Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених
Подождите немного. Документ загружается.
181
право представляти відповідний державний орган чи його підрозділ у процесі виконання
службових завдань та функцій. Разом з тим, вона несе персональну відповідальність за діяльність
організаційної структури, інтереси якої вона представляє.
З вище вказаного можна виокремити такі ознаки посадової особи:
o здійснення багатофункціонального управління щодо підлеглих по службі осіб;
o управління матеріальними
ресурсами;
o право застосовувати заходи службового впливу (заохочення та дисциплінарної
відповідальності);
o повноваження представляти інтереси відповідного органу чи підрозділу в зовнішніх
відносинах та відносинах з іншими органами, що передбачає персональну відповідальність за
діяльність організаційної структури.
На основі цього можна визначити, що посадова особа державної служби – це державний
службовець, який з
метою постійного чи тимчасового управління державним органом або його
підрозділом, а також представництва його інтересів у зовнішніх відносинах наділений державно-
владними повноваженнями і правомочний вчиняти службові юридично значимі дії.
Досліджуючи юридичну природу поняття службової особи державної служби, варто
виділити наступні властиві їй ознаки:
o наявність спеціальних повноважень, які закріплені нормативно-правовими
актами;
o правомочність видавати вказівки обов’язкового характеру як фізичним, так і юридичним
особам, які не перебувають у службово-трудових відносинах;
o застосування заходів адміністративного примусу у випадках, передбачених
законодавством.
На основі вищезазначеного можна сформулювати дефініцію “службової особи” як фізичної
особи, яка постійно чи тимчасово займає в органах державної влади
посаду, пов’язану з
виконанням спеціальних повноважень, наданих їй у встановленому законом порядку, стосовно
осіб, що не перебувають з нею у службовому підпорядкуванні, і у випадках, передбачених
законодавством, має право застосовувати заходи адміністративного примусу.
Отже, визначивши ознаки, що властиві поняттям “службової” та “посадової особи”, можна
визначити відмінності між ними, які полягать
у:
o характері владних повноважень (лінійно-владні чи функціонально-владні);
o характері правових зв’язків між учасниками (службово-трудові чи адміністративно-
правові);
o виді примусу, який вона має право застосовувати (дисциплінарний чи адміністративний);
o перебуванні на керівній посаді або виконанні повноважень керівника за спеціальними
дорученнями для посадових осіб.
Підсумки:
На
сьогоднішній день у галузі адміністративного права не сформульовано єдиного і
коректного трактування понять “службової особи” та “посадової особи”, яке б усувало
плутанину їх використання у текстах нормативно-правових актів. Тому необхідно здійснити
закріплення єдиного і коректного визначення цих термінів у нормативно-правових актах для
усунення суперечностей їх тлумачення при практичному застосуванні
.
Ольга Лопушанська,
Університет «Україна»
Міжнародне співробітництво України у сфері мовної політики: адміністративно-
правовий аспект
Актуальність теми дослідження обумовлена значенням мовної політики у процесі
державотворення, інтенсивними інтеграційними процесами та активним співробітництвом, що
мають місце сьогодні у політичному житті більшості країн світу.
Мета роботи полягає у спробі наукового осмислення поняття «міжнародного
співробітництва у сфері мовної політики», визначення основних характеристик та організаційно-
правових форм реалізації останньої.
182
Аналізуючи світову історію, бачимо, що людство завжди надавало вагоме значення
культурі і, зокрема, мові спілкування. Про це свідчить хоча б те, що більшість країн-завойовників
на окупованій території намагалися нав’язати свою «державну» мову (яскравим прикладом цьому
є політика Росії в Україні, Франції - в Алжирі Великої Британії - в Індії та інших
колоніях).
Далі міжнародна спільнота рухалась вперед і, переживши Першу світову війну, виникло
питання про створення міжнародних організацій для забезпечення миру і безпеки у світі, а зі
становленням останніх, поставало питання про мову роботи цих організацій, особливо якщо такі є
багаточисельними, як-то ООН, НАТО, Європейський Союз, Інтерпол, Європол та інші,
тому
період створення перших міжнародних організацій, на нашу думку, можна вважати часом виходу
мовної політики на світову арену та виділеня мов, які отримали статус мов міжнародного
спілкування, до яких відносять: англійську, французьку, іспанську, російську та інші.
Звичайно для ефективного формування та реалізації будь-якої політики потрібна дієва
система її суб’єктів
. Щодо мовної політики - ми вважаємо, що до суб’єктів міжнародної мовної
політики слід віднести держави як суб’єкти міжнародних правовідносин та міжнародні
організації, а також інші інституції.
Варто наголосити, що міжнародну мовну політику можна поділити на політику держав
щодо своїх громадян або підданих, які проживають за кордоном, основним завданням якої
є
збереження культурних цінностей і підтримка зв’язку громадян з історичною
Батьківщиною; на політику збереження, розповсюдження та поширення мови за кордоном
(здебільшого це ідбувається через культурні центри чи об’єднання, наприклад, українців за
кордоном) та на політику, що спрямована на поширення вивчення мови певної країни як
інданоземної у світі. Слід
зазначити, що ефективність реалізації останнього виду мовної політики
є досить вразливою, адже залежить від багатьох факторів, таких, наприклад, як політична та
економічна ситуація у державі, рівень дотримання законності, туристична привабливість і т. д.
