Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених

Подождите немного. Документ загружается.

161



Комісія утворюється з метою забезпечення взаємодії органів державної влади в сфері

протидії протиправному поглинанню та захопленню підприємств, розроблення пропозицій

стосовно вдосконалення законодавства, що регулює корпоративні правовідносини.

Деталізуючи положення про склад Комісії, наголосимо, що до нього входять: Перший віце-

прем'єр-міністр, Міністр економіки, Міністр внутрішніх справ, представники Державної комісії з

цінних

паперів та фондового ринку, Міністерства юстиції, ДПА, Держкомпідприємництва,

Генеральної прокуратури, Комітету ВРУ з питань боротьби з організованою злочинністю і

корупцією, Антимонопольного комітету, СБУ, Фонду державного майна, Верховного Суду,

Департаменту державної виконавчої служби Мін'юсту, Держмитслужби, Держфінмоніторингу,

Комітету ВРУ з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності.

Як бачимо, склад дійсно широкий, разом

з тим, вважаємо, що робота Комісії буде значно

ефективнішою, якщо до процесу взаємодії будуть залучені не лише представники органів

державної влади, але і найбільш зацікавлені в ефективній діяльності Комісії особи – представники

підприємств.

Як показує досвід зарубіжних країн, така практика є загальноприйнятою та широко

використовується в країнах Європи та Північної Америки. Зокрема

, згідно положень спеціальних

нормативно-правових актів (Companies Act, City Code) у Великобританії функціонує Комісія зі

злиттів і поглинань до складу якої входять більше десяти представників середнього та великого

бізнесу. Зокрема, Асоціація британських банків, Асоціація інвестиційних компаній, Конфедерація

британських промисловців, Асоціація британських страховиків і т.д. Подібною ситуація є і в США,

де запобігання недружнім

злиттям і поглинанням входить до компетенції Комісії з цінних паперів

США, що певним чином відбиває характерну особливість злиттів і поглинань в даній країні –

майже всі операції даного роду здійснюються в межах фондового ринку.

Таким чином, здійснення зазначених заходів, на нашу думку, дозволить суттєво підвищити

результативність функціонування Комісії. Адже врахованими будуть побажання

та пропозиції

осіб, що безпосередньо задіяні у процесі функціонування господарської діяльності.

Вдосконалення вимагають також й інші аспекти адміністративно-правового статусі

Комісії. Зокрема до завдань Комісії (п. 4 Положення) вважаємо за доцільне долучити організацію

підготовки та внесення в установленому порядку пропозицій щодо вдосконалення нормативно-

правової бази з питань протидії недружнім злиттям і

поглинанням (рейдерству); участь у

підготовці проектів законів та інших нормативно-правових актів, державних програм з питань

протидії недружнім злиттям і поглинанням; визначення і наукове обгрунтування пріоритетних

напрямів державної політики у сфері протидії зазначеним явищам.

Вдосконалюючи інформаційну функцію Комісії, необхідно у п.5 Положення додатково

передбачити повноваження щодо організації роз'яснювальної роботи серед

підприємців з питань

розвитку ефективної протидії недружнім злиттям і поглинанням.

Таким чином, здійснивши аналіз адміністративно-правового статусу Міжвідомчої комісії з

питань протидії протиправному поглинанню та захопленню підприємств, можна прийти до

висновку, що наразі її недостатньо ефективне функціонування пояснюється недосконалістю як

організаційних, так і правових елементів. Саме тому, результативність протидії недружнім

злиттям

і поглинанням в України у великій мірі буде залежати від належного вдосконалення правового

статусу даного органу.

Ярослав Білий,

Київський націонанальний університет

імені Тараса Шевченка

Приватно-правові елементи адміністративної відповідальності фізичних осіб

Необхідність удосконалення механізму відшкодування шкоди в адміністративному праві,

поверховість правового регулювання вимагає дослідження особливостей порядку відшкодування

майнової

і моральної шкоди заподіяної фізичними особами.

Адміністративне право як фундаментальна галузь публічного права включає особливий

правовий інститут – інститут майнової відповідальності фізичних осіб в адміністративному праві,

який має приватно-правову природу. Актуальність теми дослідження обумовлена міжгалузевим

162



характером цього інституту, у зв’язку з чим виникають проблеми правового регулювання деяких

аспектів публічно-приватного характеру, зокрема:

1. порядку відшкодування майнової шкоди заподіяної неповнолітніми і недієздатними

особами.

2. питання співввідношення критеріїв дієздатності і неосудності

3. відшкодування моральної шкоди в адміністративному праві

Порядок відшкодування майнової шкоди передбачений ст. 40 КпАП, відповідно

до неї

орган, що розглядає справу про адміністративне правопорушення при накладенні

адміністративного стягнення вирішує питання про відшкодування майнової шкоди, якщо її сума не

перевищує двох неоподаткованих мінімумів доходів громадян.

