Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених

Подождите немного. Документ загружается.

221



Прийняття Податкового кодексу може забезпечити ефективність існуючої на сьогодні

системи оподаткування зробити співпрацю між державою та платниками податків справді

партнерською – з добровільною сплатою податків.

Євгеній Пистогов,

Національний університет

державної податкової служби України

Міжнародні договори і стандарти як джерела регулювання банківської діяльності в

Україні

Банківська система України функціонує на підставі

цілої системи нормативно-правових

актів, яка визначається терміном «банківське законодавство». Загалом його можна визначити як

систему нормативних актів, що містять норми, котрі регулюють діяльність банків та інших

кредитно-фінансових інститутів, а також їх взаємовідносини з клієнтами. Окреме місце в цій

системі займають міжнародно-правові акти і стандарти. Таким чином, обрана тема

наукового

дослідження набуває особливої актуальності у зв’язку з потребою гармонізації та уніфікації

нормативних актів банківської сфери України та приведення національного банківського

законодавства до єдиних міжнародних стандартів банківської діяльності.

Особливе значення міжнародних актів серед правових джерел передбачено, в першу чергу,

нормами Конституції України. Відповідно до Основного Закону чинні міжнародні договори,

згоду

на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, є частиною національного

законодавства України (ст. 9).

У банківській сфері визначають такі основні групи міжнародних актів:

1) правила здійснення окремих видів банківських операцій (Уніфіковані правила по інкасо,

Уніфіковані правила й звичаї для документарних акредитивів, Уніфіковані правила про

електронний перевід коштів, Уніфіковані правила по

договірних гарантіях та інші). Їх дія

поширюється на всіх учасників автоматично без спеціальних посилань. Якщо сторони не хочуть їх

застосовувати, це повинно бути відповідно відображено в договорі;

2) дво- або багатосторонні конвенції, що діють на території країн, що їх підписали

(Женевська конвенція про переказний і простий вексель, Конвенція про чеки та

ін.);

3) міжнародні банківські стандарти, які розробляє Міжнародна організація зі

стандартизації (ISO), в яку на правах комітет-членів входять аналогічні національні організації.

Стандарти являють собою сукупність технічних вимог щодо оформлення банківських документів,

дотримання яких має правове значення, оскільки вони використовуються в міжнародній

банківській практиці (щодо підписів офіційних осіб, уповноважених підписувати банківські

документи

, переводу коштів за банківськими чеками).

До міжнародних джерел банківського права також можна віднести стандарти, встановлені

Базельським комітетом (Угоди Базель I, Базель II), а також деякі з 40 принципів в галузі

банківської діяльності, що вироблені FATF у сфері боротьби з легалізацією грошей, набутих

незаконним шляхом. Зокрема, Базельська угода (Базель I), розроблена Базельським комітетом з

банківського нагляду та регулювання, визначає принципи зближення систем банківського

регулювання щодо виміру капіталу та стандартів, які поширюються на власний капітал кредитно-

фінансових установ у більшості розвинутих країн світу. Крім самих принципів документ

включає пояснення різноманітних методів, які наглядові органи можуть використовувати з

метою їх імплементації у національне законодавство. Викладені принципи, сформульовані

Базельським комітетом, слід розглядати як мінімальні вимоги, які кожна країна доповнює,

виходячи з властивих лише їй умов та можливих ризиків. При цьому аксіомою вважається те, що

центральний банк держави, у тому числі Національний банк України, здійснює покладену на нього

функцію нагляду у повній відповідності до принципів ефективного банківського нагляду.

Таким чином, важливого значення для розвитку банківського законодавства України у бік

світової стандартизації та уніфікації набуває подальша імплементація міжнародних договорів у

національне законодавство. Дотримання та виконання у банківській діяльності стандартів та

міжнародних договорів українськими банками під час взаємовідносин з іноземними контрагентами

призведе до спрощення здійснення банківських операцій, підвищення правових гарантій захисту

222



банківських угод, розширенню асортименту банківських послуг і як наслідок підвищення рівня

фінансової привабливості України в світі.

Катерина Потурай,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Незалежність Національного банку України : проблема чи здобуток банківської

системи України ?

Актуальність теми зумовлена вирішенням питання щодо незалежності Національного

Банку України, що деклеративно є дуже

позитивним явищем, але, як свідчить нинішня практика,

досить таки проблемним питанням, що потребує негайного вирішення.

Питання незалежності НБУ досліджували такі науковці : С. Аржевітін, В.Кротюк, В.

Литвицький, В. Міщенко, К. Паливода, А. Саліванов.

Відповідно до статті 2 Закону Ураїни «Про Національний банк України», НБУ є

центральним банком України, особливим центральним органом управління

, що означає виведення

його з-під юрисдикції КМУ як центрального органу виконавчої влади. НБУ підтримує економічну

політику уряду, якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України (п.

4 ст. 52 Закону).

Відповідно, НБУ є незалежним у межах наданої йому компетенції, адже не допускається

втручання органів законодавчої та виконавчої влади або їх

посадових осіб у виконанні функцій і

повноважень Ради НБУ чи Правління не інакше, як у межах визначених Законом (ст.53 Закону).

