можна вважати не
кодифікованим, оскільки кодекси, що регулюють цю галузь, не є кодексами у традиційному
значенні.
Французька модель
адміністративної юстиції також визнається класичною та являє собою
діяльність спеціальних судових органів, що розглядають лише спори за позовами громадян до
органів державної адміністрації, вона глибоко інтегрована до державної адміністрації, що є певним
компромісом між політичною владою та адміністрацією. Адміністративно-судовий процес у
Франції містить процесуальні правила, характерні й для цивільного
процесу.
Українська модель адміністративної юстиції є більш функціональною у порівнянні з
французькою, оскільки наділяє уповноважених представників юридичної особи правом звернення
з позовом на дії чи бездіяльність державних органів та посадових осіб.
У Німеччині поняття адміністративного права тісно пов’язують з державним (публічним)
управлінням, оскільки адміністративне право вважається правом публічного управління. Під
публічним управлінням розуміють діяльність по виданню нормативно-правових та індивідуальних
актів, а також укладання адміністративно-правових договорів. Предметом адміністративного права
в Німеччині є публічно-правова діяльність громадян та юридичних осіб у взаємовідносинах з
органами управління. Особливістю джерел адміністративного права є те, що окрім Конституції та
конституційних законів до них також
відносять приписи, що не мають внутрішньо-управлінського
значення, статути, звичаєве право та норми міжнародного права. Адміністративна юстиція в
Німеччині виникла як орган контролю за управлінням, на сучасному етапі вона визначається як
правосуддя (судочинство) з питань публічного управління, що не збігається з підсудністю
конституційних судів. Адміністративна юстиція створена для забезпечення судового захисту
прав
175
громадян. Специфікою адміністративного судочинства є можливість не лише визнати в судовому
порядку недійсним адміністративний акт, а й зобов’язати орган управління видати певний
адміністративно-правовий акт. Така практика була б доречною для застосування на Україні.
Виходячи із позитивного європейського досвіду розвитку галузі адміністративного права
основні напрямки реформування адміністративного права в Україні
слід підпорядкувати
наступним першочерговим потребам:
• здійснювати реформування галузі поступово, з урахуванням європейського
досвіду та з орієнтацією на світові стандарти, але з обов’язковим урахуванням специфіки
становлення та розвитку української державності та уникати механічного переносу
адміністративно-правових інститутів розвинених держав;
• підвищити питому вагу законів (кодексів), які чітко унормують діяльність
органів
управління;
• визнати провадження у справах про поновлення прав суб’єктів адміністративно-
правових відносин основним видом провадження в адміністративних судах як це закріплено в
законодавстві провідних європейських держав та констатувати незадовільний стан діяльності
сучасного державного апарату в Україні, яким порушуються права і свободи громадян.
Василь Качан ,
Одеська національна
юридична академія
Митні аспекти Європейської рамкової конвенції про транскордонне співробітництво
між териториальними общинами або властями
Україна в силу значного економічного, науково-технічного потенціалу продовжує
відігравати важливу роль в світових процесах і в найблищій перспективі зацікавлена в більш
ширщій інтеграції в світову економіку, розвитку співробітництва з міжнародними економічними,
політичними і фінансовими
інституціями.
Важливою умовою економічного зростання країни, є стабільний розвиток конретного
регіону держави. В даному разі ми можемо говорити про прикордонну торгівлю, як чинник
розвитку прикордонних регіонів.
З метою покращення товарообігу між прикордонними територіями суміжних держав нам
необхідно врегулювати певні питання що безпосередньо торкаються митної справи. Так в Ст 5
пункту 1.1 “Європейської рамкової
конвенції про транскордонне співробітництво між
териториальними общинами або властями ” до, якої Україна приєдналася Постановою Верховної
Ради від 14.07.1993 р. “Про приєднання України до Європейської конвенції про основні принципи
транскордонного співробітництва між територіальними общинами або органами влади 1980 року ”,
встановлено, що кожна Сторона доручає призначеному нею органу або призначенiй нею комiсi
ї чи
установi проаналiзувати дiюче нацiональне законодавство та правила з метою розробки
пропозицiй щодо внесення змiн у будь-якi положення, якi можуть затримувати розвиток мiсцевого
транскордонного спiвробiтництва. Такi органи придiляють особливу увагу удосконаленню
податкових i митних положень, валютних правил i правил передачi капiталу
, а також процедур, що
регулюють дiяльнiсть вищих iнстанцiй, особливо у тому, що стосується нагляду або контролю.
