Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених
Подождите немного. Документ загружается.
191
розрізненості протиставити соціальне взаєморозуміння та толерантність, в тому числі й на рівні
чиновництва.
Хоча ніхто не відкидає, що повна ізоляція державної служби від соціально-політичного
контролю (з боку депутатів, політичних партій та інших інститутів громадянського суспільства) –
явище, не менш небезпечне, ніж її політизація. В обох випадках держава стає власністю політиків і
чиновників, де неможливо вже мовити про її правову суть, демократизм та соціальність.
Однак, слід зауважити, що абсолютно відокремити державну службу від політики
неможливо. Державна служба поза політикою не може існувати, вона служить політичному курсу
легітимно встановленої влади і нікому іншому.
Політичний нейтралітет державного службовця – це не “прісна байдужість” до політичної
сторони справи, це усвідомлена нейтральна позиція відносно політичних партій та організацій, це
позиція лояльності та добросовісного служіння державі та її головному суверену – народу. Така
лояльність проявляється в вірності конституційному строю, підтримці загальнополітичного курсу
держави, визначеного в законах.
Вважаємо, що в сучасній Україні питання меж політизації державної служби є дуже
актуальним. Вважаємо
, що Закріплення в Законі України “Про державну службу” обмеження
політичної активності державного службовця, є одним із факторів забезпечення нормального
функціонування державної служби в Україні.
Характер державної служби залежить від якісного складу державних службовців, їх
професійного рівня, духовно-моральних якостей, ціннісних орієнтацій. Одним словом, характер
державної служби можна визначити по кадровому
складу державного апарату. Тому, на нашу
думку, справедливим буде висновок: якими є державні службовці, їх прагнення та інтереси –
такою є державна служба і держава в цілому. Тобто, основним критерієм вступу на державну
службу має бути професіоналізм, доброчесність та відданість інтересам держави і суспільства.
Які з перелічених факторів є більш важливими, а
які менш, важко сказати. Тут все
взаємопов’язано, детерміновано конкретною ситуацією, історичним досвідом, кадровою
політикою держави. В ідеалі ж на державній службі повинні бути лише ті, хто впевнений в собі,
розраховує на свої сили, спроможний на самообмеження, і готовий до обмеження своїх
громадянських прав та свобод.
Встановлення обмежень на державній
службі викликає деякі суперечки, а наявність низки
проблем, які виникають в процесі прийняття та проходження державної служби, вказує на
недосконалість законодавства, необхідність оновлення та реформування адміністративної системи
держави та інституту державної служби. Але, на завершення необхідно зазначити, що здійснюючи
цілі держави, виконуючи функції державної служби, державний службовець завжди повинен
дотримуватися прав
та інтересів громадян. Лише такий підхід поверне довіру населення до
інституту державної служби та відповідно, до органів державної влади та до держави в цілому.
Остап Сеньків
Національний університет Державної
єподаткової служби України
Поняття і функціональна спрямованість судового розсуду в адміністративному
судочинстві
Ключові слова: судовий розсуд, адміністративне судочинство
Правова
сутність судового розсуду відображена у юридичній науці неоднозначно, що
зумовлено складністю та багатогранністю цього правового явища. Так, деякі науковці взагалі
заперечують існування судового розсуду як дійсного правового явища, у той час як інші зводять
його до суто інтелектуально-психологічної категорії. Проте, більшість як зарубіжних, так і
вітчизняних вчених погоджуються з тим
, що судовий розсуд є реальним юридичним явищем,
об’єктивно зумовленим конструкцією правової норми і реаліями судової практики, які надають
право суду обирати найбільш коректний, вивірений і адекватний обставинам справи чи питання
варіант вирішення при розв’язанні правового диспуту, що виникає між учасниками спірних
правовідносин.
192
Етимологія терміну “розсуд” в українській мові бере початок в словах “рішення, висновок,
розмірковування ”, у той час, як в англійській мові лексичне значення терміну “розсуд” (англ.
“discretion”) – “…свобода дії, обачність, розважливість”.
З огляду на викладене, судовий розсуд можна розглядати в широкому та вузькому
аспектах. Зокрема, у широкому аспекті, який можна назвати інтелектуально-
вольовим, цей розсуд
є думкою, висновком судді, що виникли в нього під час та з приводу розв’язання конкретного
правового питання в процесі розгляду і вирішення адміністративної справи, та які є
інтелектуально-вольовою основою для реалізації відповідної процесуальної дії чи прийняття
судового рішення. У цьому випадку розсуд присутній в будь-якій
процесуальній дії чи акті, що
вчиняються суддею. Щодо вузького аспекту, який допустимо назвати спеціально-юридичним, то
розсуд суду у ньому являє собою конкретне, одиничне право (уповноваження) судді, передбачене
нормами законодавчого акту, вибрати один з декількох варіантів вирішення відповідного питання,
за умови, що кожен з них є дозволений законом. За такої
інтерпретації розсуд судді має місце лише
у певних, визначених законом, випадках, які набувають значення бути його правовими підставами.