Під терміном “незалежність Центрального банку” слід розуміти законодавчо закріплену

інституціональну спроможність НБУ проводити монетарну політику без будь-яких втручань з боку

влади. Фахівці вирізняють політичну та економічну незалежність, що являє

собою автономію НБУ

при встановленні цільових орієнтирів грошової маси, самостійність центрального банку у виборі

інструментів монетарної політики.

В контексті незалежності ми можемо говорити лише про підзвітність НБУ Президенту

України та ВРУ, тобто банк не розглядається як піднаглядовий чи підконтрольний орган.

Відповідно до системи стримувань та противаг, НБУ не може бути

банком парламенту або банком

уряду, «здорову» політику може здійснювати лише незалежний банк.

Переваги незалежності :

• Незалежність центрального банку дозволяє знизити рівень інфляції та її мінливість, що

сприяє прискоренню економічного зростання.

• Вона дозволяє зменшити невизначеність при прийнятті економічних рішень, уникнути

появи інформаційної асиметрії.

• Сприяє вищій стабільності та передбачуваності монетарної

політики, підвищує гнучкість

реакції на економічні «шоки», що сприяє зниженню інфляційних очікувань та покращує зростання

інвестицій в економіку.

• Сприяє підвищенню довіри до монетарної політики, покращенню репутації

Центрального банку.

Але як свідчить практика сьгодення, насправді НБУ став нікому не підконтрольною

інстанцією, який наділений досить великим спектром повноважень, що призвело до непрозорості

грошово-кредитної і валютної політики, інфляції.

В цьму плані існує ряд проблем :

• Ст. 54 Закону «Про НБУ» забороняє НБУ не лише фінансувати, а й надавати прямі

кредити на фінансування бюджетних витрат, змушуючи його йти на зовнішні запозичення, які він

перманентно накопичує і розпоряджається як так званими «власними коштами».

• Проблема

виконання контролю Радою НБУ основних засад грошово-кредитної політики,

які ж вона сама розробляє.

• Наявність безконтрольного розміщення валютних резервів, велика кількість яких в

період фінансової кризи виявилася недоступною для держави.

223



• Законодавча некоректність п. 7 ст. 42 Закону «Про НБУ», яким дозволяється фактична

тіньова торгівля банківськими металами, дорогоцінним камінням, пам'ятними й інвестиційними

монетами з дорогоцінних металів та іншими цінностями.

• Ст.5 Закону чітко не встановлює який дохід, одержаний за поточний рік, повинен

відраховувати до державного бюджету НБУ, що дає йому вільне поле

дій. Це встановлено ЗУ «Про

державний бюджет» на конкретний рік, тому актуальним є питання про співвідношення даних

законів у цьому плані.

• Невизначеність первинної грошової емісії як власності держави, а не НБУ.

Найважливіший національний актив фіксується в пасиві балансу НБУ, тобто як власні кошти.

• Відповідно до ст. 1 Закону « Про

реструктуризацію боргових зобов'язань КМУ педед

НБУ» від 20.04.2000р. НБУ, здійснюючи емісію, набуває відповідні права на загальнодержавне

майно.

Цікавим є питання законодавчої ініціативи НБУ, який з 01.01.2006 р. не є таким суб'єктом.

Відповідно до Указу Президента України « Про внесення змін до Положення про порядок роботи з

законопроектами та іншими документами, що

вносяться Президентом України на розгляд ВРУ»

від 14.04.2006р. установлено, що «як законодавча ініціатива Президента України на розгляд ВРУ

можуть бути подані проекти найважливіших законів, підготовленим НБУ». Дане положення є не

досить обгрунтованим, адже, з однієї сторони, НБУ виступає основним нормотворцем у

банківській сфері, а з другої — надання таких повноважень зумовило

б багато питань щодо

наділення законодавчою ініціативою органів зі схожим статусом, і як наслідок — перегрузка

матеріалами ВРУ.

Виходячи з вищезазначеного, говорити про підконтрольність органам державної влади,

незважаючи на стан економіки на сьгоднішній день, ми також не можемо, адже до прийняття

Закону України «Про НБУ» він фактично був позбавлений політичної та економічної

незалежності, і такий контроль продемонстрував свою «неефективність». Незалежність НБУ

повинна зберігатися, але перевірка також є необхідною, адже неконтрольованість діяльності

призведе до його некерованості.На мою думку, шляхами вирішення існуючих проблем навколо

незалежності НБУ можуть бути:

• Внесення відповідних змін до статей 54, п. 7 і 8 ст. 42, 50, 5 Закону України « Про НБУ»

та доповненя

до ст. 34 закону.

• Надання повноваженнь Рахунковій палаті на здійснення аудиторської діяльності НБУ, а

не тільки перевірки його кошторису.

• більша відкритість і прозорість усіх ключових рішень НБУ тощо.

