Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених
Подождите немного. Документ загружается.
251
відповідна продукція може становити ризики для здоров'я й безпеки споживачів, які вимагають
запобігання.
Директива 2001/95/ЄС застосовується до продукції незалежно від способів,
використовуваних для її продажу, включаючи дистанційний продаж і продаж електронним
шляхом. Безпека продукції оцінюється з урахуванням усіх доречних аспектів, зокрема, категорій
споживачів, які можуть бути особливо вразливі стосовно ризиків
, притаманних певній продукції,
включаючи дітей і людей похилого віку.
Відповідно до вказаної Директиви під "безпечною продукцією" розуміється будь-яка
продукція, яка в нормальних або обґрунтовано передбачуваних умовах використання (включаючи
термін служби й, коли доречно, введення в дію, встановлення або потреби в обслуговуванні) не
становить ніякого ризику або становить тільки мінімальні
ризики, адекватні з використанням
продукції, і такі, що вважаються припустимими при дотриманні високого рівня захисту здоров'я й
безпеки людей.
Таким чином, положення Директиви 2001/95/ЄС частково враховані в законодавстві
України, зокрема щодо обов’язку виробників розміщувати на ринку тільки безпечну продукцію
(частина 1 статті 3 Директиви 2001/95/ЄС кореспондує до статті 14 Закону України «
Про захист
прав споживачів»).
Неврахованими в законодавстві України є положення Директиви 2001/95/ЄС щодо:
підтвердження безпеки продукції (пункт «в» статті 2 Директиви 2001/95/ЄС); інформації про
небезпечну продукцію (п. 3 Додатку І до Директиви 2001/95/ЄС); обов’язку спеціально
уповноважених органів виконавчої влади здійснювати контроль і нагляд за розміщенням безпечної
продукції на ринку суб’єктами господарювання
(розділ ІV Директиви 2001/95/ЄС).
Разом з тим, ст. 3 Закону України «Про захист прав споживачів» визначаючи поняття
безпечної продукції вказує лише на відсутність будь-якого ризику для життя, здоров'я, майна
споживача (в розумінні цього закону – лише фізичні особи) і навколишнього природного
середовища, при цьому залишаються поза увагою відсутність ризику при
використанні продукції
особами, що не є споживачами, в тому числі працівниками торгових посередників тощо.
Відтак, поняття безпечної продукції, що міститься у Законі України «Про захист прав
споживачів» є недостатнім для дотримання вимог загальної безпеки продукції, в тому числі в
розумінні Директиви 2001/95/ЄС.
Таким чином слід дати більш ширше поняття “безпечної продукції
” - це є продукція щодо
якої відсутній ризик спричинення шкоди життю чи здоров’ю фізичних осіб, майну фізичних,
юридичних осіб, держави чи територіальної громади, оточуючому середовищу.
Для чого необхідно прийняти спеціальний нормативний акт, в якому передбачити права й
обов’язки суб’єктів щодо введення в обіг, розміщення на ринку, реалізації та
обігу безпечної (для
всіх осіб) продукції; відповідальність за введення в обіг, розміщення на ринку, реалізації та обігу
небезпечної продукції.
Тетяна Бондар,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Інститут сепарації як засіб збереження шлюбу
Цей іститут був започаткований у шлюбно-сімейних відносинах в Західній Європі ще у
XVI столітті. У сучасному
Сімейному Кодексі України (далі СКУ) його визначено як встановлення
режиму окремого проживанн. Зараз у кожній європейській країні цей інститут запроваджено
законодавством. Сепарація (від лат. separatio – відокремлення, розлучення, розділення) в
сімейному праві набула значення позбавлення подружжя, винного у встановленні цього режиму,
«права на спільне ложе, стіл і проживання».
Інститут окремого проживання регулюється
ст.ст. 119, 120 СКУ. Відповідно до ст. 119
СКУ «За заявою подружжя або позовом одного з них суд може постановити рішення про
встановлення для подружжя режиму окремого проживання у разі неможливості чи небажання
дружини і (або) чоловіка проживати спільно. Режим окремого проживання припиняється у разі
поновлення сімейних відносин або за рішенням суду
на підставі заяви одного з подружжя».
252
Режим окремого проживання подружжя встановлюється виключно судом. Порядок його
встановлення залежить від того, як ставляться дружина та чоловік до факту роздільного
проживання. Якщо на встановлення режиму сепарації є згода обох сторін, вони можуть подати до
суду спільну заяву. У цьому випадку справа розглядатиметься в порядку окремого провадження (ч.
З ст. 234 ЦПК
України). Якщо ж між сторонами існує спір і на встановленні режиму окремого
проживання наполягає лише один з подружжя, він може подати до суду відповідну позовну заяву.
У цьому випадку справа буде розглядатися за правилами позовного провадження.
Поняття «відновлення подружніх відносин» є вкрай невизначеним. У ньому відсутній
необхідний формальний момент. Сторони
фактично можуть відновити свої сімейні відносини і це
буде свідчити про припинення режиму окремого проживання. Втім, одночасно буде зберігати
чинність рішення суду про встановлення режиму окремого проживання, оскільки сторони або одна
з них звільнені від необхідності звернення до суду. Внаслідок цього фактично такий режим буде
припинено, а юридично він зберігатиметься.