Не зважаючи на те, що термін “розсуд” неодноразово згадується в національному
законодавстві України, у тому числі у Кодексу адміністративного судочинства (надалі – КАС
України), його значення у ньому не розкривається. Однак, на підставі загального
аналізу його
положень та міжнародно-правових документів можна обґрунтовано трактувати судовий розсуд в
адміністративному судочинстві як передбачене законодавством право (частину повноважень)
адміністративного суду, яке реалізується з дотриманням встановленої процесуальної форми
здійснення правосуддя в адміністративних справах, надає йому можливість під час прийняття
судового рішення (вчинення процесуальної дії) вибрати з декількох юридично
допустимих
варіантів рішення (дії) той, що буде оптимальним в правових і фактичних умовах розгляду і
вирішення конкретної справи з метою забезпечення верховенства права, справедливості та
ефективного поновлення порушених прав, свобод, інтересів учасників процесу.
Існування судового розсуду при здійсненні адміністративного правосуддя зумовлюється
наявністю в КАС України відповідних правових підстав, які назовні проявляються
у вживанні
таких термінів, як “суд може”, “суд з власної ініціативи”, “на думку суду”, “ суд у разі
необхідності”, “у порядку, встановленому головуючим” тощо. В цілому, правовими підставами
існування судового розсуду в адміністративному судочинстві можна вважати наявність відносно-
визначених правових норм (диспозитивних, альтернативних, рекомендаційних, ситуативних,
вживання у них оціночних понять), прогалин
у законодавстві та юридичних колізій.
Аналіз норм КАС України дає підстави виділити наступні види судового розсуду в
адміністративному судочинстві за такими критеріями:
1. За наявністю підстав, факторів та інших умов для реалізації розсуду можна визначити
допустимий і недопустимий судовий розсуд. У даному випадку допустимість розсуду
визначатиметься змістом диспозиції правової норми та
способом її встановлення.
2. За ступенем інтересів держави і суспільства у застосуванні розсуду можна визначити
доцільний і недоцільний судовий розсуд. Доцільність реально існуючого розсуду у цьому випадку
зумовлюватиметься конкретними потребами, заради досягнення яких у кожному одиничному
випадку застосовується судовий розсуд.
3. За ступенем тяжкості здійснення розсуду можна визначити простий і складний судовий
розсуд. Складність розсуду у цьому разі буде визначатися обсягом та характером умов і обставин,
які необхідно врахувати при реалізації судового розсуду.
4. За масштабом реалізації розсуду можна визначити реальний і ймовірний судовий розсуд.
Реальність здійснення наявного тут розсуду детермінуватиметься дійсною і усталеною практикою
втілення судом розсуду в тому чи іншому випадку
застосування правової норми.
Безперечно, що зазначений перелік видів розсуду можна продовжувати.
Системний аналіз норм КАС України також надає можливість визначити наступні функції,
притаманні судовому розсуду в адміністративному судочинстві: а) конститутивна (дає суду
можливість вирішити питання по суті на свій розсуд), б) забезпечувальна (сприяє суду
ефективніше вирішити інше питання в межах
справи), в) квазіпреюдиціальна (створює
новаторську правову позицію, що може (буде) використовуватись в інших, аналогічних, справах),
г) утилітарна (сприяє винесенню найбільш відповідного для даних обставин рішення). Зазначений
перелік можна продовжувати.
193
Формулюючи висновки і пропозиції, вважаємо доцільним зазначити, що адекватне
розкриття змісту поняття судового розсуду в адміністративному судочинстві та його функцій в
юридично-прикладному аспекті, їх закріплення в нормативних чи, бодай, рекомендаційно-
інституційних правових актах України сприятиме легітимному застосуванню цього явища
суддями, зменшенню кількості допущенних суддівських помилок при реалізації судової дискреції
та
, в цілому, допомагатиме державотворенню в Україні в частині утвердження справедливого суду
в Україні відповідно до європейських стандартів.
Анастасiя Сич,
Київський нацiональний унiверситет
iменi Тараса Шевченка
Пiдходи до визначення публiчно-правових спорiв
Адмiнiстративнi суди розглядають справи, вiднесен законом до їх
юрисдикцiї. Згідно з п. 1
ст. 3 Кодексу адмiнiстративного судочинства України (дал – КАС) справа адміністративної
юрисдикції (адміністративна справа) - це переданий на вирішення адміністративного суду
публічно-правовий спір, в якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого
самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт
, який здійснює владні
управлінські функції на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих
повноважень.