Тетяна Причепа,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Бюджетна реформа в Україні : доцільність децентралізації бюджетного процеу

Актуальність теми дослідження

обумовлена спробою прийняття Верховною Радою

України у 2009 році нової редакції Бюджетному кодексу України, що і мала продовжити

започатковану у 2001 році бюджетну реформу в Україні. Хоча спроба прийняття цієї редакції і не

була успішною, адже у грудні 2009 року президентське вето стосовно цього законопроекту не було

подолано, проте ним пропонувались такі новації,

що не можуть залишатись поза нашою увагою і

потребують аналізу в частині децентралізації фінансів.

Як уже зазначалось, прийняття нині чинного Бюджетного кодексу України у 2001 році

заклало підвалини для проведення бюджетної реформи в Україні. Мярковський А.І. у своїй статті

“Бюджетний кодекс України в контексті бюджетної реформи» вказує на те, що

це «дало

можливість зробити бюджетну систему прозорішою, логічнішою, обгрунтованішою та надати

більшої свободи органам місцевого самоврядування, визначити систему контролю і

відповідальності за бюджетні правопорушення».

Пропоновані зміни до нормативного акту, яким регулюється майже усі відносини у сфері

бюджетної системи та бюджетного процесу в Україні, відображали потребу у «перетворенні» у бік

децентралізації бюджетних

відносин, зокрема через розширення дохідної бази місцевих бюджетів.

224



Передання частини дохідних джерел державного бюджету місцевим бюджетам дало б

змогу отримати органам місцевого самоврядування додаткові кошти на здійснення наданих їм

законами повноважень та одночасно свідчило б про повноцінне виконання державою її

конституційного обов'язку щодо формування доходів бюджетів місцевого самоврядування та його

фінансової підтримки (ч.3 ст.142 Конституції України). Це пропонувалось

здійснити зокрема через

внесення змін до ч.1 ст.64, яка визначає склад доходів, що закріплюються за бюджетами місцевого

самоврядування та враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів, і таким

чином збільшити дохідну базу місцевих бюджетів на майже 1,5 млрд грн.

Поряд із цим планувалось також і одночасне розширення видаткових повноважень

місцевих бюджетів. Наприклад,

фінансування позашкільної освіти повинно було б здійснюватись

із місцевих бюджетів і збільшило б розмір видатків цих бюджетів загалом на більше, ніж 1,3 млрд

грн. Це дало б змогу розподіляти і використовувати бюджетні кошти безпосередньо на тій

території, де вони акумулюються, що свідчило б повноцінне оперування принципом

субсидіарності, що закріплений як принцип бюджетної

системи України п.7ч.1ст.7 як чинного

Бюджетного кодексу України, так і пропонованого законопроекту.

Проте не варто забувати і те, що на сьогодні в Україні регіони мають різний рівень

соціально-економічного розвитку, тому і була встановлена система бюджетного регулювання, що

дозволяє «піднімати» цей рівень у інших регіонах за рахунок тих,

які мають більшу прибуткову

базу. Тому кошти, що надходять із більш економічно розвинених регіонів нашої країни, через їх

зарахування до державного бюджету гарантували і бюджетну забезпеченість менш потужних. Ось

чому пропонований засіб впровадження децентралізації бюджетної системи не в повній мірі

відповідає сучасним потребам України.

Ще одним заходом нового етапу бюджетних перетворень

мала стати зміна характеру

міжбюджетних відносин між державним бюджетом і місцевими бюджетами, що полягає у

запровадженні системи так званих прямих міжбюджетних відносин з бюджетами місцевого

самоврядування. Таке прагнення повинно було реалізовуватись через визначення у державному

бюджеті міжбюджетних трансфертів для більш ніж 11 тис. місцевих бюджетів, якщо раніше лише

для 691 місцевого бюджету.

Проте викликає сумнів можливість, а тому і доцільність, реалізації

такого нововведення, адже Кабінет Міністрів України просто технічно був би не здатен провести

такі масштабні планування, і тому б не гарантувалась якість такої роботи.

Прогресивними і потрібними можна вважати ті зміни, що стосувалися об'єднання органами

місцевого самоврядування коштів місцевих бюджетів для

виконання спільних проектів на

договірних засадах, адже це мало гарантувати реалізацію відповідних конституційних норм, що

надають територіальним громадам сіл, селищ і міст право створення таких об'єднань. Ці питання

регулюються і сьогодні Бюджетним кодексом , проте ч.4ст.67 коментованого законопроекту чітко

(що відсутнє у чинній редакції Бюджетного кодексу України) визначає особливості

формування

бюджетів об’єднань сіл, селищ і міст.

Загалом низка заходів, що відображені у законопроекті, направлені на децентралізацію

бюджетного процесу в Україні, але їх недосконалість і низький рівень практичної обґрунтованості

спричинили те, що вони так і не були впроваджені в якості системних перетворень бюджетної

системи України.

Хоча другий етап бюджетної

реформи в Україні так сьогодні і не став реальністю, проте та

пропонована фінансова децентралізація все ж є необхідною, оскільки вона є передумовою й

інших перетворень, зокрема реформи місцевого самоврядування, що триває в Україні. Варто

лише вдосконалити заходи і засоби її впровадження, в основі яких має бути покладено нормативне

врегулювання особливого

статусу бюджетів сіл, селищ та міст як базового рівня бюджетної

системи України.