Що ж до міжнародних організацій – то чим більша кількість держав-учасниць, тим більше
перекладачів доводиться залучати, адже
документи, як прийнято, мають бути перекладені на мови
всіх країн-учасниць. Окрім того, виділяють спеціальні «робочі мови» тієї чи іншої організації.
Проводячи моніторинг релізації мовної політики державами як суб’єктами міжнародних
відносин, гадаємо, слід звернути увагу на таку важливу для цього питання форму роботи як
міжнародне співробітництво, яке ґрунтується на міжнародних
двосторонніх або багатосторонніх
договорах, що ратифіковані сторонами, котрі їх уклали.
Серед міжнародних домовленостей України, які регулюють відносини щодо
співробітництва у галузі культури, зокрема мовних питань, привертає увагу Договір про дружбу,
співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, укладений у м. Києві 31
травня 1997 року і ратифікований Верховною Радою України 14 січня 1998
року.
Надзвичайно важливим, на наш погляд, є нормативне закріплення у зазначеному Договорі
(ч. 4 ст. 12) сприяння створенню рівних можливостей і умов для вивчення української мови у Росії
й російської мови в Україні, підготовки педагогічних кадрів для викладання на цих мовах у
освітніх закладах та зобов’язання надавати із цією метою рівноцінну
державну підтримку.
Привертають увагу й зобов’язання, зафіксовані у ст. 10 та ч. 1 ст. 12 Договору, відповідно
до яких його сторони захищають права своїх громадян, що проживають на території іншої сторони
даного Договору, а також захищають мовну самобутність національних меншин на своїй території.
Ми вважаємо, що неперебільшену функціональну цінність має норма, закріплена у
ч. 5 ст.
24 аналізованого документу, згідно з якою Україна та Російська Федерація забезпечують на
паритетній основі організацію теле- і радіопередач, в Україні – росіською, а у Росії – українською
мовами, що сприяє міжкультурному співробітництву цих держав.
Отже, бачимо, що дослідження даного питання має не лише теоретичну, а й практичну
цінність, адже подальше його
здійснення та впровадження результатів може удосконалити окремі
питання системи міжнародних відносин.
183
Олена Минюк,
Національний університет державної
податкової служби України
Адміністративно-правове регулювання біржової діяльності через оподаткування
Адміністративно-правового регулювання біржової діяльності здійснюється системою
органів влади та державного управління, в тому числі й державною податковою службою України,
яка підзвітна Міністерству фінансів України, одним з основних завдань якого є забезпечення
реалізації єдиної державної
податкової політики, та здійснення контролю за її проведенням
Державною податковою адміністрацією.
Біржі в Україні функціонують в загальному податковому полі України, яке визначалося
відповідними законами Верховної Ради. Якщо проаналізувати історичні етапи розвитку біржової
діяльності, то високий податок як стримував, так і стримує її розвиток. Законом України «Про
оподатковування доходів підприємств і
організацій» у редакції 1992 року податок на прибуток від
посередницької діяльності був встановлений у розмірі 75%. Це стало однією з найважливіших
причин спаду біржової активності в 1992 році. Ситуація змінилася після зниження наприкінці 1994
року ставки податку до 45%. Ще більш сприятливими стали умови оподатковування біржової
посередницької діяльності після прийняття Закону України «Про оподаткування прибутку
підприємств
» у 1997 році. Цим Законом розмір податку на прибуток установлений на рівні 30%.
Недоліки існуючої податкової системи значною мірою стримують біржову торгівлю,
сприяють тіньовим схемам. Посередники в біржовій торгівлі, юридичні особи, які є членами біржі,
сплачують 25% податку на прибуток. Довгий час в Україні стягувалося держмито з біржових
операцій у розмірі 0,1 % (у багатьох
країнах, у тому числі в Росії, біржові операції не
оподатковуються). При здійсненні операцій за межами біржі податки не надходять до бюджету, а є
основою тіньової економіки. Високі ставки податку позбавляють суб'єктів бажання працювати в
легальній економіці, що в свою чергу призводить до зменшення надходження в бюджет. В Україні
такі важливі
для економіки товари як, метал, руда, нафтопродукти, вугілля, лісоматеріали, цукор,
м'ясо, рослинна олія здебільшого реалізуються на позабіржовому ринку і, як правило, за тіньовими
схемами, минаючи прозорі біржові товарні потоки. Недосконалість державної політики щодо
розвитку біржового ринку та економічних механізмів регулювання цін на стратегічно важливі
товари призводить до циклічних вибухів
інфляції й дестабілізації економіки.