Така ситуація створює юридичну невизначеність та
суперечливість правового статусу осіб та набутого ними за цей час майна. У разі спору момент
відновлення подружжям сімейних відносин вкрай складно підтвердити. Це створює можливості
для зловживань і порушення прав дружини та чоловіка. Тому поняття «відновлення подружніх
відносин» потребує на законодавчому рівні встановлення обов’язку
юридичної фіксації даної події.
Також це потрібно для того, щоб сепарація не стала способом вирішення спірних майнових
питань. Наприклад, у тому разі, якщо один з подружжя з метою одержання значних доходів і
набуття у власність цінного майна для уникнення режиму спільності звертається до суду з позовом
про встановлення режиму окремого
проживання. Правильним видається, за прикладом
зарубіжного законодавства, реєструвати стан сепарації в органах реєстрації актів цивільного стану.
Доцільність сепарації ускладнюється за умови наявності неповнолітніх дітей. Право
дитини на проживання у сім’ї передбачає обов’язкове спілкування дитини з батьками, догляд,
постійний цілеспрямований вплив та виховання, що можливе лише за умови спільного проживання
дитини з вихователями. Режим сепарації має певні межі і не припиняє усіх прав та обов'язків дру-
жини та чоловіка. Деякі правові зв'язки між сторонами все ж таки зберігаються, особливо ті, що
стосуються дитини та встановлені шлюбним договором. Тому при роздільному проживанні батьків
право неповнолітньої особи на спільне проживання
із батьками не втрачається, а змінюється.
При роздільному проживанні батьків дитина повинна зберігати право на проживання у житлових
приміщеннях обох батьків. Не визначеною на законодавчому рівні є роль Органу опіки та
піклування, як захисника майнових та немайнових прав дитини при вирішенні даних питань.
Сепарація не звільняє від збереження подружньої вірності.
Її встановлення не дає права на
укладення іншого шлюбу. Тому виникає питання: чи можна розглядати проживання одного з
подружжя з іншою особою у цей період як конкубінат, тобто фактичні шлюбні відносини, адже
особа може бути членом лише однієї сім’ї? Чинний СКУ прирівнює осіб, які спільно проживають,
пов’язані спільним побутом
, мають взаємні права та обов’язки до сім’ї (ч. 2 ст.3). Тому таке
положення речей суперечить моральним засадам суспільства та немайновим правам жінки, і такі
відносини не можуть вважатися сімейними.
В літературі виділяють декілька підходів до розуміння інституту сепарації. Я вважаю, що
вітчизняному законодавству потрібно розуміти окреме проживання подружжя не
як проміжну
ланку до розлучення, а саме як спосіб врегулювання суперечностей і розвивати це поняття саме в
такому напрямку.
У цілому можна сказати, що норми СК України щодо режиму роздільного проживання
подружжя є вкрай невизначеними. Безперечно, виникатимуть проблеми співвідношення
розглядуваного інституту з розірванням шлюбу, виникатимуть дискусії. Я вважаю, що розірванню
шлюбу
повинна передувати сепарація, якщо вона не суперечить немайновим правам одного з
подружжя. Адже, задля зниження кількості розлучень та збереженням моральних засад суспільства
відносно святості та важливості шлюбу, застосування сепарації дозволить вберегти хоча б
невелику кількість подружніх пар від прийняття поспішних та невиважених рішень.
253
Бондарчук Діана,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Проблеми законодавчого закріплення фактичного шлюбу в Україні
Сім'я - це маленька святиня для кожного з нас. Вона об'єднує в собі не лише біологічні
аспекти продовження роду, але й духовні, матеріальні аспекти та, згідно із старими соціальними
доктринами, сім'я також є
первинною ланкою суспільства.
Актуальність даного питання полягає в тому, що на сьогоднішній день великою
проблемою являється те, що в Україні законодавець намагається прирівняти права та обов’язки
сімейних пар, які перебувають у фактичному шлюбі та цивільному. На мою думку такий хід буде
хибним, оскільки виникне дуже багато проблем. А саме діти
, які народилися в незареєстрованому
шлюбі, а також держава буде втрачати контроль над статистикою одружень та розлучень.
Головним чинником запровадження в Україні фактичного шлюбу є: по-перше, прагнення
досягти рівня Заходу в якому фактичний шлюб практикується давно. По-друге, моральні принципи
суспільства, які дозволяють молоді перебувати в фактичному шлюбі не дивлячись
на осуд
старшого покоління.
Виникає питання, чи в повній мірі фактичний шлюб прирівняний до цивільного шлюбу?
Законодавець встановив основні вимоги до союзу, щоб той міг бути визнаний фактичним шлюбом.
Це, по-перше, співпроживання чоловіка та жінки на одній території, по-друге, спільне ведення
господарства, по-третє, проживання без реєстрації своїх відносин
в державних органах.
Юристи стверджують, що фактичні відносини не визнаються законом, а у разі розлучення
співмешканці не мають законних прав на спільне майно. Наприклад, якщо цивільна дружина не
працювала, а вела домашнє господарство, після розлучення з чоловіком вона може легко
опинитися на вулиці. Недарма девіз фактичного шлюбу - з чим прийшов,
з тим і пішов. У таких
ситуаціях більше потерпають жінки, оскільки чоловіки заробляють гроші, на них оформляються
спільна власність, житло, фірма.