225



Ольга Рибак,

Фінансово-правовий коледж

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Сучасні тенденції розширення предмету фінансового права

Перехід України до ринкової економіки поставив питання про необхідність перегляду

предмету фінансового права. Його визначенню було присвячено низку праць, теоретичних

розробок різних вчених, проте, у зв’язку із зміною суспільно – політичних, економічних відносин

наш час, деякі питання предмету фінансового права залишаються не дослідженими і дискусійними.

Предмет фінансового права визначається науковцями по-різному, особливо це стосується питання

включення деяких видів відносин до його предмету. Виникла необхідність нового осмислення

предмету фінансового права.

Питанню предмету фінансового права у сучасних умовах було присвячено низку праць

науковців:

Воронової Л.К., А.А. Нечай, Ковальчук А.Т., Монаєнко А.О., Солдатенко О.В., О.Є

Бавико, Н.Л. Ковтун та інших.

На думку Воронової Л.К., предметом фінансового права в сучасний період є суспільні

відносини, що виникають при розподілі й перерозподілі ВВП і національного доходу; утворенні,

розподілі та використанні

централізованих і децентралізованих фондів коштів з метою реалізації

публічних інтересів держави, органів місцевого самоврядування та інших публічних фондів, які

визнаються державою потрібними для суспільства. Розгорнуте тлумачення предмету фінансового

права запропонував Ковальчук А.Т., який зазначив, що в ринкових умовах предмет фінансового

права являє відносини з приводу розширеного відтворення, тобто формування,

акумуляції,

розподілу й використання, фінансових ресурсів і публічного фінансового капіталу в інтересах

прогресуючого розвитку національного господарства. До предмету фінансового права він

відносить усі відносини грошового характеру. Але з такою думкою не можна погодитися, оскільки

не всі грошові відносини є фінансовими. Нечай А.А. вважає, що предметом фінансового права є

суспільні відносини

, які пов’язані із задоволенням усіх видів публічного інтересу і виникають у

процесі утворення, управління, розподілу (перерозподілу) та використання публічних фондів

коштів, а також здійснення контролю за цим процесом. Бавико О.Є. зазначає, що існуюча система

фінансового права немає в якості предмета, а отже й не захищає грошову готівку, що

знаходиться у

власності суб’єктів, від її знецінення внаслідок падіння курсу національної валюти, вартість цінних

паперів, а слідом за ними і вартість тих реальних активів, які складають національне багатство. Ця

проблема має бути предметом регулювання фінансового права. Інститут фінансового права має

передбачати не лише перерозподіл коштів та фінансове регулювання, а й

перед усім, збереження

цінності національного та приватного багатства.

Існує тенденція розширити предмет фінансового права шляхом ведення до системи

фінансового права інституту банківського права, страхового права, валютного права, податкового

права. Бавико О.Є вважає, що бюджетне, податкове й емісійне право в їхній єдності виступає

основою для конструювання як предмета, так і

системи фінансового права. Інші вчені навпаки це

заперечуюють (Винницький Д.В.).

Оскільки серед науковців не має єдиного підходу щодо вирішення питання чи входять ці

відносини до предмету фінансового права, то спробуємо знайти відповідь. Видається, що в частині

бюджетного, податкового та банківського права проблема стоїть не настільки гостро, а от питання

включення

до предмету фінансового права валютних відносин та відносин страхування потребує

дослідження.

Думки вчених стосовно включення валютних відносин умовно можна поділити на дві

групи: перші вважають, що вони є предметом фінансового, підприємницького та цивільного

права, інші - що предметом фінансового права та цивільного права. Група вчених, які вважають,

що валютні відносини не

належать до предмету фінансового права, аргументуються свою позицію

тим, що валютні відносини не відповідають основному принципу відносин, які включаються в

предмет фінансового права – вони не направлені на формування і використання публічних фондів

грошових фондів.

На нашу думку, валютні відносини входять до предмету фінансового права, оскільки їм

притаманна низка ознак, характерних

саме для фінансових правовідносин. Зокрема, як і фінансові

правовідносини так і валютні відносини носять владно - майновий характер і виражають публічні

226



інтереси, складаються у сфері фінансової діяльності держави, мають розподільчий характер,

фінансові правовідносини завжди пов’язані з коштами і валютні відносини пов’язанні з рухом

валютних фондів держави. Таким чином, валютні відносини входять до предмету регулювання

фінансового права в частині формування валютних фондів, що виникають при формуванні

валютних коштів та їх використанні

. А порядок та особливості укладення окремих договір з цього

приводу, визначення валюти розрахунків регулюється нормами цивільного права.

Деякі фінансисти – правознавці висловлюють думку про те, що страхування з точки зору

фінансових правовідносин представляє одну із тих самостійних ланок фінансової системи

держави, котрі утворюються в результаті формування і використання страхових фондів, які

предметом фінансового права. Так, Стрельников В.В. вважає, що нормами фінансового права

регулюються відносини з утворення, використання і розподілу фондів грошових коштів в системі

обов’язкового соціального страхування; відносини по страхуванню вкладів фізичних осіб у банках,

тобто майнові і пов’язані з ними немайнові відносини з утворення, використання та розподілу

фонду обов’язкового страхування вкладів.