Серед багатьох факторів, які визначають особливості сучасного стану біржових ринків у
країні, досить суттєвим є недосконалість нормативно-правової бази. Потребує удосконалення
система оподаткування біржової діяльності. Україна, являючись однією з провідних країн світу з
виробництва зерна, цукру, насіння соняшнику, металу та енергоносіїв, має найпримітивніший
біржовий товарний ринок у
світі. Чому так сталося? Що стримує його розвиток? Варто уважно
ознайомитися лише з деякими законодавчими актами, що регулюють цю діяльність, і ситуація стає
зрозумілою. Так. згідно із Законом "Про оподаткування прибутку підприємств", регулювання
валютного і фондового ринку з боку держави здійснюють, відповідно Національний банк України
та Державна комісія цінних паперів
та фондового ринку. Стосовно державного регулювання
товарного біржового ринку, то в даному випадку державного органу так і не створено. І якщо йти
за буквою цього закону, який визначає, що таке ф'ючерс та опціон, а також за системою
оподаткування, то ф'ючерсний ринок у нашій країні знаходиться практично на початковій стадії
свого розвитку,що потребує формування надійного механізму, який гарантував би виконання
операцій, розвиток сфери оптової торгівлі.
Що ж до Закону України "Про товарну біржу", то він не відповідає елементарним вимогам
функціонування світового біржового товарного ринку і потребує серйозних змін та доповнень.
Внаслідок відсутності в цій сфері державної регуляторної системи й
політики біржовий
ринок фактично розвивається стихійно, в режимі цілковитої безконтрольності. Так, в Україні
кількість бірж сьогодні вже значно перевищила навіть їхню чисельність у світі. Більшість бірж не
відповідає критеріям біржового інституту, оскільки вони діють як комерційні фірми, які містять у
своєму найменуванні слово "біржа", хоча, насправді, не мають відношення до загально
прийнятих
у світі принципів біржової торгівлі.
Висновки:
184
-відсутня послідовна, чітка політика держави у сфері адміністративно-правового
регулювання біржової діяльності, зокрема, в системі оподаткування;
- недосконалість законодавства стримує розвиток біржової торгівлі, ускладнюючи , тим
самим, функціонування біржового ринку.
Пропозиції:
- розробити і запровадити адміністративні та економічні заходи, спрямовані на
стимулювання виробників до реалізації своєї продукції на прозорих біржових торгах ;
- змінити
ставки оподаткування з існуючої (25 %) до базової (20 %). створити Державний
орган, на який би покладалися функції, щодо регулювання товарного біржового ринку;
- внести зміни в законодавство з питань оподаткування, надавши право
сільськогосподарським підприємствам усіх форм власності працювати за фіксованим
сільськогосподарським податком у тому разі, якщо ними реалізується на біржах не менше 50%
задекларованих обсягів
зерна та насіння соняшнику (якщо їхня реалізація відбувається на
позабіржовому ринку, сільськогосподарське підприємство повинно оподатковуватися за загальною
системою оподаткування).
Володимир Новіков,
Національна Юридична академія України
імені Ярослава Мудрого
Фінансово- матеріальне забезпечення народних депутатів України
Верховна Рада України є парламентом нашої країни, одним із вищих органів держави, який
уособлює законодавчу
гілку влади та виступає від імені Українського народу. На відміну від
Верховної Ради УРСР вона є постійно діючим органом, що забезпечує безперервність
законодавчого процесу й оперативне вирішення питань державної політики. Саме вона визначає
загальні засади внутрішньої та зовнішньої політики нашої держави, їй підконтрольний і підзвітний
уряд. Такий статус обумовлює пріоритетну роль
парламенту в державному механізмі. Як наслідок,
значна частина державних коштів йде саме на утримання ВРУ.
Розробку проекту кошторису витрат Верховної Ради України, погодження його з
Міністерством фінансів і подання його на розгляд парламенту забезпечує Голова Верховної Ради
України. Він же розпоряджається коштами, виділеними згідно з затвердженим бюджетом і
кошторисом витрат.
Фінансову основу діяльності парламенту становлять виключно кошти Державного
бюджету України. Головним розпорядником бюджетних асигнувань у цьому разі виступає апарат
Верховної Ради України. У Державному бюджеті України на 2004 рік на фінансове забезпечення
діяльності законодавчого органу було виділено 327240,0 тис. грн.; з них: 151379,7 тис. грн. - на
здійснення законотворчої діяльності, 47152,9 тис. грн. - на організаційне, інформаційно
-аналітичне
та матеріально-технічне забезпечення, 9000,0 тис. грн. - на візити народних депутатів України за
кордон. На 2008 рік витрати на Верховну Раду України зросли майже в 2,5 рази, порівняно з 2004
роком. Всього 860370,0 тис. грн. ( на 141370,0 тис. грн. більше, ніж в 2007 році).