В залежності від обсягу дієздатності дієздатності виділяють різні способи відшкодування

майнової шкоди. Так встановлюються особливості відшкодування шкоди заподіяної

неповнолітніми, а також

недієздатними особами. Порядок відшкодування шкоди заподіяної

неповнолітніми визначений нормами КпАП. Порядок відшкодування шкоди заподіяної

недієздатними нормами КпАП не врегульований тому при відшкодуванні шкоди заподіяної

недієздатними використовуються норми цивільного права. Порядок відшкодування майнової

шкоди заподіяної неповнолітнім залежить від його майнового статусу. Відшкодування шкоди

здійснюється за правилами ч. 2 ст. 40 КпАП, ст. 1179 ЦК.

Грунтовного дослідження вимагає питання майнової відповідальності неосудних осіб в

адміністративному праві. Адміністративне право для визначення психіко-емоційного стану

правопорушника використовує критерій осудності на відміну від цивільного де використовується

критерій дієздатності. Осудність і дієздатність відображають психічний стан фізичних осіб, їх

можливість вчиняти усвідомлювані вчинки керувати ними. Отже в даному випадку доречніше

використати

критерій неосудно-дієздатності. Ці поняття при цій формі адміністративної

відповідальності використовують як тотожні і характеризуються як паталогічний психічний стан

особи, що виключає його можливість усвідомювати значення своїх дій і керувати ними.

Тотожність цих категорій не означає однакових правових наслідків для правопорушника,

адміністративна відповідальність неосудних не можлива, але це не виключає

можливості

відповідальності за майнову шкоду, яка підлягає відшкодуванню представниками цієї особи за

правилами ЦК. Поняття неосудності і дієздатності це суміжні категорії публічного і приватного

права, що виражають психікоемоційний статус громадянина, і свідчать про його психічне

ставлення до протиправних діянь.

Особливої уваги заслуговує питання щодо відповідальності осіб обмежених у цивільній

дієздатності.

Визнання особи судом як такою не означає відсутність майнової відповідальності в

адміністративному праві, шкода має бути відшкодована самим заподіювачем. Тим більше

визнання судом громадянина обмеженим у дієздатності є доказом ознак асоціальної поведінки

особи, оскільки така особа зловживає спиртними напоями або веде інший аморальний спосіб

життя. Здатність таких осіб усвідомлювати характер своїх

дій і керувати ними при цьому не зазнає

суттєвих змін. Адміністративним правом статус таких осіб чітко не врегульовується, а поняття

обженої осудності взагалі не визначено.

Поряд із адміністративною відповідальністю правопорушник відшкодовує і моральну

шкоду. КпАП прямо не передбачає можливість відшкодування моральної шкоди, але така

можливість випливає із положень цивільного права

, що створює підстави для дискусії з цього

питання. Одним із важливих морально-етичних критеріїв, якими керується суд є ступінь фізичних і

моральних страждань, пов’язаних із індивідуальними особливистями особи, якій спричинено

шкоду. Моральна шкода може бути спричиненою не усіма видами правопорушень. Найчастіше

проступки, які тягнуть за собою відшкодування моральної шкоди

є пов’язаними з порушенням

правил експлуатації транспортних засобів (глава 10 КпАП ), а також окремі проступки, що

посягають на громадський прядок (дрібне хуліганство).

Таким чином ст.40 КпАП передбачений досить специфічний вид адміністративної

відповідальності, який за своєю природою знаходиться на межі 2х галузей, адміністративного і

цивільного права. Ця специфіка проявляється в наступному:

- для відшкодування шкоди не потрібно додаткового цивільного позову, - обов’язок

відшодувати заподіяну шкоду накладається на порушника постановою по справі про

адміністративне првопорушення, а не рішенням в цивільній справі, . - за вчинений

163



адміністративний проступок за загальним правилом відповідальність несе виключно суб’єкт, а в

розглянутій ситуації можлива також відповідальність осіб, які безпосередньо не вчинили

адміністративний проступок.

Михайло Віхляєв,

Запорізький національний університет

Поняття та ознаки адміністративно-правового регулювання порядку створення та

діяльності професійних правничих громадських організацій в Україні

Протягом останнього десятиліття в Україні

спостерігається стрімке підвищення рівня

громадської активності українських правників, які об’єднуються у професійні правничі громадські

організації як всеукраїнського, так і місцевого масштабу. Ефективність функціонування вказаних

громадських організацій безпосередньо залежить від оточуючого середовища, в якому вони

здійснюють свою діяльність. Якість властивостей цього середовища забезпечується, у тому числі і

органами державної влади

шляхом здійснення відповідного цілеспрямованого впливу на нього.

Розвиток державного регулювання діяльності професійних правничих громадських організацій не

встигає за розвитком їхньої активності та потребує якісного оновлення та вдосконалення. У зв’язку

з цим вбачається необхідність з’ясування за допомоги аналізу загальних доктринальних положень

науки адміністративного права сутності та головних ознак адміністративно-правового

регулювання порядку створення та діяльності професійних правничих громадських організацій в

Україні.

У правовій літературі як раніше, так і на сьогоднішній день спостерігаються тенденції

ототожнення державного управління та державного регулювання (наприклад, роботи В.

Колпакова, Ю. Битяка та ін.), хоча ці поняття є різними. Ю.Тихомиров, В. Авер’янов зазначають

про необхідність

розмежування цих понять та про співвідношення їх як широкого поняття

(державне регулювання) і його складової (державне управління).