Хотілось повернутись до проблем, які виникають в фактичному шлюбі, а саме діти
народжені в незареєстрованому шлюбі. В новому Сімейному кодексі повинно бути визнання
батьківства. Якщо чоловік і жінка живуть однією
сім’єю, а він не хоче визнати свого батьківства,
то тут можна розв’язати проблему тільки через суд. Я вважаю, що будь-які відносини в суспільстві
повинні бути узаконені. Держава бере під опіку сім’ю (родинні стосунки, права й обов’язки
подружжя), щоб захистити в непередбаченій ситуації.
Також новий Сімейний
кодекс примусить подумати, що і такі фактичні шлюби тягнуть за
собою відповідальність. Не можу не сказати і про такий момент, що держава втрачатиме контроль
над ситуацією реєстрації шлюбів і розлучень. Оскільки зареєстровані і незареєстровані шлюби
поставлені, по суті, в рівні права, то кількість останніх може зрости.
Сімейний кодекс, захищає насамперед офіційні
подружжя, кожен із яких у разі розлучення
одержує половину майна і має інші права, чітко прописані законом. Що ж стосується прав
фактичного подружжя, то новий Сімейний кодекс визначає фактичний шлюб як факт, що викликає
юридичні наслідки стосовно майна. Потрібно тільки довести в законному порядку факт такого
шлюбу.
Майно в фактичному
шлюбі ділиться так само, як і в законному, з одним застереженням -
якщо в суді буде доведено факт співжиття. А це, що не кажіть, дуже неприємний і тривалий
процес. Дехто сподівається вирішити проблему з допомогою так званого шлюбного контракту,
який можна укласти до реєстрації сімейних відносин. Але річ у тому, що він
набирає сили тільки
після укладання офіційного шлюбу. Крім того, шлюбний контракт - рідкісне явище в Україні.
Тому, виходячи з вище сказаного, можна зробити такий висновок, що прирівнювати ці два
поняття не потрібно, оскільки в фактичному шлюбі є багато проблем які потрібно вирішувати і
приділяти багато уваги. Слід зазначити, що в Україні
фактичний шлюб набирає великого значення
з точки зору практики. Отже, чи потрібна зайва печатка в паспорті, вирішує кожен лише сам. Як
можна було пересвідчитись, держава не в повній мірі забезпечує юридичну та фактичну рівність
фактичного та цивільного шлюбу.
254
Юлія Борисова,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Шляхи подолання колізій щодо визначення форми правочину у випадку
використання при його укладенні електронних засобів зв‘язку
З розвитком інформаційного суспільства зростає тенденція до витіснення традиційних
«паперових» документів електронними, вона стосується також і зобов‘язального права. Ведучи
мову про форму правочину, ми
обмежені критерієм поділу її на усну та письмову. Будь-який
правочин, вчинений виключно через електронні засоби зв‘язку Цивільний кодекс України (надалі –
ЦК) автоматично прирівнює до письмових. Але за допомогою електронних засобів зв‘язку ми
можемо вчиняти як письмові, так і усні правочини, тому недоцільно пропонувати змінити
законодавство шляхом введення
так званої «електронної форми». Натомість ми розглянемо
існуючі письмову та усну форми через призму електронних засобів зв‘язку, що використовуються
для вчинення правочину.
Щодо письмової форми правочину в сфері електронної комерції, то маємо дві частини
однієї статті Цивільного кодексу України (надалі – ЦК):
Правочин вважається таким, що вчинений в письмовій формі, якщо
його зміст
зафіксований в листах, телеграмах, якими обмінялися сторони (ч.1 ст. 207 ЦК).
Правочин вважається таким, що вчинений в письмовій формі, якщо воля сторін виражена
за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв‘язку (ч.2 ст. 207 ЦК).
Як бачимо, ст. 207 ЦК, застосовуючи подвійний критерій для визначення письмової форми
правочину (або
форма документу або технічний засіб, за допомогою якого він вчинений)
побудована нелогічно , і тому має дві колізії.
Колізія перша: в ч. 1 ст. 207 ЦК названий вичерпний перелік письмових документів для
вчинення письмового правочину: це листи й телеграми. Але ж телеграма має багато аналогів:
факсограма, телексограма тощо, але формально ч.1 ст. 207 на такі
аналоги через свій вичерпний
перелік не розповсюджується. Тоді виходить, що вчинити письмовий правочин через обмін
факсограмами ЦК за ч.1 ст. 207 не дозволяє. Тому є необхідність зробити перелік документів ч.1
ст. 207 ЦК невичерпним. Це дозволить уникнути неправильного тлумачення цього положення на
предмет віднесення нового виду документу (наприклад, аналогу факсу) до даного
переліку.
В ч. 2 ст. 207 ЦК мова йде про технічні засоби зв‘язку, за допомогою яких вчинюється
письмовий правочин, серед яких названий вже згадуваний нами телетайп, який є удосконаленим
різновидом телеграфу. Документ, що створений за допомогою телетайпу називається
телетайпограма та за своїми властивостями нічим не відрізняється від телеграми, мова про яку йде
в ч.1 ст. 207 ЦК. Тому недоречно ставити телетайпний засіб зв‘язку в ряд з електронними та
іншими технічними засобами зв‘язку, якщо можна поставити телетайпограму в один ряд з
телеграмою.