Актуальнiсть цiєї теми полягає в тому, що визначення публiчно-правових спорiв є досить
проблемним питанням. По-перше, термiн «публiчно-правовий спiр» - досить широкий за змiстом,
що призводить
до його неоднозначного розумiння. Тим паче, в КАС цей термiн використовується
поряд з словосполученням "спори з приводу публічно-правових відносин", але ознак таких
правовідносин та їх специфіки в кодексі не наводиться. По-друге, постає питання: чи можуть
розглядатися за правилами КАС публічно-правові спори, в яких однією зі сторін
виступає не
"орган виконавчої влади" або його "посадова чи службова особа", а будь-який інший "орган
державної влади" або, відповідно його "посадова чи службова особа"? Адже, в ч. 1 ст. 2 і в п. 7 ст.
3 КАС до кола обов'язкових учасників публічно-правових спорів віднесено, замість "органу
виконавчої влади", саме "орган
державної влади" та його "посадова чи службова особа". По-третє,
пiд визначенням «публічно-правові спори» розуміються не лише спори, в яких однією зі сторін є
обов'язково орган виконавчої влади; орган місцевого самоврядування; їхня посадова чи службова
особа; інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції.
Науковцi визначають, що предметом
розгляду публiчного-правового спору є порушення
суб’єктивних публiчних прав - певна можливість особи у публічно-правовій сфері, що зобов’язує
суб'єкта владних повноважень забезпечити цю можливість. До таких прав вiдносяться: право брати
участь в управлінні державними справами, право на соціальний захист, право на мирні зібрання
тощо.
Але потрiбно звернути увагу, що адміністративні суди повинні надавати захист не лише
суб'єктивним публічним правам. Icнує безлiч випадкiв, коли суб’єктом владних повноважень
порушуються i приватнi (цивiльнi) права особи в публiчно-правових вiдносинах: наприклад,
митний орган протиправно конфіскує товар, що переміщається через митну територію. На
мою
думку, спори з таких питань також повиннi вирiшуватись адмiнiстративними судами i для
вирішення таких справи їм навіть не потрібно з`ясовувати, чи є порушене право особи цивільним
чи публічним. Але з iншого боку, вирiшення справ щодо захисту права на честь, гiднiсть i дiлову
репутацi
ю суб’єктiв владних повноважень не повинні розглядатися за правилами
адміністративного судочинства, навіть якщо посягання на відповідні права відбулося у зв'язку зі
здійсненням владних управлінських функцій (наприклад, газета гостро розкритикувала міського
голову за його діяльність), оскільки йдеться про захист невідчужуваних прав особи, які належать
їй незалежно від статусу особи
як суб'єкта владних повноважень.
Також iснують певнi суперечки щодо спiввiдношення понять «публічно-правовий спiр» та
«спiр про право», зокрема, чи може категорiя «спiр про право» бути елементом адміністративної
юрисдикції. Найчастiше поняття «спiр про право» використовується для розмежування
адміністративних, цивільних, господарських справ
, але я вважаю, що це не є достатньою підставою
для такого подiлу. Адже, адмiнiстративнi справи визначаються через категорiю «спiр», хоча
194
провадження в адмiнiстративних справах є позовним. Також закриття провадження в
адміністративній справі, де предметом оскарження є рішення суб'єкта владних повноважень, на тій
підставі, що справу начебто не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства,
не має законних пiдстав, оскільки п. 1 ч. 1 ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства прямо
відносить такі
справи до компетенції адміністративних судів, а подiбнi дії звужують
адмiнiстративну юрисдикцiю.
Аналіз юридичної літератури дає підстави стверджувати, що серед вчених немає єдиного
підходу до визначення юридичної природи спору про право. Одні автори вважають, що спір про
право є категорією матеріально-правовою, інші - процесуальною. Крім цих поглядів
на юридичну
природу правового спору, є й інші судження, згідно з якими спір про право в одному випадку
визначається як явище, яке розвивається, тобто перетворюється з матеріально-правового в
процесуальне, в іншому випадку виділяють два самостійних поняття спору про право в
процесуальному та матеріально-правовому його розумінні.
Взагалі процесуальна категорія «спір
про право» є універсальною категорією, яка
притаманна адміністративному, цивільному, i господарському судочинству. Цей висновок
грунтується на тому, що об'єктом судового захисту в цивільному судочинстві є суб'єктивне право
або охоронюваний законом інтерес. При цьому в позовному провадженні предметом судового
захисту є спір про право цивільне, а в провадженні у справах,
які виникають з адміністративно-
правових відносин, предметом судової діяльності є спір про право публічне (адміністративне,
конституційне тощо). Це дає підстави стверджувати, що спір про право, як процесуальна категорія,
в повній мірі може бути застосоване і у справах, які виникають з адміністративно-правових
відносин.