В. Авер’янов визначає державне управління як «певний вид діяльності органів держави,

яка має владний характер і передбачає насамперед організуючий і розпорядчий вплив на об'єкти

управління шляхом використання певних повноважень». Державне регулювання

передбачає не

тільки вплив на об'єкти управління, а й вплив на суспільне середовище цих об'єктів. Державне

регулювання створює умови для діяльності суб'єктів та об'єктів управління в напрямі, який є

бажаним для держави і за яким відбуватиметься розвиток системи управління в цілому. Причому

державне регулювання передбачає декілька

варіантів майбутньої діяльності керованих об'єктів,

створюючи можливість діяти найбільш ефективно. У сфері діяльності професійних правничих

громадських організацій головним є обсяг саме державного регулювання, а не державного

управління, оскільки вказані громадські організації безпосередньо не підпорядковані суб’єктам

управління та потребують лише створення відповідного середовища для полегшення умов їх

діяльності та збільшення

рівня їх впливу як представників правничої спільноти у суспільстві.

Ю. Тихомиров зазначає, що адміністративно-правове регулювання в якості різновиду

державного регулювання є механізмом імперативно-нормативного упорядкування організаційної

діяльності суб’єктів та об’єктів управління та формулювання стійкого правового порядку їх

функціонування шляхом застосування норм адміністративного права.

Враховуючи розглянуті доктринальні визначення

понять «державне регулювання» та

«адміністративно-правове регулювання» можна визначити адміністративно-праве регулювання

порядку створення та діяльності професійних правничих громадських організацій в Україні як

впорядкований цілеспрямований вплив держави на суспільні відносини у сфері створення та

діяльності професійних правничих громадських організацій в Україні, який сприяє створенню та

подальшому поліпшенню середовища їх функціонування.

В. Малиновський вважає, що об’єктом державного управління є система, яка

підпорядковується владній волі суб’єкта управління і виконує його рішення, заперечуючи думку

про віднесення до об’єкта державного управління усього суспільства в цілому, всіх варіантів

суспільних відносин, оскільки в суспільстві є фізичні та юридичні особи, недержавні організації,

які не підлягають

прямому державному регулюванню та управлінню з боку структур державної

164



влади. Ю. Ведєрніков, В. Шкарупа зазначають, що об’єкт державного управління – підприємства,

установи, організації, що не мають владних повноважень.

В науці адміністративного права об’єкт адміністративно-правового регулювання

переважно розуміється як суспільство в цілому або його окремі складові чи сфери (галузі), на які

здійснюється вплив суб’єкта регулювання та які регулюються

за допомоги адміністративного

права.

Сфера суспільних відносин, які виникають під час процедури створення професійних

правничих громадських організацій, та сфера подальших різноманітних суспільних відносин, в

яких вони приймають участь під час своєї діяльності, є специфічним об’єктом адміністративно-

правового регулювання.

Форми адміністративно-правового регулювання – це способи зовнішнього вираження

змісту державного регулюючого

впливу в його динаміці, тобто в ході практичного функціонування

органів виконавчої влади. До форм адміністративно-правового регулювання діяльності

професійних правничих громадських організацій слід віднести наступні зовнішні форми прояву

державного регулюючого впливу: законодавство, яке регулює діяльність професійних правничих

громадських організацій, процедури їх легалізації та становлення на облік в органах виконавчої

влади, державний

контроль та нагляд за їх діяльністю, застосування заходів адміністративного

примусу у разі порушення вимог діючого законодавства.

В контексті реформування основних засад державного регулювання в Україні на

сучасному етапі та з урахуванням щорічного нарощення обсягів діяльності професійних правничих

громадських організацій України, серед питань, що актуалізуються, постає проблематика

визначення та наукової характеристики

адміністративно-правового регулювання порядку

створення та діяльності професійних правничих громадських організацій в України як окремого

виду адміністративно-правого регулювання з відповідним окремим об’єктом, дослідження якого не

здійснювалось вітчизняними вченими-адміністративістами та спеціальне нормативно-правове

регулювання якого також відсутнє при наявності лише значної несистематизованої кількості

нормативно-правових актів загального характеру, які

вже давно застаріли та не відповідають

сучасним принципам державного регулювання.

Олеся Гонтар ,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Політичні посади в Україні: поняття, значення та проблеми правового регулювання

Державне управління в Україні перебуває на шляху реформування, що зумовлено

негативними факторами та тенденціями у системі державної служби, незадоволенням суспільства,

недосконалістю

та фрагментарністю чинного законодавства, в якому переважають підзаконні акти.

Важливим напрямком адміністративної реформи є розмежування державних посад на політичні,

адміністративні та патронатні. А виділення політичних посад є важливою потребою

демократизації суспільства на шляху до приведення системи державного управління до

європейських стандартів.