На нашу думку, не можна говорити, що страхові відносини входять тільки до предмету

фінансового права, оскільки вони є предметом регулювання і цивільного, адміністративного права.

Відносини страхування є комплексними і лише певна частина з них належить до предмету

фінансового права - лише ті, які існують в частині

розподілу і використання коштів

централізованих та децентралізованих фондів.

Таким чином, предмет фінансового права - є суспільні відносини щодо залучення,

використання, розподілу і перерозподілу публічних фондів коштів (фінансових ресурсів) держави і

органів місцевого самоврядування, а також забезпечення регулювання даного процесу, які

необхідні для забезпечення виконання державою основних завдань та реалізації суспільних

інтересів та

потреб суспільства. На основі вище викладеного до предмету фінансового права

входять валютні, страхові, податкові та бюджетні відносин.

Артем Рожок,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Венчурний фонд як інструмент оптимізації податкового тиску

За результатами рейтингу простоти сплати податків Paying taxes-2010, який був складений

Всесвітнім банком, Міжнародною фінансовою корпорацією та

аудиторською компанєю

PriceWaterhouseCoopers, Україна опинилася на 181-у місці із 183-х можливих, таким чином,

українські підприємці повинні в середньому сплатити близько 147 різних податків та зборів та

витратити на це в середньому 736 годин. За даними Українського союзу промисловців і

підприємців обсяг невідшкодованого ПДВ станом на лютий 2010 складає близько 23 млрд. грн..

При такому надзвичайному

податковому тиску на підприємництво в Україні, суб’єкти

підприємницької діяльності постійно шукають різноманітні шляхи зниження податкового тягаря,

часто використовуючи при цьому не досить «прозорі» схеми.

Із розвитком ринку фінансових послуг в України почали на законодавчому рівні

створюватися сприятливі умови для ведення інвестиційної діяльності. Зокрема, одним із таким

кроків було прийняття у

2001 році Закону України «Про інститути спільного інвестування», який

дозволив створювати в України так звані венчурні фонди. Відповідно до ст. 4 зазначеного закону,

недиверсифікований ІСІ закритого типу, який здійснює виключно приватне (закрите) розміщення

цінних паперів ІСІ серед юридичних осіб та фізичних осіб, є венчурним фондом. Таким чином,

враховуючи відсутність вимог щодо диверсифікації,

усі активи фонду можуть знаходитися у

цінних паперах, які не були допущені до торгів на фондовій біржі, тобто не є ліквідними. Крім

цього, статтею 30 цього закону компанія по управлінню активами венчурного фонду звільняється

від деяких обмежень у діяльності. Все це дає змогу використовувати такі фонди для інвестування у

інноваційні проекти з

високим ступенем доходності та ризикованості, як це і відбувається у

практиці західних країн. Але в Україні основним напрямком використання венчурних фондів є

оптимізація оподаткування, адже іх використання, фактично, дозволяє не сплачувати ПДВ,

виходячи із змісту абзацу 1 пункту 3.2.1. Закону України «Про податок на додану вартість» та не

227



включати доходи від діяльності фонду до складу валових, до моменту, поки кошти інвесторів

знаходяться у такому фонді, відповідно до до статті 4 п.4.2.8. Закону України «Про оподаткування

прибутку підприємств».

Враховуючи вищезазначені податкові преференції та відсутність деяких вимог щодо

структури активів фонду, підприємці досить активно використовують іх при реалізації масштабних

проектів, що підтверджується

тим, що на ринку ІСІ венчурні фонди займають близько 90 %. Отже,

пропоную розглянути декілька практичних варіантів використання венчурних фондів при

оптимізації оподаткування :

1) На сьогоднішній день найбільш активно такі фонди

використовуються у сфері будівництва. Підприємство-будівельник разом із КУА створює

венчурний фонд та отримує дозвіл на будівництво та право користування чи

власності на земельну

ділянку. Після цього підприємство випускає цільові облігації, які розміщує на умовах обміну на

жилі або нежилі приміщення у майбутньому. Після реєстрації випуску ДКЦПФР КУА викупає ці

облігації на ім'я венчурного фонду за номінальною вартістю. Венчурний фонд розміщає облігації

підприємства серед покупців приміщень пакетами, розмір який відповідає іх

площі. Після

закінчення будівництва власники облігацій пред’являють іх підприємству-забудовник і отримують

в обмін на них відповідні приміщення. В результаті проведення вище проведених операцій,

прибуток у вигляді різниці між номінальною і ринковою вартістю залишається на рахунках фонду

і він не включається до валового доходу. Крім цього, у тому випадку,

якщо б підприємство-

забудовник самостійно здійснювало розміщення цільових облігацій, то при обміні іх на відповідні

приміщення виникали б зобов’язання по сплаті ПДВ, які не виникають у випадку здійснення

такого розміщення фондом.