Отже, для визначення публiчно-правового спору треба
обов’язково використовувати такi
поняття як «орган державної влади», що включає й органи виконавчої влади, поєднувати захист як
суб’єктивних публiчних, так i приватних прав. Важливим також є питання про застосування у
справах категорiї «спiр про право» з метою розширення адмiнiстративної юрисдикцiї. У такому
випадку,
на мою думку, поняття «публiчно-правовий спiр» матиме бiльш точне змiстовне
визначення, що сприятиме запобiганню юридичних колiзiй.
Антон Сошников,
Донецький національний університет
Консультативно-дорадчі органи як інститут громадського суспільства
В останні роки намітився значний поступ у взаємовідносинах «третього сектору» з
органами публічної
влади, в тому числі і завдяки активній посередницькій функції, саме
громадських консультативно-дорадчих органів при органах публічної влади (далі - громадські
консультативно-дорадчі органи). Під публічною владою розуміються – органи влади (законодавчі,
виконавчі, судові), органи місцевого самоврядування, окремі посадові особи (Президент України,
Прем’єр-міністр України тощо) та інші, які відповідно до чинного
законодавства мають право
створювати громадські консультативно-дорадчі органи.
На початку свого розвитку консультативно-дорадчі органи мали правовий статус більш
притаманний органам публічної влади (так наприклад, входили в них державні діячі, чиновники
тощо). На сьогодні у державах зі сталими демократичними цінностями працюють, саме громадські
консультативно-дорадчі органи. До складу більшості з
них входять представники неурядових
організацій, громадські діячі тощо. Цікаво, що у незалежній Україні процес появи та розвитку
громадських консультативно-дорадчих органів затягнувся. Пожвавлення почалося на початку ХХІ
століття, а вже процес трансформації громадських консультативно-дорадчих органів посилився
після громадських акцій, які в історію незалежної України ввійшли під назвою «помаранчева
революція». Деякі
вчені зазначають, що в тому числі завдяки подіям 2004 року в Україні почався
або посилився (думка автора) вплив громадськості у процесі вироблення державної політики. Цей
період характеризується стрімким зростанням кількості цих органів.
Наразі досить гостро стоїть питання інституціоналізації громадських консультативно-
дорадчих органів, тобто віднесення цього інституту до системи державної влади або
громадянського суспільства. Доцільним слід, розглядати громадські консультативно-дорадчі
органи, як окремий інститут громадського суспільства.
195
Спробуємо проаналізувати громадські консультативно-дорадчі органи за ознаками, які
притаманні органам влади. По перше, субординація (кожен орган виконавчої влади
підпорядкований вищестоящому органу). Громадські консультативно-дорадчі органи не можуть
існувати за цим принципом. Тому їх основна мета – консультування органів публічної влади та
посилити вплив громадськості на виробленні державної політики у відповідній сфері
. У сталому
громадянському суспільств вони представляють громаду та керуються інтересами громадян.
По друге, органи публічної влади наділені повноваженнями, якими вони користуються при
здійсненні своїх функцій для досягнення поставленої перед ним цілі. В даному випадку,
громадські консультативно-дорадчі органи доцільно розглянути через призму прав окремого
громадянина. Так права йому гарантовані, але
громадянин сам приймає рішення щодо реалізації
того чи іншого права (принцип «волі» або «свободи» - один з основоположних принципів
громадянського суспільства).
По-третє, органи публічної влади наділені компетенцією, діють чітко у відповідності з
нормативними приписами. Як громадські консультативно-дорадчі органи діють на підставі
чинного законодавства, у законі чи іншому акті міститься норма
, яка закріплює загальний
правовий статус громадських консультативно-дорадчих органів, але громадські консультативно-
дорадчі органи унормовують свою діяльність більш детально на своєму рівні, шляхом прийняття
відповідного Регламенту тощо.
По-четверте, у більшості вертикальна система виконавчої влади керована єдиним центром,
своєрідна ієрархія органів влади та окремих посадових осіб, зв’язаних з собою
відносинами
підпорядкування. Для громадських консультативно-дорадчих органів притаманне саме
горизонтальна система зв’язків. Розглянемо на конкретному прикладі. Так, наприклад, Громадська
рада Управління у справах сім'ї, молоді Донецької обласної державної адміністрації не
підпорядковується та не підконтрольна Громадській раді Міністерства України у справах сім'ї,
молоді та спорту. Хоча на практиці зустрічаються
і інші випадки. Так наприклад, Положенням
«Про Координаційну раду молодих юристів України при Міністерстві юстиції України»,
затверджене наказом Міністерства юстиції України №520/5 від 19.07.2007 року (у редакції наказу
Міністерства юстиції України від 27.09.2007 № 835/5) передбачено, що до структури
Координаційної ради молодих юристів України при Міністерстві юстиції України (спеціальний
консультативно-дорадчий орган) входять
Координаційні ради молодих юристів при відповідних
управліннях юстиції на місцях. Але це більше виключення з правила. Таким чином громадський
консультативно-дорадчий орган функціонує незалежно від іншого громадського консультативно-
дорадчого органу, в тому числі створеного при вищестоящому органі влади.