Перш нiж вживати заходiв, згаданих у вищенаведеному пiдпунктi, Сторони, у разi необхiдностi,
проводять взаємнi консультацiї i обмiнюються будь-якою вiдповiдною інформацією.
Закономірно при здійсненні
зовнішньоекономічної діяльності передбачається
переміщення товарів через державний кордон, і саме митні служби здійснюють контроль за їхнім
переміщенням. Необхідно розробити механізми митного регулювання даного процесу в рамках
прикордонної торгівлі і закріпити їх нормативно правових актах.
Сьогодні митним органам виносяться нові вимоги, щодо їхньої роботи та сучасні темпи
розвитку міжнародних відносин вимагають
уніфікацію митних норм. В даному разі нам необхідно
виокремити митні складові Європейської рамкової конвенції про транскордонне співробітництво
між територіальними общинами або властями, і зазначити що розуміється під „удосконаленням
митних положень”.
На нашу думку сьогодні виходячи з сучасних вимог та стандартів під цим положенням слід
розуміти: право на безперешкодне ввезення та вивезення
валютної виручки за реалізовані товари
176
на прикордонній території або отриманої заробітньої плати за роботу на території суміжної
держави; Обєктом наданя митних пільг повинні стати, товари не тільки вироблені, але й
перероблені на прикордонній території;
Разом з спрощенням дяких процедур, необхідно вдаватися і до обмежувальних заходів так,
як з загального порядку митно-тарифного регулювання торкається виключно товарів
, вироблених
(перероблених) на прикордонній території, і осіб, які на ній проживають, не можна допустити, щоб
в прикордонну торгівлю стали входити і експортуватися в обхід діючого порядку товари,
вироблені за межами регіонів, які мають право займатися прикордонною торгівлею.
Необхідно брати за зразок практику країн де є напрацьований механізм регулювання
даного виду
міжнародної торгівлі, однак і звертати увагу на національні відмінності які можуть
характеризуватися історичними традиціями да деякими іншими особливостями.
Отже на даний момент було б доречним, внести зміни до законодавства та іплементувати
норми міжнародного законодаства з метою покращення не тільки даного виду суспільних відносин
в митній сфері, а й в цілому
економічного та соціального становища країни. Прийняття даних
заходів дозволить наряду з конкретною допомогою окремим територіям вирішити важливі
завдання загальнодержавного значення.
Володимир Коваль,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Адміністративно-правове регулювання виробництва та обігу алкоголю в Україні
Згідно з даними Всесвітньої організації охорони здоров’я (надалі - ВООЗ), угасання етносу
починається
у випадку, коли рівень вживання абсолютного алкоголю в рік на одну особу
перевищує 8 літрів. За останніми офіційними підрахунками в Україні в рік вживається 12-13 літрів.
Як показують останні дослідження ВООЗ, Україна займає перше місце в світі по вживанню
алкоголю серед дітей та молоді Неврахованим залишається велика кількість тіньового алкоголю,
тому за
деякими даними рівень вживання алкоголю доходить до 20 літрів. Окрім цього,
алкоголізація суспільства є фоновим явищем злочинності, впливає на смертність, народжуваність,
здоров’я населення в цілому.
Ще більш актуальним це питання робить динаміка вживання алкогольних напоїв,
слабоалкогольних (в тому числі пива), що зростає та не визначеність на концептуальному
(програмному) рівні загальнодержавного
правового ставлення до цієї проблеми та, навіть, її
замовчування.
Деякі дослідження правової проблематики виробництва та обігу алкоголю були здійснені
Бабичем В.А. Комплексних досліджень правого регулювання у цій сфері проведено не було.
Об’єктом цього дослідження є державне управління в сфері виробництва та обігу алкоголю
в Україні. Предметом дослідження є
основні проблем та недоліки законодавства України в сфері
обігу та виробництва алкоголю.