Далі можливо декілька варіантів. Зокрема, КУА може прийняти рішення про

реінвестування прибутку. Але у тому випадку, коли прибуток буде

розподілятися між інвесторами,

то виникнуть певні податкові зобов’язання : юридична особа-інвестор повинна буде сплатити 25%

податку на прибуток, фізична особа-інвестор – 15% відповідно. Хоча, в будь-якому разі сума

податку буде менша за той випадок, якщо б такі виплати підприємець здійснював сам за кожен

період. Вихід із цієї ситуації можна знайти

за допомогою «оффшорної» фірми, яка створюється

підприємством-забудовником, наприклад, на Кіпрі. Між Україною та Кіпром існує угода про

уникнення подвійного оподаткування, а, отже, при виплаті дивідендів «оффшоній» фірмі

підприємства-забудовника буде застосуваватись місцева ставка податку на прибуток у 1% (при

певних умовах) і зникнуть податкові зобов'язання в Україні.

2) Зазначена оптимізація

може використовуватись і в тому

випадку, коли стратегічний інвестор бажає придбати контрольний пакет акцій

підприємства (не обов'язково контрольний), а власники бажають уникнути сплати подакту на

прибуток, якій буде отриманий як різниця між номінальною та ринковою вартістю акцій.

3) У ситуації, якщо венчурний фонд створюється на тривалий строк для

інвестування

у різноманітні проекти, інвестор отримує можливість оперативного та

неоподатковуваного реінвестування, що значно підвищує віддачу інвестицій.

Хоча, створення таких фондів на сьогоднішній день доступно лише для крупних

інвесторів, адже статутний капітал такого фонду повинен складати мінімум 1250 мінімальних

заробітних плат. Крім цього, треба констатувати, що цьому напрямку в Україні ще потрібні суттеві

удосконалення та запозичення іноземного досвіду, наприклад, щодо можливості таких фондів

інвестувати у інші ІСІ, придбавати деривативи та ін. Але, незважаючи на певні недоліки, із

розвитком ринку фінансових послуг та інвестиційного права в Україні було створено дієвий,

законний та прозорий інстумент оптимізації податкового тиску.

228



Олена Саванчук,

Національний університет державної

податкової служби України

Юридична відповідальність посадових осіб митних органів за порушення прав,

свобод і законних інтересів

Неодмінною умовою ефективності роботи державного апарату в цілому і митних органів

зокрема, є дотримання усіма суб'єктами управління митною справою законності. Для посадових

осіб митних органів це має особливе

значення, оскільки саме від них багато в чому залежить стан

законності при здійсненні митних процедур.

Статтею 56 Конституції встановлено обов'язок держави відшкодувати матеріальну і

моральну шкоду, завдану фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані

неконституційними. Ця відповідальність має ознаки юридичної відповідальності як застосування

заходів публічно-правового характеру до органів

держави за невиконання або неналежне

виконання своїх обов'язків. Однак виникає питання про необхідність виділення окремим суб'єктом

посадових осіб митної служби. Закон України „Про дисциплінарний статут працівників митної

служби" вказує, що за неправомірні рішення, дії або бездіяльність посадові особи митної служби

несуть дисциплінарну, адміністративну або іншу відповідальність згідно із

законами. Разом з тим,

в митному законодавстві повноваження закріплено здебільшого за митними органами, тобто

публічним суб'єктом в митно-процедурних відносинах насамперед є митний орган. Однак,

оскільки від імені органу держави діють посадові особи, саме вони повинні нести юридичну

відповідальність. При цьому, підкреслюють дослідники, у зобов'язаннях із заподіяння шкоди у

сфері владно-розпорядчої діяльності можуть бути або держава, або державний орган, посадова

особа.

Для визначення підстав юридичної відповідальності посадових осіб митних органів

необхідне чітке закріплення в законодавстві таких положень:

- що і яким чином повинен робити працівник, який займає певну посаду;

- яку юридичну відповідальність несе цей працівник за порушення

службових обов'язків.

Визначення того, що і як повинен робити працівник, який обіймає певну посаду,

безпосередньо пов'язане з питанням юридичної відповідальності митника за наслідки своїх рішень,

дій чи бездіяльності. Ця відповідальність передбачає такі загальні принципи - керівні ідеї: принцип

законності; відповідальність за свідоме ставлення до своїх вчинків; обґрунтованість юридичної

відповідальності; справедливість

юридичної відповідальності - виступає перш за все як законність;

індивідуалізація юридичної відповідальності; невідворотність юридичної відповідальності;

виховання у працівника відчуття поваги до прав, свобод громадян через застосування юридичної

відповідальності; попереджуюча дія заходів юридичної відповідальності, оперативність юридичної

відповідальності; рівність перед законом; принцип підвищеної відповідальності державних

службовців митних органів за правопорушення, пов'язані зі

службовою діяльністю та інші.