Наразі, можливо констатувати, що громадські консультативно-дорадчі органи є окремим
інститутом громадського
суспільства. Подальші дослідження планується направити на вивчення
громадських консультативно-дорадчих органів, як окремого інституту громадського суспільства та
елементу народовладдя.
Олександр Таламанчук,
Дніпропетровський державний
університет внутрішніх справ
Проблема вдосконалення контролю за лікарськими засобами
Як зазначається в офіційних матеріалах Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ),
здоров’я людини є основним національним
пріоритетом у будь-якій країні, а забезпечення
можливого вищого рівня здоров’я є важливим глобальним завданням, для вирішення якого
необхідні спільні зусилля багатьох інших соціальних і економічних секторів, окрім медичного.
Проблема якості та безпеки лікарських засобів є надзвичайно актуальною. Це зумовлено
розширенням арсеналу лікарських засобів, зростанням обсягів світового фармацевтичного ринку
та
кількості виробників оригінальних препаратів. Забезпечення якості лікарських засобів є
загальною концепцією фармацевтичного сектору, головними елементами якої є гарантування
якості лікарських засобів на всіх етапах “життєвого” циклу: від розроблення до медичного
застосування. Проблема забезпечення якості лікарських засобів набуває особливої вагомості на
етапі їхньої реалізації. Останніми роками відчутно загострилася проблема фальсифікованих ліків.
196
У зв’язку із загрозою поширення фальсифікованих лікарських засобів країни Європейського
Союзу та США встановили жорсткіші процедури контролю за надходженням та обігом лікарських
засобів на внутрішніх ринках. Тому нашою метою було здійснити порівняльний аналіз систем
забезпечення якості лікарських засобів у розвинених країнах та в Україні.
Всесвітня організація охорони здоров'я оголосила
, що "для лікування усіх хвороб
вистачило б 200 медикаментів". Але тільки в обігу кожної крайни ЄС знаходиться 10 тис. ліків.
Згідно зі міжнародними нормами та Законом України «Про лікарські засоби» якість
лікарського засобу — це сукупність властивостей, які надають лікарському засобу здатність
задовольняти потреби споживачів відповідно до свого призначення і відповідають вимогам,
встановленим
законодавством. В рекомендаціях Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ)
по розробці та впровадженню національної політики щодо лікарських засобів зазначено, що
держава має забезпечувати якість, ефективність, безпеку та доступність лікарських засобів для всіх
верств населення. На сьогоднішній день система державного контролю якості лікарських засобів
орієнтована на визначення їх відповідності фармакопейним статтям та
іншій нормативній
документації. Питання ефективності та безпеки лікарських засобів не контролюється державою в
повному обсязі. Система нагляду за побічними діями препаратів та виробів медичного
призначення не функціонує на необхідному рівні. Наслідком цього може стати поширення
лікарських засобів з недоведеною безпекою та ефективністю. Це створює умови для
розповсюдження в Україні таких
небезпечних інфекцій, як туберкульоз, ВІЛ/СНІД. Не досягнуто
належного рівня економічної та фізичної доступності лікарських засобів. Ситуація, коли для
пересічних громадян ефективні лікарські засоби економічно недоступні, становить реальну загрозу
безпеці держави. Особливо гостро це відчувається у сільській місцевості.
З кінця 2008 р. Кабінетом Міністрів України запроваджено реформу системи державного
контролю якості фармацевтичної
продукції. Зокрема, відбувся перерозподіл повноважень у сфері
обігу лікарських засобів та виробів медичного призначення між двома центральними органами
виконавчої влади: МОЗ України та Держлікінспекцією. До повноважень останньої належить,
зокрема, державний контроль якості ліків, що ввозяться в Україну. Порядок такого контролю
сьогодні визначено постановою КМУ від 14.09.2005 р. № 902 «Про затвердження порядку
здійснення державного контролю якості лікарських засобів, що ввозяться в Україну».