Метою дослідження є визначення засобів та механізмів вирішення проблем та усунення
недоліків законодавства України в сфері обігу та виробництва алкоголю. Провідні країни
Євросоюзу мають чудовий досвід у вирішенні цієї проблеми. Франція, Великобританія,
Німеччина, Фінляндія, Польща втілили реформи і продовжують
вживати правові заходи, щодо
зменшення алкоголізації населення. Основними та найбільш дієвими з них є: підвищення вікового
цензу на вживання алкоголю; заборона безкоштовного та дешевого алкоголю; заборона будь-якого
рекламування алкогольних напоїв; заборона вживання будь-яких алкогольних напоїв в
громадських місцях; часове та просторове обмеження обігу алкогольних напоїв; створення
спеціалізованих наглядових
органів. На нашу думку, необхідно використати досвід європейських
країн, з урахуванням культурних особливостей України, та комплексно переглянути принципи
державного управління у таких сферах: виробництво, оптова та роздрібна торгівля в межах
України, рекламування, експорт та імпорт, акциз, оподаткування, санкції за порушення
законодавства в ції сфері, вживання алкогольних напоїв.
Необхідно звернути увагу на
проблематику законодавства України в цій сфері. За останні
40 років ставлення та розуміння алкоголю як наркотичної речовини змінювалось, що добре
177
ілюструє зміна визначення поняття «етилового спирту» в стандартах ДСТУ. ДСТУ від 1972 року -
«Етиловий спирт - безбарвна рідина з характерним запахом. Сильний наркотик, що викликає
спочатку порушення, а потім параліч нервової системи»; ДСТУ від 1982 року - «Етиловий спирт -
безбарвна рідина з характерним запахом. Сильний наркотик»; ДСТУ від 1993 року — «Етиловий
спирт — безбарвна рідина з
характерним запахом». Також, важливим фактом є те, що регулювання
алкогольних напоїв відбувається неоднаково. Закон України «Про державне регулювання
виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових
виробів» розрізняє алкогольні напої, слабоалкогольні напої та пиво, що, на нашу думку, є
неприпустимим. Адже соціально негативний ефект від вживання слабоалкогольних
напоїв та пива
є не меншим, ніж від міцних напоїв. Також зазначимо, що є і зрушення у цій сфері. Наприклад,
Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обмеження
споживання і продажу пива та слабоалкогольних напоїв» вводить деякі обмеження на обіг
слабоалкогольних напоїв та пива, але кардинально
не вирішує проблеми Законів України «Про
державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового,
алкогольних напоїв та тютюнових виробів», «Про рекламу», Кодексу України про адміністративні
правопорушення. Також інші законодавчі акти потребують змін цілого ряду положень. Велика
кількість законопроектів щодо обмеження виробництва та обігу алкогольних напоїв знаходяться на
розгляді у
Верховній Раді України. Серед них можна виділити такі проекти законів України: «Про
профілактику алкоголізму, наркоманії та токсикоманії»; «Про внесення змін до Закону України
"Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового,
алкогольних напоїв та тютюнових виробів"» (щодо встановлення територіальних обмежень
продажу пива та алкогольних напоїв); «Про внесення
змін до Закону України "Про рекламу" (щодо
реклами алкогольних напоїв та пива)» та інші.
Узагальнюючи законопроекти та зарубіжний досвід, на нашу думку, для зменшення
алкоголізації населення до безпечного рівня необхідно вжити такі заходи:
повна заборона будь-якого способу рекламування алкоголю;
територіальне, в межах населених пунктів, обмеження роздрібного продажу алкоголю,
часове
обмеження продажу алкогольних напоїв;
прирівнювання до алкогольних всіх напоїв, що мають у своєму складі вміст етилового
спирту більше ніж 1 %;
збільшення мінімального віку можливості купівлі всіх алкогольних напоїв до 21 року,
збільшення розміру акцизів;
перегляд адміністративних та кримінальних (в бік збільшення) санкцій, за відповідні
проступки та злочини в сфері обігу алкоголю;
стимулювання
інформування населення щодо офіційної інформації про алкоголь;
Очевидно, що проблема алкоголізації населення не знаходиться лиш в площині недоліків
державного регулювання, а має також соціальні та історичні передумови. Однак, як показує досвід
інших країн (Скандинавські країни), швидке реагування з боку держави на цю проблему завжди
давало гарні результати та показники. В таких
ситуаціях саме і проявляється соціальна
орієнтованість держави, що визначена в ст. 1 Конституції України.