Таким чином, під юридичною відповідальністю посадових осіб митних органів розуміється

нормативно передбачені державно-владні заходи примусового характеру, що настають як реакція

уповноважених державою органів на вчинення посадовою особою правопорушення, пов'язаного з

виконанням нею обов'язків у митній справі, державні службовці митних органів при виконанні

своїх службових

функцій несуть кримінальну, адміністративну, матеріальну і дисциплінарну

відповідальність за порушення прав і свобод громадян.

Однією з перешкод на шляху до дотримання законності, ефективного забезпечення прав та

свобод громадян при здійсненні митних процедур є недостатній рівень стану дисципліни у митних

органах, що прямо впливає на результати їх діяльності. Україна запевнила Європейський

Союз

відносно того, що вживатиме дієвих заходів для протидії корупції у митних органах (на цьому,

зокрема, наполягають члени Всесвітньої митної організації). З цією метою Україна приєдналася до

Арушської Декларації про цілісність (чесність) митних органів, яка проголосила основні керівні

постулати під час здійснення протидії корупції у митній.

Державною митною службою було

розроблено на виконання вимог ст. 410 Митного

кодексу України проект Закону України „Про дисциплінарний статут митної служби України", що

стало ще одним кроком на шляху приведення митного законодавства до стандартів ЄС. Адже

згідно з вимогами Єврокомісії, яким повинні відповідати митні адміністрації країн-кандидатів на

229



вступ до Європейського Союзу, передбачено необхідність розробки подібного документа, який би

визначив правила професійної та особистої поведінки працівників митної служби та містив би

санкції, які застосовують у такому випадку. Дисциплінарний статут митної служби України, був

затверджений Законом України від 06.09.2005 року.

Відмітимо, що Державна служба, у тому числі і митна, - це спеціальний

вид трудової

зайнятості, який повинен регулюватися виключно нормами спеціального законодавства. Більше

того, необхідно різко підвищити рівень відповідальності посадових осіб за результати своєї

діяльності. Диспозитивний метод трудового права повинен звільнити місце імперативному методу,

характерному для публічних галузей права. В умовах перехідного періоду, коли потребується

посилений режим законності та службової дисципліни, необхідним

вважається повна відмова від

договірних трудових відносин. Відповідно, трудовий договір потрібно замінити на державний

службовий контракт, який має містити всі необхідні вимоги до посади, яку буде займати

службовець. Такі заходи мають сприяти підвищенню рівня забезпечення реалізації прав і свобод

громадян при здійсненні митних процедур.

Дмитро Скирта,

Київський національний університет

імені

Тараса Шевченка

Перспективи ефективного державного фінансового контролю у контексті нового

Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти»

11.02.2010 р. Верховною Радою України було прийнято новий Закон України «Про

закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» (законопроект №2263-1 від 12.05.2008 р.).

01.03.2010 р. зазначений Закон було направлено на

підпис Президенту України. Процедура

державних закупівель давно потребувала законодавчого врегулювання, адже її регулювання

підзаконним нормативно-правовим актом (Постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня

2008 року N921 «Про затвердження Положення про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні

кошти») суперечить п.8 ч.1 статті 92 Конституції України та п.3.3 мотивувальної частини рішення

Конституційного Суду України

у справі №1-41/2008.

У зв’язку з цим на сьогодні актуальними є правові дослідження, присвячені майбутнім

змінам у законодавстві України в сфері державних закупівель та аналіз їх можливого впливу на

державний фінансовий контроль у цій сфері.

Метою цієї доповіді є аналіз положень Закону “Про закупівлю товарів, робіт і послуг за

державні кошти”, прийнятого Верховною Радою України 11.02.2010 р., та зосередження уваги на

найсуттєвіших недоліках, які можуть створити істотні перешкоди для ефективного державного

фінансового контролю у сфері державних закупівель.

1. П. 8 ч.1 ст. 8 Закону до основних функцій Уповноваженого органу (Міністерства

економіки України) віднесено не тільки погодження застосування процедури торгів з обмеженою

участю та

процедури закупівлі у одного учасника, а і затвердження Порядку погодження

застосування процедури торгів з обмеженою участю та процедури закупівлі в одного учасника, що

передбачено абзацом 4 ч.1 ст. 42 цього Закону. Зазначені положення суперечать рішенню

Конституційного Суду України від 9 жовтня 2008 року у справі №22-рп/2008. Як випливає з

пункту 3.3 мотивувальної частини вказаного

Рішення Конституційного Суду України, дозволяючи

врегульовувати порядок здійснення державних закупівель підзаконним актом, Верховна Рада

України делегує “власні, визначені Конституцією України, повноваження щодо встановлення

правил конкуренції у сфері здійснення закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти, проте

право делегування законодавчої функції парламентом іншому органу влади Конституцією України

не передбачено, у цьому

випадку Верховна Рада України порушила вимоги частини другої статті

19 Конституції України”. Таким чином, порядок та умови здійснення закупівель товарів, робіт і

послуг повинні встановлюватися виключно законом. Особливого схвилювання це положення

викликає з тієї причини, що масштаби державних закупівель на неконкурентній основі вражають: у

2009 році з 200 млрд. гривень загальної суми

державних закупівель лише 76 млрд. гривень було

витрачено через відкриті тендери, таким чином 2/3 державних закупівель відбуваються за

процедурами з обмеженою участю або через закупівлі у одного учасника. На таких процедурах

230



втрати державного бюджету іноді досягають 99% об’єму закупівель, а їх суми часто вимірюються

сотнями мільйонів гривень за одну операцію. Ефективність державного фінансового контроль

та можливість повернення незаконно витрачених коштів серйозно залежить від якості та

детальності законодавчого врегулювання процедур державних закупівель. Проте, за нормами

нового Закону, сам Уповноважений орган буде встановлювати

процедури закупівель, що у

порушення норм Конституції надає йому занадто широкі повноваження для зловживань та

корупції.