Запровадження політичних посад в Україні спрямоване на втілення в

життя принципу

політичної нейтральності, захисту державних службовців від втягнення їх у політичну боротьбу,

диференціацію за критерієм політичної відданості та деполітизацію державного управління, що на

сучасному етапі залишається залежним від корпоративних інтересів владних політичних сил та має

наслідком знецінення професійності в оцінці управлінських кадрів

Виділення політичних посад вперше було передбачено в Указі

Президента України «Про

заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні» від 22 липня 1998 р.,

до яких відносилися посади членів Кабінету Міністрів України, які визначалися як політичні діячі.

При цьому Закон України «Про Кабінет Міністрів України» від 16.05.2008 р. містить лише одну

згадку про політичні посади, а саме ч.3 ст.6, в якій

стверджується, що посади членів Кабінету

Міністрів належать до політичних посад, на які не поширюється трудове законодавство, а Закон

України «Про державну службу» лише встановлює регулювання їх правового статусу

спеціальними законами (ст.9).

165



Гальмує розвиток нормативно-правового регулювання політичних посад і відсутність

єдиного законодавчо закріпленого визначення політичної посади. За проектом Концепції

законодавства України про державну службу від 04.10.2004 р. політичні посади – це визначені

Конституцією та законами України посади в органах державної влади, які обіймаються внаслідок

обрання на них Українським народом або призначення всенародно обраними носіями

влади на

визначений термін для реалізації політичної програми. При цьому таке визначення надає

розширене тлумачення політичної посади, оскільки дає можливість віднесення до неї не лише

членів Кабінету Міністрів України. Негативним моментом є вказівка на спрямованість діяльності

політичних діячів саме на реалізацію певної політичної програми, оскільки діяльність міністерств

спрямована на реалізацію

державної політики у відповідних сферах, що, однак, може і не збігатися

із баченням державної політики певною політичною силою.

Політичний діяч як особлива посадова особа має такі ознаки:

1. особливий порядок призначення на посаду;

2. специфічний порядок звільнення з посади та припинення повноважень;

3. специфічний вид відповідальності – політична – яка має публічний характер

(у формі

усунення з посади, оголошення резолюції недовіри, відставки та ін.);

4. політичні діячі мають право формувати патронатні служби з метою забезпечення власної

діяльності;

5. необов’язковість наявності у них досвіду роботи у певній галузі, освіти, проходження

конкурсу з метою перевірки професійних якостей.

6. на відміну від державних службовців, які

повинні бути політично нейтральними, мають

власну політичну позицію, виражену в певній програмі.

Однак, за сучасних умов в Україні поділ на політичні та адміністративні посади

залишається суто формальним, а самі посади, як свідчить практика, перетворилися на предмет

політичного торгу. Як результат – кар’єрному зросту більше сприяє перебування в оточенні

певного політичного діяча

, ніж сумлінна багаторічна державна служба. Саме через недосконалість

законодавства спостерігається низка негативних явищ у суспільстві: так, закони України не

передбачають призначення на вищі державні посади на основі конкурсу для перевірки професійної

спроможності, таким чином виникає парадоксальна ситуація: така посадова особа може визначати

вектори політики і при цьому бути некомпетентною у

сфері своєї діяльності.

Проблемним є питання щодо розмежування адміністративних та політичних посад в

міністерствах. Відповідно до Указу Президента України «Про стратегію реформування системи

державної служби в України» від 14 квітня 2000 р. передбачалося запровадження посади

державного секретаря міністерства як вищої адміністративної посади, яка спрямована на

звільнення міністра від виконання щоденних адміністративних справ. Однак

, вже в 26 травня 2003

року ці посади були ліквідовані і введені посади перших заступників та заступників міністрів, при

цьому досі не визначено який статус вони мають – політичних чи державних службовців. На

сьогодні всі повноваження офіційно закріплені за міністром, який розподіляє обов’язки між

заступниками, що означає про відхід від європейської моделі

та відмову від розмежування

адміністративного та політичного керівництва в міністерстві.

Дискусійним є питання і стосовно кола політичних посад, оскільки виходячи з наведеного

вище визначення, воно може бути розширеним. Так, деякі науковці обґрунтовують думку, що

особливості формування депутатського корпусу і статус народних депутатів як представників

народу дають підстави кваліфікувати депутатську діяльність як

особливий різновид державної

служби – політичну державну службу. З цих же причин пропонується віднести до політичних

діячів і Президента України, як це є, наприклад, у Литовській Республіці.

Враховуючи зазначені недоліки в регулюванні статусу політичних посад пропонуємо:

законодавчо визначити поняття «політична посада»; юридично розширити суб’єктний склад

політичних посад, що відповідало б

міжнародному досвіду та сучасному становищу в Україні;

передбачити наявність у претендентів на політичні посади відповідної освіти, досвіду роботи в

певній галузі, перевірку професійних якостей, оскільки від них залежить життєдіяльність всієї

країни; враховуючи міжнародний досвід виділити в системі міністерства «політичний блок», до

якого увійде міністр, його заступники та патронатна служба, та «адміністративний

блок», який

забезпечуватиме державне управління на основі професійної та неупередженої діяльності; ввести

166



посаду державного секретаря в міністерствах як вищого адміністративного посадовця, що

відповідає організації керівництва міністерством у європейських країнах.