Валентин Лазаренко,
Університет «Україна»
Класифікація заходів адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки в
України
Актуальність теми дослідження. Найвищим смислом будь-якої демократичної держави є
забезпечення екологічної безпеки держави і забезпечення необхідного для кожної людини
безпечного навколишнього
середовища. Правове регулювання екологічної безпеки здійснюється за
допомогою великої кількості державно-правових, політичних, економічних, організаційних та
інших заходів, серед яких особливий інститут складають заходи адміністративно-правового
регулювання екологічної безпеки. Зважаючи на сучасний незадовільний екологічний стан,
колосальне забруднення та антропогенне навантаження на навколишнє природне середовища,
178
дослідження заходів адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки в Україні є
важливим і вкрай актуальним.
Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі аналізу наукових, науково-
публіцистичних джерел та чинного законодавства здійснити класифікацію заходів
адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки.
Аналіз наукових положень та публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми
і
на які спирається автор. Дослідженню питання про адміністративно-правові заходи, їх змісту,
класифікації присвячено увагу вчених-адміністративістів, фахівцями екологічного права, які стали
базовою основою для даного дослідження. Загалом, значна увага приділена заходам
адміністративно-правового регулювання у сфері охорони навколишнього природного середовища,
але, разом з тим, проблеми класифікації заходів адміністративно-правового
регулювання
екологічної безпеки не отримали однозначної відповіді, не зважаючи на велике значення цих
наукових праць.
Заходи адміністративно-правового регулювання є одним з видів державного примусу, що
застосовується для вирішення завдань забезпечення екологічної безпеки. Під адміністративним
примусом у сфері адміністративно-правового регулювання екологічної безпеки слід розуміти
метод вольового забезпечення відповідно до
норми поведінки суб’єктів адміністративно-правового
регулювання екологічної безпеки, врегульованих відповідними законодавчими нормами, з метою
досягнення відповідного ефективного результату забезпечення екологічної безпеки.
Сьогодні існує велике розмаїття поглядів вчених стосовно класифікації заходів
адміністративного примусу. Здійснений аналіз дає змогу визначити, що більшість сучасних авторів
застосовують так звану трьохланкову класифікацію заходів адміністративного примусу, серед
якої
виділяють заходи адміністративного попередження (запобігання, профілактики), заходи
адміністративного припинення (переривання), адміністративні стягнення. При цьому різниця
полягає у внутрішній класифікації у кожній групі за відповідними критеріями. Найбільш слушну
систематизацію вказаних критеріїв, на нашу думку, запропонував професор Комзюк А.Т., а саме:
спосіб забезпечення правопорядку; мета застосування; фактичні підстави застосування; правові
наслідки застосування; процесуальні особливості здійснення.
Академік Шемшученко Ю.С., запевняє, що для сфери охорони довкілля найбільш
прийнятною є класифікація вказаних заходів природоохоронного порядку на засоби стягнення,
припинення і право поновлення. Професор Коваленко Л.П. пропонує до заходів адміністративно-
правової охорони природного середовища віднести: заходи організаційного характеру; заходи
адміністративного примусу; адміністративно-запобіжні
(попереджувальні) заходи; заходи
припинення; заходи стягнення (відповідальності). Тоді як, вітчизняний фахівець Бондар Л.О.
пропонує таку класифікацію заходів адміністративних заходів обмеження екологічно небезпечної
діяльності: – прямі заборони екологічно небезпечної діяльності; обмеження нормативного
характеру (екологічне нормування, лімітування, стандартизація і сертифікація); обмеження
запобіжного характеру (система видачі дозволів, ліцензій, погоджень тощо, а також екологічну
експертизу, ОВНС); обмеження обліково-інформативного характеру; обмеження контрольно-
наглядового характеру (екологічний моніторинг, контроль і аудит).
Аналіз норм Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» дає
підстави визначити такі правові заходи регулювання екологічної безпеки: спостереження;
прогнозування; обліку; інформування; екологічної експертизи; стандартизації і нормування;
контроль і нагляд.