Колізія друга: зі змісту ч.2 ст.207 прямо видно, що будь-який правочин, вчинений за
допомогою електронного або іншого технічного засобу
зв‘язку автоматично вважається
письмовим. Але це неможливо. Наприклад, юридична і фізична особа, що укладають договір через
телефон роблять це усно і такий правочин письмовим бути аж ніяк не може, але формально за ч.2
ст. 207 ЦК він буде саме письмовим, адже телефон є електронним засобом зв‘язку, це по-перше, а
по друге, за ст. 208 ЦК дозволяє юридичній та фізичній особі вчинити між собою усний правочин,
якщо він буде виконаний в момент вчинення. Показовим прикладом даної колізії є функціонування
платної довідки: фізична особа за фіксовану та наперед визначену плату телефонує через
оператора мобільного зв‘язку до юридичній особи, яка в свою
чергу повідомляє особі якісь
відомості. Це комерція (підприємницька діяльність) для юридичної особи? Так. Цей правочин
(договір) можна назвати письмовим? Фактично – ні, але формально, керуючись ч. 2 ст. 207, можна.
В цьому абсурд. Так відбувається через згаданий подвійний стандарт ст. 207 ЦК, а як відомо
подвійний стандарт ніколи не відігравав позитивної ролі в правозастосуванні.
Також проблема
вбачається в відсутності в ЦК не тільки згадки, а навіть натяка на електронний документ, який є
основним критерієм віднесення правочину, вчиненого за допомогою електронного або іншого
технічного засобу зв‘язку, до письмових. Усуваючи цей недолік, ми маємо таке правильне
формулювання ч. 1 ст. 207 ЦК: «правочин вважається таким, що вчинений в
письмовій формі,
255
якщо його зміст зафіксований в листах, електронний документах, телеграмах тощо, якими
обмінялися сторони», потреба ж у ч. 2 ст. 207 відпаде сама собою, оскільки дане положення закону
вводить неправильний критерій поділу правочинів на письмові та усні.
Тепер звернемося до електронного документу, поняття якого відсутнє в Цивільному і
Господарському кодексах України, але регулюється Законом
України «Про електронні документи
та електронний документообіг» від 22.05.2003 N 851-IV (надалі – Закон).
Електронним документом є документ, інформація в якому зафіксована у вигляді
електронних даних, включаючи обов‘язкові реквізити документа (ч.1 ст. 5 Закону). І ні слова про
носій, де створюється електронний документ.
Електронний документ може бути створений, переданий, збережений і перетворений
електронними засобами
у візуальну форму (ч.3 ст.5 Закону). Що таке візуальна форма? За Законом
це відображення даних електронними засобами або на папері, придатній для приймання його
змісту людиною (ч.4 ст.5). Тобто візуальна форма – це не тільки видима, доступна для зорового
сприйняття, але й будь-яка форма, що придатна для приймання його змісту людиною
. Наприклад,
на слух. Тобто інформація, зафіксована, наприклад, на диктофоні, теж підпадає під визначення
електронного документу. Це важливо для розуміння, що усний правочин можна вчинити з
використанням електронного документу. В противному ж випадку ми повинні будемо визнати
законність застосування телефону і т.п. аудіо-пристроїв для вчинення письмових правочинів.
Таісія
Браіловська,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Презумпції в цивільному праві
Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що дане питання є хоча і є дослідженими,
проте і на сьогодні виникає ряд невирішених питань при їх застосуванні. Зважаючи на сутність
презумпцій права загалом необхідно також визначити переваги та недоліки застосування
презумпцій у
цивільному праві.
Презумпція (лат. praesumptio — припущення) — закріплене в законі припущення про
наявність чи відсутність певних фактів, що мають юридичне значення.
Презумпції — важливий і досить гнучкий інструмент регулювання правовідносин, завдяки
якому зникають сумніви в існуванні певного юридичного факту, оскільки в них:
- відображаються вихідні, принципові засади прав;
- закладений механізм реалізації цих засад.
Види презумпцій за фактом правового закріплення:
фактичні (загальножиттєві) законні
правдоподібне знання про розвиток
природи, суспільства, мислення; можуть
використовуватися суб'єктами судової,
слідчої діяльності без звернення до доказів
певний логічний засіб, який
використовується у судовому процесі
внаслідок того, що він передбачений
законом або випливає із його змісту
У законі не виражені і юридичного
значення не мають
У законі виражені і мають
юридичне значення
Законні презумпції бувають двох видів:
1) неспростовні презумпції — не потребують доведення, тому що не підлягають
сумніву, це закріплене в законі припущення про наявність чи відсутність певного факту, який не
підлягає сумніву і тому не потребує доведення (наприклад, презумпція недієздатності
неповнолітньої особи);
256
2) спростовні презумпції — можуть бути спростовані в результаті встановлення
іншого щодо цих фактів, це закріплене в законі припущення про наявність чи відсутність факту,
який має юридичне значення, доки щодо цього факту не буде встановлене інше (наприклад,
презумпція вини особи).