Інна Гончаренко,

Харківський Національний університет

внутрішніх справ

Значення державного контролю та нагляду у сфері торговельної діяльності України

Торговельна діяльність становить собою обов`язковий елемент ринкової економіки

України. На сьогодні існує дуже велика кількість

суб`єктів господарювання, які обрали для себе

такий вид діяльності. Роздрібна та оптова торгівля вже давно займають домінуюче місце в

підприємництві. Різноманітність, складність відносин у торговельній сфері потребують постійного

контролю з боку держави з метою профілактики та припинення правопорушень у цій сфері,

оскільки значна частина підприємців через слабку професійну підготовку,

недобросовісність або,

керуючись єдиною метою одержання прибутку, нерідко порушують законодавство, випускають на

ринок низькоякісні товари, роботи, послуги.

Контроль та нагляд — це явища, які являють собою одні із найважливіших та дієвих

чинників впливу на усіх суб`єктів суспільства. Саме небажання бути покараними спонукають

деяких суб`єктів господарювання дотримуватися норм права.

Тому все

більшого значення набувають державний контроль і нагляд, покликані захистити

споживача, інтереси держави, забезпечити безпеку і якість товарів, робіт, послуг. Але дослідження

проблем державного контролю та нагляду саме у сфері торгівельної діяльності у науковій

літературі фактично відсутнє, незважаючи на його теоретичне та прикладне значення.

Контроль та нагляд у сфері торговельної діяльності

– це правова діяльність

уповноважених державою органів, які в межах своїх функціональних повноважень здійснюють

спостереження, перевірку, огляд та інші аналогічні дії відносно діяльності суб`єктів

господарювання при здійсненні ними торговельної діяльності, виявлення та запобігання порушень

законодавства з метою захисту прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, а також

публічних інтересів

держави.

Сутність контролю полягає в тому, що державний орган управління здійснює

спостереження, перевірку, облік об`єкта в тому, як цей об`єкт виконує вимоги

законодавства та контролюючого органа з метою забезпечення законності в державному

управлінні.

Головною метою державного контролю та нагляду у сфері торгівлі є забезпечення

дотримання суб'єктами торгівлі договірної

, фінансової, цінової і податкової дисципліни, якості

товарів, що реалізовуються, рівня обслуговування, захисту прав споживачів в процесі торгового

обслуговування, попередження і припинення правопорушень.

Основними завданнями контролюючих органів є: реалізація державної політики,

направленої на розвиток торгівлі, сприяння формуванню і товарному насиченню споживчого

ринку; введення затверджених в установленому порядку правил торгівлі, забезпечення законності

у торговельної сфері за допомогою заходів державного контролю та нагляду, розробка нових форм

контролю за діяльністю як суб`єктів господарювання так і самих контролерів і тому подібне.

Торговельна діяльність — об'єкт постійної уваги державних органів. Україна має систему

державного контролю у сфері торговельної діяльності. На сьогоднішній день контроль та нагляд за

торговельними підприємствами здійснюють різні державні органи, які наділені контрольно-

наглядовими повноваженнями. Кожен з них керується своєю нормативною базою при проведенні

контрольно-наглядових дій. Але говорити про те, що ця система чітко та ефективно працює, не

можна. Це пов`язано з недосконалістю законодавства, а також з таким чинником, як неналежна

діяльність

працівників контрольно-наглядових органів.

Вдале поєднання нормативно-правового та організаційного забезпечення контрольно-

наглядової діяльності - основа ефективного контролю у сфері торговельної діяльності України.

Перш за все — це питання правового забезпечення контролю і нагляду у торговельної сфері

України.

Для удосконалення контролю та нагляду можна запропонувати такі шляхи:

167



− законодавче відмежування контролю від нагляду. Нагляд — це переважно облік,

дозвільні дії, спостереження та сигналізація компетентним органам про свої

спостереження. Контроль же передбачає огляд, перевірку, затримання, втручання в

господарську діяльність підконтрольного суб`єкта, вживання заходів адміністративного

впливу;

− для усунення дублювання в роботі контролюючих органів необхідно здійснити перегляд

їх правового статусу

;

− посилення відповідальності посадової особи – контролера перед підконтрольним

суб`єктом та державою (у разі зловживання посадовим становищем або помилки) за вірогідністю

результатів контролю;

− посилення відповідальності окремих суб`єктів господарювання та посилення контролю

за їх діяльністю. Наприклад, це стосується приватних підприємців, які обрали для себе спрощену

систему обліку та звітності.

Наявність свідоцтва про сплату єдиного податку дає можливість

підприємцю не мати документів, які підтверджують походження товару, не вести бухгалтерську

звітність, перевіряють таких суб`єктів дуже рідко. Занадто послаблений контроль надає для таких

суб`єктів благодатний грунт для порушень законодавства.

Олена Грабарчук,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Відмежування

адміністративного правопорушення від злочину

Після проголошення незалежності Української держави, в процесі реформування

економічного, соціального та політичного ладу українського суспільства важливе місце посідає

правова реформа. Адміністративне право, поруч із іншими фундаментальними галузями, є одним

із ключових у такому реформуванні. Прийняття Україною певних зобов’язань, у тому числі й у

правовій сфері,

пов’язано із вступом до Ради Європи в листопаді 1995 року. Це стало передумовою

реформування системи адміністративного права, метою чого стало забезпечення демократизації,

гуманізації, посилення охорони прав і свобод людини, відповідно до вимог міжнародних актів і

зобов’язань України. Першим кроком реформи можна вважати прийняття 28 червня 1996 року

Конституції України.