На нашу, думку адміністративно-правові заходи адміністративно-правового регулювання
екологічної безпеки фахівці екологічного необхідно поділити на:
– організаційно-превентивні заходи (сертифікація, ліцензування, реєстрація небезпечних
джерел та інш.);
– регулятивно-стимулюючі заходи (нормування, стандартизація, лімітування та інш.);
– розпорядчо-виконавчих заходи (контроль, нагляд);
– охоронно-відновлювальних заходи (локалізація, ліквідація наслідків екологічного
лиха ті
інш.);
– забезпечувальні (попередження правопорушень у галузі екологічної безпеки);
– адміністративної відповідальності за правопорушення.
179
На нашу думку, така класифікація заходів адміністративно-правового регулювання
екологічної безпеки має велике теоретичне і практичне значення, оскільки дає змогу усвідомити
суть різноманітних заходів примусу, які можуть застосовуватися в державному регулюванні
екологічною безпекою, сприяє розумінню їх мети та взаємозв’язку, забезпеченню ефективного
впливу на забезпечення екологічної безпеки.
Євген Легеза,
Дніпропетровський державний університет
внутрішніх справ України
Види адміністративних послуг, що надаються міліцією громадської безпеки
Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що на сьогоднішній час забезпечення
демократизації життя українського суспільства вимагає від працівників органів внутрішніх справ
України вжиття заходів, спрямованих на реалізацію положень ст. 3 Конституції України щодо
відповідальності держави перед громадянами
за свою діяльність і належний захист прав і свобод
людини. Тому в положеннях Концепції адміністративної реформи (1998) уперше нормативно були
визначені завдання з надання органами влади державних адміністративних (управлінських) послуг
юридичним та фізичним особам.
Великий тлумачний словник української мови містить таке визначення поняття послуга: 1.
Дія, вчинок, що дає користь, допомогу іншому. Сприяння
розвиткові, піднесенню, поширенню
чогось. Робити погану послугу кому - невдалим втручанням у чиїсь справи замість допомоги
завдавати шкоди, неприємностей кому-небудь. 2. Діяльність підприємств, організацій та окремих
осіб, виконувана для задоволення потреб; обслуговування. Прикметник, що додається до слова
"послуга", ("соціальна", "публічна", "управлінська", "адміністративна") означає її головну
особливість.
Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів
України від 17.07.09 № 737 „Про заходи
упорядкування державних, у тому числі адміністративних послуг” адміністративна послуга – це
державна послуга, яка є результатом здійснення суб'єктом повноважень щодо прийняття згідно з
нормативно-правовими актами на звернення фізичної або юридичної особи адміністративного
акта, спрямованого на реалізацію та захист її прав і законних інтересів та/
або на виконання особою
визначених законом обов'язків (отримання дозволу (ліцензії), сертифіката, посвідчення та інших
документів, реєстрація тощо).
Зазначимо, що в законопроекті „Про адміністративні послуги” (реєстр. № 6020 від
29.01.2010 р.) поданий до Верховної Ради України Кабінетом Міністрів України в ст. 3 „Види
адміністративних послуг” виокремлюються чотири види послуг, а саме:
1) видача ліцензій
, дозволів та інших документів дозвільного характеру: на діяльність
певного виду, на окремі роботи і послуги, на певні об’єкти (земельна ділянка, споруда, будівля,
приміщення, устаткування, обладнання та механізми, що вводяться в експлуатацію або
проектуються, інші) та операції з ними;
2) реєстрація: фактів, суб’єктів, прав, об’єктів, у тому числі легалізація
суб’єктів і актів
(документів), нострифікація та верифікація;
3) акредитація, атестація і сертифікація;
4) інші види діяльності незалежно від назви, у результаті провадження яких
заінтересованим фізичним та юридичним особам, а також об’єктам, що перебувають в їх власності,
володінні чи користуванні, надається або підтверджується певний юридичний статус.
За суб’єктами надання
адміністративні послуги поділяються на державні та муніципальні.