2. Статтею 45 Закону передбачається створення спеціального органу оскарження

тендерних порушень – Комісії з питань розгляду скарг та звернень. При цьому методика

формування цього органу подібна до формування колишньої Тендерної палати України. Так,

до складу Комісії входить

7 представників державної влади – призначаються з числа державних

службовців від державних органів. Створення такого органу Законом порушує вимоги ч. 2 ст. 19,

п. п. 9 і 9-1 ст. 116 та ч. 2 ст. 120 Конституції України в частині реалізації Кабінетом Міністрів

України конституційних повноважень утворювати, реорганізовувати та ліквідовувати міністерства

та інші центральні органи виконавчої влади. Ще 7 незалежних фахівців

призначаються двома

комітетами Верховної Ради України – Комітетом з питань економічної політики та Комітетом з

питань фінансів і банківської діяльності, що суперечить вимогам ч. 2 ст. 19, ст. 89 Конституції

України, а також нормам Закону України “Про комітети Верховної Ради України” та правовій

позиції Конституційного Суду України, викладеній у Рішенні від 27 травня 2009 року №12-рп

/2009

щодо правового статусу, функцій та організаційних основ діяльності комітетів Верховної Ради

України. Крім того, відповідно до ч.2 ст. 45 Закону Комісія має право своїм рішенням включити до

її складу представників від всеукраїнських організацій профспілок, всеукраїнських громадських

організацій. Разом з тим, Закон не встановлює будь-яких критеріїв відбору державних службовців,

представників профспілок,

всеукраїнських громадських організацій, які призначатимуться до

складу цієї Комісії, що не враховує вимог ч.2 ст. 19 та ч.5 ст. 36 Конституції України. Створення

такого квазідержавного органу порушує встановлену Конституцією України вертикаль виконавчої

та судової влади, надає йому невиправдано широкі повноваження призупинення, скасування

проведених тендерів, його діяльність може істотно порушити права суб’єктів державних

закупівель, Крім того, зазначений орган не несе матеріальної відповідальності за збитки, нанесені

державі або господарюючим суб’єктам своєю діяльністю, адже п.4 ч.2 ст. 8 Закону передбачається,

що орган оскарження затверджує регламент своєї роботи власним рішенням, що при здійсненні

державного фінансового контролю порушує можливість компенсування завданих збитків.

3. Законом передбачена можливість для

будь-якого учасника або суб’єкта звернення

відповідно до цього Закону подати скаргу або звернення до замовника, до органу оскарження, до

суду. Разом з тим, подання скарги або звернення до одного із суб’єктів, уповноважених відповідно

до цього Закону розглядати скарги або звернення, не позбавляє права учасника або суб’єкта

звернення подати скаргу або звернення до іншого суб’єкта, уповноваженого відповідно до цього

Закону здійснювати розгляд скарг або звернень. Таким чином, Закон робить можливим

одночасний розгляд однієї і тієї ж скарги одного і того ж суб’єкта звернення трьома різними

суб’єктами розгляду скарги, однак, не містить механізмів розв’язання

можливих конфліктів у разі

прийняття по такій скарзі взаємовиключних рішень. При здійсненні державного фінансового

контролю така невизначена ситуація може призвести до неможливості контролюючих

державних органів застосувати до порушників законні санкції у випадку, коли

контролюючий орган та порушник будуть мати протилежні рішення різних суб’єктів

розгляду скарг щодо одного і того самого

предмету спору.

4. Пункт 3 статті 2 Закону передбачає, що дія Закону не поширюється на випадки, якщо

предметом закупівлі є товари і послуги, пов’язані з розробленням дизайну, виготовленням

захищеного паперу, бланків суворої звітності (наприклад паспортів, інших дозвільних документів),

послуги, закупівля яких здійснюється державними банками, ядерне паливо, послуги, необхідні для

здійснення державних

запозичень, обслуговування і погашення державного боргу, нафта або

нафтопродукти сирі тощо, при цьому незрозуміло, за якими критеріями цей перелік визначено і

немає жодного його обґрунтування. У такий спосіб зі сфери дії цього Закону виводяться

величезні обсяги бюджетних коштів, що не тільки не сприяє створенню конкурентного

середовища у сфері державних закупівель

та забезпеченню раціонального та ефективного

використання державних коштів, тобто реалізації основної мети, заявленої в преамбулі цього