Отже, можемо зробити висновок, що саме природа походження відрізняє неспростовні
презумпції від
спростовних. Причинами виникнення неспростовних презумпцій є біологічні
фактори, на які людина вплинути не може, а отже і спростувати, а спростовні презумпції
привнесені суспільством для справедливого врегулювання спорів (так, наприклад, презумпція вини
гарантує особі, що зазнала шкоди, право на відшкодування завданих їй збитків винною особою).
Презумпція значно спрощує судовий процес, по-
перше, звільняючи учасників процесу від
доведення фактів, що презюмуються, і, по-друге, розподіляючи тягар спростування фактів, які
закон визнає за існуючі, виходячи і з ступеня їх вірогідності.
Основними презумпція ми у цивільному праві є:
− презумпція вини особи, яка порушила зобов’язання (ст. 614 ЦК);
− презумпція правомірності набуття права власності (ст
. 328 ЦК): означає, що право
власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону, або не
встановлено судом;
− презумпція дійсності правочинів (ст. 204 ЦК)
Варто також зазначити, що для зручності використання певних норм права, їх зазвичай
систематизуют у певні групи, види за певними ознаками. Отже, для доступності та зручності
використання презумпцій їх також необхідно систематизувати за певним критерієм. Можна
запропонувати такий поділ на:
1) Загальні презумпції: тобто ті презумпції, які властиві всім інститутам
цивільного права, тобто це означає можливість їх застосування до всіх норм права; сюди можна
віднести зазначені вище презумпції;
2) Спеціальні презумпції: передбачають застосування їх у певному конкретному
інституті цивільного права; це, наприклад, презумпція припинення гарантії за умови, що у
кредитора відсутній оригінал гарантії (ст. 568 ЦК); презумпція авансу, якщо в правочині не
встановлено, що сума, внесена особою, є завдатком (ч. 2 ст. 570 ЦК) тощо. Тобто це всі ті
презумпції, які можуть бути використані лише в певному конкретному інституті цивільного
права.
Соціальне призначення презумпцій полягає у тому, що вони складаються історично або
ж цілеспрямовано встановлюються. Вони спрямовують поведінку людей, вносять однаковість у
регулювання суспільних відносин. У цій площині лежить питання про політичне значення
презумпцій, що передбачає відношення держави до людини. Так, у частині 5 ст. 12 ЦКУ
закріплено презумпцію добросовісності, яка визначає, що
якщо законом встановлені правові
наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що
поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом. Закріплюючи
дану презумпцію, і надавши їй роль принципу у цивільних правовідносинах, законодавець показав
відношення держави до суб’єкта правовідносин, як до чесного та порядного члена
суспільства, але
свідомо передбачив можливість спростування цієї презумпції лише у судовому порядку.
Важливим є питання про роль презумпцій у правовому регулюванні. Як правило, у
юридичній літературі немає заперечень, що презумпції виконують роль принципів права та є
засобами юридичної техніки.
Ірина Васькова,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Дисертація як об
’єкт авторського права
На сучасному етапі розвитку суспільства проблема регулювання правовідносин, які
складаються в галузі авторського права набуває все більшого значення, як в Україні, так і в усьому
світі. Дуже важливим на сьогодні є формування ефективної системи правової охорони
інтелектуальної власності. Інтелектуальна діяльність гуманістичного характеру, спрямована на
збагачення духовного світу
людини, є одним із досить поширених видів суспільно корисної
257
діяльності. Її результати у вигляді творів літератури, науки та мистецтва відповідно до чинного
законодавства України визнаються об’єктами авторського права і підлягають правовій охороні з
боку останнього. Відповідно до ст. 8 Закону України «Про авторське право і суміжні права»
об’єктами авторського права є твори в галузі науки, літератури і мистецтва. Вищезазначеним
Законом твір науки розглядається як різновид літературних творів («літературні письмові твори
наукового характеру» п.1 ст. 8). Бернська конвенція про охорону літературних та художніх творів
також відносить твори науки до числа «літературних і художніх творів». Проте ані Конвенція, ані
Закон України «Про авторське право і суміжні права» не дають визначення наукового твору.
Мало дослідженим залишається питання визначення правової природи творів науки як
об’єктів інтелектуальної власності і у правовій доктрині. У відповідності до чинного законодавства
правова охорона твору не залежить від його змісту, наукові твори набувають правової охорони в
силу факту створення та вираження в об’єктивній формі. На нашу думку, твір науки
має певну
специфіку і полягає вона в тому, що на відміну від інших об’єктів авторського права (творів
літературно-художніх, музичних, творів образотворчого мистецтва) визначальне значення для його
правової охорони має саме зміст. Сутність наукової творчості полягає у створенні системи понять
на відміну від художньої творчості, яка виражається у створенні
системи образів. На нашу думку
твір науки повинен розглядатися як сукупність елементів форми і змісту. Важливим є
співвідношення правової охорони наукових творів, що передбачена нормами авторського права і
вимог, що ставлять до таких творів наукові співтовариства, а також відповідні державні експерті
установи.