Питання розмежування адміністративних

правопорушень і злочинів не є суто теоретичним,

адже той чи інший вид правопорушення зумовлює різну за суворістю відповідальність, різні

обмеження для особи, яка його вчинила. Отже, можемо зробити висновок, що правильне

визначення виду правопорушення має суттєве практичне значення.

Однією з ознак за якою розмежовуються злочини і адміністративні проступки є введення

складу правопорушення або в Кодекс про адміністративні правопорушення, або в Кримінальний

Кодекс. Злочин – це діяння, яке передбачене кримінальним законом. Адміністративний проступок

– діяння, передбачене нормою адміністративного права. Склад будь-якого злочину може бути

встановлений лише законом. Склад адміністративних проступків – як законами, так і підзаконними

актами.

Згідно зі ст. 9 КпАП України, основними

ознаками адміністративного правопорушення

(проступку) є суспільна шкідливість, протиправніть, караність і винність.

Згідно зі ст. 11 КК України основними ознаками злочину є суспільна небезпечність,

протиправність та винність. Така ознака як караність не зазначена в тексті ст. 11 КК, але вона

випливає зі змісту завдання кримінального закону щодо визначення ним суспільно небезпечного

діяння і

покарання, які застосовуються до осіб, що їх вчинили.

Визначаючи вид відповідальності за ті чи інші правопорушення, законодавець враховує

цілий ряд обставин: ступінь суспільної небезпечності правопорушень, їх поширеність, реальну

можливість ефективної боротьби з ними, наявність традицій, оцінку діянь суспільством.

Порівняння понять адміністративного правопорушення і злочину дозволяє визначити їх

загальні ознаки. Багато спільного

і в характері заходів впливу. Адже такі види впливу, як штраф,

виправні роботи, позбавлення спеціального права передбачено і КпАП (як заходи

адміністративного стягнення), і КК (як види кримінального покарання).

168



В основу відмежування цих понять може бути покладений критерій суспільної

небезпечності. Існують різні думки щодо суспільної небезпечності злочинів і інших

правопорушень. Найбільш обгрунтованим є погляд, який виходить з єдності соціальної природи

всіх правопорушень – їх суспільної небезпечності, адже будь-яке правопорушення заподіює чи

містить у собі погрозу заподіяння шкоди. А відмінність між

злочином і адміністративним

правопорушенням визначається ступенем суспільної небезпечності. Злочини в системі

правопорушень є найбільш небезпечними. Відмінність у ступені суспільної небезпеки злочинів і

адміністративних правопорушень призводить до різного ступеня суворості однойменних заходів

впливу. Ступінь суспільної небезпечності визначається всіма його ознаками: формою і видом

вини, мотивом і метою, способом, місцем, обстановкою вчинення

діяння і його наслідками. На

ступінь суспільної небезпечності діяння впливає і кількість епізодів вчинених дій. Від того, ким

вчинені дії інколи залежить визнання вчинених дій адміністративним правопорушенням чи

злочином.

Отже, основними критеріями розмежування злочинів і адміністративних провопорушень є

розмір заподіяної шкоди, вартість предмета правопорушення, наслідки правопорушення,

повторність вчинених дій і ступінь

суспільної небезпечності вчинених дій, який визначається всіма

ознаками діяння, що було вчинено. Якщо ж діяння містить ознаку й злочину, й проступку, воно

визначається злочином, а винний притягається до більш суворої відповідальності. Накласти на

нього за те ж саме діяння й адміністративне стягнення не можна, адже ч. 2 ст. 9 вказує нам на

те,

що адміністративна відповідальність за правопорушення настає, якщо ці правопорушення не

тягнуть відповідно до чинного законодавства кримінальної відповідальності. Разом з цим, відомо

багато випадків, в яких як адміністративна, так і кримінальна відповідальність передбачена за одні

й ті самі дії. У таких випадках, щоб полегшити розмежування складів проступків і злочинів,

забезпечити правильне

застосування санкцій, законодавець закріплює у складах конкретні ознаки.

Недоліком чинного законодавства треба вважати випадки, коли критерії розмежування злочину і

адміністративного правопорушення при цьому не визначені. Очевидно, що у таких випадках

ступінь суспільної небезпечності вчинених дій буде взято за основу розмежування.

Дослідивши це питання, стає зрозумілим, що проблема розмежування кримінальних

злочинів

і адміністративних проступків є дуже поширеною, оскільки провести межу між ними

дуже і дуже не просто.

Ця проблема здобуває найбільшу актуальність саме зараз, коли правильне вирішення цього

питання у кожному конкретному випадку має принциповий характер, оскільки прямо пов’язане із

визначенням засобів і форм державного впливу.