Частина 2 ст. 33 ЗУ «Про статус народного депутата» від 17.11.1992 року визначає, що
народний
депутат в питаннях матеріального і соціально-побутового забезпечення прирівнюється
до членів Кабінету Міністрів України. Тобто, місячна заробітня плата депутата становить близько
20 тисяч гривень. За п'ять років народний обранець отримує близько 1 млн. 200 тис. грн., в той час,
коли на грудень 2008 року середня місячна заробітня плата одного штатного працівника в Україні
становила 1192,83 грн.
Відповідно до частини 5 ст. 20 цього закону Верховна Рада України забезпечує
колишньому народному депутату безпосередньо після закінчення строку його повноважень, на
період його працевлаштування, виплату матеріальної допомоги у розмірі заробітної плати з
урахуванням всіх доплат та надбавок, яку отримують працюючі народні депутати, але не більше
одного року, а в
разі навчання чи перекваліфікації -не більше двох років після закінчення строку
повноважень народного депутата. У разі неможливості працевлаштування після зазначеного
строку за колишнім народним депутатом зберігається виплата матеріальної допомоги у розмірі 50
відсотків заробітної плати з урахуванням всіх доплат та надбавок, яку отримують працюючі
185
народні депутати, до досягнення ним пенсійного віку за умови, що трудовий стаж його перевищує
25 років для чоловіків і 20 років для жінок, - всього близько 240 тис. грн.
Відповідно до ст. 44 Кодексу законів про працю України, при припиненні трудового
договору з підстав, зазначених у пункті 6 ст. 36 та пунктах 1, 2, і 6 ст. 40 цього Кодексу,
звичайному
працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середньго місячного
заробітку. Тобто, в середньому, 1192,83 грн.
Згідно частини 1 ст. 35, народний депутат, незалежно від місця постійного проживання, за
його бажанням має право на отримання одноразової грошової компенсації витрат для створення
належних житлових умов (грошова компенсація), або на строк його повноважень службового
жилого приміщення
, або жилого приміщення для постійного проживання відповідно до абзацу 6
частини 1 ст. 46 Житлового кодексу Української РСР.
Середньостатистична київська сім'я ж, з чотирьох осіб (двоє дорослих і двоє дітей), може
дозволити собі придбати квартиру, аналогічну до депутатської, за 27,5 роки без врахування
інфляції, якщо протягом всього цього часу буде купувати лише предмети
першої необхідності.
Таким чином, витрати на народних депутатів України (заробітня плата, матеріальна,
грошова допомога, витрати на забезпечення житлом) складають близько півтора мільярда гривень.
Переважна частина цих коштів не передбачена Державним бюджетом України на фінансове
забезпечення апарату Верховної Ради України, а окремими статтями в бюджеті прописані витрати
на соціальне забезпечення народних депутатів
України.
Якщо співставити оплату послуг громадян України та їх обранців, то побачимо, що оплата
послуг народного депутата України дорівнює оплаті послуг сорока двох середньостатистичних
українців. Оплата послуг депутатів всього скликання дорівнює оплаті послуг вісімнадцяти тисяч
дев'ятсот українців.
Оплата місячних зусиль одного депутата, який за цей період в середньому створює 0,7
законопроектів, виголошує 0,8 виступів з місця та 0,6 виступів з трибуни, а також робить 0,7
депутатських запитів, становить сорок дві тисячі п'ятсот гривень.
Законом України «Про статус народного депутата» від 17.11.1992 року передбачено високі
соціальні гарантії народних депутатів України для того, щоб вони неупереджено, в державних
цілях приймали законопроекти, працювали в комітетах; не лобіювали
інтереси кримінальних чи
злочинних груп, мільйонерів; не піддавалися тиску з боку інших політиків чи органів, структур;
при необхідності вільно працювали в опозиції. Але сьогоденна реальність свідчить про те, що
кожного року народні обранці підвищують витрати на своє утримання: на соціальні пільги,
лікування, утримання санаторіїв, баз відпочинку, візити за кордон, поповнюють
парламентський
автопарк, без необхідності покращують засоби зв'язку, оргтехніку, меблі, ремонтують
адміністративні будинки, швидко витрачають кошти на покращення житлового фонду ВРУ.
Таким чином виникає гостра необхідність у скороченні витрат на утримання Верховної
Ради України, в законодавчому врегулюванні виділу коштів апарату ВРУ, в закріпленні норм, що
не дозволяли б народним депутатам підвищувати
собі різного виду пільги.
Іван Носарєв,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Перевищення компетенції органами внутрішніх справ та прокуратури при здійсненні
функцій контролю у сфері господарської діяльності: правові механізми захисту
Сьогодні досить поширеним явищем у вітчизняній системі адміністрування господарської
діяльності стало активне здійснення функцій контролю органами прокуратури та
органами
внутрішніх справ за законністю фінансово-господарських операцій юридичних осіб. При цьому
здійснення такого контролю (перевірок, ревізій, витребування документації та відібрання пояснень
відповідних службових осіб) не завжди здійснюється законно, частими є випадки недотримання
встановленої процедури та перевищення відповідними органами встановлених законодавством
повноважень. Більше того, в Україні сьогодні відсутній нормативно-правовий акт
, що регулює
специфічні правовідносини цієї сфери. Тут варто зазначити, що підприємці не можуть захистити
себе за допомогою Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері
186
господарської діяльності» від 05.04.2007 року № 877-V, оскільки відповідно до ч.2 ст.2
вищезазначеного Закону він не поширюється на правовідносини, пов’язані, зокрема, із
здійсненням прокурорського нагляду, оперативно-розшукової діяльності, дізнання, досудового
слідства.