П. 5 постанови передбачає, зокрема, обов’язковість надання разом із заявою на видачу
висновку про якість ввезеного лікарського засобу копії сертифіката виробника лікарського засобу,
виданого або визнаного Держлікінспекцією, або рішення про визнання сертифіката. Ця норма
викликає суперечки між Держлікінспекцією та професійними фармацевтичними
асоціаціями з дати
прийняття постанови КМУ «Про затвердження порядку здійснення державного контролю якості
лікарських засобів, що ввозяться в Україну». Особливо ця суперечка загострилася в останні роки,
коли вимога щодо обов’язковості надання разом із заявою на видачу висновку про якість ввезеного
лікарського засобу копії сертифіката виробника лікарського засобу почала створювати
не лише
суттєві технічні, але й фінансові перешкоди для суб’єктів господарювання.
Згідно з п. 5 постанови зарубіжні компанії — виробники ліків мають право представляти
свою продукцію на українському фармацевтичному ринку тільки за наявності сертифіката,
виданого або визнаного Держлікінспекцією за процедурою, яка не в повній мірі відповідає
міжнародній практиці. Більш того, чинний Закон
України «Про лікарські засоби» взагалі не
передбачає вимоги щодо надання сертифікатів під час ввезення препаратів на територію України.
Все зазначене суттєво ускладнює та сповільнює процес імпорту в Україну лікарських засобів та
значною мірою впливає на ціну препаратів, відчутно підвищуючи її. Більш того, здійснення
лабораторного аналізу відбувається за рахунок суб’єкта
господарювання, що прямо суперечить
нормам Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері
господарської діяльності», згідно з якими процедури контролю мають здійснюватися за рахунок
органу контролю. При цьому лише у випадку виявлення порушень вимог законодавства щодо
якості ліків суб’єктом господарювання мають бути відшкодовані витрати на здійснення
державного контролю
якості.
Таким чином, існуючий механізм контролю якості фармацевтичної продукції, яка
ввозиться в Україну, не відповідає не лише міжнародній практиці, але й чинному законодавству
України.
197
Тетяна Філіпенко,
Університет «Україна»
Визначення понять «фінансовий контроль» і «аудит» та їх співвідношення:
постановка проблеми
Актуальність теми доповіді пов’язана з тим, що на нинішньому етапі розвитку
законодавства України здійснюється, зокрема, і адаптація вітчизняного законодавства у сфері
аудиту до загальноєвропейських норм.
Одним із аспектів належної адаптації є встановлення теоретичних засад
формулювання
поняття «аудит», оскільки у законодавстві України (як de lege lata, так і de lege ferenda) хоча й
міститься визначення аудиту як перевірки даних бухгалтерського обліку і показників фінансової
звітності суб’єкта господарювання з метою висловлення належної думки аудитора про її
достовірність в усіх суттєвих аспектах та відповідність вимогам законів України, положень
(стандартів) бухгалтерського
обліку або інших правил згідно із вимогами користувачів, локальні
нормативні акти відхиляються від суті цього поняття, дослідники називають ширше коло його
ознак, а у теорії фінансового права відсутня одностайна думка щодо його класифікації чи як
форми, чи як виду фінансового контролю.
Так, чинним законодавством не визначені форми фінансового контролю, і дослідники
встановлюють їх за різними критеріями, а тому інколи доходять висновку, що вони є видами
фінансового контролю. У науковій літературі фінансовий контроль переважно визначається як
елемент системи управління фінансами, особливою сферою вартісного контролю за фінансовою
діяльністю всіх економічних суб’єктів. Визначають його і як сукупність дій та операцій з перевірки
фінансових
та пов’язаних з ними питань діяльності суб’єктів господарювання та управління із
застосуванням специфічних форм та методів його організації або як засіб перевірки правильності
обчислення, повноти і своєчасності сплати податків та інших обов’язкових платежів, форма
зворотного зв’язку між суб’єктом та об’єктом.
Зважаючи на те, що вчені
акцентують увагу на різних аспектах фінансового контролю, не
доходять вони і єдиної думки щодо критеріїв його класифікації. Більшість науковців пропонує
виділяти форми фінансового контролю, як зовнішній, внутрішній; обов’язковий, ініціативний;
попередній, поточний, наступний; комплексний, некомплексний; державний, недержавний. Деякі
дослідники вказують на види фінансового контролю, які класифікуються за формами здійснення,
рівнем
управління, суб’єктами й об’єктами контролю та інформаційній базі. Виділяють у теорії ще
й поняття методів фінансового контролю, якими визнають перевірку, обстеження, нагляд, аналіз
фінансової діяльності, спостереження (моніторинг), ревізію.
Ми погоджуємось із позицією і тих дослідників, які вказують, що фінансовий контроль є й
способом збирання інформації для аналізу причин відхилення
чи ухилення від сплати податків,
обов’язкових платежів і зборів до відповідних бюджетів чи цільових фондів.