Наталія Дмитрієва,

Національний транспортний

університет

Заходи нетарифного обмеження в системі регулювання зовнішньоекономічної

діяльності

Актуальність теми дослідження полягає у тому, що повноцінне функціонування економіки

жодної країни не може відбуватися без розвинутої системи зовнішньоекономічних зв’язків.

Включення національної економіки в систему світових господарських процесів позитивно впливає

на розвиток економіки країни, сприяє підвищенню технічного рівня виробництва, раціональному

використанню природно-сировинних ресурсів, ліквідації дефіциту окремих товарів, а відтак і

підвищенню рівня життя населення. При цьому держава здатна самостійно впливати на рівень

такої інтеграції національної економіки у міжнародні економічні відносини за допомогою

контролю зовнішньоекономічної діяльності засобами митної політики.

Слід зазначити, що оскільки митна політика держави має, передусім, зовнішньоекономічне

спрямування, то

держава, здійснюючи заходи щодо захисту своїх національних інтересів та

національної безпеки в зовнішньоекономічній сфері, обов’язково зіштовхується з аналогічними

заходами, що впроваджуються іншими державами.

Важливе місце в системі регулювання зовнішньоекономічної діяльності займають

нетарифні заходи обмеження зовнішньої торгівлі. Нетарифні заходи можна визначити як комплекс

заходів, які запроваджуються щодо імпорту та експорту

товарів. До цього комплексу належать

169



заходи спрямовані на реалізацію фінансової, технічної, адміністративної, кредитної та

торговельної політики; торговельні бар’єри, в тому числі заходи із забезпечення захисту здоров’я

людей та тварин, охорони рослинного світу, використання яких створює перешкоди для

зовнішньої торгівлі товарами та послугами. Класифікаційні схеми, що отримали визнання,

сьогодні налічують понад 800 конкретних видів нетарифних обмежень

(схеми СОТ, МБРР,

ЮНКТАД, МТП).

В іноземній науковій літературі заходи нетарифного характеру, що обмежують міжнародну

торгівлю, найчастіше називають «нетарифними заходами», а також «обмеженнями»,

«викривленнями». У вітчизняній науковій та спеціальній літературі, присвяченій дослідженню

проблем удосконалення зовнішньоторговельного регулювання, їх називають «нетарифними

бар’єрами» або «нетарифними обмеженнями».

У зв’язку з вищевикладеним слід

зазначити, що існують також різні підходи до тлумачення

як самих ознак, що утворюють поняття заходів нетарифного характеру, так і до формування

визначення цього поняття. Наприклад, Дж. Уолте визначає нетарифні бар’єри у світовій торгівлі як

«усі приватні та урядові засоби та заходи, за винятком митного тарифу, які сприяють обмеженню

розмірів

, деформації структури та напрямів світових потоків товарів та послуг». Конференція ООН

з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД) відносить нетарифні заходи (обмеження) до «усіх видів

регуляцій, дій або інших процедур, що застосовуються урядами, та можуть обмежувально

вплинути на міжнародну торгівлю». ГААТ характеризує нетарифні заходи (обмеження) як «будь-

які дії, крім тарифів, що

перешкоджають вільному обігу (потоку) міжнародної торгівлі».

В останнє десятиліття нетарифні заходи (обмеження) особливо активно використовуються

багатьма країнами, в тому числі різними за рівнем свого економічного розвитку. На початок 80-х

років XX ст. у базі даних ЮНКТАД було зареєстровано понад 21000 випадків застосування

нетарифних обмежень як країнами, що розвиваються, так і розвиненими країнами. За

даними

ГААТ, у другій половині 80-х років XX ст. нетарифні заходи (обмеження) охоплювали близько

18% світової торгівлі. А за даними Міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР), ця

частка сягала 27% у даний період, а розвинені країни використовували нетарифні заходи

(обмеження) до 17% імпорту. В тому числі частка імпорту сільськогосподарських товарів, що

підпадала під

вплив нетарифних заходів (обмежень), становила 44%, чорних металів – 50%,

текстильних виробів – 25%, засобів транспортування – 30%. Країни, що розвиваються, більш

інтенсивно застосовували нетарифні заходи (обмеження), які охопили понад 40% усього їх

імпорту, в тому числі більше 50% імпорту продовольчих товарів, близько 37% імпорту готових

промислових товарів.

Регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні здійснюється за допомогою

законів України, актів тарифного та

нетарифного регулювання, економічних заходів оперативного

регулювання (валютно-фінансових, кредитних та ін.), рішень недержавних органів управління

економікою, які ухвалюються відповідно до їхніх статутних документів та договорів, що

укладаються між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності.

Держава відіграє велику роль як у розвитку, так і в обмеженні торгівлі. Фактор впливу

держави на торгівельні (підприємницькі)

відносини набуває особливого значення в міжнародній

торгівлі.

Відомо, що саме торгівля спричинила появу багатьох питань міжнародних відносин.