Такі незаконні діяння призводять до порушення виробничих відносин, розбалансування
ділових зв’язків між підприємствами. Документи вищезазначених органів досить часто
обґрунтовуються виключно
з позиції сили та всевладдя, вряди-годи містять зобов’язання штибу:
«подати у найкоротші терміни всю фінансово-господарську документацію у зв’язку з проведенням
позапланової перевірки».
Все це вимагає вироблення ефективних правових засобів протидії беззаконню в цій сфері,
можливості здійснити спротив потенційним зловживанням в цій сфері. Далі в роботі наводяться
типові випадки перевищення повноважень відповідними органами, а також правові механізми
оборони від подібних «атак».
1. Захист від органів прокуратури, які при витребуванні фінансово-господарської
документації юридичної особи посилаються, як правило, на «прокурорську» функцію загального
нагляду, і, як наслідок – можливість втручання в діяльність будь-яких підприємств, установ,
організацій з метою перевірки
законності їх діяльності, має ґрунтуватися на тому, що в 2001 році
до Закону України «Про прокуратуру» були внесені зміни, згідно яких прокуратура позбавлялася
можливості виконувати функцію загального нагляду, і «зберегла» її лише завдяки п.9 Перехідних
положень Конституції України. Таким чином, функцію загального нагляду прокуратура
сьогодні виконує лише в певних, конкретних сферах, а
відповідна норма про це має бути
прямо закріплена у відповідному законі. Отже законним та обґрунтованим можна вважати
посилання прокуратури на функцію загального нагляду при здійсненні контрольних повноважень в
сфері нагляду за додержанням 1) трудового законодавства (ч.3 ст.35 ЗУ «Про оплату праці», ч.3
ст.27 ЗУ «Про відпустки», ч.3 ст.259 КЗпП), 2)
законодавства, що регламентує операції з
металобрухтом (ч.2 ст.14 ЗУ «Про металобрухт»), 3) соціального захисту певних категорій
громадян (ст.21 ЗУ «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»), деяких інших
сферах.
2. Досить часто незаконні вимоги щодо надання фінансово-господарської документації
суб’єктам господарювання надходять від органів по боротьбі з економічною
злочинністю, зокрема,
Департаменту по боротьбі з економічною злочинністю (далі – ДБЕЗ).
У такому разі «постраждалій» стороні насамперед слід керуватися ст.19 Конституції
України, ч.1 якої встановлює, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно
до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. ч.2
цієї ж статті
передбачено, що органи державної влади, їх посадові особи зобов’язані діяти лише
на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами
України.
Отже, виходячи з вищенаведених норм, Департамент по боротьбі з економічною
злочинністю повинен діяти виключно в рамках Положення про державну службу боротьби з
економічною злочинністю
, затвердженого Постановою КМУ від 05.07.1993 р. № 510.
Відповідно до цього Положення ДБЕЗ має право витребувати від підприємства
документацію про господарську діяльність виключно за наявності даних про порушення
законодавства, що регулює фінансову, господарську та іншу підприємницьку діяльність, які
тягнуть кримінальну відповідальність. Таким чином, виходячи з аналізу чинного законодавства,
обов’язок надання відомостей
юридична особа несе лише тоді, коли щодо неї:
а) порушено кримінальну справу або ведуться оперативно-розшукові заходи.
б) ведеться дослідча перевірка в рамках ст.97 КПК України. У такому разі обов’язковим
елементом у письмовій вимозі, направленій підприємству, наявне посилання на реєстрацію певної
заяви у Журналі реєстрації заяв і повідомлень
про злочини, що вчинені або готуються, відповідно
до Наказу МВС від 14.04.2004 року № 400. При цьому часовий інтервал між датою реєстрації заяви
чи повідомлення в журналі та датою здійснення запиту не повинен перевищувати десяти діб.
3. ДБЕЗ вправі приступити до проведення перевірки суб’єктів господарювання винятково
за наявності оформленого направлення на
перевірку. У ньому вказується: дата його видачі, назва
підрозділу, ціль, вид, підстави, дата початку та закінчення перевірки, посади, звання та прізвища
187
посадових осіб підрозділу міліції, що здійснюватимуть перевірку. Направлення є дійсним за умови
наявності на ньому підпису керівника підрозділу, скріпленого печаткою органу міліції.
4. Крім того, суб’єкт господарювання у випадку витребування зобов’язаний подавати лише
ту фінансово-господарську документацію, яка прямо чи опосередковано стосується вчинених ним
правопорушень. Вимога надати всю документацію
юридичної особи розглядається винятково як
перевищення повноважень відповідними органами.