Наведене свідчить, що деякі критерії класифікації фінансового контролю як за формами,
так і видами збігаються. Відтак, наявні розбіжності і неоднозначності у визначенні суті
фінансового контролю та критеріїв його класифікації дозволяють дійти висновку, що їх
узагальнення і системний аналіз сприятимуть належному визначенню змісту фінансового
контролю і дозволять правильно класифікувати в його межах і аудит.
Важливими для визначення змісту фінансового контролю є різні характеризуючі його
аспекти, наприклад, суб’єкти і об’єкт контролю, особливості фінансування контролюючих
суб’єктів та джерела такого фінансування, джерела інформації, терміни і місце
здійснення, обсяг
контрольно-перевірочної роботи, спосіб організації тощо. Кожен із цих аспектів є достатнім
критерієм для класифікації фінансового контролю як за формами, так і за видами, виходячи з того,
що формою є спосіб існування змісту, внутрішня структура, організація і зовнішній вираз явища, а
видом – об’єднання ряду явищ/предметів за
спільними ознаками і входження їх до складу
загальнішого вищого розділу.
Таксономічний аналіз категорії «фінансовий контроль» і визначення місця аудиту в його
межах не можливий без належного визначення змісту самого аудиту, оскільки тільки встановлення
його якісних ознак дозволить чітко і однозначно відповісти на питання, є аудит формою чи видом
фінансового контролю.
198
Однак, і на це питання ні законодавство, ні науковці не дають однозначної відповіді. У
чинних нормативних актах України однозначно не розкрита суть аудиту/аудиторського контролю.
У науковій літературі також відсутній єдиний погляд дослідників щодо визначення змісту аудиту.
Деякі науковці виводять поняття аудиту за межі категорії фінансовий контроль і розглядають його
як
фінансову або підприємницьку діяльність.
Оскільки відповіді на поставлені запитання не можуть бути надані за відсутності
комплексного дослідження змісту фінансового контролю і аудиту, у межах даної доповіді ми
пропонуємо залучитись до дискусії щодо визначення якісних ознак зазначених понять. Виявлення
їх сутності дозволить оптимізувати теоретичні правові дослідження, належно удосконалити чинну
нормативну базу
та адекватно адаптувати вітчизняне законодавство у сфері аудиту до
європейських норм.
Олена Чух,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Проблемні питання забезпечення адміністративного позову
Головним завданням адміністративного судочинства є забезпечення ефективності захисту
порушених чи оспорюваних прав і законних інтересів суб’єктів владних повноважень та інших
фізичних і юридичних осіб,
які звертаються до суду. В цьому контексті особливого значення
набуває інститут забезпечення позову, який спрямований проти несумлінних дій відповідача, в
умовах змагального процесу.
На сьогодні наукова розробка даного питання залишається на недостатньому рівні. Так
само не дає нам необхідних відповідей ні Кодекс адміністративного судочинства України, ні
постанови Пленуму Вищого адміністративного суду
України.
Забезпечення позову - це застосування судом заходів, які гарантують можливість реалізації
позовних вимог у разі задоволення позову.
Стаття 117 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає, що суд за
клопотанням позивача або з власної ініціативи може постановити ухвалу про вжиття заходів
забезпечення адміністративного позову, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам,
свободам та
інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі, або захист цих
прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення
необхідно буде докласти значних зусиль та витрат, а також якщо очевидними є ознаки
протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень. Очевидно, що таке
формулювання
є не досить вдалим. Адже незрозумілим є чи необхідно одночасно наявність однієї
із перших трьох наведених обставин разом із останньою, чи достатньо навіть однієї із вище
перелічених обставин. Не роз’яснює цього і постанова Пленуму Вищого адміністративного суду
України Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу
адміністративного судочинства України
під час розгляду адміністративних справ від 6 березня
2008 року, де просто продубльовані положення, що містяться в Кодексі адміністративного
судочинства України. На мій погляд, доцільно було б уточнити, що достатньо хоча б однієї із
обставин, які зазначенні в КАС, для застосування судом заходів до забезпечення
адміністративного позову.
Також варто зазначити, що поняття «
очевидна небезпека заподіяння
шкоди правам, свободам та інтересам позивача», «очевидні ознаки протиправності
рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень» є оціночними. Можливо і не зовсім
доцільно давати нормативну дефініцію цих понять, але варто їх роз’яснити хоча б на рівні
постанов ВАСУ. Адже вся ця плутанина у формулюваннях призводить до
неправильного
застосування закону судом, можливі навіть зловживання, що негативно відображається на
престижі судової гілки влади та довірі населення до суду.