Отже, з одного боку держава повинна захищати економічні інтереси своїх суб’єктів

підприємницької діяльності і підприємств в інших країнах. З іншого боку, держава зобов’язана

стежити за тим, щоб господарське становище в країні поліпшувалося

. Вона повинна

захищати своїх виробників та споживачів товарів та послуг від небажаних дій підприємців

інших країн. При цьому значну роль відіграє фактор застосування принципу взаємності:

введення обмежень щодо підприємців певної держави в нашій країні призведе до введення

таких або подібних обмежень до підприємців нашої держави в іншій країні, а також

автоматично призводить до небажання іноземних підприємців здійснювати діяльність в

нашій країні, що веде до зменшення інвестицій та обмеження доступу до інновацій та

поширення сучасних методів і прийомів виробництва. Відіграючи таку важливу роль, держава

може впливати на учасників зовнішньоекономічної діяльності як позитивно (надаючи

переваги), так і негативно (вводячи обмеження).

170



Євгенія Додіна,

Одеська національна юридична академія

Забезпечення митного контролю вантажів гуманітарної допомоги, яка прямує до

релігійних організацій в Україні

В Україні демократичні зміни пов’язані з набуттям Україною незалежності і прийняттям

Конституції. У державі визначається повага до прав людини у релігійної сфері, забезпечуються

сприятливі умови для розвитку суспільної моралі, гуманізму,

громадської злагоди та

співробітництва людей незалежно від їх світогляду чи віросповідання.

Прийнятий у 1991 році Закон України про свободу совісті і релігійні організації став

значним кроком забезпечення прав людини у релігійної сфері. Для здійснення релігійної

діяльності, проведення доброчинних заходів перед усім необхідна матеріальна база. З метою

поліпшення забезпечення діяльності, пов’язаною зі

свободою віросповідання на адресу релігійних

організацій з закордону прямує гуманітарна допомога.

Більше половини всіх гуманітарних вантажів, які надійшли в Україну складаються з

продуктів харчування, одягу, взуття, медикаментів та медичного устаткування тощо. Водночас

релігійні організації отримували легкові та вантажні автомобілі, будівельні матеріали, оргтехніку,

обладнання для церков та молитовних будинків і богослужбову

літературу. Понад третина всіх

цьогорічних вантажів надійшла церкві євангельських християн-баптистів, понад чверть — церкві

християн віри євангельської (п’ятидесятників). Гуманітарна допомога надходила головним чином

від релігійних громад Німеччини, Англії, Швеції, Італії, Австрії, Фінляндії, США, Норвегії та

інших країн. У разі, коли йдеться про допомогу, яка надходить релігійній організації, таку

підтримку

надає державний орган у справах релігій або його управління (відділи) в областях чи

Рада у справах релігій при Уряді АР Крим.

На сьогоднішній день правові, організаційні принципи отримання та оформлення

гуманітарної допомоги, що переміщуються через митний кордон України установлені на підставі

вимог:Закону України № 1192-XIV від 22.10.99 “Про гуманітарну допомогу”,Закону України

від

07.08.06 № 3397-IV „Про внесення змін до Митного кодексу України”,постанови Кабінету

Міністрів України від 22.03.2000 № 544 „Про Порядок митного оформлення вантажів гуманітарної

допомоги ”; листу Державної митної служби України від 02.11.2009 N 11/6-10.09/10526-ЕП “Про

митний контроль та митне оформлення вантажів гуманітарної допомоги» тощо.

В ході переміщення вантажів гуманітарної допомоги через митний кордон України однією

з проблем, з якою стикалися перевізники гуманітарної допомоги, були труднощі, пов’язані з

необхідністю проходження цими вантажами, поряд із митним контролем, таких видів контролю, як

санітарно-епідеміологічний, ветеринарний, фітосанітарний, екологічний, радіологічний. Крім того,

до отримання відповідного рішення Комісії з питань розподілу гуманітарної допомоги та

оформлення відповідних дозвільних документів, товари повинні

бути поміщені під митний

контроль. Єдиний шлях дотримання отримувачем гуманітарної допомоги вимог чинного

законодавства – це розміщення товарів на складі тимчасового зберігання.

Отримувачами гуманітарної допомоги є релігійні організації, зареєстровані у порядку,

передбаченому Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації" та зареєстровані в

установленому Кабінетом Міністрів України порядку в Єдиному реєстрі

отримувачів гуманітарної

допомоги.

Підставою для здійснення гуманітарної допомоги в Україні в адресу релігійної організації є

її письмова згода на одержання гуманітарної допомоги. Спеціально уповноваженими державними

органами з питань гуманітарної допомоги є Комісія з питань гуманітарної допомоги при Кабінеті

Міністрів України та комісія з питань гуманітарної допомоги при Раді міністрів Автономної

Республіки

Крим, комісії з питань гуманітарної допомоги при обласних, Київській та

Севастопольській міських державних адміністраціях.

Гуманітарна допомога у вигляді виконання робіт, надання послуг, у грошовій або

натуральній формі (крім підакцизних товарів), яка надається, ввозиться, пересилається в Україну,

звільняється від оподаткування.

Визнання гуманітарною допомогою вантажів (товарів), які прямують до релігійних

організацій,

здійснюється Комісією з питань гуманітарної допомоги при Кабінеті Міністрів

України у кожному конкретному випадку. Якщо кошти або товари (роботи, послуги), звільнені від