В Україні існує державне визнання науковців шляхом присудження наукових
ступенів
кандидата і доктора наук. Необхідною умовою для присудження наукового ступеню є написання
дисертації. У відповідності до п. 7 Порядку присудження наукових ступенів та присвоєння вчених
звань, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 07.03.07 № 423, наукові ступені
доктора і кандидата наук присуджуються на підставі прилюдного захисту дисертацій. Згідно п. 11
згаданого Порядку дисертація
на здобуття наукового ступеня є кваліфікаційною науковою працею,
виконаною особисто здобувачем у вигляді спеціально підготовленого рукопису або опублікованої
монографії. Підготовлена до захисту дисертація повинна містити висунуті здобувачем науково
обґрунтовані теоретичні або експериментальні результати, наукові положення, а також
характеризуватися єдністю змісту і свідчити про особистий внесок здобувача в науку. Як слідує з
наведеного, дисертація – це, по-перше, кваліфікаційна праця, а по-друге, праця, що містить нове
розв’язання важливої наукової проблеми чи конкретного завдання. Дисертація – це особливий
науковий твір, який не має нічого спільного ні з лекцією, ні з доповіддю, ні з інформаційним
повідомленням, ні з науково-популярною книгою. Дисертація повинна бути
достеменно науковою
працею, яка розвиває і збагачує науку в конкретній галузі знань, особистим внеском вченого в
науку. Кожна дисертація повинна відповідати чітким критеріям-вимогам. Більше того,
відповідність дисертації зазначеним вимогам повинні послідовно підтвердити наступні наукові
«інстанції»: науковий керівник/консультант, кафедра/відділ, офіційні опоненти, спеціалізована
вчена рада і ВАК, президія ВАК
України. Дисертація є різновидом наукового твору, проте їй, як
об’єкту авторського права притаманні характерні особливості, пов’язані з тим, що вимоги до її
написання чітко регламентовані чинним законодавством, науковий твір може бути визнаний
дисертацією лише на підставі рішень спеціальних суб’єктів - спеціалізованої вченої ради та
президії Вищої атестаційної комісії (ВАК
) України. Дисертація суттєво відрізняється від інших
об’єктів авторського права тим, що вимоги до її написання, починаючи з тематики, за якою можна
захищатися, завершуючи кількістю публікацій з теми дисертації, необхідних для того, щоб
дисертація була прийнята до захисту у спеціалізованій вченій раді, чітко регламентовані чинним
законодавством. Детально регламентований законодавством процес
присудження наукових
ступенів, починаючи із прийняття дисертації до захисту в спеціалізованій вченій раді, завершуючи
прийняттям рішення президією ВАК України про відповідність конкретного наукового твору
спеціальним вимогам, які висуваються до дисертацій. Тобто дисертація є специфічним різновидом
наукового твору, який, всупереч ч. 2 ст. 433 ЦК України, ч.ч. 2, 3 ст. 8 ЗУ «Про авторське право і
суміжні права» вимагає виконання встановлених законодавством формальностей для отримання
відповідної правової охорони як об’єкт авторського права, дисертація повинна бути логічно
завершеним науковим твором, має значення спосіб і форма вираження, цінність її визначається
спеціально уповноваженими на те суб’єктами. Без дотримання всіх вищезазначених умов науковий
258
твір не буде визнаний дисертацією і відповідно не отримає правової охорони як об’єкт авторського
права. З огляду на специфіку творів науки, їх суттєву відмінність від інших об’єктів авторського
права, пропонується розглядати їх як окремий об’єкт авторського права, відокремивши їх від
літературних творів. На нашу думку, необхідно внести відповідні
зміни до Цивільного кодексу
України, ЗУ «Про авторське право і суміжні права», виділивши твори науки в якості окремого
об’єкта авторського права, чітко визначивши, що правовій охороні підлягає як форма наукового
твору (мова, порядок викладення, матеріал в цілому і його окремі розділи), так і зміст , який
включає результати всіх етапів
циклу науково-пізнавального процесу, при цьому науковий твір
повинен бути зафіксованим у вигляді об’єктивованого результату та вирізнятися суб’єктивною
новизною. Внесення таких змін до законодавства має дуже велике значення для якості правової
охорони наукових творів, зокрема дисертацій, адже результат наукової творчості не набуває
новизни від викладення його в новій формі
, плагіат в науковій творчості, на нашу думку, полягає в
удаваних неправдивих зазіханнях, на власний творчий внесок в науку.
Олександра Веденьєва,
Національний авіаційний університет,
Інститут повітряного і космічного права та масових комунікацій
Механізм правової охорони торговельних марок
Ринкові відносини, що розвиваються в нашій державі протягом останніх років,
зумовлюють необхідність насичення
ринку товарами і послугами для задоволення потреб
населення. Рівні умови для учасників господарської діяльності та можливість здорової конкуренції
в їх діяльності вимагають правового регулювання процесу індивідуалізації виробленої продукції,
робіт, послуг. Невід’ємною складовою належного нормативного забезпечення функціонування
суб’єктів ринкових відносин є створення стабільної системи охорони засобів індивідуалізації.
Беручи до уваги
сучасні тенденції розвитку відносин у сфері застосування засобів
індивідуалізації, метою дослідження є аналіз теоретичних аспектів виникнення суб’єктивних прав
на торговельну марку, як засобу індивідуалізації, та практичних питань, що виникають в процесі
використання різних типів теоретичних конструкцій в становленні системи правової охорони
торговельної марки, як об’єкта права інтелектуальної власності.