З однієї сторони Кодекс адміністративного судочинства надає позивачу, при забезпеченні
позову, певні процесуальні переваги - швидкість розгляду заяви про забезпечення, розгляд такої
заяви без участі відповідача, негайне виконання ухвали про забезпечення
позову.
Проте, на практиці ми зіштовхуємося із випадками неможливості застосування цих
199
процесуальних гарантій, оскільки ці питання на недостатньому рівні регулюються законодавством.
Шляхами подолання цього явища можуть стати перш за все удосконалення чинного
процесуального законодавства та вироблення єдиного підходу до вирішення питань про
застосування заходів по забезпеченню адміністративного позову. І провідна роль в цьому процесі
має належати формуванню єдиної судової практики.
200
ФІНАНСОВЕ ПРАВО
Владислав Антоненко,
Інститут держави і права
ім. В.М. Корецького НАН України
Щодо питань здійснення контролю у бюджетному процесі Комітетом Верховної Ради
України з питань бюджету
Актуальність теми дослідження обумовлена необхідністю правового закріплення норм
здійснення парламентського контролю у бюджетному процесі Комітетом Верховної Ради України
з питань бюджету.
Фінансування видатків
держави – це не що інше, як витрачання коштів при відповідному
забезпеченні доходами, що в свою чергу означає, що державне управління перебуває у
функціональній єдності з бюджетним контролем. Верховна Рада України своєю діяльністю
забезпечує не тільки розробку, але і контроль за виконанням Державного бюджету України. На
практиці цей контроль здійснюється через внутрішній
структурний підрозділ парламенту - Комітет
Верховної Ради України з питань бюджету, який є органом Верховної Ради України, що
утворюється з числа народних депутатів України для здійснення за окремими напрямами
законопроектної роботи, підготовки і попереднього розгляду питань, віднесених до повноважень
Верховної Ради України, виконання контрольних функцій.
Звичайно, частково законодавство визначає контрольні повноваження
Верховної Ради
України. Так, норми, що закріплюють парламентський контроль з боку комітетів містяться в
Конституції України, Законі України «Про комітети Верховної Ради України» від 4 квітня 1995
року, Регламенті Верховної Ради України від 10 лютого 2010 року, проте, розширене закріплення
даної функції на законодавчому рівні могло б забезпечити підвищення ефективності роботи та
відповідальності комітетів у
сфері здійснення контрольних повноважень. З іншого боку це могло б
відкинути будь-які заперечення щодо обсягу їх контрольної діяльності. Одночасно, незаперечною
є наявність контрольних функцій парламентських комітетів і Комітету Верховної Ради України з
питань бюджету, адже в бюджетній сфері саме він відіграє ключову роль у здійсненні функцій
контролю. Його контрольні
функції частково прописані в законодавстві і полягають в наступному:
аналізі практики застосування законодавчих актів у діяльності державних органів, їх посадових
осіб з питань, віднесених до предмету його відання, підготовці та поданні відповідних висновків та
рекомендацій на розгляд Верховної Ради України; контролі за виконанням Державного бюджету
України в частині, що віднесена до
предмету його відання, для забезпечення доцільності,
економності та ефективності використання державних коштів у порядку, встановленому законом;
взаємодії з Рахунковою палатою; направленні матеріалів для відповідного реагування в межах,
установлених законом, органам Верховної Ради України, державним органам, їх посадовим
особам; погодженні питань, проведенні консультацій щодо призначення на посади та звільнення з
посад
керівників відповідних державних органів, створенні і ліквідації спеціальних державних
органів, що віднесені до предмету відання комітету, та здійсненні інших погоджень і консультацій
у випадках, передбачених законом. До повноважень Комітету Верховної Ради України з питань
бюджету у здійсненні контролю за дотриманням бюджетного законодавства відносяться: контроль
за відповідністю поданого Кабінетом Міністрів України проекту
закону про Державний бюджет
України Основним напрямам бюджетної політики на наступний бюджетний період та підготовка
відповідного висновку; контроль за відповідністю законопроектів, поданих на розгляд Верховної
Ради України, бюджетному законодавству.
Тож відповідно до законодавства контрольні функції Верховної Ради України і в тому
числі Комітету Верховної Ради України з питань бюджету є
важливими, проте фактичний
контроль на сьогодні є більш загальним, ніж конкретним. Для створення ефективного
правового забезпечення здійснення парламентом контрольних повноважень у сфері бюджету
необхідно прийняти закон, що визначав би поняття бюджетного контролю як складової
фінансового контролю, окреслював би його коло учасників та їх повноваження, передбачав
би систему заходів, спрямованих на
забезпечення законності дій учасників бюджетного
процесу в контрольній діяльності. Таким на наш погляд міг би стати закон про
парламентський контроль в Україні, в якому окремим розділом доцільно передбачити