5. Органи міліції вправі здійснювати контроль та проводити планові та позапланові
перевірки лише стосовно тих суб’єктів господарювання, для яких органи МВС виступають
органами ліцензування (згідно з Постановою КМУ від 14.11.2000 року № 1698). У всіх інших
випадках письмові вимоги цих органів щодо надання
певної інформації під приводом здійснення
планових чи позапланових перевірок є незаконними.
Ольга Павлюх,
Національний університет державної
податкової служби України
Механізм спеціалізованого контролю: поняття та основні категорії
В сучасних умовах становлення правової держави в Україні актуальним є вирішення
проблеми вдосконалення регулювання суспільних відносин в сфері своєчасного нарахування та
сплати податків
з метою задоволення потреб людини, суспільства та держави вцілому.
Основне місце в реалізації правового регулювання будь-яких суспільних відносин займає
механізм правового регулювання. Під «механізмом» розуміють сукупність засобів, за допомогою
яких здійснюється регулювання суспільних відносин. На відміну від методу правового
регулювання, який є зовнішньою ознакою і відповідає за те, як регулюються
суспільні відносини,
механізм виступає внутрішньою характеристикою та дає можливість зрозуміти, яким чином певна
норма права приводиться в рух та наділяє певною компетенцією окремих суб’єктів з метою
здійснення ними впливу на відповідні суспільні відносини. Також, відмінність методу правового
регулювання від механізму полягає в тому, що перший втілюється в життя за
допомогою таких
способів регулювання, як: приписи, заборони, дозволи, а інший – через норми права, правові
відносини, акти реалізації прав і обов’язків.
Чітке визначення поняття та основних категорій механізму спеціалізованого контролю на
законодавчому рівні буде сприяти належному виконанню контрольних дій та усуне ряд порушень
в сфері його здійснення. В адміністративно-правовій науці
про контроль використовують як
загальні, так і спеціальні методи дослідження.
Так, контроль, зазвичай, визначається як складова частина або елемент, який забезпечує
систематичну перевірку виконання Конституції, законів України, інших нормативно-правових
актів, а також додержання дисципліни й правопорядку та полягає у втручанні контролюючих
органів у оперативну діяльність підконтрольних їм органів, наданні
їм обов’язкових для виконання
вказівок, припиненні, зміні чи скасуванні актів управління, вжитті заходів примусу щодо
підконтрольних органів. Відомим є те, що до спеціалізованих контролюючих органів належать
різні інспекції (автомобільна, пожежна, охорони праці, ін.) та служби (податкова, митна,
контрольно-ревізійна та ін.). Всі перелічені нами структури є органами державного управління або
їх структурними підрозділами, які наділені власними юрисдикційними повноваженнями. Тому,
будучи контролюючими органами іншої відомчої приналежності відносно підконтрольних їм
структур, їх діяльність в сфері здійснення контролю можна назвати міжвідомчою. Такі автори, як
Ю.П. Битяк, В.Б. Авер’янов, В.М. Гаращук, О.В. Дьяченко та ін., визначають особливістю такого
контролю
на відміну від відомчого розглядається спеціалізований предмет контролю, а також
наявна відсутність відомчої зацікавленості у результатах проведення. Такий вид контролю
вважається більш результативним через висококваліфікованих фахівців, які добре обізнані в
слабких сторонах підконтрольних їм структур.
Серед вище згаданих хочеться виокремити Державну податкову службу України, яка
здійснює функції контролю за додержанням законодавства
про податки та інші платежі в бюджет.
Саме вона контролює своєчасне подання платниками податків бухгалтерських звітів і балансів,
податкових розрахунків, звітів, декларацій та інших документів, пов'язаних із обчисленням
188
платежів у бюджет, а також перевіряє достовірність цих документів щодо правильності визначення
прибутку, доходу, інших платежів у бюджет; контролює додержання громадянами законодавства
про індивідуальну трудову діяльність; забезпечує застосування та своєчасне стягнення сум
фінансових санкцій за порушення податкового законодавства, а також стягнення адміністративних
штрафів за порушення податкового законодавства, допущені посадовими особами підприємств
,
установ, організацій і громадянами; передає правоохоронним органам матеріали про факти
порушень, за які передбачено кримінальну відповідальність, тощо.
Для реалізації цих функцій підрозділам державної податкової служби надано право
проводити в будь-яких суб'єктів підприємництва перевірки грошових документів, бухгалтерських
книг, звітів, планів, кошторисів, декларацій та інших документів, пов'язаних із обчисленням
і
сплатою податків та інших обов'язкових платежів у бюджет; одержувати необхідні пояснення,
довідки й відомості з питань, що виникають під час перевірок; обстежувати будь-які приміщення
підприємств, установ, організацій і громадян, що використовують для одержання доходів або
пов'язані з утриманням об'єктів оподаткування.