Теоретичною основою дослідження стали праці видатних правників-цивілістів, зокрема,
Ю. Л. Бошицького, О. В. Дзери, В. С. Дроб’язко, О. В. Кохановської, Н. С. Кузнєцової, Р. А.
Майданика, О. А. Підопригори, О. Д. Святоцького, Є. О. Харитонова, Р. Б. Шишки та інших.
На сучасному етапі розвитку ринкового господарства торговельну марку можна
визначити
як один із видів товарних позначень, призначення якого полягає в ідентифікації товару залежно від
конкретної ситуації чи з точки зору джерела його походження, або з точки зору певного стандарту
якості. При цьому торговельна марка виконує відрізняльну, гарантійну та рекламну функції, які є
взаємозалежними і з практичної точки зору їх
завжди слід розглядати комплексно.
Питання виникнення виключних прав на засоби індивідуалізації, зокрема торговельну
марку, неоднозначно трактується як в юридичній літературі, так і в законодавстві України. Існують
два механізми охорони об’єктів права інтелектуальної власності – явочний та реєстраційний
(правовстановлюючий). Першим забезпечується втілення об’єкта у формі, придатній для
сприйняття оточуючими, а
іншим – відповідність внутрішніх ознак об’єкта формально визначеним
умовам. Застосування тієї чи іншої конструкції залежить, перш за все, від властивостей та
характеру об’єкта виключних прав, що охороняється.
Так, статтею 492 Цивільного Кодексу України визначено, що торговельною маркою може
бути будь-яке позначення або будь-яка комбінація позначень, які придатні для вирізнення
товарів
(послуг), що виробляються (надаються) однією особою, від товарів (послуг), що виробляються
(надаються) іншими особами. Такими позначеннями можуть бути, зокрема, слова, літери, цифри,
зображувальні елементи, комбінації кольорів.
Українське законодавство про право інтелектуальної власності на торговельні марки чітко
не встановлює чи надається охорона знаку лише на підставі реєстрації. Але для
того, щоб той чи
інший знак міг розглядатися як торговельна марка, він згідно з чинним законодавством повинен
відповідати певним умовам. Так, торговельною маркою визнається лише той знак, котрий
259
розміщується на продукції певного суб'єкта підприємницької діяльності, що вводиться в цивільний
обіг, її упаковці або в супровідній документації.
Також необхідною умовою правової охорони марки є її новизна, тобто відсутність
тотожності чи схожості із марками, вже зареєстрованими або заявленими на реєстрацію в Україні,
чи такими, що охороняються в Україні на підставі
міжнародних угод. Чинне законодавство
визначає неприпустимий рівень близькості марки, що заявляється, вже відомій марці – наявність
між ними схожості до ступеня їхнього змішування. Не може слугувати підставою для відмови в
реєстрації торговельної марки збіг окремих елементів позначень.
Важливою умовою офіційного визнання марки, що робить її самостійним об’єктом права
інтелектуальної власності,
є її реєстрація. Тобто, позначення може вважатися торговельною
маркою лише тоді, коли воно зареєстроване в установленому законодавством України порядку.
Правова охорона не може надаватися знаку (торговельній марці), який суперечить суспільним
інтересам, принципам гуманності і моралі та на який поширюються підстави для відмови в наданні
правової охорони, встановлені ст. 6 Закону України «Про
охорону прав на знаки для товарів та
послуг». У випадку, коли торговельна марка не зареєстрована Установою у сфері охорони прав на
знаки для товарів і послуг, вона не має правової охорони, а користувач не може претендувати на
право щодо використання марки незалежно від часу введення її в цивільний обіг. Тобто,
з вище
зазначеного випливає, що охорона торговельних марок в Україні здійснюється за допомогою
реєстраційної системи, що носить конститутивний характер.
Проте, виняток складають так звані добре відомі торговельні марки, що охороняються на
підставі прийнятих Україною міжнародних зобов’язань. Дуалізм правових підстав визнання права
власності на торговельну марку призводить до певної неузгодженості міжнародних
та
національних норм права. Так у ст. 6 Паризької Конвенції про охорону промислової власності
зазначено, що знаки, визнані загальновідомими, не потребують реєстрації на території відповідної
країни, проте в чинному законодавстві України не існує жодного нормативного акту, який би
визначав процедуру, порядок та органи, до компетенції яких належить визначення моменту
набуття знаком
статусу загальновідомого.
Підводячи підсумки, необхідно зазначити, що конструкція надійного механізму
правового забезпечення суб’єктів права інтелектуальної власності передбачає розробку
оптимального варіанта правової охорони торговельної марки, який, враховуючи специфіку
змісту даного права, базувався б на властивостях його об’єкта. На нашу думку, доцільним є
застосування правовстановлюючої системи як основної та явочної – як
додаткової (для
надання правової охорони загальновідомим торговельним маркам).
Наведені висновки обумовлюють потребу внесення змін до законодавства України,
спрямованих на визначення порядку та процедури визнання позначень загальновідомими, а
також розробку та удосконалення механізму правової охорони торговельної марки як засобу
індивідуалізації учасників цивільного обігу.