Виходячи з нормативно-правових актів, міліція громадської безпеки, зокрема Департамент
громадської безпеки МВС України, в особі підрозділів дозвільної системи та ліцензування
(оформлення документів, пов’язаних з видачею дозволів на придбання і перевезення вогнепальної
зброї, боєприпасів та вибухових матеріалів, інших предметів, на які
поширюється дозвільна
система, таким особам: 1) юридичним; 2) фізичним: громадянам України, іноземців та особам без
громадянства, що постійно проживають в Україні; іноземцям та особам без громадянства, крім
тих, що постійно проживають в Україні; реєстрація (перереєстрація) мисливської, холодної зброї,
пневматичної та газової зброї, реєстрація нагородної зброї; оформлення документів пов’язану з
180
видачею дозволу на: відкриття та функціонування об’єктів дозвільної системи, що працюють з
вибуховими матеріалами, піротехнічних майстерень та інших об’єктів відповідно до Положення
про дозвільну систему, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1992
р. № 576; зберігання вогнепальної зброї, боєприпасів до неї, інших предметів і матеріалів, на які
поширюється дозвільна система
, на об’єктах дозвільної системи; виготовлення печаток і штампів
установам, організаціям, суб’єктам підприємницької діяльності тощо; знищення печаток і штампів;
ввезення з-за кордону та вивезення з України зброї, боєприпасів, інших предметів, на які
поширюється дозвільна система; переоформлення зброї за місцем її обліку з одного власника на
іншого; видача направлення
на реалізацію зброї).
Отже, проаналізувавши вищевказане, автор прийшов до наступних висновків та
пропозицій, види адміністративних послуг, що надаються міліцією громадської безпеки
підпадають законопроекту „Про адміністративні послуги”. Але, наприклад, правила видачі
дозволів на придбання та зберігання (носіння) вогнепальної зброї визначено наказом МВС, а
газової зброї – постановою Кабінету Міністрів, що, звичайно є нелогічним
. Тому, на нашу думку,
правове регулювання дозвільних адміністративних послуг, зокрема, що надаються міліцією
громадської безпеки, повинно бути закріплене в одному із розділів даного законопроекту „Про
адміністративні послуги” або Адміністративно-процедурному кодексі України. Також зазначимо,
що за суб’єктами надання адміністративних послуг міліція громадської безпеки здійснює тільки
державні послуги.
Ольга
Лісова,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Співвідношення понять “службова особа” та “посадова особа”
Необхідність здійснення розмежування понять “службова особа” та “посадова особа”
зумовлена відсутністю єдиного тлумачення і визначення співвідношення цих термінів у
понятійному апараті законодавчої бази України в цілому та адміністративно-правової бази
зокрема, що призводить до суперечливого їх
вживання у нормативно-правових актах і, тим самим,
ускладнює вірогідність правильного та однозначного розуміння і застосування відповідних
правових норм на практиці.
На етапі проведення в Україні адміністративно-правової реформи розв’язання цього
питання є одним із кроків до удосконалення системи державного управління.
Ухиляючись від розмежування цих понять, законодавець, наприклад, у законі
України
“Про Службу Безпеки України” використовує узагальнене поняття “співробітники” (ст. 20, 21, 25),
а у законі “Про міліцію” – “працівники” (ст. 9). І в тому ж законі “Про Службу Безпеки України” –
ототожнює ці два поняття (ст. 5). Поряд із терміном “посадова особа” Конституція України
закріпила і термін “службова особа” (ст. 19, 40, 56). А у ККУ 2001 року законодавець при
визначенні поняття “службова особа” використовує дефініцію “посадової особи”, яку містила
попередня редакція ККУ 1960 року.
Метою цього дослідження є визначення відмінностей понять “службова” та “посадова
особа” через розкриття їх характерних ознак.
Стаття 2 Закону України “Про державну службу” визначає, що посадовою особою
“вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату
, інші державні
службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення
організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій”. Таким чином, для “посадової
особи” характерною ознакою є зайняття певної керівної посади, яка наділяє правом виконувати
юридично-владні дії, які поширюються на підлеглих йому по службі осіб. З іншого боку,
недоречно наголошено
на виконанні посадовою особою “консультативно-дорадчих функцій”,
оскільки зі змісту “служби” як діяльності людини випливає, що такими функціями наділені всі
службовці.
Оскільки посадова особа є носієм владних повноважень, які створюють реальні можливості
для забезпечення внутрішнього управління відповідною організаційною структурою і правом
зовнішнього управління відповідно до ієрархії побудови системи державних органів, це
надає їй