За результатами контролю у випадках, передбачених
законодавством, державні податкові
інспектори мають право зупиняти операції підприємств, установ і організацій по розрахункових,
інших рахунках у банках; вилучати в підприємств, установ і організацій документи, що свідчать
про приховування (заниження) прибутку (доходу), й застосовувати до підприємств, установ,
організацій фінансові санкції, а громадян — притягати до адміністративної відповідальності (Закон
України «Про державну
податкову службу в Україні»).
Таким чином, можна узагальнити, що поняття «механізм» становить внутрішню будову
чого-небудь, а в нашому випадку – спеціалізованого контролю та утворює єдину цілісні систему
взаємопов’язаних і взаємодіючих елементів. Такі елементи розкривають сутність, природу самого
контролю та є основним способом забезпечення мети його проведення. Основною метою
проведення спеціалізованого
контролю в сфері нарахування та сплати податків є законність та
дисципліна в економічній діяльності держави.
Отже, звідси можна зробити висновок, механізм спеціалізованого контролю – це певна
єдина цілісна система, яка складається із взаємопов’язаних та взаємодіючих елементів, що
розкривають основну сутність контролю та є важливим способом забезпечення законності та
дисципліни в
економічній діяльності держави через нарахування та своєчасну сплату податків та
інших платежів з метою забезпечення повноцінної діяльності держави в усіх сферах суспільного
життя.
Христина Плюта,
Львівський національний університет
Імені Івана Франка
Вид публічно-правових спорів: спори за адміністративними позовами до суддів
З прийняттям Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАСУ
) постало
питання віднесення до публічно-правових спорів, тих спорів, які виникають між фізичними,
юридичними особами та суддями.
У науковій літературі досить мало приділяється уваги поняттю «публічно-правовий спір».
Дослідженням цього поняття займалися такі науковці, як Ткач Г. Й., Куйбіда Р., Коліушко І.,
Школик А. М., Константий О. В. та ін.
Однак, наукові праці по дослідженню спорів, які виникають
між фізичними, юридичними особами та суддями відсутні.
Публічно-правовий спір – це спір, між учасниками публічно-правових відносин щодо цих
відносин.
Судді, здійснюючи правосуддя і вступаючи у відносини, поза межами судового
процесу, із фізичними, юридичними особами діють від імені суду, який виконує
покладені на нього державою функції щодо здійснення правосуддя. Отже, судді є
суб’єктами публічних відносин і діють від імені суду та держави.
189
Судді вступають у правові відносини з громадянами, пов’язані із реалізацією
публічної влади, яка полягає у вчиненні певних діянь щодо захисту прав громадян чи
забезпечення реалізації прав фізичних та юридичних осіб.
У процесі публічно-правових відносин між суддями та фізичними, юридичними
особами можуть виникати спори, які не пов’язані із здійсненням правосуддя у
конкретній справі. Причиною таких спорів є: неприйняття суддями жодного рішення за
заявою чи скаргою; не направлення справи до апеляційного суду; ненадання для ознайомлення
матеріалів справи; не надання копії судового рішення; втрата документів суддями тощо.
Видається, що такі спори можна віднести до публічно-правових, оскільки вони виникають
між сторонами, однією з яких є суб’єкт владних повноважень.
Термін «публічно-правовий спір» чітко тлумачитися і використовується у КАСУ при
визначенні поняття «справа адміністративної юрисдикції» (адміністративна справа).
Визначення поняття публічно-правового спору випливає із статті 3 КАСУ: «публічно-
правовий спір – це спір між органом виконавчої влади, органом місцевого самоврядування, їхньою
посадовою чи службовою особою або з іншим суб’єктом який здійснює владні управлінські
функції на основі законодавства в тому числі на виконання делегованих повноважень».
Із таким визначенням терміну «публічно-правовий спір», поданим КАСУ, важко
погодитися. Кодекс значно звужує розуміння публічно-правового спору і обмежує його тільки
спорами, які виникають із
суб’єктами владних повноважень, тобто органами державної влади,
органами місцевого самоврядування, їх посадовими чи службовими особами, іншими суб’єктами
при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на
виконання делегованих повноважень.
КАСУ надає можливість оскаржувати діяння лише голови суду у порядку
адміністративного судочинства України. Голова відповідного суду
є суб’єктом владних
повноважень, оскільки він є посадовою особою, на відміну від інших суддів. Лише голова суду
наділений управлінськими функціями, які реалізуються шляхом здійснення організаційно-
розпорядчих дій та шляхом видання відповідних актів. Тому, відповідно до КАСУ голова суду
може виступати відповідачем у справі за адміністративним позовом.
Залишається відкритим актуальне
питання, у якому порядку оскаржувати публічно-правові
спори, які виникають між суддями та юридичними, фізичними особам, які не наділені і не
виконують владних управлінських функцій?
Відповідно до Конституції України кожен громадянин має право на оскарження у суді
рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх
посадових і службових
осіб. Стаття 124 Основного Закону України передбачає, що юрисдикція
судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Нажаль, ця конституційна
гарантія не повністю відображена в КАСУ.