Андріяна Власова,
Київський національний університет
імені Тараса
Шевченка
Проблеми дуалізму цивільного та господарського права в Україні
Актуальність теми дослідження обумовлена: виникненням дуалізму в цивільному та
господарському праві.
Дуалізм цивільного права є актуальним явищем сучасного світу, здебільшого притаманним
країнам континентальної Європи, ряду держав Близького Сходу, Центральній та Південній
Америці, які в силу історичних традицій зазнали значного впливу романо-
германської правової
доктрини.
Проблему дуалізму визначає співвідношення між цивільним та торговельним
(комерційним, підприємницьким) правом, а в Україні з господарським правом.
В Україні актуальність даної проблеми сьогодні обумовлюється взаємодією цивільного
права та права господарського. Її коріння сягають радянських часів, коли в літературі того періоду,
під час розробки Цивільного кодексу УРСР 1963 року,
різко загострювались протилежні погляди
260
прибічників „дуалізму” ― визнання наявності двох самостійних галузей права ― цивільного, а
також господарського, та „моністів”― тих, хто виступав за єдність цивільного права. Подібні
погляди та розбіжності збереглись і до 2004 р. Між тим сучасний етап конфлікту загострився
прийняттям Господарського кодексу України, який набрали чинності поряд із новим Цивільним
кодексом з
1 січня 2004 року.
На практиці стали проявлятись всі неузгодженості, породжені численними суперечливими
положеннями цих кодифікованих актів. Розробники проекту Цивільного кодексу неодноразово
звертали увагу на те, що прийняття двох кодексів призведе до появи, принаймні, у
підприємницькій діяльності, триповерхової законодавчої системи. Адже ми маємо Цивільний
кодекс, на необхідності існування якого наголошують самі господарники.
У нас є Господарський
кодекс. І що важливо, –очікується багато законодавчих актів спеціального характеру, покликаних
урегулювати на конкретному детальному рівні відносини організаційного і майнового характеру в
підприємницькій сфері.
Адже об'єктом майнових відносин у господарській діяльності є майно, задіяне у
виробничій діяльності - засоби виробництва, сировина, продукція (товар), товарні знаки та інші
об'єкти інтелектуальної власності і нематеріальні активи. Особливістю господарської діяльності,
яка відрізняє господарські відносини від цивільних, є нерозривне поєднання у ній майнового
елементу з організаційним. Господарська діяльність є діяльність організаційно-майнового
характеру.
Метод цивільного права грунтується на широкій диспозитивності регулювання
правовідносин, рівності сторін правовідносин. Однак про яку фактичну чи юридичну
рівність
може йти мова у відносинах із суб'єктом, що займає монопольне становище? Чи може суспільство
в такому випадку дозволити собі регулювати відносини виключно виходячи з волевиявлення
сторін?
Тенденції узгодження колізій між нормами Цивільного та Господарського кодексів
України, відображають два важливих моменти. Перший – це те, що і Господарський, і Цивільний
кодекси
регулюють тотожні інституції. Але тотожні інституції різних методологічних критеріїв.
Друга проблема – термінологічна. Наприклад, Господарський кодекс України, як до речі і Закон
України “Про господарські товариства”, дозволяє здійснювати відкриту підписку на акції до
утворення акціонерного товариства, що є класичним правилом, а Цивільний кодекс України –
після реєстрації товариства. Для узгодженості слід обрати
якесь одне з цих суперечливих правил.
Певні протиріччя з’явилися на ґрунті недооцінки спеціалізації Господарського кодексу
стосовно Цивільного кодексу України. Наприклад, статті 189 і 198 ГК України передбачають, що
грошові зобов’язання можуть виражатися тільки в національній валюті України, а згідно зі ст. 524
ЦК України – також в іноземній валюті.
Виникає суперечне питання, яке
визначення господарського товариста повинно
застосовуватися оскільки в ст. 113 ЦК України визначається,що господарським товариством є
юридична особа,а в ст.79 ГК України господарськими товариствами визнаються підприємства або
інші суб’єкти господарювання, створені юридичними особами.
Також як приклад дуалізму можна зазначити ст.165 ЦК України та ст.95 ГК України вони
практично ідентичні -
постає питання яким кодексом керуватися визначаючи поняття виробничого
кооперативу.
Однією і проблем є певна термінологічна непогодженість ГК та ЦК України:
Господарський кодекс застосовує поняття “відсотки”, а Цивільний кодекс – “проценти”;
ГК закріплює категорію “договір на розрахунково-касове обслуговування”, а ЦК – “договір
банківського рахунку”;
ГК містить поняття “угода”, а ЦК – “правочин”;
ГК передбачає
“недійсність зобов’язання”, а ЦК – “недійсність правочину”;
ГК застосовує поняття “статутний фонд”, а ЦК – “статутний капітал”.
Щоб вирішити дані проблеми пропонується чітко розмежувати та вирішити такі питання,
що дадуть можливість врегулювати даний конфлікт:
1. визначення предмета правового регулювання та методологічних засад його здійснення;
2. узгодження окремих розділів, які мають серйозні суперечності;
3. єдиний підхід до термінологічної бази.