Кабінет Міністрів України подав до Верховної Ради України законопроект № 3665 від 28
січня 2009 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав
особи на досудове провадження, розгляд справи судовим органом або виконавче провадження
протягом розумного строку», який пропонує внести зміни до КАСУ, які сприяють частковій
реалізації прав громадян на захист від порушень з боку суддів. Проектом пропонується внести
зміни у частину першу статті 2 КАСУ, розширивши завдання адміністративного судочинства
шляхом віднесення до них: захист
прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів
юридичних осіб у сфері публічно правових відносин від порушень з боку органів державної влади,
органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при
здійсненні ними не тільки владних управлінських функцій але й інших визначених законом
функцій, щодо яких
виникає публічно-правовий спір, на вирішення якого поширюється
юрисдикція адміністративного суду.
Дане положення могло б мати позитивні результати у разі передбачення у статті 17 КАСУ,
що компетенція адміністративних судів поширюється також на інші спори, які виникають між
фізичними, юридичними особами та органами державної влади, органами місцевого
самоврядування, їх посадовими і службовими особами
, іншими суб’єктами при здійсненні ними
визначених законом функцій, щодо яких виникає публічно-правовий спір.
190
У разі внесення у Кодекс такої норми, можна говорити про реалізацію конституційної
гарантії громадян на захист, а саме можливості оскарження у судовому поряду публічно-правових
спорів, які виникають між фізичними, юридичними особами та суддями.
Людмила Романюк,
Таврійський національний
університет ім. В.І. Вернадського
Щодо питання політичного нейтралітету державних службовців
Становлення України як демократичної, правової держави є неможливим без створення
ефективної, високопрофесійної, такої, що відповідає вимогам сьогодення системи державного
управління. Саме від компетентності та високого професійного рівня державних службовців
залежить належне виконання завдань та функції держави. Особливо важливим дане ствердження є
зараз, у часи реформування та перебудови економіки, політичної системи, і
в цілому системи
мислення сучасного українського громадського суспільства.
Ефективність і стабільність державної служби на даний час має забезпечити питання
політичної нейтральності державних службовців. Україна – молода держава. Але вона має власну
історію та досвід запровадження принципу політичної нейтральності в державне управління.
Як відомо, за роки існування СРСР діяльність державних органів була
ідеологізованою.
Державний апарат існував за принципом політичної доцільності, а основною з вимог, що
висувалась до державного службовця, була відданість його ідеям комуністичної партії.
Слід зазначити, що проблема політичної нейтральності державної служби тривалий час
обговорюється політиками і науковцями, однак и сьогодні існує дуже багато поглядів щодо шляхів
її вирішення.
В Україні визнається
багатопартійність, але державні службовці, за характером своєї
діяльності повинні бути політично нейтральними. В Законі України “Про державну службу” не
закріплено принципу політичного нейтралітету, але він передбачений спеціальними законами,
стосовно спеціальних видів державної служби. Так, відповідно до ст. 6 Закону “Про політичні
партії в Україні” членами політичних партій не можуть бути: судді,
працівники прокуратури,
працівники органів внутрішніх справ, співробітники Служби безпеки України,
військовослужбовці. Згідно з Митним кодексом України посадові особи митної служби також не
можуть бути членами партії.
Вимога щодо політичної нейтральності державного службовця означає, що рішення, які
приймає державний службовець, повинні бути незалежними від впливу політичних партій,
суспільних, релігійних або інших об
’єднань и організацій. Політична нейтральність державного
службовця обумовлює його обов’язок висловлювати публічні інтереси
Беручи до уваги особливість правового статусу державних службовців органів виконавчої
влади, виконуваних ним функцій та наданих йому повноважень, вважаємо необхідним закріплення
в статті 16 Закону України “Про державну службу” заборону для державного службовця,
використовувати своє службове становище
в інтересах будь-якої політичної партії, іншого
суспільного об’єднання, релігійної організації для пропаганди вступу до них, демонструвати своє
ставлення до будь-яких політичних сил, негативне, або позитивне, та вчиняти дії, що будуть
якимось чином засвідчувати це ставлення.
Відповідні обмеження ми можемо побачити і в законодавстві інших держав. Так,
наприклад, актом
прямого обмеження політичної діяльності державних службовців в США став
Закон Хетча, прийнятий Конгресом в 1939 році. Він заборонив державним службовцям приймати
участь в виборчих кампаніях, а також використовувати службове становище для здійснення дій на
користь якої-небудь політичної партії.
Розглядаючи дане питання слід відмітити, що в реальному житті дуже важко визначити
грань розмежування між політикою та державною службою. Це обумовлено тим, що саме апарат
державної служби здійснює управління тими процесами, що слугують політичним цілям.
Політика, за своєю сутністю, це боротьба з ідейним опонентом, зіткнення, протиріччя,
нерідко, як зараз говорять, застосування “брудних” технологій. Державна служба ж орієнтована на
справу, порозуміння та консенсус.
Державний інтерес полягає насамперед в тому, щоб політичній